Розділ 2

Спартак на арені

Глядачі несамовито аплодували. Усі заходилися обговорювати бій. Цирк гудів сотнею тисяч голосів.

Мирмилон повернувся до камери, звідки вийшли Плутон, Меркурій і служителі цирку. Вони гаками витягли з арени труп ретіарія через Ворота смерті, попередньо доторкнувшись розпеченим залізом до тіла померлого, щоб переконатися у його смерті. З невеличких мішків, наповнених блискучим порошком із товченого мармуру, доставленого із сусідніх Тиволійських кар'єрів, засипали те місце, де залишалася велика калюжа крові, і арена знову заблищала, мов срібло, під променями сонця.

Юрба плескала й вигукувала:

– Хай живе Сулла!

Сулла повернувся до свого сусіда, Гнея Корнелія Долабелле, котрий два роки тому був консулом, і сказав:

– От підла чернь – присягаюсь Аполлоном Дельфійським, моїм заступником! Ти думаєш, вона мені плеще?… Ні, моїм кухарям, які вчора приготували для них смачне й щедре частування.

– Чому ти не зайняв місце на оппідумі? – запитав Гней Долабелла.

– Чи не думаєш ти, що від цього зросте моя слава? – відповів Сулла й одразу додав: – Але ж товар, проданий мені ланістою[19] Акціаном, непоганий, га?

– О, який ти щедрий, який ти великий! – вигукнув сенатор Тит Аквіцій, що сидів поруч із Суллою.

– Хай уразить Юпітер-Громовержець всіх підлих підлесників! – загорлав колишній диктатор і, з люттю схопившись рукою за плече, заходився затято чесати його, аби заглушити болісну сверблячку, подібну до укусів огидних паразитів.

За хвилину він додав:

– Я відмовився від влади, відійшов від справ, а ви усе ще вбачаєте в мені свого пана! Мерзенні, ви можете жити тільки рабами!

– Не всі, о Сулло, народжені для рабства, – сміливо заперечив патрицій з почту Сулли, що сидів неподалік.

Хоробрим чоловіком був цей Луцій Сергій Катиліна. На той час йому йшов двадцять сьомий рік. Природа наділила його високим зростом, широкими плечима, міцними м'язами рук і ніг. У нього була велика голова із копицею чорного кучерявого волосся, широке в скронях, смагляве й мужнє обличчя з енергійними рисами. Від чола до перенісся спускалася товста набрякла вена, темно-сірі очі випромінювали жорстокість, а нервове посмикування, що пробігало цим владним, рішучим обличчям, розкривало уважному спостерігачеві найменші рухи душі Катиліни.

На той час, про який йдеться у книзі, Луцій Сергій Катиліна зажив слави страшної людини, усі боялися його запальної, неприборканої вдачі. Він убив патриція Гратидіана, коли той спокійно гуляв берегом Тибру, – убив тільки тому що той відмовився дати Катиліні під заставу майна велику суму грошей, потрібну для сплати величезних боргів: через ці борги Катиліна не міг одержати жодної з державних посад, на які претендував. Це був час проскрипціи[20], коли ненаситна жорстокість Сулли втопила Рим у крові. Ім'я Гратидіана не значилося в проскрипційних списках, – ба навіть він був прихильником Сулли, але він був дуже заможним, а майно людей, занесених до проскрипційних списків, підлягало конфіскації. І коли Катиліна притяг на засідання сенату труп Гратидіана й, кинувши його до ніг диктатора, заявив, що він убив ворога Сулли й ворога батьківщини, диктатор проігнорував злочин, пам'ятаючи про незліченні скарби вбитого.

Незабаром після цієї події Катиліна посварився зі своїм братом, обидва оголили мечі, але фізично більш розвинений Сергій Катиліна був ще й першим фехтувальником у Римі. Він убив брата, успадковував його майно, а відтак урятувався від боргів – наслідку його марнотратства й розпусти. Сулла й цього разу удав, що нічого не сталося, квестори також не зачіпали братовбивцю.

У відповідь на сміливі слова Катиліни Луцій Корнелій Сулла спокійно повернув голову в його бік і мовив:

– А ти як гадаєш, Катиліно? Скільки у Римі таких сміливців, як ти?

– Не можу я, о славетний Сулло, – відповів Катиліна, – дивитися на людей і зважувати події з висоти твоєї величі. Знаю тільки, що я від народження люблю волю й не терплю жодних уз. І скажу просто – ненавиджу тиранію, хай би вона ховалася під маскою великодушності, хай би нею лицемірно користувалися нібито для блага батьківщини. Але ж батьківщина наша, навіть розтерзана заколотами й міжусобицями, жила б краще під владою багатьох, аніж під деспотичною владою одного! І, не вдаючись до розбору твоїх дій, скажу відверто, що я, як і колись, засуджую твою диктатуру. Я вірю, я хочу вірити, що в Римі є чимало громадян, готових на все, аби лишень знову не підпасти під тиранію однієї людини, якщо вона не буде називатися Луцієм Корнелієм Суллою і чоло його не буде увінчане, як твоє, лаврами перемоги у сотнях боїв і якщо його диктатура хоча б почасти не буде виправдана, як була виправдана твоя злочинними діяннями Марія, Карбона й Цінни.

– То чому ж, – спокійно запитав Сулла з ледь помітною глузливою посмішкою, – чому ж ви не закликаєте мене на суд перед вільним народом? Я відмовився від диктатури. Чому ж мені не закинули жодних звинувачень? Чому ж ви не зажадали звіту в моїх діях?

– Щоб не бачити знову вбивств і жадоби, які протягом десяти років затьмарювали Рим… Але облишмо цю тему я не маю наміру обвинувачувати тебе: ти, можливо, припустився багатьох помилок, проте й здійснив багато славетних подвигів. Спогади про них не перестають хвилювати мою душу, бо, як і ти, Сулло, я прагну слави й могутності. І все ж скажи, чи не здається тобі, що у жилах римського народу і досі тече кров наших великих і вільних предків? Згадай, як кілька місяців тому, в курії, перед усім сенатом, ти добровільно склав із себе владу й, відпустивши лікторів і воїнів, попрямував з друзями додому. І як раптом якийсь невідомий юнак зачав безчестити й паплюжити тебе за те, що ти відняв у Рима волю, винищив і пограбував його громадян і став їхнім тираном! О Сулло, погодься, що потрібно мати непохитну мужність, аби вимовити все те, що сказав він, адже тобі достатньо було лише подати знак, і сміливець негайно заплатив би за свою необережність життям! Ти вчинив великодушно – я кажу це без лестощів. Катиліна не вміє й не бажає лестити нікому, навіть всемогутньому Юпітерові! Ти вчинив великодушно, не покаравши його. Але ти згоден зі мною: якщо в нас існують юнаки, здатні на такий вчинок, – я так шкодую, що не дізнався, хто він, – є надія, що батьківщина й республіка ще можуть бути врятовані!

– Так, це був хоробрий учинок, а я завжди захоплювався мужністю й любив хоробрих. Я не захотів мститися сміливцеві за образу й стерпів усі його кпини. Чи знаєш ти, Катиліно, які наслідки матимуть вчинок і слова цього юнака?

– Які? – запитав Сергій Катиліна, спрямувавши допитливий погляд в затуманені очі диктатора.

– Відтепер, – відповів Сулла, – ніхто з тих, кому вдасться захопити владу у республіці, не побажає від неї відмовитися.

Катиліна задумливо опустив голову, потім, опанувавши себе, підняв її і мовив:

– Чи знайдеться ще хто-небудь, хто зуміє й захоче захопити вищу владу?

– Ну… – вимовив, іронічно посміхаючись, Сулла. – Бачиш юрби рабів? – І він вказав на ряди амфітеатру, переповнені людом. – Рабів нам не бракує… Знайдуться й добродії.

Уся ця розмова відбувалася під акомпанемент бурхливих оплесків юрби, захопленої кровопролитним боєм між лаквеаторами й секуторами. Незабаром поєдинок завершився смертю семи лаквеаторів і п'яти секуторів. Гладіатори, що вижили, повернулись до камер, а глядачі скажено аплодували, сміялися й весело жартували.

У той час, коли лорарії витягали із цирку дванадцять трупів і знищували сліди крові на арені, Валерія, що уважно спостерігала за Суллою, раптом піднялася й, підійшовши до диктатора, висмикнула вовняну нитку з його хламиди. Здивований, він обернувся й, блиснувши своїми звіриними очима, взявся розглядати ту, котра доторкнулася до нього.

– Не гнівайся, диктаторе! Я висмикнула цю нитку, щоб мати частку твого щастя, – вимовила Валерія із чарівною усмішкою.

Шанобливо вітаючи його, вона піднесла руку до губ і повернулася на своє місце. Сулла, улещений її люб'язними словами, поштиво вклонився й, повернувши голову, провів красуню довгим поглядом, якому намагався додати лагідності.

– Хто це? – запитав Сулла, знову повернувшись убік арени.

– Це Валерія, – відповів Гней Корнелій Долабелла, – донька Мессали.

– А-а!.. – згадав Сулла. – Сестра Квінта Гортензія?

– Саме так.

І Сулла знову повернувся до Валерії, що дивилася на нього закоханими очима. Гортензій устав зі свого місця й пересів ближче до Марка Красса, дуже заможного патриція, відомого своєю скнарістю й честолюбством – двома суперечливими пристрастями, що прекрасно поєднувалися у цій самобутній натурі.

Марк Красс сидів неподалік грекині незвичайної краси. Затримаємось на мить, адже згодом вона відіграє велику роль у нашому оповіданні, тож подивімося на неї.

Звали цю дівчину Евтибідою. За кроєм одягу в ній можна було вгадати грекиню. Одразу впадала в очі краса її високої, стрункої фігури. Талія була такою тонкою, що, здавалося, її можна було охопити двома долонями. Чарівне обличчя вражало алебастровою білизною, відтіненою ніжним рум'янцем. Витончене чоло обрамляли руді пишні кучері.

Великі мигдалеподібні очі кольору морської хвилі горіли хтивим вогнем і непоборно вабили до себе. Ледь задертий, гарно окреслений носик ніби додавав зухвалої сміливості рисам її обличчя. Поміж трохи відкритих, чуттєвих і зволожених червоних губ виблискували білосніжні зуби – справжні перлини, що змагалися у принадності з чарівною ямочкою на маленькому округлому підборідді. Біла шия, здавалося, була виліплена з мармуру, плечі були гідні Юнони, груди пружні й високі, і їхня пишність контрастувала з тонкою талією, що надавало грекині ще більшої привабливості. Кисті оголених витончених рук і ступні ніг були малесенькі, як у дитини.

Під короткою тунікою з найтоншої білої тканини, густо затканої срібними зірочками й викладеної витонченими складками, вгадувалися, а іноді просвічувалися скульптурні форми дівчини. Зверху на туніку був накинутий палій з блакитної вовни, теж весь у зірочках. Над чолом волосся скріплювала невеличка діадема. У маленькі вуха були просунуті дві великі перлини з блискучими підвісками із сапфірів у формі зірочок. Шию обвивало намисто з перлин, з якого на напівголі груди спускалася велика сапфірова зірка. Руки прикрашали чотири срібних браслети з вигравіруваними на них квітами й листям. Талію охоплював обруч теж із коштовного металу. На маленьких рожевих ніжках були короткі котурни, що складалися з підошви й двох смужок блакитної шкіри, перехрещені на кісточках. Вище кісточок ноги були схоплені двома срібними браслетами майстерного карбування.

Дівчині цій було не більше двадцяти чотирьох років. Вона була гарна й вишукано вбрана. Усе в ній приваблювало й вабило. Здавалося, Венера Пафоська зійшла з Олімпу. Такою була юна Евтибіда, неподалік якої сів Марк Красс і захоплено милувався нею.

Коли до нього підійшов Гортензій, Красс не міг відірвати погляду від чарівної дівчини.

Крассу виповнилося тридцять два роки. Він був вище середнього зросту й міцної статури, але схильний до повноти. На могутній шиї сиділа досить велика голова, що гармоніювала з велетенським тілом, але обличчя, бронзово-золотавого відтінку, було худорлявим. Риси обличчя мужні, римські: орлиний ніс, різко окреслене підборіддя, очі сірі з жовтизною. Родовитістю, надзвичайним красномовством, величезним багатством, привітністю і чемністю він зажив не тільки популярності, а й слави та впливовості. На той час, з якого починається наша оповідь, він неодноразово боровся у громадянській війні на боці Сулли й обіймав різні адміністративні посади.

– Здрастуй, Марку Крассе, – привітався Гортензій, виводячи його зі стану заціпеніння. – Ти, певно, занурений у споглядання зірок?

– Ти вгадав, присягаюсь Геркулесом! – відповів Красс. – Ця…

– Ця? Котра?

– Он та красуня грекиня, що сидить за два ряди вище від нас…

– А! Я теж помітив її… Це Евтибіда.

– Евтибіда? Що ти хочеш цим сказати?

– Нічого. Я назвав тобі її ім'я… Вона справді грекиня… куртизанка… – сказав Гортензій, вмощуючись поруч із Крассом.

– Куртизанка? А на вигляд справжня богиня. Венера!.. Присягаюсь Геркулесом, годі уявити ліпшого втілення краси славетної доньки Юпітера.

– Ти правий, – усміхаючись, мовив Гортензій. – Але хіба дружина Вулкана така вже й недоступна? Хіба не дарує вона щедро свої милості й скарби своєї краси богам, напівбогам, а часом навіть і простим смертним, якщо комусь випало щастя сподобатися їй?

– А де вона живе?

– На Священній вулиці… біля храму Верхнього Януса. Побачивши, що Красс не слухає його й, поринувши у свої думки, все дивиться, мов зачарований, на прекрасну Евтибіду, він додав:

– Чи варто тобі божеволіти від цієї жінки, коли ти можеш витратити лише тисячну частинку своїх багатств, аби подарувати їй у власність будинок, в якому вона мешкає!

Очі Красса спалахнули вогнем, але вогонь одразу згас, і, обернувшись до Гортензія, Красс запитав:

– Маєш до мене розмову?

– Так, про позов з банкіром Трабулоном.

– Я слухаю тебе.

Поки вони розмовляли про згаданий Гортензієм позов і поки Сулла на п'ятдесят дев'ятому році життя загравав із прекрасною Валерією, почувся звук труби. Це був сигнал до початку бою між тридцятьма фракійцями й тридцятьма самнітами, які вже вишикувалися в ряди один навпроти одного.

Розмови, шум, сміх урвалися; всі погляди були спрямовані на борців. Перше зіткнення було жахливим: серед глибокої тиші, що панувала у цирку, різко пролунали удари мечів по щитах, ареною полетіло пір'я, уламки шоломів, шматки розбитих щитів, а збуджені гладіатори наносили один одному удар за ударом. Не минуло й п'яти хвилин після початку бою, а на арені вже лилася кров: троє гладіаторів корчилися на землі в агонії, а переможці топтали їх ногами.

Годі навіть уявити собі напругу, з якою глядачі стежили за кривавими перипетіями цього бою. Вісімдесят тисяч глядачів у цирку заставлялися на суму від десяти до двадцяти сестерціїв і навіть до п'ятдесяти талантів – одні закладалися за пурпурово-червоних фракійців, інші – за блакитних самнітів.

Ряди гладіаторів дедалі рідшали, а заохочувальні вигуки й оплески глядачів лунали чимраз частіше.

По закінченні однієї години бій добігав кінця. По всій арені то тут, то там лежали п'ятдесят гладіаторів, убиті або смертельно поранені. Глядачі, що закладались за самнітів, здавалося, могли бути цілком упевнені у їхній перемозі. Семеро самнітів оточили трьох фракійців, останні ж, щільно ставши спиною один до одного, утворили трикутник і чинили лютий опір самнітам.

Серед трьох ще живих фракійців був Спартак. Його атлетична фігура, вражаюча сила міцних м'язів, гармонія всіх ліній тіла, незламна, непереборна хоробрість, безсумнівно, вирізняли його серед інших, особливо у ту епоху, коли фізична сила й твердість характеру були головною умовою успіху в житті.

Спартаку виповнилося тридцять років, і всі ті видатні якості, про які ми говорили, поєднувалися в ньому з освіченістю, рідкісною для його суспільного стану, з піднесеними думками, шляхетністю й величчю душі.

Довге біляве волосся й густа борода обрамляли його гарне мужнє обличчя з правильними рисами, осяяне світлом блакитних очей, сповнених життя, почуття, вогню. В бою Спартак був геть іншим: на арені цирку боровся гладіатор з перекошеним од гніву обличчям, очі його вергали блискавки, вигляд його був жахливий.

Спартак народився у Фракії, в Родопських горах. Він боровся проти римлян, які зазіхали на його країну, потрапив у полон і за свою силу й хоробрість був зарахований до легіону, де виявив надзвичайну звитягу. Потім він так відзначився у війні проти Мітрідата і його союзників, що був призначений деканом – начальником загону з десяти солдат, і заслужив почесну нагороду – цивільний вінок. Але коли римляни знову розпочали війну проти фракійців, Спартак утік, аби боротися в лавах співвітчизників проти римлян. Поранений, він знову потрапив у полон до своїх ворогів. Страту йому замінили службою гладіатором. Його продали одному ланісті, що згодом перепродав його Акціану.

Минуло не більше двох років відтоді, як Спартак потрапив до гладіаторів. Зі своїм першим ланістою він об'їздив майже всі міста Італії, брав участь у понад ста боях і жодного разу не був серйозно поранений. Інші гладіатори теж були мужні й сильні, але Спартак настільки перевершував їх, що постійно виходив переможцем і зажив великої слави у всіх амфітеатрах і цирках Італії.

Акціан купив його за дуже великі гроші – дванадцять тисяч сестерціїв. Спартак належав йому вже шість місяців, але Акціан жодного разу не випускав його у римських амфітеатрах – можливо, тому, що високо цінував як викладача фехтування, боротьби й гімнастики у своїй школі гладіаторів, а, можливо, тому, що гладіатор занадто дорого йому обійшовся, аби ризикувати його життям. Адже у випадку смерті Спартака плата за нього не відшкодувала би збитків.

Тепер Акціан уперше випустив Спартака на арену цирку бо Сулла заплатив за сто гладіаторів, відібраних для бою у цей день, суму аж двісті двадцять тисяч сестерціїв, і така щедра платня перекривала збиток ланісти у випадку смерті Спартака. І все ж, незважаючи на те, що гладіатори, які залишилися живими після змагань, ставали власністю ланісти (окрім тих, кому народ дарував волю) Акціан, схвильований і блідий, спершись на двері однієї з камер, стежив за останніми моментами боротьби. Той, хто спостерігав би за ним, звичайно, не міг би не помітити його занепокоєння за Спартака. Він напружено стежив за кожним рухом, за кожним ударом, нанесеним або відбитим фракійцем.

– Сміливіше, сміливіше, самніти! – кричали тисячі глядачів, котрі заклались на них.

– Бийте їх! Рубайте цих трьох варварів!

– Ушквар, Небуліане! Прикінчи їх, Кріксе! Підминай, підминай, Порфирію! – кричали глядачі, у руках яких були таблички з іменами гладіаторів.

У відповідь на ці вигуки гримів не менш потужний хор прихильників фракійців. Щоправда, шансів було мало, але вони хоробро трималися за єдину соломинку – надію. Спартак, ще не поранений, з неушкодженим щитом і шоломом, саме у цей момент простромив мечем одного з самнітів. Після змаху меча пролунав грім оплесків і вигуки тисяч глядачів:

– Сміливіше, Спартаку! Слава Спартаку! Хай живе Спартак!

Двоє інших фракійців, які пліч-о-пліч боролися із колишнім римським солдатом, були важко поранені. Вони мляво билися, спроквола відбивали удари – щохвилини їхні сили згасали.

– Захищайте мені спину! – крикнув Спартак. Розмахуючи зі швидкістю блискавки своїм коротким мечем, він змушений був одночасно відбивати удари мечів всіх самнітів, що дружно нападали на нього. – Захищайте мені спину!.. Ще трохи… і ми переможемо!

Голос його уривався, груди рвучко здіймалися, блідим обличчям котилися великі краплі поту. Очі його виблискували: у них палала спрага перемоги, гнів, розпач…

Незабаром неподалік Спартака, заливаючи арену кров'ю, упав самніт, поранений у живіт, він хрипів в агонії й, несамовито лаючись, слав прокльони. Слідом за ним упав з розбитим черепом один із фракійців, що стояли за спиною Спартака.

Весь цирк гудів оплесками, вигуками і зойками. Погляди усіх глядачів були прикуті до борців, ловили найменший рух, найменший жест. Луцій Сергій Катиліна, підхопившись, стояв поруч із Суллою. Він ледь дихав, не бачив нічого, крім цієї кривавої бійні, і не відриваючись дивився на меч Спартака, бо тримав парі за фракійців. Здавалося, нитка його власного життя була пов'язана із цим мечем.

Третій самніт, уражений Спартаком у сонну артерію, впав поруч зі своїми товаришами. Цієї ж миті і фракієць – остання і єдина підтримка Спартака, – простромлений трьома мечами, упав мертвий.

Цирком пронісся стугін юрби, подібний до ревіння звіра. Потім запала така тиша, що можна було ясно розчути важке, уривчасте дихання гладіаторів. Нервова напруга глядачів зросла до краю і навряд чи могла б бути сильнішою, нехай навіть од результату цієї сутички залежала доля Риму.

Боротьба тривала вже більше години. Спартак завдяки своїй незбагненній спритності й дивному мистецтву фехтування одержав тільки три легкі поранення, точніше – подряпини, але тепер він опинився один проти чотирьох сильних суперників. Хоча всі вони були поранені й стікали кров'ю, та все ж залишалися грізними ворогами, бо переважали кількістю.

Хай яким сильним і хоробрим був Спартак, однак після загибелі свого останнього товариша він зрозумів, що настала смертна година.

Раптом очі Спартака спалахнули – його осяяла рятівна думка: він вирішив скористатися стародавньою тактикою юраціїв проти Куріаціїв і кинувся бігти. Самніти – за ним.

Юрба гула, немов бджолиний рій.

Не пробігши й п'ятдесяти кроків, Спартак раптом розвернувся і кинувся на найближчого переслідувача. Устромив йому у груди кривий меч. Самніт похитнувся, махнув руками, ніби шукаючи підтримки, і впав, а у цей час Спартак, накинувся на другого ворога й відбиваючи щитом удари його меча, уклав його на місці під захоплені вигуки глядачів, бо тепер вже майже всі були на боці фракійця.

Щойно упав самніт, приспів його товариш – третій, увесь зранений. Спартак ударив його щитом по голові, не вважаючи за потрібне пускати у хід меч, імовірно, аби не вбивати його. Приголомшений ударом, самніт перевернувся і впав на арену. У цей час на допомогу йому поспішив останній, геть знесилений товариш. Спартак напав на нього й, намагаючись не ранити, кількома ударами обеззброїв супротивника, вибивши з його рук меча. Потім охопив його своїми міцними руками, повалив на землю й прошепотів йому на вухо:

– Не бійся, Кріксе, я сподіваюся врятувати тебе…

Він став однією ногою на груди Крікса, а коліном іншої на груди самніта, якого оглушив ударом щита. У цій позі він чекав на рішення народу.

Одностайні, довгі й громові оплески, немов гул від підземного поштовху, прокотилися по всьому цирку. Майже всі глядачі підняли вгору кулак, відігнувши великий палець – обом самнітам було дароване життя.

– Яка хоробра людина! – сказав, звертаючись до Сулли, Катиліна, по чолу якого градом котився піт. – Такому силачеві слід було народитися римлянином!

– Волю хороброму Спартаку! – лунало звідусіль.

Очі гладіатора заблищали незвичайним блиском. Він сполотнів й приклав руку до серця, ніби бажаючи вгамувати його скажені удари, викликані цими словами, цією надією.

– Волю, волю! – повторювали тисячі голосів.

– Воля! – прошепотів ледь чутно гладіатор. – Воля!.. О боги Олімпу, не допустіть, щоб це виявилося сном! – І вії його зволожилися слізьми.

– Ні, ні! Він утік з наших легіонів, – пролунав гучний голос. – Не можна давати волю дезертирові!

І тоді багато хто із глядачів, що програли парі через відвагу Спартака, закричали з ненавистю:

– Ні, ні! Він дезертир!

Обличчям фракійця пробігла судома. Він різко повернув голову в той бік, звідки пролунав звинувачувальний вигук. Але тисячі й тисячі голосів кричали:

– Волю, волю, волю Спартаку!..

Неможливо описати почуття гладіатора в ті хвилини, коли вирішувалося питання всього його життя. Тривога, болісне очікування відбилися на його блідому втомленому обличчі, у грі м'язів і блиску очей, які красномовно виказували боротьбу розпачу й надії. Ця людина, що півтори години боролася зі смертю й на жодну секунду не втрачала цілковитого контролю над собою… Людина, що боролася проти чотирьох і не втрачала надії на порятунок… Гладіатор, котрий убив дванадцять чи й чотирнадцять своїх товаришів по нещастю, не виказуючи свого хвилювання, раптом відчув, що в нього підкосилися ноги, і, щоб не впасти на арені цирку, він сперся на плече одного з лораріїв, які з'явилися забирати трупи.

– Волю, волю! – продовжувала шаленіти юрба.

– Він її гідний! – сказав Катиліна на вухо Суллі.

– І він її удостоїться! – вигукнула Валерія, якою у цю мить захоплено милувався Сулла.

– Ви цього хочете? – вимовив Сулла, запитально дивлячись в очі Валерії, що світилися любов'ю, ніжністю, жалем: здавалося, вона благала про милість до гладіатора. – Добре. Хай буде так!

Сулла схилив голову на знак згоди, і Спартак отримав волю під гучні оплески глядачів.

– Ти вільний! – сказав лорарій Спартаку. – Сулла дарує тобі волю.

Спартак не відповідав, не рухався й боявся розплющити очі, щоб не зникла мрія, боявся обману й не зважувався повірити своєму щастю.

– Лиходію, ти розорив мене своєю хоробрістю! – прошепотів хтось над його вухом.

Від цих слів Спартак отямився, розплющив очі й подивився на ланісту Акціана, – господар Спартака з'явився на арену разом із лораріями привітати гладіатора, сподіваючись, що той залишиться його власністю. Тепер же Акціан проклинав хоробрість фракійця – найдурніше милосердя народу й великодушність Сулли позбавили його дванадцяти тисяч сестерціїв.

Слова ланісти переконали фракійця у тому, що це не сон. Він велично випростався на весь свій гігантський зріст, уклонився – спочатку Суллі, потім народу й через двері, що ведуть до камер, пішов з арени під новий вибух оплесків.

– Ні, ні, не боги створили все навколишнє, – саме у цю мить сказав Тіт Лукреціи Кар, відновлюючи бесіду, що він вів із юним Кассієм і молодим Гаєм Меммієм Гемеллом. Гай Меммій Гемелл палко любив літературу, мистецтво й захоплювався філософією. Згодом Лукреціи присвятив йому свою поему «De rerum naturae» («Про природу речей»), над якою він міркував уже в цей час.

– Але хто ж тоді створив світ? – запитав Кассій.

– Вічний рух матерії й поєднання невидимих молекулярних тіл. Адже ти бачиш на землі й на небі масу тіл і, не розуміючи схованих начал, уважаєш, що всі вони створені богами. Ніколи ніщо не могло й не може виникнути з нічого.

– Що ж таке тоді Юпітер, Юнона, Сатурн? – запитав вражений Кассій, якому дуже подобалося слухати міркування Лукреція.

– Це усе породження людського неуцтва й страху. Я познайомлю тебе, мій любий хлопчику, з єдино правдивим вченням – з творами великого Епікура, котрий не боявся ані грому небесного, ані землетрусів, що наводять на людей жах, ні могутності богів, ні уявних блискавок. Борючись із закоренілими забобонами, він, сповнений нелюдської відваги, насмілився проникнути в найзагадковіші таїни природи й у ній відкрив походження і природу речей.

У цю хвилину вихователь Кассія нагадав йому про наказ батька повернутися додому до смерку й поквапив хлопчика. Той слухняно підвівся. За ним піднялися Лукрецій і Меммій, і всі вони пішли вниз сходами до найближчого запасного виходу. Однак щоб потрапити туди, Кассій та його друзі мали пройти повз те місце, де сидів Фавст, син Сулли. Біля нього стояв Помпей Великий, котрий, залишивши оппідум, прийшов сюди привітати знайомих матрон і друзів. Кассій пробіг було повз нього, але, раптом зупинившись, звернувся до Фавста:

– Ну ж бо, Фавсте, повтори при такому знаменитому громадянинові, як Помпей Великий, божевільні свої слова, які ти вимовив третього дня у школі. Адже ти говорив, що твій батько дуже добре вчинив, що позбавив римлян волі і став тираном нашої батьківщини. Мені б хотілося почути це від тебе ще раз. За ці слова я розбив тобі кулаком обличчя, і синці ще й досі на ньому. Тепер я вгачу тобі ще раз, та вже сильніше!

Такі слова й дії дванадцятирічного хлопчика, його рішучість і залізна воля вразили всіх довкола. Кассій марно чекав від супротивника відповіді: Фавст схилив голову перед дивною мужністю хлопчика, котрий не побоявся зачепити і вилаяти сина володаря Риму. І Кассій, шанобливо вклонившись Помпею, а також Меммію й Лукрецію, вийшов із цирку зі своїм вихователем.

Саме у цей час із рядів, розташованих над Ворітьми смерті, виходив юнак років двадцяти шести, одягнений у дуже довгу тогу, що закривала його худі ноги. Він був високий на зріст і мав величну, міцну статуру, хоча обличчя його було хворобливим і ніжним. Уставши з лави, він попрощався зі своєю сусідкою, молодою жінкою, оточеною шанувальниками – юними патриціями й вишукано одягненими чепурунами:

– Прощавай, Галеріє, – сказав юнак, цілуючи руку красуні.

– Прощавай, Марку Туллій, – відповіла вона. – Не забудь, післязавтра в театрі Аполлона дають «Електру» Софокла, і я там беру участь. Приходь.

– Прийду обов'язково.

– Будь здоровий! Прощавай, Туллію! – вигукнули одночасно кілька людей.

– Прощавай, Ціцероне, – сказав, стискаючи йому руку, гарний і статний чоловік років п'ятдесятьох п'яти, нарум'янений і напахощений.

– Нехай захищає тебе Талія, майстерний Езопе, – відповів юнак, стискаючи руку великому акторові.

Підійшовши до дуже вродливого чоловіка років сорока, що сидів поруч із Іалерією, він також потис йому руку промовивши:

– Хай розвіваються над тобою всі дев'ять муз, неперевершений Квінте Росцій, найулюбленіший із моїх друзів.

Ціцерон відійшов повільно, з вишуканою ввічливістю пробираючись крізь юрбу, що заполонила всі проходи, й попрямував до того місця біля Тріумфальних воріт, де сиділи два племінники Марка Порція Катона Цензора.