Невеличкий дворик бiля церкви був оточений фортечним муром з кiлькома квадратними загратованими вiконечками та вузькими бiйницями. Тут, у зеленому затишку мiж дерев, були старi могили - виднiлися хрести, залiзнi огорожi, мармуровi пам'ятники...
      Ми обiйшли церкву i, коли вже виходили, Ява прочитав на одному з пам'ятникiв:
      "Герою Отечественной войны 1812 г. адъютанту Кутузова генералу от инфантерии П. С. Кайсарову от благодарного потомства 1951 г."
      I на другому:
      "Герою Отечественной войны 1812 г. сподвижнику М. И. Кутузова генералу от инфантерии А. И. Красовскому от благодарного потомства 1951 г."
      - От бачиш, - сказав Ява. - Такi iсторичнi генерали похованi, а ти не хотiв iти.
      - У нас тут багато iсторичних поховано, - сказала Валька. - В лаврi Кочубей, Iскра, у Видубецькому монастирi - Ушинський, а у церквi Спаса на Берестовi - Юрiй Долгорукий, що Москву заснував.
      Ява знову гордо глянув на мене, нiби все те не Валька казала, а вiн казав.
      - Треба буде подивитися, - зiтхнувши, сказав я. - Але зараз ходiмте до того Валер'яновича.
      - Ходiмте, ходiмте, - пiдхопила Валька.
      Ми вийшли з брами i попiд фортечним муром спустилися ще нижче.
      Ну i в гарному ж мiсцi збудували колись монахи лавру! Стоїть вона серед буйної зеленi на стрiмкiй кручi над Днiпром, i важко звiдси навiть оком осягнути виднокруг, синю безмежну далину.
      В'юнкою стежкою ми спустилися на асфальтову дорiжку, i та дорiжка вивела нас на вузеньку i кривеньку вуличку, де у зеленi садкiв стояло кiлька старих, врослих у землю, набокуватих халуп-мазанок. I тiльки по тому, що майже над кожною хатиною стирчала телевiзiйна антена, можна було визначити, що це житла сучаснi, а не з часiв Шевченка.
      Бiля однiєї з таких халуп, чи не найветхiшої, Валька спинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному подвiр'ячку греблися, нервово сiпаючи головами, бiлi бруднi кури i поважно, по-директорському походжав зозулястий iз хвацько збитим набакир гребiнцем пiвень. Нi грядок з городиною, нi смородинових чи малинових кущiв, як у iнших хазяїв на цiй вулицi, тут не було. Тiльки квiти: троянди, пiвонiї, пiвники, рожi, флокси, - що тiльки хочете.
      I маленька хатинка, як iграшкова, стояла в цьому квiтнику. Стiни хатинки були по сiльському чистенько вибiленi, а призьба пофарбована синькою, i по-сiльському висiли на стiнi пiд дахом пучечки якихось сушених трав.
      Ми зайшли слiдом за Валькою у двiр i ступили на рипучий дощаний ганочок, що був майже врiвень з землею - без схiдцiв. Валька постукала Нiхто не вiдповiв Валька знизала плечима, потiм пiдiйшла до вiкна i, приклавшiї долоню козирком над очима, притулилася до шибки.
      - Нема, ви знаєте, - нiяково сказала Валька - Мабуть, поїхав на Куренiвку до племiнника Вiн, як добре себе почуває, iнодi в недiлю їздить туди. Але вiн скоро буде, не хвилюйтесь. Вiн завжди iде зранку, а по обiдi повертається.
      Мабуть, треба було засмутитися, що ми не застали, але все навколо було таке звичне, близьке, що я якось одразу довiрив - чоловiк, який живе тут, повинен обов'язково допомогти нам. I я ладен був чекати до вечора. Валька сказала:
      - Ходiмо до нас. Я вам свої книжки покажу. I фотографiї. У мене аж два альбоми фотографiй Вiн скоро прийде, не хвилюйтесь.
      Вона говорила таким голосом, наче була винна, що Максим Валер'янович добре себе почував i подався до племiнника на Куренiвку.
      Ми йшли назад.
      Дивне було враження вiд усього, що ми бачили.
      Тiльки-но була гомiнка мiська вулиця з тролейбусами, потiм враз церкви, затишок, хрести, старi могили, "генерал од iнфантерiї Красовський", потемнiлий фортечний мур, потiм - гоп! - виткнулися в небо щогли високовольтної лiнiї, потiм несподiвано - кривенька, сiльська вулиця, халупка Максима Валер'яновича, кури киркають, рожа край вiкна, соняшник А внизу - набережна, по якiй трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Праворуч велетенський мiст iменi Патона. Лiворуч - метро просто з пiд землi через Днiпро по красеню-мосту рiвною стрiлою аж до обрiю шугонуло.
      I як воно все це, старе й нове, перемiшалося - просто дивно!
      Ми дiйшли до сараїв. На одному з отих двоповерхових "кораблiв", на поруччi мiстка, що тягся вздовж другого поверху, сидiв головатий широколиций хлопець у картатiй сорочцi i синiх брезентових штанях, якi одразу привернули мою увагу.
      Я таких штанiв ще не бачив. На них було безлiч блискучих металевих заклепок, наче не з матерiї тi штани були, а з залiза, i не шитi, а клепанi.
      Побачивши того хлопця у "залiзних" штанях, Валька закричала:
      - Гей, Будко, ти знов учора дзвонив до нас! Слухай, якщо ти не перестанеш - побачиш, що то буде!
      - Отвалi! - сказав Будка i чвиркнув слиною крiзь зуби.
      - От побачиш тодi, побачиш! - не вгавала Валька.
      - Закрий свiй гроб i не грими кiстками! - презирливо скривився Будка.
      - А що таке? - крижаним голосом спитав Ява Я побачив, як вiн побурячiв. Нам все було зрозумiло без Вальчиних пояснень, але ми все-таки почекали, поки вона сказала:
      - Та от взяв собi моду - дзвонить. I тiкає. Розважається!
      Ява кинув на мене погляд-блискавку, вiд якого в мене запекло всерединi:
      - Павлушо, ходiм!
      Ми кинулися до дерев'яних схiдцiв, що вели на другий поверх сарая.
      - Та, хлопцi, куди ви! Не треба! Нащо вiн вам здався! Будете ще зв'язуватися з хулiганом! - загукала Валька (вона думала, що нас поривають лише лицарськi благороднi почуття). Але ми, не слухаючи її, швидко дрiботiли схiдцями нагору, як моряки пiд час авралу. Тiкати Будцi було нiкуди, та вiн i не збирався тiкати. Вiн тiльки злiз з поруччя i стояв, обтершись на нього спиною i склавши на грудях руки. Вiн був одного вiку з нами, може, трошечки старший, але кремезнiший i ширший у плечах за кожного з нас. Та ми з Явою у себе на вигонi звикли i не до таких супротивникiв.
      - Дзвониш, значить! Тiкаєш, значить! - шипiв Ява, пiдступаючи до Будки.
      Будка навiть пози не змiнив, так i стояв iз схрещеними на грудях руками.
      Тiльки процiдив крiзь зуби:
      - Не тягни щупальцi, бо копита простягнеш! Я займаюся самбо i знаю такi прийомчики, що ви в мене зараз позлiтаєте вниз, як грушi.
      - П-побачимо! - прошипiв Ява i несподiвано вхопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всiєю жменею. Будка сiпнувся i хотiв ударити Яву в живiт, але тут Ява однiєю вiльною рукою, а я обома схопили його за руки. I водночас я наступив йому на одну ногу, а Ява на другу - щоб вiн не мiг одбиватися ногами. Ми таке "самбо" змалечку знали. Будка викручувався, намагався вирватися, але ми держали його, як у лещатах. Ява м'яв йому вухо i примовляв:
      - Скажи спасибi, що ми тебе по писку не б'ємо. Ми чобi просто... просто передаєм те, що тобi належить. Нас один чоловiк просив передати.
      Спершу Будка тiльки процiдив:
      - Кiнч-чай!
      Потiм вiн виривався мовчки, лише сопiв. Потiм на очах у нього з'явилися сльози, i вiн запросився:
      - Пустiть! Ну! Пустiть! Ну!
      - А будеш iще дзвонити? Будеш?
      - Н-не буду... - ковтаючи сльози, промекав Будка.
      Ми пiдвели його до схiдцiв i пустили. Я не стримався i пiддав йому колiном.
      I вiн загримiв своi'ми клепаними "залiзними" штаньми вж донизу.
      Пiдхопився, одбiг, обернувся i, розмазуючи по своїй широкiй мордяцi сльози, крикнув:
      - Ну, пождiть, пождiть, я ще вас пiдловлю!
      Посварився кулаком i зник.
      Валька i братик Микола зустрiчали нас внизу як героїв-космонавтiв. Наче ми не з сарая сходили, а з лiтака Ту-104 на Внуковському аеродромi. Не було тiльки квiтiв i духового оркестру.
      Братик Микола аж стрибав од захвату:
      - От здорово! От здорово! У нас Будку всi хлопцi бояться, а ви... от здорово! Всiм розкажу...
      Ми удавали, нiби це для нас дрiбниця i нiчого особливого.
      - А чого вiн Будка? Таке якесь iм'я... - поцiкавився я.
      - То його по-вуличному так. Бачили, яка в нього пика? Справжня будка. А так його Толиком звать... Противний вiн... Нехороший... - Братик Микола сказав це з явною вiдразою. мабуть, йому частенько перепадало вiд Будки.
      Раптом Валька скрикнула:
      - О, Максим Валер'янович iде!
      З пiдворiття, спираючись на товсту палицю, повiльно йшов високий чоловiк.
      РОЗДIЛ VII
      Максим Валер'янович
      Якби не ота важка хода, навiть трудно було б сказати, старий вiн чи молодий - такi молодi веселi бiсики стрибали в його iскристих, кольору чистої блакитi очах. На лисину й натяку не було - попелясте пiвсиве волосся рiвненькою хлоп'ячою гривкою закривало чоло майже до половини. Обличчя, як яблуко, червоно лиснiло на вилицях.
      Все це надавало йому якогось "недiдiвського" вигляду.
      I знову, як на пляжi, я подумав - скiльки у Києвi ота ких хлоп'якуватих дiдiв.
      - Здрастуйте, Максиме Валер'яновичу, а ми якраз до вас ходили! кинулася йому назустрiч Валька.
      - Привiт, привiт! Що сталося? - бiлозубо, на повнiсiнькi вставнi щелепи, усмiхнувся нам Максим Валер'янович.
      - Ой, дуже серйозна справа, дуже серйозна, - заторохкотiла Валька. Ви нам мусите допомогти.
      - Навiть так? Що ж, я до ваших послуг, панове любi друзi! Все, що зможуть зробити для вас мої сiмдесят шiстцi рокiв, вони зроблять, будьте певнi, - сказав старий артист. Валька вже роззявила рота, щоб розповiдати, але, зупиняючи її, Максим Валер'янович раптом пiдняв руку:
      - О нi, дочко моя! Благаю! Стули уста свої! Нi слова! Раз справа серйозна, її не можна вирiшувати отак, на ходу... Ходiмте в мiй чертог! I там у щирiй бесiдi ми знайдем насолоду.
      Цей жартiвливо-пiднесений тон якось одразу викликав приязнь до старого артиста. Губи нашi самi собою розтулялись у веселих усмiшках. I так стало легко i хороше з ним, наче ми були давно-давно знайомi.
      - Либонь, дивуєтеся, що живу у такiй халупi? - усмiхнувся вiн, коли ми пiдiйшли до його хатини. - Мене вже кiлька разiв пробували переселяти, та я все одбрикуюся. Не можу я без цих квiтiв, без всього цього. Прошу!
      У хатинi було двi маленьких кiмнатки i така ж маленька кухня. Стелi дуже низькi - хазяїн мiг легко дiстати їх рукою. Через це, а також через те, що вiкна закривали знадвору кущi й дерева, у хатi, незважаючи на сонячний день, були зеленi сутiнки. Та якось i не уявлялись цi маленькi кiмнатки свiтлими й сонячними, їм, здавалося, личать Саме сутiнки.
      I обидвi кiмнати, i кухня були заставленi вазонами i вазончиками. Вазони стояли на пiдвiконнях, i на табуретах, i на спецiальних полицях, i просто на пiдлозi. У вазонах були рiзноманiтнi кiмнатнi квiти: лiлеї, фiкуси, примули. Але найбiльше було кактусiв. Я нiколи не думав, що буває стiльки рiзних кактусiв: i маленькi, i круглi - нiби зеленi їжаки, i великi, стовбуристi, схожi на якихось доiсторичних ящерiв. I вкритi густими колючками, i майже зовсiм без колючок, i рiзної рiзної форми, i кольорiв рiзних. Були тут дорослi солiднi кактуси i зовсiм маленькi пухнастi кактусята. Просто якесь казкове царство кактусiв.
      Крiм кактусiв, у хатi панували ще фотографiї. Стiнки кiмнат геть усi завiшенi фотографiями у рамочках. I на бiльшостi фотографiй був сам Максим Валер'яновичю. Безлiч Максимiв Валер'яновичiв дивилося на нас звiдусiль. I всi рiзнi.
      Максим Валер'янович у цилiндрi. Максим Валер'янович у смушевiй шапцi. Максим Валер'янович у тюбетейцi.
      Максим Валер'янович моряк. Максим Валер'янович козак Максим Валер'янович босяк (у лахмiттi).
      Максим Валер'янович у шубi. Максим Валер'янович у халатi Максим Валер'янович... голий Ну, правда, не зовсiм голий, а у набедренiй пов'язцi. Мабуть, у ролi якогось дикуна, бо ще й кiльце в носi.
      Аж голова гiде обертом дивитися на всiх цих Максимiв Валер'яновичiв.
      А в кутку, де в богомiльних людей iкони, - висить щось. Я спершу подумав, що таки iкона, бо й рушники вишиванi по боках, i рама золотом виблискує. Придивився гарненько, а там якийсь дядечко усмiхнений в окулярах-пенсне i з цигаркою. Не iкона. Бо господь, як бабусi кажуть, не курив i окулярiв не носив. Та й не усмiхався нiколи. В усякому разi, не бачив я жодної iкони, де був би намальований бог з цигаркою, в окулярах або навiть просто з усмiшкою Завжди серйозний i нахмурений. Не бачив я нiколи усмiхненого бога. I як в нього тiльки вiрять, в такого невеселого!
      Що ж до дядечка з цигаркою, то, як нам Валька потiм сказала, був портрет знаменитого артиста Станiславського, який органiзував у Москвi театр, всесвiтньовiдомий МХАТ. I для акторiв вiн був таки справжнiм богом, добрим, усмiхненим i радiсним, бо створив дуже хорошу систему Станiславського. Що то за система. Валька, на жаль, толком не могла пояснити, бо сама не знала, але сказала, що нею й досi користуються в усьому свiтi.
      Але то було потiм, а зараз, поки ми з Явою роздивлялися, Валька дуже толково i жваво, наче це не з нами, а з нею сталося, розказувала про нашi пригоди i про iсторiю з годинником. Оскiльки Максим Валер'янович був її знайомий i вона почувала себе з ним вiльно, ми цiлком передовiрили розповiдать їй i тiльки iнодi всiавляли окремi слова. Максим Валер'янович слухав дуже уважно i серйозно.
      Нарештi Валька скiнчила.
      I тiльки тодi Максим Валер'янович усмiхнувся.
      - Так-с, панове громадо, - весело сказав вiн. - Сюжет ясний . Без вини виннi... Злодiї мимоволi... Буває, буває... Але впадати у розпач не треба. Якщо вiн справдi артист i якщо вiн у Києвi - ми його з-пiд землi викопаєм, а знайдем. Те, що ви його по фотографiях у фойє не вiдшукали - ще нiчого не значить. Вiн може бути й приїжджий. У нас же зараз на гастролях i Московський драматичний iменi Пушкiна, i Львiвський iменi Заньковецької, i Запорiзький iменi Щорса. Шукати є де. Але, друзi мої дорогi, доведеться вiдкласти це на завтра... Оцi двi панi, - вiн показав на свої ноги, - дуже в мене примхливi. Вiдмовляються багато ходити, хоч ти їх рiж! Особливо оця - Лiва Максимiвна. Ще з Правою Максимiвною можна якось домовитися. А ця як упреться - з мiсця її не зсунеш. Я їм у пiдмогу й третю даю, - вiн кивнув на товсту сукувату палицю з вирiзьбленою собачою головою на держаку, - все одно комизяться. Ранiше як завтра зранку я їх нiяк не умовлю вирушити в дорогу. Та й сьогоднi вже пiзно, скоро початок вечiрнiх спектаклiв, а пiд час спектаклю для актора, крiм сцени, не iснує нiчого. Турбувати його не можна... Значить, план такий: завтра вранцi ми з вами iдемо на... кiностудiю. Авжеж на кiностудiю... У мене там невеличка зйомка. Я тiльки й можу зараз грати в нерухомих епiзодах у кiно. Так-от, на кiностудiї ми влаштуємо штаб оперативної групи по розшуку нашого царя. I з одного боку, використовуючи молодi творчi сили (тобто прудконогих молодих акторiв), а з другого боку - диво двадцятого сторiччя - телефон, ми розгортаємо бойовi дiї... I годинник знаходить свого господаря.
      Вiн це так впевнено сказав, що у мене в цю мить не було вже жодних сумнiвiв - все буде гаразд. Я мимохiть усмiхнувся. I Ява всмiхнувся, I Валька всмiхнулася. I братик Миколка всмiхнувся теж.
      I менi захотiлося сказати Максимовi Валер'яновичу щось приємне, щось хороше. Я провiв поглядом по фотографiях i сказав:
      - Це ви стiльки ролей зiграли! От здорово!
      Максим Валер'янович якось лукаво усмiхнувся, нiби зрозумiв моє бажання.
      - Та трошки зiграв, панове, зiграв... Що зiграв, те зiграв... - вiн окинув оком стiни, завiшанi фотографiями, потiм зупинив погляд на великiй фотографiї Київського оперного театру. - А оце, друзi, найсвятiше для мене мiсце. Тут я вперше в життi був у театрi, вперше побачив сцену, акторiв. Тут вперше розсунулася перед моїми очима театральна завiса.
      Максим Валер'янович задумався на хвилинку:
      - Давно це було, да-авненько! Як це не дивно, але можете менi повiрити: я був тодi зовсiм маленький хлопчик, набагато менший, нiж ви. Ми тiльки приїхали тодi в Київ з Харкiвщини, i мати моя поступила прибиральницею у цей театр. I от якось вона вперше взяла мене на виставу. Пам'ятаю, давали тодi "Травiату". Опера Вердi. Знаєте? Сидiв я в прожектерськiй ложi бiля самої сцени (мати попросила освiтлювача, щоб вiн мене пустив туди). Видно було все i чути чудово. Я сидiв i не вiрив, що це не сон, не казка, що я бачу на власнi очi. У останнiй, четвертiй дiї, коли Вiолетта помирає, я настiльки захопився, так повiрив, що вона справдi i страждає i вмирає, що раптом обурився негiдною, як менi здалося, поведiнкою партнерiв Вiолетти, Альфреда та його батька старого Жермона. Жiнка, можна сказати, конає, а вони, мерзотники, спiвають на повний голос. Неспроможний стриматися, я закричав: "Цитьте! Не спiвайте! Вона ж умирає. Хiба можна". Освiтлювач, що сидiв бiля мене, аж iз стiльця з'їхав з несподiванки. Добре, що оркестр в цей час гучно грав, а Жермон з Альфредом щосили тягли свої арiї i нiхто не почув мого щенячого виску. Обiйшлося тiльки тим, що освiтлювач вкатав менi доброго потиличника i викинув у коридор. Так я остаточної смертi Вiолетти тодi й не побачив. Але захворiв театром на все життя. I як не билася потiм мати, як не намагалася зробити з мене людину (а людина, за її'розумiнням, це значить чиновник), нiчого з того не вийшло. Не прослуживши й двох рокiв, полишив я таки "присутственнi мiсця", закинув на найвищу тополю Бiбiковського бульвару свого чиновницького кашкета з гербом i найнявся в трупу Кручинiна статистом, тобто артистом, що грає без слiв, у юрбi, в масовках, i навiть iменi його у афiшах нема... Було це в театрi Бергоньє на Фундуклеївськiй вулицi. Тепер це вулиця Ленiна, а театр iменi Лесi Українки.
      Максим Валер'янович розпалився, очi в нього вже блищали, щоки горiли маково. Я завжди люблю слухати спогади старих людей про минувшину. I чим це пояснити, що розповiдi навiть про незначнi подiї виходять у них цiкаво?.. Якби це вiдбувалося зараз, - мабуть, було б зовсiм не цiкаво. А коли слухаєш, як про це розкачує хтось спогади, - цiкаво.
      - Ех, публiко моя дорога, то було, як перше кохання, отi першi мої роки служби в театрi. Мабуть, нiхто так серйозно не ставився до своєї роботи, як я. Нiхто так ретельно i стiльки часу не гримувався, як я. Нiхто так не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: "Графиня захворiла i прийняти вас не може". Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi...
      Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя...
      Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.
      РОЗДIЛ VIII
      "Товаришу цар, ви заарештованi!" "У-у, понесу!.."
      Вечiр.
      Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути.
      Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.
      - Ну, що таке? - питаю я. Ява зiтхає, але мовчить.
      - Ну кажи вже, що там таке? - повторюю я.
      Ява ще раз зiтхає i каже:
      - Ти знаєш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду.
      - А хто ж шпигунiв ловитиме? - посмiхнувся я. - Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти... Розведеться тих злодiїв i шпигунiв, як комашнi, - проходу вiд них не буде. Що ти собi думаєш!
      - Нiчого, - серйозного каже Ява, - i без мене знайдеться кому ловити.
      _ Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора!
      - Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiняється...
      - Мiж iншим, - кажу, - щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант... О!
      - Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали!
      - Плакали б, точно, - гигикнув я. - Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки...
      - Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селi "артистами" називають? Дiд Салимон весь же час повторює: "От артисти! Ну й артисти!"
      Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк.
      Ява тепер говорив без перешкод:
      - Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I - слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова знаєш... Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, - усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього - тиць! тиць! А ти кажеш...
      Я змушений був погодитися.
      Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон...
      Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: "А розкажи-но, що тобi снилось". I я охоче розказую... Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався...
      Так-от наснилось менi... Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi - "скiпетр" зветься.
      I з темного залу звiдусюди (з партеру i з ярусiв) лупають i на мене коров'ячi й баранячi морди. Так, так, на мiсцях глядачiв усюди сидять корови, вiвцi, барани та iнша рогата худоба. I мене це анiскiлечки не дивує. Наче так i треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуцiя, цап Жора i колгоспний бугай Петька. I я раз у раз злегка (щоб не помiтили iншi глядачi) пiдморгую їм оком, як пiдморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
      Але в основному я сиджу i виголошую якийсь довгий монолог - без слiв, але дуже розумний i красивий... Нарештi скiнчив i схилив голову, чекаючи оплескiв. Та в залi гнiтюча тиша. I раптом ярозумiю: якi тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачiв, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачi просто не можуть аплодувати. Вони можуть тiльки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосiб захоплення моєю грою. Манька i Контрибуцiя розчулено зiтхають. Цап Жора витирає кiнчиком бороди очi. А колгоспний бугай Петька, вiдомий хам i грубiян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замiсть того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скiпетр, а батiг!). I глядачi мої з гвалтом зриваються з мiсць. Мить - i в залi вже порожньо. Нiкогiсiнько. Самi стiльцi.
      Аж тут з-за кулiс на сцену виходить Ява... У формi мiлiцiонера.
      Грюкаючи чобiтьми, крокує до мене i каже:
      - Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
      Я гнiвно дивлюсь на нього:
      - Хто дав тобi право так зi мною розмовляти? Я - цар!
      - Який же ти в бiса цар. Ти - злодiй! Ти вкрав годинник у справжнього царя, i от у мене ордер на твiй арешт. Товаришу цар, ви заарештованi! - I Ява показує менi якогось папiрця.
      Мене охоплює страх.
      - Яво, - кажу я, - нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
      А вiн сердито:
      - Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на "ти"? Оп'ять нарушаєш!
      - Вибачте, - кажу я, зовсiм спантеличений, - але я думав, що ми з вами друзi.
      - Iндик думав, - суворо каже Ява i раптом накидає менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу її вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлi i... я прокидаюсь.
      Виявляється, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами - пфуй! - муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб... Про сон тодi було й думати.
      Я сiв на тахтi i глянув на "мiлiцiонера" Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля.
      - "Не нарушай!" У-у! Зрадник! - пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима:
      - Га? Що?!
      - Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, - спокiйно сказав я.
      - Тюгу!.. ДурнийI - i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi.
      - Не нарушай! - "мiлiцiонерським" тоном сказав я.
      - Одчепись, я спати хочу.
      - Ану тебе, соня, - сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям.
      А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копiєчка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий... Ох, який же спiвучий.
      - Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я... - печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос.
      I цiєї самої митi:
      - Джама-а-айка! Джама-айка!.. - бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого вiкна.
      - Са-анта Лю-учi-iя! Санта Лючiя!.. - наче на хвилях, виливався вiн же з третього. I водночас з четвертого чулося його ж одчайдушне, тужливе i зовсiм уже дитяче:
      - Мамма, мамма...
      Аж мороз по шкiрi драв.
      Того лiта шiсiдесят п'ятого року кияни захоплювались пiснями iталiйського хлопчика Робертiно Лореттi i майже р кожнiй квартирi були його пластинки. Зрання линув над мiстом спiв голосистого Робертiно.
      "От би нам з Явою такi золотi солов'їнi горлянки", - подумав я. Не сушили б ми голови, як прославитися. Стояли б собi на сценi бiля рояля, випнувши груди, i тiльки роти роззявляли... Але... дзуськи! Нашими голосами лише "Пожар!" i "Рятуйте!" кричати добре. А якщо вже в артисти, то тiльки в драматичнi. Або в кiно! Оце - да! Оце ми можемо! Кiно! Радiсть лоскоче менi живiт. Ми ж сьогоднi будемо на кiностудiї! На справжнiй кiностудiї, де знiмають фiльми... I побачимо вiдомих кiноакторiв. I як фiльми знiмають, побачимо... I все-все таке цiкаве побачимо!.. Ех! Аж не вiриться!
      Ява уже встав. Ми хутенько снiдаємо i... Якi хорошi люди вранцi! Наче росою вмитi! Бадьорi, гарнi, i якiсь нiби навiть хрумкi, мов молодi огiрочки! А очi в них якi! Чистi i свiжi-свiжi, немов квiти, що тiльки-но розцвiли.
      Ми їдемо в автобусi, я роздивляюся навкруги. I такий у мене настрiй гарний. I так я всiх люблю! I так менi добре!..
      Бадьорим кроком ми заходимо у двiр, де живе у флiгелi Валька. Нам треба зайти спершу до неї, а тодi вже до Максима Валер'яновича. Раптом ми бачимо великий гурт хлопцiв (чоловiк двадцять, не менше) i серед них Будку. Всi вони тупцюють якраз бiля Вальчиного пiд'їзду, в щось грають - не проминеш нiяк. Ми нерiшуче спинились. I тут Будка помiтив нас. Я побачив, як спалахнули в нього очi. Вiн щось сказав хлопцям, i вони кинулись до нас. Мить - i ми вже оточенi з усiх бокiв.
      "Ну, пропали! Нi за цапову душу!" - майнуло в головi.
      - Павлушо! За спину! - гукає Ява. Я вмить пiдскакую до нього i притуляюсь спиною до його спини. Отак, зайнявши "кругову оборону", ми стоїмо, виставивши вперед кулаки. А коло все звужується й звужується, i вже вимахує Будка руками перед Явиним носом i вигукує: "Понесу! У-у, понесу зараз!" I вже я одштовхую в груди довговидого слинявого хлопчину, який налазить на мене. I вже хтось боляче копнув мене по нозi. Ще мить - i почнеться бiйка. Та нi, яка там бiйка! - побиття, погибель наша... Я уже навiть шкiрою вiдчуваю, як мене зараз битимуть.
      I тут раптом Ява говорить дзвiнким глузливим голосом:
      - Ого, як вас багато! I всi на нас, на двох! От здорово! "Що вiн говорить? Приб'ють же зараз!" - з жахом думаю я I Будка вже люто сичить крiзь зуби: "Ти, гад, поговори! Щас я ак врiжу!" - i вже замахується, аж тут:
      - Законно вiн говорить. Всiм кодлом - це не дiло. Ти, Будко, з кимсь з одним iз них стукнись, по-чесному. Це буде правильно. I благородно, i поквитаєшся... А ми посудимо. Щоб усе за правилами.
      То каже високий, чупринистий хлопець рокiв чотирнадцяти, що стоїть десь ззаду, але голова якого вивищується над головами переднiх. I Будка опускає руку. Видно, таке рiшення йому не подобається, але вiн не може вiдмовитися. Вiн мiряє поглядом Яву, потiм мене, незадоволено бурчить:
      - Гаразд. Тодi я з оцим стукнусь, - i тицяє мене пальцем у плече. По-моєму, цей дужчий.
      Вiн бреше, бо Ява на вигляд кремезнiший за мене, але нiхто не заперечує.
      - Ходiмо в яр, - каже чупринистий. I всi щiльним гуртом, пiдштовхуючи нас, iдуть до яру. Я йду, i з кожним кроком щось у мене боляче сiпається всерединi, опускаючись все нижче й нижче.
      "Я! Чому це я?!" - пищить у моїй душi тоненький овечий голосок. Але я мовчу. Я мушу мовчать. Бо я - хлопець.
      Ява теж мовчить Я знаю, що вiн зараз вiдчуває. Вiн вiдчуває себе винним передi мною (адже ж саме вiн нам'яв Будцi вухо, я тiльки держав). I Ява дуже переживає, що змушений битися я, а не вiн. Та хiба вiн може зараз що-небудь вдiяти? Хiба вiн може просити, щоб стукався вiн, а не я? Це ж значить перед усiма визнати мене слабаком, це все одно, що плюнути менi в душу. Нi, вiн не може цього зробити. Я розумiю. I я умру, але не дам себе зганьбити.
      Ми спускаємось у яр, продираючись крiзь колючу, запорошену сизим пилом дерезу.