Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Кодло

ModernLib.Net / Современная проза / Соколян Марина / Кодло - Чтение (стр. 2)
Автор: Соколян Марина
Жанр: Современная проза

 

 


Я чомусь перерахувала професорів. Разом з деканом їх було дев’ять. Як назгулів, улюблених моїх персонажів з однієї злої дитячої казки. А втім… в куточку за підвищенням, в тіні тулився ще один. Хоча то навряд чи був викладач, надто вже молодий на вигляд, що було помітно незважаючи на напівмаску що ховала його усміхнене обличчя. Він, здається, був єдиним, хто відверто насолоджувався спектаклем.

— В цих стінах, — урочисто заговорив декан, — відбували учнівство ті, хто сьогодні керує світом. Деяких ви знаєте, але більшість тримає своє ім’я в таємниці, здійснюючи владу негласними шляхами. Не всі з вас гідні честі вчитись тут, не всі витримають випробування, і далеко не всі завершать учнівство аби стати до почесної праці, належної випускникові Школи. Але всі ви були запрошені завдяки якостям, які потенційно можуть привести вас до успіху. Тому сьогодні я внесу ваші імена до Книги, і від цієї миті почнеться ваше випробування, яке триватиме до того моменту, коли ви залишите ці стіни. Сподіваюсь, більшість з вас протримається до другого триместру.

Народ захвилювався. Дуже доброзичливе вступне слово.

— А можна запитання? — раптом прорізався чийсь нахабний голос.

От самогубця! Від погляду, який звернув пан Фелоні на юнака, я б напевне посивіла.

— Що ти хочеш знати, профан?

— Що це за випробування?

Студенти схвально зашуміли. Це, певно, цікавило багатьох.

— Ви дізнаєтесь, — зловісно пообіцяв декан.

Запитань більше не було. Потім пан Фелоні вписував наші імена до книги, а ми по черзі ставили свій підпис. Коли підійшла моя черга, я спробувала зблизька розгледіти гостя в масці, який ховався за подіумом. Але його там вже не було! Невже це мені примарилося?

По завершенні церемонії, двері зали відчинились, і ми з полегшенням поспішили геть. Я знайшла гурт знайомих панянок, і ми ще довго обмінювалися враженнями, обурювалися, обзивали одна одну сестрами неофітками і всіляко намагались розвіяти той неприємний ефект, який мала наша ритуальна посвята. Не раз, звичайно, спливали згадки про масонів, я навіть вигребла зі своєї захаращеної пам’яті словосполучення Ancient and Accepted Scottish Rite, натякаючи на географічну близькість славного Шотландського Уставу масонства. Та, я відчувала, що підкидаю ці версії лише для підживлення дискусії, а не від того, що справді підозрювала щось подібне. Та й відомо, що жінок до таких організацій не приймають. Кляті шовіністи.

Ще один шовініст зустрів мене в кімнаті тихим стогоном та спробою заховати голову під подушкою. Аби зайвий раз не травмувати Тоні, я вимкнула світло і аж тоді роздяглась.

Сон не йшов.

— Тоні, — покликала я, — ти не спиш?

— Сплю, — суворо відповів він.

— Ти як гадаєш, що то було, ну оцей весь підозрілий ритуал?

— Профанація, — тихо мовив Тоні.

— А може, ці самі, масони… — я знов спробувала підкинути наживку.

— В жодному разі. Послідовники Хірама не змогли б отак познущатися над власними ритуалами.

Ого! Ого— го!

— Тоні! — "А ти звідки знаєш? А ти часом не масон?" — так і вертілося в мене на язиці, — А що означає "Audi. Vidi. Tace"?

— Почуй. Побач. І мовчи.


***

Одна з найбільш гуманних властивостей нічних жахів — здаватися зранку лише недобрим сном. Спершу, колупаючи за сніданком ріденьку вівсянку, ми з підозрінням поглядали на професорів, але тих наче підмінили. Пан Бамбузл розповідав анекдоти, Алан Арт на пару з доктором Мілтоном життєрадісно реготали; панна Демінор, жвава руда жіночка, бігала сваритись з кухнею з приводу бридкої каші. В результаті, всі розжились смачними булочками з джемом. Однім словом, наші викладачі ніяк не нагадували вчорашніх суворих назгулів. Декан Фелоні обачно не з’являвся аби не зіпсувати нам апетит і дружню атмосферу.

З огляду на всезагальну відлигу, між таборами навіть почали зав’язуватись дипломатичні контакти. Куратори ходили між столами, обговорюючи з охочими організаційні питанні. З’ясувалося, що після сніданку ми нарешті побачимо розклад занять, і вже об одинадцятій відбудеться перша лекція.

— Хтось знає, які ми будемо слухати предмети? — поцікавилась Вероніка, з характерними інтонаціями заслуженої відмінниці, — Я чула, в цьому університеті дуже сильна психологічна школа.

— Ага, особливо в галузі експериментальної психології, — підхопила Дафна, намазуючи булочку чорничним джемом, — Кажуть, тут викладав сам Зімбардо.

— Ну і… — відгукнулась я, — Це вас не насторожує?

— Так не на нас же експерименти ставити будуть, — знизала плечима Вероніка.

— Ага, — заусміхалася я, — не будуть. Звісно. В жодному разі.

— Це ти на що натякаєш? — зацікавилась Дафна.

— Ну, не дарма ж кажуть, що експериментальна наука завдячує в першу чергу дрозофілам і студентам.

— А я б навіть не проти, — Вероніка чуттєво усміхнулась, — Я завжди мріяла взяти участь у досліді з сенсорної депривації.

— А, цей той дослід, у ванні. Аби ще з піною і шампанським… — розсміялась Яна, смаглява життєрадісна румунка, — Я б теж не відмовилась.

— Гуманна наука психологія, — підсумувала я, — все заради людського щастя.

Розклад занять було вивішено на дошці оголошень лекційного корпусу. Поки ми обговорювали різні аспекти експериментальної науки, там вже зібрався чималенький натовп. На мій подив, народ якось не зовсім адекватно зреагував на цей документ: студенти, з круглими від здивування очима роздивлялися список, тихо перемовлялися і приголомшено чухали потилиці. Що ж там? Я проштовхалася до дошки оголошень, і побачила там наступний перелік курсів:

Акторська майстерність, проф. Феліція Демінор

Маніпулятивна психологія, д-р Альберт Мілтон

Методи фальсифікації, проф. Френк Аспер

Методи формування громадської думки, проф. Ричард Фелоні

Містифікація, проф. Рене Бамбузл

Режисура спектаклів та масових заходів, проф. Гай Табор

Сучасна практична міфотворчість, проф. Алан Арт

Теорія змови, проф. Ричард О’Доннер

Теорія можливих світів, проф. Стівен Ольберт

Якусь хвильку я теж витріщалась на список, намагаючись збагнути, що б це могло значити. Дивний асортимент, що не кажи… А, з іншого боку, схоже, що нудно нам не буде.

— Що це за дурня, пацани? — почувся голос якогось здорованя за спиною, — Оце їхати бозна звідки, щоб нам тут голову дурили всяким бичачим лайном?

Схоже, це і був той самий похмурий бармаглот, сусід Вероніки. Ну і пика! Еге ж, як не щастить, то вже не щастить.

— Тихше ти, Алекс, — остудив його статечний молодик в окулярах, — Ти можеш в будь-який момент зібрати манатки й чухати звідси. Чув, що сказав декан? Це все — випробування. Почнеш зараз з адміністрацією заїдатись, і не бачити тобі роботи в міністерстві, як власної волохатої сідниці.

Я завмерла, очікуючи, що зараз бармаглот зацідить розумнику межи очі. Але той лише зареготав і панібратськи ткнув опонента кулаком в плече. Ні, не розумію я цих чоловіків…

— А ти звідки взяв про міністерство, га? Розколюйся, Влад!

— Де взяв, там вже нема… — промимрив той, — Я ж тобі казав, в мене брат в СБ працює. Так що я знаю, про що мова.

— А, ну тоді що ж, раз СБ, — примирливо мовив забіяка Алекс, відступаючи з поля бою.

Ця дискусія, схоже, позитивно подіяла на моральний стан студентства. Народ прийшов до тями і почав жваво занотовувати розклад занять. Я ще раз глянула на дошку. Першою у моєї групи значилася пара Алана Арта, нашого куратора. Я поправила лямку рюкзака на плечі і рушила до вказаної аудиторії.

Професор Арт зустрів нас, як рідних. Лагідно оглянув своїми прозорими моторошними очима і запросив розташовуватись зручніше аби ми могли поближче познайомитись. Дафна від цього запрошення розімліла і потягнула мене за собою на першу парту аби там з комфортом свердлити професора поглядом.

Решта десять колег по групі розмістились хто де за розташованими півколом столиками. До нашої групи потрапив той самий юнак, який мав родичів в СБ; цей факт очевидно був для нього джерелом особливого гонору, тож Влад сів осібно, поглядаючи зверхньо і самовпевнено. Потрапив сюди і один з латіносів, моїх знайомців по автобусу; він якраз почував себе трохи ніяково без підтримки товариша, розглядав усіх з-під лоба і супився. Решта були мені зовсім незнайомі.

— Ну що ж, Lads and Ladies, — весело скаламбурив пан Арт, що означало приблизно "парубки та дами", — вам сьогодні страшенно пощастило.

Ми з підозрінням перезирнулися.

— Пощастило, — продовжував професор, обіпершись об викладацький стіл, — тому, що зараз зростає попит на практичну міфотворчість. Особливо ж у сфері мистецтва та міжнародній політиці. Тому керівництво надає велику вагу заліку з цього предмету. А оскільки я — ваш куратор, житиметься вам трохи простіше. Можливо. Я ще не вирішив. Ну, а тим часом, пропоную влаштувати невеличке ток-шоу… Отже, так… Ви, молодий чоловік, як вас звати?

— Мігель… — простогнав нещасний латіно.

— Емм, Мігель, — не відставав професор, — що ви думаєте з приводу інтерпретації міфу Френсісом Беконом в трактаті "Про мудрість древніх"? Ну? Жодної думки? Ай-яй-яй, як не соромно?! А ви, — пан Арт звернувся до білявої панянки в червоному светрі, яка від його різкого руху відсахнулася і ледве не впала додолу разом зі стільцем, — ви, молода леді?

— Анна…

— О! Анна, скажіть мені, будьте люб’язні, з чого складалися священні ритуали древніх греків?

— Е-ее, — бідолашна зробилася майже одного кольору зі светром, — з вакханалій?

— Ет, дівчата, мрійниці… А ви чого гигочете, парубче, — професор розвернувся до молодого чоловіка з нахабним виразом вузьких очей, — ви в нас хто будете?

— Боян.

— Дуже добре. Ви, Боян, зараз повідомите мені… хоча, ні, навряд чи ви мені щось повідомите.

Боян ображено гмукнув, але промовчав.

— Можливо ви, ніжне створіння, скажете мені хоч щось розумне? — пан Арт звернувся до тоненької дівчинки в довгій спідниці, — Як вас звати, дівчино?

— Ангела.

— Що ж, Ангела. Ви знайомі з концепцією Леві-Строса?

— Так… — прошепотіла вона так, немов от-от втратить свідомість.

— Серйозно? Ну, я вражений. Глибоко вражений. Ви мо-ло-дець, Ангела.

Він схопив руку дівчини і енергійно потис її.

— Так, ви, — тут я з жахом усвідомила що він дивиться прямо на мене.

— Я, — чесно сказала я.

— Що, ви?

— А ви, що?

Він злісно усміхнувся.

— А ім’я у вас є?

— Ірма.

— Ага, ну добре. Скажіть мені, як Шеллінг інтерпретував поняття міфу?

— Егм, символічно, — вичавила я.

— Ну не зовсім, — скривився він, — але нехай. Ви, — він повернувся до наступної жертви, — ви у нас будете…?

— Дафна, — гордовито мовила моя сусідка, спокусливо поводячи плечима.

— А скажіть-но, мені, люба Дафна, — мовив він солодким голосом, — а що з цього приводу кажуть психоаналітики?

Заприсягаюся, від цього невинного запитання Дафна таки справді почервоніла!

— Вони, ее-ем… альтернативні стани свідомості, сновидіння, безсвідоме…

— О! — життєрадісно мовив професор, — як так і думав. Дякую, Дафна. Наступний, хто тут у нас? Ви, юначе?

— Владислав.

Я з цікавістю обернулася аби подивитись, як буде викручуватись есбешник.

— Влад, ви мені скажіть, просто з допитливості запитую, чим у Касірера відрізняються міф і ритуал?

— Масштабом, — впевнено мовив той.

— Точно? — усміхнувся професор, — А як це ви будете міряти? З лінійкою? Он запитайте краще у Дафни, вона вам за Фрейдом розкаже про масштаби. Гаразд, ви в нас хто?

— Ханна, — відповіла опасиста брюнетка.

— Добре, Ханна, тепер запитуйте ви. Унікальний шанс!

— Я… не знаю, — розгубилася та, — Що запитувати?

— Ну що-небудь. Бажано, розумне.

— Ой, щось нічого не спадає на думку.

— А, буває й таке. Ну, хто хоче?

— Давайте я, — нахабно мовив молодик в спортивній куртці.

— Прошу. Назвіться лише.

— Едгар. Скажіть мені, навіщо він взагалі потрібен, цей міф?

— Формулюєте ви свої думки надто примітивно, — скривився пан Арт, — але сенс в цьому запитанні, як не дивно, є. Так що, на це питанні у нас відповість… Ви, як вас звати?

— Бажан, — відповів симпатичний молодик, русявий, з довгими пухнастими віями, — Я думаю, міф потрібен для… угм, для того, щоб його розповідати. Ну, нащадкам.

— Цікаво! — розсміявся Алан Арт, — Ні, справді. Ну, а ви що думаєте з цього приводу, молодий чоловік? І не забудьте назватися.

— Еван, — то був огрядний веселий парубок в синьому піджаку, — Я думаю, що за допомогою міфа можна дурити великі маси народу.

— Дурити, кажете? Так що, ви думаєте, міф можна вигадати?

— Ну, — розгубився Еван, — напевне…

— А ви, юначе, теж так думаєте?

— Я? Ні, що ви, в жодному разі! — відізвався худий і недоладний блондин.

— Вас звати, взагалі, як?

— Ганс.

— Значить, дурити не можна?

— Ні.

— А що можна?

— Вивчати можна.

— Ну раз можна, — гмукнув професор, — значить, будемо вивчати. Гаразд, от ми і познайомились. Чесно скажу, я не в захваті; сподіваюсь лише, що до практики у вас кращі здібності, ніж до теорії. На цьому курсі ми з вами спробуємо підлатати ваші теоретичні знання, але паралельно ви будете виконувати одне цікаве практичне завдання. Звичайно, створити міф власними силами в лабораторних умовах вам не вдасться. Тому будемо працювати над легендою. Ваше завдання буде полягати в тому, щоб створити правдоподібну історію походження цієї Школи і переконати ваших колег з інших груп в тому, що саме вона є правильною. Природно, вони теж отримають свої завдання. Переможе та група, чия версія виявиться найбільш незвичайною і переконливою водночас. І, можу вас запевнити, група-переможець матиме всі шанси отримати залік.

— Можна запитання? — підняла руку Дафна.

— Прошу.

— А як же їх переконати, коли вони чекатимуть від нас якогось підступу?

— В тому ж весь сенс вправи, дорогенька. Вчіться дурити людей. Вам це знадобиться. А крім того, — хитро всміхнувся Алан Арт, — не виключено, що підібрана вами версія відповідатиме правді… рано чи пізно.

РОЗДІЛ ІІ. ЛОРДИ КОНГРЕГАЦІЇ

Вміння вводити в оману є привілеєм королів.

Кардинал Рішельє
З конспектів Ірми Коник, маніпулятивна психологія:

: хибне твердження, усвідомлення хибності цього твердження та прагнення надати йому статусу істини.

: страх (захисний механізм), незадоволеність (компенсація), уникнення відповідальності, отримання переваги, особиста вигода, науковий інтерес.

— не лише словами, а й за допомогою невербальних засобів (Ж. Дюпра).

Для введенні співбесідника в оману слід:

— говорити впевнено, рівно, без пауз, не відводити погляд, слідкувати за рефлекторними жестами;

— говорити речі, які ви добре знаєте, або про реальні події, що відбувалися не з вами, в інший час, в іншому місці;

— деталізувати, розбивати інформацію на добре продумані окремі блоки

— вживати правдоподібну інформацію, або таку, яка є надто очевидною для брехні;

— уникати суперечностей, часово-просторових конфліктів;

— маскувати власну вигоду від хибної інформації.


***

Пари Альберта Мілтона були для нас оазою доброзичливості в атмосфері тиранії нахабних, задерикуватих і нещирих професорів. Здавалось би, маніпулятивна психологія… Хоча, з іншого боку, як сказав пан Мілтон, для будь-якого маніпулятивного примусу слід перш за все "закинути якір" в наївну душу об’єкта. Ну, якщо так, то це йому вдалося. Цей сивий, хоч іще не старий чоловік, мав навдивовижу лагідну вдачу і дуже вишукану британську вимову — я могла годинами слухати його просто заради тих шляхетних зворотів, які він вживав, розказуючи нам про різні нешляхетні комунікаційні прийоми. Справді, професор виявився не просто макіавеллістом, але ще й садистом до того ж: з його слів виходило, що обман, як складова таємного примусу, приносить неабияке наукове і естетичне задоволення. А ще, казав пан Мілтон, це корисно для самоствердження. Саме тому, підозрюю, деяким моїм колегам його вправи прийшлися до смаку.

Якось — це був десь третій тиждень нашого навчання — доктор Мілтон почав вчити нас "любовній магії". Одним з практичних завдань була гра "динамо", в чоловічому та жіночому варіанті. Ми розважались як несамовиті, спостерігаючи як нещасна і закомплексована Ханна намагається захомутати нечутливого до подразнень Мігеля. Бідака, мабуть, визубрила напам’ять всі інструкції професора і тепер, як дійшло до практики, чуттєво вигиналася і кліпала віями, белькочучи щось незрозуміле. Мігелю, схоже, було нудно. Набагато краще справа пішла у Дафни, якій у партнери потрапив веселун Еван. Ці двоє швидко знайшли спільну мову і за кілька хвилин вже реготали над якимись жартами з життя збоченців. Мені ж дістався нахабний скептик Едгар, з яким я геть не знала, що робити. Тоді від розпачу я почала насміхатися з нього, цинічно коментуючи його особистий досвід (Ти почав займатись сексом в п’ятнадцять? А з жінкою?… А, так ти познайомився з нею в барі? Вона, мабуть, вже була сильно напідпитку…). Скоро Едгар вже ладен був вчепитись мені в горлянку. От тобі і любовна магія! Але доктор Мілтон, схоже, був задоволений — тішився, мов дитя у цирку.

Пара доктора Мілтона була останньою того дня, тож по закінченні заняття ми рушили на вечерю. Подавали гуляш з оселедця, тож амбре у великій залі стояв відповідний. Очевидно, на кухні хазяйнували місцеві гурмани, які, як відомо, мають особливий смак до риби. Втім, наїдок виявився навдивовижу смачним. Коли ми розкошували за вечірнім чаєм з пісочним печивом, до нас приєдналися Боян і Еван.

— Ну що, lads and ladies, — мовив Боян, явно пародіюючи пана Арта, — Як вам сьогоднішній гуляш? А що пишуть про це древні? Чи вважав Аристотель поїдання оселедця за доброчесність?

— Не знаю, як Аристотель, — відповіла я, — а от Платон авторитетно не радив своїм учням запивати оселедець молоком. Це — не концептуально.

— А, дійсно, — Боян відсмикнув руку від горнятка з вершками, які він, очевидно, від жадібності планував вилити в чай.

— Так чи інак, панянки, — долучився Еван, — а в нас назріває криза.

— А? В тебе закінчилась слив’янка? — поцікавилась Дафна.

— Скажеш теж! Ще того тижня! — скорботно зітхнув Еван, — Але зараз мова не про це. Ви пам’ятаєте, що завтра ми повинні продемонструвати нашому монстру, тьху, холєра… Ну, ми повинні план на міф здати. Для авторитетного затвердження.

— От-от, — підтримав його Боян, — так би мовити, концепцію. І де вона, як ви думаєте?

— У мінус-просторі! — здогадалась я, пригадавши лекції з теорії світів, — тобто, у зародку…

— Тобто, нема у нас нічого, — похмуро підсумувала Дафна, — Ой, що він з нами зробить!

— І не мрій! — засміявся Еван, — Хоча, що тобі, знов на своєму психоаналізі виїдеш. Розкажеш йому, що тобі сьогодні наснилося і…

Дафна почервоніла і спробувала придушити Евана.

— Е, люди, не сваріться, — попросила я, — може складемо-таки якусь баєчку? Що, не вигадаємо якоїсь жидо-масонсько-інопланетної змови… з елементами фольклорного трилеру?

— Трилеру… А що? — зацікавився Боян, — Можна би.

— Давайте знаєте як, — Еван нахилився ближче до нас, — треба зібратись сьогодні вночі, щоб ніхто не здогадався і…

— Ти що, геть розумом зрушив? — здивувалася Дафна, — нащо така конспірація?

— Конспірація — основа основ, — суворо повідомив Еван, — не отримати тобі заліку з теорії змови!

— А ти… — розгубилася Дафна, — А ти… а тебе спалять. В Парижі, на Єврейському острові. За недоречну зарозумілість. От.

— Ну добре, — примирливо зітхнув Еван, — нехай палять. Все ж таки Париж, культурне місто. А от до Арта я з порожніми руками не піду. Так що о першій, у вітальні другого поверху гуртожитку.

— Еван, зачекай, — подала я голос, — а як же інші? Це ж повинен бути спільний проект усієї групи.

— Хороше питання, — скривився Еван.

— Інші? — замислився Боян, — Добре. Ми їм повідомимо — треба дати їм бодай шанс взяти участь у цій, хм, містерії. Побачимо, хто прийде. Щось не віриться мені, що всі.

— Сподіваюсь, — промимрив Еван.

Того вечора, як зумисне, мене хилило в сон зі страшною силою. Раніше я мусила з кілька годин повертітися, перетравлюючи всі нові враження, аж поки засну. А от тепер — засинала на ходу. На щастя, ганебно проспати засідання оргкомітету мені не дозволив Тоні, який збуджено ділився спогадами про ті цікаві прийоми перевтілення, які демонструвала їхня кураторка міс Демінор. Вона, виявляється, прийшла на пару, замаскована під одну зі студенток, і довго розважалася, вислуховуючи студентські коментарі щодо власної особи. А потім вчила накладати грим, від чого бідолашний Тоні ще й досі мав чорні губи. На моє запитання, чи не зображав він там Отелло, Тоні зашарівся і зізнався що мало місце "розігрування" картини Делакруа "Вірсавія". Щось у цьому було знайоме… Лише що? Ех, розбестять мені єзуїта!

Коли прийшов час збиратися на таємну зустріч, я повідомила Тоні, що йду до душу, і, прихопивши рушника, рушила до вітальні. У нашому Residence Hall було дві вітальні, на першому і на другому поверсі. Та, де ми зібралися того вечора, була невеликим, але затишним приміщенням з величезними м’якими кріслами і теплим плетеним килимом. Тут, очевидно, саме для таких випадків, була передбачена машина з кавою і чаєм; загалом, не дивно, що вітальні були для нас улюбленим місцем бурхливих вечірніх чаювань. Тим часом, колеги-змовники вже почали збиратися. Тут вже сиділи Еван і Боян — Еван зручно розташувався на підвіконні, а Боян демократично сів просто на килим. За хвилину підійшли Едгар і Ганс, за ними — Анна і Ангела. Дафна трохи запізнилася, виправдовуючись тим, що її затримала балакуча сусідка, довелось набрехати, що у неї побачення.

— З ким же? — поцікавилась я.

— А, деталі, — відмахнулася Дафна.

Виявилося, що бракує Влада, Бажана, Мігеля і Ханни. Останні двоє, мабуть застидалися, Влад, схоже, просто не побажав скласти нам компанію, а Бажан щиро запевнив, що серцем він з нами, лише дуже вже хоче спати, так бідолашний замучився трудами академічними. Ну й нехай.

— Емм-м, люди… — урочисто розпочав засідання Еван, хилитаючи ногою, — я з вашого дозволу буду типу модератор. Нам треба сьогодні розробити страшний стратегічний план введення в оману наших конкурентів…

— Конкурентів? — подав голос Едгар, — А з чого ти взяв, що вони нам конкуренти?

— Ви що, декана погано слухали? — роздратовано мовив Боян, — Буде відсіювання, напевне, за успішністю. А тим, хто залишиться, роботу запропонують в усяких… гм, органах.

— А точно? Зуб даєш?

— Ой, відчепися. Не віриш, не треба.

— Колеги! — втрутився типу модератор, — давайте потім. Зараз би нам придумати концепцію. Позакрученіше. А тоді — хоч в органи, хоч… кому куди треба. Ну, ви як?

— Ми ж для цього і прийшли! — повідомила Анна, привставши з надр крісла, — Давайте вже щось придумувати.

— А, ну починай тоді, — дозволив Еван.

— А чого я перша?

— Отак завжди, як до справи!

— Ірма, — звернувся до мене Боян, — ти щось казала про фольклорний трилер?

— Ну, казала… Це я так, згадала одну казочку з назгулами. А насправді в мене була інша ідея: що, якщо наші викладачі — маніяки-збоченці? А ми їм потрібні для різних моральних наруг і експериментів?

— Не повірять! — виніс вердикт Едгар, — Треба, щоб схоже на правду було.

— А чого ж, — підтримав мене Еван, — якщо правильно представити… Ну, давайте ще ідеї!

— А що, коли і справді якась нечиста сила… — стояв на своєму Боян.

— Чуєш, що я кажу? НЕ ПОВІРЯТЬ!

— А може, — зголосилася Дафна, — представити все це, як розважальний проект, reality-show? Ну, на зразок "Big Brother". Знімають нас на камери, а потім транслюють на весь світ.

— Ну, — засумнівався Едгар, — а як же закони? Нас же повинні були б попередити, якщо так.

— А чого зайве вигадувати? — тихо мовила Ангела, — Декан Фелоні вже прозоро натякнув, що вони тут — таємне товариство. Масони — не масони. Одна біда. Можна придумати.

— Орден Копченого Оселедця, — розсміявся Боян.

— Ну чого ж зразу так? — зацікавилась я, — А може, Академічне Товариство Прихованих Садистів?

— Орден Труни і Канделябрів! — запропонувала Дафна.

— Стоп-стоп-стоп! — зупинив нашу міфотворчість Еван, — я цілком розумію ваші почуття. Але давайте зупинимось на чомусь. А можна, в принципі, і поєднати деякі ідеї. Так, а хто б в нас взявся вести протокол? Ганс?

— А? — той, схоже, вже куняв, пригрівшись коло машини з чаєм, — Що? Добре-добре, я буду записувати. Дайте ручку лише.

— Отже так… — задумався модератор, — колись давно…

— Столітті так собі у шістнадцятому…

— Від Університету відділилась Школа, яку відтоді почали називати прихованим факультетом…

— Так от, в цій Школі…


***

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?


Едгар Вигода

Сподіваюсь знайти для себе дисципліну, котра стане моїм покликанням. Моїм попереднім викладачам з психології, нажаль, так і не вдалося мене ні в чому переконати — через свою некомпетентність або брак зацікавленості в предметі. Хотілося б з’ясувати, чи існує пояснення, яке мене вдовольнить.


Боян Ладожко

Я нічого не чекаю від Школи. Мені подобаються несподіванки і нові повороти сюжету, подобається працювати "в полі", швидко пристосовуватись до нових умов і обставин. Однім словом, я нічого не загадую, сподіваючись привезти додому нові враження.


***

Зранку — що не дивно — встати було тяжче звичайного. Я повернулася до свого легітимного ліжка вже десь по другій, не знаю, що, Тоні подумав, я таке робила в душі. А, втім, він, зі своєю доброчесністю, мусив би знати про різні способи сублімації…

Довелося мені снідати подвійною кавою — дуже вже не хотілось мені заснути на лекції пана Ольберта. Цей шановний професор викликав в мене неоднозначні почуття; коли він говорив, здавалось, він дивиться кудись повз аудиторію. Цинічний Едгар назвав цей погляд містичною косоокістю. Не знаю, мені цей високий дядько з борідкою-еспаньйолкою чомусь нагадував священика. І, крім того, подобався мені його загадковий дискурс — плюралістичні реальності, біфуркація історії, змішання означуваного і означення, єдність факту і фікції… Мабуть, помер в мені якийсь дрімучий філософ, і оце дух його неукоськаний не дає мені спокою.

Сьогодні професор Ольберт розказував про те, як можна створити світ, відмінний від дійсного, найменшим зусиллям. Наприклад, якась популярна газета публікує інтерв’ю з політиком, і коректор пропускає в тексті частку "не". Так виникає невеличке відхилення, яке матиме значно більший ефект, ніж будь-які наступні спростування. Ех, вищий пілотаж, подумалося мені. Яка гарна можливість для диверсії…

До пари нашого куратора ми вже остаточно прокинулися. Алан Арт був у доброму гуморі і весело оповідав нам, як на замовлення британських спецслужб розкручував бездарний роман декого Флемінга. Єдина його цінність була в епічному образі, який вдалося створити автору. От, повідомив професор, як тяжко доводиться працювати міфотворцям, по піщинці визбируючи матеріал для роботи.

— А що ви мені принесли? — нетерпляче мовив він, завершивши оповідь, — Попередня група ТАКЕ вигадала! Не знаю навіть, як ви з нею будете змагатись. Це для мене, щоб ви знали, предмет особистих амбіцій — наша давня суперечка з Бамбузлом… Ну, давайте сюди ваш план! Що тут у вас?… А, яке однотипне мислення… Гм-м… Ой-йой!… Так…

Ми, затамувавши подих, чекали на вирок.

— Е-ее, добре. Ну, що я вам скажу, діти мої… Тяжко вам буде. Треба тут дещо переробити. Багато переробити, — Пан Арт зітхнув, — Так, шотландський сепаратизм треба прибрати. Це вже не актуально. Сексуальні збочення теж заберіть, заради всього святого. Цікаво, хто це вигадав?

Дафна і я перезирнулись, ледве стримуючи нездоровий сміх.

— Далі… ну, історичне тло якесь вам треба залишити. Джон Нокс тут був раніше. Хоча, в принципі… Добре, протестанти нехай залишаються. І змова Лордів Конгрегації. А що, непогана ідея. Пропаганда Реформації у всьому світі шляхом диверсій та масових вбивств…

— Так, ми взагалі думали приписати туди ж Святого Варфоломія і Ля Рошель, — прокашлявшись, мовив Еван.

— І, до речі, — здогадалась я, — це пояснювало б успіх протестантського Нового Світу, в сенсі Сполучених Штатів. А згодом — і глобалізація…

— А Школа, — підхопив Боян, — це в нас — кузня кадрів для подальших "спеціальних операцій".

— Ага, — заусміхався Алан Арт, — нічогенька така тенденція вимальовується. А навіщо ж британським Лордам Конгрегації потрібна глобалізація?

Всі повернулися до мене, як авторки недоречної ідеї.

— Як навіщо? — розгубилась я, — А світове панування? В Штатах вже давно маріонеткове правління, а вся влада належить Конгрегації.

— Он як? — розсміявся професор, — Добре що повідомили. І що, жодних масонів?

— Ха! Це пошло! — оголосила Дафна, — Вони давно вже вийшли з моди!

— А ще, а ще може бути, — збуджено докинув Еван, — що масони якраз і служили прикриттям для цієї організації!

Пан Арт ще довго критикував наш план, але було видно, що він загалом задоволений розмахом нашої фантазії. Міф, якось казав він, повинен пояснювати явища глобального масштабу, і мені, очевидно, випадково вдалось потішити його своєю вигадкою. Проблема ж полягала в тому, що ми навіть не здогадувались, що нам робити з цією ідеєю у локальному масштабі.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10