Незабаром почалися дощi, потiм зима, i "Запорiзька Сiч" на вигонi розпалася сама собою. Ми з Явою змайстрували з старого триколiсного велосипеда льодовий самокат, i втрачений авторитет повернувся до нас.
      Але пiсля тої ночi я сказав собi: "Павлушо, ти нiколи бiльше не пiдеш уночi на кладовище. Ти повинен стати льотчиком, i тобi зовсiм не треба, щоб ти почав тiпатися i заїкатися вiд страху. Хай твої вороги туди ходять. Хай вони тiпаються i заїкаються".
      Та, бачите, не минуло й року, i от я знову збираюся вночi на кладовище.
      I хоч, як завжди, при самiй лише згадцi про ту нiч у мене вже повна пазуха мокрого слизького холодного страху, я кажу собi "Треба йти, Павлушо. Якби це було потрiбно особисто тобi, ти б нiзащо не пiшов. Але тут справа, ти ж знаєш, складна. I ти пiдеш. Бо ти мусиш повернути годинник господарю за всяку цiну".
      Я чую, як поряд зi мною зiтхає Ява, i знаю, що вiн думає про те ж саме.
      Ми лежимо й чекаємо, поки поснуть дядько з тiткою. I хоч дверi в їхню кiмнату зачиненi, ми точно знаємо, що вони ще не сплять. Бо тихо. А коли вони заснуть, ми одразу почуємо. Та й не лише ми: в сусiдньому будинку почують, бо вiкна розчиненi. Ви не думайте, я дуже люблю й поважаю дядька й тьотю. Вони хорошi, добрi и лагiднi. Дядько передовик виробництва (на Дошцi пошани висить) i майстер спорту. А тьотя такi коржики пече - вмерти можна! Але що поробиш, коли вони...
      Ш ш! Стривайте! Починається. От послухайте!
      - Хррр-у-у-у... аур-ур-урррр... хрррррау-ав-ав-аввв... сь-сь-сью-у-у... хрррря-а-а... хр-хр-хр-хр-пфу у-у...
      Поснули!
      Здається, наче ми потрапили у пащеку до ревучого лева або тигра. От хропуть дядько з тiткою, ну й хропуть! Якби хто влаштував змагання з цього дiла, вони, певне, були б чемпiонами свiту!
      Ми встаємо й одягаємось. Тепер хоч з гармати гати - вони не почують...
      РОЗДIЛ XIII
      Нiчнi пригоди. Пострiл у печерi
      Ми виходимо на балкон. Дiстаємо з-пiд ящика ще вдень заховану вiрьовку, прив'язуємо до поруччя. Тiльки не думайте, що то ми для якоїсь романтики. Боже збав! Просто ми змушенi спуститися з балкона по вiрьовцi. Бо через дверi вийти неможливо - нема кому за нами замкнути.
      Та й тiтка на нiч ключ до себе в кiмнату забирає.
      Другий поверх - зовсiм невисоко.
      А лазимо ж ми, як мавпи. Ще й вузлiв на вiрьовцi понакручували, щоб легше.
      Всi вiкна темнi, лише на п'ятому поверсi свiтяться два, мов очi будинку. Там мелькають постатi i чується музика - мабуть, справляють новосiлля (дядько з тiткою лише тиждень як переїхали в цей новий будинок бiля Печорського мосту). I вiд того, що зовсiм поряд люди не сплять, а веселяться, нiчна наша мандрiвка здається менi вже не такою страшною i надзвичайною.
      Додає менi духу що й те, що у кишенi я мiцно стискаю пїстолет стартовий пiстолет дядька. Пiсля довгих роздумiв i вагань ми вирiшили взяти його все-таки про всяк випадок. Але оскiльки ми твердо вирiшили бути дуже чесними, ми написали дядьковi листа i поклали замiсть пiстолета. Ось цей лист:
      "Дорогий дядю Гришо'!
      Вибачте i не ссрдьтеся, що ми взяли ваш стартовий. Вiн нам отако треба! Ми йдемо на серйозну операцiю. Може, й не вернемось. Тодi шукайте нашi тiла у пiдземеллях лаври. Iнакше ми не могли. Йдеться про нашу честь. Ми обов'язково повиннi повернути одному чоловiковi його рiч. Ми не можемо, щоб нас вважали за злодiїв.
      Про всяк випадок прощавайте.
      Павлуша. Ява. А костюм мiй новий перешлiть тодi мамi.
      Ява.
      А мого велосипеда хай оддадуть двоюрiдному брату Володi.
      Павлуша".
      Що не кажiть, а уночi в лавру, до тих могил, до мерцiв усяких лячно йти. I так не хочеться вiддалятися од тих двох вiкон освiтлених, вiд музики тiєї веселої. Але треба поспiшати!
      Ми сiли па порожнiй i якийсь самотнiй трамвай, що одразу швидко (вдвiчi швидше, по-моєму, нiж удень) помчав вулицями, весь час тенькаючи на ходу, наче од страху. Вилiзли на площi Слави - там, де вiчний вогонь i могила Невiдомого солдата. I пiшки пiшли до лаври.
      Ми зайшли у знайомий Вальчин двiр (знала б вона, що ми зараз тут! Хропе собi - десятий сон бачить!).
      Пройшли за флiгель i стежечкою, що гадючилася серед чiпкої колючої дерези, почали спускатися до церкви Рiздва Богородицi. З кожним кроком у грудях бухкало все дужче й дужче. I що це за властивiсть така у темряви кожен кущик вона населяє жахними химерними створiннями, що ворушаться там, ладнi от-от кинутися на вас. Навiть мiсця, вдень веселi й свiтлi, здаються вночi страшними й зловiсними. А що вже казати про кладовища, церкви, пiдземелля - куди й удень не дуже весело заходить.
      Раптом, наче сповiщаючи комусь про паш прихiд, бемкнув з неба дзвiн. Раз... Другий... Третiй... Ми спинилися, оглядаючись у страшну темiнь. Дзвiн глухо забивав у серце крижанi цвяхи - бемм!.. бемм!.. бемм!..
      - Го... годинник на лаврi... дванадцяту б'є! - пошепки догадався Ява.
      Ми пiшли далi. Ми не змовлялись, але обидва намагалися ступати якомога тихiше, майже безгучно - наче хотiли, щоб дочув той, хто чатував на нас за кожним кущем. Спинi i потилицi було якось лоскотно, мов чиїсь руки простягалися з темряви i торкалися тебе ззаду. Я намагався не озиратися, щоб раптом не побачити зеленi очi.
      Коли ми вже були майже бiля брами, у кущах щось враз зашурхотiло, метнулось, зойкнуло. Ми присiли, зiщулилися, втягнули голови в плечi. I я так сiиснув пiстолет, що мало не стрельнув. Добре, що спусковий механiзм у тому стартовому розрахований на спортсменiв i такий тугий, а то я точно бабахнув би з переляку у себе в кишенi. Пропали б тодi мої хорошi шевйотовi штани.
      Минула хвилина. Нiхто не нападав. "Це, певно, хтось iз Будчиних друзiв", - вирiшили ми, повитягали голови з плечей i розправили плечi.
      "Не можна, щоб вони думали, що ми боїмося, - подумав я, - треба йти, карбуючи крок, i смiятися..." Але ноги не послухали мене i по пласких каменях склепистого пiдворiття "Дзвiницi на Дальнiх печерах" пiшли знов-таки по-котячому тихо i безгучно. А смiх так глибоко застряв у мене всерединi, що я сам навiть його не почув. Зате я почув iнше. З-за надгробка на могилi генерала Кайсарова враз долинув приглушений голос:
      - Та перестань... Раз уже так - заведем i все... Нiхто вже не прийде... Не змогли просто вийти з дому i все. Точно...
      Голос був знайомо-хлоп'ячий, але не Будчин.
      - Ви помиляєтесь! Ми прийшли! - несподiвано голосно i рiзко сказав раптом Ява. Я аж здригнувся.
      - Га?! - нiби перелякано гакнули за надгробком. I на тлi неба над кам'яною брилою з'явилося три голови.
      - А... це вже ви, - почувся голос Будки, в якому звучало (як менi здалося) чи то розчарування, чи то невдоволення - наче вiн чекав когось iншого.
      Вони вийшли з за пам'ятника. Будка, невеликий хлопчик, якого ми помiтили ще у кодлi (вiн був найменший), i високий худорлявий хлопчина... у чорнiй масцi - мабуть, "чувак". Я мимохiть здригнувся - що не кажiть, а чорна маска уночi, та ще й у такому мiсцi, справляє нехороше враження. Як бачите, менi доводилось здригатися майже щохвилини. "Якщо далi так пiде, то я скоро буду безперестанку тiпатися, як у лихоманцi. Треба взяти себе в руки", - подумав я. Але брати себе в руки було дуже важко - якось не давався я собi в руки.
      - Лiхтарики у вас є? - спитав Будка.
      - Нема, - озвався я.
      - Це погано, - сказав Будка.
      Звичайно, погано, ми и самi знали. Але в нас справдi не було лiхтарикiв. Як на зло той "динамiчеський", що я колись подарував Явi, зiпсувався, а "батареєчного" ми якось по дуростi не придбали (аби ж то знаття, що в нас будуть такi нiчнi пригоди!) i в дядька дома не було. Про всяк випадок взяли ми коробку сiрникiв. Але хiба порiвняєш сiрники з лiхтариком!
      - Ну, гаразд, у нас є, якось обiйдемося, - менi здалося, що Будка був навiть радий, що у нас нема лiхтарикiв.
      - Ходiмо! - не даючи нам опам'ятатися, сказав Будка. Ми вийшли з лаврського двору, обiйшли фортечний мур. Попiд самим муром збiгали вниз дерев'янi вузенькi сходи з поруччям. Над сходами нависли вiти дерев, темно було, хоч в око стрель, i здавалося, що ми спускаємось у самiсiньке пекло.
      Признаюсь одверто, менi було дуже страшно i дуже хотiлося якось сказати цим крокодилам, що у мене е пiстолет, i якщо вони щось, то я... Але як це сказати, я не знав.
      Будка i "чувак" освiтлювали дорогу кишеньковими лiхтариками, але вiд цих двох тремтливих плямок свiтла, що стрибали по схiдцях, було, по-моєму, ще страшнiше. Зiйшовши вниз, ми знову почали чогось пiднiматися вгору (i знов-таки вздовж лаврського муру). Пiднявшись трохи, звернули праворуч i пiшли По асфальтовiй дорiжцi, що в'юнилася мiж густих дерев. Iшли мовчки. Нарештi я наважився i пошепки спитав у Будки, який iшов поряд зi мною:
      - А чого цей... у масцi?
      - Для конспiрацiї, - таємниче прошепотiв Будка - Я ж вам казав - його мiлiцiя шукає...
      "Тю, - подумав я, - по-моєму, у нашi днi чорна маска не тiльки не маскує, а навпаки. Якщо ти без маски, то ще можна якось прослизнути, щоб тебе мiлiцiонер не помiтив, а якщо ти у чорнiй масцi, то мiлiцiонер тебе, нiтрохи не вагаючись, одразу - цоп! - i в район".
      I раптом менi стрельнуло, що саме зараз можна сказати.
      - Нiчого, - кажу, - мiлiцiя нам до лампи! У нас койшо є! От присвiти.
      Будка спрямував свiтло лiхтарика на мою кишеню, i я наполовину висунув з кишенi стартовий.
      - Що?!
      - Та, - спокiйно кажу я, - мiй же дядько... - я вже мало не прохопився: "в мiлiцiї робить...", але вчасно змикитив, що тiльки що ж було "мiлiцiя до лампи", - мiй же дядько прикордонник. То ми в нього позичили на хвилинку Макарова... Якраз на случай мiлiцiї...
      - А... а це.. це добре... це харашо... - пропапляв Будка (вiн цього явно не чекав). Ява пильно глянув на мене - вiн стояв зовсiм близько, i при свiтлi лiхтарика я добре бачив його погляд. I розумiв. Той погляд означав: "А як же наша умова нащот брехнi i нащот шалабанiв?" Я заспокiйливо кивнув йому. Це мало означати: "Не бiйся, все гаразд; якщо вороговi кажуть неправду, це нiяка не брехня, а тактика..."
      "Чувак" i той малий iшли попереду, нашої розмови не чули i нiчого не зрозумiли. I коли ми рушили далi, Будка нiби ненароком одiрвався од нас i наблизився до "чувака".
      - Що там таке? - тихо спитав "чувак".
      - У них "пушка", - зовсiм тихо сказав Будка, думаючи, що ми не почуємо. Але в мене такi вуха...
      - Справжня? - стурбовано прошепотiв "чувак".
      - Макарова...
      - Та... Вона, мабуть, без патронiв.
      Далi перешiптуватися вони не змогли, бо ми їх наздогнали. Ми удали, нiби нiчого не чули. Те, що вони збентежились, - точно! I це добре. Хай знають, що жартувать з нами годi. Якщо вони здумають що-небудь, ми...
      Ми звернули з асфальтованої дорiжки i пiшли по схилу вниз, продираючись через шалину. Аж от спинились .. При тьмяному свiтлi кишенькових лiхтарикiв ми побачили обмурований старою замшiлою цеглою вхiд у якийсь пiдземний коридор. Вибiгаючи звiдти, дзюркотiв у нас пiд ногами струмок.
      - От вона... печера Лiхтвейтеса, - урочисто сказав Будка.
      - Лейхтвейса, - не без уїдливостi поправив Ява (пригодницьку лiтературу ми знали не гiрше вiд них!).
      З "печери Лiхтвейтеса" тхнуло вiльгiстю i холодом. I менi здалося, що звiдти тхне могилою... Бр-р-р-р!..
      - То, може, ми туг почекаємо, а вiн винесе, - кивнувши на "чувака", сказав я.
      - Якщо ви боїтесь... будь ласка... - глузливо сказав Будка.
      От гад! Ну гаразд!
      - Ходiмо! - скреготнувши зубами, сказав я, Будь-що я мусив дiстати годинника!..
      - Ходiмо! - сказав Будка.
      Перший у печеру, пригнувшись, зайшов "чувак", другий Будка, тодi я, за мною Ява, останнiм мусив iти малий... (як потiм з'ясувалося, вiн у печеру навiть не заходив, а одразу чкурнув додому). Пiдземний коридор був невисокий i вузький, iти можна було тiльки один за одним, пригнувшись. Ми чвякали босими ногами у моквi, ноги судомило вiд холоду. Я раптом гостро вiдчув, що я пiд землею, - круг мене вогкiсть, темрява i жах. I земля немов тисне на мене, душить мене зверху, з усiх бокiв. Ну точнiсiнько, як у могилi.
      "Чувак" i Будка, що йшли один за одним поперед мене, свiтили собi дорогу лiхтариками i зливалися в один химерний двоголовий, чотирирукий i чотириногий силует. Ми повернули один раз, другий, - праворуч, лiворуч... Менi вже здавалося, що от зараз-зараз (як це завжди буває в пригодницьких романах) ми вийдемо в освiтлену високу печеру, де у великiй скринi з награбованими коштовностями лежить "наш" годинник. I раптом...
      Раптом менi наче накинули на голову ковдру. Подвiйний силует "чувака" та Будки зник. Суцiльна непроникна темрява огорнула мене. Я мимохiть спинився. Й одразу вiдчув, як Ява наштовхнувся ззаду на мене.
      - Що? - приглушено спитав Ява.
      - Агов! Де ви? - здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води - наче з ринви...
      - У-у, гади! - у вiдчаї скрикнув я. - Стiп! Стрiлятиму! - i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.
      Ба-бах! - спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.
      - Атас! - перелякано верескнув хтось зовсiм близько.
      I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло - i все. Потонуло у бездоннiй тишi.
      Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом "ой!" - легенько ляпнулось унизу.
      - Упустив, - розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне - сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.
      Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi щури та iнша погань, то...
      - Ану бахни ще раз, я знайду... - жалiбно сказав знизу Ява.
      Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. "Як вiн зараз переживає, мабуть, що впустив сiрники", - подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг...
      Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
      - Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!
      Валька! Тю! Звiдки вона тут?!
      - Агов! Де ти? - радiсно гукнув я
      - Т-тут... - i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано спалахнув лiхтарик.
      - О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, бадьоро заговорив Ява, пiдводячись. I вiн - в котрий раз уже - гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кiно...
      - А ти ж як тут опинилася? - спитав я.
      - Та потiм... Ходiмо звiдси... Тут так страшно. . Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу.
      Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..
      - А що це взагалi за печера? - спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля.
      - Та це дренажна система. Для пiдземних вод, - сказала Валька.
      I вiд цих буденних слiв "дренажна система" пiдземелля одразу втратило свою страшну таємничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацiї (хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!).
      - То що, вони вас завели i кинули? Еге? - спитала Валька
      - Та хто його зна, - знизав я плечима. - Вони поховалися i мовчать. А коли я стрельнув, вони "атас!" - i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик...
      - Ой хлопчики, - схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком собi по скронi стукнула). - Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!..
      - Що? Якi колодязi?
      - Та дренажнi ж! Ви чули - вода шумить! То ж iде коридор, а тодi раз! - колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили виводить, а другий - до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й бiльше. Ой хлопчики!
      Ми з Явою перезирнулись.
      - Ходiмо? - сказав Ява.
      - Ага, - сказав я.
      Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у воду.
      - Дай лiхтарик, - сказав я Вальцi.
      Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторiї менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, менi її першому й розхльобувати!
      Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька... I взагалi... ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною системою... Подумаєш! Тiльки чого це так тенькає "пiд ложечкою"? От iще "пiдложечка"!.. Тенькає, коли її не просять... Нiчого ж страшного... Ми ж iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобi... Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище. Тьху!
      Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi розмоклi лежать. О, тут коридор завертає i розгалужується. Тепер ясно вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба пiти туди, до колодязя. А що, як... Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнiсiнький водоспад! Промiнь лiхтарика впирається у цегляну стiнку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору i вниз. Я обережно пiдходжу. I чомусь спершу дивлюсь угору. Метрiв за три надi мною свiтлiє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.
      Я спрямовую лiхтарик униз. Спершу я бачу метрiв за два внизу свiтле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя - там нiкого. I я вже вирiшую, що все гаразд. Аж раптом - я трохи сам не впав у колодязь з несподiваного переляку. Просто пiд ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепiреними пальцями у шпарки мiж цеглинами, вiн ледве тримається на прямовиснiй стiнi колодязя сантиметрiв за двадцять вiд краю, де я стою. Вiн мокрий як хлющ - водоспад черкає його по лiвому плечу. Я ще не розумiю, що вiн робить, але я ясно розумiю одне: ще мить - i вiн зiрветься вниз. I я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати нi слова, тiльки тицьнувши назад Явi лiхтарик i пiстолет. I обома руками хапаю Будку за плечi. I лише тодi хрипло:
      - Яво, передай лiхтаря Вальцi i поможи!
      Ще мить, i Ява ляпаєчься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься... Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо i держимо. Вода заливається нам у холошi штанiв, ллється по всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозумiє лише той, хто спробує... Додам тiльки, що вода крижана...
      - Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! - ойкала Валька, пiдстрибуючи позад нас. Нашi тiла заважали їй пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж знаєте дiвчачу цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами свої ноги: спершу одну, погiм другу, потiм знову - уже просто бiля мого носа... I нарештi-таки зазирнула.
      - Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, - зарепетувала вона. Я вже хотiв крикнути їй, щоб вона "закрилася" (киркає, як та квочка, - теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе...
      Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим i Жаботинським серед своїх хлопцiв. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, - Ява дев'ять, а я сiм разiв... А "запорожець" Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали свої бiцепси, вони ж здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз... У головi у мене весь час чогось крутяться слова: "Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота...", "Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота...", "Ох, нелегкая это рабо..." Ну геть тобi як зiпсована пластинка... От же буває: причепиться якась пiсня або слова - i крутяться, крутяться, крутяться а головi...
      Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж вчепилася однiєю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колiнами став па край... Ху-у... у мене тремтiли i пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся.
      - Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря... - зацокотiла Валька. - Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь...
      - Стривай! Ану посвiти... посвiти... - схилився Ява. - Пiстолет... Я його десь тут кинув... Десь тут... О!
      Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:
      - Стартовий? Я... з-зразу здогадався, - сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом.
      "Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?.." - подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б...
      - Ходiмо, ходiмо... Ви ж захворiєте... Там поговоримо, - тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися - мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попадає.
      I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з усiх бокiв.
      - Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись... Ви що - психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась... Ну!
      Ну й уперта вона!
      I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, командує:
      - Добряче, добряче викручуйте - не лiнуйтесь...
      - "Добряче"... Яка розумна! - скриплю я.
      - Сама б спробувала. Як воно не викручується, - буркоче Ява.
      - Говорити легко. - подає голос Будка.
      I те, що ми всi троє однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що разом бурчимо на Вальку, - все це об'єднує нас з Будкою. I я не вiдчуваю чомусь тiєї злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив нас пережити цю страшну пiдземну пригоду. I з годинником ще ж невiдомо що...
      Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, неприємний тобi.
      - Де годинннник? - не стiльки спитав, скiльки процокотiв я зубами, викручуючи штани.
      - Єсть, не хвилюйся... 3-зараз получиш.. - зацокотiв у вiдповiдь Будка, викручуючи сорочку.
      - А "ччувак"? Де "чувак"?
      - А-а, то такий "чувак"! Б-барахло, а не "чувак"! Втiк... I взагалi я про "чувака"... все видумав... То Вовка Iванов... Вона його знає...
      - Як?! А годинник?
      - Та єсть... У нього. Вiн тодi у тебе з кишенi випав, коли Вовка стягав тебе з мене.. Спершу ми хотiли зразу оддать, а тодi я... придумав оце - з "чуваком"... щоб було цiкаво... I щоб вас налякати...
      - Ге! - сказав я (мовляв, кого ви хотiли налякати?! Нас?!).
      - Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати - вивести. Але ми домовлялися усiм кодлом, тодi б усе було правильно. А прийшов тiльки я i Вовка з молодшим братом . Ну i...
      - Ти думаєш, так легко вiючi вийти з дому! - обiзвалася Валька. - Я цiлу годину в туалетi просидiла... поки всi про мене забулiи i поснули. А тодi - через чорнiш хiд. Тобi добре, у тебе дома нiкого, мати на нiчнiй змiнi... I Вовка з братом на верандi сплять, я знаю... Думаєш, так просто...
      - А ти ти як тут опинилась? - спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява i Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, - де ви бачили, щоб дiвчина довго говорила, стоячи до вас спиною.
      - А менi Юрко Скрипниченко ска... Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав... Я тiльки iз студiї вiд Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)... Iду... Юрко Скриппиченко. Каже: "А ми сьогоднi вночi твоїх дружкiв у печерi давити будем О!" - "Як?" - кажу. "А так", - каже... I розказав... Ух, я розiзлилася! "Ви всi бандити! А ти, - кажу, - ти ще й зрадник, своїх виказуєш.." Вiн мене - за косу... А я його - трах! - по спинi...
      - Нiчого... Ми з ним ще поговоримо... А зараз ходiмо Вовку шукати, сказав Будка. - Вiн зовсiм втекти не мiг... Вiн десь тут...
      I Будка повiв нас крiзь кущi, крiзь дряпучi будяки i жалючу кропиву у яр.
      То ось воно як! Настрахати нас хотiли... Видумали все - i про "чувака", i про мiлiцiю, i про схованку у печерi. А ми повiрили! Як дурники! Як маленькi! Таж i слiпому було видно, що те все брехня. Пiдземелля... Дванадцята година ночi... чорна маска... Навiть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж... Хай тiльки оддасть годинника. Це все тiльки через годинник. Якби не годинник або якби то був мiй годинник, я б взагалi... Хай тiльки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою... Не той якось настрiй...
      - А ви молодцi! - раптом сказав Будка. - Не побоялись. I годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути i все. З вами у розвiдку можна йти.
      Ну от, бачиш! Як же ти його налупцюєш пiсля цих слiв! Медом розлилися у наших серцях цi слова. Похвала, почута вiд ворога, - найвища похвала. Стривай, а звiдки вiн знає, що то не наш годинник? Та тiльки я розтулив рота, щоб спитати, як з темних кущiв, зовсiм близько, почувся тихий свист. Будка свиснув у вiдповiдь. Зашарудiли гiлки, i з кущiв вийшов "чувак" Вовка. Вiн був все ще у масцi.
      - Давай сюди годинника! Барахольщик! - наказав Будка.
      - А ти? Теж iще! Подумаєш! - Вовка зняв маску. Це був той самий довговидий хлопець, що копнув мене колись по нозi.
      - Ти давай-давай, не балакай! - роздратоване повторив Будка.
      - На! Дуже вiн менi треба... - Вовка витяг iз кишенi годинника...
      Менi радiсно забилося серце. Нарештi! До останньої митi я боявся, що станеться щось i годинника я не побачу.
      Будка взяв у Вовки годинника i простягнув менi (видно, вiн сам власноручно хотiв його вiддати):
      - Бери!
      - Спасибi! - якось саме собою вихопилось у мене.
      - Будь ласка, - нiяково буркнув Будка.
      Я не поклав годинника в кишеню. Я не довiряв бiльше кишеням. Я затиснув його в руцi. Я вирiшив не випускати його з руки, поки не прийду додому i не покладу пiд подушку. Нiяка сила не змогла б одiбрати у мене зараз годинника.
      Ми пiшли назад тiєю ж дорогою. Знову попiд муром по вузеньких дерев'яних сходах, майже в цiлковитiй темрявi, ледь розбавленiй двома жовтими плямками лiхтарикiв (тiльки тепер один з них був Вальчин, - Будка свого розбив у колодязi).
      - Звiдки ти знаєш, що годинник не наш? - нарештi спитав я.
      - Ми все знаємо... - таємничо сказав Будка,
      - Та нi, серйозно.
      - Та це її брат, - вiн кивнув на Вальку, - сказав його братовi, - вiн кивнув на Вовку, - от i все. Вони дружать...
      - А-а..
      - Слухай, Будко, - сказала раптом Валька, - а чого ти подерся в колодязi нагору? Ти ж мiг через нижнiй тунель вийти на схили.
      - Та! - махнув рукою Будка.
      - Що "та"! Серйозно.
      - А що, як вони пiшли б не в той бiк? I заблудили б? Вiдповiдай, еге ж? У них же нi лiхтарика, нiчого.
      - I пiстолета не побоявся?
      - А я б кричав...
      Ти диви! То цей Будка майже герой - лiз нас рятуватиi Отут i розберись у людях.
      Нiби негативний тип i раптом... Нi, не так воно просто сказати, що людина - негативний тип.
      - Слухайте, - сказала Валька, - а як же ви доберетесь додому? Зараз уже ж трамваї не ходять.
      - А що там добиратися! - сказав Будка. - Спустяться до бульвару Дружби, а там по автострадi - i до Печорського мосту. Я їх проведу . До клумби... Чао!
      - Чао! - сказав Вовка
      - Пока! - сказала Валька.
      - Бувайте! - сказав Ява.
      - На добранiч! - сказав я.
      Ми розiйшлися. Валька пiшла у свiй флiгель (через чорний хiд). Вовка пiшов у лавру (вiн жив на територiї лаври). А ми пiшли з Будкою. Ми пройшли проз одну велику цегляну арку - тунель, проз другу, потiм спустилися вузькою вибрукованою нерiвними кругляками вуличкою. I все це мовчки, без жодного слова. При Вовцi й Вальцi Будка був досить говiркий, а як лишився сам - замовк. Все-таки вiн вiдчував себе дуже незручно перед нами. Та й нам хотiлося мерщiй попрощатися з ним. Коли ми дiйшли, нарештi, до автостради. Будка сказав:
      - Iдiть отак прямо - вийдете якраз до Печерського моста!.. Чао! змахнув вiн рукою.
      Страх не люблю я, коли хтось говорить, а я нiчого не розумiю. Що б йому таке вiдповiсти? Та думати було нiколи.
      - Цоб! - сказав я.
      - Цабе! - пiдхопив Ява.
      Це прозвучало, по-моєму, досить переконливо. Я певен, що городянин Будка сприйняв наше "цоб-цабе" як якесь жаргонне вiтання. Бо всерйоз помахав нам рукою i пiшов назад. А ми потелiжилися по автострадi.
      - Та якщо ви думаєте, що на цьому нашi нiчнi пригоди закiнчилися, то ви погано думаєте, не те думаєте.
      Ми пiдiйшли до тiтчиного балкона Вiрьовка наша була на мiсцi. Будинок давно спав, навiть тi вiкна, де гуляли новосiлля, вже не свiтилися.
      Ява за своєю звичкою хотiв був лiзти першим. Але я рiшуче вiдштовхнув його - забув, чи що? - я ж сьогоднi перед веду, от iще? Дурень я, дурень! Якби я знав! Але я нiчого не знав.