Весна буйно розщедрилася на тепло і цвіт: не встиг на останньому холоді відкипіти молочною шумою терен, що позначив цупким живоплотом межу між Боднарівкою і Кривобродами вздовж Сталащукового узлісся, як викинула пацьоркові сережки черемха й дихнула з-поза тернового колюччя на село млосним запахом, і в ньому, немов ряска в літеплій воді, поділились умить на пелюстки рожеві пуп'янки яблунь, груш і слив; розквітлі за один день сади заплавали білими острівцями на зеленому озері села, й по них можна було тепер розпізнати, де причаїлися боднарівські обійстя; тих острівців було безліч, Мирон із балкончика своєї мансарди намагався їх перерахувати й не міг – так багато було тих білих латок.

Він сьогодні вийняв із-за козлів свій рукопис й розпочав новий розділ – про набір коломийських юнаків до Дивізії: в міському театрі на сцені під українським і німецьким прапорами та під зображенням жовтого лева на тильнику приймає присягу сам губернатор дистрикту «Ґаліція» Отто Вехтер, й підходять до столу старші гімназисти, а між ними Богдан Шинкарук, підходять теж учителі, інженери, лікарі й серед них наречений Юлії Михайло Сорока; Юлія сидить у залі поруч із Мироном і віддано, з гордістю дивиться на свого судженого, а Мирона дратує пихатий вигляд Вехтера, і в'їдається йому в очі чорна свастика на червоному полотнищі, – Мирон не може зорієнтуватися, добре чи погано чинить його старший брат, який ось вимовляє слова присяги перед окупантом, але урочисте обличчя сестри заспокоює його: Юлія старша за Мирона на цілих шість літ, вона закінчила гімназію і все розуміє; однак тепер, спогадавши за столом у мансарді минулорічну подію, хлопець не знаходить у собі здатності правильно її оцінити, адже добровольці погодилися служити в складі німецької армії, на боці завойовників, які щодня на жидівському цвинтарі розстрілюють заручників; Мирон відкладає перо й виходить на балкончик.

Їх безліч, тих білих острівців, і все то частини одного сільського організму, і кожна з них автономна: має свою назву, свої звичаї; навіть жінки, які неділями приходили колись до церковці, що присіла в колі високих смерек, відрізнялися одягом: терновими хустками пов'язувалися молодиці з Царини, а яскраво-цеглястими – з Багновиськ, у жовтих запасках і малинових фартухах пишалися дівчата зі Зрубу, а у вишневих опинках – з Волового, ґазди з Вулиці ходили в клепанях, з-під яких спадало на плечі рівно розчесане й блискуче від масла волосся, а парубки з Вільшаника коротко стриглися й носили чорні капелюхи з павами; боднарівські босняки й березуни з Гуцулівки розмовляли різними діалектами й навіть мовні інтонації були в них теж відмінні: одні співали, інші торохтіли або й жвинділи; Мирон мізкував над феноменом розмаїття і єдності всієї нації, бо скільки тих сіл в Україні, а кожне інакше й жодне на Боднарівку не схоже, проте всі складають один народ; і що більше вникав Мирон у сутність незчисленності міст і сіл, то більше вимучував себе усвідомленням, що та єдина у своїм розмаїтті безмежна многість кисне аморфним тілом у центрі Європи, і всі, кому тільки не лінь, його топчуть, усі доять, висмоктують, зневажають, а якщо й визнають за ним певну перевагу – то лише в здатності до терпіння й пристосуванства.

Але ж ні, таки не втерпів народ – озброївся і воює, і за Прут займанців не впускає – прокотилися запеклі бої з енкаведистськими загонами під Молодятином, Вербіжем і Трійцею; а ось ходить від хати до хати новий боднарівський староста Федір Юлинин, коней спарює в плуги – й орють люди зґрасовані нивки і засівають; батько скликав дітей до школи, а Юлія ходить на роботу до Гуцулівки – життя продовжується без принуки й насильства, вміють люди працювати й на свободі; проте гіркий туск безнадії торкається хлоп’ячого серця, бо усвідомлює, що цей запрутський вільний клаптик України – то крапля в морі поневоленої землі, і як він може залишитися незайманим, коли на тому морі розлютувалися шторми чужих сил; а може, таки втримається, бо де зброя – там і боротьба, а де боротьба – там можлива й перемога.

А чи можлива? Мирон не має з ким поділитися своїми сумнівами: батько став мовчазний – він знає тільки те, що не можна опускати рук і перестати працювати, бо бездіяльність – то вже програш; мама сповнена надії на краще, але ж вона думає тільки про Богдана, й поза ним для неї не існує більше світу, а Юлія, напевне, щось-таки знає, й Мирон важиться викликати її на розмову: він уже не маленький, він зможе повести з нею річ.

А ось і йде Юлія гуцульською стежкою з книжками під пахвою, вона здалеку помічає Мирона на балкончику й помахує йому рукою; Мирон нетерплячими жестами запрошує сестру до своєї кімнатки, й вона бачить, що він чимось знервований; вже чутно скрип східець, Мирон кидається назустріч Юлії й запитує з наївною відвертістю хлопчиська, який враз відчув себе зрілим:

«Скажи, чи можлива наша перемога?»

Юлія заскочена таким питанням, вона відчуває, що в душу її брата пробирається зневіра, до цього Юлія допустити не сміє, вони сідають за столик, довго мовчать, та врешті відбувається розмова.

«Ми весь час виграємо битви, Мироне, – каже Юлія, – як ти цього не помітив, тільки війна наша довготривала. А хіба не знаєш з історії, що бували й столітні війни, – наша ж тисячолітня, і якби ми не перемагали, то давно б уже зникли з лиця землі, без програшних перемог під Полтавою, Чортковом, Крутами, Хустом ми б давно перемінилися в населення без імені, історії, мистецтва, музики, літератури, без війська, яке після невдач вдається до мімікрії, набуває подоби переможця й акумулює свої сили для наступної боротьби – в чужих мундирах. Тому-то наша мама благословила Богдана у ворожий стан й зробила це підсвідомо, спонукувана лише національним інстинктом; я ж проводжала в Дивізію Михайла зовсім обдумано – мусять наші воїни в незручний для них час перетривати і в чужій формі… Й навіть тепер, коли ми в черговий раз програємо битву – матимемо можливість вишколитися і зберегти в собі готовність солдата. А ти подумай ще й над тим, що завойовницька армія у слушний момент може перемінитися в нашу потугу, якщо в ній будуть українські вояки; завойовницьке військо, яке сьогодні летить на захід, при несподіваному супротиві доконче змінить свій вектор і переміниться у нашу силу. А такий супротив зовсім можливий: в нинішній війні таїться багато загадок…»

Мирон погладив Юлію по кучерявому волоссі: він вдячний сестрі за ці слова – вони вселяють у нього віру, і водночас дивується хлопець з її чоловічої розважливості – такої Юлії він досі не знав.

«А чи ти готова, Юлечко, на ризик, на смерть?»

«Чому ж би то я мала готуватися до смерті, я готова до життя, а смерть прийде, не питаючи моєї згоди, вона із своїми жертвами не радиться. І не знати, кого швидше знайде – того, хто пішов заглядати їй у вічі, як Богдан і Михайло, чи того, хто готує себе до позірно мирної, а насправді – найризикованішої праці… – Юлія кивнула на Миронові папери, розкладені на столику. – Наші письменники завжди мусили виходити першими на передній край – їх першими й розстрілювали або запроторювали в тюрми; ти мав би це добре для себе з'ясувати, якщо вже зважився…»

«Так, я давно вирішив, Юлю, стати літератором, мені лише потрібно для цього однієї речі – знань. І що більше вчуся, читаю, то виразніше бачу, в які нетрі заходжу. І як мені в цьому огромі наук зорієнтуватись: що взяти, вдихнути, а що відкласти, бо ж усього ніхто осягнути не може… А як довго триватиме наука – може, все життя, де ж тоді віднайти час, щоб зробити своє?»

«А ти не розділяй знань на чужі й свої: їжа, яку спожив, повітря, яке вдихнув, було чуже, а стало твоїм; із набутих мусиш витворити власні знання, які комусь теж зможуть видатися чужими, але такими не стануть, якщо будуть справжніми. Чужим стає тільки фальш».

«Як же я можу впевнитися у правдивості своїх думок, переконань, світогляду?»

«Смішний ти: твій світогляд незалежний від тебе, він апробований історією, й тобі його батьки, вчителі, книжки, нація готового піднесли – поклали під подушку, мов подарунок на святого Миколая, й одна тепер у тебе турбота: зберегти його, не втратити».

«А хто чи що може відібрати подаровані мені свідомість, переконання, віру?»

«Зрада, Мироне, тільки зрада».

«Звідки ти все це знаєш?»

«Від батька й матері. А вони від своїх батьків, а ті… Ти дивишся тепер із своєї висоти на рідне село й напевне дивуєшся, що воно таке мале, а яке різноманітне! Так? І я дивуюся. А то ж клітинка нашої великої нації, а в тій клітинці, немов личинка у сотовій чарунці, виріс ти – готовий до праці на користь вулика. Ти хочеш стати маткою, лідером? Це добре, але не забувай, що матку вигодовують робучі бджоли: не соромся стати й робучою бджолою».

«Дякую тобі, Юлечко, мені потрібна була така розмова – саме нині».

«Чому – саме нині?»

«Я щойно відчув, що мислю – конкретно, цілеспрямовано».

«Такий момент повинен прийти до кожної людини в певний час».

«До тебе він уже приходив?»

«Так, коли Михайло Сорока в коломийському театрі, в присутності губернатора Вехтера, складав присягу на вірність німецькій армії».

«Який парадокс: національне самоусвідомлення приходить у момент національної зради».

«Прочитай Міцкевичевого «Конрада Валенрода» й збагнеш, що під личиною зради може маскуватися найгероїчніший патріотизм».

«Я читав».

«Коли так, то знаєш, як поводитися в умовах, схожих на сьогоднішні. Аби тільки не занепав духом – аби тільки не став унтерменшем».

«Когось маєш на увазі?»

«Так».

Мирон глянув у вікно, за яким розкошувала забілена яблуневим цвітом Боднарівка, й подумав: а чи там, у зневоленому краю за Прутом, цвітуть сади, чи не зморозив їх отруйний подих чужинця, й постановив собі цієї миті податися хоча б завтра до Коломиї, щоб увіч побачити живого ворога, з яким вирішив стати на прю.

Шинкарук не перечив, і це здивувало Мирона, адже був батько надмірно обережний і боязкий, а фронтова канонада вельми поволі віддалялася від Коломиї й гриміла зовсім недалеко – на лінії Косова, Яблунова й Делятина; Шинкарук зовсім не мав наміру забороняти синові провідати паню Бурмістрову, проте наказав, щоб до центру міста не пхався: сільські жінки, які по вівторках і п'ятницях не переставали носити на базар масло та бринзу і вже хвалилися першими вторгованими рублями, розповідали, що попри ратушу печеніжинською дорогою гуркотять важкі гармати, катюші й танки; не треба до того всього приглядатися, ще, чого доброго, запідозрять хлопця в шпигунстві: ну а перейти через Прут колись-таки доведеться – не чужа там земля, а настане осінь, то куди дінеться: продовжуватиме навчання уже в совєтській школі.

На розлогому зарінку, що простягнувся широким коридором обабіч ріки – від грушівських горбів аж до корнецького тракту, – тягло із заходу вологим протягом і тучніло грозовими хмарами небо; крізь переддощове розріджене повітря лунко прокочувався гуркіт канонади – здавалося, фронт повертається назад; Мирон розумів, що це звукова омана, й не зупинявся, збіг звивистою стежкою з грушівського горба й зупинився над каламутною повноводою рікою – певне, в Чорногорі топляться вже снігові шапки; хлопець зрадів, коли побачив при березі чайку, а на ній перевізника: був то висохлий, немов коцюрубок, старий Горда – батько найдужчого в околиці парубка Семена, який мав два метри зросту, а в плечах півтора, він у найбільші повені штовхав чайку супроти хвилі, тримаючи жердину однією рукою, й посмішкувалися люди, що Горда всю свою чоловічу силу, яка могла подарувати життя десятьом дітям, віддав одинакові, й тому парубійко такий дужий; Мирон зійшов із берега в чайку, привітався, але перевізник чомусь не відповів – взявся за жердину і, моцуючись, аж вузловатилися на чолі жили, штовхав чайку до другого берега; Миронові стало жаль старого й запитав, де ж це Семен подівся, що залишив батька на переправі; Горда й цим разом промовчав, й аж тоді, коли чайка зашурхотіла днищем по ріні, підвів голову й прошамкав беззубим ротом: «Ади, оногди покликали його з лівого боку якісь пани, щоб подавав пором, а то були перевдягнені гештапівці – знали, що Семен так легко в руки не дасться, то накинули йому аркан на шию, потім зв'язали назад руки й повели до міста… Вже маю його дома: позавчора привіз із жидівського цвинтаря й поховав…»; старий говорив начебто сам до себе, а очі його були сухі – видно, всім, хто перевозився, розповідав одне і те ж, а скільки тих сліз в людини…

Зморозило Мирона від тієї розповіді, а перед очима постали Томенкові красені – мертві на дубовому столі, й такий жаль здавив хлоп'яче серце, що воно аж завмерло; Мирон віддалявся від ріки зарінком й безнастанно шепотів: «Звірі, звірі!»; десь там, у витоках Прута, гримотіли бої, і хлопець проказував крізь зуби: «Так вам і треба, ви бестії, а не люди, вас треба нищити, мов тарганів!»; і враз несподівано для себе відчув, як до його грудей добирається полегша, змішана з крихтами надії на краще, бо гірше вже не може бути, і здохне звір на перевалі, а в завмерлому серці проколювалась вдячність до тих, хто жене за карпатський хребет потвор у людській подобі, і вже колотилася в грудях радість, що земля навіки очиститься від фашистської скверни, а про червону смерть чомусь тепер не думалося…

1

Бий хамів! (польськ.)

2

Хай загине Україна, хай загине хамський люд! (польськ.)

3

Немає Польщі без Ґданська! Не віддамо ні ґудзика! (польськ.)

4

Ідемо з Козови до Берліна застрілити Гітлера, курвого сина! (польськ.)

5

Україна вмерла (польськ.)

6

Ховайтеся, бо тут німці! (польськ.)

7

То остання неділя… (польськ.)

8

Прийде ще час… (польськ.)

9

Браконьєри (нім.)

10

Пасла Касєнька дві корови (польськ.)