Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Кодло

ModernLib.Net / Современная проза / Соколян Марина / Кодло - Чтение (стр. 9)
Автор: Соколян Марина
Жанр: Современная проза

 

 


Тут я не витримала.

— Є в нас докази! Ось, — я продемонструвала присутнім гердин флакончик, — Ось контейнер з-під нітразепаму, котрий Герда отримала особисто від декана для того, щоб обпоїти Дафну снодійним. В нас є два свідки, які можуть підтвердити слова Герди. Зрештою, в нас є свідчення Евана, котрий був у свідомості, коли його прив’язували до гарроти, і, коли він зможе говорити, він розповість, хто такі ці лорди!

Тут я звичайно, трохи прибрехала — я не мала жодного уявлення, що міг бачити Еван. Правда, з його потуг щось нам повідомити було зрозуміло, що він справді має якусь інформацію про викрадачів. Тоні кинув на мене нервовий погляд — певно не сподівався, що я приплету і його в якості свідка. Та що вдієш! Треба було якось довести цим ідіотам, що ми маємо до діла з кримінальною справою!

Ефект мого виступу був разючим. Бамбузлівців стулили пельки, а решта присутніх почала ледве що не скандувати "В поліцію!". Після ще одного кола дискусії було вирішено, що наступного дня ми відправимо в Сент-Ендрюз делегацію зі свідка — тобто мене — і двох супроводжуючих, Бояна і Горана. Решта, хто не хоче залишатися в Школі, можуть скласти нам компанію, попросити пана Флаерті підвезти їх або добиратись до міста своїм ходом.

В цілому, результат наради влаштував усіх. З відчуттям якоїсь моральної перемоги — чи не над собою? — ми рушили на вечерю, де, обговорюючи перспективи завтрашньої подорожі, віддали належне своїй останній, як я розраховувала, трапезі в цій Школі. Вечеря виявилася смачною — м’ясні рулетики в грибному соусі, кисіль і традиційне пісочне печиво. Мені було навіть шкода, що все закінчується. Школа подобалась мені, подобались викладачі, дикі і незбагненні курси… Невже так мусило статись? Я бачила, що і Дафна, і Боян поділяють мій настрій — сумувати утрьох було дещо легше, та все ж таки… Шкода.

Втім, як виявилося, моя ностальгія була дещо передчасною. Зайшовши ввечері до власної кімнати, я відчула, що щось негаразд. Не знаю, що спричинило це відчуття — темрява (хоч я залишала світло ввімкненим), неприродна тиша чи запах… запах лікарні. Коли чиїсь руки раптово випорснули з темряви, вчепились мені в горлянку і змусили вдихнути цей запах глибше, я відчула навіть легку образу: як Дафні, так снодійне в чай, а як мені — то хлороформ в писок… Грубо і вульгарно. Зате дієво. А ще я подумала, що даремно я так відверто просторікувала про докази та поліцію… Більше нічого, нажаль, я подумати не встигла.


***

З конспектів Ірми Коник, містифікація:

: обман, гру, елементи режисури, фальсифікацію і конспірацію.

— Політична містифікація (застосовується, переважно, для управління громадською думкою, використовується політиками та спецслужбами);

— Літературна містифікація (найчастіше, створення фіктивної персоналії автора, іноді — заплутування читача вигаданими посиланнями, джерелами, особами та ін.);

— Мистецька містифікація (повсюдно використовується для створення ажіотажу, стимулювання інтересу до окремих артистів, митців та мистецьких колективів);

— Наукова містифікація (фальсифікація наукових досліджень, публікація вигаданих "сенсаційних" відкриттів, використання фіктивних експертів та ін.);

— Комерційна містифікація (створення хибних переконань для стимулювання продажу);

— Історична містифікація (може включати фальсифікацію артефактів, хибну інтерпретацію історичних джерел та ін., див. "фальсифікація історії");

— Приватна містифікація (практичні жарти).

: постійний стрес через можливість викриття обману, формування звички до брехні, зверхнього ставлення до об’єкта, іноді — втрата відчуття реальності (професійне вигорання).


***

Як з’ясувалося згодом, я перебувала у несвідомому стані близько доби. Цей час минув для мене нецікаво і малоінформативно — пригадується лише якась низька і чомусь волога стеля та глухі голоси, які я чула немов з дна колодязя. Думаю, викрадачам довелося витратити на мене ще одну дозу хлороформу, оскільки сон мій був напрочуд довгим і липким, мов вчорашній кисіль. Коли дія наркозу вичерпалася, я ще довго не могла отямитись — було таке враження, наче очі, вуха, ніздрі заліплені слизьким болотним мулом, який я не могла вичистити, бо руки чомусь відмовлялися рухатись.

Наступним моїм враженням був холод. Гаспидський, нестерпний холод, який, певно, і привів мене до тями. Ще якусь хвилину я вгамовувала нудотну круговерть в голові, потім поступово зовнішні подразники таки змусили мене усвідомити свій стан та місцезнаходження.

Стояла глуха ніч; на небі, як на сутані монаха, не було ніяких недоречних прикрас — місяць з зірками, схоже, чекали в своєму захмар’ї на кращі часи, тож розгледіти, де я, мені не вдалось. Але я, безперечно, була надворі, а не в приміщенні — про це свідчив близький шум моря і пориви морозного вітру, не стримувані стінами чи якимись іншими умовностями. Далі, я відчула, що моє тіло, яке за самопочуттям більше нагадувало мішок з сіном, перебуває у якомусь неприродному положенні — скрючене на землі, тоді як руки чомусь були вивернуті за спину. Ага, збагнула я, руки, схоже, зв’язані. Я обережно провела аудит решти частин тіла — схоже, все на місці, більше нічого не зв’язано, немає навіть зашморгу на шиї. І це вже тішить.

Я спробувала підвестись. Власне, ніякого бажання вставати в мене не було — вестибулярний апарат іще перебував в стані легкої медитації, прозоро натякаючи мені на недоречність різких рухів. Втім, лежати на холодній землі посеред морозної осінньої ночі теж не було ніякого бажання. Виявилося, правда, що моя ініціатива з надбання горизонтального положення була дещо передчасною — мене відразу ж повело в сторону, і я впала назад на землю, боляче вивернувши зв’язані руки. Відразу ж після цього схили шотландських гір мали нагоду вислухати моє ставлення до життя без купюр…

Злість додала мені сили, тож я спробувала, пересуваючись навкарачки, дослідити місце свого перебування. Від моїх зв’язаних рук тягнулася мотузка — куди, не зрозуміло. Іще трохи потренувавшись у пересуванні на чотирьох, я надибала якийсь сторонній предмет. По ближчому вивченні, з’ясувалося, що це ліхтар. Радість моя, знов таки, була передчасною — вмикатись ліхтар не забажав. Це змусило мене пригадати одну цікаву обставину, яка була безпосередньо пов’язана з викраденнями Дафни і Евана. Як в першому, так і в другому випадку, у справі визволення постраждалих фігурували предмети, які вони виколупали з соуейнського пирога. Ключ і кільце. Ще вчора, роздумуючи над цим, я, будучи особою забобонною, поклала власну знахідку — батарейку — до кишені брюк. На щастя. Тепер, схоже, і для мого "пророцтва" знайшлося застосування…

Я спробувала вставити батарейку до ліхтаря. Нікому не побажаю я таких акробатичних вправ… Адже не так просто здійснити цю операцію зі щільно зв’язаними за спиною руками. Кілька раз я випускала батарейку з рук, лаючись, шукала її в торішній траві, знаходила, пробувала знов… Все ж таки, людський розум одержав перемогу — батарейка вставилася, куди треба, ліхтар ввімкнувся, і я змогла нарешті розгледіти, де я. Я роззирнулася, і все всередині похололо… Не те щоб мені й так не було холодно, але те, що я побачила, змусило мене абстрагуватись від зовнішнього дискомфорту.

А побачила, я, власне, урвище. Прямо під моїми ногами, метрів за тридцять внизу, билося об скелі море. Ще крок, і ми б зустрілись — я і зубаста, пінява прірва. Потім я збагнула — така проста розв’язка не передбачалася тими, хто спланував моє викрадення. Мотузка, що зв’язувала мої руки, тягнулася до міцного дерева, котре росло неподалік. Отож, якби я все таки зірвалася з краю, мотузка не дала б мені впасти, але, одним ривком вивернувши мені плечові суглоби, підвісила б мене над прірвою. Отак, дешево і сердито… Я вже бачила, як Боян, оглянувши місце подій, підбиває підсумок: Malleus Maleficarum, розділ другий, використання диби, одного з найпопулярніших методів тортур…

Не в стані встояти на ногах, я без сил опустилася на холодну землю… Хай йому біс, вилікують, якщо доживу. Я настільки яскраво уявила собі можливий хід подій, що в мене почали боліти плечі… Ще ніколи я не зустрічалася з виявами людської жорстокості настільки… безпосередньо. Ще ніколи лиха і болісна смерть не була настільки близькою. Так, мені дали шанс, але цей шанс був величиною з малесенький крок… Я раптом відчула, що мене огортає нездоланна слабкість, якийсь болісний безтямний транс на межі непритомності. Я нічого більше не можу вдіяти. Залишається лише чекати на порятунок. Це, звичайно, якщо хтось мене шукатиме. А це ще не факт.

Втім, мене шукали. І навіть знайшли. Допоміг у цій справі, схоже, ввімкнений ліхтар, який я навіть не подумала загасити. Його світло, мабуть і привело до мене рятівників. Але ні, рятівника. Одного. Це був Тоні. Я навіть не мала сил здивуватись.

— Ірма? — звернувся він до мене, намагаючись перекричати шум хвиль, — Ти мене чуєш?!

Безглузде запитання, мляво подумала я. Яка йому різниця, чую я чи ні?

— Насилу тебе знайшов! — продовжував кричати Тоні, перетинаючи мотузку чимось гострим. Отой самий інструмент, схоже, зрізав мені шмат шкіри, але я не зреагувала, — Ти як? Зможеш іти?

— Зможу… — хотіла сказати я, але замість того з мене вихопилося якесь хрипіння і надсадний кашель. Ось тобі і посиденьки на холоді!

Він допоміг мені піднятися, але власне то виглядало, як суцільна силова вправа з його сторони. Мені навіть складно було стояти. Не знаю, про що він думав, коли йшов сюди один — сам він мене точно не дотягне…

— Ірма, ти мусиш мені допомогти! — гукнув він мені у вухо, — Я тебе не донесу, так що, будь-ласка, спробуй іти, а я буду підтримувати. Розумієш, мені більше ні до кого було звернутись по допомогу.

— Що… Що сталося? — вичавила з себе я.

— Все. Все що могло статися, сталося, — похмуро відповів Тоні.

— Який сьогодні день? — шепотом поцікавилась я.

— Неділя, чотирнадцяте.

Ага, значить минула доба. Цікаво, що ж відбувалося в Школі за моєї відсутності?

Я справді зробила все від мене залежне аби допомогти Тоні, втім це було швидше психологічне знесилення, ніж фізичне, подолати яке не було ні можливості, ні бажання. На моє щастя, виявилося, що йти треба не так вже й далеко. Ми якось насилу дошкутильгали до Школи, зупиняючись для відпочинку кожні десять метрів. Коли ми дійшли до порогу, вже починало розвиднюватися.

Я присіла на перший ліпший стілець у вестибулі гуртожитку, прямо під симпатичним пейзажем тих самих гір, з яких ми щойно повернулися, і звеліла Тоні хоча б коротко розказати, що тут сталося.

А сталося наступне. З’ясувавши вранці, що свідок, тобто я, відсутній, Боян і Горан зчинили істерику і по безладних пошуках, які, звісно, ні до чого не привели, вирушили до декана. Той, природно, зовсім не зрадів їхньому візиту, особливо, враховуючи той збуджений стан, в якому вони перебували. Зчинилася сварка на межі збройного конфлікту… Взагалі, мені тяжко уявити, як це наші народні герої наважилися вчиняти з’ясування стосунків з Фелоні — я би при першому його гнівному погляді, впала додолу в конвульсіях… Втім, почувши шум, до хлопців приєднався пан Ольберт. Він підтримав Бояна і Горана, виступивши з вимогою до декана припинити проект і надати посильну допомогу в пошуках зниклої, тобто мене. Декан чомусь розлютився. Тоді пан Ольберт сказав, що не має наміру терпіти таку наругу і повідомив Фелоні, що їде до міста, де обов’язково поговорить з керівництвом Університету і поліцією.

Сторони обмінялися ввірчими грамотами про початок холодної війни і розійшлися. Втім, війна невдовзі різко змінила свої температурні характеристики… Десь за годину, ті, хто зібрався в загальній залі для обговорення ситуації, почули шум мотору — машина пана Фелоні розверталася аби виїхати з подвір’я. І в цей момент зі сторони адміністративного корпусу пролунав постріл.

Боян, Едгар і ще кілька хлопців відразу ж метнулися нагору аби з’ясувати, що сталося… У вітальні адміністративного корпусу, коло вікторіанського каміну, в калюжі крові лежало тіло. Тіло належало професорові Ольберту…

— Тоні! — не змогла стриматись я, — Це неправда! Як таке може бути? Невже вони наважились на таке?

Тоні лише скептично хитнув головою.

— Це правда. Я бачив все на власні очі. Але це ще не все. Слухай далі…

Вражені побаченим, хлопці стояли соляними стовпами, лише Едгар додумався перевірити пульс. Але тут почувся шум чиїхось швидких кроків — хтось біг по коридору. Хлопці відразу ж кинулися за втікачем, але той встиг вибігти з будинку і зникнути за поворотом дороги.

— Слухай, Тоні, а хто це був? Вони переслідували його достатньо довго, щоб встигнути, принаймні, ідентифікувати вбивцю, так чи ні?

— Так то так… Це був Алекс.

— А, так я й знала! Все щось цим бамбузлівцям бракувало! Вони, певно, були у змові з викладачами?

— Так, це ми з’ясували… Коли ми повернулися назад до Школи, бамбузлівців майже нікого не було — вони, певне, відчули, що пахне дустом, і накивали п’ятами… Правда, вдалося виловити Дану, яка не встигла втекти, бо збирала свої численні манатки. Її трохи притисли, ну і вона зізналася, що їхня група мала завдання затримати пана Ольберта. Затримати, наполягала вона, а не вбивати… Ми піднялися нагору до тіла, і тут з’ясувалося, що corpus delicti немає — від місця, де лежало тіло і до дверей тягнулася широка кривава смуга, хтось, схоже, витяг тіло аби позбутися доказів… Тоді ми зрозуміли, що вбивця — або вбивці — ще в Школі. Ну, тут почалася паніка, народ кинувся швидко збирати найнеобхідніше і тікати…

— Гм, так що, нікого не залишилось? Тільки ми і вбивця?

— Е-ее…, майже. Є ще Еван, якого ніхто не взявся донести і Дафна, яка за ним доглядає.

— Он як. Значить, всі решта просто кинули нас на призволяще? — вжахнулась я. Що було б, якби Тоні теж вирішив евакуюватися? Так би мені і сидіти на мальовничому урвищі до самого скону?

— Ну не зовсім. Боян і Едгар заприсяглися привести сюди поліцію… Тебе б знайшли, так чи так. Вийшло скоріше, бо я побачив з вікна світло ліхтаря… Ну ходи, піднімемось до Дафни. Тобі б взагалі, випити чогось гарячого, бо на тебе дивитись страшно.

Дивитись і справді було страшно. Коли я глянула на себе в дзеркало, я ледве знов не зомліла. На мене дивилося щось вельми схоже на заготовку для музею Мадам Тюссо — жовте і бліде, лише очі були щедро обведені червоним. Ну звісно, хлороформ… Я чула, що ця гидота токсична, що її заборонили для використання в медицині, та викрадачі, звісно, чхати хотіли на моє здоров’я і зовнішній вигляд…

Втім, Дафна відчутно зраділа, побачивши мене навіть такою. Схоже було, що вона знов ніч не спала, так що тепер ми з нею якраз пасували одне одній — замучені, з запаленими очима…

— Боже, Ірма, як добре, що ти знайшлася! — сказала вона зі відчутним полегшенням, — З тим, що тут відбувається, ми вже й не знали, що думати…

— Я теж дуже рада з того, що знайшлася… — я знесилено впала в крісло коло ліжка. Нарешті мені було тепло! Я відчула, що ще трошки, і мене можна буде намазувати на хліб.

Цікаво, що Дафна, котра ще вчора — чи то було позавчора? — здіймала істерику і кидалася на людей, сьогодні спокійна, як статуя Будди. Теж, певно, вичерпалася… Принаймні, я б не рушила з місця, навіть якщо б сюди ввірвався вбивця зі скривавленою сокирою…

— А що Еван? — кволо поцікавилась я, — Він нічого не казав?

— Було діло, — Дафна сумно кивнула на Евана, який солодко спав під її тартановим пледом, — Він приходив до тями. Відразу ж почав кричати, хоча ні, кричати він не міг, але створювалось таке враження, що кричав… Так от, кричав він щось на зразок "вони існують!", "я їх бачив!"

— Кого? — не відразу зрозуміла я.

— Та лордів.

— А, так хто вони? Що, деканат у повному складі?

— От не знаю, — байдуже промовила вона, — Все, що він бачив — це були дядьки в балахонах. Він же теж був ковтнув снодійного, так хтозна, що йому приверзлося…

Я тихо розсміялась. Дядьки в балахонах… Благодійний фонд… Кати, які підвішують людину до гарроти… Вбивці, котрі холоднокровно знищують одного зі своїх же… Я закатала рукав светра — звісно, він був тут, знак Лордів Конгрегації… А чого, непогана вийшла легенда, чи не так, професоре Арт? Чи заслуговуємо ми на залік?

Я обхопила голову руками. Це якесь божевілля… Такого просто не може бути. Я марю! Боже, зроби так, щоб це виявилося злим сном натщесерце…

Нажаль, всевишній не забажав здійснити моє прохання. Та й нащо йому завивати вузлом примхливу реальність, якщо все це можна вирішити набагато простіше?

За дверима почулися кроки обіцяної Бояном поліції.


***

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?


Ірма Коник

Мені б хотілось отримати доступ до першоджерел та нових досягнень психологічної науки — адже до нас вони доходять зі значним запізненням та ще й у поганому перекладі. У нас чомусь дуже мало публікацій про психологічний експеримент — нажаль, цей метод ще й досі, за старою звичкою, вважають жорстоким, неетичним засобом отримання наукової інформації.


***

Ця історія розпочалася в Сент-Ендрюзі, тут вона мусить і закінчитись… Нас, втікачів зі Школи, котрих з’ясувалося близько двадцяти п’яти осіб, тимчасово розмістили на проживання в старому корпусі Коледжа Святого Сальвадора — якраз там, де я шукала собі застосування по приїзді до містечка. Умови тут, звісно, були не такі, як в Школі — ми жили по четверо в маленьких кімнатках із металевими двоярусними ліжками і маленькими вікнами, які виходили на вузьку і непривітну Норз-Стріт. Місто готувалося до зустрічі Різдва, студенти — до зимової сесії; навколо вирували будні, зовсім нам незрозумілі і чужі… На нас, застуджених і неприкаяних, дивились як на біженців — зі співчуттям і легким острахом. Звісно, невідомо ще, як-то на нас окошилися наші поневіряння…

Кілька днів, які ми провели в Коледжі Святого Сальвадора, пройшли для нас немов в легкому анабіозі. Ми звісно, спілкувалися, відвідували один одного, заліковували, як могли, психічні та фізичні травми, але ніхто не говорив про події останніх днів. Ми чекали на вердикт поліції, сподівалися, що нам, нетямущим, нарешті розтлумачать, що ж насправді відбувалося в Школі.

І ми таки дочекалися. Правда, пояснення прийшло не від поліції, а від керівництва Університету. Зранку в п’ятницю, дев’ятнадцятого листопада (боже, не пройшло і двох місяців від початку навчання в Школі!) нас повідомили, що після сніданку з нами всіма говоритиме ректор Університету. Ця новина вмить розтопила дзвінку кригу, якою ми обросли за ці кілька днів — під час сніданку ми не могли навіть їсти, нас нарешті прорвало варіантами, гіпотезами, підозрами… Втім, ні я, ні Дафна з Еваном не поділяли загальної ейфорії. В нас, схоже, напрацювалося одне на трьох недобре передчуття. Тоні чомусь не знаходив собі місця… А, до речі, слід сказати, що за цих кілька днів наші стосунки відчутно потеплішали — він приносив мені тістечка з найближчої пекарні, заварював чай і заводив довгі інтимні бесіди. Не те щоб мене це не тішило, але я не могла зрозуміти причини такої раптової зміни ставлення. Втім, я, схоже, навчилася цінувати маленькі невибагливі радощі існування, тож я й не запитувала. Запитуючи, ризикуєш почути відповідь… А кому воно треба?

Отож, після сніданку, ми, не відволікаючись, поспішили до вказаної аудиторії. Там на нас чекали кілька серйозних чоловіків в сірих костюмах і огрядний сивий дядько, який представився ректором Сент-Ендрюзівського Університету, Девідом Стрейтеном. Обличчя, знайоме до болю… А, ну звісно! Це ж той літній чоловік, який приїздив до нас на Роллс-Ройсі в компанії білявого юнака! Тут, правда, не зовсім зрозуміло, хто кого супроводжував, але хтось із них мусив бути тим самим загадковим Куратором…

Коли я повідомила про це Дафні, вона лише кивнула, сказавши, що чогось такого і очікувала.

Стрейтен привітався і почав свою промову. Він говорив трохи в ніс, що створювало досить кумедне враження — такий собі бюргер з солідним пивним черевцем та алергією на собак. Втім, те, що він говорив, зовсім не відповідало його доброзичливим манерам… Сірі чоловіки мовчали і слухали. Було таке враження, що слухати — то їхнє основне заняття в житті. Втім, не виключено, що так воно й було.

"Шановні студенти, — звернувся до нас ректор, — Шкодую, що не познайомився з вами раніше. Маю на увазі, познайомився особисто. Заочно, таки би мовити, я знаю вас усіх досить добре. Ми з вами вже деякий час працюємо разом, ми — учасники одного проекту, щоправда, ми брали участь в ньому з різних, так би мовити, сторін. Втім, я думаю, мені треба вам дещо пояснити, перед тим, як ми підемо далі…"

Він озирнув аудиторію, примруживши свої бляклі очі, мов підсліпувата бабця… Ми похмуро мовчали, тож ректор зітхнув і продовжив говорити.

"Цей проект з початку мав назву "Fair Play", тобто "чесна гра", але по ходу дії ми вирішили перейменувати його в проект "Repentance". Цей проект здійснювався за підтримки Міністерства оборони Великобританії та за особистого сприяння, так би мовити, представників правлячої династії…"

Його слова були зустріті глухим гомоном тихого шоку… Он як, значить, правлячої династії… Зрозуміло тепер, хто такий той білявий в масці… Тільки якого лиха їм від нас треба?! Пан Стрейтен кивнув, ніби наша реакція ідеально вписувалася в його сценарний план.

"Я коротко розкажу вам про суть проекту… В нашому суспільстві, традиційно, обман лежить поза сферою етики повсякденного спілкування. Втім час змінюється, змінюючи багато які норми і правила. Нині обман, містифікація, психологічна маніпуляція не лише стають нормою, але й сприймаються як необхідні характеристики для певних сфер суспільної діяльності. Для багатьох саме обман є засобом самореалізації та адаптації до суспільства. Нас, науковців, так само як і провідних представників певних служб міністерства оборони, цікавило, як саме впливає на людську психіку стан безперервної містифікації.

Отож, ви всі були відібрані для участі в експерименті, метою якого було дослідити вплив легітимації обману на поведінку та психологічний стан. Мушу сказати, що це не була перша наша спроба, але попередні експерименти не давали такого показового результату, якого було досягнуто цим разом. Як ми з’ясували, необхідна не лише легітимація обману, не лише активне заохочення до застосування його на практиці, але й елемент конкуренції, котрий провокує людину на нехарактерні для неї вчинки.

Так народилася ідея розподілу студентів на кілька груп, які повинні були змагатися між собою. За нашим планом, одна з груп повинна була створити основу для містифікації, інша — активно заважати першій втілювати її задум, протиставляючи їй свій варіант подій, третя — створювати сприятливий психологічний стан для містифікації, якою б вона не була, а четверта — розіграти найбільш переконливий сюжет. Ці групи, котрі ви краще знаєте за іменами керівників — відповідно до попереднього переліку, професора Арта, професора Бамбузла, доктора Мілтона та професорки Демінор — отримали кожна своє завдання, з якими, як на мене, всі впорались на відмінно…"

Я роззирнулася… "Відмінники" сиділи приголомшені, на обличчях декотрих застигла ідіотська силувана посмішка, яку іноді можна побачити на театральних масках… Дафна затулила лице руками, Боян прикусив губу, Еван м’яв руки немовби перед бійкою… Тоні… Чому він відвернувся?

"Втім…— тим часом продовжував ректор, — практика показала, що існує тенденція по зростанню, так би мовити, жорсткості застосовуваних засобів. Так, якщо група пана Арта, яка заклала фундамент містифікації, обмежилась підробкою листа та демонстрацією артефактів, то група доктора Мілтона, вдалася вже до безпосереднього психологічного тиску. Саме вони переконували колег поїхати із Школи, зазирали вночі у вікна, вони підклали шматок одягу дівчини, яка від’їхала, до вугільної ями, саме вони склали звернення від Лордів…

Голос Стрейтена розчинається в повітрі мов дим дешевих цигарок. Мене завжди нудило від їх запаху…

— Я… Я просто… Це все через ваші витребеньки!

Здавалося, вона зараз заплаче. Ми відійшли в куток, аби не дратувати нещасну.

Горан і Міхал, які сиділи найближче, перезирнулися, усміхаючись.

"… молодці, що тут скажеш, дуже винахідливо. Група панни Демінор вдалася вже до фізичного впливу — викрадення і, так би мовити, елементів тортур. Ще вони дуже артистично розіграли мотив злочинної змови викладачів. Повірте, за цим всім було надзвичайно цікаво спостерігати…"

Ось, значить як…

— Ти хочеш сказати, можна так зухвало брехати — заради мистецтва?

— Можна, — серйозно відповів він.

— І ти… теж так робиш?

— Я? Звичайно.

Я, дурепа, не вірила, я не бажала вірити… Цікаво, що ти відчував тоді, притискаючи до мого обличчя ганчірку з хлороформом? Невже задоволення від служіння мистецтву?

"…А от група Бамбузла перевершила всі наші сподівання — вони наважились навіть інсценувати вбивство, аби лишень останнє слово було за ними…"

Ректор, здається говорив щось і далі своїм байдужим гугнявим голосом. Щось про компенсацію, про зарахування до Університету…

Тільки я дуже сильно сумніваюсь, що його слухали.

Хтось підхопився з місця, хтось обурено лаявся, хтось просто сидів в німому заціпенінні. Кожен з нас, схоже, почув для себе щось нове, кожен був — більше чи менше — приголомшений почутим…

Було таке враження, ніби я насилу прокинулась, прийшла до тями після довгої і тяжкої хвороби… Навколо мене були якісь незнайомі люди, з обличчями спотвореними, ні, не соромом, прикрістю від викриття обману.

А от мені було соромно. Мені було гидко. Мені хотілося якомога швидше потрапити під душ, щоб змити цей бруд. Все це лайно облуди, жорстокості, знущання… Тільки я відчувала, що цей бруд не змити, що він залишиться назавжди як рубці, як опіки…

Смішно, мені ще зовсім недавно хотілось експериментів і ось, будь-ласка, мрії збуваються…

Не було навіть сил обуритись. Вони, звісно, порушили всі можливі закони, але в нашому світі можна обійти що завгодно, тим більше "за особистого сприяння представників правлячої династії…"

А втім, ми самі винні. Ніхто ж нас не силував обманювати інших. Пригадую, мені це навіть подобалось…

Собі, мабуть, можна вибачити все. Але мені все ж таки цікаво, як саме виправдовує себе Тоні, мій добрий єзуїт, в котрого я майже встигла закохатись? Мені надзвичайно цікаво. Він дивиться повз мене, мій чарівний монстр. Відводить очі…

Ми змогли пережити випробування брехнею. Хто ж знав, що випробування правдою виявиться настільки нестерпним?

Ректор озирнув нас своїми риб’ячими очима. Уважно, зацікавлено, мовби спостерігаючи за новим видом зеленої тлі… А може ми і є — новий вид? Покоління без совісті і сорому, покоління містифікаторів… Мутанти людського роду…

Я тихо розсміялась. Ми — покоління переможців. За нами майбутнє.

ВИСНОВКИ

Першу половину життя ми вчимося, другу — вчимо самі… Це ніщо інше, як прагнення компенсації, вічне колесо перероджень. Сьогодні — нас, завтра — ми… Адже будь-яке навчання — це примус. Демаркаційні лінії, якими розтинають землю обітовану, перекладання хреста з одних плечей — на інші.

Будь— яке навчання -це обман, адже нас вчать ті, хто має над нами владу.

Втім, влада — це теж обман. Це — наркотичне зілля, яке викликає ілюзію контролю. Приємну і небезпечну ілюзію. І згодом будь-який "керманич долі" — керівник, вождь, маніпулятор — потрапляє у залежність від цього наркотику, починаючи служити йому, у релігійному запалі жертвуючи все, що має.

Власне, релігія — це такий же обман, поєднання абсурду і ритуалу. Вірю, бо безглуздо… Люди невибагливі. В них свій шкурний інтерес — страх або сподівання винагороди. "Бо велика нагорода чекає нас на небесах…" Чекає, звісно. Бог-любов, навколо якого обертається невибагливий всесвіт…

Любов, звичайно — теж обман, незгірш за інші. Клондайк, куди стікаються тисячі золотошукачів. Шукачів щастя, яких самих ошукують… Любов — це взагалі надзвичайно безглузде явище. Адже люди добровільно погоджуються закрити очі на правду, довіряючи свою долю першому-ліпшому… Втім, дурість, як казав мудрий Еразм, — провідник і покровитель суспільства.

Зрештою, суспільство — це також обман. Чи, радше, — театр. Ми дуримо інших, інші роблять вигляд, що вірять. А ми вдаємо, що віримо їм. І навіть, буває, плескаємо в долоні, в захопленні від гри. А як інакше можна жити у світі, де кожен має по кілька облич, де слова — це трясовина, на дні якої марно шукати зміст?

Отож, школа — це ін’єкція обману, яку ми отримуємо в ніжному віці, щоб зуміти вижити у світі лицемірства, чи то пак, лицедійства… Школа — це плацдарм для військових вчень, де ми випробовуємо свою силу, щоб потім, озброєними і небезпечними, вирушити в світ. І горе тому, хто так і не зуміє створити з себе бойову одиницю. На нього, щирого і відвертого, ніхто не чекає, таких, переважно, кличуть невдахами і нездарами. Звісно, вміння переконливо дурити — це й справді велика вдача, щедрий дар.

Всі ми потроху — народні артисти. Однак, є такі, хто вміє дурити професійно, для кого обман — покликання і сенс життя. Таким людям збрехати набагато легше, ніж сказати правду. А знаєте, чому? Правда — це слабкість, це демонстрація власної вразливості… Отож, їм просто страшно. Нині ця параноя набуває епідемічного розмаху. Брешуть всі, відчайдушно, розпачливо… Щоб потім, на самоті, напитись до очманіння або ридати, душачи подушку в обіймах.

І це — теж наслідки нашого виховання. Ми вчимося бути безжальними до себе і до інших, нехай там як не пропагують ідеологію "другої щоки". Безжальними, тому що світ належить першим. Тому що виживає сильніший. Цього теж навчають в школі, бо школа — слуга суспільства, а суспільство — заручник прогресу. Прогрес, поступ якого все пришвидшується, в свою чергу, неможливий без природного відбору. А природний відбір безжальний.

Отож, ми самі прирекли себе на брехню. Затиснені в кут, ми будемо дурити себе і інших, аж поки нас не замкнуть в камері з м’якими стінами… А може, ми призвичаїмось? Може, нас врятує своєчасна мутація, що дозволить нам протистояти параної неминучого прогресу?


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10