Старі люди розказують, що колись у повітрі колихалося щось таке, ніби шар-м’яч. Хтось його штовхнув, і він розірвався; полетіли куски цього шару в різні сторони – й утворилися земля, сонце, місяць, зорі. З одного куска утворилася земля, що ми на ній живемо. Завдяки китові, який підмостив свого хвоста, затрималася наша земля, а то була б полетіла в безодню. Цьому китові довго лежать обрида, і починає ковилять хвостом, а земля починає ворушитись.

Здавна, як землі ще не було, всюди вода була. Не було і нас ще. А чорт жив десь так у хатах, хтозна-де жив. Дак Бог прийшов до чорта та й повів чорта до Дніпра, щоб пірнув да виніс піску в руці. Він пірнув, так не винесе – вода вимиє: оце набере піску, то вода й вимиє з руки. Дак Бог повів його до другого, до мільшого, дак він відтіля виніс піску. Дак Бог тим сіяв тут усюди по тих водах, дак стало вже сухо і світ став… Кажуть люди старі, що так було.

Як уже Бог схотів посіять землю, так послав нечистого, щоб землі достав з моря. Воно тоді не можна було, бо скрізь вода була. І сказав, щоб собі не брав землі, а щоб усю оддав Богові, скільки дістане. А він там скільки достав, може, усю взяв, то оддав, а у роті собі сховав. А Бог як посіяв землю, так там болото стало, де пирхне – коняка; чхає і ригає – чоловік, кінь, собака, кіт.

Жив собі чоловік та жінка, які мали сина і дочку. Дочка була найкраща в світі. Ось одного разу сонце вкрало її собі за жінку. Після цього брат пішов її шукати туди, де заходить сонце. Сестра побачила і вибігла до нього та й каже: «Сховайся в льох, бо як прийде сонце, то запече тебе». Брат швиденько заховався в льох. Коли прийшло сонце, то воно роздягнулось і повісило свої ризи на льосі та й пішло в хату. Сестра, побачивши, що сонце повісило ризи, швиденько побігла до брата, який чуть не вмер від жари. Тоді сестра відлила його водою, і вони пішли в хату. Вони привітались з сонцем, посиділи, поговорили, а тоді сонце просить брата, щоб він пішов за нього на небо хоч на один день. Він згодився, надів ризи і пішов на небо. Коли виліз, то він пішов на ті місця, де сонце снідає, обідає та вечеряє, побив миски, порозкидав ложки; зловив вітра та мороза, набив їх за те, що перешкоджали йому в дорозі. Злазячи з неба, поламав драбину; прийшов до хати, де спало сонце, скинув ризи, і разом з сестрою втекли. Коли сонце встало і хотіло скоро вилізти на небо, то ніяк не можна було. Поки воно лагодило драбину, то брат із сестрою вже втекли.

Сонце побачило безладдя на небі, було цілий день голодне, то так було розсердилось, що цілий тиждень не показувалось людям.

Якось-то лукавий заспорив з Богом, що вип’є всю воду і поїсть увесь пісок на землі. Ото й почав пити воду та жерти пісок. Коли напився він води та нажерся піску, то його страшенно роздуло, і він почав блювати: летить та блює, летить та блює. Понаблював високі гори, болота. А коли його підпирало вілком під груди, тоді він падав на землю, качався по землі черевом, бився руками й ногами і ото там повибивав цілі долини і глибокі провалля. Так лукавий спаскудив чудову Божу землю горами та проваллями. І оті скелі та гори, які понаблював сатана, росли б бозна доки, та вже святі Петро та Павло, як ходили вони по землі, закляли їх. Ото з тієї пори вони й перестали рости. Ото ж після того Господь посвятив землю і почав одпочивать після своїх трудів.

Колись дуже давно, а де саме – невідомо, та трапилась велика посуха; така посуха, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто вся вода, і люди без води почали хорувати та мерти. В тім краю, де ото трапилась така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-навсього одна дочка. Захорувала вдова без води, і дочка, щоб не вмерла її мати, взяла глечик та й пішла шукати води. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі натрапила на одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його од смерті. Далі натрапила на другого, такого ж саме; потім на третього, четвертого і, в кінець, на сьомого. Всім давала пити і всіх одволала од смерті. Води зосталось у неї тільки на самому денці. Йшла вона, йшла та по дорозі сіла відпочивать, а глечик поставила коло себе на землю. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитись та й перевернув глечик. Коли перекинувся той глечик, то з нього вилетіло сім зірок великих і вісьма маленька та й поставали на небі.

Ото ті зірки і єсть «Віз», або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма маленька (дід показав близько біля «Возу» маленьку зірку), так то душа собаки, що перекинула глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була тая дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну.

Колись сперечався вогонь з водою, хто сильніший? То що підніме вогонь полум’я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього. Вогонь бачить, що не подужає, та й утік в камінь – там уже йому нічого вода не зробить. Нема в світі мудрішого й хитрішого, як вогонь: він все чисто переробить. Потоне чоловік, то хоть тіло витягнеш; а вже як згорить, то хіба попілець згребеш в купку, та й то – вітер дуне, то й розлетиться.

Воно так було. Приходить дідько до Бога і каже йому:

– Боже, що ж дивного, що тебе люди слухають і тобі моляться, коли ти їх різним добром даруєш?! Позволь мені світом радити хоч тиждень, то будеш бачити, що вони про тебе і забудуть!

– Добре, – каже йому Бог, – радь!

Ну, зачав же дідько гуляти! Що може видумати гіршого, теє на людей і насилає. Не помагає нічого то: люди, як на злість йому, ще гірш тиснуться до Бога. «Чекай, – думає дідько, – заберу я од вас огонь, тоді ви мусите мені поклонитися!» Зібравши усе в купу, що тільки може палитися, запалив і ходить кругом та пильнує, щоб хто хоч до люльки не вкрав.

Бідують люди та й руки ломлять, до Бога моляться та просять, щоб таке лихо минулось. Вислухав Бог людей та й кличе святого Петра і каже йому:

– Петре, голубе, як би ти, серце, украв вогню у дідька?!

– Що ж, Боже, вкрасти, то й вкрасти, але як?!

– Ох, Петре, голубе, нащо ж я тебе лисим сотворив, та ще святим наставив, щоб ти не вмів дідька ошукати?! Йди до коваля, зроби собі залізного дрюка та й розпали його коло дідькового вогню: упісля коли до чого доторкнешся тим дрюком, то у тому вогонь і зостанеться! Йди ж, голубе, та й не барися, бо люди плачуть.

– Ну, так що ж, іти, то йти, – каже Петро.

Та й пішов. Зробивши залізного дрюка, приходить Петро до дідька. Поздоровкався, починають собі балакати. А тим часом Петро усе підгортає огонь, ніби помагає дідькові. А упісля, забалакавшись, устромив дрюка у вогонь та, на його спершись, стоїть та й чекає, щоб він розпаливсь. А далі, як побачив, що дрюк побілів уже:

– Ну, – каже, – бувай здоров, свате, пора мені йти!

– Йди, – каже дідько, – здоров! А чим се ти так собі дрюка помастив?

А Петро й не знає, що сказати: тик-мик, та нема дрібних – та у ноги… Дідько за їм – догадався… Петро не втече, дідько не здожене… Бачить Бог з неба, що вже дрюк холоне, та й кричить:

– Вдар, Петре, у камінь!

Петро як різоне гарячим залізом об камінь, то вогонь у камені й зостався. І от тепер, бач, як вдариш залізом у кремінь, то вогонь і посиплеться.

Пан Біг зліпив Адама і Єву з глини та й каже:

– Ходіть собі по раю, але абисте не згрішили.

А вони обоє були голі і ціле тіло мали рогове, як наші нігті. А Єва підходила до Адама та й скусила його, бо то вміє жінка гірше чоловіка скусити. Адам ся розпалив та й пішов з нею спати і так згрішив. То пан Біг не яблуко заказав йому їсти, то тілько дітям так ся каже. Пан Біг казав їм іншого гріха не робити.

Адам, як згрішив, сховався поза дерево, бо ся встидив, а пан Біг каже:

– Ходи сюди, ходи, не встидайся! Видиш, сповнив єсь гріх!

І з Адама зникла та шкіра рогова, лише ся лишила на нігтях на пам’ятку. Адам вирвав лопух і позакривав грішне тіло. Каже йому пан Біг:

– На ж ті, Адаме, заступ і мотику, іди робити на хліба партику!

А Єву пан Біг узяв та й витрутив із раю, і з неї зробилося дерево – їва. Видите, яка вона міцна! Ану, ламай її кілько хоч, то не зломиш, бо жива.

Пішов Адам, робить-робить – нема нічого ні за ним, ні перед ним. Аж десь у полуднє приніс йому ангел-сторож поживу. Каже до нього Адам:

– Що то таке, що я роблю-роблю, а нічого нема ні за мною, ні переді мною?

Каже йому ангел:

– Ти скажи, як зачинаєш робити: Господи, допомагай мені!

На другий раз Адам, як став до роботи, сказав:

– Господи, допомагай мені!

І від того часу так му все йшло, що й злічити не можна було того, що Адам скопав.

Але Адамові було дуже смутно. Прийшов до нього пан Біг та й каже:

– Смутно тобі, Адаме? Жаль тобі за жінкою? А видиш, а казав я тобі, не поповняй гріха!

Адам ся положив спати, а пан Біг прийшов, виймив одно ребро з Адама та й з него зробив му ся жону. Він ся пробуджає, а вже жінку має. То ви, чоловіки, – з глини, а ми, жінки, то вже з вашого ребра.

Як Бог сотворив світ, постановив довершити своє творення чимось шляхетнішим і сотворив чоловіка Адама. Жив собі Адам в раю, та хоть мав усього по достаткам, то все за чимось банував[1]. Пізнав пан Бог, чого Адам банує – за жінкою, бачите! – і замислив йому сотворити жінку і зробити з неї Адамові несподіванку. Коли раз Адам заснув, підсунувся до нього пан Бог на пальцях, отворив йому груди, виймив з них одно ребро, положив за себе, а сам почав дірку в грудях залатувати. Тим часом надбіг пес (занюхав послід) і нім пан Бог спостерігся, вхопив ребро та й втьок із ним. Бог пустився собаку доганяти, але собака розумний: до плота та й гоп! через нього. Ледве вспів пан Бог злапати за хвіст, але якось так потяг нещасливо, що хвіст лишився йому в руках, а пес з ребром уйшов. Що мав пан Бог робити? Адже не мав ще друге ребро Адамові виймати! Тому взяв і з хвоста собачого сотворив Єву. Тому-то у жінок таке волосся довге, як собачий хвіст.

Ото як Ісус Христос ходив у пекло, то усі душі повипускав, а Соломона премудрого побачив та й каже йому:

– Ти, Соломоне, хитрий та мудрий – вийдеш і сам хитрощами та мудрощами.

Ото Соломон вийшов хитрощами та мудрощами на землю і пішов. Дивиться – церква (чи стовп), а на ній Бог написав: остільки-то людям жити на світі. А Соломон подививсь та й каже: «Мало!» І приписав ще своїх сімсот год…

І ото вже ми Божі годи прожили, а тепер вже Соломонові годи живемо і ось-ось і їм уже край.

Премудрий Соломон розумів, що пташина, што все створіння бесідує. Аж в однім часі сиділи два пташки на великій кам’яниці. Єден пташок так ся перед другим хвалить: «Якби-м свойом ногов копнув, то би ся кам’яниця розвалила». Почув тої бесіди премудрий Соломон і повідав: «Хробаку, хробаку! Та што ти повідаєш, што од твоєї ноги кам’яниця би ся розвалила?» Одповідає пташок до премудрого Соломона: «Найясніший царю! Я ся можу теж перед свойов жінкою чимсь похвалити». А Соломон чув і то записав і нич на то. А то було два горобці.

Єсть на світі така змія чи гадюка, що зветься полоз. Вона живе в лісах або понад річками, під кручею. Кажуть, що вона ганяється за чоловіком, за скотиною – скрутиться у клубок і доганя, а як дожене, так ударе хвостом і вб’є. Щоб утікати од неї, так треба бігти проти сонця; вона, бач, боїться світу од сонця, або, може, не роздивиться та й не втрапить, куди треба гнаться.

Про полоза розказують старі люди багато дечого, а я, що про його чув, те і розкажу.

Раз ішов на заробітки один чоловік з жінкою. Він недавно женився, дуже любив свою жінку, а як нічим було жить їм, то вони взяли і пішли шукать де-небудь собі роботи. От ідуть та й ідуть дорогою, стало уже смеркаться. Звернули вони з дороги до річки, що недалечко була, сіли під кручею і, як повечеряли чим Бог послав, полягали спати умісті, звісно, як чоловік з жінкою. Світом прокидається чоловік, глядь збоку себе, а жінки й нема. Що його робить? Злякався, бідний, не зна, де вона дівалась. Дивиться, а од того місця, де вона лежала, видно на траві слід, як наче її хто силом потяг куди. Заплакав той чоловік гірко, бо догадався, що це його жінку украв полоз, і пішов по тому сліду.

Іде та й іде і дійшов до великої кручі і чує, що під кручею щось стогне. Зирк туди – аж там лежить його жінка. Її видно тільки по пояс, а ноги стремлять у норі. Кинувся той чоловік до неї, хотів ухватить та витягти, а вона як закричить:

– Ой чоловіче, не тягни мене, бо полоз смокче за ноги, і як ти тягнеш, так мені через те мука велика.

– Що ж його робить, – пита чоловік, – невже так тебе тут і бросить?

– Брось, – каже жінка, – бо, мабуть, уже смерть моя прийшла, не судив мені Бог жить укупі з тобою, і хоч жалко вмирати, так що ж поробиш – на те Його свята воля! Піди ти лучче у ближню станицю та попроси попа, щоб прийшов висповідав та причастив, бо скоро вмру.

Заплакав бідолаха, затужив, бо жінки було дуже жалко, та нічого робить, пішов за попом.

Привів попа, висповідали її, а після причастя вона Богу і душу оддала.

Десь-то на весіллі чи на хрестинах був Февраль, підпив чимало, як і всі, розхвастався своєю силою, а далі гукнув, зціпивши кулаки, і скрипнув зубами:

– Якби я родився тоді, як Январ, так я б бикові-третякові зірвав би роги, а дівці-красуні приморозив би коромисло до плечей.

Тому-то і лічать його люди Лютим.

На думку українських селян, домашні тварини – коні, воли і корови – розмовляють між собою людською мовою в деякі ночі після певних святкових днів. Тих розмов не годиться підслуховувати, бо це загрожує життю, що й підтверджує легенда.

Один багатий господар вийшов таємно на свою обору в ніч під Новий рік, щоб підслухати розмову свого товару.

Після деякого чекання пара найкращих сивих волів взяла й лягла, а інші запитали їх: «Чому так рано вкладаєтесь і такі сумні?» Ті сказали: «Як нам не сумувати, як нам не відпочивати, коли завтра, ще до кінця дня, будемо впряжені до найважчої роботи». – «А якої?» – питали інші воли. – «Ах! – відповідали перші. – Наш господар добрий і ласкавий, мав бог зна який довгий вік, а тимчасом вийшов підслухувати на розмову і за це помре ще цієї ночі. А ми будемо везти його завтра ховати».

Назавтра відбувся похорон господаря і пара сивих найкращих волів відвезла його на кладовище.

Багато років тому назад жили два брати. Один бідний, а другий багатий. Померли їхні батько й мати. Тоді менший брат став жити іще гірше. Старший брат забрав собі всю батьківську спадщину. Меншому брату не лишилось нічого. Жив він із дружиною у великих злиднях. Якось у молодшого брата нічого не лишилось, і вирішив він піти до старшого, щоб той дав йому допомогу. Старший брат відмовився допомогти. Тоді менший брат пішов ловити рибу, щоб зварити юшку. Того дня риба не ловилась. Йде він додому з порожніми руками, похнюпивши голову. І раптом бачить – на дорозі лежать жорна. Підняв він ці жорна і поніс додому. А вдома жінка питає:

– Чи добрий був улов? Чи багато риби приніс?

– Ні, жінко, нема риби. От приніс тобі жорна.

Поклав він жорна долі та з досади і штовхнув їх ногою. А жорна раптом закрутилися і почали молоти. Дивляться, а з-під жорен сіль сиплеться. Мололи вони все швидше і швидше, солі ставало більше і більше. Зраділи чоловік з жінкою. Потім менший брат став думати, куди подіти сіль і як йому зупинити жорна. Нарешті додумався, перевернувши жорна, і лише тоді вони зупинилися. Після цього жили вони добре. Мололи сіль і продавали, що давало їм змогу жити в достатку.

Старший брат дізнався про це, прийшов до меншого та й каже:

– Дай, брате, мені в позику жорна.

Дуже не хотілося молодшому братові давати жорна старшому братові, але віддав. Старший брат приніс додому жорна і штовхнув їх ногою. Жорна почали молоти. Менший брат не встиг розповісти старшому, як вони зупиняються. Жорна мололи-мололи сіль і намололи таку купу, яка дійшла до стелі. Стіни затріщали. Злякався старший брат, що розвалиться хата, взяв він жорна і виштовхнув з хати. Вони покотилися з гори прямо в море та й потонули. От і до цього часу на дні моря крутяться жорна та все мелють і мелють сіль.

Ішов одного разу Ісус Христос зі святим Петром дорогою і бачать – чоловік городить пліт. Підійшли до нього і дивляться, як він це робить.

– Чому з такого тонкого пруття городиш? – питає чоловіка святий Петро.

– Не таке воно вже й тонке, – відповів чоловік. – Яке є, таким і городжу.

– Узяв би ти та нарізав товстого пруття, то і пліт би був сильніший, – озвався Ісус Христос до чоловіка.

– А нащо мені сильніший пліт? – посміхаючись, запитав чоловік. – До моєї смерті і цей видержить.

– А хіба ти знаєш, доки живеш? – здивовано запитав Ісус Христос.

– Певно, що знаю. Ще два роки мені залишилося прожити на цьому світі, то і цей пліт доти видержить. А потім, кому буде потрібно, то нехай собі зробить інший.

Тут Ісус Христос і святий Петро попрощалися з чоловіком і пішли своєю дорогою.

– Це недобре, Петре, що людина знає, доки живе, – озвався по дорозі Ісус Христос до святого Петра. – Краще вже нехай чоловік не знає, доки живе, а тоді він буде сумлінно працювати і постійно дбати про себе і свою сім’ю.

Тому від того часу і аж по сьогоднішній день ні один чоловік не знає, доки живе.

Було тутеньки два брати: один мав диявола і був багач, а другий – бідний. І той бідний живе, змучився. А на братовому помірку ходить коза, визбирує в ратички колосся і носить багачеві. Той заходить, злапав те Щастя і каже: «Будь моїм!» – «Я не можу бути твоїм, бо ти маєш Нещастя, а воно душить. Твоє Щастя є під липою в полі. Маєш піти вирубати липу, так тобі гроші висипляться». – «А де ж моє Нещастя?» – «Під пєцом. Аби встав по півночі так тихенько, аби-но ти, твоя жінка і діти повтікали. Аби все лишив». Зібралися втікати. Чоловік каже: «Знаєш, що, жінко, я вернуся, – забув фляжчину на горілку. Треба повернутися». Вернувся він, йде до хати, а те Нещастя собі води налило в цебер, купається. Він за двері, а воно його за голову: «Де ж ти був? Ти мене саме лишив». Тоді він злякався, йде, Нещастя вилізло на плечі, а він несе. Жінка чекає.

Йде, так діти померзли, хтіли спочити, а те Нещастя злізло собі і гріється. Грається, розкидає по дітях. Йде знов. А воно на плечі – гульк. Близько дороги була вода, а він витягнув ту фляжчину та й каже: «Якщо ти таке мудре, влізь в ту фляжчину». Влізло, зашпутував та в воду. Не може вилізти воно. Каже: «Пусти мене, дам тобі, що схочеш. Я від тебе відчеплюся. Не хочу бути з тобою». Пішов до теї липи, зрубав її, взяв ті гроші, купив фільварок. Але його брат перечув, йому стало жалко. Каже: «Брате, приїдь до мене в гості. Не питай, приїдь». Брат узяв запріг коні, їде шляхом. А те Нещастя виходить з води. Приїхав туди, де живе його брат, а він уже пан. Побалювали, стало йому завкретно, бере їде. Приїздить до тої води. Відімкнув ту фляжку, а воно каже: «Аж я тепер від тебе не відчеплюся». – «Йди до брата». – «Ей, я буду в тебе». Побігло наперед, позапалювало, де що було, тому багачеві. Той приїхав і застав усе в вогні.

Оден чоловік хотів мати чорта на багатство. Чув від людей, що як носити курячий зносок дев’ять день під лівов пахов, то вилізе чорт і скаже:

– Чого ти хочеш, якого багатства?

Але той чоловік боявся носити під пахов, для того положив його під курку. Курка висиділа чортика.

Раз пішов чоловік у поле сапати і лишив діти самі дома. Чортик виліз з-під квочки і діти ним бавилися. Приходить чоловік додому, а чортик йому гиц на шію:

– А як же ся маєш? – каже він. – Чогось хотів, то і маєш.

Чоловік ся напудив та й взяв сокиру і хотів чорта вбити, але сокира не рубала його. Чоловік кинув його на двір, але він наглов знов уліз. Видит чоловік, що ся чорта не позбуде, пішов до ворожки, дав 20 ринських і та собі його взяла.

З того маємо науку: не шукай собі, чоловіче, біди, бо вона сама тебе найде, але тяжко ся її потім позбути.

Є така година в році, що якщо другому заклясти, то се йому зараз сповниться. Звичайно люди не знають тої години, але бувають такі, що знають.

В одній хаті робив захожий кушнір кожухи. Дитина пустувала чи плакала, – досить, що мати розгнівалася і закляла дитині:

– А бодай-єс трісло!

По хвилі дитина втекла, а мати вже й забула про свою клятьбу. Аж ось кушнір обзивається до неї.

– Ну, господине, как єсте кляли своїй дитині, – ану, закляніть тепер, щоби трісло.

– О, та трісніть ви! – обрушилася на нього мати, і кушнір тріснув в тій хвилі.

Колись, – це дуже давно було, – та убивали батьків за те, що вони старі та неспособні робить. Ото одному синові та жаль було свого батька вбивать: він сховав його в погріб, а людям сказав, що батька вбив. Допитуваться не стали, тим і кончилось.

Тим часом настала голодуха. Які тільки де злидні не були, все попроїдали. Той син і посліднім ділився з батьком. Ось уже й весна надворі, пора б орать та сіять, так ніде взять, щоб посіять. Нема ніде ні зерна, ні соломинки.

Прийшов раз той син до батька в погріб за совітом: «Тату, що робить, сіять нічого». «Піди, сину, – каже батько, – та розбери всю оселю, яка є, вивези ту соломку на зоране поле, розтруси та земелькою прикрий. Підуть дощі: може ж таки, як молотили, то яке зерно зосталось. Те зерно, дасть Бог, зійде».

Син так і зробив: порозкидав оселі, соломку вивіз на поле, земелькою її притрусив. І що ж? Зазеленіло поле. От і питають розумного батька сина, де він насіння взяв. А він їм відказує: «Ви своїх батьків повбивали, а я свого в погрібі сховав. Лихо скрутнуло, батько й в пригоді став: то він мене навчив, що робити».

Розказав сам усе, як було. З тієї пори люди стали батьків поважать, а вбивати їх перестали. Бо побачили, що без батьків гірш на світі жити.

Вмираючи, батько сказав синові: «Оце, сину, я вмираю. Якщо хочеш, щоб зберегти це добро, що я тобі покидаю, до того ще й придбати, – то роби в полі так, щоб нікому не казав першим «здрастуй», їж хліб з медом, а в свято одягай нові чоботи». Сказав це і помер.

Син так і робив. Ні з ким не вітався, їв хліб з медом, а в свято носив нові чоботи, а ті, що вже були на ногах, закидав на горище.

Пройшов деякий час і син дожився до того, що вже немає за що купувати ні мед, ані чоботи. «Ні, не гаразд! – міркує він. – Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше». Почав він раніше всіх людей їздити в степ, да ото робить коло шляху, а люди їдуть та всі до нього здороваються. Цілий день працює. Стомиться, сяде їсти самий хліб з водою. Він йому здається солодким, як з медом. А в неділю дістане з горища чоботи, почистить їх, одіне, – вони в нього, як нові. Через таку працю почало господарство його прибувати. І тоді тільки син зрозумів батьківський заповіт: що треба раніше всіх бути в полі, щоб люди до нього вітались, а не він до них; працювати до втоми, щоб, як сяде їсти, хліб був смачний, як з медом, і щоб гарно ходити на свято, то треба чоботи хоч і старі, але чистити, щоб вони були, як нові, завжди.

Один син пожалів матері паски; та пішла додому (син був жонатий і жив окремо). От посилає чоловік жінку за паскою в комору, щоб самому їсти. Та приходить і бачить на пасці жабу. Приходить жінка до хати і розказує про це чоловікові. Той посміявся над жінкою і хотів сам взяти паски: жаба стрибнула і вп’ялась йому в щоку. Чоловік ходив і в Київ, але нічого не помогло. Хліба ніколи нікому не треба жаліти.

Високо в полонині, на горі Писана, є мале озерце. На озері можна побачити багато купавниць – водяних лілій. Одного дня єден красний леґінь вийшов на полонину і прийшов до малого озерця.

– Яке чудо! – мовив він і протяг руку, щоби зірвати красний цвіт. Коли він зірвав купавницю, то побачив, як у неї капали сльози в траву.

– Чого ти плачеш? – запитав він. – Розкажи мені, відкрий свою печаль, я нікому ніколи не розкажу, що почув від тебе.

І квітка розповіла:

– То було давно-давно. Єдна бідна дівчина полюбила багатого хлопця. У них мала вродитися дитина. Але багатий хлопець дурив дівчину. Багаті все дурять бідних. Хлопець не хотів дитини, бо мав уже на приміті багату панянку. Єден раз мовив багач: «Кохана моя дівочко, хочеш – я тебе повожу на човні й покажу тобі озеро?» Дівчина повірила свому милому і пішла з ним у човен. Сіли вони в човен і поплили. Дівчина не думала нічого поганого. І тут з води визирнула я, – мовила красна купавниця. Дівчина крикнула: «Яка красна, як сонце!» І нагнулася, щоби мене зірвати, а човен перекинувся, і вона шубовхнула в воду. Але хлопець її рятувати не хотів. Йому того було й треба, щоби дівчина утопилася. Плачу за безталанною дівчиною, бо у тому винна я, що її вкрало озеро. Не віриш, красний леґеню? Коли устає сонце і своїми проміннями помилує нас, ми розтворяємо свої пелюстки і плачемо. Приходи завтра рано на озеро і повидаєш усе.

Красний леґінь щорання приходив на озеро, щоб побачити, як плачуть купавниці.

Купавниці плакали…

Так то сталося – не за нашої тямки, – що в нашому краї завелася дуже страшна хвороба. Люди вмирали, як паде муха восени. Не знали, куди звернутися за порадою, що робити, чого чекати.

І хтось їм порадив, що треба лишити село й тікати в ліс. Люди забрались один за одним. У хащі робили салаші, колиби, там жили. І поправді перестали хворіти й умирати.

Між цими виселенцями був один господар на ймення Юра. Він уже тиждень жив у хащі, як у Бога в пазусі. Але за тиждень вийшов хліб, треба було вернутися в село, напекти й принести.

Був весняний день. Юра зайшов у село. Всюди тихо, ані одної живої душі, тільки пси зосталися в селі, як сироти. Юра підійшов просто до своєї хати й почав місити тісто на хліб. Як уже всадив хліб до печі, учув велике гавкання. Вибіг Юра надвір, а там сільські пси обкружили великого ловчого пса й тут його зараз роздеруть.

Шкода стало Юрі красного пса. Взяв кіл у руки, розігнав псів і оборонив ловчого пса.

– Ходи сюди, небоже, – казав йому, – я тебе нагодую, позавиваю рани, що тобі зробили твої приятелі.

Завів його до хижі, налив молока до корита, замастив рани й позавивав. Пес вихлебтав молоко, ліг коло печі. Юра тим часом напік хліба, взяв бесаги й хотів рушати в діл. І тоді пес до нього проговорив по-людському:

– А куди вибрався?

– Та йду до родини в ліс, – сказав страшенно переляканий Юра.

– Нікуди не йди! Знай, що тоту болячку я ширив між людьми. Але що ти мене так пожалів, погодував і обвив, тепер лишу цей край. Можете спокійно вернутися у ваші хати, нікому нічого не станеться!

І великий пес зник. Чоловік стояв, тримаючи бесаги на плечі, ні живий ні мертвий. Коли опам’ятався, вже пса ніде не було.

Юра обдумав свою пригоду. Поклав бесаги з плеча й сам побіг у хащу. А потім зібрався зі своєю цілою родиною в село.

Вернулися також інші люди й зачали вести своє мирне життя.

Болячка перестала ходити.

Давно, дуже давно пес жив собі самітний. Накінець надокучило йому все самому блукати в лісі й вирішив знайти друга-товариша, з котрим би жив. Але хотів, аби сей його товариш був найсильніший з усіх тварин.

Лісові звірята радили піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:

– Вовче, брате, жиймо в’єдно!

Вовк одповів:

– Чому би ні!

Зачали жити в’єдно. Раз, як ночували в лісі, вчув пес якийсь шелест і зачав трястися-боятися. Пробудив вовка, а той йому каже:

– Будь тихо, бо прийде ведмідь та з’їсть нас!

Тоді здогадався пес, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:

– Ведмедю, братику, жиймо в’єдно!

– Коли в’єдно, то в’єдно, – відповів ведмідь.

Минула коротка доба. Раз на зорях вчув пес якийсь шелест і зачав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:

– Затягнімося в корч, бо ще надійде лев та роздере нас обох!

Подумав пес, що лев має бути ще сильнішим. Лишив ведмедя й пішов до двору короля лева.

– Леве, леве, королю звірів, жиймо в’єдно!

– За слугу прийму тебе, – відповів лев.

Пес зостався з ним. Раз так понад вечір зачав пес боятися й зачав вити, гавкати. Вибіг лев з палати й каже йому:

– Мовчи, бо ще надійде людина й застрелить нас обох!

Пес замовк, але зараз здогадався, що та людина має дужчою бути, коли її лев боїться.