Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Пентакль: Збірка

ModernLib.Net / Та Марина / Пентакль: Збірка - Чтение (стр. 10)
Автор: Та Марина
Жанр:

 

 


      Коли по телевізору почали показувати фільми жахів, Малюк відразу зрозумів: це комедії про підвал.
      Смішні.
      Згодом Малюк виріс. Закінчив школу, вступив до університету. Одержав диплом, пішов на роботу. Оженився. Хоча й не відразу. Його першій нареченій не сподобалося у підвалі. І другій теж. Зате з третьою усе пройшло прекрасно! Коли їхньому синові виповнилося сім років, мама і тато підготували йому Великий Іменинний Сюрприз: у цей день вони вперше взяли його із собою в підвал.
      Син був у захваті.
      Іноді Малюк водив у підвал товаришів по службі та ще декого, наприклад, дурного п’яницю з ножем, що хотів погратися з ним на тролейбусній зупинці. І життя складалося якнайкраще.
      А потім Малюк зовсім виріс і навіть постарів.
      Одного разу до нього прийшов Карлсон. Довго не приходив, забув, напевно, а тут узяв і прийшов. Малюк теж давно не ходив. Усе більше в ліжку лежав. Тому дуже зрадів.
      — Підемо у підвал? — запитав Карлсон.
      Він зніяковіло смикав шнурок і намагався не дивитися на Малюка.
      — Авжеж, — посміхнувся Малюк. Старий, він враз помолодшав, посміхаючись.
      — Ти не боїшся? — тихо запитав Карлсон.
      — Ні-і, — розреготався Малюк. — Адже це наш підвал. Чого там боятися?!
      Карлсон зітхнув із полегшенням.
      І вони пішли у підвал.

Сердолікова намистина

1

      Черепом грати у футбол не так уже й зручно. Легкий занадто, та й кіста, особливо стара, — не гума, не каучук. Удар точно не розрахуєш, полетить — шукай у кущах! До того ж недовговічний, у крайньому разі, на дві-три гри вистачить.
      Проте грали. Як і належить — з лементом, з хвацькими ударами по ногах, із запеклими свистками судді. Розпалилися, зірвали майки, розтерли перший бруд по розпашілих обличчях.
      Міцні вони хлопці, археологи!
      Удар, ще удар! Ще! Жовта нерівна кістка летить в імпровізовані ворота. Летить, летить… Невже гол?!
      — Череп віддайте!
      Навіщо Максимові знадобився череп, причому саме перед вечерею, він і сам не зміг би пояснити. Ну, шумлять, ну, грають, ну, кричать бабуїнами. Що з них узяти, з футболістів? Першокурсники! Тим більше не свої, з істфаку університету, так би мовити, додані, із братерського інституту фізкультури. Їм і годиться у футбол грати. Сили до вечора ще залишаються, а мізків — менше, ніж у знайденому напередодні черепі.
      Та й зачіпатися, треба визнати… Хто він для них, Максим? Студент-третьокурсник і начальник розкопу, причому не їхнього рідного, а сусіднього. Битися, може, не полізуть, але… Кому це потрібно?
      Так і є! З першого разу не почули чи вдають.
      — Віддайте!
      — Що-о?!
      Поки міркували, поки кучкувались і юрбою підступали, Максим нарешті зрозумів. Не потрібний йому череп, і нікому не потрібний, крім таких лосів, і не перший це футбол із жовтою кісткою замість м’яча. Просто…
      — Кажу: череп!
      — Так він наш, зрозумів? Іди, не заважай!..
      …Просто Максим не любив подібного люду. До чого саме подібного, він навіть не зміг би уточнити. Слова «бидло» не сприймав, але не називати ж їх шляхетним латинським «плебс»! Однак не любив, причому сильно. Інтелігент у четвертому коліні, нічого не попишеш. «Інтель», як висловлювався він сам.
      — Ваш?
      Ось чого майбутні чемпіони не знали: психології. А вона — наука хитра, учить усякому. У тому числі й паузу тримати, і поглядом порожнім дивитися в чужі очі. Ну-бо почекаємо…
      — Максиме, це ми… Дограємо тільки!
      Тепер тиснути! Поки не прочухалися — тиснути! «Подібні» відзначаються нестійким настроєм. Азбука!
      — Потрібен зараз. Я його описувати буду — для звіту. До речі, нижня щелепа де?
      Експедиція копала вже третій тиждень. Цього року таланило: ні дощів, ні дизентерії, ні запою у бульдозериста. Великий Курган майже закінчили, розкрили три малих, дві одиночні могили і навіть обстежували сусіднє поселення, що за радгоспним садом. Дещо знайшли. Череп, наприклад.
      Нижня щелепа виявилася поблизу, поруч із господарським наметом.
 
      Максим міг бути цілком задоволеним. Досвід прикладної психології удався, шум за пологом намету затих, а він став власником індивідуального черепа. Питання лише в тім, що з ним, з черепом, робити далі. Не описувати ж, справді! Взагалі-то належало, але ніхто цим і не думав займатися, причому не тільки в їхній, а й у всіх відомих Максимові експедиціях. Фахівці в Києві, а брати недоука з медінституту — собі дорожче. Краще зайвого копача запросити, хоча б із того ж фізкультурного.
      Максим узяв череп, зважив на долоні. Бідний Йорик, не знав я тебе! Просто викопав сьогодні саме перед обідом. Лежав ти, де і належить лежати черепу в давно порушеному кургані. Вище на метр від кістяка, у грабіжницькому лазі, що обвалився. Знайомий почерк — доритися до ями, відітнути голову разом із кистями рук (майже все золото на них), та швидше нагору, поки землею не придавило. Іноді, втім, давило і дуже успішно — як у кургані, розкопаному рівно тиждень тому.
      Отже, череп. Отже, бідний Йорик. Скіфського походження, віку, судячи з жалюгідних решток інвентаря, років тисяч двох з половиною, схоронності середньої… Що ще? А ще ти не Йорик, а мадам Йорик чи навіть мадемуазель. Мадам — якщо виходити усе з того ж інвентаря (сережка, бронзовий браслет, дві намистини), а мадемуазель — судячи з (ого!) прекрасно збережених і зовсім не сточених зубів. Якщо врахувати, що жували й кусали в ті роки не в приклад нинішньому, то… Вам і двадцяти ще не було, мадемуазель Йорик!
      І що накажете з вами робити?
 
      Сергій Сергійович, начальник експедиції, зволив здивуватися. Рідкісний випадок, між іншим! Начальники експедиції не дивуються навіть на розкопах. «Так я і знав!» — ось і вся реакція, навіть якщо лопата вивернула золоту пектораль із грифонами.
      — Максиме! Звідки це?
      — Курган номер три. Сьогоднішній. Куди покласти?
      Начальник дозволив собі не просто здивуватися — моргнути. Решту Максим міг вгадати наперед. Зараз йому пояснять, що краніологічне дослідження цього року неможливе, везти в музей — фонди переповнені… Якщо ж коротко: «Рятуй нас, Боже, від старанних старшокурсників!»
      Отож можна виявити ініціативу.
      — Я подумав, Сергію Сергійовичу… Закопаю його поруч із курганом, а місце в щоденнику позначу. Лежав з часів Перикла — і ще полежить. Якщо раптом знадобиться — візьмемо. Так би мовити, довгострокова консервація.
      — Правильно, дій!
      У начальницькому погляді прозирало явне схвалення. Але і докір теж. Мовляв, ти ж не з Палацу піонерів, Максиме! Чи сам зміркувати не міг?
      А от не міг. Ідея з «довгостроковою консервацією» народилася несподівано, посеред розмови. Спонтанно, якщо зовсім по-науковому. Як і безглузда витівка зі скасуванням футбольного матчу.
 
      Штикову лопату він узяв у господарському наметі, пляшку ж портвейну довелося купувати в сільмазі радгоспу імені Химерного, на що витрачено рівно півтори години.
      — Череп! А точніше, шановна мадемуазель! — проникливо почав Максим, сидячи поруч зі свіжою ямою і підсвічуючи собі ліхтариком. — Насамперед повідомляю, що кістки я теж зібрав. Здається, усі, ми їх у кутку розкопу склали…
      Максим не страждав типовою інтелігентською звичкою розмовляти сам із собою, але в даному випадку мав повне право вважати, що знаходиться в компанії. Крім того, ніч, пустельний степ, розрита могила, та й пляшка вже не повна… Хто осудить?
      — Перш ніж поговоримо про наступне, дозволю собі представитися. Ім’я моє ви вже, ймовірно, чули. Залишається додати, що я студент третього курсу історичного факультету, копаю з чотирнадцяти років, справу цю люблю, сподіваюся років через п’ять стати заступником начальника експедиції і… І, між іншим, через вас я порізав палець.
      Зауваження було не зовсім справедливе. Максим, зрештою, сам винуватий, тому що вирішив копати без ліхтарика і
      майже відразу наткнувся на пляшкове скло. Довелося заливати рану портвейном.
      — Нарешті, про те, що я тут взагалі роблю. Відповім так: і самому цікаво. Усі мої сьогоднішні вчинки знаходжу дивними й нелогічними. Буде бажання, можете подумати на дозвіллі. Спробую лише висунути безперечну версію. Скажімо, я врахував, що ви вмерли молодою, після смерті вас пограбували, а потім якась босота посміла грати вами у футбол. Усі ці обставини й викликали мою неадекватну реакцію.
      Максим замовк, щоб оцінити, який вигляд це має збоку. Та вже коли взявся — доводь до кінця.
      — Оскільки ми з вами не християни, дозволю здійснити над вами щось на зразок язичницького обряду. Вибачте, якщо разом зі шляхетним портвейном за карбованець тридцять дві на ваші кістки потрапить крапля моєї крові. Утім, так буде ще архаїчніше. А на пам’ять про вас залишу собі сердолікову намистину, що мав честь тільки що знайти у відвалі вашого кургану. Описувати в щоденнику і здавати не буду, щоб не заплутати хронологію.
      Максим понишпорив у кишені штормівки, підсвітив ліхтариком. На долоні лежала нерівна коричнева кулька. Здалеку — камінчик та й камінчик, та ледь промінь торкнувся поверхні, як десь у глибині засвітився зустрічний вогник…
      Захотілося встати й піти. Монолог на кшталт «Вельмишановна шафо!» надто затягнувся. Тому Максим просто хлюпнув від душі портвейну, подумав, сам зробив кілька ковтків і взявся за лопату. Але в останню мить зупинився. Шафа шафою, але ж це, як не крути, похорон!
      Від такої думки і зовсім стало не по собі. Максим відвернувся, немов сподіваючись побачити щось у навколишній пітьмі, потім винувато зітхнув:
      — Пробач, якщо щось не так. Напевно… Упевнений, ти була красивою, хороброю, уміла, на відміну від мене, прекрасно їздити верхи і стріляти з лука. Вірші б прочитати, але нічого російського не спадає на думку. Хіба що українською, але в мене від неї ідіосинкразія. Зате майже про нас із тобою. Борис Мозолевський написав, він археолог, як і я. Точніше, це я, як він. Свого часу я чесно спробував перекласти.
      Максим витер тильною стороною долоні раптово зіпріле чоло. Згадувати власні
      поетичні потуги виявилося не так і легко. Але якщо постаратися…
 
      Він не спав. Серед зірок німого гласу
      Йшов крізь пітьму — і завмер, нерухомий:
      Афродіта скіфів — Аргимпаса
      Опромінювала степ вогнем своїм.
      Переклад був так собі. До того ж Максим помилився — безмісячна ніч була чорна, Аргимпаса сховала свій лик. І так само темним здавався сердолік на забрудненій землею і кров’ю долоні.

2

      — Ви археолог, — упевнено заявила дівчина. — З експедиції, що кургани копає.
      — А ви з тих будиночків, що біля берега, — не обертаючись, констатував Максим. — Відпочиваєте по трудах праведних.
      Йому перешкодили.
      Археологи рідко копають на самоті. Це і добре, і погано. Добре, якщо поруч село з магазином, і погано, коли починається майже неминучий конфлікт з місцевими «подібними». Відпочиваючі як сусіди кращі, але занадто докучливі.
      Те, що гостя саме з будиночків, він зрозумів після першого ж слова. Свої усі на виду, а сільський «суржик» впізнаєш одразу.
      А взагалі в довкіллі було людно. Село, що з магазином, поряд ще одне, майже порожнє, ріка з фанерними будиночками на березі і човновою пристанню. Коли ж після першого тижня роботи починає кортіти самотності, надмір тобі подібних стомлює.
      Увечері Максим ішов «світ за очі» — на старий курган, по-варварському розкопаний ще століття тому. Сідав так, щоб не бачити нічого, крім далекого лісу.
      — Перешкодила? — гостя виявилася до дивного чуйною. — Напевне, думаєте про роботу? Вибачте, зараз піду.
      Чи дівчина і справді знітилася, чи не гірше третьокурсника вивчила мудру науку психологію. Максим поспішно підвівся.
      — Це ви мене вибачте. Нікому ви не перешкодили, я іду, точніше, уже пішов. До речі, курган на якому ми стоїмо, ранньоськіфский, століття сьомого до нашої ери, ліворуч — цвинтар, але вже новіший і… Пішов!
      — Залишаєте мене одну на цвинтарі?
      Дівчина засміялася, й археологу відразу ж перехотілося йти.
      — Цвинтар? — він подивився вниз, де той і знаходився, похитав головою. — Якщо ми збираємося познайомитися, привід — кращого не придумати. Цвинтар початку двадцятого століття, покинутий, розорений, як і все в цьому богоспасенному краю…
      Дівчина знову розсміялася, простягнула долоню:
      — Ніна! Запам’ятати легко — з «Кавказької полонянки». А вас я знаю, ви — головний у тій ямі, де копають, і звати вас Максим.
      — Як у Стругацьких у «Населеному острові», — погодився він, теж протягуючи руку.
      Дивина сталася цієї миті на покинутому кургані. Корінний, справжній археолог не став поправляти невігласа, що посмів назвати розкоп якоюсь «ямою». Напевно, дівчина і справді гарно сміялася.
      — Я дійсно, як ви кажете, з будиночків, але відпочиваю не після трудів, а перед. Про вас мені розповіли хлопці. Вони першокурсники, намагалися грати зі мною у волейбол і дуже вас бояться.
      — При цьому вважають занудою і кар’єристом, що мріє про аспірантуру на нашій кафедрі, — погодився Максим.
      Отут би дівчині його поправити (для того і говорилося), але Ніна чомусь змовчала. Лише подивилася — дуже уважно. Максимові негайно захотілося вийняти з кишені забутий в наметі гребінець, а заодно збігати в той же намет за бритвою. Археолог у полі — не студент в актовому залі. В усьому ж іншому гребінець з бритвою допомогти не могли. Максим був упевнений, що зовнішністю не вдався, так само як і зростом, а якщо тебе до того ж визнали занудою…
      Він подивився на годинника, щоб змотивувати відхід, але дівчина раптом ступнула ближче.
      — Так… Скривдила, причому безпідставно. Максиме, мені дуже подобаються зануди, а мрія про аспірантуру — дуже достойна мрія. Дивитися на годинник не треба, цей прийом давно не проходить.
      — Ви — психолог, — зрозумів він.
      — Четвертий курс, — дівчина чомусь зітхнула. — Як психолог пропоную негайно перейти на «ти» і оцінити ситуацію. Прийшла я сюди, звичайно ж, не випадково, але от знайомитися ні з ким не хотіла, навіть з археологами. Навпаки, мріяла побути на самоті. Здається, наші мотивації збігаються?
      Максим кивнув, здогадуючись, що про звичку бути лідером у розумній бесіді
      тимчасово доведеться забути. Психолог, значить?
      — Не тільки мотивації, Ніно. У нас із тобою однакова звичка знаходити наймудрованіші слова для найпростіших речей, ми обоє про себе занадто високої думки, а познайомитися зі мною ти все-таки хотіла.
      На цьому можна було б і розійтися. Але вони залишилися.

3

      Дощ пішов наприкінці четвертого тижня. Великий Закон шкідливості, про який знає кожний археолог, спрацював без збою. Що користі в уже зробленому, у витягнутому, спакованому й описаному, якщо зривається головне, заради чого затіяно сезон? Великий Курган, майже розкритий, звільнений від дивовижної багатометрової засипки, майже готовий віддати усе, що вціліло від Часу, здавалося, передумав. Акуратний, п’ять на п’ять «квадратів», розкоп не так уже й повільно, зате напевне, перетворювався в басейн із слизькими глинистими стінками.
      Земля не поспішала віддавати своїх мерців.
      Вранці, коли закапало, начальник Сергій Сергійович став білим. До полудня, як полило, — жовтим. Після другої години дня злива стихла, і обличчя Сергія Сергійовича почало рожевіти.
      На п’яту вечора знову лило, цього разу нещадно, від усієї душі.
      Дивитися, як начальник зеленіє, Максим не став. О п’ятій п’ятнадцять він уже підходив до дерев’яного будиночка біля ріки. Третього ліворуч, синього, з невеликою верандою.
      Ніна стояла біля відкритих дверей, затиснувши в пальцях сигарету.
      — Ти куриш, — відзначив він очевидне, але раніше не зауважене.
      — А у вас дощ, напевно, все залило, але ти — не куриш, — погодилася дівчина, затягуючись востаннє і кидаючи недокурок у найближчу калюжу. — Висновок: мої обставини складніші.
      Він подивився Ніні в очі й зрозумів, що ігри в прикладну психологію скінчилися. Зовсім. На мить Максим пошкодував, що прийшов. Але раз прийшов…
      — Допомогти можу?
      Безпомічне за формою і за змістом питання давало право на будь-яку відповідь.
      Від просьби позичити двадцять карбованців до пропозиції здійснити чудо. Причому тут же, не сходячи з мокрої веранди.
      — Можеш. Здійсни чудо.
      Дивно, але Максим ніби цього й очікував. Волога долоня сковзнула в кишеню штормівки.
      – Єдина вартісна річ у мене, крім залікової. Але залікова чудес не здійснює. Ця — може.
      Крапля, що зірвалася з бляшаного карниза, умила сердолік.
      — Заходь до будинку, я чай заварила, — Ніна обережно взяла в руки намистину, на мить замислилася. — На ній же кров, правда? Твоя?
 
      — Ця дівчина з кургану повинна б тебе полюбити.
      — Повинна була б, — уточнив уїдливий Максим. — Та головне — за що?
      У бляшаних кружках парував чай, штормівка сохла біля палаючої електроплитки. За вікном шуміла злива, що переходила у потоп.
      — Скіфи вірили у вічне життя. Тому не «б», — невесело посміхнулася Ніна. — А за що… Ти ж їй це вічне життя заново подарував, хіба не так? Навів порядок у царстві мертвих?
      Сердолікова намистина лежала на столі, поруч із пачкою рафінаду.
      Максим кивнув:
      — Саме так. Можу переказати відповідну главу з монографії Абаєва. І що цікаво, Ніно? За ці дні ми обговорили з тобою не тільки всі обов’язкові для інтелів…
      — Вибач? — кружка в руці дівчини здригнулася. — Ах так, знову Стругацькі!
      – І знову «саме». Всі обов’язкові для інтелів теми, навіть перейшли на додаткову програму. Це з одного боку. З іншого ж… Я, як зрадник на допиті, виклав про себе все, включаючи сагу про дідуся, Максима Івановича, що примудрився саме в цих місцях скласти свою комсомольську голову в самий розпал колективізації. І ти слухала, наче тобі цікаво.
      Кружка в її руках знову здригнулася. Окріп хлюпнув на пачку з цукром.
      — Мені було цікаво, Максиме. Якщо не віриш, то… повір. Можу продовжити. Я про себе нічого не розповідала, а ти, як щирий… інтель… не розпитував. А тепер тонко натякаєш, що мої неприємності десь там.
      Максим подивився в залите білою водою скло. Сутеніє. Якщо литиме всю ніч, прощай, Великий Кургане!
      — Хіба що дуже тонко, Ніно.
      Дівчина поставила кухоль на стіл, витерла мокре зап’ястя носовою хусткою, закусила губу.
      — Тобі потрібно було піти відразу, поки ще було видно. У тебе і так вистачає проблем із твоїм курганом.
      — Те, що я не росіянка, ти вже зрозумів.
      Максим знизав плечима. Він, хоч сам був обрусілим українцем, усе ж не бачив у тім особливого лиха. Більше того, козацькі гени часом нашіптували йому, що росіянином бути зовсім не обов’язково.
      Тепер вони сиділи на ліжку — панцирному, з нікельованими кульками на бильцях. Ніна — біля підсунутої до стіни подушки, він — на протилежному кінці. Між ними лежав напіврозібраний рюкзак.
      — Я не тільки не росіянка… Далі домисли собі сам. Вибач, не можу.
      Цього разу Максим зморгнув — не гірше Сергія Сергійовича. Чомусь подумалося про чилійських емігрантів. Ні, не схожа.
      — Домислювати не хочу. Вибач — взаємно.
      Дівчина провела рукою по обличчю. Потім у її долоні виявилася знайома намистина.
      — Добре! Домислю сама. Уяви, що я — та сама скіфська дівчина, яку ти поховав. Але ти зробив помилку, кров не можна було змішувати з вином. Замість поховального ти провів зовсім інший обряд. Так?
      Про череп Максим розповів їй сам. І відразу зрозумів — даремно. Тепер же зрозумів це вдруге.
      — Ти викликав її, змусив знову вдихнути повітря, випити води, поговорити з живими людьми. Але твоєї крові вистачить ненадовго. Їй… Мені незабаром доведеться піти — повернутися під землю, у темряву, у Ніщо. Нова кров не допоможе, потрібно інше чудо. Скажімо…
      Ніна перекотила намистину по долоні, обережно торкнулася пальцем.
      — Скажімо, сердолік повинен засвітитися.
      — Це буде причиною чи наслідком?
      Максим дуже постарався, щоб запитання прозвучало в міру іронічно. Але дуже в міру.
      — Ще не знаю.
 
      За вікном лив дощ, червоним вогнем горіла спіраль електроплитки, димів недокурок у порожній банці з-під сайри. Штормівка ще не висохла, і Максим, сам промоклий, добряче змерз. З відкритого рюкзака на нього дивився в’язаний светр, але претендувати на таку розкіш закоренілий інтел не зважився. Ніні ж було не до штормівки і не до светра теж.
      — Тепер я зрозуміла, хто з нас старший, — раптово зауважила дівчина. — Це не докір, хвалитися тут нічим. Я теж мріяла гратися в розкопи курганів. Дуже мріяла…
      У цю хвилину Максимові терміново захотілося подорослішати. Курган для цього не годився. Він подивився на намистину в її долоні.
      — Ти… Ти вийдеш за ме…
      Сердолік зник. Долоня Ніни дотягнулася до його губів. Натисла.
      — Дощ, здається, закінчується… Ти дуже хороший хлопчик, Максиме.

4

      Мертвий цар побачив сонце через два дні.
      Боги втомилися. Занадто давні, занадто занурені в товщі пам’яті, своєї і чужої, вони зробили, що змогли. Не допомогло. Осквернителі були молоді, з гарячою кров’ю, гострим холодним розумом і ненаситною жагою. Їх не чекала вічність, під їхніми кедами чвакала холодна багнюка, в яку їм усім доведеться незабаром піти. Тому вони поспішали насолодитися миттю перемоги, зчистити мокру землю з золотої діадеми, з радісною усмішкою підняти до розгубленого сонця парадний царський меч, подивитися в померхлий лик срібного еллінського дзеркала.
      Боги віддали царя. Бульдозер, гарикаючи, від’їхав убік, похмурі бородаті хлопці — гвардія експедиції, схилилися над чимось темним, що проступало з-під жовтого багна. Інших безжалісно відігнали геть. Мить перемоги — вона для всіх, але ділиться не порівну.
      — Як завжди, дві головні камери, — начальник Сергій Сергійович, що зневажливо топтав армійськими черевиками брівку кургану, кивнув униз, на дно розкопу. Там оскверняли царські кістки.
      — Цар і цариця, — погодився освічений хлопчик Максим, дивлячись кудись убік. Цей спекотний день — день перемоги, а йому стало якось байдуже. Зараз закричать, зараз скотиться вниз збуджений фотограф, тримаючи напоготові свій «Любитель». Вони виграли. Увечері — футбол.
      — Місцеві копали курган років сто, — він подивився на близьке село, поморщився, як завжди при думці про «подібних». — І не змогли нічого знайти. Чому, Сергію Сергійовичу? Вони ж ціле метро прокопали! А ми знайшли.
      На губах начальника промайнула посмішка, яку Сергій Сергійович міг собі дозволити тільки у такий день. Коли вони приїхали, Великий Курган і справді скидався на зарослий травою будівельний майданчик. Кожен в окрузі знав про козацький скарб, що лежить під жовтою глиною, про захованого золотого коня з золотою вуздечкою. Копали роками, цілими родинами, поколіннями.
      — Ти ж розумієш, Максиме.
      Сказати старшокурснику «ти» — непрощенний промах, навіть для начальника, але в такий момент «ти» було рівнозначне медалі.
      — Аборигени втратили кваліфікацію, — не без задоволення констатував майбутній заступник. — Вони не знали, де шукати головну камеру з похованням. Ну, ми знаємо, Сергію Сергійовичу!
      Начальник смикнув кутиком рота, потім знову посміхнувся, але вже інакше — холодно й спокійно. Так посміхається брахман, думаючи про парій. Так, напевно, посміхалися у своєму тартарі душі давніх грабіжників, спостерігаючи за марною суєтою «аборигенів».
      Унизу вже щось знайшли, але ще не кричали. Рано! Зараз очистять поверхню, покладуть картонні цифри, фотограф заричить, звільняючи «кадр»…
      — Сергію Сергійовичу, — несподівано для самого себе заговорив Максим. — У кожнім кургані — грабіжницькі лази. Вони шукали золото, це зрозуміло. Але ж небезпечно! Охорона, заклинання, обвали, нарешті. Ми знайшли трьох загиблих… Невже ними рухала тільки…
      — Жадібність? — підхопив начальник не без інтересу. — Ти правий, подібне ремесло рідко себе окуповує. Заробити на життя можна інакше. Мені здається, багатьма рухало те ж, що й нами. Теж жадібність, але інша.
      Уточнювати він не став, як і Максим — перепитувати. Вони були однієї касти.
      — Знайшли! Знайшли! Знайшли!!!
 
      Царські кістки не забрали. І не зібрали теж — залишили розкиданими в бруді.

5

      Ніна зустріла його біля довгого дерев’яного столу, за яким обідала експедиція. Зараз на гладкій клейонці сиротливо стояли дві чисті порожні миски. Свято почнеться вночі.
      Максим димів сигаретою, дивлячись собі під ноги. Ніну він не помітив.
      — Ти куриш, — сказала вона.
      — Здрастуй.
      Максим кивнув, подивився, куди б викинути сигарету, але в останню мить передумав. Лише третя за день, дуже хотілося докурити.
      — Завтра вранці я їду, — Ніна підійшла зовсім близько, помовчала. — Якщо хочеш… Зустрінемося через годину на тім кургані.
      — Де цвинтар? — уточнив він без особливої необхідності.
      Дівчина не відповіла і раптом погладила його по щоці. Максим здригнувся.
      Першокурсник, що проходив мимо, з розумінням відвернувся.
      На кургані було вогко. Сонце висушило траву, але земля усе ще противилася, не віддаючи холодної вологи. Цього раннього вечора усе здавалося інакшим, зміненим. Старий цвинтар підступив ближче, до самого підніжжя, ліс, навпаки, немов пішов до обрію.
      Максим прийшов першим. Сигарети не брав — у роті й так зібралася гіркота. Дівчини ще не було, і він сів на звичне місце, кинувши поверх трави штормівку. Зрештою, одному теж непогано. Можна думати, можна дивитися на старі покинуті могили, покриті такою ж високою травою. Чомусь подумалося про тих же «подібних», не вартих навіть визначення «плебс». Вони розкопували кургани, намагаючись знайти золотого коня з золотою вуздечкою, і відверталися від могил батьків і дідів.
      Максим знав, що правий, але на думку відразу спало зовсім інше. З цих місць його предки, тут загинув дід, але тепер для нього ця земля — чужа. Неприємні люди, незрозуміла мова…
      У школі Максим ледь зміг одержати «четвірку» з української мови — заради середнього бала в атестаті. Англійську знав краще від усіх у класі, латинь учив з чотирнадцяти років.
      Він зрозумів, що і ця правда його нітрохи не збентежила.
      Ніна поклала на траву великий пакет, з якого визирало щось синє.
      — Узяла ковдру, — пояснила. — Дуже вогко.
      — Порушення експедиційних традицій, — знизав він плечима, не встаючи. — Правило: гуляючи з дівчиною, не бери ковдри. Занадто прозорий натяк.
      Ніна відреагувала на диво спокійно: — Я не з вашої експедиції. А сьогодні вогко.
      На ковдру Максим так і не сів. Принципово.
 
      — Говори, що хочеш, — сказала Ніна.
      Максим хотів огризнутися, але раптом зрозумів, що дівчина має рацію. Вона — старша.
      — Добре!
      Він подивився на потемнілий ліс, на сірий серпанок, що повзе до цвинтаря від близької ріки, на бліде згасаюче небо.
      — Я думав, ми — паталогоанатоми історії. Ми, археологи. Професія на грані цинізму, але без неї — ніяк. Першокурсники, що ойкають, побачивши битого давнього горщика, ще не розуміють. І не зрозуміють. До цього дійдуть окремі… Знаєш, справжнього археолога можна впізнати, тільки побувавши у нього вдома. Ті, хто їздив в експедиції, обов’язково привозять сувеніри — ті ж биті горщики. Розкладають на поличках, милуються, гостям показують… Комплекс домашнього музею. Так ось — у справжнього археолога немає домашнього музею. Паталогоанатом не носить додому трупи з моргу.
      — Тобі холодно, — Ніна підвелася, накинула йому на плечі край ковдри. — Говори, Максиме.
      Сутеніло швидко, занадто швидко для середини літа. Не перша дивина цих дивних днів.
      — А зараз я зрозумів, Ніно. Ми — скіфи. Вони були такими ж прибульцями на нашій землі. Приходили, брали, що хотіли, воювали з аборигенами, забирали їхніх жінок. Для них ця країна була чужою.
      — Ти втомився, — дівчина обережно поклала долоню йому на плече. — Дуже втомився. А я тебе скривдила.
      Максим уперто похитав головою.
      — Ніхто нікого не кривдив. Подумаєш, поговорили кілька днів на інтелектуальні теми! Я все-таки закінчу. Кажуть — рідна земля. У мене є рідна земля, але не ця. Бруд, скособочені хати, п’яні селяни, запльований цвинтар… Вона що, така — Батьківщина? Та вони навіть українською говорити не навчилися!
      — Але ж ти зараз чомусь подумав про них? — дівчина сіла ближче, торкнулася обличчям його обличчя. — Подумав, і тобі стало боляче… Може, тому що ти поховав ту дівчину.
      — Тебе?
      — Мене. Поховав і дозволив ненадовго повернутися до живого. Але мені час іти.
      Вона дістала сердолік, підняла долоню… Намистина була мертвою.
 
      — Чекай, чекай!..
      Ніна знехотя відірвала губи від його губів, ривком відсунулася назад, навіщось поправила волосся.
      У темряві її обличчя здавалося зовсім іншим, незнайомим.
      — Почекай, Максиме! Ти відразу зрозумів, навіщо я тебе покликала, але… Послухай!
      Він важко перевів подих, справляючись з вогнем, що його затопив. Ніна була зовсім поруч, він уже відчував її плоть, чув її серце.
      — Дівчина, яку ти воскресив, у твоїй владі. Ти — скіф. Але якщо… Ні, не так. Уяви, що у цієї дівчини є ще право повернутися. Надовго, на ціле життя — якщо знайдеться той, кому її життя потрібне. Це і є чудо! Але боги змушують спочатку пройти іспит. Іспит і для мене, і для тебе. Я можу дозволити тобі все, але тоді піду навіки. Намистина не засвітиться, Максиме! Я залишуся для тебе примарою, тінню з могили. Якщо ж тобі вистачить цієї ночі і старої ковдри, не стану заперечувати… Але спочатку віддам тобі намистину.
      Максим повільно встав, поправив сорочку, відвернувся, усмоктуючи зіницями пітьму.
      — Ніно! Хоча б зараз… Про що ти? Яке чудо? Чудес не буває, Ніно! Ти маєш рацію, ти старша, ти розумніша…
      — Розумніша — не значить безжальніша, — дівчина теж підвелася і так само подивилася в ніч. — А ось ти не правий, насправді ти віриш в чудеса… І даремно не віриш тій, котру підняв з могили. Уяви тільки, що все так і є!
      Максим похитав головою і не відповів. Ніна підійшла, поклала руки йому на плечі.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13