Капрера, 26 червня 1870 р.

Любий мій Джованьйолі!

Я прочитав цей твір на одному диханні, попри те, що в мене часу на читання майже немає. Я у захваті від твору і від Вас! Сподіваюся, що наші співвітчизники високо оцінять цей твір і, читаючи його, переконаються у необхідності зберігати непохитну стійкість, коли мова йде про боротьбу за святу справу – за честь і за волю.

Ви, римлянин, описали не найкращий, проте найяскравіший період історії найбільшої республіки – період, коли гордовиті володарі світу погрузли в розпусті та у власних гріхах. І все ж геть зіпсуте покоління породило велетів, гідних подиву і захоплення, – жодному з попередніх поколінь годі до них рівнятися.

«Серед усіх видатних людей найвизначнішим був Цезар», – сказав відомий філософ. Дійсно, справи Цезаря возвеличили описану вами епоху.

Ви виліпили Спартака, цей неперевершений зразок стійкості, різцем Мікеланджело. Я, мов раб, що отримав волю, дякую Вам за це, а також за глибоке хвилювання, котре я відчував, читаючи Ваш твір.

Не раз сльози котилися з очей моїх, не раз хвилювали подвиги поборника волі, і я був дуже засмучений тим, що Ваша повість виявилася закороткою.

Тож нехай відродиться дух наших співгромадян, коли згадуватимуть великих героїв, що спочили у нашій рідній землі. Землі, де більше не буде ані гладіаторів, ані царів.

Ваш Джузеппе Гарібальді

Розділ 1

Щедроти Сулли

За чотири дні до листопадових ід (10 листопада) 675 року римської ери, у часи консульства Публія Сервілія Ватія Ісавріиського і Апія Клавдія Пульхра, щойно зайнялось на світ, на вулицях Рима почав збиратися люд, що прибував з усіх куточків міста. Народ прямував до Великого цирку.

З вузьких густонаселених провулків Есквіліна й Субури, де мешкав переважно простий люд, хлинула строката юрба. Люди різного віку й статків заполонили головні вулиці міста: Табернолу, Іончарну, Нову й інші.

Ремісники, злидарі, відпущеники[1], пошрамовані старі гладіатори, каліки – ветерани легіонів, які підкорювали Азію, Африку і кимврів[2], жінки-простолюдинки, блазні, комедіанти, танцівниці, ватаги невгамовних дітлахів рухалися нескінченною вервечкою. Жваві веселі обличчя, безтурботна балаканина, дотепи й жарти свідчили про те, що люди поспішають на улюблене видовище.

Уся ця строката й гучна юрба наповнювала велике місто незрозумілим, проте веселим гулом, який можна порівняти хіба з дзижчанням тисяч вуликів, розставлених на вулицях. Римляни сяяли від задоволення; їх анітрішки не бентежило небо, вкрите сірими, похмурими хмарами – провісниками дощу.

З пагорбів Латія й Тускула дув холодний ранковий вітер, який пощипував обличчя. Багато громадян натягнули на голови каптури, решта одягли крислаті капелюхи або повстяні шапки. Чоловіки намагалися щільніше загорнутися в зимові плащі й тоги, а жінки – у довгі просторі столи й палії.

Цирк, збудований у 138 році від заснування Рима першим із царів, Тарквінієм Древнім, після захоплення Апіол був розширений і оздоблений останнім із царів, Тарквінієм Іордим. Із 533 року римської ери його назвали Великим, коли цензор Квінт Фламіній збудував ще один цирк, названий на його честь.

Великий цирк, споруджений в Мурсійській долині між Палатинським і Авентинським пагорбами, до початку описуваних подій ще не досяг тих пишнот і великих розмірів, яких надали йому Юлій Цезар, а потім Октавіан Август. Та все ж це була грандіозна і визначна споруда – завдовжки дві тисячі сто вісімдесят римських футів і завширшки дев'ятсот дев'яносто вісім. Тут могло розміститися понад сто двадцять тисяч глядачів!

Цирк був майже овальної форми. Західна частина будівлі зрізана по прямій лінії, а східна сходилась півколом. У західній частині розташовувався оппідум – споруда з тринадцяти арок; під середньою розташувався головний вхід – Парадні ворота. Через них перед початком змагань на арену виходила процесія, яка несла попереду зображення богів. Під іншими дванадцятьма арками розміщувалися стайні, або «камери», в яких стояли колісниці й коні, коли в цирку відбувалися перегони. А в дні кровопролитних поєдинків, улюбленого видовища римлян, там перебували гладіатори й дикі звірі. Від оппідуму амфітеатром простягалися численні ряди сходів, що слугували сидіннями для глядачів. їх перетинали сходи, якими глядачі спускалися, аби зайняти свої місця. До цих сходів прилягали інші – ними народ діставався до численних виходів із цирку.

Ряди сидінь довершувалися в портику, під арками, де були місця, призначені для вельможних жінок.

Навпроти Парадних воріт возвеличувалися Тріумфальні ворота, через які входили переможці, а праворуч від оппідуму розташовувалися Ворота смерті – через цю похмуру браму службовці цирку на довгих баграх виносили з арени понівечені й закривавлені тіла вбитих чи скалічених гладіаторів.

На майданчику оппідуму розташовувалися лавки для консулів, вищих посадових осіб, для весталок[3] і сенаторів[4]. Інші ж місця ні для кого особливо не призначалися й не розподілялися.

Між оппідумом і Тріумфальними ворітьми простягався ареною так званий хребет – низька стіна завдовжки п'ятсот футів. Хребет слугував для визначення дистанції під час перегонів. На обох його кінцях було кілька стовпчиків – позначок. Посередині здіймався обеліск сонця, обабіч якого були колони, жертовники і статуї.

Усередині цирку колом звивався парапет заввишки вісімнадцять футів. Уздовж нього пролягав рів, наповнений водою й огороджений залізними ґратами. Все це призначалося для охорони глядачів від можливого нападу диких звірів.

Такою була у 675 році ця грандіозна римська споруда, призначена для видовищ. У величезну будівлю цирку, цілком гідну народу, чиї переможні орли облетіли всенький світ, ринула нескінченна юрба римлян.

Що ж відбувалося цього дня? Що святкували? Яке видовище змусило прийти у цирк таку кількість люду?

Луцій Корнелій Сулла Щасливий, володар Італії, людина, що його боявся увесь Рим, – аби відволіктись од невиліковної хвороби шкіри, що мордувала його протягом двох років, – кілька тижнів тому звелів оголосити, що упродовж трьох днів римський народ бенкетуватиме за його кошт і насолоджуватиметься видовищами.

А вже за день до дійства на Марсовому полі й на березі Тибру сиділи римські плебеї за столами, накритими за наказом лютого диктатора. Вони галасливо частувалися аж до смерку, опісля бенкет перетворився на розпусну оргію. Заклятий ворог Гая Марія влаштував цей бенкет з нечуваною, царською пишнотою. У триклінії[5], нашвидкуруч збудованому просто неба, римлян поштували вишуканими стравами й напоями.

Сулла Щасливий виявив нечувану щедрість: на ці свята й ігри, улаштовані на честь Геркулеса, він пожертвував десяту частину своїх скарбів. Зготували страв надміру, тож щодня величезну кількість наїдків просто скидали в річку.

У такий спосіб лівою рукою Сулла дарував римлянам частину тих багатств, які награбувала його права рука. Квірити[6] тримали камінь за пазухою, а втім з незворушним виглядом приймали частування й розваги, які влаштовувала для них людина, котра палала такою ж ненавистю до всього римського народу.

Займався день. Життєдайні промені сонця проривалися крізь хмари й золотили вершини десяти пагорбів, храми й біломармурові стіни патриціанських палаців. Сонце зігріло благословенним теплом плебеїв, що розмістилися на сходах Великого цирку.

У цирку вже сиділо понад сто тисяч громадян в очікуванні найулюбленішого видовища: кровопролитного бою гладіаторів і бою з дикими звірами.

Серед цих ста тисяч глядачів сиділи на кращих місцях матрони, патриції, вершники, відкупники, міняйли, заможні іноземці, які приїздили з усіх кінців Італії й стікалися з усього світу у Вічне місто.

Годі навіть уявити, яке враження справляв цирк, заповнений більш ніж стотисячною юрбою глядачів обох статей, різного віку і статків. Уявіть собі все розмаїття одягу, шум голосів, подібний до підземного гулу вулкану, миготіння голів і рук, наче бурхливе хвилювання моря! І це лише поверхове змалювання…

Люд, що сидів на лавах, витягав запаси харчів. їли з великим апетитом – хто шинку, хто холодне варене м'ясо або кров'янку, а хто пироги із сиром і медом або сухарі. Процес поглинання їжі часом переривався жартами й примовками (інколи не вельми пристойними), безтурботною балаканиною, голосним реготом. Продавці смажених бобів, коржів і пиріжків жваво збували свій товар плебеям, що розкуповували ці дешеві ласощі на догоду своїм дружинам і дітям. Згодом, аби утамувати спрагу, викликану смаженими бобами, покупцям доводилося нагукувати і продавців вина. Вони миттю осушували склянки кисляку, який крамарчуки без жодних докорів сумління збували як тускульське вино.

Родини багатіїв, вершників і патриціїв, тримаючись осторонь плебеїв, провадили веселу жваву бесіду, виявляючи підкреслено гордовиті манери. Із лоском вбрані чепуруни розстеляли килими на твердих кам'яних сидіннях, тримали розкриті парасолі над головами прекрасних матрон і чарівних дівчат, оберігаючи їх від палючих променів сонця. У третьому ряду, майже біля самісіньких Тріумфальних воріт, поміж двома патриціями сиділа неймовірно вродлива жінка. Гнучкий стан, струнка фігура, прекрасні плечі свідчили про те, що це була щира донька Рима.

Правильні риси обличчя, високе чоло, тонкий гарний ніс, маленький рот, губи, на яких, здавалося, палала жага до цілунків, і великі чорні жваві очі – усе в цій жінці вабило, зачаровувало. Чорні, як воронове крило, густі й м'які кучері падали їй на плечі й були скріплені над чолом діадемою, усипаною коштовним камінням. Туніка з білої найтоншої вовни, обшита внизу золотою смугою, спокусливо підкреслювала її чарівну фігуру. Поверх туніки, що спадала гарними складками, був накинутий білий плащ з пурпуровою облямівкою.

Розкішно вбраній красуні не було, ймовірно, ще й тридцяти років. Це була Валерія – донька Луція Валерія Мессали, єдиноутробна сестра Квінта Гортензія, відомого оратора, суперника Ціцерона, котрий 685 року став консулом. За кілька місяців до початку нашої оповіді Валерію залишив чоловік під пристойним приводом її безплідності. Насправді, за плітками, що точилися Римом, причиною розлучення була її скандальна вдача. Пліткарі вважали Валерію розпусною жінкою, їй приписували не надто цнотливі стосунки з багатьма шанувальниками. Хай там як, а під час розлучення репутація Валерії не постраждала.

Праворуч вродливиці сидів Ельвій Медуллій – довгобразе, бліде, худе, випещене створіння; волосся прилизане, напарфумлене, напомаджене й оздоблене. Всі його пальці прикрашали золоті каблучки з самоцвітами, на шиї красувався витончений золотий ланцюг. Елегантне вбрання доповнювала палиця зі слонової кістки. Нерухоме безбарвне обличчя аристократа виказувало нудьгу й апатію. Йому було лише тридцять п'ять років, а вже геть усе йому встигло набриднути. Ельвій Медуллій належав до вищої римської розманіженої знаті, що проводила усе життя у гульбищах і святах, віддавши право боротися й помирати за батьківщину і його славу плебеям. Високошляхетні олігархи перекладали на простолюдинів клопіт скоряти царства й народи, а на себе брали тільки працю жити в розкоші й лінощах, розтринькувати родові багатства або ж грабувати провінції, якими вони керували.

Ліворуч від Валерії Мессали сидів Марк Децій Цедицій, патрицій років п'ятдесяти, з відкритим веселим, рум'яним обличчям, кремезний гладун із черевцем. Понад усе він полюбляв попоїсти і більшу частину часу проводив за столом у триклінії. Півдня в нього йшло на смакування вишуканих страв і соусів – витворів кулінарного мистецтва його власного кухаря, знаного на весь Рим. Решту дня цей патрицій був зайнятий думками про вечірню трапезу й передчуття радості, яку він знову відчує в триклінії. Словом, Марк Децій Цедицій, перетравлюючи обід, мріяв про вечерю.

Згодом сюди прийшов і Квінт Гортензій, якому красномовство принесло світову славу.

Квінту Гортензію не було тридцяти шести років. Він присвятив багато часу й праці вивченню пластики, різних засобів висловлення думок і досяг такої досконалості у мистецтві поєднувати жести з мовою, що, де б він не з'являвся – чи у сенаті, чи у триклінії, чи у будь-якому іншому місці, – кожен його рух був сповнений гідності й шляхетності, що вражали всіх. Одяг його незмінно був темного кольору, проте складки латиклава[7] спадали так гармонійно й були викладені так обдумано, що вигідно відтіняли його красу й величавість постави. До цього часу він вже встиг відзначитися у боях проти італійських союзників у Марсійській, або ж громадянській, війні й за два роки отримав спочатку чин центуріона[8], а потім і трибуна[9].

Варто додати, що Гортензій вирізнявся не лише вченістю й вмінням говорити, – він був ще й талановитим актором. Половиною свого успіху Гортензій був зобов'язаний прекрасному голосу і тонким декламаторським прийомам, якими він досконало володів і користувався так уміло, що найвідоміший трагік Езоп і відомий Росцій поспішили на Форум, коли він виголошував промову. Обидва намагалися осягнути таємниці декламаторського мистецтва, якими Гортензій користувався так блискуче. Поки Гортензій, Валерія, Ельвій і Цедицій провадили бесіду, Валерія звеліла рабу принести таблички, на яких значилися імена гладіаторів, що боролися цього дня. Процесія жерців із зображеннями богів уже обійшла «хребет», і на його майданчику були встановлені ці зображення.

Неподалік місця, де сиділа Валерія зі співрозмовниками, стояли два підлітки, вбрані у претексти – білі тоги з пурпуровою облямівкою. Хлопчаків супроводжував вихователь. Одному з його підопічних було чотирнадцять років, другому дванадцять. Обидва мали виразні римські риси обличчя – різкі й загострені, широкочолі. Це були Цепіон і Катон із роду Порціїв.

Молодший із братів, Цепіон, був балакучішим, привітнішим, часто звертався до свого вихователя Сарпедона, тоді як юний Марк Порцій Катон стояв мовчазний і набурмосений, з невдоволеним, сердитим виглядом, що зовсім не відповідав його віку. Вже з дитинства він виявляв непохитну волю і стійкість переконань. Подейкують, що, коли йому було вісім років, Марк Помпедій Силон (один з воєначальників підчас війни італійських міст проти Рима за права громадянства) з'явився у домі дядька хлопчика, Друза, схопив Катона й підніс до вікна, погрожуючи викинути його на бруківку якщо він відмовиться просити дядька за італійців. Помпедій тряс його й погрожував, але нічого не домігся: Марк Порцій Катон не зронив ані слова, не зробив жодного руху, нічим не висловив ані згоди, ані страху. Вроджена твердість духу, вивчення грецької філософії, особливо філософії стоїків, і наслідування суворому дідові виробили в цього чотирнадцятилітнього юнака характер хороброго громадянина. Згодом він позбавив себе життя після бою в Утіке, забравши у могилу повалений прапор латинської волі, у який він загорнувся, як у саван.

Над Тріумфальними ворітьми, неподалік одного з виходів сидів зі своїм наставником хлопчик з іншої патриціанської родини. Хоча юнак і був одягнений у тогу, яку належало носити по досягненні повноліття, над губою в нього ледь пробивався пушок. Він був невеличкий на зріст, хворобливий і слабенький, але на блідому обличчі, обрамленому густим чорним волоссям, сяяли великі блискучі очі, що світилися неабияким розумом. Цей сімнадцятирічний юнак був Тит Лукрецій Кар. Родом він був із заможного римського роду й згодом увічнив своє ім'я поемою «Про природу речей». Його співрозмовнику сильному й сміливому дванадцятирічному хлопцю Гаю Касію Лонгіну, синові колишнього консула Касія, було призначено зіграти одну з найпомітніших ролей у подіях, що передували падінню республіки.

Лукрецій і Касій провадили жваву бесіду. Майбутній великий поет останні два-три роки часто бував у домі Касія, навчився цінувати в юному Лонгіні його гострий розум і шляхетну душу й усім серцем прихилився до нього. Касій також любив Лукреція, їх споріднювали однакові почуття й прагнення, обидва вони мало цінували життя, однаково ставилися до людей і богів.

Поруч із Лукрецієм і Касієм сидів Фавст, син Сулли, кволий, худорлявий рудий підліток. З його блідого обличчя ще не зійшли синці й садна – сліди недавньої бійки. Блакитні очі хлопчика дивилися злобливо й пихато – йому лестило, що на нього вказують пальцем як на щасливого сина щасливого диктатора.

На арені точилася запальна боротьба молодих гладіаторів, озброєних навчальними палицями й дерев'яними мечами. Цим видовищем розважали глядачів до прибуття консулів і Сулли, – організатора улюбленої розваги римлян.

Втім, безкровний бій нікого не цікавив, окрім хіба ветеранів-легіонерів і рудиаріїв[10], які залишилися живими після сотні змагань. Раптом по всьому величезному амфітеатру гомінко прокотилися гучні й досить дружні оплески.

– Хай живе Помпей!.. Хай живе Гней Помпей!.. Хай живе Помпей Великий! – викрикували тисячі глядачів.

Помпей, що увійшов у цирк, зайняв місце на майданчику оппідуму, поруч із весталками, які нетерпляче очікували на криваве видовище, таке улюблене серед цих незайманок. Помпей привітав народ витонченим уклоном і, підносячи руки до губів, на подяку посилав поцілунки.

Гнею Помпею було близько двадцяти восьми років; він був високий на зріст, міцної, геркулесівської статури; густе волосся, що вкривало його велику голову, росло на чолі дуже низько, ледь не зростаючись із бровами, які нависли над великими чорними очима. Втім, очі його були невиразні, а суворі й різкі риси обличчя та м'язисті форми тіла створювали враження мужньої краси. Звичайно, якщо уважно придивитись до його обличчя, то можна помітити, що на ньому не відбилися великі думки й діяння людини, яка протягом двадцяти років посідала перше місце в Римській імперії. Хай там як, а у віці двадцяти п'яти років він повернувся переможцем із походу в Африку, заслужив тріумф і навіть самим Суллою – ймовірно, у хвилину якогось особливого благовоління – був названий Великим.

Можливо, підкреслена пристрасть до Помпея почасти пояснювалася таємною ненавистю плебеїв до Сулли: не маючи можливості виявити цю ненависть іншим шляхом, вони виливали її у бурхливі оплески молодому другові диктатора – єдиній людині, що здатна на ратні подвиги, рівні подвигам Сулли.

Слідом за Помпеєм прибули консули Пухлій Сервілій Ватій Ісаврійський і Аппій Клавдій Пульхр, які повинні були залишити свої пости першого січня наступного року. Попереду Сервілія, виконувача обов'язків консула у поточному місяці, йшли ліктори[11], а попереду Клавдія, що виконував обов'язки консула минулого місяця, йшли ліктори з фасціями[12]. Коли консули з'явилися на майданчику оппідуму, в цирку всі встали, аби вшанувати вищу владу в республіці.

Сервілій і Клавдій опустилися на свої місця, слідом за ними сіли всі глядачі. Сіли й два майбутніх консули – Марк Емілій Лепід і Квінт Лутацій Катулл, які були обрані на наступний рік у вересневі коміції[13].

Усі спрямували погляди на оппідум, усі чекали, коли консули подадуть знак до початку бою. Але консули, окинувши поглядом ряди амфітеатру, начебто шукали когось, бажаючи випросити дозволу. Дійсно, вони чекали на Луція Корнелія Суллу, людину, що склала із себе повноваження диктатора та все ж лишилася володарем Рима.

Нарешті пролунали оплески – спочатку слабкі й ріденькі, потім дедалі гучніші, відлунюючи ареною. Погляди присутніх прикипіли до Тріумфальних воріт, через які у супроводі сенаторів, друзів і прихильників входив Луцій Корнелій Сулла.

Цій дивній людині було тоді п'ятдесят дев'ять років. Він був досить високий на зріст, міцної статури. Ішов повільно й мляво, виглядав виснаженим, що було наслідком непристойних оргій, яким він віддавався усе життя, а нині більше ніж будь-коли. Та головною причиною його розслабленої ходи була виснажлива й невиліковна хвороба.

Вигляд Сулла мав воістину жахливий. Правда, його обличчя й досі мало правильні гармонійні риси: високе чоло, масивний ніс із ніздрями, що роздуваються, немов у лева, рот трохи завеликий, повні владні губи. Його навіть можна було назвати гарним, якщо уявити ці риси в обрамленні густого білявого волосся з рудуватим відтінком. Обличчя прикрашали сіро-блакитні очі, живі, глибокі й проникливі. Це були світлі орлині зіниці, схожі почасти на очі гієни. В їхньому жорстокому погляді читалося бажання владарювати й спрага крові.

Варто пояснити, чому ж ми назвали обличчя Сулли жахливим. Воно й справді було таким: вкрите якимось брудним висипом та білими плямами. Воно було подібне до лиця мавра, обсипаного борошном. Якщо обличчя Сулли було таким ще за молодості, то легко збагнути, яким потворним воно зробилося з роками. У жилах диктатора текла погана золотушна кров, а оргії, які він влаштовував мало не щодня, загострили хворобу. Білі плями і струп з роками лише збільшувались і тепер його тіло було всіяне гнійниками і виразками.

Повільною виваженою ходою Сулла увійшов у цирк. Замість традиційної тоги на ньому поверх туніки з білосніжної шерсті, затканої золотими арабесками й візерунками, була накинута ошатна хламида вогненно-червоного кольору, облямована золотом. На правому плечі вона скріплювалася золотою застібкою, в яку були вправлені коштовні камені, що аж сяяли на сонці. Сулла нехтував усім родом людським, особливо своїми співгромадянами, а тому був першим з-поміж тих, хто став носити грецьку хламиду. В нього був ціпок із золотим набалдашником, на якому красувалось філігранне гравіювання епізоду з битви під Орхоменом у Беотії, де Сулла розгромив Архелая, намісника Мітрідата. Різьбяр зобразив, як Архелай здається Суллі. На підмізинному пальці правої руки диктатора була каблучка з великою камеєю з криваво-червоної яшми, обрамленої золотом. На камені був зображений акт видачі Бокхом царя Югурти. Сулла носив цей перстень від дня тріумфу Гая Марія і постійно вихвалявся ним, що цілком відповідало його характеру. Ця каблучка стала першою іскрою, що розпалила полум'я розбрату між Суллою і Марієм.

Під грім оплесків сардонічна усмішка скривила губи Сулли, і він напівголосно мовив:

– Плескайте, плескайте, туполобі барани!

У цей час консули подали сигнал розпочинати видовище. Сто гладіаторів вийшли з камер і колоною рушили по арені.

У першому ряді виступали ретіарій[14] і мирмилон[15], які повинні були боротися першими. Вони йшли і спокійно розмовляли, попри те що незабаром одному з них було призначено вбити іншого. За ними йшло дев'ять лаквеаторів. У руках вони тримали тризубці й сітки, які повинні були накидати на дев'ятьох секуторів, озброєних щитами й мечами. Якщо секутори не потрапляли у сітки, вони переслідували нападників.

Слідом ішли тридцять пар гладіаторів. Вони мали боротися по тридцять бійців із кожного боку, ніби відтворюючи справжній бій.

Тридцять із них були фракійцями, решта тридцять – самнітами[16]. Усі гарні й молоді, рослі, сильні й мужні люди.

Ось горді фракійці, озброєні короткими кривими мечами, у руках – невеличкі квадратні щити з опуклою поверхнею, на головах – шоломи без забрала. Це їхнє національне озброєння. Всі вони були у коротких яскраво-червоних туніках, на їхніх шоломах розвівалися по два чорних пера. Тридцять самнітів мали озброєння воїнів народу Самнія: короткий прямий меч, невеличкий закритий шолом із крильми, маленький квадратний щит і залізні наручники, що закривали праву руку, не захищену щитом, і, нарешті, наколінник, що захищав ліву ногу. Самніти були у блакитних туніках, на шоломах у них розвівалося біле пір'я.

Ходу завершувало десять пар андабатів у білих туніках. Вони були озброєні лише короткими клинками, більше подібними до ножів, аніж до мечів. На головах мали шоломи з опущеними забралами, у яких були прорізані неправильно розташовані й надзвичайно маленькі отвори для очей. Ці нещасливці, борючись один з одним, немов грали у піжмурки. Вони довго розважали публіку, викликаючи вибухи реготу аж поки лорарії[17], підганяючи суперників розпеченими залізними прутами, не зіштовхували їх упритул, аби вони вбивали один одного.

Сто гладіаторів обходили арену під оплески й окрики глядачів. Підійшовши до того місця, де сидів Сулла, вони підняли голови й, відповідно до напучувань, вигукнули в один голос:

– Привіт тобі, диктаторе!

– Ну що ж, гарно! – кинув Сулла, звертаючись до оточуючих. Він оглядав гладіаторів, що дефілювали повз нього, досвідченим оком переможця. – Хоробрі й сильні юнаки! Має бути гарне видовище. Горе Акціану, якщо буде інакше! За ці п'ятдесят пар гладіаторів він узяв з мене двісті двадцять тисяч сестерціїв[18], шахрай!

Тим часом процесія гладіаторів обійшла арену цирку й, привітавши консулів, повернулася у камери. На арені, що виблискувала, мов срібло, залишилися віч-на-віч лише два чоловіки: мирмилон і ретіарій.

Усі стихли. Глядачі поглинали поглядами двох гладіаторів, готових до сутички. Мирмилон, галл за походженням, високий блондин, спритний і сильний красень, в одній руці тримав невеличкий щит, а в іншій широкий короткий меч, на голові в нього був шолом, увінчаний срібною рибою. Ретіарій, озброєний лише тризубом і сіткою, вбраний у просту блакитну туніку, стояв за двадцять кроків од мирмилона й, здавалося, обмірковував, як краще упіймати його у сіті. Мирмилон, подавшись корпусом уперед і опираючись на витягнуту ліву ногу, тримав меч майже притиснутим до правого стегна, в очікуванні нападу.

Раптом, зробивши величезний стрибок, ретіарій опинився за кілька кроків од мирмилона й блискавично кинув на супротивника сітку. Але той відскочив і, пригнувшись до землі, ухилився від сітки. Потім кинувся на ретіарія.

Той утямив, що схибив і кинувся навтьоки. Мирмилон рухався швидко, але ретіарій був спритніший і, описавши повне коло, встиг добігти до того місця, де лежала сітка, та підібрати її. Ледь він випростався, як мирмилон наздогнав його, і в ту мить, коли він готовий був завдати ретіарієві страшного удару, той повернувся й накинув на супротивника сітку. Мирмилон на-вкарачки відповз убік, швидким стрибком схопився на ноги, і ретіарій, що вже спрямував на нього тризуба, тільки дряпнув галла вістрями по щиту. Тоді ретіарій знову кинувся бігти.

Юрба невдоволено загула: її образило, що гладіатор насмілився виступати в цирку, не вміючи досконало володіти сіткою.

Цього разу мирмилон, замість того, аби бігти за ретіарієм, повернув у той бік, звідки міг очікувати наближення супротивника, і зупинився за кілька кроків од сітки. Ретіарій, розгадавши його маневр, помчав назад, тримаючись «хребта» арени. Добігши до Тріумфальних воріт, він перескочив хребет і опинився в іншій частині цирку, біля своєї сітки. Мирмилон же чекав на нього тут – він накинувся на супротивника, а тисячі голосів люто кричали:

– Бий його, бий! Убий ретіарія! Убий роззяву! Убий боягуза! Убий, убий! Відправ його ловити жаб на берегах Ахеронта!

Підбадьорений вигуками юрби, мирмилон продовжував наступати на ретіарія, а той, не на жарт переляканий, намагався тримати супротивника на відстані, розмахував тризубцем, кружляв навколо мирмилона, напружуючи всі сили й намагаючись схопити свою сітку.

Зненацька мирмилон, здійнявши ліву руку, відбив щитом тризубець і прослизнув під ним. Його меч готовий був уразити груди ретіарія, як раптом останній ударив тризубцем по щиту супротивника й кинувся до сітки, проте недостатньо спритно й швидко: меч мирмилона вдарив його у ліве плече, сильним струменем бризнула кров. Але ретіарій все ж утік зі своєю сіткою. Ступивши кроків зо тридцять, він повернувся до супротивника й голосно закричав:

– Рана легка! Дрібниці!..

За хвилину він почав наспівувати:

Натовп вибухнув сміхом. Хитра вигадка ретіарія вдалася: він завоював симпатії публіки. Пролунали оплески на честь обеззброєного, пораненого чоловіка, що стікав кров'ю, і якому життєвий інстинкт підказав, що треба знайти в собі мужність жартувати й сміятися.

Розлючений глузуваннями супротивника, сповнений заздрістю, бо юрба тепер виявляла симпатію до ретіарія, мирмилон з люттю накинувся на нього. Але ретіарій, відступаючи стрибками й спритно уникаючи ударів, гукав:

– Прийди, галле! Сьогодні ввечері я почастую доброго Харона смаженою рибою!

Новий жарт ще більше потішив юрбу й спричинив новий напад люті у мирмилона. Цього разу ретіарій дуже вдало накинув свою сітку – його ворог заплутався в ній. Юрба несамовито плескала.

Мирмилон, намагаючись звільнитися, дедалі більше заплутувався в сітці. Глядачі голосно реготали. Ретіарій помчав до того місця, де лежав тризубець, підняв його й, на бігу гукнув:

– Харон отримає рибу! Харон отримає рибу!

Проте коли він наблизився до свого суперника, той розпачливим зусиллям могутніх рук розірвав сітку, і вона впала, звільнивши йому руки. Тепер він міг зустріти напад ворога, але у нього не було змоги рухатися.

Юрба знову вибухнула оплесками. Вона напружено стежила за кожним рухом, за кожним прийомом супротивників. Результат двобою залежав од випадковості. Тільки-но мирмилон розірвав сітку, ретіарій підбіг до нього й завдав сильного удару тризубцем. Мирмилон відбив удар з такою силою, що щит розлетівся на друзки. Тризубець все ж поранив гладіатора, бризнула кров – на його оголеній руці були тепер три рани. Але мирмилон схопив лівою рукою тризубця і, кинувшись на супротивника, до половини устромив йому лезо меча у праве стегно. Поранений ретіарій, залишивши тризубець у руках нападника, побіг, забарвлюючи кров'ю арену. Ступивши кроків сорок, він упав на коліно, потім звалився долілиць. Мирмилон під силою удару й вагою свого тіла теж упав, потім звівся, вивільнив ноги з сітей і кинувся на суперника.

Юрба скажено плескала у ці останні хвилини боротьби, плескала й тоді, коли ретіарій, спираючись на лікоть лівої руки, піднявся й повернув до глядачів своє бліде обличчя. Він приготувався безстрашно й гідно зустріти смерть і звернувся до глядачів з проханням подарувати йому життя не тому, що сподівався на порятунок, а тільки дотримуючись звичаю.

Мирмилон поставив ногу на тіло супротивника й приклав меч до його грудей; піднявши голову, він обводив очима амфітеатр, щоб дізнатися волю глядачів.

Понад дев'яносто тисяч чоловіків, жінок і дітей опустили великий палець правої руки донизу: це був знак смерті. І менше п'ятнадцяти тисяч добросердих людей підняли догори великий палець, – на знак того, що переможеному гладіаторові дарується життя.

Серед дев'яноста тисяч, що прирекли ретіарія на смерть, були й непорочні, милосердні весталки, що бажали зробити собі безневинну приємність: видовище смерті нещасного гладіатора.

Мирмилон уже приготувався прикінчити ретіарія, як раптом той, схопивши меч супротивника, із силою встромив його собі у серце по самісіньке руків'я. Мирмилон швидко витяг меча, вкритого паруючою кров'ю. Тіло ретіарія вигнулося в передсмертній агонії, він крикнув страшним голосом, у якому вже не було нічого людського:

– Прокляті! – і випустив дух.

Розділ 2

Спартак на арені

Глядачі несамовито аплодували. Усі заходилися обговорювати бій. Цирк гудів сотнею тисяч голосів.

Мирмилон повернувся до камери, звідки вийшли Плутон, Меркурій і служителі цирку. Вони гаками витягли з арени труп ретіарія через Ворота смерті, попередньо доторкнувшись розпеченим залізом до тіла померлого, щоб переконатися у його смерті. З невеличких мішків, наповнених блискучим порошком із товченого мармуру, доставленого із сусідніх Тиволійських кар'єрів, засипали те місце, де залишалася велика калюжа крові, і арена знову заблищала, мов срібло, під променями сонця.

Юрба плескала й вигукувала:

– Хай живе Сулла!

Сулла повернувся до свого сусіда, Гнея Корнелія Долабелле, котрий два роки тому був консулом, і сказав:

– От підла чернь – присягаюсь Аполлоном Дельфійським, моїм заступником! Ти думаєш, вона мені плеще?… Ні, моїм кухарям, які вчора приготували для них смачне й щедре частування.

– Чому ти не зайняв місце на оппідумі? – запитав Гней Долабелла.

– Чи не думаєш ти, що від цього зросте моя слава? – відповів Сулла й одразу додав: – Але ж товар, проданий мені ланістою[19] Акціаном, непоганий, га?

– О, який ти щедрий, який ти великий! – вигукнув сенатор Тит Аквіцій, що сидів поруч із Суллою.

– Хай уразить Юпітер-Громовержець всіх підлих підлесників! – загорлав колишній диктатор і, з люттю схопившись рукою за плече, заходився затято чесати його, аби заглушити болісну сверблячку, подібну до укусів огидних паразитів.

За хвилину він додав:

– Я відмовився від влади, відійшов від справ, а ви усе ще вбачаєте в мені свого пана! Мерзенні, ви можете жити тільки рабами!

– Не всі, о Сулло, народжені для рабства, – сміливо заперечив патрицій з почту Сулли, що сидів неподалік.

Хоробрим чоловіком був цей Луцій Сергій Катиліна. На той час йому йшов двадцять сьомий рік. Природа наділила його високим зростом, широкими плечима, міцними м'язами рук і ніг. У нього була велика голова із копицею чорного кучерявого волосся, широке в скронях, смагляве й мужнє обличчя з енергійними рисами. Від чола до перенісся спускалася товста набрякла вена, темно-сірі очі випромінювали жорстокість, а нервове посмикування, що пробігало цим владним, рішучим обличчям, розкривало уважному спостерігачеві найменші рухи душі Катиліни.

На той час, про який йдеться у книзі, Луцій Сергій Катиліна зажив слави страшної людини, усі боялися його запальної, неприборканої вдачі. Він убив патриція Гратидіана, коли той спокійно гуляв берегом Тибру, – убив тільки тому що той відмовився дати Катиліні під заставу майна велику суму грошей, потрібну для сплати величезних боргів: через ці борги Катиліна не міг одержати жодної з державних посад, на які претендував. Це був час проскрипціи[20], коли ненаситна жорстокість Сулли втопила Рим у крові. Ім'я Гратидіана не значилося в проскрипційних списках, – ба навіть він був прихильником Сулли, але він був дуже заможним, а майно людей, занесених до проскрипційних списків, підлягало конфіскації. І коли Катиліна притяг на засідання сенату труп Гратидіана й, кинувши його до ніг диктатора, заявив, що він убив ворога Сулли й ворога батьківщини, диктатор проігнорував злочин, пам'ятаючи про незліченні скарби вбитого.

Незабаром після цієї події Катиліна посварився зі своїм братом, обидва оголили мечі, але фізично більш розвинений Сергій Катиліна був ще й першим фехтувальником у Римі. Він убив брата, успадковував його майно, а відтак урятувався від боргів – наслідку його марнотратства й розпусти. Сулла й цього разу удав, що нічого не сталося, квестори також не зачіпали братовбивцю.

У відповідь на сміливі слова Катиліни Луцій Корнелій Сулла спокійно повернув голову в його бік і мовив:

– А ти як гадаєш, Катиліно? Скільки у Римі таких сміливців, як ти?

– Не можу я, о славетний Сулло, – відповів Катиліна, – дивитися на людей і зважувати події з висоти твоєї величі. Знаю тільки, що я від народження люблю волю й не терплю жодних уз. І скажу просто – ненавиджу тиранію, хай би вона ховалася під маскою великодушності, хай би нею лицемірно користувалися нібито для блага батьківщини. Але ж батьківщина наша, навіть розтерзана заколотами й міжусобицями, жила б краще під владою багатьох, аніж під деспотичною владою одного! І, не вдаючись до розбору твоїх дій, скажу відверто, що я, як і колись, засуджую твою диктатуру. Я вірю, я хочу вірити, що в Римі є чимало громадян, готових на все, аби лишень знову не підпасти під тиранію однієї людини, якщо вона не буде називатися Луцієм Корнелієм Суллою і чоло його не буде увінчане, як твоє, лаврами перемоги у сотнях боїв і якщо його диктатура хоча б почасти не буде виправдана, як була виправдана твоя злочинними діяннями Марія, Карбона й Цінни.

– То чому ж, – спокійно запитав Сулла з ледь помітною глузливою посмішкою, – чому ж ви не закликаєте мене на суд перед вільним народом? Я відмовився від диктатури. Чому ж мені не закинули жодних звинувачень? Чому ж ви не зажадали звіту в моїх діях?

– Щоб не бачити знову вбивств і жадоби, які протягом десяти років затьмарювали Рим… Але облишмо цю тему я не маю наміру обвинувачувати тебе: ти, можливо, припустився багатьох помилок, проте й здійснив багато славетних подвигів. Спогади про них не перестають хвилювати мою душу, бо, як і ти, Сулло, я прагну слави й могутності. І все ж скажи, чи не здається тобі, що у жилах римського народу і досі тече кров наших великих і вільних предків? Згадай, як кілька місяців тому, в курії, перед усім сенатом, ти добровільно склав із себе владу й, відпустивши лікторів і воїнів, попрямував з друзями додому. І як раптом якийсь невідомий юнак зачав безчестити й паплюжити тебе за те, що ти відняв у Рима волю, винищив і пограбував його громадян і став їхнім тираном! О Сулло, погодься, що потрібно мати непохитну мужність, аби вимовити все те, що сказав він, адже тобі достатньо було лише подати знак, і сміливець негайно заплатив би за свою необережність життям! Ти вчинив великодушно – я кажу це без лестощів. Катиліна не вміє й не бажає лестити нікому, навіть всемогутньому Юпітерові! Ти вчинив великодушно, не покаравши його. Але ти згоден зі мною: якщо в нас існують юнаки, здатні на такий вчинок, – я так шкодую, що не дізнався, хто він, – є надія, що батьківщина й республіка ще можуть бути врятовані!

– Так, це був хоробрий учинок, а я завжди захоплювався мужністю й любив хоробрих. Я не захотів мститися сміливцеві за образу й стерпів усі його кпини. Чи знаєш ти, Катиліно, які наслідки матимуть вчинок і слова цього юнака?

– Які? – запитав Сергій Катиліна, спрямувавши допитливий погляд в затуманені очі диктатора.

– Відтепер, – відповів Сулла, – ніхто з тих, кому вдасться захопити владу у республіці, не побажає від неї відмовитися.

Катиліна задумливо опустив голову, потім, опанувавши себе, підняв її і мовив:

– Чи знайдеться ще хто-небудь, хто зуміє й захоче захопити вищу владу?

– Ну… – вимовив, іронічно посміхаючись, Сулла. – Бачиш юрби рабів? – І він вказав на ряди амфітеатру, переповнені людом. – Рабів нам не бракує… Знайдуться й добродії.

Уся ця розмова відбувалася під акомпанемент бурхливих оплесків юрби, захопленої кровопролитним боєм між лаквеаторами й секуторами. Незабаром поєдинок завершився смертю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Гладіатори, що вижили, повернулись до камер, а глядачі скажено аплодували, сміялися й весело жартували.

У той час, коли лорарії витягали із цирку дванадцять трупів і знищували сліди крові на арені, Валерія, що уважно спостерігала за Суллою, раптом піднялася й, підійшовши до диктатора, висмикнула вовняну нитку з його хламиди. Здивований, він обернувся й, блиснувши своїми звіриними очима, взявся розглядати ту, котра доторкнулася до нього.

– Не гнівайся, диктаторе! Я висмикнула цю нитку, щоб мати частку твого щастя, – вимовила Валерія із чарівною усмішкою.

Шанобливо вітаючи його, вона піднесла руку до губ і повернулася на своє місце. Сулла, улещений її люб'язними словами, поштиво вклонився й, повернувши голову, провів красуню довгим поглядом, якому намагався додати лагідності.

– Хто це? – запитав Сулла, знову повернувшись убік арени.

– Це Валерія, – відповів Гней Корнелій Долабелла, – донька Мессали.

– А-а!.. – згадав Сулла. – Сестра Квінта Гортензія?

– Саме так.

І Сулла знову повернувся до Валерії, що дивилася на нього закоханими очима. Гортензій устав зі свого місця й пересів ближче до Марка Красса, дуже заможного патриція, відомого своєю скнарістю й честолюбством – двома суперечливими пристрастями, що прекрасно поєднувалися у цій самобутній натурі.

Марк Красс сидів неподалік грекині незвичайної краси. Затримаємось на мить, адже згодом вона відіграє велику роль у нашому оповіданні, тож подивімося на неї.

Звали цю дівчину Евтибідою. За кроєм одягу в ній можна було вгадати грекиню. Одразу впадала в очі краса її високої, стрункої фігури. Талія була такою тонкою, що, здавалося, її можна було охопити двома долонями. Чарівне обличчя вражало алебастровою білизною, відтіненою ніжним рум'янцем. Витончене чоло обрамляли руді пишні кучері.

Великі мигдалеподібні очі кольору морської хвилі горіли хтивим вогнем і непоборно вабили до себе. Ледь задертий, гарно окреслений носик ніби додавав зухвалої сміливості рисам її обличчя. Поміж трохи відкритих, чуттєвих і зволожених червоних губ виблискували білосніжні зуби – справжні перлини, що змагалися у принадності з чарівною ямочкою на маленькому округлому підборідді. Біла шия, здавалося, була виліплена з мармуру, плечі були гідні Юнони, груди пружні й високі, і їхня пишність контрастувала з тонкою талією, що надавало грекині ще більшої привабливості. Кисті оголених витончених рук і ступні ніг були малесенькі, як у дитини.

Під короткою тунікою з найтоншої білої тканини, густо затканої срібними зірочками й викладеної витонченими складками, вгадувалися, а іноді просвічувалися скульптурні форми дівчини. Зверху на туніку був накинутий палій з блакитної вовни, теж весь у зірочках. Над чолом волосся скріплювала невеличка діадема. У маленькі вуха були просунуті дві великі перлини з блискучими підвісками із сапфірів у формі зірочок. Шию обвивало намисто з перлин, з якого на напівголі груди спускалася велика сапфірова зірка. Руки прикрашали чотири срібних браслети з вигравіруваними на них квітами й листям. Талію охоплював обруч теж із коштовного металу. На маленьких рожевих ніжках були короткі котурни, що складалися з підошви й двох смужок блакитної шкіри, перехрещені на кісточках. Вище кісточок ноги були схоплені двома срібними браслетами майстерного карбування.

Дівчині цій було не більше двадцяти чотирьох років. Вона була гарна й вишукано вбрана. Усе в ній приваблювало й вабило. Здавалося, Венера Пафоська зійшла з Олімпу. Такою була юна Евтибіда, неподалік якої сів Марк Красс і захоплено милувався нею.

Коли до нього підійшов Гортензій, Красс не міг відірвати погляду від чарівної дівчини.

Крассу виповнилося тридцять два роки. Він був вище середнього зросту й міцної статури, але схильний до повноти. На могутній шиї сиділа досить велика голова, що гармоніювала з велетенським тілом, але обличчя, бронзово-золотавого відтінку, було худорлявим. Риси обличчя мужні, римські: орлиний ніс, різко окреслене підборіддя, очі сірі з жовтизною. Родовитістю, надзвичайним красномовством, величезним багатством, привітністю і чемністю він зажив не тільки популярності, а й слави та впливовості. На той час, з якого починається наша оповідь, він неодноразово боровся у громадянській війні на боці Сулли й обіймав різні адміністративні посади.

– Здрастуй, Марку Крассе, – привітався Гортензій, виводячи його зі стану заціпеніння. – Ти, певно, занурений у споглядання зірок?

– Ти вгадав, присягаюсь Геркулесом! – відповів Красс. – Ця…

– Ця? Котра?

– Он та красуня грекиня, що сидить за два ряди вище від нас…

– А! Я теж помітив її… Це Евтибіда.

– Евтибіда? Що ти хочеш цим сказати?

– Нічого. Я назвав тобі її ім'я… Вона справді грекиня… куртизанка… – сказав Гортензій, вмощуючись поруч із Крассом.

– Куртизанка? А на вигляд справжня богиня. Венера!.. Присягаюсь Геркулесом, годі уявити ліпшого втілення краси славетної доньки Юпітера.

– Ти правий, – усміхаючись, мовив Гортензій. – Але хіба дружина Вулкана така вже й недоступна? Хіба не дарує вона щедро свої милості й скарби своєї краси богам, напівбогам, а часом навіть і простим смертним, якщо комусь випало щастя сподобатися їй?

– А де вона живе?

– На Священній вулиці… біля храму Верхнього Януса. Побачивши, що Красс не слухає його й, поринувши у свої думки, все дивиться, мов зачарований, на прекрасну Евтибіду, він додав:

– Чи варто тобі божеволіти від цієї жінки, коли ти можеш витратити лише тисячну частинку своїх багатств, аби подарувати їй у власність будинок, в якому вона мешкає!

Очі Красса спалахнули вогнем, але вогонь одразу згас, і, обернувшись до Гортензія, Красс запитав:

– Маєш до мене розмову?

– Так, про позов з банкіром Трабулоном.

– Я слухаю тебе.

Поки вони розмовляли про згаданий Гортензієм позов і поки Сулла на п'ятдесят дев'ятому році життя загравав із прекрасною Валерією, почувся звук труби. Це був сигнал до початку бою між тридцятьма фракійцями й тридцятьма самнітами, які вже вишикувалися в ряди один навпроти одного.

Розмови, шум, сміх урвалися; всі погляди були спрямовані на борців. Перше зіткнення було жахливим: серед глибокої тиші, що панувала у цирку, різко пролунали удари мечів по щитах, ареною полетіло пір'я, уламки шоломів, шматки розбитих щитів, а збуджені гладіатори наносили один одному удар за ударом. Не минуло й п'яти хвилин після початку бою, а на арені вже лилася кров: троє гладіаторів корчилися на землі в агонії, а переможці топтали їх ногами.

Годі навіть уявити собі напругу, з якою глядачі стежили за кривавими перипетіями цього бою. Вісімдесят тисяч глядачів у цирку заставлялися на суму від десяти до двадцяти сестерціїв і навіть до п'ятдесяти талантів – одні закладалися за пурпурово-червоних фракійців, інші – за блакитних самнітів.

Ряди гладіаторів дедалі рідшали, а заохочувальні вигуки й оплески глядачів лунали чимраз частіше.

По закінченні однієї години бій добігав кінця. По всій арені то тут, то там лежали п'ятдесят гладіаторів, убиті або смертельно поранені. Глядачі, що закладались за самнітів, здавалося, могли бути цілком упевнені у їхній перемозі. Семеро самнітів оточили трьох фракійців, останні ж, щільно ставши спиною один до одного, утворили трикутник і чинили лютий опір самнітам.

Серед трьох ще живих фракійців був Спартак. Його атлетична фігура, вражаюча сила міцних м'язів, гармонія всіх ліній тіла, незламна, непереборна хоробрість, безсумнівно, вирізняли його серед інших, особливо у ту епоху, коли фізична сила й твердість характеру були головною умовою успіху в житті.

Спартаку виповнилося тридцять років, і всі ті видатні якості, про які ми говорили, поєднувалися в ньому з освіченістю, рідкісною для його суспільного стану, з піднесеними думками, шляхетністю й величчю душі.

Довге біляве волосся й густа борода обрамляли його гарне мужнє обличчя з правильними рисами, осяяне світлом блакитних очей, сповнених життя, почуття, вогню. В бою Спартак був геть іншим: на арені цирку боровся гладіатор з перекошеним од гніву обличчям, очі його вергали блискавки, вигляд його був жахливий.

Спартак народився у Фракії, в Родопських горах. Він боровся проти римлян, які зазіхали на його країну, потрапив у полон і за свою силу й хоробрість був зарахований до легіону, де виявив надзвичайну звитягу. Потім він так відзначився у війні проти Мітрідата і його союзників, що був призначений деканом – начальником загону з десяти солдат, і заслужив почесну нагороду – цивільний вінок. Але коли римляни знову розпочали війну проти фракійців, Спартак утік, аби боротися в лавах співвітчизників проти римлян. Поранений, він знову потрапив у полон до своїх ворогів. Страту йому замінили службою гладіатором. Його продали одному ланісті, що згодом перепродав його Акціану.

Минуло не більше двох років відтоді, як Спартак потрапив до гладіаторів. Зі своїм першим ланістою він об'їздив майже всі міста Італії, брав участь у понад ста боях і жодного разу не був серйозно поранений. Інші гладіатори теж були мужні й сильні, але Спартак настільки перевершував їх, що постійно виходив переможцем і зажив великої слави у всіх амфітеатрах і цирках Італії.

Акціан купив його за дуже великі гроші – дванадцять тисяч сестерціїв. Спартак належав йому вже шість місяців, але Акціан жодного разу не випускав його у римських амфітеатрах – можливо, тому, що високо цінував як викладача фехтування, боротьби й гімнастики у своїй школі гладіаторів, а, можливо, тому, що гладіатор занадто дорого йому обійшовся, аби ризикувати його життям. Адже у випадку смерті Спартака плата за нього не відшкодувала би збитків.

Тепер Акціан уперше випустив Спартака на арену цирку бо Сулла заплатив за сто гладіаторів, відібраних для бою у цей день, суму аж двісті двадцять тисяч сестерціїв, і така щедра платня перекривала збиток ланісти у випадку смерті Спартака. І все ж, незважаючи на те, що гладіатори, які залишилися живими після змагань, ставали власністю ланісти (окрім тих, кому народ дарував волю) Акціан, схвильований і блідий, спершись на двері однієї з камер, стежив за останніми моментами боротьби. Той, хто спостерігав би за ним, звичайно, не міг би не помітити його занепокоєння за Спартака. Він напружено стежив за кожним рухом, за кожним ударом, нанесеним або відбитим фракійцем.

– Сміливіше, сміливіше, самніти! – кричали тисячі глядачів, котрі заклались на них.

– Бийте їх! Рубайте цих трьох варварів!

– Ушквар, Небуліане! Прикінчи їх, Кріксе! Підминай, підминай, Порфирію! – кричали глядачі, у руках яких були таблички з іменами гладіаторів.

У відповідь на ці вигуки гримів не менш потужний хор прихильників фракійців. Щоправда, шансів було мало, але вони хоробро трималися за єдину соломинку – надію. Спартак, ще не поранений, з неушкодженим щитом і шоломом, саме у цей момент простромив мечем одного з самнітів. Після змаху меча пролунав грім оплесків і вигуки тисяч глядачів:

– Сміливіше, Спартаку! Слава Спартаку! Хай живе Спартак!

Двоє інших фракійців, які пліч-о-пліч боролися із колишнім римським солдатом, були важко поранені. Вони мляво билися, спроквола відбивали удари – щохвилини їхні сили згасали.

– Захищайте мені спину! – крикнув Спартак. Розмахуючи зі швидкістю блискавки своїм коротким мечем, він змушений був одночасно відбивати удари мечів всіх самнітів, що дружно нападали на нього. – Захищайте мені спину!.. Ще трохи… і ми переможемо!

Голос його уривався, груди рвучко здіймалися, блідим обличчям котилися великі краплі поту. Очі його виблискували: у них палала спрага перемоги, гнів, розпач…

Незабаром неподалік Спартака, заливаючи арену кров'ю, упав самніт, поранений у живіт, він хрипів в агонії й, несамовито лаючись, слав прокльони. Слідом за ним упав з розбитим черепом один із фракійців, що стояли за спиною Спартака.

Весь цирк гудів оплесками, вигуками і зойками. Погляди усіх глядачів були прикуті до борців, ловили найменший рух, найменший жест. Луцій Сергій Катиліна, підхопившись, стояв поруч із Суллою. Він ледь дихав, не бачив нічого, крім цієї кривавої бійні, і не відриваючись дивився на меч Спартака, бо тримав парі за фракійців. Здавалося, нитка його власного життя була пов'язана із цим мечем.

Третій самніт, уражений Спартаком у сонну артерію, впав поруч зі своїми товаришами. Цієї ж миті і фракієць – остання і єдина підтримка Спартака, – простромлений трьома мечами, упав мертвий.

Цирком пронісся стугін юрби, подібний до ревіння звіра. Потім запала така тиша, що можна було ясно розчути важке, уривчасте дихання гладіаторів. Нервова напруга глядачів зросла до краю і навряд чи могла б бути сильнішою, нехай навіть од результату цієї сутички залежала доля Риму.

Боротьба тривала вже більше години. Спартак завдяки своїй незбагненній спритності й дивному мистецтву фехтування одержав тільки три легкі поранення, точніше – подряпини, але тепер він опинився один проти чотирьох сильних суперників. Хоча всі вони були поранені й стікали кров'ю, та все ж залишалися грізними ворогами, бо переважали кількістю.

Хай яким сильним і хоробрим був Спартак, однак після загибелі свого останнього товариша він зрозумів, що настала смертна година.

Раптом очі Спартака спалахнули – його осяяла рятівна думка: він вирішив скористатися стародавньою тактикою юраціїв проти Куріаціїв і кинувся бігти. Самніти – за ним.

Юрба гула, немов бджолиний рій.

Не пробігши й п'ятдесяти кроків, Спартак раптом розвернувся і кинувся на найближчого переслідувача. Устромив йому у груди кривий меч. Самніт похитнувся, махнув руками, ніби шукаючи підтримки, і впав, а у цей час Спартак, накинувся на другого ворога й відбиваючи щитом удари його меча, уклав його на місці під захоплені вигуки глядачів, бо тепер вже майже всі були на боці фракійця.

Щойно упав самніт, приспів його товариш – третій, увесь зранений. Спартак ударив його щитом по голові, не вважаючи за потрібне пускати у хід меч, імовірно, аби не вбивати його. Приголомшений ударом, самніт перевернувся і впав на арену. У цей час на допомогу йому поспішив останній, геть знесилений товариш. Спартак напав на нього й, намагаючись не ранити, кількома ударами обеззброїв супротивника, вибивши з його рук меча. Потім охопив його своїми міцними руками, повалив на землю й прошепотів йому на вухо:

– Не бійся, Кріксе, я сподіваюся врятувати тебе…

Він став однією ногою на груди Крікса, а коліном іншої на груди самніта, якого оглушив ударом щита. У цій позі він чекав на рішення народу.

Одностайні, довгі й громові оплески, немов гул від підземного поштовху, прокотилися по всьому цирку. Майже всі глядачі підняли вгору кулак, відігнувши великий палець – обом самнітам було дароване життя.

– Яка хоробра людина! – сказав, звертаючись до Сулли, Катиліна, по чолу якого градом котився піт. – Такому силачеві слід було народитися римлянином!

– Волю хороброму Спартаку! – лунало звідусіль.

Очі гладіатора заблищали незвичайним блиском. Він сполотнів й приклав руку до серця, ніби бажаючи вгамувати його скажені удари, викликані цими словами, цією надією.

– Волю, волю! – повторювали тисячі голосів.

– Воля! – прошепотів ледь чутно гладіатор. – Воля!.. О боги Олімпу, не допустіть, щоб це виявилося сном! – І вії його зволожилися слізьми.

– Ні, ні! Він утік з наших легіонів, – пролунав гучний голос. – Не можна давати волю дезертирові!

І тоді багато хто із глядачів, що програли парі через відвагу Спартака, закричали з ненавистю:

– Ні, ні! Він дезертир!

Обличчям фракійця пробігла судома. Він різко повернув голову в той бік, звідки пролунав звинувачувальний вигук. Але тисячі й тисячі голосів кричали:

– Волю, волю, волю Спартаку!..

Неможливо описати почуття гладіатора в ті хвилини, коли вирішувалося питання всього його життя. Тривога, болісне очікування відбилися на його блідому втомленому обличчі, у грі м'язів і блиску очей, які красномовно виказували боротьбу розпачу й надії. Ця людина, що півтори години боролася зі смертю й на жодну секунду не втрачала цілковитого контролю над собою… Людина, що боролася проти чотирьох і не втрачала надії на порятунок… Гладіатор, котрий убив дванадцять чи й чотирнадцять своїх товаришів по нещастю, не виказуючи свого хвилювання, раптом відчув, що в нього підкосилися ноги, і, щоб не впасти на арені цирку, він сперся на плече одного з лораріїв, які з'явилися забирати трупи.

– Волю, волю! – продовжувала шаленіти юрба.

– Він її гідний! – сказав Катиліна на вухо Суллі.

– І він її удостоїться! – вигукнула Валерія, якою у цю мить захоплено милувався Сулла.

– Ви цього хочете? – вимовив Сулла, запитально дивлячись в очі Валерії, що світилися любов'ю, ніжністю, жалем: здавалося, вона благала про милість до гладіатора. – Добре. Хай буде так!

Сулла схилив голову на знак згоди, і Спартак отримав волю під гучні оплески глядачів.

– Ти вільний! – сказав лорарій Спартаку. – Сулла дарує тобі волю.

Спартак не відповідав, не рухався й боявся розплющити очі, щоб не зникла мрія, боявся обману й не зважувався повірити своєму щастю.

– Лиходію, ти розорив мене своєю хоробрістю! – прошепотів хтось над його вухом.

Від цих слів Спартак отямився, розплющив очі й подивився на ланісту Акціана, – господар Спартака з'явився на арену разом із лораріями привітати гладіатора, сподіваючись, що той залишиться його власністю. Тепер же Акціан проклинав хоробрість фракійця – найдурніше милосердя народу й великодушність Сулли позбавили його дванадцяти тисяч сестерціїв.

Слова ланісти переконали фракійця у тому, що це не сон. Він велично випростався на весь свій гігантський зріст, уклонився – спочатку Суллі, потім народу й через двері, що ведуть до камер, пішов з арени під новий вибух оплесків.

– Ні, ні, не боги створили все навколишнє, – саме у цю мить сказав Тіт Лукреціи Кар, відновлюючи бесіду, що він вів із юним Кассієм і молодим Гаєм Меммієм Гемеллом. Гай Меммій Гемелл палко любив літературу, мистецтво й захоплювався філософією. Згодом Лукреціи присвятив йому свою поему «De rerum naturae» («Про природу речей»), над якою він міркував уже в цей час.

– Але хто ж тоді створив світ? – запитав Кассій.

– Вічний рух матерії й поєднання невидимих молекулярних тіл. Адже ти бачиш на землі й на небі масу тіл і, не розуміючи схованих начал, уважаєш, що всі вони створені богами. Ніколи ніщо не могло й не може виникнути з нічого.

– Що ж таке тоді Юпітер, Юнона, Сатурн? – запитав вражений Кассій, якому дуже подобалося слухати міркування Лукреція.

– Це усе породження людського неуцтва й страху. Я познайомлю тебе, мій любий хлопчику, з єдино правдивим вченням – з творами великого Епікура, котрий не боявся ані грому небесного, ані землетрусів, що наводять на людей жах, ні могутності богів, ні уявних блискавок. Борючись із закоренілими забобонами, він, сповнений нелюдської відваги, насмілився проникнути в найзагадковіші таїни природи й у ній відкрив походження і природу речей.

У цю хвилину вихователь Кассія нагадав йому про наказ батька повернутися додому до смерку й поквапив хлопчика. Той слухняно підвівся. За ним піднялися Лукрецій і Меммій, і всі вони пішли вниз сходами до найближчого запасного виходу. Однак щоб потрапити туди, Кассій та його друзі мали пройти повз те місце, де сидів Фавст, син Сулли. Біля нього стояв Помпей Великий, котрий, залишивши оппідум, прийшов сюди привітати знайомих матрон і друзів. Кассій пробіг було повз нього, але, раптом зупинившись, звернувся до Фавста:

– Ну ж бо, Фавсте, повтори при такому знаменитому громадянинові, як Помпей Великий, божевільні свої слова, які ти вимовив третього дня у школі. Адже ти говорив, що твій батько дуже добре вчинив, що позбавив римлян волі і став тираном нашої батьківщини. Мені б хотілося почути це від тебе ще раз. За ці слова я розбив тобі кулаком обличчя, і синці ще й досі на ньому. Тепер я вгачу тобі ще раз, та вже сильніше!

Такі слова й дії дванадцятирічного хлопчика, його рішучість і залізна воля вразили всіх довкола. Кассій марно чекав від супротивника відповіді: Фавст схилив голову перед дивною мужністю хлопчика, котрий не побоявся зачепити і вилаяти сина володаря Риму. І Кассій, шанобливо вклонившись Помпею, а також Меммію й Лукрецію, вийшов із цирку зі своїм вихователем.

Саме у цей час із рядів, розташованих над Ворітьми смерті, виходив юнак років двадцяти шести, одягнений у дуже довгу тогу, що закривала його худі ноги. Він був високий на зріст і мав величну, міцну статуру, хоча обличчя його було хворобливим і ніжним. Уставши з лави, він попрощався зі своєю сусідкою, молодою жінкою, оточеною шанувальниками – юними патриціями й вишукано одягненими чепурунами:

– Прощавай, Галеріє, – сказав юнак, цілуючи руку красуні.

– Прощавай, Марку Туллій, – відповіла вона. – Не забудь, післязавтра в театрі Аполлона дають «Електру» Софокла, і я там беру участь. Приходь.

– Прийду обов'язково.

– Будь здоровий! Прощавай, Туллію! – вигукнули одночасно кілька людей.

– Прощавай, Ціцероне, – сказав, стискаючи йому руку, гарний і статний чоловік років п'ятдесятьох п'яти, нарум'янений і напахощений.

– Нехай захищає тебе Талія, майстерний Езопе, – відповів юнак, стискаючи руку великому акторові.

Підійшовши до дуже вродливого чоловіка років сорока, що сидів поруч із Іалерією, він також потис йому руку промовивши:

– Хай розвіваються над тобою всі дев'ять муз, неперевершений Квінте Росцій, найулюбленіший із моїх друзів.

Ціцерон відійшов повільно, з вишуканою ввічливістю пробираючись крізь юрбу, що заполонила всі проходи, й попрямував до того місця біля Тріумфальних воріт, де сиділи два племінники Марка Порція Катона Цензора.

– Невже, о великі боги, те, що розповідають про тебе, правда? – запитав із подивом Ціцерон юного Катона.

– Так, правда, – відповів, насупившись, хлопчик. – А хіба я не був правий?

– Ти був правий, о найхоробріший із юнаків, – тихо відповів Ціцерон, цілуючи Катона в чоло, – але, на жаль, не завжди можна вголос говорити правду, нерідко право повинне поступатися перед силою.

І обидва на секунду замовкли.

– Але як так сталося, що?… – запитав Туллій Сарпедона, наставника обох юнаків.

– Через щоденні вбивства, що відбувалися за наказом Сулли, – увірвав його Сарпедон, – я повинен був раз на місяць бувати в диктатора з двома своїми вихованцями, аби Сулла, з його божевільною пристрастю до винищування, ставився до них прихильно, вважав їх у числі своїх друзів і щоб йому на думку не спало занести їх до проскрипційних списків. Сулла справді завжди приймав їх прихильно й відпускав із привітними словами. Якось, вийшовши від нього й перетинаючи Форум, ми почули несамовиті стогони, що лунали з-під склепіння Мамертинської в'язниці…

– І я запитав у Сарпедона, – перебив його Катон: – «Хто це кричить?» – «Це громадяни, яких убивають за наказом Сулли», – відповів він мені. «За що ж їх убивають?» – запитав я. «За те, що вони люблять волю й віддані їй».

– Тоді цей безумець, – сказав Сарпедон, у свою чергу перебиваючи Катона, – сказав мені дуже голосно, так, що, на жаль, чули всі довкола: «Чому ти не дав мені меча, адже кілька хвилин тому я міг убити лютого тирана моєї батьківщини?»

Перегодом Сарпедон додав:

– Тому що чутки про це дійшли до тебе…

– Багато хто чув про це, – відповів Ціцерон, – про мужність хлопчика розповідають із захопленням…

– А якщо, йому на лихо, це дійде до Сулли? – вигукнув у розпачі Сарпедон.

– Що мені до того? – презирливо вимовив, насупивши брови, Катон. – Усе, що я сказав, я можу повторити у присутності того, перед ким ви всі тріпочете. Хоча я ще дуже молодий, присягаюсь усіма богами Олімпу, мене він не змусить тремтіти!

Ціцерон і Сарпедон, вражені, перезирнулися, а хлопчик з наснагою вигукнув:

– Якби на мені була вже тога!

– Що ж тоді зробив би ти, безумцю? – запитав Ціцерон, але миттю додав: – Чи замовкнеш ти вже нарешті?!

– Я б викликав на суд Луція Корнелія Суллу й всенародно висунув йому обвинувачення…

– Замовкни, замовкни ж! – вигукнув Ціцерон. – Ти всіх нас хочеш занапастити! Я нерозумно оспівував подвиги Марія, я захищав на двох процесах моїх клієнтів[21], які не були прибічниками Сулли, і, ясна річ, не здобув цим прихильності колишнього диктатора. Невже ти хочеш, щоб через твої божевільні слова ми пішли за незліченними жертвами його люті? А якщо нас уб'ють, чи позбавимо ми Рим від похмурої могутності тирана? Адже страх кригою сковує у жилах римлян їхню древню кров, тим паче, Суллу справді супроводжують щастя й успіх – і він всесильний…

– Замість називатися Щасливим, ліпше йому іменуватися Справедливим, – відповів Катон уже пошепки, корячись наполегливим умовлянням Ціцерона, і, бурмочучи щось, він помалу заспокоївся.

У цей час андабати розважали народ фарсом – кривавим, похмурим фарсом, учасники якого, всі двадцять злощасних гладіаторів, повинні були розлучитися з життям.

Сулла вже наситився видовищем, він був зайнятий однією-єдиною думкою, що заволоділа ним. Він устав і попрямував туди, де сиділа Валерія, люб'язно вклонився, пестячи її довгим поглядом, якому щосили намагався додати ніжності, покірності, привітності, і запитав:

– Ти вільна, Валеріє?

– Кілька місяців тому мене покинув чоловік, але не з якої-небудь ганебної причини, навпаки…

– Я знаю, – відповів Сулла, на якого Валерія дивилася своїми чорними очима лагідно й закохано.

– А мене, – запитав колишній диктатор після хвилинної паузи, – мене ти полюбила б?

– Всією душею, – відповіла Валерія, опустивши долі очі, і чарівна усмішка відкрила її чуттєві уста.

– Я теж люблю тебе, Валеріє. Мені здається, ніколи ще я так не любив, – вимовив Сулла, і голос його тремтів од хвилювання.

Вони змовкли. Колишній диктатор Риму взяв руку красуні матрони й, палко поцілувавши її, додав:

– За місяць ти будеш моєю дружиною.

І у супроводі своїх друзів він залишив цирк.

Розділ З

Таверна Венери Лібітіни

На одній із найвіддаленіших вузьких і брудних вулиць Есквіліна, поблизу стародавньої міської стіни часів Сервія Туллія, була таверна, названа ім'ям Венери Лібітіни, яку ототожнювали з Прозерпіною – богинею мертвих, смерті й поховання. Імовірно, таверна так називалася через близьке розташування невеличкого цвинтаря для плебеїв – тут ховали слуг, рабів і найбідніших людей; лише вовки та шуліки справляли по них тризну. Над входом до таверни виднілася вивіска із зображенням Венери, більше подібної до огидної мегери, аніж до богині краси, – очевидно, її малював художник-нездара. Ліхтар, що погойдувався на вітрі, освітлював жалюгідну Венеру, але вона нітрохи не вигравала від того. Все ж цього вбогого освітлення було достатньо, аби привернути увагу перехожих до висохлої букової гілки, прикріпленої над входом до таверни.

Зайшовши крізь маленькі, низькі двері й спустившись по сяк-так покладених каменях, що правили за сходи, відвідувач потрапляв у закопчену вогку кімнату. Праворуч від входу, біля стіни, мерехтіло вогнище, де й готувалися в олов'яному посуді різні страви: традиційна кров'яна ковбаса й незмінні битки. Ніхто не побажав би дізнатися, з чого їх готували. А куховарила у таверні Лутація Одноока, господиня й розпорядниця цього закладу.

Поруч із вогнищем, у невеличкій відкритій ніші, стояли чотири теракотові статуетки, що зображували ларів – заступників домівки. На їхню честь палахкотіла лампада й лежали букетики квітів і вінки.

Біля вогнища стояв невеликий брудний столик і ослін, колись червоного кольору з позолотою. На ньому Лутація сиділа у вільні від обслуговування відвідувачів хвилини.

1

Відпущеник – відпущений на волю, звільнений від рабства. – Прим. ред. (тут і далі).

2

Кимври – германське плем'я.

3

Весталка – жриця давньоримської богині домашнього вогнища Вести, що давала обітницю довічної безшлюбності й цнотливості та зобов'язана була підтримувати невгасимий вогонь у храмі богині.

4

Сенатор – член одного з вищих законодавчих органів у Стародавньому Римі.

5

Трикліній – у давніх римлян – обідній стіл, оточений трьома ложами.

6

Квірити – офіційна назва повноправних громадян у Стародавньому Римі.

7

Латиклав – обрамлена широкою пурпуровою смугою тога у сенаторів.

8

Центуріон – начальник частини легіону, центурії (сотні) у Стародавньому Римі.

9

Трибун – командна посада

10

Рудиарій – відставний гладіатор, котрий виходить на арену лише за велику плату.

11

Ліктор – особа, що супроводжувала і охороняла представників вищої адміністрації у Стародавньому Римі.

12

Фасції– пучки прутів, повіязані ременями або перетягнуті червоним шнуром; атрибут влади володарів в епоху римської імперії– вищих магістратів.

13

Коміції – народні збори, в яких брали участь вільні громадяни у Стародавньому Римі.

14

Ретіарій – гладіатор, озброєний тризубом і сіткою.

15

Мирмилон – важко озброєний гладіатор, переслідувач, спеціально навчений для бою з ретіарієм.

16

Самніти – давньоіталійське гірське плем'я, що займалося переважно скотарством; підкорене римлянами на початку III ст. до н. є.

17

Лорарій – служитель цирку.

18

Сестерцій – у Стародавньому Римі – дрібна розмінна монета спочатку зі срібла, пізніше – зі сплаву цінних металів.

19

Ланіста – тренер гладіаторів у Стародавньому Римі

20

Проскрипція – список осіб, оголошених поза законом.

21

Клієнт – неповноправний громадянин, який юридично залежав від свого опікуна-патрона.