Шерлоковi Холмсу або майоровi Пронiну одного цього недокурка i цих слiдiв було б досить, щоб знати все. Але я не був нi Шерлоком Холмсом, нi майором Пронiним. Я мiг сказати лише те, що чолов'яга - курець (раз недокурок!) i що в нього великi ноги (бо це було видно з слiдiв). Бiльше я не мiг сказати нiчого. Хiба тiльки, що сигарети вiн купляв не в нашому сiльмазi, бо в нашому "Столичних" не було. Може, в дiдiвщинському, там є, я тiльки що бачив.
      Але для з'ясування особи незнайомця цього було малувато.
      Що ж вiн усе-таки тут робив? Чому ховався? Невже хотiв пограбувати вчительку, а я його сполошив? Не схожий вiн був нi на кого з наших, зовсiм не знайомий якийсь...
      - Тiльки ж гляди все-таки. Ганю, обережнiше, - почув я бiля хати голос Галини Сидорiвни.
      - Ой, що ви, Галино Сидорiвно, що ви!.. - пискляво засокорiло у вiдповiдь. То був голос Гребенючки.
      А бодай би ти луснула! Ще треба, щоб ти мене тут побачила.
      Пригнувшись, чкурнув я на стежку, до велосипеда. Загнуздав Вороного i - алюр три хрести!
      От же ж тая Гребенючка! Не люблю я людей, котрi до вчителiв пiддобрюються, лiзуть iз своєю любов'ю "Галино Сидорiвно, я вам те! Галино Сидорiвно, я вам се! Галино Сидорiвно, дорогенька! Галино Сидорiвно, золотенька! Галино Сидорiвно, любесенька! Ах! Ох! Ах!" Противно!
      Краще вже двiйки одержувати, нiж пiдлизуватись.
      Я виїхав на вулицю i побачив у спину Гребенючку, що йшла од ворiт Галини Сидорiвни, у нарядному бiлому платтячку з синiми цяточками. Вона не йшла, а виступала навшпиньочках, як той дресирований собачка у цирку, дрiбненько перебираючи ногами. Мабуть, думала, що вона дуже гарна й тендiтна.
      Раптом я згадав Павлушу, як вiн сидiв сьогоднi на землi коло велосипеда, похмурий, темний, як осiння нiч. I лють на Гребенючку охопила мене. Це вона винна в усьому! Вона, вона! Це через неї ми ворогами стали!
      Посеред вулицi розпросторилась здоровеннецька баюра. Гребенючка якраз минала її, тулячись до тину, обережненько, щоб не забруднити плаття, ступаючи по краю баюри.
      Назад вона не оберталася, мене не бачила.
      Ех, розiгнавсь я та прямiсiнько через ту баюру - ш-шуррр! Бри-иззь! Цiлi гейзери бруднючоi води й грязюки линули на Гребенючку, i бiле чепурненьке платтячко вмить перетворилося на брудну ганчiрку, та й уся вона стала схожа на опудало городнє.
      - Ой! - тiльки встигла зойкнути вона, вiдсахнувшись.
      А я пришпорив свого Вороного i, не озираючись, помчав далi. У душi моїй булькала й клекотiла радiсть помсти.
      Ото щоб знала, щоб не розлучала друзiв, не робила з них ворогiв, кропива жалюча!
      Я рiзко звернув праворуч, на нашу вулицю. Ще здалеку побачив, що Павлуша все ще сидить на землi коло свого велосипеда i крутить ключем якiсь гайки.
      I раптом я подумав, що зараз же Гребенючка пройде нашою вулицею. Щоб потрапити до себе додому (а куди ж вона пiде в такому виглядi!), вона обов'язково повинна пройти нашою вулицею повз нашi з Павлушею хати. I Павлуша її зараз побачить i...
      Я натиснув на педалi i проскочив до себе у двiр. Павлуша навiть голови не пiдняв.
      Прихилив я Вороного до ворiт i причаївся за тином. Ану-ну! Зараз Павлуша побачить свою красуню. Хе-хе! Це навiть добре. Може, хоч тепер розчовпає нарештi, яка вона поганюча.
      Секунди чекання тяглися так довго, що я вже подумав, чи не повернулася вона назад до Галини Сидорiвни скаржитися на мене i вимагати покарання. А дзуськи! Спробуй доведи! Хто бачив? Нiчого не знаю. Сама забрьохалась, як льоха, а потiм на когось звертає.
      Я дивився крiзь тин на Павлушу. Вулицi я не бачив i тому не помiтив, як вона iшла. Та враз Павлуша так рвучко пiдхопився, що велосипед упав на землю.
      - О Ганю, що таке? Де це ти? Хто це тебе так? - вигукнув вiн здивовано.
      У мене серце забилося швидше.
      Ну, зараз почнеться! Зараз вона понавiшує на мене чортiв, будь здоров. Тiльки держись! Ну i хай! Хай докаже! Хто бачив? Нiчого не знаю. Сама забрьохалась, а потiм...
      - Та сама винна, - весело заджерготiла Гребенючка. - Грузовик їхав, а я просто пiд колеса пiдлiзла, розтелепа. От розмалював, правда? Хи-хи-хи!
      - То бiжи додому швидше! От iще! - гукнув Павлуша з щирим спiвчуттям i досадою.
      А я тiльки рота роззявив...
      Тю! Чого це вона?.. Подумаєш, яка благородна!.. I стало менi якось кепсько, наче то не вона, а я весь у багнюцi з голови до п'ят.
      Гребеїiючка давно побiгла додому, Павлуша повернувся до велосипеда, а я все ще стояв, скоцюрбившись бiля тину, i не мiг зрушити з мiсця.
      Почав накрапати дощ.
      Павлуша потяг велосипед в хату.
      Пiшов у хату i я... Настрiй у мене був зiпсований вкрай.
      ...Дощ лив цiлiсiнький день. А надвечiр знявся вiтер. Вiн, як з вiдра, хлюпав у вiкна важкi пригорщi зливи - аж дзвенiли шибки. I шалено завивав у димарi. У таку погоду добре лежати десь у затишку й читати цiкаву пригодницьку книжку. Я потягнув у батька "Замах на бродягу" Жоржа Сiменона (вiн менi не давав, бо вважав, що не дитяча) i, вкрившися з головою, лишивши тiльки вузеньку щiлину, щоб падало свiтло, поринув у захоплюючий свiт комiсара Мегре, свiт загадкових убивств, страшних злочинiв i таємниць.
      РОЗДIЛ XVIII
      Стихiйне лихо. Я приймаю рiшення
      Я прокинувся раптово вночi, хоч нiхто мене не будив, i одразу вiдчув тривогу. В хатi горiло свiтло i чулися приглушенi, стурбованi голоси. Хоч i не видно було, але вiдчувалась якась метушня, якийсь нервовий рух. Так було, коли в тата зненацька серед ночi стався приступ апендициту i його вiдправляли в лiкарню на операцiю. Тодi мене теж нiхто не будив, я прокинувся сам. От i зараз. Я миттю пiдхопивсь i стривожено спитав:
      - Що? Що таке?
      Серед хати стояли одягненi, в плащах, батько, мати i дiд. У дiда в руках було весло. Мати повернулася до мене.
      - Спи, синку, спи!
      - Що сталося? - знову спитав я.
      - Рiчка вiд дощiв пiднялася, з берегiв вийшла. Греблю бiля млина прорвало. Село внизу заливає, - мовив дiд.
      - А ти спи, спи, синку, - повторила мати. Я скочив з лiжка. Еге, спи! Там людей заливає, а я - спи!
      - Я з вами! Я пiду!
      - Та ти що?! Он Яришка прокинеться, боятиметься, як нiкого не буде. Лягай, спи зараз же! Це тобi не iграшки! - пiдвищила голос мати.
      Але я вже одягався. Мене била нервова лихоманка, i я довго не мiг утрапити ногою в холошi. Зуби вибивали шалений рок-ен-рол. Спи! Може, я все життя цiєї ночi ждав, щоб щось геройське вчинити! А тут - спи! Нi! Пiду!
      - Хай iде. Щось поможе. Здоровий уже хлопець, - сказав дiд.
      - Справдi, хай! - пiдтримав його тато. Свiтло враз блимнуло i погасло.
      - Зiрвало! А може, й стовпа звалило, - сказав у темрявi тато.
      Дiд чиркнув сiрника, запалив гасову лампу, що стояла на припiчку.
      - Вдягни оно татового ватника i чоботи взуй, - сказала менi мати.
      - Лiхтарика свого вiзьми, - пiдказав тато.
      - Лампу не будемо гасити Хай! Бо як Яришка прокинеться... От краще б ти не йшов усе-таки. У мене б душа спокiйнiша була, - мати зiтхнула.
      - Та що ви, їй-богу, мамо, з тою Яришкою! Здоровуща вже дiвка, у школу пiшла, а ви...
      - Пiшли, пiшли, годi вже вам, - втрутився дiд. Ми вийшли з хати у мокру, негожу, вiтряну темряву. Гнаний вiтром дощ перiщив просто в обличчя.
      - Головне, що човни, мабуть, позносило, потопило, - ледве почув я голос дiда, який iшов поруч. Я хотiв сказати, шо плоскодонку нашу, може, й не знесло, бо вона на горбку лежить догори дном, але вiтер затулив менi рота, i я тiльки хавкнув.
      То тут, то там, наче свiтлячки, блимали вогники, звiдусiль з лiхтарями поспiшали люди.
      Ще здалеку крiзь шум зливи було чути тривожний гомiн, зойки та крики. Чим ближче ми пiдходили до вулицi Гагарiна, що вела в берег, тим виразнiший i гучнiший ставав отой гомiн. Уже можна було вчути хурчання мотора, цюкiт сокир i розпачливi вiдчайдушнi жiночi крики. "Ои лишенько! Ой пробi! Ой рятуйте!" Тужно ревла худоба, верещали свинi, вили собаки.
      Все це було чути вже зовсiм близько, поряд, але як я не напружував зiр, крiзь дощ i темряву нiчого не мiг розгледiти.
      Аж ось попереду спалахнули два свiтлих ока - фари.
      I перше, що я побачив у свiтлi фар, - це тин i воду. Вода хвилею накочувалась i розбивалася об тин, а вiн хитавсь i хилився. Потiм бiля тину з'явилася постать по пояс у водi, з телевiзором на головi. У свiтлi фар мокрий од дощу екран виблискував величезним страшним оком - лупатим i бiльмуватим.
      Фари були тракторнi - у провулку натужно хурчав колiсний трактор "Беларусь". Здоровеннецькi заднi колеса буксували, розбризкуючи багнюку.
      - Давай, давай, ну! - кричав хтось позад трактора: там свiтилися ще фари машин.
      Кiлька дядькiв посеред вулицi цюкали сокирами - нашвидку збивали з колод плота.
      Дiд, батько i мати одразу кинулися до дiла, дiд помагати робить плота, батько до трактора, а мати просто у воду, до найближчої хати - виносити добро.
      - Побудь поки що тут! - гукнула вона менi на ходу. I я не встиг опам'ятатись, як лишився сам.
      З темряви раз у раз, наче водяники, вигулькували з води люди, тягнучи на собi рiзний домашнiй скарб Он провели корову, що вже не ревла, тiльки стогнала. Он бабуся, спотикаючись, тягне по водi за собою, наче човна, цинковi ночви з вузлами й подушками. I, плачучи, весь час примовляє:
      - Ой що ж це робиться! Ой господи! Ой за що ж це така кара! Ой пропало все, пропало! Ой боже ж мiй, боже!
      - Найгiрше внизу, в березi, - сказав хтось у темрявi. - Гребенюкiв, Мазниченкiв, Пашкiв затопило зовсiм. А стару Деркачку - так по самiсiньку стрiху. I дiстатися нiяк. Човни потопило. Ще й трактор, бач, застряв колоди для плотiв пiдвезти не можна.
      - Це щось у природi таке, їй-богу, коїться. Самi стихiйнi лиха в усьому свiтi: урагани, землетруси, повенi, смерчi. То в Америцi, то в Японiї, то в Голландiї... Та й у нас... То у Закарпаттi, а то на Кубанi... Тепер оце в нас...
      Заскрипiли колеса, захропли конi - люди пiд'їздили возами.
      - Кладiть осюди! Давайте! Телевiзора отут поставте, на сiно!
      Я кинувся помагати вантажити на вози речi потерпiлих. З темряви почувся голос Iвана Iвановича Шапки, голови колгоспу:
      - Везiть до школи! Займайте школу, i клуб, i правлiння! Там усе одчинено!
      А трактор усе хурчав i хурчав, аж звискував, та не мiг зрушити з мiсця.
      Мiй тато командував там, вигукуючи:
      - Переключай на першу! Лiворуч верни, лiворуч! Давай задню! Тепер вперед!
      То було кляте мiсце. Там завжди калюжа i болото навiть у найсухiшу погоду. I завжди застрявали машини. А тепер вiд дощу воно зовсiм розкисло i просто засмоктувало, як драговина.
      Зненацька здалеку, з берега, долинув вiдчайдушний пронизливий жiночий крик:
      - Рятуйте! Рятуйте! Ой!
      Люди безпорадно заметушилися. Хтось iз дядькiв кинувся просто в воду. Йому загукали:
      - Куди ти? Що ти там поможеш? Зараз плота кiнчимо.
      Але вiн уже зник у темрявi.
      Тодi сердито закричали до тракториста:
      - Що ти засiв, панiмаєш! Там люди гинуть, а ти!.. Трактором не можеш проїхати, герой!
      Кричали, щоб зiгнати своє безсилля. Тракторист хрипло вiдлайнувся:
      - Що - трактором! Що - трактором! Тут танком не проїдеш, не те що трактором! Розумники!
      "Танком..." I раптом в уявi моїй виник вiйськовий табiр, артилерiйський двiр, дивовижнi незграбнi машини iз скошеними, як у човнiв, носами... "Бронетранспортери-амфiбiї, да... Для подолання водних рубежiв... для десантiв, да. "
      Я вмить згадав, що читав десь, як воїни допомагали людям пiд час стихiйних лих...
      I раптова думка пронизала мене.
      - Iване Iвановичу! Iване Iвановичу! - загукав я в темряву. Але голова не вiдгукувався. Тодi я кинувся до тата:
      - Тату! Тату!
      Вiн, забрьоханий з нiг до голови, пхав трактора. З пiд колеса, що буксувало, просто на нього летiла грязюка.
      - Одiйди! Одiйди, ну! - крекчучи вiд натуги, роздратовано прохрипiв вiн.
      Ех! Та що там питати, казати! Не можна гаяти нi хвилини. Самому треба рвонути туди.
      I, не роздумуючи бiльше, я кинувся додому. Захекавшись, вбiг у сiни, схопив велосипед, прихилив динамку до шини, щоб свiтила фара, i скочив у сiдло.
      Їхати було ой як важко! Колеса в'язли у грязюцi, буксували на глинi. Доводилося раз у раз злазити i пхати велосипеда поруч себе. Добре, що то не трактор. Коли вибрався з села на биту польову дорогу, колесам стало трохи легше. Колесам, та не менi. Бо тут шугав дужий вiтер, який збивав, просто клав на землю. Двiчi я не мiг втриматись i валився набiк, на ногу, i якийсь час стрибав на нiй, не можучи вирiвнятись. А раз просто впав у болото. Але поспiшав iз останнiх сил. I з тривогою вглядався уперед, у темне громаддя лiсу, що наближалося. Шукав очима вишку, де прапор, i не мiг знайти. I думав з острахом: "А що, як навчання ще не закiнчилися i в таборi нема людей? Що робити? А навiть як є, чи послухають, чи повiрять вони менi, пацану?"
      Було б, мабуть, розшукати голову або хоч когось з дорослих намовити. Так нi ж! Вилетiв кулею i помчав. Не подумавши навiть. Як скаженин!
      I вже каявсь я, i картав себе. Та вертатися в село було б безглуздям. Люди гинуть. Кожна хвилина дорога.
      Аж ось i посадка. Я в'їхав на "глеканку". Вiтер одразу вiдпустив мене. Вiн пiшов верхом, з шаленим свистом чешучи настовбурченi чуби струнких сосонок. Але тепер увесь час менi доводилося пильнувати, щоб не наскочити на пеньки Бо як наскочиш та зробиш "восьмьорку" - тодi все. I, вшнипившись у "глеканку", так я и не вгледiв, чи є прапор на вишцi, чи нема.
      Десь тут уже дот на узвишшi, за дубами, невидимий у темрявi: я виїхав на "генеральську" дорогу. I як про щось далеке i примарне, подумав про тi iнструкцiї, що лежать там у розколинi над амбразурою. Та цю думку враз витiснив спогад про вiдчайдушний пронизливий крик: "Рятуйте!", що й зараз дзвенiв у мене в ушах. I я ще дужче натиснув на педалi.
      Хто був у лiсi вночi у негоду, коли гуде, завиває скаженим вовком у кронах вiтер, коли стогнуть людським голосом дерева, коли десь щось гухкає, свистить, трiщить, ламається, падає, перекидається, реве, лютує i шаленiє той знає, що то таке. То страшне.
      Але, присягаюсь вам, я не вiдчував того страху. Десь iз глибини спливла навiть думка: "Чому менi не страшно?" Та я одразу забув про це думати. Я був весь якось нацiлений уперед i тiльки вперед. Я думав тiльки про те, щоб їхати швидше, швидше, швидше... Я думав тiльки про свої ноги, що крутили педалi i вже страшенно болiли вiд напруження, i про дорогу, про отi нескiнченнi корчi, ямки, горбочки - щоб не наскочити, не натрапити, обминути.
      РОЗДIЛ XIX
      Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе
      Коли я раптом вискочив нарештi на галявину до тої арки i шлагбаума, освiтленого лiхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.
      Вартовий помiтив мене I гукнув:
      - Стiй! Хто такий?!
      Я пiд'їхав упритул до шлагбаума.
      - Менi начальника... Головного... Будь ласка... Дуже треба. Негайно... - я вагався, говорити вартовому чи нi: однак же вiн не вирiшує, а що, як не захоче покликати офiцера.
      - Що сталося? Тiльки повернулися з навчань. Троє дiб... Може, вранцi?
      - У нас село заливає, - видихнув я.
      - Стривай. Зараз. - Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. - Товаришу капiтан! Доповiдає вартовий на прохiднiй єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає... Єсть! - Вiн обернувся до мене. - Давай он до тiєї палатки!
      Я пiрнув пiд шлагбаумом i поїхав до палатки. Назустрiч менi вже виходив високий офiцер з червоною пов'язкою на рукавi.
      - Що таке?
      Хекаючи i затинаючись, я розказав йому про наше нещастя - i про хати, що по самiсiньку стрiху затопленi, i про те, що човни позносило i дроти електричнi позривало, стовпи повалило, i про те навiть, як трактори буксують, не можуть пiдтягти колоди для плотiв...
      - Ясно, - сказав капiтан. - Ходiмо. Доведеться будити полковника. Хоч i жаль - годину всього, як лiг, тiльки оце з походу повернулися. Та нiчого не вдiєш - тут така справа, що...
      Ми пройшли кiлька палаток i бiля однiєї зупинились. Капiтан пригнувся i пiрнув у неї. За мить палатка освiтилася зсередини жовтим свiтлом, i на брезентi заколивалась довга химерна тiнь.
      - Товаришу полковник, - почувся голос капiтана. - Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусiдньому селi повiнь. Затопило хати, потрiбна допомога.
      Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся i мовив густим, неквапливим басом:
      - Значить, так... Пiднiмiть поки що офiцерiв - начштабу, начартилерiї, транспортникiв, командирiв мотострiлецьких батальйонiв.. Iнших не треба. Хай вiдпочивають.
      Менi враз перейняло подих. Вчулося, що нiби це той самий голос, що говорив зi мною по телефону.
      - Хто сповiстив про повiнь?
      - Хлопчик, товаришу полковник. На велосипедi примчав...
      - Хай зайде
      З палатки вийшов високий капiтан:
      - Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.
      Я зайшов у палатку. На вузькому залiзному лiжку сидiв, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловiк. Вiн був уже в галiфе, але ще в майцi. I менi зразу впала у вiчi якась дивна невiдповiднiсть обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, iз сивими скронями i засмагле, аж чорне, а тiло, навпаки, бiлiсiньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, i шия теж, як у борця, товста i дужа. I таке було враження, що та голова не од того тiла.
      - Драстуйте, - привiтавсь я.
      - Здоров. Сiдай. Ну, розказуй, що там у вас.
      Я сiв на лаву бiля столу i став розказувати.
      Поки я говорив, вiн вдягнув кiтель, що висiв на стiльцi коло лiжка, з полковницькими погонами i кiлькома рядами орденських колодок на грудях.
      Ще я не закiнчив розказувати, як почали заходити офiцери. Тихо вiталися. Вiн, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгi лави, що стояли круг столу. Вони сiдали.
      Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звiв на мене брови пiзнав. Ледь усмiхнувся, але з слiв моїх усе зрозумiв - нахмурився.
      Нарештi я замовк.
      Полковник пiдвiв очi на офiцерiв, обвiв їх поглядом:
      - Всi?
      - Так, товаришу полковник, - вiдповiв високий капiтан. Полковник пiдiйшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:
      - Товаришi офiцери! Хто ще не зрозумiв, пояснюю - в сусiдньому селi повiнь, рiчка вийшла з берегiв, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дiї... Затопило, очевидно, цю частину села, в долинi, бiля рiчки... Цю вулицю, оцi хати... Пiдходи отут, тут i тут...
      Полковник i офiцери схилилися над картою.
      "Чого вони так зволiкають? - з досадою думав я. - Замiсть того щоб зразу пiдняти всiх по тривозi, кинутися по машинах i в село - наради якiсь проводять... А там люди вже, може, гинуть... "
      Тiльки потiм я розшолопав, що на все це пiшли лiченi хвилини. Просто то була дисциплiна, органiзованiсть, якi виключали безладдя i метушню. I я зрозумiв, що робити швидко - це не обов'язково хапатися i поспiшати. Але це я зрозумiв тiльки згодом, а тодi досадував, що вони, на мiй погляд, дуже повiльно повертаються.
      - Значить, так, - казав полковник. - В операцiї братимуть участь бронетранспортери, два мотострiлецьких батальйони, перший i третiй, три малих арттягачi. Дiяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей пiднiмати тихо, без галасу. Iнших не будити. Готовнiсть... - вiн глянув на годинника, i в цей час на стiльцi коло лiжка задзижчав телефон. Полковник пiдiйшов, зняв трубку.
      - Полковник Соболь слухає А... так... драстуйте... Драстуйте, товаришу Шевченко... Так... Уже знаємо... Через п'ять хвилин виступаємо... Звiдки? Звiдки знаємо?.. Та тут нам сповiстили... - вiн глянув на мене, усмiхнувся, прикрив трубку рукою, спитав тихо. - Як тебе звати? Секретар райкому дзвонить.
      - Ява - розгубився я i додав: - Рень.
      - Один товариш. Ява Рень. Знаєте?.. Так... так... Добре, передам. Значить, через п'ять хвилин виступаємо, товаришу Шевченко. Не хвилюйтеся, все зробимо, що в наших силах. До побачення. - Полковник поклав трубку, знову глянув на годинника. - Готовнiсть... через... чотири хвилини! О другiй чотирнадцять Виконуйте!
      Мить - i палатка вже була порожня.
      - А тобi секретар райкому просив передати подяку. За iнiцiативу i оперативнiсть. Вiн, виявляється, знає тебе.
      Я почервонiв i опустив очi:
      - То вiн матiр мою знає, а не мене. Вона - депутат.
      Полковник накинув на плечi довгий, майже до п'ят зелений плащ з каптуром, без рукавiв, i ми вийшли.
      З палаток вискакували, на ходу поправляючи гiмнастерки, солдати i бiгли до артилерiйського парку. I не чути було нi крикiв, нi вигукiв нiякого галасу. Тiльки тупотiли i гупали по дорiжках чоботи.
      У парку заводили машини. Поки ми пiдiйшли, вони вже одна по однiй вивертали на дорогу. Обганяючи бронетранспортери i тягачi, вперед вирвався газик з брезентовим верхом, схожий на наш колгоспiвський, на якому їздив голова i який усi звали "бобик." Але цей "бобик" був зовсiм новенький, не забрьоханий грязюкою, з бiлими кружалами на скатах. "Бобик" пiдскочив до нас i рiзко загальмував. На задньому сидiннi сидiло троє офiцерiв. Вiльне було тiльки мiсце попереду, поряд з шофером.
      Полковник на якусь мить задумався...
      - Мда, з велосипедом ми сюди не влiземо...
      - Товаришу полковник, я його вiзьму в свою машину, да, ми з ним стариь друз'я, - почувся позаду голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
      - А, добре! Добре.
      I я не встиг отямитись, як Пайчадзе схопив мiй велосипед i побiг з ним уперед, гукнувши менi на ходу.
      - Давай за мною!
      Я кинувся за ним.
      Пайчадзе пiдбiг до бронетранспортера-амфiбiї, передав комусь наюру велосипед i вже сам 3'лечiв угору i зник за бортом. А я тiльки пiдбiг i безпорадно заметушився, не знаючи, як видряпатись. Всюди я натикався на мокру слизьку броню Мене охопив розпач - мотор гуркотiв, машина здригалася - от-от рушить А я все дряпався i сповзав, як жаба у склянiй банцi. У вiдчаї я вже хотiв крикнути, як почув згори:
      - Давай руку, да! - голос старшого лейтенанта Пайчадзе.
      Мене, як пушинку, одiрвало вiд землi. I втягло в машину. Зразу ж машина рушила. I настрiй мiй з розпачливо-безнадiйного вмить пiдскочив до радiсно-збудженого. Вперше у життi я їхав на такiй машинi! На вiйськовому бронетранспортерi-амфiбiї, що призначений для висадки десантiв i долання водних рубежiв! Чи їздив хто-небудь iз хлопцiв на такiй машинi? Та нiколи в свiтi! Та вони луснуть од заздрощiв, як узнають! Ех, машинка! Оце машинка! Може ж, вона ще й секретна... Напевне секретна! Аякже! Хiба є ще де-небудь у свiтi такi машини!
      Мене розпирало од гордостi i радiсно лоскотало у грудях. Тiльки б побачив хтось iз хлопцiв! Тiльки б побачив! А то ж не повiрять...
      I раптом я згадав, куди i чого я їду... "Ех ти! - з презирством сказав я собi. - Там таке робиться! Таке нещастя! Людей заливає, а ти. "Тiльки б хтось побачив!.."
      Але радiсний лоскiт у грудях не минав. Я стояв бiля самiсiнького водiя, дивився на освiтленi перед ним прилади, на рiзнi циферблати i тремтливi стрiлочки, дивився крiзь скло вперед на дорогу, яку освiтлювали потужнi фари, на "бобик", що, легко пiдстрибуючи на вибоях, бiг перед нами, i здавалося менi, нiби я iду в справжнiй бiй з ворогом, i серце моє солодко завмирало.
      "Ех ти! - знову з презирством сказав я собi. - Там таке... таке... а ти... Егоїст!"
      Ми вже проминули дот i виїхали на "глекапку". Машини йшли швидко, повним ходом. Я навiть не встиг долаяти себе як слiд - уже позаду й "глеканка", уже польова дорога i ген уже й село... I знову менi здалося, наче я iду в справжнiй бiй, вриваюсь у захоплене ворогом рiдне село. I таке мене охопило бойове завзяття, що вiд нетерплячки я аж пiдстрибувати почав. Машини з ходу влетiли в село i, не зупиняючись, повернули просто на вулицю Гагарiна.
      У свiтлi фар я ще здаля побачив людей, якi поралися бiля плоту, i трактор, що буксував у провулку, i вози, на котрi потерпiлi вантажили своє мокре майно. I все було так, як я його залишив. Я мимохiть здивувався невже так мало часу минуло. А менi здалося - цiла вiчнiсть.
      "Бобик" полковника пiд'їхав до людей i спинився. Спинилися й ми за ним.
      Полковник i офiцери вилiзли з машини. Наш старший лейтенант Пайчадзе теж скочив на землю i пiдбiг до них. I враз де й узялися бiля них i голова Iван Iванович Шапка, i секретар сiльради Халабуда, i директор школи Микола Павлович, i зооiехнiк Iван Свиридович - коротше, все наше сiльське начальство. Вони оточили офiцерiв i всi разом збуджено заговорили, розмахуючи руками. Слiв не було чути, бо в машинах гуркотiли невимкненi мотори.
      А я весь напружився, зiщуливсь i завмер. Я думав про одне - аби тiльки мене не висадили зараз з машини, тiльки б дозволили залишитися. "Ну, будь ласка, ну, що вам - шкода, ну, забудьте про мене, ну, не чiпайте, будь ласка, ну..." - причитував я сам собi. I боявся пiдвести очi, щоб не зустрiтися поглядом iз старшим лейтенантом, чи з водiєм, чи з солдатами (їх було всього п'ятеро на машинi). Вчепившись у мокрий холодний поручень, я напружено дивився вперед, на полковника, оточеного людьми. I чекав, вiдчуваючи чомусь, що головне залежить вiд нього. Вiн уже щось упевнено говорив офiцерам, показуючи рукою то в один, то в другий бiк, - очевидно, ставив завдання.
      I от люди розступилися - офiцери кинулись до машин.
      Пайчадзе скочив на бронетранспортер i наказав водiєвi.
      - В кiнець вулицi, да, до крайньої хати!
      Я зиркнув на Пайчадзе i похолов - зустрiвся з ним поглядом. Вiн дивився прямо на мене. Я опустив очi. Зараз вiн скаже: "Злiзай" - i все. Просити, вмовляти, переконувати в такий момент просто неможливо. Не до того.
      Але замiсть "Злiзай!" Пайчадзе сказав: "Давай!" - i не менi, а водiєвi. I водiй крутонув кермо, i, обминаючи "бобик", машина рушила прямо до води.
      - Тiльки сиди й не рипайся! - почув я над собою голос Пайчадзе.
      Я зiтхнув i з вдячнiстю звiв очi на нього. Але вiн на мене вже не дивився. Вiн дивився вперед. Шофер ввiмкнув верхню фару-прожектор, i вона прорiзала темряву далеко вперед. I куди тiльки сягало око - всюди була вода, хвиляста, буруниста, темна. Хвилi вже з хлюпотом билися об борти машин. Вона все глибше занурювалась у воду.
      Водiй перевiв якийсь важiль, позад машини закипiла, зануртувала вода, i враз я вiдчув, що ми вже не iдемо, а пливемо: нас хитало й погойдувало, не було пiд ногами грунту.
      Паркани й тини обабiч уже сховалися пiд водою, i вжа важко було повiрити, що ми пливемо вулицею.
      РОЗДIЛ XX
      Подвиг старшого лейтенанта Пайчадзе. Несподiвана поява Павлушi
      Дивно було бачити хати, по вiкна зануренi у хвилi, вони скидалися на незвичайну флотилiю бiлих кораблiв, що пливла не серед очерету чи комишiв, а серед якихось дивовижних кущiв, рясно всiяних жовтими, бiлими, червоними плодами (так незвично виглядали крони дерев напiвзатоплених садкiв). Врожай на фрукти цього року видався добрий, i в садках зараз був справжнiсiнький компот, вода важко гойдалася, перемiшуючи збитi плоди.
      Всюди на хатах, на повiтках, на хлiвах, на клунях купчилися люди. Стрiхи, покрiвлi i дахи заставленi були рiзним хатнiм скарбом. I по-чудернацькому виглядали на покрiвлi швейна машина, велосипед або люстро. А вода несла якiсь уламки, дошки, рiзний мотлох - ганчiр'я, кошики, вiдра...
      Побачивши нас, люди почали махати з дахiв руками, пiдкликаючи до себе.
      Але старший лейтенант Пайчадзе загукав:
      - Не хвилюйтеся, зараз вас знiмуть! Зараз вас знiмуть, да! Не хвилюйтеся!
      Авжеж, ми не могли зупинятися тут. Ми прямували до крайньої хати, туди, де найбiльша вода, де найскрутнiше.
      Аж раптом, не доїжджаючи двох хат до крайньої, ми почули вiдчайдушне жiноче:
      - Ой, рятуйте! Ой, швидше! Дитина в хатi на печi. Ой, потоне! Рятуйте!
      То була хата Пашкiв, де жив отой самий гугнявий третьокласник Петя Пашко (Бетя Башко), що вiдкривав завiсу пiд час "Ревiзора", на якому так здорово провалилися я - Бобчинський i Павлуша - Добчинський.
      Мати Бетi Башка була не звичайна мати. Вона була мати-героiня. В неї було одинадцятеро дiтей. Четверо вже дорослих, а решта - дрiбнота. I ота дрiбнота сидiла зараз на даху круг матерi, як пташенята в гнiздi.
      Потiм уже Пащиха розказувала, що чоловiка її та старших дiтей в ту нiч саме не було дома - поїхали до Києва влаштовувати у технiкум середульшого сина. I бiднiй матерi довелося самiй рятувати дiтей вiд повенi. I, закрутившися, не встигла вона винести п'ятирiчного Альошку, що з переляку забився на пiч. I вода вже вiкна залила.
      - Ой, рятуйте! Ой, гине дитина! Ой, люди добрi!
      Старший лейтенант Пайчадзе не вагався жодної митi.
      - Повертай тачку до тiєї хати, да! - наказав вiн водiєвi. I за якихось кiлька секунд ми були вже бiля хати Пашкiв.
      - Ой, валяйте хату! Ой, що хочете робiть, врятуйте менi тiльки сина! Ой, люди добрi! - голосила надриваючись Пащиха.
      Пайчадзе роззув чоботи i одним рухом вискочив на борт машини.
      - Прожектор на вiкно! - скомандував вiн i шубовснув у воду.
      За мить яскраве свiтло прожектора було спрямоване вниз, на стiну хати, де ледь визирала над водою верхня шибка вiкна. Бiля шибки з'явилася голова Пайчадзе. Пiрнула у воду, тодi знову з'явилася. Видно було, що вiн висаджує ногами вiкно. Та ось над водою на мить мелькнули босi ноги - лейтенант знову пiрнув.
      Є такий вираз "час зупинився". Я ранiше не розумiв. цього. Але справдi бувають хвилини, коли час нiби зупиняється, коли перестаєш дихати, i серце не б'ється, i не вiдчуваєш, скiльки минуло - секунда чи година. Нiби виключився десь у тебе всерединi годинник, перестав цокати.
      I так страшно. I порожньо. I нiчого в тобi нема, окрiм моторошного чекання.
      I враз зацокало!.. З води бiля вiкна вигулькнули двi голови - Пайчадзе i Альощина, жива, пирхаюча. Це було так радiснб, що я аж закричав. I мати закричала, i вся її дiтлашня, i солдати на "тачцi". I руки солдатськi вмить пiдхопили Альошку з води i передали на дах - матерi. I Пайчадзе пiдхопили i втягли в машину. Все це сталося так швидко i так нiби просто, що нема про що й розказувати.