Гайовий Юрко Васютин тихо пірнув у ліс, ніби хотів сховатися від свого ненавмисного злочину; було тихо, лише денеколи коротко, немовби дятел пробивав дзьобом кору на хворому дереві, туркотіли далекі автоматні черги, й лісник догадувався: напевне ж у Камеральному лісі – десь там, над скалами, що заступили дорогу бурхливій Пістинці й примусили її впадати в Прут біля Коломиї, зіткнулися повстанці куреня «Гайдамаки» з відділами німецьких гірських стрільців, які під командою генерала Крюгера взялися ретельно прочитувати ліси аж до Говерли.

Бій стих, а невинна жертва сутички лежала на узліссі оточена пожадливцями, що з нетерпінням чекали, поки чинбар Онуфрій із Сакатури не оббілує звірини, взявши собі в заплату шкіру; в повітрі пахло кров'ю і лоєм, нудкий сморід тельбухів хижо роздував ніздрі; люди штовхалися, приглядаючись, який би кращий шмат собі відрізати, та враз розступились, бо мусили: чоловік, який щойно підійшов до гурту, мав над селом негласну владу – його начебто й не боялися, однак ніхто чомусь не хотів сам на сам з ним зустрічатися й виминав третьою дорогою; у Йосипа Кобацького, коли йшов, теліпалися, немов причеплені до рамен, довгі руки – здавалося, що він у кожну мить готовий вчепитися ними комусь у горлянку, а ще – голова, полишивши своє місце поміж плечима, випиналася вперед, ніби відривалася від тулуба, щоб чимшвидше вгризтися у свою жертву великими й жовтими, як у конини, зубами, й блідо блимали гейби заступлені більмами очі… Жив Йосип на Вулиці самотньо, жінки від нього втікали, забираючи з собою й дітей, а тому його хата була схожа на колешню, та про багатство Йосип не дбав, він вдовольнявся тим, що його бояться, – мати над людьми владу було його найбільшим щастям; Онуфрій добілував оленя, випотрошив, і пожадливці вже почали штовхатися, щоб відрізати собі кращий шмат, та враз жадоба потахла, немов жар під золою, – Йосип довгими ручищами розгорнув людей, витягнув з-за пояса сокирку, поплював у долоні і вгатив лезо в задню частину хребта; хруснуло, крякнуло – і двоє стегон опинилися в руках Йосипа; не дивлячись на людей, він закинув на плече оленячі стегна й, притримуючи їх за ратиці, мовчки пішов, витягнувши вперед голову, на свою Вулицю.

Тоді зчинилися рейвах і штовханина, люди відбатовували куснями оленятину, хто скільки захопив, закривавлювали руки, зранювали до ребер пальці й урешті розійшлися, полишивши на траві оленячу голову з потрощеними рогами. Й аж тоді спам'ятався Йосафат, і несусвітній сором пройняв його за те, що стояв і дивився на цей содом, і жаль йому стало сусідів, які видирали один одному з рук шматки свіжини, й відчуття щастя діткнулося його, що тато сюди не прийшов, і дід Федір теж не злакомився, та й Наталчиної мами, слава Богу, тут не було; і як після цього, що сталося щойно, дивитимуться одне одному в очі ті, які так ницо пожадобилися, адже м'ясо минеться, а пам'ять про сором зостанеться, і тільки Йосип Кобацький встиду не матиме ніколи: він завудить у каглі оленячі стегна і в базарний день гонорово продасть їх у Коломиї, а ще – після того, як боднарівські ґазди не зуміють переконати Юрка Васютиного, щоб віддав фузію владі, а Йосип догледить на стрісі підозріло здутий сніпок, – втішатиме себе до часу надією, що колись уночі пробереться на Юркове обійстя й витягне з його стріхи рушницю, яка додасть йому ще більшої влади над людьми, – най лиш німці вступляться: Йосип накує джаканів і ходитиме по селу озброєний, ще й старостою себе проголосить або війтом, а може – і станичним!

…Базарний день на коломийському ринку був тоді не надто людний, бо посередині площі, яка межувала з гетто, висів на телеграфному стовпі заболотівський спекулянт, котрого повісили німці за те, що біля виломаної в ґеттовому паркані діри вимінював у жидів на золоті й срібні речі хліб; повішений мав висіти на пострах необачним десять днів, і вже над ринком тягнуло смородом; Йосип Кобацький розклав свій крам на столику в кутку площі, куди не долітали трупні мухи; конкурентів не було, тож сподівався на добрий торг, й насправді невзабарі підійшла до столика молода пані в капелюшку з павою й золотим ланцюжком на шиї, мала вона високі звабливі груди, які ледве вміщалися під корсетом, і по них впізнав Йосип відому всім у Коломиї курву Агнєшку, яку кожен за плату міг будь-коли найняти, ну, може, одному Йосипові це б не вдалося; Йосип улесливо до пані усміхнувся, запрошуючи до краму, вона підійшла, натиснула пальчиком оленяче стегно, нагнулася, понюхала й, вигукнувши стиха «о, дичина!», кивнула продавцеві, щоб ішов за нею, і Йосип, закинувши на плечі вуджені стегна, втішно подався слідом за лярвою.

Агнєшка йшла, вихляючи круглим, мов мандоліна, задом, вряди-годи повертала голову й скоса позирала, чи не відстав продавець дичини, бо запропонував він їй вельми ласий, як на нинішній день, шматок, і коханий Яцек, який уже два тижні живе в неї, чого досі з жодним любасом не траплялося, напевне зрадіє, бо любить смачно попоїсти, вона то сповільнювала, то прикваплювала крок, щоб триматися на певній віддалі від брудного хлопа: не дай, Боже, хтось побачить їх разом й по місту розпапляє, що Агнєшка вже на таких клієнтів зійшла, а тоді навіки пропаде її так старанно за час війни відпрацьована опінія офіцерської повії; лярва звернула у провулок між ратушею й фотосалоном Кіблєра, вийшла на міські смітники й попрямувала поміж купами відходів до покритої толлю халупи – надто вже скромного, як на нинішнє її становище, помешкання, та хто тепер з того дивується – війна, прошу панства, війна, – і Яцек, видно, добре це розуміє: ось уже скільки часу перебуває в неї польський поліцай, який служить у шуцманшафті!

Агнєшка відчинила ключем вхідні двері, навпотемки пройшла крізь сіни до кухні, а коли вже і Йосип став на порозі, заспівала: «Яцеку, коханий Яцеку, поглянь-но, що я тобі принесла!» – і поки в сусідній з кухнею кімнаті хтось там кашляв, сопів, бурмотів, Йосипові більма прикипіли до одвірка покою, де на цвяшку висіла ремінна купля з кобурою, з якої стирчало чорне руків'я маузера. Йосип відчув, як усе його тіло осувається вниз і ніби утрамбовується в ноги – стали вони такі важкі, що не зміг би їх зрушити з місця навіть тоді, якби хтось націлився в нього з того ж револьвера; й тільки про це подумав, як із дверей покою висунулася рука й зняла куплю, потім пройму дверей заступила кремезна постать у чорному мундирі, і вже офіцер заперезався й долоню поклав на кобуру, наче перевіряв, чи є в ній зброя.

Йосип нарешті знайшов у собі силу посунути важкі ноги назад – він готувався до втечі; це помітила Агнєшка й спробувала його заспокоїти: «Нема чого боятися, ґаздо, ви продаєте – ми купуємо»; офіцер підійшов до столу й придивлявся до товару, він якусь мить здаля хижо принюхувався, потім різко сягнув рукою по будженину, підніс до очей і, простягаючи її до продавця, процідив крізь зуби: «Оленина, а то звідки?!» Й підламалися в Йосипа ноги, він присів на порозі й задебелів: «То я знайшов… у лісі…» – «Завуджене, готове?» – пронизав шуцман жорстким поглядом на смерть переляканого спекулянта і, підступивши, вдарив його чоботом у пах. «Зброю маєш, де вона?» – гаркнув, і Йосип покотився з порога в передсіння; він перебіг навкарачки сінешну долівку, та схопила його за комір кептаря дужа рука поліцая, і зрозумів Йосип, що тут йому й кінець.

«Я не маю зброї, то…» – «А ти знаєш, хто має? Знаєш, ну?!» – термосив його за оборки офіцер, і враз полегшало на душі в Йосипа, бо ж він таки знає, в кого рушниця і де вона захована; крізь перестрах добиралася до його свідомості щемна надія: гей, та чи то не всміхнеться йому ласка Божа, він отак-во, диви, й на службу зможе стати до гестапо, коли покаже на здутий сніпок у стрісі Юркової хати; заслужить довіру, а тоді… аж тоді над селом запанує; Йосип склав руки на груди й прошепотів: «Не вбивайте, я поведу…»

Офіцер кивнув через плече до Агнєшки, мовляв, довго не затримається, й повів Йосипа Кобацького до гестапівської тюрми, що біля міського кінотеатру.

Наступного дня після відступу мадярів бурею увірвалася весна в Боднарівку: із заходу налетів навальний легіт, він злизав рештки снігу із шпаєвських горбів, зашкарублював розбейканий суглинок на стратованих узбіччях, розчісував ліщинові хащівники на узліссях, пригинав додолу голі верби при дорогах і звідкілясь приніс на Федорову пасіку нечуване диво – оксамитового метелика з червоними кружальцями на крильцях; метелик був ще кволий, вітер кидав ним до землі, то знову підносив у повітря; комаха, що зарання визволилась з личинки на свободу, не могла у ній узвичаїтися, вона припадала то до стін вуликів, то до стовбурів яблунь, аж поки не вчепилася за волохате зап'ястя пасічника, який, зачувши натужне гудіння бджіл у пнях, зайшов поглянути, котрий з них більш, а котрий менш живучий, бо ж буває таке, що рій за зиму й зовсім змертвіє; Федір накрив метелика розчепіреною п'ятірнею й з жалем придивлявся до тремтячого тілечка, потім узяв відчайдушного вісника весни за крильця й відніс до хати, щоб на шибці зміцнів до справжнього тепла; з хати Федір вийшов разом із Йосафатом, а бджоли-розвідниці випорскували з вічок, мов шрапнелі, й притьмом поверталися назад, зачувши зрадливість першого весняного сонця; Федір обережно відчиняв вулики й тут же прикривав їх, залишаючи щілину для свіжого повітря, він гумкотів свою улюблену коломийку, та слів вимовляти не важився, щоб не почула Маруся; знав Йосафат ті кучеряві рядочки, що водно наверталися дідові до уст: «Ой на Петра вода тепла, на Йвана студена, ото ми ся сподобала дівчина Олена», а чи то була пісня про Олену Єзунину, з якою в молодості грішив, – не знав Йосафат, та, певне, про неї: ще й нині люди подейкують, що була вона з біса вродлива повійниця, – тепер стара карга, бокує від людей і на молодих бурчить, коли якась там пара зникає в лісі, щоб і собі солодкого гріха зазнати; гей, була ж та рання воля, а пошанувати її не зумів Федір або ж не мав ще сили втримати у руках долю – немов той метелик, який нині не встояв у єдиноборстві з першим весняним вітром.

А все ж і до метелика, і до бджіл, і до старого Федора підступало незборне відчуття свободи, бо надходила весна, і той легіт, що немов збитошник налетів із заходу вранці, враз спинився над селом і занімів у тихій млості, а на пагорби ліг великодний спокій, якого боднарівська земля давно не зазнавала, і нічим той спокій наразі не рунтався – ні пострілами, ні чужинецькими перемаршами, ні вимогами екзекуторів, ані лайкою поліцаїв; стало село святково тихе, й хіба лише бджоли та запопадлива метушня горобців під стріхою порушували тишу весняного празника.

Лише в душ Йосафата не було відчуття свободи, а все то від тих терпких слів пані Марії про трьох хлопців, яких мало вже не бути, й таки насправді зійшли зі світу інші три юнаки, й, можливо, Богдан, Мирон і Йосафат живуть нині замість них, – це усвідомлення завше мучило Йосафата, хоч сам ні в чому не винен, а все ж, а все ж доля йому немовби позичила чуже життя.

Тож не вступалися з-перед очей брати Томенки, сини дебеславського й боднарівського старости… Іван, який уже був по матурі й учився на львівській медицині, приїхав якось зі Львова до Коломиї й заглянув до третього гімназійного класу, щоб побачитися з наймолодшим братом Петрусем, – о, як заздрили йому бенькарти, а серед них Йосафат і Мирон; хлопчаки вигукували «вуса, вуса!» й придивлялися до панича в елегантному костюмі, з лискучим гладким волоссям й чорними вусиками; протискалися, аби ближче біля нього стати, та доступу до панича не було: його обнімав Петрусь, який – єдиний з усіх третьокласників – мав на це право; з восьмого класу прибіг привітатися з братом середульший Грицько Томенко, й ось так стояли, ніби до знимки, в гімназійному коридорі три брати, яким рівних ніде не було, – гордість і надія дебеславського старости…

«То як треба нам жити, – думав не раз, і цієї хвилини, Йосафат, – коли кожен з нас має відробити за два життя?»; ці його думки обірвав голос вдовиці Марії, що прийшла з Потоків просити у Федора меду, щоб намазати ним тютюнове листя й прикласти до грудей Наталки, бо таки злягла, й гарячка трусить нею; Боженьку, аби лише не вмерла, в мене вона одна; а ще прийшла Марія сказати Ількові, щоб пішов на Шпаєве, – хіба не бачите: стоїть вже другий день на горі Софія Маланючка, на вітрах стоїть і голосить за Василем, треба ж її звідти звести, зігріти й нагодувати, бо так і вмре з туги молодиця.

Й пішов Ілько, хоч дорога неблизька, а хто піде, коли люди в Босні почали забувати про Софіїне горе, і вже недобачали її постаті, вже й не доглядалися до неї: чуже лихо швидко узвичаюється, то лише своє безнастанно ятрить серце; Йосафат залишився в хаті, на пасіку вже не хотілося йти, і думав про Наталку: знав, що прийде до неї, хай би й прогнала; дід позакривав вулики і теж усівся біля вікна, й обидва придивлялися крізь шибку, до якої приліпився ранній метелик; думали і про те, що він не виживе, а жіноча постать стояла на вітрах, й голосіння Софіїного вже не було чутно.

Врешті дід з онуком побачили, як на гору спинається Ілько: ось видряпується він крутим схилом, хапаючись руками за каміння, вже вийшов на чолопок і підходить до жіночої постаті, а вона не рухається – не хоче вертатися Софія до села, нема вже їй до спорожнілої вітцівщини ніякого діла; стоять обоє довго-довго, й нарешті сходить униз Ілько, зникає в переярах, а жіноча постать і далі стоїть незворушно; за якийсь час Ілько з'являється в Потоках, минає Наталчину хатку, виходить стежкою на своє подвір'я й розводить руками:

«То не Софія, то кам'яна фігура…»

«Але ж голосила, я сам чув!» – кинувся Йосафат.

«Може, велика розпука обертає людину в камінь?» – невпевнено промовив Федір.

Й більше ніхто не сказав і слова, тільки Йосафат мовчки дивувався: все може бути, але ж чому тоді старі Томенки в камінь не перемінилися – значить, є в людині сила дужча за найтяжче горе; він бездумно діткнувся пальцем до метелика й відсмикнув руку: розіп'ятий на шибці провісник ранньої волі був мертвий.

Юрко Васютин жив на Сталашуковій горі: його чепурне обійстя, обгороджене воринням, стрімко вибігло з лісу і впору зупинилося над крутим буйнотравним схилом, яке косарі викошували не пригинаючись, – і якби ступило ще крок, то покотилося б, мов писанка, по соковитих левадах аж до Волового, щоб спинитися перед призьбою іспаського гостинця; того ж маєвого ранку лісникове обійстя з остраху подалося назад і вперлося в стіну діброви, немов людина перед розстрілом: на гостинець виїхало вантажне авто, зупинилося, з нього повискакувало четверо військових – два в зелених, два в чорних мундирах – і з автоматами напереваги поквапилися вгору.

Ні гайовий, ні його жінка не сподівалися напасті; зайняті обходом худоби на оборі, вони уздріли поліцаїв аж тоді, коли ті увірвались на подвір'я й кинулися промацувати стріху – і ось один з них, в гестапівському вигнутому кашкеті, не довго пораючись, витягнув з-під протрухлих сніпків вороновану дубельтівку, роззявив у німому сміху рота й гарикнув на чорномундирних поліцаїв, щоб взяли господаря, який стояв, не усвідомлюючи гаразд, що діється, а жінка тільки простягнула вперед руки і крику з горла видобути не могла, коли поліцаї штовхнули ґазду прикладами автоматів у спину й погнали стежкою вниз до тракту, де стояла вантажівка; вони витягнули з кабіни якогось вуйка в кептарі, шпурнули його у фосу й заштовхали досередини гайового; Юрко Васютин ще встиг оглянутися, він упізнав навідника і виплюнув йому в обличчя слово «Юда!»; хряснули дверцята, машина рвонула з місця й зникла в ямі Глибокого мосту, щоб звернути потім на коломийський тракт; вуйко в кептарі порачкував фосою вздовж гостинця – поліцаї на нього вже не звертали уваги, вони вийшли на вишутровану баудінстами доріжку й подалися вгору по Воловому – до Боднарівки.

…Йосафат і Шинкарукові хлопці перебували дома на вимушених канікулах: в Коломиї, а теж у Львові, спалахнула повальна епідемія плямистого тифу, й навчальні заклади позакривали; Ілько Федорів навіть радів з цього приводу: підходило перше сапання, й треба було рук до роботи; учителя, звісно, така оказія не тішила, але й він не давав хлопцям дармувати, бо теж мав поле; по суботах пан Шинкарук вибирався до Коломиї на учительські наради – тоді Богданові й Миронові усміхався відпочинок, бо мати не надто ревно заставляла їх до роботи – жаліла хлопців, проте вони без батька нудьгували, а менший Мирон, татів пупіль, завжди вибігав з хати на подвір'я й чекав, поки батько вибереться на горб, звідки починалася бита дорога, яка тут же входила в урочище Волове й губилася в густому лісі; і як тільки батькова постать зринала на куцому проміжку між придорожним хрестом і стіною лісу, Мирон починав махати рукою – чи то прощаючись, чи заворожуючи батька, щоб вернувся; пан Шинкарук злегка кивав йому рукою, мовляв, іди, сину, до хати, чей не маленький…

Тієї травневої суботи хлопці з якогось тривожного передчуття – адже в Коломиї на телеграфних стовпах червоніли плакати зі списками заручників, здебільшого це були виловлені облавами сільські парубки, яких фашисти розстрілювали на жидівському окопищі по тридцять за одного вбитого упівськими партизанами німця, – пройняті незрозумілою тривогою хлопці вмовляли батька, щоб не йшов до міста – які там нині наради! – і пані Марія просила чоловіка, щоб хоч один раз пропустив, та Шинкарук на їхні просьби не зважав, він щодо вчительських обов'язків був аж надто сумлінний; бита дорога, немов бистрохідний поїзд, шугнула в ліс і понесла вчителя в зелені нетрі.

Мирон ще довго стояв на подвір'ї, й пані Марія з Богданом не сходили з хатнього порога, та враз сталося чудо: учитель виринув з лісу й повертався додому – певне, з гір надійшли води, і Прут розлився; хлопці з утіхи заплескали в долоні, та вмить закостеніли їхні руки: за батьком ішло четверо військових – два в зелених, два в чорних мундирах; його вели!

Пані Марія схопила Богдана за руку, й обоє вмить кинулися до стайні: вони випустили з хліва тлусту свиню й розпачливо погнали її, ліниву й обважнілу, городами в потоки; свиня була некульчикована, тобто нелегальна – з кульчикованої свині німці забирали половину туші, а за «нелегальну» карали господаря смертю; цієї миті, зовсім недоречно, наднесло Йосафата, і той почав допитуватися в Мирона, чому в них зчинилася метушня; свиня кувікала, присідала на задні, і поки з нею впоралися, й вона десь там, у зарослому гаєм яру, вже лежала в багновищі, два гестапівці та два шуцполіцаї з учителем попереду зайшли на подвір'я й наказали всім до одного зайти до хати.

Німці були чемні, вони приязно розмовляли з учителем, цікавилися, звідки він так добре знає німецьку мову, та враз схолодніли їхні обличчя, й старший офіцер почав розпитувати, хто в селі має зброю, бо їм стало відомо, що сільські раубшіцери[9] застрелили в лісі оленя, й люди розібрали м'ясо по хатах; Шинкарук, звичайно, про це добре відав, та чинився незнаючим: його справа – школа, мисливством ніколи не займався і про браконьєрів нічого не чув, і коли офіцер повідомив, що одного, Юрка Васютиного, вже заарештували й відвезли до гестапівської тюрми до Коломиї, учитель сполотнів і тільки розвів руками.

«Ви його знали, правда? – помітив учителеве збентеження офіцер. – І що мав зброю – теж знали?» – «Усі лісники колись мусили мати рушниці, то був атрибут професії…» – «Колись, можливо, й так, а за нового порядку кожен мав здати зброю владі. Хто ще в селі її має, не знаєте?» – «Не знаю, не бачив, моя справа – школа…»

Німці на всіх у хаті позирали недовірливо, а в одного, чорномундирного, який зрідка перемовлявся по-польськи з другим шуцманом, спалахував у очах хижий зблиск; поліцаї поскидали на ліжко автомати й попросили господиню, щоб присмажила чогось м'ясного на сніданок; вони пильно приглядалися до телячого м'яса, яке пані Марія накроювала й клала на пательню; Мирон з Богданом стояли незворушно, спершись спинами об піч, тільки Йосафат прикипів очима до невиданої зброї; шуцман із хижим поглядом підморгнув хлопцеві, мовляв, візьми в руки автомат і приглянься зблизька; учитель помітив ту німу перемовку, прошив Йосафата суворо-застережливим поглядом, і хлопець, не діткнувшись до зброї, відступив назад…

Поліцаї поснідали, розібрали автомати й вийшли на подвір'я, тільки той, який заохочував Йосафата взяти до рук зброю, затримався, став навпроти хлопців, вискалив зуби й, погойдавшись на носках, вимовив: «Шкода!» – і теж вийшов із хати; вони розвальцем поплелися дорогою і, не звертаючи на Волове, подалися попід лісом на Дебеславці.

Певне, карателям замало було одного Юрка Васютиного; провокація в боднарівського вчителя не вдалася, а в запрутському регіоні вбито не лише оленя: у дебеславських лугах над Прутом тиждень тому знайшли облавники вже розкладений труп гестапівця, тож поліцаї подалися до старости на вивід.

Була обідня пора, сім'я Томенків сиділа в кухні за столом – з причини епідемії в містах усі троє синів старости з'їхалися до батька-матері; забачивши крізь вікно німців, які заходили на обійстя, старий Томенко схопився з лавиці й запобігливо почав запрошувати їх до столу.

Непрохані гості поскидали на бамбетель автомати, і наймолодший Петрусь, достоту як щойно Йосафат, жадібно став приглядатися до невиданої амуніції. Шуцман з хижим поглядом кивнув йому, і хлопчик взяв до рук автомата; у цей мент пролунав револьверний постріл, і малий упав на підлогу, поцілений кулею в скроню; Іван і Грицько посхоплювались з-за столу й вибігли з хати; заторохтіли автоматні черги – й обидва юнаки впали постріляні на подвір'ї; тоді біля брами зупинилося поліцейське авто, німці повскакували до кузова й миттю виїхали з села, залишивши старих Томенків з трьома вбитими синами…

Богдан, Мирон і Йосафат прийшли на похорон. На широкому столі в світлиці лежали три красені – ніби дружно поснули після батькової гостини; староста сидів, відкинувшись на спинку крісла й тупо дивився в незвість; Миронові було дивно, чому він так розвалився при вбитих синах, – не знав, що старого розбив параліч; Богдан не міг відвести очей від матері, яка, схилившись над мертвими дітьми, безперервно обціловувала по черзі кожного сина від голови до п'ят; Йосафат стояв за порогом світлиці здерев'янілий, бо то не брати Томенки, а він, Богдан і Мирон лежали втрьох на смертному одрі, й не це було найстрашніше – мертвих не болить: неймовірний жах пройняв Йосафата, коли він в одну мить уздрів над постріляними хлопцями своїх і Миронових батьків у божевільному горі. У головах убитих стояли на траурній варті бійці УПА з крісами до ноги, станичний Шугай закликав у своїй промові до помсти над окупантами, а потім кожний живий підставив своє плече під домовини мертвих товаришів – і понесли їх на вічний супокій…

І все це: три домовини, що пливли у весняному повітрі до цвинтаря, промерзла на вітрах кам'яна фігура жінки на Шпаєвім, білокоса Наталка, яка в цю хвилину билася в тяжкій пропасниці, застрелений олень і розгублений учитель над купою недопалених книг постали враз перед очима Йосафата, немов зображення на фотопластиконі, коли він вдивлявся у червоні кружальця на оксамитових крильцях мертвого метелика.

І наче хтось діткнувся рукою до Йосафатового плеча: він затиснув метелика в долоні, немов збоявся, щоб тих картинок, які просвітилися йому з червоних кружалець на крильцях комахи, ніхто більше не зобачив, а щонайперше – образу білокосої Наталки, яка десь там марила в гарячці й кликала його; він насправді чув її сухий шепіт-просьбу, щоб прийшов, не барився, бо синій вогонь пропасниці спалює її, спопеляє, і якщо Йосафат запізниться, то застане лише тінь Наталчину, як ото його батько уздрів на Шпаєвім не Софію, а тільки її знак; і де, в яких світах витає зараз пиконівська чарівниця, яка втратила найпершого в селі красеня Василя і не змогла без нього жити, в якому меві розчинилася, в яку деревину або зело перемінилась, якою птахою літає над левадами, якою хмаркою проникає крізь густі бори, а все шукаючи й шукаючи його; ой, Йосафате, я знала, що то не Софія стоїть на Шпаєвім, і тому маму до вас послала, щоб упевнитись; Софії вже немає, і я боюся, що вона привидом прийде до мене і покличе, щоб я йому не дісталася, якщо він живий і колись вернеться; але я їй скажу: якби Василь вернувся, то хай хоч одну застане…

Ти дивуєшся з моєї мови, Йосафате, а хіба ти нічого не знав про мій дівочий гріх, невже не бачив мого погляду на Василя і в церкві, і в читальні, і на толоці – тоді, як він проводив фестин біля стрілецької могили, а Софія в найвищому гонорі пазила за чоловіком, бо ніхто такого не мав; а я виросла й тебе, Йосафате, віддалила від себе і гріх свій плекала достоту так, як той зажерливий ґазда вигріває чорта в запортку під пахвою, – і нічого з собою вчинити не змогла; ти ж усе те добре бачив, Йосафате, та все ще на своє сподівався – адже Василь жонатий й мені він не світить, а вже, бачиш, – удівець; і я, коли дізналася, що Софія в камінь перемінилася, відчула, як гріх мій м'якне – ніби й гріхом перестає бути, і не пече він більше мою совість, а теплом огортає і зсилає на мене фортуну жити, бо як бути Василеві самому, коли він вернеться?.. А Василь таки запримітив мене на тому фестині: марширували парубки в стрілецьких мундирах і мазепинках, учитель диригував дівочим хором, народ висипав на толоку дивитись на свято, і я стояла в першому ряду; а коли сільські спортовці вибудували живу вежу, Василь видряпався по їхніх плечах на сам верх, руки підняв угору, вигукнув «Слава Україні!» – і зіскочив… так легко зіскочив, ніби злетів і став навпроти мене – то я так зробила, щоб він не перед Софією, а переді мною випростався у свій стрункий, мов гаджуга, зріст; й забувши про чарівницю, яка збоку дивилася на нас обох, я очима промовила до Василя, що люблю його; він наче збоявся, спочатку відступив назад, а потім підійшов і на виду у всіх обняв мене за шию й сказав: «Ой, дівче, якби не ти, то був би-м під землю запався – так високо виліз, а ти усміхнулася до мене й ніби перину підстелила!»; чув цієї миті Йосафат зшерхлий шепіт Наталчин: то крізь гарячку виправдовувалась вона, чому відганяла його холодом від себе, та Йосафат і без цього знав – чому, бо теж стояв тоді на толоці біля могили і бачив, як спаленіла дівчина – так ні до кого ще не паленіла; і лютий погляд згонорованої Софії вловив Йосафат у той мент, як Василь обняв Наталку при людях; і чого б це Наталка упевнитись хотіла, що то не Софія, а камінна фігура стоїть на Шпаєвім, і яку пораду хоче зараз почути від Йосафата – бо ж кличе його?

Уже хилилося весняне сонце до вечора, а Йосафат прикипів до лавиці й м'яв у руці мертвого метелика – й не було вже його, тільки чорний пил зостався на долоні, й темніла від того пилу душа в хлопця; сонце сховалося за Шпаєвим, і велика, мов яблуко, зірка повисла над горою; тоді схопився Йосафат і вибіг з хати, одну лише мить повагався – і вже його ноги досягли вдовиного обійстя, та раптом застряг він по коліна в землю, й від страху з'їжилося на голові волосся: з хащів, що закожушили берег потічка, проникала крізь гілля, немов дим, постать жінки з розпущеним чорним волоссям, вона пливла, розганяючи хвилями вечірній сутінок, припала до Наталчиного вікна і так стояла довго-довго, аж поки не запала темінь і зблиснув у вікні каганець, відігнавши привид, і він, заголосивши, канув у пітьму березневої ночі.

Аж тоді зрушився з місця Йосафат; страх, який зморозив його тіло, враз степлів, розтопився, хлопець рвучко увійшов до хати й побачив удовицю Марію, яка схилилася над дочкою й голосила – то вчувся Йосафатові материн плач, а привид Софії німо віддалився в нетрі; Наталка зсунула з обличчя ряднину, в яку куталась, мліючи в пропасниці, й промовила до Йосафата: «Як добре, що ти прийшов, я боюся: щойно була вона, хоче забрати мене з собою, то ти знайди її, втоплену або повішену, і поховай, бо замучить мене… Правда, ти видів її щойно, правда?»

«Вона до завтра умре», – простогнала Марія, й тоді Йосафат здобувся на слова, яких ніяк не хотів вимовляти, та лише вони могли допомогти Наталці, він знав про це – і дорожче було для нього життя дівчини, ніж його власне зболене кохання, тому й сказав, а від тих слів рівно задихала Наталка, й губи її прошелестіли: «Повтори, повтори, скажи, що ти знаєш цю правду…»

«Завтра Василь повернеться, й про це тобі хотіла, напевно, сказати Софія – якби могла», – вимовив ще раз Йосафат.

«Ти добрий…» – прошепотіла Наталка засинаючи.

І знову, як тоді, позаторік, коли вертався самотою з престольного празника в Іспасі, відчув Йосафат несправжність свого існування в селі – ніщо в ньому йому не належало: бджоли були дідові, музика – батькова, церковна відправа – Юзьова, життя мав позичене, а любов утратив; інший світ чекав на Йосафата, й мав він прийняти його за свого, та не знав ще хлопець нині, який то світ і де його шукати.

Мирон читав Йосафатові свою повість «Кривавий тан». Озвучення тексту відразу виявило незугарність авторського письма, й Мирон ніяковів, а водночас і дивувався, адже коли це саме перечитував раніше тихцем для себе, то здавалось йому власне письмо зовсім і непоганим – може, тому, що записані рядки лише натякали на зміст, який тут же розшифровувався потоками думок; Мирон нітився читаючи, йому хотілося запевнити приятеля, що колись цей конспект переміниться на повноцінний художній твір, проте зауважив, що Йосафат уважно слухає, адже він сам колись переживав нині почуте й, напевне, воно перетворювалось тепер у його свідомості на власний витвір.

…Час добрих надій на краще життя тривав лише кілька тижнів. Учитель Шинкарук хотів вірити, що за совітів стане легше, ніж було за Польщі, бо гірше вже наче й бути не могло. Ополячування українського населення, а особливо селян, доходило