Життя чортяче — воно відомо яке. Звідусіль лиха чекай: то хрестом припечатають, то молодиця справна рогачем дістане. Але така напасть — ще не напасть. Це в старовину для чортячого племені гірше справної молодиці лиха не було. А як зміни пішли, як почало усе мінятися… І не думайте, що коли у людей у житті зміни, то у чортів усе по-старому, як при царі Паньку чи при самій цариці Катерині. Де там! Здавна заведено: коли в нас, нащадків Адамових, життя іншим стає, то у чортів, вважай, удвічі. Правда, у чім тут причина — не скажу. Мабуть, по-різному буває: коли чорти нашкодять, коли і люди надивачать. А потім — кому скаржитися? Ось і
      крутяться і ті, й інші, немов грішники на сковороді.
      Якось перед самим Різдвом вигнали Чорта з пекла. Не вперше вигнали, траплялося і колись таке лихо, бо вже надто суворі були часи. І Чорт схибив — так уже провинився, що у самого Люципера в його пекельній конторі зуби занили. Гримнув він, усім чортам начальник, кулачищем волосатим по столу, заревів трубою мідною, грішників розполохуючи: «Ах, він Чорт, такий-сякий! А гнати його утришиї! Та не просто гнати!..»
      Ось і вигнали. І не просто вигнали.
      Зійшов Чорт з автобуса на нашій районній автостанції, комір пальтечка свого поправив, від вітру крижаного рятуючись, оглянувся і зрозумів: погано!
      А треба сказати, що постраждав Чорт точно через Жана Поля Сартра, філософа французького — того, що екзистенцію видумав. Випала Чорту служба в самому місті Парижі. Не з найгірших служба. Це лише здається, що нашому православному чорту в заморській землі робити нічого. Зовсім навіть не так, навпаки. Тоді в Парижі православних зібралося, що душ грішних у пеклі. Відомо, що пани та підпанки від лиха подалі з Росії подалися, а з ним і простий люд випадковий юрбою чималою. Усі злі, голодні, один від одного лютіші, ніж чорт до чорта. Збирай душі грішні не нахиляючись! Отож наш Чорт сиром полтавським у маслі купався, на сріблі їв та премії щокварталу з пекла одержував.
      А ось взяли й вигнали!
      Сартра цього Чорт на Монпарнасі зустрів, у шинку тамтешньому, що в них, французів, «кафе» іменується. Сіли за стіл, абсенту зеленого випили, слівцем перекинулися, знову випили — уже до зачудування. От і сподобалися один одному, почали спілкуватися. У тім теж лиха не було б, бо за Сартром давно свої, французькі чорти плакали, та тільки заморочив філософ іноземний нашого Чорта.
      — Розтлумач мені, пане Сартр, що є твоя екзистенція? — запитує, бувало, у нього Чорт. А той і радий, йому б тільки про екзистенцію і побазікати. Пояснює Жан Поль Сартр приятелю своєму новому, що він там видумав, а той киває, слухає уважно. Але от лихо! Про справи подібні вони під абсент зелений базікали, бо без абсенту думки філософські ніяк не народжуються. А де абсент, там грапа італійська, де грапа — там і горілка рідна. І не зрозумів Чорт із усіх пояснень майже нічого. Майже, бо одну думку Сартрову все-таки ухопив.
      — Що не твори, добро чи зло, — різниці ніякої немає, — повторював зранку Чорт, змішуючи чорну каву з грапою (і цьому Сартр його навчив!). — А різниці немає, бо добро абсолютним не буває, значить, для когось воно добро, а для когось — зовсім навпаки. І зі злом така ж історія.
      Допивав Чорт каву з грапою, заварював знову.
      — А якщо так, яка користь з моєї чортячої служби? Ось, приміром, наказано мені зло вчиняти, православний люд бентежити та спокушати. А як зрозуміти, що воно є? Спокушу, скажімо, а душа православна від того, навпаки, врятується, та ще й інших врятує? Ні, незрозуміло виходить! З іншого ж боку, навіть якщо взагалі нічого не робити, усе одно щось та й станеться. Може, добре, може, і недобре. Але ж станеться — без жодних наших старань! Тоді навіщо ми, чорти, взагалі потрібні?
      І така ухопила нашого Чорта екзистенція, що занедбав він службу. Усе одно, мовляв, і без мене навколо зла повно, і добра теж повно. Самі люди собі все й влаштують, причому якнайкраще. То навіщо підметки протирати?
      Ясно, що премії в наступному кварталі Чорт не одержав. Може, викрутився б, за розум свій чортячий узятися б устиг, та тільки грапа підвела. Призвичаївся Чорт по кафе паризьких про екзистенцію базікати. І зі знайомими, і з тими, що не дуже. А далі — ясність повна. У чортів з цією справою гірше, ніж у нас. Ліг папір, чортовими карлючками пописаний, прямо на стіл Люциперів, гримнув той кулачищем…
      В одному поталанило Чорту, хоч і не занадто. Був він Чорт шанований, не з нових, котрі від бризів брудних народилися чи з яйця великоднього неосвяченого вилупилися. Справжній Чорт, корінний. От і дозволили йому самому ту діру вибрати, де йому тепер жити-бідувати назначено буде. Тицьнули Чорту під самий п’ятачок мапу французького Генерального штабу: показуй! І згадав він, як у старі часи заглядав до одного хутора у славній Малоросії. Гмикнув, ткнув пазуром. І не подумав, що був колись хутір — став райцентр, була Малоросія — і її перемінило.
      Зрозумів лише, коли з автобуса зійшов. Оглянувся, поморщився. І отут його під ліктик і підтримали. Акуратненько так.
      — А документик ваш, громадянине?
      Колись чорти — ті, що здалеку до нас прибували, — під шляхтичів польських та під купців німецьких виряджалися. Подивишся на такого: бач, який пан пишний! Але й тут усе перемінилося. Виявилося на Чорті нашому пальтечко драпове з витертою підкладкою, шапка-бирка, що тепер «пиріжком» іменується, і черевики київської фабрики зі шнурками рваними. А до всього — фіброва валізка, у якій і коту тісно. Звикай, мовляв, засланець пекельний, скінчилося твоє панство!
      Зрозумів Чорт: і справді погано. Поліз за паспортом у внутрішню кишеню, а поки діставав, поки обмацував і подумки перегортав, зміркував: ще гірше! Та тільки що зробиш. Дістав, пред’явив.
      — Ох і паспорт! — зареготали ті, що під лікті Чорта взяли. — Усім паспортам — паспорт! Та з таким тебе, громадянине, і у в’язницю Лук’янівську не пустять!
      Що правда, то правда. Суцільні «мінуси» у паспорті: і в Москву не можна, у столиці республік не можна і навіть у центри обласні. Некролог — не паспорт! Видно, здорово досадив Чорт начальству пекельному.
      — Ну, добре, — відсміялися. — Тримай, позбавленець. Живи — поки!
      А як повернули документ, вийшов Чорт на площу вокзальну… Куди тепер?
      Колись усе пам’ятав: там шинок вогнями світив, там голова, грішник невиправний, проживав, там відьма знайома через тин визирала. А тепер… будинок із цегли червоної на два поверхи, вантажівки по дорозі сніговицю піднімають. Холодно, вогко… Куди Чорту податися?
      — А здоровий будь, значить!
      Подивився Чорт, подумав, що колишні веселуни повернулися. Аж ні, не вони — давній знайомий з рідного пекла.
      — Невже, Фіонін? — здивувався. — Бач, яким важним став, і не впізнати!
      Сам же подумав: хоч і в шапці-бирці, хоч з паспортом негодящим, а все ж зустріли.
      — Та й тебе не впізнати! — відповідає йому чорт Фіонін. — Немов після виправно-трудового табору. А мене на прізвище не клич, а «громадянином» іменуй. Ну, пішли, чи що?
      Не став Чорт сперечатися. Це колись Фіонін вважався найнікудишнішим чортом, з тих, що мотузки повішеникам подають. Тепер і пику від’їв, і в пальто ратинове вирядився. А на лівому боці, під пальтом — револьвер у кобурі жовтій. Начебто й непомітно, але від погляду чортячого не сховаєш.
      Зайшли вони в ресторанчик вокзальний, узяв чорт Фіонін «мерзавчика» та пару котлет, склянки виставив.
      — Не тому пригощаю, що персона ти значна, — пояснив. — Був ти важним — ніяким став. А тому пригощаю, що в нас усіх тепер чортяча рівність. Колись, мабуть, і горілки б зі мною не випив, погордував, а тепер — не відмовишся, мабуть!
      І знову не став Чорт сперечатися — і відмовлятися не став. Про себе ж вирішив, що правий його приятель Жан Поль Сартр. Захотів чорт Фіонін гонор свій показати, з гостя пиху збити, а добру справу зробив. І горілки підніс, і повідати про тутешнє життя-буття не відмовиться. Інакше навіщо запрошував?
      І справді. Як випили, як котлетами холодними зажували, споважнів чорт Фіонін, хусткою батистовою губи витер:
      — Ну, слухай! Що колись було — забудь. Раніше ти волю свою показував, та Місяць з небес перед Різдвом крав, тепер же — зась! Наша тепер воля!..
      Не витримав Чорт — посміхнувся. Славна була історія з Місяцем, ох, славна! Навіть тепер згадати приємно. Адже це тільки здається, що Місяць з небес легко добути, якщо ти чорт, звичайно. Хитра то справа, не всім чортам доступна.
      – І про Різдво забудь. Немає тепер Різдва — і Великодня немає, і Петрового посту разом з Великим. Порядки тепер тут наші, пекельні. Ніяких тобі відьомських шабашів, ніяких упирів з одмінами. Були — і немає! А які залишилися, строго живуть, за патентом працюють, не сваволять. Тому що душі тепер теж цілком — наші. У кого хочемо, у того віднімаємо, і не інакше. Зрозумів?
      — Зрозумів! — кивнув Чорт, чимало дивуючись. — Що відьом з іншими скрутили, ясно. І що душі ваші цілком — теж. Але з Різдвом як вийшло?
      Сам же думає: говори Фіонін, говори! Ніколи ти розумом своїм чортячим не славився. Чеши язиком довгим!
      — А календар у вісімнадцятому році навіщо змінювали? — заусміхався чорт Фіонін. — Календар поміняли, а свята усі в колишні дні залишили, по старому стилю. Ось і немає тепер у них сили!.. Ну, не це головне. А головне, що першим у нас у районі громадянин Сатанюк. Скаже — орденом тебе нагородять, скаже — шкіру на ранці шкільні здеруть. Він і серед нас, чортів, перший, і серед людей теж. Тому що ховатися нам, чортам, зараз не резон, навпаки. Так що слухайся в усьому та накази виконуй. Ось Різдво скасоване відгуляємо і поставимо тебе, позбавленця, мотузки повішеникам подавати. Забудеш про свій Париж, ох, забудеш!
      Зовсім кепсько Чорту стало. Зрозумів: і таке зроблять. А головне, знав він чорта Сатанюка, що нині «громадянином» іменується. Доводилось зустрічатися! Та так, що і без нової зустрічі обійтися цілком можна.
      Подивився на нього чорт Фіонін, лапою пухкою по плечу поплескав.
      — Зрозумів? Бачу, зрозумів! Ну добре, живи — поки! А мені на бюро райкому пора, списки там затверджувати будемо. На таких, як ти!..
      З тим і відкланявся. Тобто кланятися, звичайно, не став, лише ледве кивнув.
      Вийшов Чорт на вулицю, валізку свою фіброву у руці прилаштував, та й побрів куди очі бачать. Іде, а сам знову про приятеля свого Сартра міркує. Адже як виходить! Начебто добре для них, чортів, справа обернулася: і Різдва вже немає, і чорт знайомий на хуторі, що нині райцентром обернувся, верховодить. У минулі часи, коли будь-який козак міг молитвою припечатати, про таке і не мріялося. Здавалося б, гарна справа? Ось тільки чомусь усе більше про мотузку намилену думається — щоб не повішенику її подавати, а щоб собі залишити.
      Іде Чорт, про Сартра думає — і навкруги роздивляється. Час ще не пізній, народ вештається. Принюхався Чорт за звичкою — чи не пахне де гріхом? Потягнув ніздрями, та ледве не задихнувся. Усюди, усюди дух грішний! І такий густий, що з незвички знепритомніти можна. Не повірив Чорт, навіть у душу першого стрічного заглянув. Хо-хо, що в тій душі! Мріє душа, як розглянуть у «інстанції» лист анонімний, котрого три дні тому у ту «інстанцію» відправлено. Розглянуть, вживуть заходів. Чорт — в іншу душу, а там і зовсім морок. Згадує душа, як ворогів лютих до стінки цегельної ставила, як чоботи та галіфе, ще теплі, із дружками своїми розділяла. Покрутив Чорт головою вухастою, угледів на вулиці дівчину пригожу. У такої в душі зовсім інше буде!
      І справді — інше. Умів би Чорт червоніти, почервонів би до кінчиків вух своїх собачих. А тут і не почервонієш навіть. Одне залишилося — лапою пазуристою махнути. Махнути — про нічліг подумати. Це у колишні часи можна було до знайомої відьми заглянути чи в шинку прилаштуватися. А тепер, та ще коли в паспорті суцільні «мінуси»…
      Поталанило Чорту — часом і таке трапляється. Дійшов він до місця, де колись заїзд був, де чумаки, що з Криму їхали, шеляги свої чумацькі пропивали, аж він там і є, заїзд! Майже такий, як був, тільки стіни цегляні, та на вивісці «Будинок колгоспника» написано. Зрадів Чорт, заусміхався навіть. Адже там, де торгують, там йому, Чорту, і місце, хоч би як часи мінялися. Дістав він гаманець, підрахував готівку (три червінці усього виявилося). «Чи вистачить?» — подумав. Вирішив: «Вистачить!». Зайшов у ятку найближчу, узяв дві скляниці зелені з білими «безкозирками» — і на поріг. А як валізу свою фіброву під ліжко кинув, так і пішов зі сторожем місцевим знайомство заводити. Адже у такому місці Чорт завжди свого знайде.
      Тим часом і ніч настала — та сама, різдв’яна. Ясна ніч, тиха. Ось і місяць гостророгий над райцентром з’явився. З’явився, блиснув срібним боком, і пропав, немов і не було.
      Громадянин Сатанюк тієї ночі на службі перебувати зволив. Не один — з чортом Фіоніном і з усім іншим своїм кагалом чортячим. Знахабніло бісове насіння, пекельне плем’я! Замість того, щоб у пекло поспішати, поки півні голосу не подали, вирішили вони честь по честі Різдво заборонене справити. Мовляв, колись ваш верх був, тепер наш настав. Назавжди!
      У кабінеті і гуляли. У наші дні начальство віддає перевагу лазням, а у ті роки які лазні? Одна на все місто — і та на ремонті уже другий рік. Але й у кабінеті влаштуватися можна, особливо якщо кабінет особливий. Отут тобі стіл — усім столам стіл, бика колгоспного покласти можна, а отут дверцята у світлицю затишну. Називається світлиця «кімнатою особистого відпочинку», а якого саме, начальству видніше. Гуляй — до несхочу!
      Ось і гуляли. Стіл пляшками заставили, закуски, тільки-но з бази доставлені, навкруги розклали. До закусок — патефон із пластинками польськими та румунськими, а до патефона — молодиці, одна другої краща. Хоч і не чортихи, а гарні! Дзенькають чарки, співає-гримить патефон, заморський танець танго танцювати так і манить. Регочуть молодиці, посміхаються звабливо, на двері світлиці прихованої кивають. От воно, життя чортяче, іншого нам і не треба!
      Майже до самої опівночі гуляли-бешкетували. А потім велів громадянин Сатанюк чорту Фіоніну у віконце виглянути. Гаряче йому, начальнику чортячому, стало, і вирішив довідатися: чи гарна погода. Якщо гарна, якщо тихо, то чого б кісток не розім’яти, не прогулятися всім кагалом чортовим вулицею? Бач, колись ми, чорти, ховалися, а тепер же — наш час!
      — Ну, що, Фіонін? — запитав громадянин Сатанюк. — Снігу немає?
      — Немає, — зітхнув той. — Ні снігу немає, ні Місяця немає. Украли, певно!
      — Тобто як, укра?.. — заревів громадянин Сатанюк сиреною пароплавною.
      Не доревів. Обрізало.
 
      А наш Чорт між тим давно вже вулицями гуляє. Сторож заїзду не бійцем виявився — з півтори склянки хропака витинав, з кимось же іншим знайомство завести поки не випало. Так чому б і не вийти на вулицю такої ночі, особливо якщо до пекла не женуть?
      От і ходить собі Чорт уздовж вулиць. Не просто так — згадує. І є про що, є! Ось тут, де тепер пам’ятник, серебрянкою змазаний, шинок стояв. Усім шинкам шинок, до самої Полтави — та що Полтави! — до Києва слава про нього летіла. Приїжджали в той шинок пани поважні, дивувалися. Що за притча? І горілка начебто б така, як усюди, і сало, і пампушки з часником. Та все ж інша, ох інша! Сьорбнеш, зажуєш, занюхаєш — і у свій Київ повертатися розхочеться. А вже коли скрипачі грати починали!.. Усі дивувалися, Чорт не дивувався. Тримав той шинок його давній приятель, відьмак, що усією місцевою поганню верховодив. Ох, і славний шинок був! Там Чорт і познайомився з паничем з Великих Сорочинців, що страх як про чортів байки слухати любив. Слухати, записувати — і сам складати. Добрий був панич, тільки зле скінчив. Не варто від чорта до попа кидатися!
      Зітхнув Чорт: був шинок — немає його. І відьмака немає, давно в казані пекельному боки гріє, і панича зацікавленого. Немає їх. Якщо б тільки їх! Пам’ятав Чорт: як наближалося Різдво, поспішають хлопці та дівчата колядувати, виряджаються чаклунами та ведмедями…
      Безлюдно на вулицях, нудно! Видно, сильно заборонили Різдво. Немає — нічого немає.
      А що є?
      Оглянувся Чорт, побоюючись зайвих очей. Але скрізь порожньо, ніч зимова навколо, ні душі на вулиці. І в небі порожньо: був Місяць — немає Місяця. Гмикнув Чорт, потилицю, стрижену під бокс, почухав…
      Там, де колись гай стояв, парк виявився. Не гай, звичайно, але все ж дерева у наявності. Пошукав Чорт серед них вербу. Хоч і без листя, а впізнати можна.
      — Ану, вилазь! Вилазь, кажу!
      Тільки хто відповість? Ніч, пітьма зимова.
      Гмикнув Чорт, губи сопілочкою склав:
 
      Них, них, запалам, бада,
      Ешехомо, лаваса, шиббода,
      Яндра, кулейнеми, яндра…
      Не взяли б Чорта в «Гранд-опера», співати навіть у сільський клуб не пустили б. Не дав Люципер таланту! Та тільки часом важливо не як співаєш, а що. Заворушився сніг під вербою, листя торішнє настовбурчилося. З’явилося з-під них кругле та сіре. Виглянуло, знову сховалося.
      — Кумара? — пискнуло ледь чутно.
      — Кумара-кумага! — засміявся Чорт у відповідь. — Жунжан!.. Вилазь, Клубок! Не признав, чи що?
      — Признав…
      Устав перед ним чорт Клубок — такий же, яким був у роки давні: сутулий і сивий, очі — каганці жовті, борода цапова, роги цапові. А в рогах — начебто клубок вовняний. Ох, не заздрили тим, кому такий клубок уночі під ноги потрапляв!
      — Признав, — повторив, бороду цапову почухавши. — Як же не признати? Хто ж з нинішніх «Кумару» пам’ятає? І пісні наші забули, і Різдво справляють, нас, старих осоромлюють… Давно приїхав?
      Так і розговорилися.
      З парку Чорт до річки зібрався. Не пропала річка, тільки стала бруднішою, навіть крізь лід помітно. Пішов він туди, хоч і сподівань особливих не мав. За Клубка, приятеля старожитнього, Чорт спокійний був. Куди тому пропадати? Хіба в окрузі усі верби перевелися? А ось Мостовий, що вважався мосту старого хазяїном, міг і не вціліти. Давно міст зламали, ще піввіку тому. Розібрали — і новий, залізний побудували. Чи прижився Мостовий? Біля заліза жити небезпечно, це Чорт ще по Парижу запам’ятав. Ех, веселим чортом був Мостовий! Клубок — той без вигадки обходився, по землі котився та зі шляху збивав. Або вогнем пахкав. Мостовий же без жартів і ночі не минав. Пізнього перехожого на мосту зустріне — мінятися пропонує. У кого кожух добрий, тому новий, ще кращий обіцяє, у кого кобза — заморську гітару обіцяє. А вже коли справа до умовлянь дійде, нікому не встояти! Одного разу посміялися: попа зустрів, коли від молодиці над ранок пробирався. А у попа блудливого — бородище до пояса. Заступив йому Мостовий дорогу, не побоявся, тому що був піп тієї ночі грішніше грішного. До поруччя дерев’яного притис і бородами мінятися велів. Розумів — не зможе блудник довго опиратися. Ох, і сорому набрався, коли матінка-попадя зранку побачила, що у благовірного на підборідді виросло! Ох, і гриміло сміхом усе пекло! Шкода, історію цю Чорт приятелю своєму Сартру не повідав. Хотів, та все ніколи було.
      Ступив Чорт на міст, «Кумару», таємну пісню чортячу, насвистуючи. Тільки ступив — так відразу й завмер, тому що інший звук почув. Гарчав десь поблизу мотор автомобільний.
      — «Емка», — визначив Чорт. — Карбюратор трохи барахлить, чистити пора… А чи не по мою шкуру?
      Ось тут-то його і взяли.
      — Згною, задушу! — репетував чорт Фіонін, лампу на триста ват ближче підсуваючи. — У Карамурлазі заморю, у святій воді топити буду!..
      Морщився Чорт від вогню пекельного, що зіниці йому рве, кривився і прикидав:
      за старих часів однією такою лампою весь хутір, що на місці райцентру стояв, освітити можна було.
      — Шкуру здеру, падла! Де Місяць, запитую? Куди подів?
      Не витримав Чорт, відвернувся. Надто яскравим світло було.
      — Шукайте!
      Змахнув Фіонін лапою пазуристою, у кулачище стиснутою, але так і не вдарив. Хоч і влада у нього, хоч і в кабінеті вони замкненому, так тільки закон у чортів строгий, на відміну від людського. Не впіймав, не кажи «злодій». Виходить, і бити не можна. Гірше того! Споконвіків у пеклі підлість цінувалася. Підлість і спритність. А що може бути підлішим і лукавішим, як не своїх же чортів обманути? За таке чималу нагороду давали. Якщо ж у справі важливій капость учинив, інших чортів у лихо зумів утягнути, то не просто нагороджували. Призначали того чорта на місце, що звільнилося, — за те, що підлішим виявився. Загалом, усе у них, у чортів, як у нас. Трохи чесніше тільки.
      Так що не вдарив Фіонін, поберігся. І револьвером грозити не став, хоч і красувався він тут, на стільниці, зеленим сукном оббитій.
      — Пожартував — і вистачить! — знизив тон чорт Фіонін, навіть лампу трохи відсунув. — Ну, навіщо тобі Місяць? Не продаси ж! А якщо у нас неприємності почнуться, так і тобі ж…
      Замовк — погано вийшло. Проговорився! Схопився було від злості за револьвер, але так і не підняв зі столу.
      — У заїзді шукали? — співчутливо зітхнув Чорт. — Моя валіза під ліжком.
      Скривив пику чорт Фіонін, немов йому і справді води святої піднесли. Шукали, як не шукати! Усюди шукали, навіть у ресторані, де вони з гостем горілку котлетами заїдали. Не жарт — Місяць! Це колись такі справи самі собою втрясалися, а тепер, при нових порядках! Так і чекай, з Миргорода подзвонять чи навіть із самої Полтави. Де Місяць, мовляв? Хто дав наказ на вилучення, хто в народі непотрібні марновірства розпускає? А чи не шкідництво у вас у наявності?
      — Віддай Місяць, га? — уже не наказав — попросив чорт Фіонін. — Христом-Бо… Тьфу, ти, з тобою і язик відсохне!
      — Не брав я Місяця! — не витримав Чорт, посміхаючись на всю свою зубасту пащеку. — На місці він, дивитися краще треба. А ти кажеш, порядок, порядок…
      Загарчав чорт Фіонін, стис револьвер у лапі… Аж тут у замку ключ повернувся. Відкрилися двері, ступнув на поріг сам громадянин Сатанюк при всій своїй силі та вроді. Реглан шкіряний розстебнув, на чоботях ялових чи грязюка, чи сніг із грязюкою, портфель зі шкіри німецької під пахвою. Підхопився чорт Фіонін, руки по швах опустив, завмер царським гренадером. Навіть не подивився на нього громадянин Сатанюк, до столу ступнув, хлюпнув у склянку води з карафи. Сьорбнув, поморщився. Мутна вода, давно не міняли.
      — Відпусти його!
      — Як відпустить? — обімлів Фіонін, від здивування язиком об ікла чіпляючи. —
      Він це, він! Він Місяць украв, я доведу, я його в підвалі…
      Загарчав громадянин Сатанюк, морду псячу зморщив.
      — На місці Місяць, щоб його! Я в Полтаву дзвонив. І в Миргород, і в Київ. Усюди на місці, тільки в нас одних порожньо.
      — Ну, так… — чорт Фіонін навіть підстрибнув. — Хмара це! Я ж говорив: хмара! От…