На світі так часто буває, що діти в малім віці залишаються сиротами. Так сталося і з Олексою. Мати померла молодою, і він рік-другий жив з батьком, але тато знайшов собі молодицю і оженився другий раз. Мачуха ніби спершу любила хлопця, а потім кожного дня почала батька гризти:

– Я на твого хлопця робити не буду. Або віведи його геть від хати, або я піду від тебе.

Хоч і жалів за сином батько, але вже від цієї жінки дитина знайшлася. Що робити? «Я відвезу його далеко в ліс, а там звірина його з’їсть», – думав собі.

Так постановив і зробив. Але звірина хлопця не з’їла. Багато днів блукав Олекса лісами і зійшов на хату лісника. Лісник був доброю людиною, взяв його до себе з умовою, що буде кобилу пасти.

Лісник його годував, одягав, а він допомогав по господарству і пас кобилу. Через кілька років Олекса виріс, а кобила народила лоша. Якесь це лоша було дивним – росло на очах. Через кілька місяців зробився з нього прекрасний кінь.

Одного дня викликає хлопця лісник і каже:

– Вірно ти служив мені всі ці роки. Я тебе одягав, годував, навчив читати, писати, а тепер їдь у світ і шукай свого шматка хліба. За роботу дістаєш від мене в нагороду чарівного коня.

Осідлав Олекса того коника, подякував лісникові за те, що був ріднішим за тата, і поїхав долі шукати. Виїхав він на широку дорогу і побачив серед дороги газету. Підняв і читає. А там писалося, що в тридев’ятій державі буря робить щороку велику шкоду: хліб нищить, дерева ламає, хати валить. Бурю творять малі вітри, яких насилає на князівство найстарший вітер Канарок. Хто зловить цього Канарка, то князь видасть за того свою доньку-одиначку.

Подумав над прочитаним Олекса і поїхав далі. Завела його дорога знову до лісу, а там розвилка, на розвилці – столітній дуб.

Зупинився під дубом, а якийсь голос говорить йому:

– Не їдь дорогою, що в правий бік веде, бо загинеш.

Дивиться на дуба, а там нікого нема. Не послухався.

Їде тією дорогою, що вправо веде. Заїхав над глибочезне провалля. А на тім боці провалля на камені сидить величезний птах і крилами махає. Такий страшенний вітер зчинився, що кінь під Олексою аж на задні ноги присідає.

Як вдарив коня Олекса, кінь перескочив провалля. Він птаха за крила – і прямо до князя.

А в той час до князя з’їхалося панство з цілого світу, бо в нього іменини були, і всім дуже захотілося на вітра Канарка подивитися.

Попросив князь Олексу показати гостям, чи Канарок дійсно в його руках. Олекса розв’язав вітрові крила, а той як почав ними махати, то гості вверх ногами почали до неба летіти, декотрі в порожні бочки поховалися, то почали у них так танцювати, що й коломийка до того не примусить. Один міністр зловився руками за одвірок, то ним підфівкувало, ніби шматиною.

Почав князь просити Олексу, аби втихомирив Канарка, бо вже і так багато каліцтва. Олекса зловив птаха за крила, а князь зняв свою корону і надів на голову сміливого хлопця.

А збоку стояла князева донька. Вона тієї ж хвилини підбігла до Олекси.

Через короткий час вони поженилися.

Ходили два парубки до єдної дівки, оба єї любили. І каже єден до другого: «Ми оба не будем єї брати, лише єден з нас; то, – каже, – якби я перше умер, то аби ти мене на весілля просив з гробу, а якби ти перше умер, то я тебе буду просити». І так, ци за тиждень, ци що, єден вмер. А той другий взяв ся женити і ходив по хатах, просив на весілля. А за того умерлого забув. І як вже ідуть до шлюбу, мали йти вже до церкви, пригадав си. «Йой, – каже, – що я зробив? Я мав просити свого камрата на весілля, та-м забув; я, – каже, – біжу по нього!»

І пішов по нього на цвинтар. І гріб ся отворив і він там пішов до середини. І просить того умерлого, і они ся там звітали оба, і там взялося перед ними по склянці вина і по булці. Они випили тото вино і булки з’їли. Тогди знов іде друга склянка й ще по булці. І вже они й другу випили і з’їли. «Ой, – каже той, – товаришу, я вже йду, я ся вже ту забавив зо три години у тебе, треба йти!»

Вийшов він з гробу і пішов. Приходить до села, вже не спізнає – де він є. Вже тогди ся питає людей. А тоти люде, що він мав брати шлюб, дівка й свати, всі вже й поумирали. То він в гробі у свого камрата був тридцять літ. Тогди казали му люде: «Іди ся висповідай!» І він пішов перед ксьондза, висповідав ся і потому впав і зробився з нього самий порох.

Жили два сусіди – багач і бідняк. У багача сто гектарів, у бідняка гектар землі. Та багачеві все мало. І він усе переорював межу. По борозні в рік відорював багач у бідняка. По борозні, по борозні – і вже у бідняка лише десь із півгектара землі. І дав бідняк багача в суд. Суд пообіцяв прийти на місце і встановити правильно межу.

Багач став думати, як би не віддати вкрадені півгектара землі. І придумав: під межовим каменем викопав уночі яму, сховав там свого сина, прикрив колодами, заклав дерном – не видно, що там яма, лише межовий камінь стирчить. І наказав синові:

– Як рано вчуєш, що тут хтось ходить, кричи: «Тут межа!»

На другий день судді приїхали глядати межу. Син багача загойкав з-під каменя межового:

– Тут межа!

Судді хотіли, аби правда була багачева. Бо знали, що багач заплатить. А від бідняка лише «дякую» почуєш. І судді сказали:

– Сам камінь проговорив, де межа.

А вночі пішов багач викопати свого сина. Але сина в ямі не було. Викопав чорну киртицю. Так багач висудив від бідняка півгектара поля і позбувся свого сина.

І дує киртиця землю. Хоче показати, де має бути межа.

Колись жили, а то було дуже давно, дідо та баба. Сумно їм жилося. Приходили останні дні життя, а у них не було жодної підпори.

Одного разу попросила баба діда, щоби він витесав із дерева дитинку, а то ще хлопця. Дідо радий не радий, але пішов у ліс, витесав із дерева доста гарного дітвака й приніс бабі.

Похрестили дітвака й дали йому ім’я Деревчик. Баба завісила корито й зробила з нього колиску. Колисала свого Деревчика і все співала:

Так вона колисала дев’ять днів і дев’ять ночей. Дев’ятої ночі, як настала північ, в їх хаті заблисло, колиска урвалася й Деревчик зайойкав:

– Бабко, бабко, беріть мене до себе!

Баба дуже зраділа, що Деревчик ожив. Так само радів і дідо.

Хлопчик незвичайно скоро ріс. За день виріс на цілий рік.

За десять днів був Деревчик такий великий, як би йому було вже десять років.

Одного дня принесла йому баба черешень. Йому черешні так сподобалися, що другого дня пішов сам по черешні. Але сталася біда.

Він не пізнавав черешні, тому натрапив на пессю вишню. Нарвав сих вишень і добре об’ївся. Ледве прийшов додому, як його зачало туманити в голові. Ліг у корито і сказав бабі, що вмирає.

Баба спитала його, з чого він хворий, і дуже заплакала. Могла плакати, бо не минуло й пару хвилин, Деревчик поправді помер. Із жалю й лютості прозвала баба ту черешню отровницею.

Поховали Деревчика й висипали йому високу могилу. Баба кожного дня приходила на могилу, плакала й гарячі молитви посилала до Бога. Деколи й заспівала:

Так вона ходила на його могилу, доки й сама не померла.

Від того часу зоветься ця рослина отровницею.

Вона листя має яйцевате з хвостиками, квіти фіолетові, чорні й круглі її ягоди подобають до черешень. Усі частини рослини отруйні.

Було колись народу стільки, як трави та листу. В той час появилася велика пошесть – чума, а інакше її називали мор або вимітка, бо все, що живе, вимітала із села, як віником.

Та чума ходила з села на село, з хати до хати людиною або твариною, а то якоюсь негарною дівчиною, або перекинеться в чорного кота чи в собаку.

Чума-дівчина раз прийшла до одного бідного селянина, а жінка його й каже:

– Нема в мене багатства та розкошів, а що маю при своїй душі, та й з того вділю, аби ти не голодувала, бо хто його знає, може, й мені ще доведеться колись ходити за милостинею…

– Мені не дивно з вас, – каже дівчина-чума, – що все віддали, тому й живими залишитесь.

Чума-дівчина далі пішла селом і повернула до одного багача.

– А де є твій тато? – запитала чума-дівчина малого хлопчика, який сидів біля хати.

– Тато пішов на поле, – відповів малий хлопчик.

– А чого пішов? – запитала, мовби нічого й не знала.

– Казав, що по селу ходить якась чума і щоб його вдома не знайшла…

– Ага, щоб не знайшла, – повторила чума-дівчина.

Тоді знову запитала в малого хлопчика:

– А твоя мама де поділася?

– А мама в димар сховалася.

– Ой, хитра ж твоя мама… – сказала чума-дівчина. – Ану йди і поклич маму, най прийде сюди.

Хлопчик побіг за мамою, а вона мертва.

Чума-дівчина за селом перекинулася в чорного кота, йде полем і стрінулася з тим самим багачем, що втік від неї.

– М’яв, м’яв, – зам’явкала чума-кішка і втерлася багачеві в ногу.

– Не йдеш ти від мене до дідька! – закричав багач і копнув кота.

Недалеко пройшов багач і на дорозі впав неживий.

Дорогою йде чума-кішка й стрінулася з бідним чоловіком.

– М’яв, м’яв, – біля нього зам’явкала.

– Кішечко, небого, ходи до мене.

Селянин взяв кішку-чуму на руки, погладив, пригорнув до себе й приніс додому та каже жінці:

– Жінко, я знайшов бідну кішку, напевно, зо три дні нічого не їла, голодна має бути… В нас кішки немає, то хай би в нас залишилась.

– А що б їй дати їсти, коли в нас немає молочка? – забідкалася жінка.

– Йди до сусідки і попроси від них молока.

Жінка побігла до сусідки, але та не хотіла позичити молока, сказала:

– За гроші продам, а позичити не позичу, бо чим мені віддаси, коли у тебе немає корови.

– Як не хочеш позичити, то продай за гроші.

Жінка нагодувала кішку-чуму, а незабаром кішка випросилася надвір та прямо пішла до тої сусідки, звідки принесли молока.

Коли жінка побігла за кішкою, багачка вже лежала серед хати мертвою та в руці тримала гроші за продане молоко.

Спитав раз хтось орла:

– Чому ти виховуєш своїх дітей так високо, в повітрі?

І відповів йому орел:

– А чи наважилися б вони, як попідростають, летіти високо, де ясне сонце царює, якби я їх виховував тут, низько, на землі?

Курашка або курочка, – ото кілька зірок укупі, як курчата навколо квочки. З ними пов’язаний переказ.

Якийсь вівчар прожив усе своє життя в горах, далеко від людей, і тому він був безгрішним. Одного разу він випадково зайшов до церкви. Коли люди виходили з церкви, в притворі він побачив двох чоловіків, які записували на воловій шкурі гріхи всіх, хто проходив. Виявилося, що всі були грішні.

Тоді вівчар засміявся й цим згрішив.

Коли він повернувся назад на полонину, вже не знайшов своїх овець. Вони всі обернулися на оту купу зірок.

Був собі убогий чоловік та жінка, і було у них двоє дітей: синок маленький і дочка Палазя. Пішов чоловік на заробітки, їсти нічого. Спекла вона з останньої муки два коржі, то і всього. От сидять вони раз ввечері, а щось як загуде, як зашумить повз хату, а тому хлопчикові і випало на толок вийти подивиться. Вийшов, дивиться – стоїть скриня повна золота та срібла і свічечка горить. Набрав він грошей в запіл, вніс в хату, а там удруге пішов.

– Що ти там робиш?

– Та там, мамо, надворі скриня з золотом і сріблом, так я оце набрав та ще піду.

Вийшла вона з хати, як побачила ту скриню – розсмикалася та тільки нахилилась брать, а скриня її зачепила та так крізь землю і загула. Плаче той хлопчик, сидить в хаті – матері нема, а Палазі нічого їсти.

От прокинулась Палазя:

– Чого ти, братіку, плачеш?

– Та матері нема дома.

– А дай мені їсти!

Одломив він кусок коржа, дав їй. Сидить оп’ять плаче; аж іде в хату дід – такий старець.

– Дай мені, – каже, – хлопчику, хліба!

– Чого ж я вам дам? У мене тільки і є, що два коржі, а матері дома нема.

– Дай, – каже, – хліба, я тобі матір найду.

Він взяв і дав. Тікі ввечері – як загуде, як зашумить, він вийшов з хати, аж стоїть скриня, а біля скрині – мати.

– Ідіть, мамо, в хату.

Вона пішла в хату, а він давай те золото і срібло носить, аж поки все переносив.

– Я, – каже, – мамо, отту свічечку внесу.

Вніс і свічечку.

– Я, – каже, – мамо, і отту скриню вволоку.

– Та не треба, синку!

– Ну, так я, мамо, в свою золото та срібло поскладаю, а в нову – сорочки.

Переклав все та й живуть собі. Отто вже його щастя, бо окрім його і мати не могла взяти.

Жили собі в нашому сусідньому селі два кумове. Усе разом ходили, допомагали при біді один другому.

Одного дня пішли сушити сіно на поле. Була дуже файна хвиля, так що сіно добре підсихало.

Раз один кум каже другому, що він іде додому, бо має якусь пильну роботу. Другий кум відпустив його, але наказав скоро вернутися, бо може бути дощ та змочить сіно.

Той пообіцяв та й пішов собі.

Але тут почало страшно блискати і гриміти, як би тяжкими гарматами бити. Страшні хмари спустилися аж до землі, але такі чорні, як вуглик. Кум почав звиватися коло сіна, а напарника з дому не є та й не є. Вже й почало лляти як із відра. Розсердився той кум, що коло сіна був, узяв зі злості ніж у руку й кинув високо в небо, у ті хмари чорні, – бо нащо дощ пускають на сіно.

Той ніж полетів високо-високо і назад на землю не впав.

Кум сіно згрібав, хапав од дощу, але було вже пізно. Більше як половина сіна зосталася незібраною, – дуже змокло.

Кум собі дав спокій і пішов додому, дуже лаючи. А той другий кум так і не показувався того дня.

Як пройшла ніч, знову обидва кумове пішли сушити сіно. І той кум, що був зістався коло сіна, видить, що в його кума голова перев’язана. Але той про се нічого не каже. Не говорить він і про те, чому не вернувся учора, коли йшов дощ. А потому він все ж сказав, сказав, бо кум не давав спокою, визвідувався його. Але сказав він неправду:

– Я не міг прийти, бо мене віл побив рогами по голові, мало не вбив.

Мало-помалу ті два кумове, що були старі добрі цімборове, помирилися та й сушать собі сіно далі. Та сіли вони на обід їсти і мало спочити. Їли солонину з хлібом і водою запивали. Видить той кум, коло котрого сіно змокло, що в його кума у руках ніж, який він кинув був у дощові хмари. Се його дуже насторожило і перестрашило. Потому він не стримався і зазвідав у кума:

– Відкіль у тебе той ніж?

Кум не знав, що й казати на се своєму кумові.

Так перший кум і дізнався, хто є причиною тому, що змокло його сіно. Більше він не хотів зі своїм кумом цімборитися. Не хотів його і за кума визнавати.

Але кажуть, що той другий кум ні в чому не був винен. Він мусив так робити – літати в хмарах і пускати дощ на землю, – бо він був чорнокнижником.

Колись жив на світі чоловік із двома серцями.

Одного літнього дня він з дружиною працював біля сіна. Жінка на копиці притоптує, а він подає вилами сіно на копицю. Копицю вже кінчали, він каже до жінки:

– Ти почекай на копиці, а я піду водиці поп’ю.

Пішов чоловік, а замість нього з чагарника вибігає вовк і просто біжить до копиці.

Жінка щосили почала гукати до чоловіка:

– Михайле, швидше ходи сюди, вовк!

А тим часом вовк прийшов до копиці та почав дряпатися до жінки. Досягає її зубами, а вона звідти його вилами по голові.

– Гей, чоловіче, де ти подівся? Не дай мене звірові з’їсти… – гукає на весь голос. – Гей, люди, рятуйте мене…

Люди як почули крик жінки, збіглися, а вовк втік у кущі.

Незабаром і її чоловік вернувся.

– Де ти був, чоловіче? – сердито кричала жона. – Вовк мене мало не з’їв, тільки мого щастя, що сусіди збіглися.

– Дай мені спокій… Голова в мене щось дуже розболілася, – відповів чоловік.

Він докінчив копицю і сів відпочивати.

Жінка приглянулася йому до обличчя й злякалася:

– А чому твоє лице все в синяках?

– Не знаю.

Вона глянула на чоловіка і помітила, що в нього між зубами щось червоніється.

– Ану, відкрий рота, – попросила його жінка.

Він відкрив рота, а жінка витягає з-між зубів червоні нитки й приміряє до своєї спідниці, яку вовк зубами порвав.

– А нитки відки в тебе між зубами появилися?

– Знаєш що, жінко, скажу тобі одну таємницю, – каже він. – У мене синяки від твоїх вил, а нитки між зубами з твоєї спідниці.

Вона злякалась і спитала:

– Як це могло статися?

– Іноді на мене прийде такий час, що стаю вовком, а не все чоловіком, бо маю два серця.

– Я би хотіла бачити, як ти перекинешся з чоловіка у вовка.

– Я можу й зараз, але ти не смієш кричати на мене, бо тоді зістануся тим аж на три місяці.

– Не буду, не буду, – запевняла його.

Перед жінкою чоловік перекинувся у вовка, а вона зі страху заверещала:

– Гей, вовк, бийте вовка!

І жінка якось утекла, а вовк пішов у ліси.

Ходить він один день і тиждень, ба й місяць, два, три, та якось, утікаючи, пробив собі лапу і сучок звідти не міг витягнути.

Тоді приходить він уночі до кошари, під колибою пробудив чабана і перед ним тримає свою лапу з сучком.

Чабан прокинувся і злякався, побачивши перед собою звіра. Але мовчить. Один на одного дивляться. Вовк не відступає, а чабан собі ж дивується, чого вовк свою лапу тримає перед його очима, й запримітив, що з дерева сучок застряг вовкові в лапу.

Чабан узяв у руку вовкову лапу й тримає, а другою витягнув сучок, і з тим розійшлися.

Зимою, коли в чабана обмаль було їсти, приходить до нього чоловік з мішком за плечима й каже:

– На тобі, чабане, мішок із борошном.

– А за що мені? – здивувався чабан.

– Лиш ти бери і не питай за що… Ти мені зробив добро, коли я був у біді, а тепер я тобі допоможу…

– Я не пам’ятаю такого… – мовив чабан.

– А ти забув, як ти витяг мені з лапи сучок, коли я був вовком?

Коли ще в Галичі жив король Данило, він мав такого майстра, що робив йому гроші. Той майстер у золоті купався, але волі не мав. Король Данило сам відкривав ту касу, де працював той майстер, замикав його, і випускав власноручно, коли треба було майстрові кудись вийти. Він лише один знав про все багатство короля, той майстер.

І так розжився, що не розумів, як так голодним бути. Та й одного разу каже королеві:

– Золото – цар.

А Данило поправляє його:

– Ні, чоловіче, хліб усьому голова.

– Ні, золото і срібло.

Так вони перечилися, що король обернувся та й пішов геть з майстерні. А другого дня бачить король Данило золотий напис на стіні: «Хліб – болото, а всьому голова – срібло й злото».

Данило нічого не сказав. Але другого дня зранку привів майстра, замкнув його; а тут вістові прилітають – ворог іде. Данило зібрав дружину, вирушають у похід. Поїхав, а про майстра забув, що замкнений. А король видав такий закон, що ніхто не сміє до каси підходити, інакше смерть.

Минуло кілька місяців. Данило з військом повертається додому, чекає від майстра-золотаря дарунку за перемогу, а того нема. І тут згадав. Зіскакує з коня, біжить до каси, відмикає, а на купі золота лише кістяк з майстра, а на стіні золотом написано: «Срібло, злото – то болото, а хліб – цар».

Отак життя навчило…

На ужоцькій Верховині є мале село Ставне. Є воно окружене багатьма вершками. Один з вершків зветься Ріх. Старі люди переказують: жила раз у селі жона на ймення Петричкова. Вона держала кози. На Великдень усі люди пішли до церкви, а вона зосталася вдома сама з однорічною дитиною.

Козам не було чого дати їсти, то випустила їх на двір, аби шукали собі дещо. Кози не зосталися на дворі, а просто пішли на гору Ріх. Петричкова пішла з дитиною за ними. Догонила їх на самім вершку. Там увиділа широку пивницю, наповнену бочками золота й срібла. Зайшла вона там. Поклала дитину на землю й набрала повну хустку золота. Винесла його в ліс, висипала на купу й побігла ще по золото і срібло. Вдруге повелося їй зробити те саме. Коли вернулася втретє, то вже знайшла двері пивниці замкнені, а дитина лишилася в пивниці. Петричкова так настрашилася, що заніміла. Пішла вона до купи золота і срібла, а там знайшла тільки попіл. Побігла додому і, йойкаючи, показувала на гору Ріх. Привела там людей до дверей пивниці, та ніхто не міг дверей отворити.

Порадилися люди, найняли службу. Дванадцять попів вийшло на місце й служили службу, та нічого не допомогло. Пробували допомагати й ворожки, та й те не було нічого варте.

Раз десь коло Самбора знайшовся розумний чоловік, котрий порадив, аби пішли до тої пивниці знов на Великдень. Як тоді зайде Петричкова й не буде дивитись на золото і срібло, а тільки на дитину, то знайде її знову.

Так і сталося. Петричкова поправді знайшла там свою дитину. Нічого на ній не змінилося, тільки одним роком була старша.

Пивниця ще й тепер стоїть, але золота і срібла в ній од того часу ніхто не видів.

Тоді ж за моєї молодості, за мого часу, бо старі люди як згадають за те врем’я, то було розказують такий случай, що як одна жінка та чотирьох турків убила. От яким родом воно й було на тім боці – недалеко й відсіль, верст за сорок.

Стояла у лісі хатка; у тій хатці жив чоловік із жінкою. Находять на той край турки. Чоловік, злякавшись турків, забрав тілько двоє діток та й утік, а жінку таку, що от-от розсиплеться, покинув у хаті на Божу волю, бо її не можна було ні на коня посадить, ні на віз покласти… От, як осталась та жінка сама, дитину ізродила, зачала себе очищать; окропи гріє, а бачить у вікно, що прибігло два турки кіньми. Кого бояться – тих два й прибігло. Аж один з коня та в хату!.. Вона той окріп, що гріла, стрівши турка на порозі, як лине йому межи очі, так він і не кавкнув… та труп його сховала. А другий жде-жде, – не виходить товариш, – та й собі в хату. Так вона й тому так. А послі вп’ять два прибігло, вона й тих так: одним мечем повоювала – усе окропом-таки.

Ще як татари нападали, то раз таке було в однім селі. Як лише зробилася чутка, що татари йдуть, зараз усі люди хто що мав позабирали і повтікали в ліси. А лиш на кінці села, за рікою, стояла одна хата, а в ній жила жінка, вдовиця. То їй якось ніхто не дав знати і вона лишилася. То було рано, баба варить собі обід – борщ якийсь варила, аж ту татари прибігли до села. Всі розскочилися по хатах грабувати, а до тої бідної вдови не йшли, тілько одного вислали. Приходить він до хати, видить, що біднота, баба стара, та й каже:

– Бабо, давай їсти!

А баба, немного мисливши, виймила горнець з борщем із печи та й несе до стола, ніби до миски наливати, а далі, підійшовши до татарина, та й бух йому горнець кип’ятку на голову. Поки там той обварений міг крикнути, баба тим часом з хати та в поле, житами та й до ліса.

То в Орові колись мені старі чоловіки розказували. Пам’ятаю з них лише Петра Марголича.

На Ямельницю наскочили колись татари. Всі люди втекли з села, лишень єдна жінка сховалася в ямі, у пивниці для більби. Татари пошукали, понишпорили по хаті і вийшли, тільки єден лишився. А під хатою, на призьбі стояла бочка з росолом. Татарин зігнувся і нахилився в бочку, щоб придивитися, що там є. А жінка вхопила його за ноги і тримала доти, доки він не втопився в тому росолі.

То та хата ще донедавна стояла там. Є в Ямельниці ще стіл, який татари посікли із злості, що нікого в хаті не застали.

Ще в давню давнину, за часи наших дідів та прадідів, через передачу від одного до другого, а далі вже й до нас, справлявся й справляється мавчин великдень. Може, того справді й не було, а все ж таки, як там кажуть, гуло. Святкували його на Зелені свята. Старі люди розказували, мавки робляться з нехрещених дітей. Ото як яка мати опородить дитя та загубить його, або втопить, або що друге зробить, так то й буде мавка. Через те не можна починати купатися до Зелених свят. А як хто не втерпе та піде купатися до Зелених свят, то треба йому взяти з собою полиню, держати його в руках та й приказувати: «Мавка, мавка, на тобі полинь, а мене покинь! Мавка, мавка, на тобі полинь, а мене покинь!» То тоді купальщику нічого не буде. А як без полиню влізе купатися в річку, то тоді вона вирне з води та й залоскоче. Ото через те на Зелені свята носять в руках любисток, канупір, м’яту, як ідуть до церкви або так, як ходять по селу.

В Косівщині вірять, що в горах у великих лісах є лісові панни. Вони показуються людям вечером, звичайно лиш таким, що йдуть одиноко лісовою дорогою. Така панна виглядає спереду зовсім як молода панна, дуже хорошої вроди, але ззаду тягнуться за нею кишки. Вони заманюють недосвідчених парубків до себе в глибокий ліс і силують їх, щоб жили з ними. В Довгополі оповідають, що перед кільканадцятьма роками звабила лісова панна з собою одного молодого робітника – італьянця. Пізнім вечором він ішов через верх, а ввійшовши в ліс, не вернув з нього, – аж за два роки. З ліса він вийшов сивоволосим, згорбленим старцем і оповідав, що лісова панна держала його при собі, але як йому так було, де живе та панна і чому так подався, сього не говорив. Швидко потім він умер.

Київська Русь