Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Кодло

ModernLib.Net / Современная проза / Соколян Марина / Кодло - Чтение (стр. 1)
Автор: Соколян Марина
Жанр: Современная проза

 

 


Марина Соколян


Кодло

Експериментальне дослідження

Людський розум влаштований таким чином, що людина більше схильна до брехні, ніж до правди.

Еразм Роттердамський

Університет — це сам Диявол, або, принаймні, його основна резиденція. В будь-якому разі, навчання тут — остання річ.

Лорд Байрон


ВСТУП

Тяжко навіть уявити, яку всеосяжну владу має над нами школа. Звісно, не лише початкова школа — але й усі її модифікації вищого рівня.

Наші взаємини з владою починаються саме зі школи. Влада батьків має іншу природу, там діють як фізіологічні, так і економічні чинники. А от у школі ми мусимо коритись зовсім чужим людям. Там створена жорстка система винагород і покарань, саме там формується умовний рефлекс реакції на примус — хтось потерпає під тиском обмежень, а хтось вчиться отримувати від цього користь.

Школа — це окремий мікрокосм, гротескна модель суспільства. Більш за все ця суспільна модель нагадує олігархію, чи навіть синархію, оскільки влада вчителів, традиційно, тримається на духовному авторитеті. А ще — на вихованому цивілізацією культі знання. Вони немов складають коло втаємничених, котрим належить істина. Їм не потрібно нічого доводити, адже вони вимагають беззаперечної віри. Вони здатні переконати нас в будь-чому.

Школа — це місце, де все присвячене одній меті: виробництву людей. Ми йдемо до шкіл неоформленими, де нас беруть, як глину, і нашвидкуруч ліплять різні корисні речі: з кого — чарку, з кого — урну, а з когось — діряву макітру. А потім ставлять на дно серійне тавро. І що б ми далі не наливали у власні світоглядні "ємності", форма їхня вже не зміниться.

Школа — це своєрідний інкубатор, де створюються необхідні умови — закритий, комфортний простір та інтенсивне насичення належною інформацією. Але варто інкубаційному періоду завершитись, варто нам опинитись поза дбайливо створеним для нас світом, і ми відчуваємо неабиякий дискомфорт. Ми почуваємось втраченими і не відразу знаходимо собі адекватне застосування. Добре коли взагалі знаходимо.

Адже школа — це лише містифікація, нехай як завгодно складна і наближена до дійсності. Все, що там відбувається — це швидше гра, моделювання, випробування. Винагороди і покарання — лише символічні. Вони є для нас настільки реальними, наскільки ми дозволимо їм бути. Влада вчителів є такою ж ілюзорною. Адже саме ми дали їм цю владу! Ми дали їм нашу шану і покору в обмін на інформацію та корисний досвід.

Однак, ця гра часом заходить надто далеко. Не знати навіть, може такою є людська природа, але ми щоразу забуваємо про те, що в дійсності діють інші закони, аніж в стінах освітніх закладів. Дві найбільші наші помилки — звичка до покори та проблеми з усвідомленням відповідальності за власні вчинки. Перша помилка призводить до розгубленості, безпорадності, а також ліні і нездатності до боротьби. А друга помилка — інша крайність — робить нас легковажними, а іноді навіть схильними до злодіянь.

Ви добре вчились в школі? Ну, і чого ви досягли? Якщо ви повірили в цю Велику Містифікацію, то, ймовірно, вас і надалі дуритимуть. Якщо ж ви геть в неї не вірили, то, власне, ви мабуть і нічому корисному не навчились, адже гра без віри в неї втрачає будь-яку цінність. Отож, виходить, треба водночас і вірити, і не вірити? Змінювати переконаність на скептичність по два рази на день? Ну, якщо вам вистачить на це сил душевних, то ви з честю пройдете це випробування. І може навіть, навчитесь дурити інших. А вони подарують вам владу над собою.

РОЗДІЛ І. ШКОЛА, ЯКА Є

Він зупинив працівника вокзалу, що проходив повз, але не наважився запитати про платформу дев’ять і три чверті. Службовець ніколи не чув про "Хогвардс" і, коли Гаррі не зміг пояснити, де розташована ця школа, почав дратуватися, наче Гаррі зумисне прикидався дурником.

Дж. К. Роулінг

Належне покарання… Навіть більше того — відповідне. Навдивовижу адекватне. Шляк! Сорок три чорти йому в пельку!

Я підібрала камінець і зі злістю жбурнула його в піняві води затоки Сент-Ендрюз. Якийсь джентльмен в капелюсі здивовано зиркнув на мене. Що вирячився? Іди, йди собі, дядьку! Не бачиш, насолоджуюсь пейзажем. А валізи? То що? Все своє ношу з собою. Косметичка там, несесер… Боже, як я хочу спати, їсти хочу, в душ! Я ж уже третій день в дорозі. І головне, абсолютно невідомо, що мені робити далі.

Тільки зі мною, мабуть, могло таке трапитись. Вічно я якісь пригоди вигадую на свою… гм, голову. Як ото минулого року, заманулося мені провести включене спостереження за роботою столичних повій. Еге, добре хоч в міліцію вчасно забрали; ніколи не знаєш, де тобі пощастить… І тепер от. Вступити за фіктивними документами до фіктивного університету! Правда, смішно?!

Ну, власне, сам університет справді існує. Тут навіть, я чула, навчається котрийсь зі спадкоємців англійського престолу. Вельми славна установа, гарна така, вся модна, стародавня і таке інше. Он, бовваніє за спиною своїм шикарним історичним фасадом. Лише от документи мої свідчать про зарахування до факультету, якого просто немає в цьому чудовому освітньому закладі. "Human Science School"… Я зі своїм хлопським розумом вирішила, що то щось на зразок факультету психології. Школа психології тут таки є, лише про мене тут ніхто й не чув ніколи. Продемонстрували мені списки, побідкалися зі мною за компанію… ну і до побачення. Отакі от "Європейські Університети". Холера! Аніта до Амстердаму поїхала, цікаво, як-то в неї склалося? Може теж блукає тепер, червоними кварталами? А Маркові взагалі пощастило. З Будапешту найближче додому добиратися. Хоч автостопом. А мені, з цієї діри дідькової як? Все ж таки острів…

А може це й справді жарт такий? Англійський такий гумор? Подивилась поважна комісія на мою довільно заповнену анкету, художньо скомпільовані рекомендації, і вирішила влаштувати мені таку науку? Мовляв, жеби знала, як серйозних людей дурити. Схоже на те. Ну, вважайте, все, я караюсь, мучусь, і всіляко каюсь, готова, можна сказати, свою провину спокутувати. Не така вже вона й страшна. Біда в тому, що гроші в мене вже майже закінчились. Квиток на літак до Лондона мені видали разом з документами (дивно, як це він виявився справжнім?), а от далі порадили добиратись власними силами. Сказали, потім відшкодують. Ну, я й замовила собі нескромно квиток першого класу на единбурзький поїзд. А потім ще таксі від Лейчарса, чи як там його…

Ну все, я більше не можу. Якби не цей холодний вітер, заснула би просто тут, на причалі. Наблукалась я вдосталь, до пенсії стане. В цьому чарівному Сент-Ендрюзі консульства нашого, звичайно, немає. То що ж, назад до Лондону? Але за які такі кошти? І, до речі, вже вечоріє, то що ж, мені і справді ночувати на вулиці?

Я підібрала валізи і пошкандибала назад до центру містечка. Пошкандибала, бо плюс до всіх своїх нещасть натерла ногу, та й валізи з речами на наступні десять місяців зовсім життя мені не полегшували… Треба було знайти телефон і ще раз спробувати додзвонитись до шановного пана Фелоні, який підписав мені листа-запрошення. Не може ж так бути, щоб формальності на кордоні мені вдалося подолати за допомогою підробних документів! Та й співбесіда у посольстві… Адже у нас не так просто отримати візу до Британії. Значить, клята Школа Людських Наук таки мусить існувати!

Містечко взагалі-то навіть гарне і по-музейному затишне. Коли я лише дізналася про своє призначення до Сент-Ендрюза, я довго з захопленням розглядала листівки і фото цього міста. Ну що ж, тепер я могла бачити мальовничі руїни замку, залишки славетного собору, схожі на величезне веретено, та гостроверху вежу Святого Сальвадора так би мовити, in personae. І все це, з огляду на теперішні обставини, тішило мене невимовно.

Побиті горем коліщата валізи глухо стукали по бруківці. В місті вже почали запалювати вечірні вогні, прожектори гарно висвітили замок і узбережжя. Угу, навряд чи я зможу видзвонити пана Фелоні о такій годині. Навіть якщо він існує. Значить завтра, з самого ранку я повернусь до Університету, зроблю там скандал по мірі сил і можливостей. Тоді мене напевне депортують. О, яка гарна ідея! Але ж то лише завтра…

Тим часом я вийшла на центральну вулицю міста — Market Street. Ну, принаймні, це — найширша вуличка, прикрашена навіть сяким-таким фонтаном і численними крамничками та забігайлівками під життєрадісними вивісками "Pots and Pans", "Crown and Anchor", "Fine Ale and Food"— автентика, та й годі. Тут, трохи далі, мусить бути туристична контора, може вони зможуть мене направити десь недорого переночувати? Ага, ну звісно, вони вже зачинені. Дуже добре. Куди ж тепер? Я роззирнулася. Погляд мій зупинився на готичній вежі церкви Святої Трійці. Це було б дуже, гм, іронічно. Останній притулок скривджених і стражденних…

Я підійшла до чорного ходу і постукала. Відчинили мені не відразу, довелося грюкати залізним кільцем з усієї сили. Через кілька хвилин фізичних вправ двері прочинилися, і звідти визирнуло обличчя немолодого… священика? служки? сек’юріті?

— Вибачте, — повідомив він мені з таким невимушеним північним акцентом, — Церква закрита для відвідувачів. Приходьте завтра о дев’ятій.

Я глибоко вдихнула і почала розпачливу оповідь про свої поневіряння. Як-то мене спіткала зла халепа, і як мені тепер нема куди податись. Нажаль, моя англійська була далека від оригіналу — в нас викладали американці, які геть зіпсували мені вимову і лексикон. Вони взагалі висловлювалися беззмістовними словосполученнями на зразок "well, it’s kind’a like, you know". І ми їх, як не дивно, розуміли. Однак, тут в моєму голосі природним чином прорізалися інтонації "немісцевих" блукальців вагонами метро, і від цього переконливість моя дещо зросла.

Напевне, мені пощастило. А може, справдилася теорія Мілгрема про те, що в маленьких містечках народ набагато гуманніший. Сент-Ендрюз, безперечно належав до таких — всього десь із п’ятнадцять тисяч населення — тож представник святої шотландської церкви іронічно так мене оглянув і відчинив двері. При цьому він додав, що може розмістити мене лише в службовому приміщенні, і то лише до ранку. Ну, на той момент це мене більш ніж влаштувало.

Слідом за своїм благодійником я перетнула чималенький зал собору, з величними колонами і темними нішами. Якийсь інший автохтон ходив з довгою палицею із залізною чашечкою на кінці і гасив свічки на високих канделябрах коло олтаря. Він вказав на мене і щось запитав у мого провідника, той щось ствердно відповів, але з причини граничної втоми, я вже не здатна була розібрати, про що мова. Насправді, це вже мене навіть і не хвилювало.

Кімнатка, до якої мене відвели, була метрів з шість квадратних у розмірі, ще й захаращена якимось незрозумілим начинням. Пам’ятаю, я ще звернула увагу на залізяччя на полиці, яке мені чимось нагадало приладдя для тортур; в куточку стояла невелика протерта канапа. Тут мій провідник ще раз скептично всміхнувся, побажав доброї ночі і залишив мене на самоті.

Цікаво, що, незважаючи на страшну втому, — ноги гули мов дзвони, а очі закривалися самі собою — заснути мені вдалося не відразу. Вся ця ситуація вдавалася мені якимсь химерним сном. Ну, дурне спить, дурне сниться… Але ж справді, кому і навіщо потрібно було витрачати стільки зусиль і коштів, аби лише наді мною так витончено познущатися? Наче ж і ворогів особливих я за собою не помічала… Я вертілась мов дзиґа на незручній короткій канапі, намагаючись знайти якесь логічне пояснення своїм перипетіям, але все намарне. Втім, в мене не зникало відчуття, що той, хто задумав все це, з цікавістю спостерігає за моїми посмикуваннями. Тобто, може не безпосередньо, а якось так, заочно, чи що… Та, швидше за все, це припущенням було лише однією з тих алогічних ідей, що виникають на межі сну і реальності. Напевне.

Розбудили мене рано, мабуть десь о сьомій, ввічливо запропонувавши іти шукати собі ліпшого притулку. В цей час Університет ще спав, не підозрюючи навіть про мої недобрі наміри влаштувати там потворний скандал. Втім, я не відчувала ніякого ентузіазму — я так і не змогла виспатись, та й просто відпочити по-людськи не вдалося. Ну, з іншого боку, цей спочинок, хай і неефективний, був абсолютно безкоштовним. І це слід цінувати.

Мляво подумалося, що треба би щось зробити з клятими валізами. На тій автобусній станції, з якої почалося моє знайомство з Сент-Ендрюзом, мусять бути якісь камери схову. Два квартали по Маркет-Стріт, потім здається, направо…

На станції стояв лише один невеликий рейсовий автобус. Я з тугою глянула на нього, мріючи про можливість сісти туди і поїхати геть, а бажано, додому, де я зможу забути про цю ідіотську історію… Зараз, нашкребу останнє на квиток до Единбурга, а там вже мусить бути консульство… І тут валізи повипадали з моїх натруджених рук. До вітрового скла автобуса була причеплена табличка з написом "St. Andrews University. Human Science School".


***

Я неодноразово потім думала, що було б, якби того ранку я вирішила відразу ж піти десь інде, скажімо, до Університету, щоби брати його облогою. Або ж зайшла десь випити кави. Чи просто не глянула на автобус, не помітила таблички. Може все склалося б інакше. А, зрештою, може й ні.

В той момент я відчула лише запаморочливе полегшення. Адже мені не доведеться більше жебрати і ночувати під церквою! В мене тоді не виникло жодної підозри, жодного запитання на зразок "якщо ця Школа існує-таки, чому ж про неї ніхто не знає?", та і взагалі не виникло ніякого бажання щось з’ясовувати. Здавалося, як тільки я почну задавати запитання, автобус просто зникне, і я знов опинюсь на вулиці без пенсу грошей. Е, ні… Що ж, розрахунок був правильним.


***

Школа була розташована десь кілометрах в тридцяти на північ від Сент-Ендрюза, за його безмежними полями для гольфу, серед порослих рудим чагарником пагорбів. Її кампус складався з трьох сполучених між собою будівель сірого каменю, стилізованих під романський стиль, з маленькими баштами, арками і порталами. Будівлі стояли на маківці високого пагорба, звідки відкривався мальовничий краєвид огорнених блідо-блакитним туманом схилів і ламаної лінії узбережжя.

Першим моїм враженням було відчуття якоїсь втаємниченої монументальності, якщо, звичайно, можна так висловитись. Себто, Школа виглядала ефектно, навіть трохи моторошно; доповнювався цей ефект тим, що навколо не було видно жодного людського житла. Я, звичайно, знала, що не так далеко звідси розташоване затишне студентське містечко Сент-Ендрюз, та все ж таки тут панувала відчутна атмосфера усамітненості.

В автобусі крім мене та водія, було ще двоє молодих людей, які перемовлялися зовсім незрозумілою мені мовою. Ці юнаки були схожі на якихось латіносів — перуанців, чи щось таке; при цьому виглядали вони не надто дружньо, тож я і не намагалася зав’язувати з ними світської бесіди. Хоча, судячи з їхніх пронизливих поглядів, вони мене з цікавістю обговорювали. Та й не дивина — після усіх моїх пригод вигляд у мене був красномовний: червоні очі, синці, обідрані ноги і одяг в такому стані, що його не посоромився би професійний волоцюга. Ну то хай їм повилазить! На знак протесту, я дістала із сумки залишки вчорашнього сандвіча і з хворобливим задоволенням спожила його, розглядаючи у вікно північно-шотландський пейзаж.

Коли ми прибули до кампусу, на його подвір’ї, вистеленому дрібною бруківкою, нас вже зустрічав невиспаний дядько в клітчатому пледі. Виглядав він десь років на сорок; здалеку він був трохи схожий на ображеного долею бурундучка, ситого і загалом незлостивого. Втім, якщо придивитись пильніше, можна було помітити його хитрувато-жадібний погляд… як наче він збирався нишком, поки ніхто не помітив, поцупити з кухні десерт. Назвався він Рене Бамбузлом, викладачем, якому випала честь зустріти вранішніх прибулих. Так і сказав: випала честь. З такою протяжною саркастичною інтонацією.

Пан Бамбузл провів нас до однієї з будівель, повідомивши, що то є Residence Hall, такий собі гуртожиток, іншими словами. Потім, перевіривши наші документи, він видав нам ключі від кімнат. Мені дістався номер 22, куди я й попленталась, плекаючи мрію про належний спочинок і може навіть — о невимовне щастя! — можливість прийняти душ. Кімната моя знайшлася на другому поверсі — досить просторе приміщення на двох мешканців, з дерев’яними панелями і важкими завісами кольору стиглої вишні. Меблі були не те щоб старовинними, але з тієї тривкої породи, яку часом можна знайти в старих помешканнях з високими стелями. Однім словом, мені сподобалось.

Одне з ліжок було розгорнуте, поряд лежала валіза, з якої ніяково визирали якісь лахи. З цього я зробила висновок, що тут вже хтось живе. Однак, цього когось тут не було — моя сусідка, мабуть, вийшла за якимись ранковими справами. Я випустила з рук валізи і впала на вільне ліжко. Нарешті! В мене є своє легітимне місце, і це не закуток в підворітті, і навіть не канапа в церковній коморі. Хоча, з іншого боку, все добре закінчилось, і навіть буде, що потім онукам розповідати. Ха, бідні онуки!

На тумбочці коло ліжка лежав свіжий пухнастий рушник, що надихнуло мене на ідею піти пошукати душову кімнату. Знайшлася вона, щоправда, аж в кінці коридору. Хоча це була громадська душова, розрахована людей на десять, все виглядало дуже навіть пристойно, а в приватній душовій кабінці було настільки екзотичне управління, що, поки я адаптувалась до цих технічних новацій, мене кілька раз щедро ополоснуло окропом. Втім, на тому сюрпризи не закінчились.

Коли через деякий час я повернулася до кімнати, в капцях та з рушниковою інсталяцією на голові, там вже хазяйнував якийсь невідомий мені молодик.

— Е-ее, — люб’язно поцікавилась я, — А що ви робите в моїй кімнаті?

Він відірвав погляд від краєвиду за вікном і з-під лоба подивився на мене. Це був високий худорлявий юнак, з чорною кучерявою шевелюрою і великими темними очима.

— А ви?

— Живу я тут, — гордо промовила я.

Він насупив брови, немов обмірковуючи якусь складну філософську дилему.

— Ви впевнені?

Тепер вже мене трохи заціпило.

— Ну, є деякі об’єктивні причини, які змушують мене так думати.

— А! Ха-ха!

— Чого ви смієтесь?

— Це такий жарт? Дуже смішно.

— Добре, що ти такий веселий, — похмуро мовила я, — В наш час без почуття гумору ні на крок.

Я зітхнула і, пройшовши до свого ліжка, почала сушити волосся. Кучерявий ошелешено спостерігав з моїми діями. Очі його зробилися геть круглими і наполоханими.

— Але ж ви не можете так вчинити!

Дуже вже смішний в нього акцент. Схожий на французький.

— А чого ж ні? Мені ж треба посушитися, тут не так вже й тепло. І взагалі я б хотіла перевдягтися, ти не проти?

— Mon Dieu, — осудливо кинув він і притьмом вибіг з кімнати.

Цікаво, це що, мій сусід? Я підозрювала, що на заході значно менше гендерних упереджень, але це все якось трохи несподівано. А втім, це може бути навіть цікаво, з точки зору побутових поведінкових установок… Але бідолаха зреагував якось вже зовсім неадекватно. Ну що ж тут такого страшного?

За кілька хвилин він постукав, пововтузився трохи під дверима, і лише потім зайшов. Виглядав він при цьому дещо пригнічено.

— Все гаразд? — співчутливо запитала я.

Відповіддю мені був красномовний осудливий погляд.

— А все ж таки?

— Я… я вчився в єзуїтському коледжі, Ecole de Provence. Я не звик… І крім того…

— Крім того, що?

— Жанін, вона мені не вибачить!

— Аж он воно в чому справа! — розсміялась я. Від цього він якось зіщулився, тож я швиденько надбала серйозного вигляду, — А що, нічого не можна зробити?

— Бамбузл сказав, що ми не можемо змінювати кімнати. Що жінок менше ніж чоловіків, і хтось мусить… жити з ними, — при цьому бідака аж зашарівся.

От чудасія. Ніколи такого не бачила!

— Ти не переймайся, — порадила я, — мені теж дехто може не вибачити. Так я йому сказала, що то його проблеми, і він може мастити собі голову мармулядою. Ну, давай, мабуть, знайомитись. Ірма.

— Тонi.

Він дуже обережно потис мою простягнену руку.

Далі пішло трохи простіше. Коли Тоні пересвідчився, що я не маю наміру ґвалтувати його hic et nunc, йому, схоже, трохи полегшало, і він навіть спромігся на досить осмислену бесіду. Приїхав він ще вчора, і вже встиг тут трохи освоїтись. На моє запитання, чи добре він доїхав, Тоні якось загадково поглядів на мене і сказав "зрештою, добре". Та нехай, це можна буде з’ясувати пізніше.

Враження від Школи в мого сусіда були неоднозначні. Сподобалось йому, як тут все обладнано: два комп’ютерних класи, пристойна бібліотека. Годують непогано, щоправда на чорний пудинг, місцевий делікатес з кров’ю, в нього хоробрості так і не вистачило. А от розташування Школи на узбіччі цивілізації його не надихало. За добу він не знайшов тут навіть телефона; що вже казати про інтернет. Пан Флаерті, місцевий завгосп, повідомив, що телефони — лише в кабінетах викладачів. А Тоні ж мусив відзвітувати батькам і коханій Жанін! Жах!

З викладачами він ще практично не спілкувався, декана нашого, того самого Річарда Фелоні ще немає, він мусить приїхати сьогодні на церемонію посвяти. Тим часом всім заправляє професор Бамбузл.

— А що то за церемонія? — зацікавилась я.

— Хтозна. Правда, професор Бамбузл пообіцяв, що буде ритуальна ініціація.

— Що ще за холера? В них тут що, масонська ложа?

— Ложе? Гм. Ну, не знаю. Але труну і канделябри вже привезли.


***

Під час обіду я спробувала розвідати, наскільки все це серйозно. Обставини, які привели мене до Школи, таки змушували припустити, що тут має місце якась дуже вже специфічна організація. Втім, Тоні міг і жартувати, адже я ще не встигла осмислити логіку почуття гумору мого єзуїтського сусіда.

Обід був накритий у великій залі лекційного корпусу. Зала була затишною — зі стрілчастими вікнами, забраними кольоровим склом, та довгими дерев’яними столами. В цей сонячний день світло падало досередини веселковими стрічками, створюючи відчуття святкового ярмарку, — з дзенькотом посуду, голосними розмовами та нервовим сміхом перших знайомств.

Тут я мала нагоду зблизька роздивитись майбутніх колег по навчанню — всього нас було чоловік з п’ятдесят, при чому частка жінок справді складала не більше третини. Дівчатка були активні і галасливі, та, відчуваючи свою явну меншість, інстинктивно гуртувалися за статевою ознакою. Я підійшла до "дівчачого" куточку, де мене прийняли досить прихильно, особливо ж, коли я розказала їм про мого доброчесного єзуїта. Виявилося, мені ще пощастило. Чорнявій Вероніці з Чехії взагалі дістався якийсь похмурий бармаглот, який ледве-ледве кумекав англійською і вже встиг дістати її розпачливими завиваннями свого привезеного в гірському рюкзаку магнітофона. Чому ж нас не могли поселити разом? А похмурого бармаглота з єзуїтом? Думаю, це було б значно меншим випробуванням для благочестя Тоні. Бідолашна Вероніка теж цього не розуміла, і ми з нею склали гарний дует, виспівуючи каноном "ну де ж справедливість", "що б це значило" і "підозріло це все". Така продуктивна атмосфера дала мені можливість, понизивши голос, поцікавитись церемонією посвяти. Гарна як ружа дівиця Дафна вигнула брову і так само тихо мовила у відповідь:

— В них там якісь загадкові маніпуляції з канделябрами.

Вона кивнула на інший куток, де за обіднім столом засідали кілька чоловік професорів. Дівчата тихенько пирснули.

— Не подобається мені отой тип, — Дафна вказала на високого насупленого бороданя, який з ненавистю колупав щось у тарілці, — Цікаво, що він буде в нас викладати? Теорію та практику ритуальних екзекуцій?

Бородань, немов відчувши нашу увагу, кинув на нас зосереджений погляд, піднявся і рушив в нашу сторону.

— Ой! — Дафна манірно затулила губи долонями.

Ми поштиво замовкли. Ритуальний екзекутор ввічливо привітався.

— Добридень, панянки. Моє ім’я Алан Арт, я викладатиму у вас деякі курси, — він значуще посміхнувся, зробившись схожим на великого чорного крука, — а поки що я маю для вас повідомлення. Після того, як пообідаєте, підійдіть до кабінету 21 першого корпусу, і отримайте мантії та інструкції щодо церемонії посвяти.

Потім він попрощався і рушив в обхід залу, очевидячки, з наміром ощасливити своїм повідомленням решту студентів.

— Мантії? — приголомшеним відлунням прозвучав мій голос.

— Ага, а також маски і наручники, — страшним голосом проказала Дафна.

Ми розсміялися. Щоправда, трохи істерично.

Інструкції, як і мантії, були елегантно простими. Розпорядники церемонії спланували розділити нас на чотири групи, кожну з яких вестиме до посвяти свій провідник. Повідомлялося при цьому, що провідники будуть нашими кураторами протягом усього подальшого навчання.

Розподіл на групи відбувався за незрозумілою мені логікою, і мене трохи здивувала інформація про те, що моє ім’я внесено до групи Алана Арта. Туди ж потрапила язиката красуня Дафна, що змусило мене злостиво усміхнутися. Керівниками інших груп були професор Бамбузл, доктор Альберт Мілтон та професорка Феліція Демінор. Якраз до неї і потрапив мій благочестивий сусід Тоні. От же ж щастить хлопцю!

Отож, слід було одягти видані мантії — прості чорні хламиди — і, відповідно до групової належності, опівночі прибути до вказаних аудиторій адміністративного корпусу. Нічого більше про церемонію не повідомлялося. Щоправда, внизу, під скупими інструкціями стояв якийсь латинський вислів. Audi. Vidi. Tace. Нажаль, на той момент моїх знань латини не вистачило для належної інтерпретації цього вельми змістовного девізу.

Тим часом до півночі залишалося ще кілька годин, які я вирішила витратити… ні, не витратити — інвестувати в здоровий сон. Тепер, попри всі загадкові перспективи, це вдалося мені без жодних зусиль.

За десять дванадцята мене хтось поторсав, вихопивши мене зі слизького марева сновидінь. І був одразу ж обізваний мною по матінці та інших нахабних безсовісних родичах. На щастя, все це я вимовила рідною мовою, тож ніжні вуха Тоні майже зовсім не постраждали.

— Вже час, — винувато мовив він, — ти ж не хочеш запізнитись?

— God damned! — виголосила я, вистрибуючи з ліжка в негліже.

Тоні зашипів і відвернувся.

— Ну вибач.

— Та нічого. Лише не лайся. В нас за таке змушували вечорами мити аудиторії.

— А, буду мати на увазі. Merde! — прокоментувала я одягнені навиворіт штани.

Єзуїт аж закашлявся, промовисто глянувши на мене.

— Все, я готова!

Я похапцем застебнула мантію і вискочила з кімнати, Тоні розсудливо зачинив двері на ключ. Аби скоротити шлях, ми бігцем перетнули широкий шкільний двір, щільніше загортаючись у мантії — вітер був особливо пронизливим, а з узбережжя чути було особливо розпачливі удари хвиль об скелястий берег. На подвір’ї не було нікого; Тоні сердито зиркав на мене, невербально звинувачуючи мене у нашому неминучому запізнення.

Втім, ми прийшли практично вчасно. Не знаю, як там професорка Демінор зреагувала на появу Тоні, а професор Арт, який тримав в руці якусь анахронічну лампу зі свічкою, лише відсторонено звірився зі списком, зітхнув і звелів іти за ним. Він довго вів нас темними коридорами і ми, дванадцять принишклих студентів, скоро вже зовсім не орієнтувалися, де ми й навіщо. Підозрюю, що професор вів нас колами, з другого поверху на перший і назад, але сказати, де ми в результаті опинились, я напевне, не змогла б. Нарешті ми зупинились коло якихось дверей. Тоді професор Арт, зловісно всміхаючись (це йому так пасувало!), загасив лампу. Потім почувся скрип відчинюваних дверей і шепіт професора "обережно, заходьте по одному".

За якусь мить урочистість моменту була порушена звуком падіння і чиїмось ображеним зойком.

— Я ж сказав обережно! — гримнув професор.

Як вдалося мені розгледіти, прохід був перегороджений низьким, але широким поріжком чудернацької форми. Схоже, це була кришка від труни, про яку йшлося напередодні. Слід було обережно переступити цей хитрий поріжок і пройти вглиб приміщення, де, судячи з шуму дихання і збудженого перешіптування, вже зібралися всі решта учасників церемонії. Темно було, хоч в око стрель, лише кволі місячні промені навпомацки пробирались крізь причинені фіранки.

І тоді зазвучав Голос. Відразу ж змовкли перешіптування, всі, схоже, затримали подих, вслухаючись в слова, потужність звучання яких змушувала подумати про величезні стерео динаміки.

Не вірте тому, хто каже, що знання — це світло.

Не вірте тому, хто стверджує, що бачив це світло.

Не вірте тому, хто обіцяє відкрити вам істину.

Пошук правди дійсно є блуканням в пітьмі.

Але втаємничений не шукає світла.

Втаємничений вчиться бачити в темряві.

Не вірте тому, хто каже що правда вказує путь.

Не вірте тому, хто стверджує, що знайшов цей шлях.

Не вірте тому, хто обіцяє показати вам дорогу.

Пошук єдиновірного шляху приречений на помилку.

Але втаємничений не шукає належного шляху.

Втаємничений вчиться іти бездоріжжям.

Не вірте тому, хто вірить.

Не вірте тому, хто вважає, що вірить.

Не вірте тому, хто схиляє вас до віри.

Прагнення віри є відмовою від правди.

Але втаємничений не прагне віри.

Втаємничений вчиться сумніватись.

Голос стих, і в цю мить прийшла черга очікуваних мною канделябрів. Тьмяне мерехтливе світло влилося до приміщення, вихопило з темряви чорно-білу мозаїку мантій і збентежених облич та зрештою рівномірно розмістилось навколо помосту, де височіли наші урочисті й зосереджені професори. Декан Фелоні — я відразу зрозуміла, що то він — стояв коло прямокутного підвищення, на якому лежала величезна книга. Такого гросбуху я не бачила ще ніколи! Туди, мабуть, можна було б розмістити всю Британіку, та ще місце залишилось би, для нотаток. Пан Фелоні, як і інші викладачі, був зодягнений у розкішну мантію чорного оксамиту без будь-яких регалій, лише, на відміну від інших, на руках в нього були білі рукавички. Це робило його трохи схожим на хірурга, а його бліде обличчя мало такий вишукано людожерський вираз, що мені мимохіть пригадалися авторитети третього рейху. Втім, не знаю, може це гра світла і тіні так спотворила шановного декана, але загалом враження було досить моторошне.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10