В околицях Зборова (на Поділлі) – Колтові – люди показують вал, що тягнеться з проміжками, який зветься валом Ольги. Та княгиня, втікаючи від Батия, татарського хана, перемінилася в мишу і йшла попід землею, і всюди, де вона рила, висипався такий вал. Безпечне сховище знайшла аж в городищі Плісницьку, поблизу Підгірець, де, закрившись в замку, дала відсіч татарській орді. На тому місці видно ще й тепер кілька сот могил.

До приняття нашими предками християнської віри, кажуть, серед Києва стояв кам’яний ідольський бог Перун, з золотою головою. А тоді, як києвський князь Святославський привіз до Києва од греків християнську віру, того бога скинуто було в Дніпро. І поплив той Перун униз за водою, і спинився аж між порогами, коло високого скелястого острова, супроти Тівільжана. В тому острові є велика печера, і в тій печері й оселився той бог Перун. Там він перекинувсь у семиголового змія. Від того Перуна-змія й острів прозвали Перуном, а печеру – Змієвою. В тій печері, казали старі діди, були двері: сперше залізні, а тоді золоті; а всередині стояли столи: сперше срібняні, а тоді золоті. На столах були дуже дорогі скатерті з золотими китицями по углах. Усе там було дуже гарно вбрано, тільки нікого не було видко, а тільки чути було, що там хтось-то дуже тяжко стогнав в самій глибині. А стогнав не хто ж, як семиголовий змій. Люди боялися лазити в ту Змієву печеру. Тільки один дід Винниченко ходив туди, бо він був великий волшебник. Він брав з собою свічку і з нею влазив у печеру, а що він там робив, то невідомо. А як коли було влізе, то там підніметься такий страшенний гул, що аж усе каміння того острова тріщить. А гул йшов від того ж семиголового змія. Той великий семиголовий змій часто вилітав з печери, хапав скрізь красивих дівчат, жив з ними, а потім пожирав їх.

Одного разу він притяг якусь цареву дочку і вже був почав над нею знущатись, та бог наслав туди такого богатиря, який убив того лютого змія, а з царівною одружився і мав від неї три сини-соколи.

На самій голові того острова Перуна лежав великий плоский камінь, а на камені був якийсь напис – не по-нашому написано. Балачка йшла, що під тим каменем закопано багато золота, а зверху золота ще й зарито чоловіка, щоб він стеріг те багатство. Так колись-то, дуже давно, приїздили туди якісь-то невідомі люди, підняли той камінь та й забрали все те, що там було. Брали стільки, скільки хотіли, а кістки чоловіка, якого там справді було поховано, геть скрізь порозкидали.

Тепер у ту Змієву печеру, як коли дощ, ховаються пастухи. Вони кажуть, що всередині там так: курінем діло, а вгорі є невеличка щілина, крізь яку в ясний день пробивається соняшний промінь.

Під Києвом заліг змій, і жителі села Трипілля і міста Києва по черзі повинні були давати дітей на з’їдання цьому змію. От прийшла черга до київського князя, щоб він дав свою дочку. Дійсно, він нічого не зміг зробить і видав дочку. Але змій її не з’їв, так як вона була красива і сподобалась йому.

Вона ж дізналась, як можна вбити цього змія, написала записку, прив’язала до голуба і відправила в Київ. В Києві кузнеці Дем’ян і Кузьма викували великого плуга, запрягли у цього плуга змія і почали ним орати.

Під час оранки плуг викидав такі великі скиби, що перетворював їх у вали. Звідси і пішла назва Змієві вали. Він дійшов до Трипілля, страшенно втомився і почав пити воду з річки та й випив. Залишився струмок, який став називатись Стугна, через те, що він напився води і здихав, стогнучи.

На березі Тетерева – наш білий Житомир. Тихо в місті на світанку, мир навколо, спокій. Та це тільки так здається – місто кипить у праці.

Понад тисячу весен славних стрічає Житомир…

Ще за руських князів Аскольда і Дира був при дворі порадником старенький дідусь. Навчав жити мирно, тихо, дбати про державу. За це його Житомиром в Києві прозвали. Полюбили його князі, а він їх – ще більше. Та нагла Аскольдова смерть ранила старого. З тяжким смутком зібрав воїв і в ліси подався. Довго йшов на захід сонця у ліси древлянські, аж у долині між річками зупинився, нарешті. Вода чиста, ліс дрімучий, трава – по коліна; де не глянеш – звіру, птиці.

Тут заклали поселення й назвали Житомир.

Пишне наше місто Біла Церква. Красується в зелені рясних садів, росте й міцніє щороку.

Кажуть старі люди, що колись, ще за козаччини, поселився отут якийсь сотник на прізвисько Білий.

А той Білий та був собі козарлюга лепський. Ніхто його не переп’є, на шаблі не візьме: силач був великий і спритний. А до того ж одчайдушний, трясця б його взяла! Скільки раз піде на турка – все з крамом вертає. П’є, гуляє, бенкетує в будень і у свято. А як піде по майдану – аж земля трясеться. Отак гуляв той отаман.

Не зчувся, як старість потихеньку підкралася і лягла на плечі. Засумував козарлюга, на шаблю схилившись. Добра того – повні двори, а для кого, нащо? Не дав йому Бог діточок. Кому все лишити? А як старість білим цвітом оповила скроні, наказав побудувати для народу церкву. Донедавна, повідають, стояла.

Там і поховано сотника Білого.

Назвали її люди Білою Церквою, а від неї пізніше – і місто.

Коло Брідка є висока могила. Всі звуть її Дівич-Гора. Жив тут пастух і була в нього дочка-красуня. Таких уже не знайти. Де, бувало, пройде – мов сонце засяє, а промовить до вас, то аж серце зрадіє. Всі безмежно любили красуню та бажали щастя і долі.

Не судилась їй радість. Бо якось серед літа страшна вість-блискавиця гримнула людям: «Татари!» Крик, лемент і розпач. Пастухова дочка поспішала до батька в поле і потрапила в татарський аркан. Ой зрадів же проводир, як побачив красуню!

А коли хотів її обійняти, то схопила ножа і пронизала груди поганцю. Остовпіло військо, на коліна впало і почало кричати:

– Ал-ла-а-а!

Збіглися люди озброєні, прибіг батько з мечем. Та застав лиш порубане доччине тіло. Поховали її в полі. Кожен кинув на могилу по грудці землиці.

Так віками, хто йшов у поле, кидав землі грудку, і виросла висока Дівич-Гора.

Давно колись, дуже давно, як ще монастирі крестян багато мали, і землі, і всякого добра було доволі, от тоді й Лаврія мала стільки крестян, що не знала, що з ними й робити. Ченці лаврські думали-гадали, яку б то роботу їм дати, а далі й придумали: давай, кажуть, церкви строїть будемо. От і почали Софію будувати, а далі – Десятинну. І що то вже за робота була тяжка: цілісінький день роблять люди, не одпочивають, – звісно, як нашому братові було ще за кріпацтва. Ото збудували Десятинну, ченці розвели робочих по усяких роботизнах: одних у двори Лаврські, других – на поле погнали, а інших – куди інде, як кажуть, аби, значить, без роботи не сиділи.

Ото між тими, котрих відіслали в поле на роботу, був єдин такий чолов’яга, поштенний уже на літа, звався він Батійом. Його вже, бач, і браття не так приневолювали до роботи, як от других, так що йому й одпочити можна було, як водиться, після обід. І то вже він собі робить зранку й до обіда, а в обідню годину, доївши сухого хлібця з водою, і ляже одпочивати де-небудь під снопами, і вже тоді встає, як сонечко поверне і під тінню почне припікати. А далі й так бувало, що вже б і сонечку пора припікати, а Батій усе спить та спить. Запримітив теє прикажчик та й почав назирати за Батійом.

От на другий там, чи вже на третій день, не знаю, пора б уже і встати Батієві після обіднього одпочинку, а він іще спить. Прикажчик, звісно, до нього, коли дивиться – над ним стоїть якась тінь; він глянув угору, аж там орел широким листом простягся і нерухомо ширяє над Батієвою головою. Прикажчик думав, що воно так собі, та й збудив Батія до роботи. Коли ж ні, і вдруге, і втретє прилетить орел та й висить, наче на шнурочку, над Батієм, ото щоб тінь робити, як Батій спочиває. Прикажчик почав розказувати людям; вони й собі давай запримічати, і всякий день бачили того орла. «Що його робити?» – міркують. А далі, поміркувавши між собою, пішли радитись з гуменом[3] і розказали усе, як було. Гумен теж здивувався, зібрав братію і почали браття радитись, що його робити, що його казати в такім случаю.

От один чернець, такий лаврський, такий-то вже старий, що й господи, і почав казати:

– Я, – каже, – панотці, вичитав у книжках, що воно значить. Оттой Батій – богатир-лицар, йому треба вольну дати, бо він колись і нас поб’є й монастир зруйнує.

– Коли вольну, то й вольну, – в один голос відказали браття.

От раз покликали його та й кажуть:

– Ми, – мовляв, – пускаєм тебе, чоловіче божий, на всі чотири, йди собі, куди хоч.

А Батій, звісно, вже чоловік у літах, не хотів тинятись по світу і каже:

– Я ж вам робив стілько, то замолоду й держали мене, а на старість проганяєте. Куди ж тепереньки піду: сили вже нестає і хліба не зможу собі заробити.

А ченці: «Йди та й іди!»

Не мав чого казати бідолаха, треба йти, бо, звісно, – начальство, як його не слухати. Коли той же старий чернець, що вичитав про Батія в книгах, і каже гуменові, що так, мов, паноче, не можна його одпускати, треба з нього квиток взяти, щоб він нас не посмів грабувати.

– Коли взяти, то і взяти, – каже гумен.

От вони до нього, а він каже:

– Я, – каже, – не вмію писати, який я вам квиток дам?

От вони й кажуть йому:

– Коли ти, – значить, – не вмієш писати – вмочи руку в золоте чорнило та й прикладеш до бумаги, щоб нам хоч твоя признака зосталася.

Принесли йому золоту чорнильницю з золотим чорнилом, він умочив руку й приклав до бумаги. Ченці дали йому кусок хліба, гривню грошей та й вирядили од себе.

Пішов собі Батій в інше царство, в бусурменське господарство. Прийшов та й живе собі, поживає. Коли незабаром якийсь цар та на того царя-бусурмена пішов войною. Бусурмен злякавсь, не зна, що його робити. Далі об’являє по всьому царству, усьому бусурменству:

– Хто звоює мого неприятеля, за того мою царську дочку оддам, іще й півцарства замість приданого.

Батій приходить до царя та й каже:

– Я, – мов, – звоюю.

Зібрав військо і побив того царя, що йшов на бусурмена. Цар дав йому, на чім умовлявся: дочку свою і півцарства.

От вже Батій став царем. Згадав він, що колись-то його монахи притісняли, як ще він кріпаком був та церкви строїв. От він пішов до царя, свого вже тестя, та й каже:

– Подозвольте мені, татеньку, військо зібрати, на городи християнські йти, хочу я Київ з церквами золотоголовими звоювати.

Цар йому дозволив, він і пішов. Тільки що прийшов, то зразу ж таки звелів Софію руйнувати, а далі й Десятинну.

– Руйнуйте, – каже, – хлопці, щоб і сліду не було!

А Михайлівського звелів не чіпати, бо там ченці були добрі й гарно жили з своїми кріпаками.

Ото вже палив-палив, а далі й скомандував у Лаврію йти. Батій звелів грабувати й запалити святу Лаврію. А монахи, хоч деякі й поховались у печерах, і пізнали його та взяли зібрали усю святиню і вийшли до нього з хрестами й корогвами. Поперед усіх ішов гумен і на височенній палиці держав той квиток, що Батій колись дав ченцям. Батій, хоч вже був бусурменом, а все ж од свого не міг відрікатись. Як побачив той квиток, та навтікача, прибіг до Дніпра, сів у човен і посеред Дніпра лопнув.

З того часу свята Лаврія, кажуть люди, так запустіла, що в неї під престолом вовчиця дітей виводила. От таке-то було колись, тепер цього й сліду немає.

Це було в давнину, коли в широкі степи України залітали орди татарські. Страшний то був час: горіли села, голосили матері, просили захисту діти, а їх безжалісно рубали шаблями. Лилась кров, лились сльози. Старих людей рубали, молодих дівчат і хлопців забирали в полон і гнали в невідому країну.

В одному селі (а скільки таких сіл на широкій Україні!) росли і розцвітали красиві вродою і станом, чорноокі, працьовиті красуні. Ніжні, непорочні, як білий цвіт лілії.

Одного разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явились білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села, невідомі квіти розцвіли яскравим, сліпучим цвітом. Здавалось, що ніжні руки дівчат тягнуться до сонця, вітають світло. А ввечері, з заходом сонця, ховалися від чорної ночі. З того часу ці чудові ніжні квіти, яких прозвали ліліями, просинаються з сонцем і засинають з його заходом.

У лісі Закалівка, недалеко села Садки, на пагорбах, є урочище Пушкарі, яке омивають води річки Джурин. Після оранки тут знаходять черепки посуду, кам’яні сокири, кремінні рубила, наконечники стріл. Повідають люди, що тут закопана золота корона.

А було так. Височів на Пушкарях давним-давно замок слов’янської княгині. Коли ж одного дня на її володіння насунули ворожі орди, то княгиня звеліла слугам заховати у підземеллях замку її золоту корону. Перші напади ворогів були відбиті меткими пушкарями, що градом ядер привітали непрошених гостей. Коли ж втретє злі ординці хлинули, як повінь, в цей край, то замок не вистояв. Загинули лучники, мечники, пушкарі. Під тягарем руїн і згарищ загинула й княгиня.

Взялися одного разу батько з сином шукати ту корону. Бо хто її знайде, то все буде мати, бо корона мала чарівні сили в собі. Копали, копали і знемоглися у своїй силі. Присіли, почали дрімати. Коли глянули – перед ними стоїть княгиня, та така молоденька та пишна. З переляку шукачі остовпіли.

– Що тут шукаєте? – спитала.

– Шукаємо золоту корону, – відповів батько.

– Шкода вашого поту, – прорекла княгиня. – Таємницю схову чарівної корони тільки я знаю.

– То що ж нам діяти, княгине? – спитали.

– Не шукайте щастя під землею, а творіть самі добро на землі. Отоді у ваших працьовитих руках засяє золота корона, все будете мати, що захочете.

Хотів батько ще щось сказати княгині, та в ту мить вдарив грім, пішов зливний дощ. А постать княгині щезла з очей.

Ще повідають, що в темні ночі тут ясно від променів пробивних золотої корони. Та ніхто вже не наважується шукати корону, бо стереже її слов’янська княгиня.

Зібралася велика чирнява, село до села приставало і так ішли щораз далі. Аж прийшли до великого міста. З міста вийшли попи з коругвами і почали кланятися одні другим. Люди зметали на одну купу киї і запалили. Купа горіла сорок днів і ночей і штири, та й від того назвали місто тото Київ.

Був на Русі один пан, який неймовірно пригнічував своїх підданих; не тільки мусили працювати на нього, але ще він відбирав від них все, що можна було. І не було в них у дворі нічого – від корови до яйця, що б могли назвати своєю власністю. Довго терпів бідний люд те знущання й зажерливість свого пана, і, не можучи довше витримати, старші вирішили зробити заколот. Бачачи, на що заноситься, пан зі свого боку зібрав велике військо. Аж тут повстало багато людей з усіх сіл. Діди, баби, навіть діти вийшли з чим попало – з лопатами, серпами, киями. Маса бідних людей була численна. Пан затято боронився, але вони його гнали через гори й ріки, всюди розбиваючи і не даючи відпочинку. Допіру, коли прийшли на місце, де тепер стоїть Київ, і побачили, що не залишилося в живих жодного ворога, скидали свої киї в одну купу, яка була такою великою, що аж було розпочато будівництво міста, яке, оскільки з київ збудовано, названо Києвом.

Після потопу три сини Ноєві Сим, Хам і Яфет, метавши жереб, розділили землю, поклали не переступати анікому в братній уділ і жили кожен у своїй частині.

І був тоді один народ. А коли намножилося людей на Землі, то намислили вони спорудити башту до небес і город навколо неї Вавилон, будували вони башту сорок літ. І не була вона завершена, бо зійшов Господь Бог глянути на город і башту, і сказав Господь: «Се народ один і мова одна». І змішав Бог народи, і розділив на сімдесят і на дві мови, і розсіяв їх по всій Землі. По змішанні ж народів Бог вітром великим розвалив башту, однак є останок її.

Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племені таки Яфетового, постав народ слов’янський – так звані норики, які є слов’янами.

По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми, – од того, де сіли, на котрому місці.

Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами; а інші – древлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип’яттю і Двіною і назвалися дреговичами…

І так розійшовся слов’янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов’янські письмена.

Поляни ж жили в ті часи окремо і володарювали родами своїми… І були три брати: один на ймення Кий, а другий – Щек, а третій – Хорив, і сестра їх – Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок в честь свого старшого брата, й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодення.

Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: «На перевіз на Київ». Проте, коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя – не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив. Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай, і уподобав місце, і збудував малий городок, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли.

А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.

Опісля, по смерті братів цих [йдеться про Кия, Щека і Хорива] поляни були приневолені древлянами та іншими сусідами. І їх [полян], мешкаючих на горах серед лісів, знайшли хозари і сказали: «Платіть нам данину». Поміркувавши ж, поляни дали від диму[4] по мечу. І понесли це хозари до свого князя і своїх старійшин, і сказали їм: «Ось, натрапили ми на нову данину». А ті спитали в них: «Звідки?» Вони ж сказали: «У лісі на горах, над рікою Дніпром». Знову ті запитали: «Що вони дали?» І вони показали меча, і сказали старці хозарські: «Недобра данина, княже: ми її здобули односторонньою зброєю, тобто шаблями, а їхня зброя обоюдогостра, тобто мечі: будуть вони збирати данину і з нас, і з інших земель». І все це збулося…

Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось київського князя. Вона була чудова, як майське сонце. З усіх країв світу з’їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля. «Не піду, та й годі!» – казала вона всім.

Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечима, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз’їхалися. Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.

Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одним-одненька. Сумним-сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либеддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою…

Як ще ріки нікоторої не протікало, так Десна була старша за Дніпра. Стали вони сперечатися: «Которе прудче з нас двох пробіжить, то те буде старше». Так Десна зараз же, як засперечалась, порізалась, де низькі міста, щоб їй легше було, а Дніпро іще до батька пішов благословитися (а в їх батько – море, мабуть); так він порізавсь горами, бескеттями, поламався скрізь. Десна баче, що не випереде Дніпра, що Дніпро горами порізавсь, так вона стала рвать каміння і гатить Дніпро, щоб самій раніше порізаться (а тоді каміння ще не закляте було, тільки вже не знаю, коли його Матір Божа закляла?)[5]. І вона у двадцяти місцях гатила його, і поборолось там дванадцять порогів; а посередині чотири рази перегачувала. Ненасицький зветься – там камінь поріс; у чотири раза каміння тут лежить і учетверо проти тих, а то й у дванадцять раз дужче кидає проти тих… А звуться пороги так: первий – Кодацький, що коло Кодаків, де волохи живуть – тілохранителі: другий Сортцький – це не дуже великий; третій – Лаханський, четвертий – Вольнига, п’ятий – Ненасицький (коло кожного й канава є); а шостий – Богатир, там богатирі камінням кидались через Дніпро, так цей, що кинув з полтавської сторони, так камінь трохи не перелетів, а впав у воду, а той, що з другого боку, як кинув, то на тому камені аж п’ять пальців знать, і впав камінь аж на кручі.

А сьомий – Дзвонецький, восьмий – Будилов, дев’ятий – Воронова Забара – він не поріг, а скрізь по йому каміння розтикано, там камінь, там камінь – гірше в йому йти, як у порозі. Десятий – Свистун, одинадцятий – Гадюче Горло, там у його, як у горло йти, річечка така, так туди пліт як мотильне хвостом!.. Литвини як держать люльку в зубах, то хоч сам і вдержиться, то люлька небезпремінно з зубів вирветься (а вже вони ніколи люльки з зубів не випускають), а которий не вдержиться за бабайку, то так і полетить у воду. Дванадцятий – Вовчок.

Перепливши пороги, у Кічкас не допливають, то там, у праву руку, Забара-Розбійник зветься – його незамітно над водою; як лоцман добре його не знає, то завжди пліт на йому потрощить.

Пішов Володимир на хорватів. Коли ж він повернувся з війни хорватської, печеніги прийшли тим боком Дніпра від Сули. Володимир пішов напроти них і зустрів їх на Трубежі коло броду, де тепер Переяслав. І став Володимир на цій стороні, а печеніги на тій, і не наважувався ні він на ту сторону, ні вони – на цю сторону.

І під’їхав князь печенізький до ріки, і покликав Володимира, і сказав йому:

– Випусти ти свого мужа, а я свого, хай поборються. І якщо твій муж ударить об землю моїм, то не воюємо три роки; якщо ж наш муж ударить, то воюємо три роки.

І розійшлися в різні сторони.

Володимир же, вернувшись в стан свій, послав по табору глашатая з словами:

– Чи нема такого мужа, який би взявся боротися з печеніжином?

Не знайшлося ніде.

На ранок приїхали печеніги і свого мужа привели, а в наших не було. І почав тужити Володимир, звертаючись до всіх воїнів, і прийшов один старий муж до князя, і сказав йому:

– Княже! є в мене один менший син дома, бо з чотирма я вийшов, а він дома. З його дитинства не було такого, щоб ударив ним. Одного ж разу, як я сварив його, а він м’яв шкуру, то розгнівався на мене і роздер шкуру руками.

Князь же, це почувши, зрадів і послав за ним, і привели його до князя, і князь розповів йому все. Він же сказав:

– Княже, не знаю, чи здолаю його, спробуйте-но мене: чи нема бика великого і сильного?

І знайшли бика великого й сильного, і велів він роздражнювати бика; поклали на нього залізо гаряче і пустили бика. І побіг бик мимо нього, і схватив він бика рукою за бік, і вирвав стільки шкури з м’ясом, скільки йому рука захопила. І сказав йому Володимир: «Можеш з ним боротися!»

А назавтра прийшли печеніги, стали кликати: «Чи є муж? Наш уже готовий!»

Володимир же наказав тієї ночі одягти зброю, і зійшлися обидва стани. Випустили печеніги свого мужа: був-бо він дуже превеликий і страшний. І виступив муж Володимира, і поглянув на нього печеніжин, і засміявся, бо був він середнього росту. І, розмірявши відстань між обома військами, пустили їх одного до одного, і схопилися вони, і стали міцно держати один одного, і здавив він печеніжина руками до смерті, і вдарив ним об землю. І вигукнули руси, а печеніги побігли, і Русь погнала за ними, рубаючи їх, і прогнала їх. Володимир же на радощах заклав город на броду тому і назвав його Переяслав, бо ж перейняв славу юнак той. Володимир великим мужем зробив і його, і батька його. Й повернувся Володимир у Київ з перемогою та славою великою.

І жив Олег в мирі з усіма землями, княжачи в Києві. І прийшла осінь, і згадав Олег коня свого, якого тримав здавна у стайні, вирішивши ніколи не сідати на нього. Питав-бо колись волхвів і віщунів: «Од чого мені доведеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, якого ти любиш і їздиш на ньому, від нього тобі й померти!» Олег же, взявши це собі до тямки, каже: «Ніколи не сяду на нього і більше не гляну».

І звелів годувати його, і не приводити його до себе. І перебув декілька років, не бачивши його, аж поки й на греки не пішов.

А повернувшись до Києва і проживши чотири роки, на п’яте літо він спом’янув коня, що від нього, як віщували волхви, мав померти. І покликавши старшого над конюхами, запитав: «Де кінь мій, якого я поставив був годувати і берегти його?» А той каже: «Помер». Олег же посміявся і докорив віщунові, кажучи: «Невірно ото говорять волхви, і все те неправда є: кінь помер, а я живий». І наказав він осідлати коня: «Хай-но погляну на кості його». І прибув він на місце, де лежали його кості і череп голий, спішився і, посміявшись, сказав: «Чи не від цього черепа смерть мені приймати?» І ступив він ногою на череп, і, з’явившись із черепа, змія вкусила його в ногу. І з того він розхворівся і помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли, і поховали його на горі, яка зветься Щекавицею. Є ж і досі могила його, зветься могилою Олеговою. А було всього його княжіння тридцять три роки.

Прийшли печеніги вперше на Руську землю, а Святослав був саме в Переяславці. І зачинилася Ольга у городі Києві з онуками своїми – Ярополком, і Олегом, і Володимиром. І обступили печеніги город силою великою, незліченним числом довкола города – і не можна було із города вибратись, ні вісті послати. І знемагали люди від голоду і спраги. Зібравшись, люди тієї сторони Дніпра в човнах стояли на тому березі, і не можна було ввійти до Києва жодному з них, ані із города – до них.

І засумували люди в городі, і сказали:

– Чи нема когось, хто зміг би дістатися на той бік і сказати їм: «Якщо не підступите на ранок під город, здамося печенігам?»

І сказав один хлопець:

– Я проберусь.

І кажуть йому:

– Іди!

Він же вийшов із города з уздечкою і никав поміж печенігами, питаючи:

– Чи ніхто не бачив коня?

Бо він умів по-печенізькому, і його приймали за свого. А як наблизився до річки, роздягнувшись, кинувся у Дніпро і побрів. Печеніги ж, побачивши, кинулися за ним, стріляючи в нього і не можучи йому нічого зробити.

Ті ж, що побачили з протилежного боку, приїхали в човні назустріч йому, і взяли його в човен, і перевезли його до дружини. І сказав їм:

– Якщо не підступите завтра рано під город, люди хочуть здаватися печенігам.

Сказав тоді воєвода їх на ім’я Претич:

– Підступимо завтра в човнах і, забравши княгиню й княжат, умчимо на цю сторону. Коли ж цього не зробимо, нас має згубити Святослав.

А на завтра сіли вони вдосвіта в човни і голосно затрубили, і люди в городі зняли галас. Печеніги ж, думаючи, що князь прийшов, побігли врозтіч від города.

І спустилася Ольга з онуками і з людьми до човнів. Бачачи це, князь печенізький вернувся один до воєводи Претича і спитав:

– Хто це прийшов?

І той сказав йому:

– Люди з того берега.

І спитав князь печенізький:

– А ти бува не князь?

Він же сказав:

– Я муж його і прийшов як попередня сторожа, а слідом за мною йде численне військо з князем.

А це він сказав, щоб налякати їх. Тоді каже князь печенізький Претичу:

– Будь мені другом.