IV

Десь після півночі зовсім близько пролунав регіт пугача, немовби сторожкий птах умисно підкрався до воза, щоб роздрухати втікачів й не дати їм запасти в зрадливу безпечність; ця засторога не дійняла Шинкарука, він міцно спав, обнявши коня за шию.

Та схопився Мирон із злежалого сіна і в тривозі наслуховував, чи не чутно інших непевних звуків, які могли долунювати із села, проте швидко заспокоївся, побачивши непорушний силует батька, а теж матір, що міцно спала на возі, він прикрив її старою бараницею, якою в холоди вкривали коня, – і цієї хвилини зовсім не суголосно до тривожного настрою зринула з глибин Миронової пам'яті романтична картина, яка колись збудила в ньому заздрість й бентежне пізнання людської таємниці: його люба сестричка Юлія, кучерява чорноволоса красуня, заховавшись в кінці квітника за кущем бузку, завмерла в обіймах ставного хлопця й нічого на світі не бачила й наймолодшого брата не помічала, а він, отетерівши від цікавості й ревнощів, безсоромно підглядав, як її повні губи, які досі з любов'ю дотикалися лише до його чола, солодко розтулилися і впилися в такі ж розхилені уста чужого хлопця… Мирон довго гріховно придивлявся, та врешті, спам'ятавшись, тихо відступив назад і сховався за ґанком, ковтаючи солоні сльози.

Однак ревнощі й жаль до сестри, котра досі, як йому здавалося, належала тільки йому, швидко в хлопчини минулися, згодом він аж загордився, що такий ладний кавалер гімназійний абсольвент Іван Захарчук, – на якого, певне, ласо позирали всі панянки з приватної жіночої гімназії, можливо, стане його шваґром; Миронові вельми імпонувало, коли пан Іван брав його рукою за плече й пропонував пройтися в гай, де за потічком виднілася вдовина хатка, – а може, грибів назбираємо, Мироне, – однак гриби їм рідко коли траплялися, зате Іван щоразу вертався до учителевого дому з розкішним букетом лісових квітів, й малий Шинкарук потаємно мріяв про той час, коли він виросте й насмілиться принести Наталці Слобідській хоча б жмуток її улюблених зозульчиних чобітків.

А забрів бравий випускник Коломийської гімназії до Боднарівки зовсім випадково, хоч нічого випадкового на світі не буває. Мешкав Іван у надпрутському селі Корничі, на лівому березі ріки; наймав у місті квартиру тільки взимку, а в теплі дні добирався до гімназії на ровері. Вибирав найкоротшу дорогу попри грушівську поромну переправу й на гостинці, перед самою Коломиєю, завше обганяв зграйку дівчат, що виходили на шлях з бічних вуличок й гамірною компанією квапилися вгору по Міцкевича; були то учениці приватної гімназії, що містилася аж на Мнихівці за єзуїтським костьолом. Іван тоді сповільнював їзду й пильно придивлявся до панянок, вишукуючи з-поміж них найкращу, – ліцеїстові, якому цього року світилася матура, хотілось закохатися, щоб у майбутніх після випуску днях, в яких один Господь знає, як складеться в абсольвента доля, чей в українця на університетські студії було надто мало надій, до того ж невідомо, в яку непроглядь пошле його Провід ОУН, – щоб понести зі собою ідеальний образ коханої.

Вродливого юнака дівчата завжди супроводжували захопливими поглядами й перешіптувалися між собою, значуще позираючи йому вслід, та жодна з них не западала Іванові в душу – аж до того менту, коли одного квітневого ранку з Млинівського провулка вийшла кучерява чорноволоса панна в білій блузочці й плісованій спідничці; поруч з нею йшов худорлявий підліток, в якому Іван упізнав шестикласника Богдана Шинкарука, й коли вони обоє вийшли на гостинець, Захарчук зіскочив з ровера, поклав його лігма на обочину й, загородивши дорогу, попросив молодшого колегу:

«Ланц зіскочив із трансмісії, поможи натягнути, Богдане».

Дівчина стояла збоку й чекала, хлопці нагнулися над ровером, щось там довго маніпулювали, і врешті Богдан мовив здивовано:

«Але ж нічого не сталося твоїй тачці, ланц міцно сидить на трансмісії…»

«Ти диви! – розвів руками Іван. – А мені здалося… – І, нахилившись до Богдана чолом до чола, спитав пошепки: А хто ця панна?»

«Он у чому річ! – усміхнувся Богдан. – Це ж моя сестричка… То ти на неї так задивився, що з ровера мало не гепнувся?.. Юлю, це восьмикласник Іван Захарчук, познайомся!»

Але дівчина, стенувши плечима, пішла краєм дороги не оглядаючись. Іван сів у сідло й погнався за нею, обганяючи заглянув їй в очі й помчав далі, а тоді Юля зупинилася, й Богдан помітив на її обличчі збентеження й гнів.

«Що це за такий фраєр?» – спитала.

«То наш серцеїд, Юлю… Але чого ти засумувала, шкодуєш, що не зупинився, коли минав тебе?»

«Потрібен він мені!» – фиркнула дівчина й пішла вперед, не чекаючи на брата.

…Після матури абсольвент Коломийської гімназії Іван Захарчук відбув підпільну стрічу з крайовим провідником ОУН Володимиром Тимчієм-Лопатинським. Йому було звелено чекати в Корничі особливого розпорядження Проводу: на Закарпатті командант Михайло Колодзінський організовує Карпатську Січ, й коли буде проголошена автономія, а може, й незалежна держава, на поміч січовикам мають прийти відділи галичан. Війна з мадярами неминуча, отже, треба вербувати добровольців по всій Галичині й у надпрутських селах теж.

Й тоді Іван зважився: роздобув ще одного ровера, розшукав у гімназії Богдана Шинкарука й сказав йому владно:

«Поїдьмо в Боднарівку, мені треба зустрітися з твоїм батьком: є важлива справа».

Богдан примружив очі й спитав, не приховуючи іронії: «Мені здається, що та важлива справа стосується не так мого тата, як Юлі… До речі, вона вдома, їх уже відпустили на вакації».

«Не жартуй, хлопче, – відказав Іван серйозніше, не того міг сподіватися середульший Шинкарук, й здогадався в цю мить Богдан, що Захарчук, певне, заангажований у підпілля, як і більшість старших гімназистів. – Я зовсім з тим не криюся: про Юлю, відколи її побачив, не перестаю думати, це правда… Але є поважніші справи, Богдане, ти сам швидко все те зрозумієш – прийде й на тебе час, нікуди не дінешся. А поки що потрібна твоя допомога. Поїдемо цієї ж суботи».

Вони залишили ровери в крайнього господаря на Воловому й подалися крутим узвозом, що спинався на першу підгірську гряду, минули розсипаний у перелісках хутір Сакатуру й вийшли на Зруб, звідки починалася Боднарівка, обступлена з одного боку рядочком білих хат на Царині, з другого – Солтисовим та Сталащуковим горбами, а посередині глибочіла бездонна Мочула, з протилежного краю якої пробивався вихід у властиво село, скупчене на березі бурхливої Березівки довкола критої ґонтом церковці й сільського цвинтаря.

Над Мочулою ліворуч доріжки, що прокрадалася поміж густою грабиною до кривобрідських гір, закрилося густим садом обійстя пасічника Федора, а праворуч яснів до неба червоною черепицею учительський будинок з подібною до каплички криницею на просторому подвір'ї, обгородженому штахетним парканом.

Учитель сподівався, що Богдан прийде з Коломиї до вечора, він зрадів, побачивши на подвір'ї сина, однак вельми здивувався, коли уздрів незнайомого юнака, який увійшов слідом за Богданом на обійстя. Був він високий, вродливий, і Юля, що вийшла на поріг разом з Мироном, вся паленіла, впізнавши «серцеїда», який колись заступив їй дорогу на коломийському тракті.

Захарчук представився. Шинкарук запросив хлопців до хати, й поки пані Марія поралася на кухні, вони всі гуртом вели в покою банальну розмову про випадкове знайомство Івана з Юлею, про погоду й весняні повені на Пруті, та врешті Захарчук перепросив дітей і запропонував учителеві поговорити тет-а-тет…

«Випало мені, пане Шинкарук, не легке завдання, а від кого – самі здогадаєтеся: на Закарпатті формується маленька українська держава, яка неодмінно здетонує великий національний зрив. І ми, галичани, не можемо стояти осторонь…»

«А я тут до чого? – знехотя відізвався Шинкарук, відчуваючи, що його політичний нейтралітет спонамірюється порушити цей безвусий юнак. – Я людина старша, і моє поле праці – школа…»

«Саме тому я й прийшов до вас: за довгі роки учителювання ви напевно встигли виховати свідомих українських хлопців, які б погодилися перейти польсько-чеський кордон на злуку з легіоном карпатських січовиків».

«І я мав би їх посилати на смерть? – Учитель окинув Івана холодним поглядом. – Я, кого селяни називають батьком?»

«А хто ж, як не ви? Знаю від Богдана, що воювалисьте в УГА, були поранені у Вовчухах. – Іван не зводив з учителя пильного погляду. – Хіба вас хтось примушував іти добровольцем в усусуси?»

«То були інші часи, мій молодий колего…»

«Час боротьби за незалежну Україну не переривався ні на мить, пане Шинкарук. Від Маківки, Вовчухів, Чорткова і донині… То як маємо тепер чинити – на переправі: пірнати на дно, щоб не витрачати сил, чи гребти далі – до берега?.. Я не прошу, щоб ви ходили селом і агітували добровольців, зроблю це сам. Тільки назвіть мені надійних парубків, до яких я міг би безпечно підійти…»

Учитель зітхнув.

«Можливо, ви розпочали велику справу, – сказав, – проте я… що я скажу батькам, коли вони мене спитають, куди поділися їхні сини?»

«Пане вчителю, ви ж напевне розумієте, що війна між Німеччиною й Польщею – на волоску. Та невже краще, щоб ті хлопці, яких ви так оберігаєте, завтра пішли воювати за Річ Посполиту?»

Довго мовчав Шинкарук, а потім таки назвав кілька прізвищ, у думці себе виправдовуючи: не моя ж то буде вина, якщо вони підуть на Закарпаття…

Іван Захарчук приїжджав до Боднарівки щотижня, заночовував у вчителя, з десяток охочих хлопців знайшов у селі, а Юля розквітала в першому коханні й завмирала від тривоги, що неминуче втратить милого…

У жовтні 1938 року Прага надала Карпатській Україні автономію. З Боднарівки й сусідніх сіл зникли найздольніші парубки, й Іван більше не навідувався до Шинкаруків у гості.

Навесні Закарпаття здобуло незалежність, і тоді Юля отримала від Івана листа з Хуста, датованого 16 березня 1939 року. Він писав, що вирушає з Галицькою бригадою на війну з мадярами. Лист прийшов тоді, коли газети сповістили світ про жахливий погром карпатських січовиків на Червоному полі біля Хуста.

V

Ранок повільно прокрадався в Язвини, мерхле світло нового осіннього дня ліниво проникало крізь почервонілі крони буків, спадало сірими клаптями на опале листя та рудий мох і, пошматоване колючими батогами ожинника, губилося в темних чагарниках, та все ж йому не було стриму – воно протискалося із узлісся поміж сивими стовбурами дерев й досягало самого дна язвинівської яруги. Й тими подовгуватими щілинами просвітів, немов раптова вода крізь шлюзи на ставковій греблі, прорвався із села в ізвори Залуцького лісу пронизливий жіночий лемент, схожий на похоронне голосіння.

Від того крику чи то плачу прокинувся в безтямі Шинкарук, різко відштовхнувся від кінської шиї, аж схарапудився Сивко, й, усвідомивши, що те вже сталося в селі, кинувся бігти в бік узлісся, він квапно спинався вверх по схилу улоговини, чіпляючись руками за кореневища, й Мирон, утямивши, що батько подався туди, де небезпечно, де смерть, прожогом побіг за ним: хлопець умить зрозумів, що вони з матір'ю залишаються в лісовому безлюдді без опіки, і моторошне осамотнення погнало його слідом за вітцем, щоб його зупинити, та щомиті все дужче долав Мирона страх вже не за себе, відчуття власної небезпеки гасло в душі хлопчини, й він знав тепер лише одне: мусить захистити батька, навіть умерти за нього – так само, як гинули малі герої Франца Коковського, і був тепер батько для нього всією Україною…

«Ти куди? – спитав учитель, побачивши біля себе сина, задиханого, спітнілого, а в погляді рішучого й безстрашного; вони вже виходили на узлісся, й крізь просвіти між деревами завиднілися боднарівські сади. – Вертайся мерщій до мами!»

«Я буду з татусем, – твердо відказав Мирон. – Мамуся в безпеці». «Вже вертайся! – люто скрикнув Шинкарук. – Кому я сказав?» «Я буду з татусем», – таким самим незворушним тоном відказав Мирон, і Шинкарук зрозумів, що нема в нього такої сили, щоб спонукати хлопця до послуху; вони вийшли на узлісся й завмерли наслухаючи…

Жіночий лемент долинав з-над Мочули, то наростаючи, то стихаючи, він вряди-годи переривався плаксивим примовлянням і прокльонами, і сплюнув спересердя Шинкарук, збагнувши врешті, що то в Юлининовій хаті відбувається щонедільний ритуал: Федір бив Марусю!

До цієї сімейної церемонії сусіди в Боднарівській Босні давно вже звикли: як тільки минала Федорів сад стара Олена Єзунина, йдучи до церкви, баба Маруся нагадувала дідові його молодечий гріх із сільською лярвою – колись гойною красунею, а нині зморщеною, мов коцюрубок, каргою, й безсилий перед жінчиними ревнощами Федір присмирював кулаками дурну бабу, яка щонеділі нагадувала йому молоді роки; Ілько – Федорів син, а Йосафатів тато – накручував тоді старого грамофона, запускав платівку, що вириплювала із себе польський шлягер «Przyjdzie jeszcze czas», а безумний Юзьо йшов з відрами до вчителевої криниці, відпускав колесо, й коли відро вдарялося об криничне дно, видаючи звук, схожий на благовіст, Юзьо заводив перший кант із літургії «Благословенне царство Отця і Сина», й тоді стихав на Федоровому обійсті лемент: зачувши священний піснеспів, старий миттю припиняв розправу.

«Минулися страхи…» – квасно усміхнувся Шинкарук, взяв сина за плече, й вони спустилися у язвинівську балку, а за якісь годину-дві присоромлений учитель в'їжджав фірою на своє подвір'я.

Із сусідського саду вийшли пасічник Федір і сільський політик вуйко Мироняк й подалися за вчителем до його двору дізнаватися, що чувати у світі, бо в Боднарівці наразі тихо.

«Кажуть, пане вчителю, що десь за день мають прийти сюди большевики чи, як їх називають – совіти, – промовив Федір. – Ви вчений і мали би-сьте знати, що з того вийде…»

«Гірше не буде», – знехотя відказав Шинкарук, а вуйко Мироняк, якого в селі прозивали комуністом, підтакнув бадьоро:

«Ая, ая, най би прийшли – всі рівними станемо!»

«І що, старий йолопе, – визвірився на нього Федір, – ти тоді станеш мудрим, як наш навчитель, а вчитель, вибачайте, пане Шинкарук, на слові, переміниться в такого дурня, як ти?»

«Вічно зуби продаєш, треба чи не треба, – огризнувся вуйко Мироняк. – А я собі гадаю: таж то не зле було б, якби і розумом, і маєтками нарід зрівнявся…»

«Ти ліпше подумай, баглаю, чи за тих совітів хоч раз на день зможеш добре наїстися…» – кинув Федір.

«А-а, це важне питання», – задумався Мироняк.

Учитель розпрягав коня й не оглядався на непрошених гостей, даючи їм зрозуміти, що ліпше було б, якби вони забралися з подвір'я; діди ще трохи постояли та й пішли собі; Юзьо тримався однією рукою за криничне колесо, а другу звів догори, мов для благословення, й затягнув «Господи, помилуй!»; Мирон заглядав крізь розчинену браму на вулицю, чи не видно Йосафата, та не з'являвся товариш, й Мирон, тихо вийшовши з подвір'я, збіг стежкою до гаю.

Ще сподівався: вийде над потічок Наталка, і він їй скаже… таки скаже, бо завтра може бути пізно.

…Шинкарук сидів у кухні за столом і був наче відсутній. Тривога відступилася від нього, залишивши йому відчуття не так сорому, як провини перед людьми: як же він міг покинути село в небезпеці, ганебно втекти в язвинівські пропасті й там пересидіти тривожний час, впродовж якого могло статися… Боже мій, що могло статися?.. Спалене село, мертві односельці, а вчитель живий-живісінький вертається на побоїще й осиротілим боднарівчанам в очі глянути не може; а вони ж його батьком називають, а вони без нього й не мислять себе на світі: ні весілля, ні хрестини, навіть похорони не обходяться без нього – і враз їхній учитель, порадник ще й лікар, залишає громаду, рятуючи себе самого…

Виминав погляд дружини, наче б і перед нею завинив, а вона, відчувши тяжку зажуру чоловіка, підійшла, відняла його долоні від обличчя й спитала:

«Що з тобою?»

«Та нічого, – відказав Шинкарук і додав ніби зовсім недоречне, проте впевнено, так, ніби пані Марія вже відчитала його покаянні думки. – Я ніколи більше не зроблю подібного… Ніколи!»

«Чого не зробиш?»

«Не зроблю», – повторив Шинкарук.

Й надовго обоє замовкли, бо ж пані Марія таки здогадалася, про що йдеться, і аж за якийсь час заговорила, щоб зрушити важку тишу, яка запала в хаті:

«Чи дізнаємося коли-небудь, звідки вчора ті гінці прискакали й такий переполох вчинили?»

«Дізнаємося… Десь у нашому краю сталося велике горе, то й почуємо… А мені, Марійко, чомусь весь час згадуються розповіді покійного Чайковського про Бережани, нібито звідти йдуть до мене сигнали про те ще не знане лихо… якесь нав'язливе передчуття мене діймає. Адже таке, можливо, й сталося: Польща, без сумніву, війну програла – і відступають, втікають непереможні жовніри Ридза-Сміґлого, який нахвалявся не віддати «ані ґузіка» німцям, – через Львів, Бережани, Кам'янець-Подільський, може, в Румунію: здеморалізовані, озлоблені вояки чинять по селах розправи над українцями, адже ми завжди у всьому винні, навіть у програші Речі Посполитої. Може таке бути… Але чому саме довкола Бережан товчуться мої думки?»

Й замовк Шинкарук, більше ні слова не вимовив, а в пам'яті пропливла перервана вночі стрічка розповіді старого письменника.

…У травні 1914 року, перед початком Першої світової війни, прибув зі Львова до Бережан студент-правник Франц Коковський, щоб узяти участь у маївці: Галичина готувалася до національної олімпіади, яка мала відбутися наприкінці липня в Українському городі, що в Стрийському парку, під керівництвом голови «Січі» Кирила Трильовського і президента «Сокола» Івана Боберського.

У бережанське урочище Рай, до старого гетьманського дуба, який вивищився над садами, парками й мисливським палацом графа Потоцького – не так аби українофіла, але, як і староста Альфред Біляк, ліберала – стікалися з Бережан і довколишніх сіл Потуторів, Жукова, Нараєва, Рогачина загони одягнутих у козацькі строї січовиків, вони примаршировували до голови Січового товариства Андрія Чайковського й рапортували йому про своє прибуття й про кількість січовиків; у гурті товариства «Громада» стояли «на позір» Богдан Лепкий, Михайло Яцків, Михайло Рудницький, а товариство «Молода Україна» представив Чайковському Франц Коковський.

Січовики й товариські гурти вишикувалися біля дуба в каре, перед ними став духовий оркестр, і коли тишу протяв перший акорд українського гімну, з цвинтаря, що тягнувся від межі парку до Порохівні, вихопилася в рогатівках і гранатових мундирах банда вшехполяків «Zwiazku strzeleckiego», попереду ступав не хто інший, а гімназійний однокласник Коковського Едвард Ридз-Сміґли, він заволав до озброєної палицями зграї: «Bij chamow!»[1], а тоді Коковський скомандував молодоукраїнцям: «До бою!»; ворожі сторони зближувалися, оркестр не переставав грати «Ще не вмерла» – і вже ось-ось мала пролитися кров, як із мисливського палацу Потоцького вийшов сам, без охорони, староста Альфред Біляк, він став між Коковським і Сміґлим, підвів руку і крикнув: «Іменем закону – зупиніться!», – й не звелась у Ридза рука з костуром, він лише зміряв старосту ненависним поглядом і процідив крізь зуби:

«Не повірю, що пан є поляком!»

«Поляк, негіднику, – то передовсім аристократ, а не збуй!» – відказав Альфред Біляк, він збив рогатівку з голови Ридза й мовив: «Приклади руку "на бачносьць", або зніми капузу, коли звучить гімн!»

«Пан староста мене ще попам'ятає!» – цвиркнув слиною під ноги Ридз-Сміґли й завернув гурму вшехполяків у бік цвинтаря, й пішли вони, співаючи: «Niech zginie Ukraina, niech zginie chamski lud!»[2]

«В день Української олімпіади в Стрийському парку пролунала на весь світ звістка, що в Сараєво вбито австрійського престолонаступника Франца Фердинанда, а 1 серпня розпочалася світова війна, – закінчував свою розповідь письменник Андрій Чайковський. – Мій молодий приятель Коковський воював у складі Бережанської бригади УГА, за Збруч не перейшов, а щоб уникнути польських переслідувань, виїхав на Лемківщину до Сяноку й обійняв там посаду окружного судді. Богдан Лепкий замешкав у Кракові, а нинішний маршалок Речі Посполитої здобував, як командир польського війська, Київ 1920 року, потім працював інспектором польської армії. Альфред Біляк зробив стрімку кар’єру – став тернопільським воєводою: видно, Ридз-Сміґли, прокладаючи собі дорогу до самого Пілсудського, забув йому помститися за інцидент у Бережанах».

Й сидячи тепер за столом у кухні, думав Шинкарук: «Я вже знаю, чому мені з думки не сходять Бережани: вождь польської армії Едвард Ридз-Сміґли програв війну і, втікаючи сьогодні стрімголов від німців, мстить невинним…»

…Не дійшовши до потічка, який розполовинював прилеглий до Шинкарукового поля гай, Мирон ураз зупинився і завмер: на струпішілій упалій деревині сиділа Наталка Слобідська і з кимось дзвінко розмовляла – Мирон не міг угадати, з ким: Наталчин співрозмовник заховався за товстим буком, спершись до стовбура спиною; дівчинці, видно, цікаво було з ним провадити розмову – вона раз у раз вимовляла незрозумілі для Мирона слова й заливалася сміхом; їй виповідав хлоп’ячий голос – теж незрозумілою мовою; Мирон пильніше дослухався і врешті втямив, що вони бавляться в камінці, по черзі підкидаючи їх по одному, по два, по три і більше – аж до десяти, ловили їх у долоні й при кожному заході вимовляли магічні слова: одино, попино, рікікі, рамено, айлум, байлум, скріпки, бібки, коцюрубин – і хто зловив усі камінці, той вигравав і переможно вигукував: кльоц!

Мирон знав цю гру й часом бавився в неї на толоці з хлопцями – забава була нехитра й нудна, та цієї миті здавалася вона Миронові найкращою, найцікавішою, і хлопець мало не заплакав з жалю, що не він сидить навпроти Наталки, сховавшись за стовбуром бука, і не він, а інший щасливець підкидає ті камінці, й непомильно вгадав Мирон, що то – Йосафат.

Дитяча забава тривала безкінечно, закохані діти розумілися тільки їм відомою мовою і, змагаючись, втішалися, що можуть нею зізнаватися одне одному в найсокровеннішому, і який сенс мало б зараз Миронове освідчення, з котрим він у тямі йшов до гаю, щоб вимовити його білокосій Наталці, і в невимовній скрусі збагнув хлопець, що його зрозумілі слова були б для дівчинки чужими, бо мали вони з Йосафатом свою мову, яку вміли розшифровувати в дурненькій лічилці.

За грою діти не чули ні Миронових кроків, ані тріскоту сухого патиччя, вони, зрештою, нічого не бачили і бачити не хотіли, крім вишустаних у потічку камінців, що підлітали догори і падали на долоньки, а ще відчували печію солодкого струму, який проймав їхні тіла, коли простягнуті за камінцями руки ненароком стикалися й одну малесеньку хвильку роз'єднатися не могли, ніби магнітом сковані.

Зрозумівши, що він тут зайвий – навіки зайвий біля гравців у камінці, Мирон тихо відступив назад і квапно подався стежкою крізь густий чагарник; слова вірша, що сам складався в думці, безжально рунтались безглуздими словами лічилки, і зруйнувало їх дорешти сонне рахкання осінньої жаби в заплаві потічка: ропуха, видно, засвоїла з Наталчиної лічилки одне слово й ним насмішливо переслідувала скривдженого хлопчину, який чимдуж вихоплювався з гаю.

«Рікікі, рікікі, рікікі…»

На подвір'ї Мирон застав Юлю й Богдана, які прийшли з Коломиї додому, оскільки навчання в гімназіях з причин війни припинилося.

VI

Пані Чайковська уважно дослухалася до розмови свого мужа з Мироном Шинкаруком, однак після півночі потягло її на сон, вона забралася до спальні, а тоді бесіда в чоловіків гейби щойно розпочалася: Андрій Андрійович, згадавши Миронове зацікавлення особою Франца Коковського, почав про нього розповідати.

У тридцятих роках Франц повернувся із Сянока до Бережан як уже добре підкований юрист і досить відомий в інтелігентських колах письменник: закладом Івана Тиктора вийшла збірка оповідань «Людська вдячність» та повість «За землю» – обидві книжки написані лемківським діалектом, що його автор добре засвоїв, працюючи кілька років у Сяноку окружним суддею й щоденно стикаючись із лемками, які приходили до нього шукати захисту від несправедливості й яким Коковський радо допомагав за доступну плату.

У Бережанах Франца Коковського вважали чесним адвокатом, а про його письменницьку пасію мало хто із простих людей знав… Талантом молодого автора опікувався колишній гімназійний професор і літературний метр Богдан Лепкий, якому Франц надсилав до Кракова свої рукописи, й славетний автор трилогії «Мазепа» благословляв у світ його твори, ще й написав ґрунтовну передмову до повісті «За землю».

Тисяча дев’ятсот тридцять другого року по всіх містах і навіть деяких селах Галичини громадськість відзначала академіями та концертами славне шістдесятиріччя Богдана Лепкого; мешканці курортного села Черче, що біля Рогатина, збудували для письменника віллу, яку назвали Богданівкою, – щедрий подарунок справила черченська громада найпопулярнішому авторові в Галичині й далеко за її межами, – і ось тридцять третього року письменник Андрій Чайковський отримує від Богдана Лепкого листа, в якому той повідомляв старого побратима, що літувати буде в Черчі: приїдьте, якщо дужі, на день-два погостювати.