Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Пентакль: Збірка

ModernLib.Net / Та Марина / Пентакль: Збірка - Чтение (стр. 3)
Автор: Та Марина
Жанр:

 

 


      У руках у Нюрки виявився бруднуватий прямокутник паперу, де корявим «лікарським» почерком було виведено: «Гаврошенко Ганна Павлівна. ТОВ „Харизма Ltd“. Реєстраційний номер NSQ127418/3-а». Дата. Витіюватий підпис. Знайома печатка з грифоном.
      Усе.
      — Якщо виникнуть питання — пред’явите, і питань не стане.
      — Спасибі, — машинально подякувала Нюрка.
      — Добраніч. Відпочивайте.
      — До побачення.
      Нюрка йшла до машини, яка її очікувала, не помічаючи, що пританцьовує на ходу. Зараз вона страшенно скидалася на веселу відьму, яка повертається додому з нічного шабашу. По землі ступала — наче по повітрю пливла. Але збоку Нюрка себе не бачила, а більше дивитися не було кому. Таксист читав газету «Совершенно секретно», бурмочучи: «Так їх, гадів! Так!..», і відірвався від тексту, коли Нюрка голосно ляснула дверцятами, всідаючись на заднє сидіння.
      — Назад, додому! — скомандувала вона.
      І солодко потягнулася, хруснувши хребцями.
      Нюрці було добре. Легко і спокійно. Уперше за останній тиждень.
 
      — Доброго ранку. Я був у вас минулої п’ятниці. Ми домовилися на вечір понеділка. Пам’ятаєте? Ну і лади. Як із реєстрацією?
      Спершу Нюрка під настрій хотіла відповісти пам’ятному бичку, що це не його собача справа. Але вчасно передумала. Сухо, з достоїнством повідомила, звірившись із залишеною візиткою:
      — Усе в порядку, Бориславе Олеговичу.
      – І номер у вас тепер є? — допитливий бізнесмен вчепився мертвою хваткою.
      Якщо він так справи веде, то звідки проблеми з бізнесом?
      – Є. Але це, як ви розумієте, не телефонна розмова, — добре вийшло, вагомо. Бичок аж засопів з поваги. — Якщо бажаєте, можу пред’явити вам номер при особистій зустрічі.
      — Що ви, Ганно Павлівно! Ви у мене на повній довірі! — дивним чином позадкував клієнт. — У п’ятнадцять по восьмій вас влаштує?
      Нюрка витримала солідну паузу, нібито звіряючись із розкладом.
      — Влаштує.
      Вона першою повісила трубку.
      Бичок з’явився хвилина у хвилину. Виглядав ще більш утомленим, ніж минулого разу. Туфлі забув почистити, відзначила Нюрка. Легкий наліт пилу поверх глянцю італійської шкіри відразу впадав у око. І золота шпилька на краватці потьмяніла. Навіть пишні вуса, кольором схожі на пшеничний батон «Нарізний», понуро обвисли.
      — Невдачі в бізнесі, Бориславе Олеговичу? Буває. Хочете довідатися причину?
      Зрозуміло, хоче. Це в нього на чолі написано.
      — Довідайтеся, — тяжкий подих колихнув вуса. — У боргу не залишуся. Тільки без цих штучок. «Алмазний, яхонтовий, позолоти ручку…»
      — Ручку будете дружині золотити, — різко, із роздратуванням відповіла Нюрка і з погляду бичка зрозуміла, що знайшла вірний тон. — Сідайте. Час — на вагу золота.
      Остання, дуже оригінальна сентенція теж знайшла шлях до серця бичка.
      Із шафи з’явилася запечатана колода карт. Розкривши обгортку, Нюрка плавно поводила над колодою руками, відганяючи флюїди-невидимки. На клієнтів це справляло потрібне враження. Потім спритно, однією лівою, перетасувала. Тут головне — не перестаратися. Інакше вийде престидижитатор Акопян, фокусник, а не ворожка. Вона швидко навчилася домагатися потрібного ефекту. Зосереджений погляд, скупі, без зайвого позування рухи пальців і кисті. Важлива робота, а не дешевий трюк. Права рука Нюрки спочивала на різьбленій кулі з кришталю, що іскрилася, легенько її погладжуючи.
      Це вона сама придумала.
      Куля подобалася усім.
      — Ви — король чирвовий, Бориславе Олеговичу, — перст долі вперся в груди клієнта. — А оточують вас…
      Розклад був цілком зрозумілий. Король виновий — ворог-недоброзичливець. Винова дама — нічого хорошого, так ще й поруч зі своїм королем. Шістка трефова — марна дорога. Туз виновий при бубновій десятці — сварка. Друге, зовнішнє, коло теж віщувало суцільні неприємності. Тут важливо показати вітрило на обрії, подарувати надію, інакше бичок у петлю полізе… Нюрка Гаврош вдивилася уважніше.
      Затята атеїстка, вона ледь не перехрестилася, коли дама чирвова із другого кола чітко підморгнула ворожці, вказуючи поглядом на хрестового валета. Ганна Павлівна самим ганебним чином затулилась рукою і побачила стрілочки. Безліч стрілочок — червоних, чорних, рябеньких, — що з’єднали, карти між собою.
      Здивована, злякана, вона ще не зрозуміла, що говорить, а клієнт слухає.
      — Бережіться короля винового, Бориславе Олеговичу! Він — ваш партнер по бізнесу. Днями у вас намічається велика угода в іншому місті. Ви поїдете туди дарма. Не бійтеся сварки з виновим королем. Нехай знетямиться, нехай відмовиться від контракту — у підсумку ви виграєте. А удача йде до вас від жирового валета. Постарайтеся не упустити.
      — Ах він поганець! Гадюка варена! — бурмотів клієнт, вражений глибиною Нюрчиного прозріння. — А валет жировий — це хто?
      — Ви своєму віце-президенту довіряєте? Миколі Степановичу?
      І який, питається, чорт за язик смикнув?! Зараз ім’я та по батькові не співпаде, клієнт насторожиться, втратить довіру…
      — Миколі? Ну… певною мірою…
      — Він вас хоч раз підвів?
      — Ну… валет жировий? Микола?!
      Виходячи, бичок сяяв і цвів махровою гвоздикою. Довго, щиро дякував, обіцяв точно слідувати усім порадам. Розплатився з лишком, просив записати його на початок червня.
      — Якщо збудеться, — сказав Борислав Олегович наостанок, — я вам ручку таки позолочу. Дверну.
      Пожартував, значить.
      Зовсім іншою людина стала.
      У четвер заявилася Алевтина Вольдемарівна, Нюрчина ровесниця, левиця місцевого бомонду. З діагнозом: безсоння, помисливість і раптові мігрені.
      — Ах, Нюрочко, — хрипло воркотіла Алевтина, затягуючись довжелезною сигаретою з ментолом, — у мене хронічна перевтома! Голова просто розколюється. «Асканелі» більше не допомагає, довелося перейти на «Хеннесі»… якби не ваше зілля!.. Чи немає у вас чогось сильнодіючого?
      Як на зло, запаси нешкідливих травок, придбаних Нюркою в аптеці на розі, закінчилися. Як на зло, Алевтина ув’язалась за цілителькою. Угледівши в дверях Ганну Павлівну, знайомий провізор Костя не знайшов нічого кращого, як голосно запитати: «Вам як завжди? Збір номер три?» Продавати «секрет» здогадливій Алевтині не можна було ні в якому разі. На Нюрку йшло натхнення.
      — Ні, Костю. Цього разу так просто не відбудемось, — вона зі значенням покосилася на «левицю». — Мені потрібні елеутерокок, сушені ялівцеві ягоди, радикс алтей, золотий корінь, корінь валеріани, настоянка глоду, екстракт жостеру…
      Колись чуті, але, здавалося, давно забуті назви самі спливали в пам’яті. Список неабияк здивував юного провізора, Алевтину — охопив побожний трепет, що граничив з екстазом.
      Удома Нюрка зашторила вікна, запалила чотири сандалові свічки по кутках і заходилась змішувати в центрі столу «сильнодіючий засіб». Упевненість не полишала її: правильно, усе правильно… Коли світська левиця, незвично тиха й захоплена, пішла, нарешті, з дорогоцінною пляшечкою у сумочці, Нюрка почала приходити до тями.
      Що це на неї найшло?
      Упевненість сиділа на дивані, дригала ногами, зовсім як панк Чернець, і посміювалася. Упевненість стверджувала, що прийшла надовго.
      І справді, тепер Нюрка точно знала відповіді на багато питань. Таїсії Георгіївні просто життєво необхідно подарувати невістці на день нарождення імпортні чоботи Salamander! Дорого? Вибирайте, дорогенька, що вам дорожче: мир і злагода в родині, чи чоботи для Даші! Вінець безшлюбності, кажете? Ну, вінець ми вам, голубонька, знімемо, це дрібниці (тим більше що ніякого вінця голубонько й сліду немає!), але і вам, Оксано, необхідно бути активнішою. Ось, візьміть адресу. Дуже, дуже перспективний клуб, де ви напевно зможете познайомитися… Змилуйтесь, Якове Самуїловичу, хіба це проблеми?! От у Дениса Аркадійовича — проблеми. Як, ви не знаєте Дениса Аркадійовича? Зараз я вам розповім, і ви забудете про ці дурниці!.. Зурочення? Пристріт? Ану припиніть скиглити! Так-так, це я вам кажу! Грубіянка? Зате чесна. Немає на вас ні зурочення, ні пристріту. Ви не довіряєте думці фахівця? Тоді забирайтеся геть! Ах, довіряєте? І ніяких «просто»! Або довіряєте, або ні. Ось і чудово.
      А тепер слухайте мене уважно…
      Звісно, Нюрка прекрасно знала ціну своїм чудесам. Ціна залишалася колишня: пшик з олією. Але якщо раніше вона діяла за принципом: «гірше не буде, а допоможе — добре», то тепер… О-о, тепер вона була впевнена: допоможе! обов’язково! — і передавала цю впевненість клієнтові.
      Немов вірус упевненості кипів у Нюрці Гаврош, заражаючи всіх навколо.
      — Бім, поголися, чи що…
      Це була їхня давня клоунська гра. Жили-були Бім і Бом, два веселих буфи… За ідеєю, чоловік зараз повинен був, скорчивши смішну гримасу, відповісти дурною репризою: «Як накажете, мем Бом!» чи «Ліньки мені, Бомка!» Ні, не відповів. В’яло махнув рукою, немов розсікаючи духоту, і задрімав у кріслі. Жирна серпнева муха повзла по спинці крісла, поруч із чоловіковою щокою, що поросла неохайною сивою щетиною. Погано, подумала Нюрка. Зовсім погано.
      У голову лізла напівзабута пісенька: «Бом вкрав дружину в Біма, ненавидить Бома Бім…»
      Лихо з чоловіком сталося водночас з Нюрчиними успіхами. Погодки, можна сказати, друзі дитинства. Вічний лідер у родині, що було непросто, з огляду на характер Ганни Павлівни, чоловік відразу скис і опустився. Бадьорий, підтягнутий, чарівний, хохмач і душа товариства, він раптом з розряду «справжніх чоловіків» перебрався в сумовиту шеренгу стариків. Здавалося, його обтяжує затребуваність дружини. Їздити по селах він перестав, нечасті запрошення на дитячі ранки та шкільні свята відхиляв. Голубовичі запросили тамадою на весілля молодшенької — назвався хворим. Коли до Нюрки приходили клієнти, відсиджувався у спальні, бездумно перегортаючи газети. На фінансовому становищі родини це не позначилося: Нюрка зараз заробляла за двох, і курку можна було легко купити в магазині, а не везти з Вовчих Дундуків, від глухої бабки Зіни, якій «у грудях полегшало».
      — Бім… поголися, га?..
      Ще він став закладати за галстук. Спершу тайкома, а далі — відкрито. Гіршого немає, коли п’є людина з міцною головою. Такому більше треба, щоб звалило наповал. У хвилини вдаваної тверезості, коли чоловік намагався не подати виду, що останні сто грамів були зайвими, Нюрка ловила на собі його погляд, кинутий нишком. Ти ж дурисвітка, говорив погляд. Ти — рудий Бом. Чому вони вірять тобі, а не мені? Чому вони взагалі вірять?!
      Я — Нюрка Гаврош, відповідала вона таким же мовчазним поглядом.
      Я не знаю.
      Брехати було важко. Звичайно, знала. Ніч, Греківська, 38, «Харизма Ltd»…
      Ганна Павлівна втрачала чоловіка. Втрачала живу, ще не дуже стару, рідну людину. Скільки разів вона пропонувала своєму Біму вмити його через дверну скобу! Відшептати від зурочення? зняти пристріт і попоїти травами? Не порахувати. Чоловік мовчав і дивився.
      Так дивився, що краще б відвернувся.
      — Не буду я голитися. Навіщо?..
      У серці Нюрки закипів чайник. Величезний синьопузий чайник зі свистулькою, давним-давно забутий на вогні. Пара вдарила в розум, ошпарені думки кинулися навтьоки. Свисток оглушив, забив вуха ватяними пробками. Скажена, кипляча, маленька жінка ступила до крісла:
      — Ах ти…
      Зміст не мав жодного значення. Чоловік сторопів, машинально встаючи назустріч цьому хрипкому, безтямному, страшному видиху. Вищий за Нюрку на голову, широкоплечий, він у цей момент мав вигляд сутулого й прибитого недоука.
      — Підійди до вікна. І дивися пильно.
      Грикнувши дверима, пролетівши через під’їзд, у домашньому халаті вискочивши у двір, Нюрка відчула, що Бім стоїть біля вікна. Спиною відчула. Хребтом. А чайник у серці надривався паровим свистом. Якби вона хоч уявляла, що збирається робити…
      — Нюрочко? Доброго ранку…
      Сусідка Вероніка вигулювала старезного пуделя Артемона. Патріарх собачого роду, Артемон давно пережив свій вік, і це знали усі. Ходив пес погано, зі сходів його зносили, а у дворі водили, перехопивши під черевом спеціальним рушником, підтримуючи за повідця і додаткову опору. Інакше ноги не тримали бідного собаку. Жмути білосніжної в минулому шерсті вилізли, оголивши по-дитячому рожеві пролисини.
      Пудель тряс головою, байдужий до всього.
      — Здрастуйте, Вірочко. Привіт, Артюшо!
      Нюрка присіла поруч зі псом. Легко погладила лисіючу голову, заглянула в сумні собачі очі. Божевілля, марення психопата, але з вологої глибини на неї дивився чоловік, що залишав її. Дурисвітка, дивився він. Чому вони вірять тобі, дивився він. Так, я тут, біля вікна, стирчу як дурень. Ну і що?
      Чайник вибухнув разом із серцем.
      — Ходімо гуляти, Артюшо? — тихо запитала Нюрка Гаврош, відчуваючи, як з неї в усі боки летять сині сталеві скалки, як посвист-зух, що звільнився, пригинає дерева у дворі. — Погуляємо, так? Вірочко, давайте я з ним пройдусь…
      У дворі ще довго згадували, як умираючий пудель Артемон, заливисто гавкаючи, носився за відьмою Нюркою від гаражів до пісочниці, від паркана до під’їзду, і, дивлячись на це небувале видовище, психопат-ротвейлер Дикий обмочився від страху.
      Повернувшись додому, вона застала чоловіка біля вікна.
      — Завтра починаєш допомагати мені з клієнтами, — задихаючись, кинула Нюрка в рідну спину. — Я одна не справляюсь. Зрозумів, Бім?
      — Зрозумів, Бом, — відповіла спина.
      Чоловік перетнув кімнату, мимохідь пригорнувся до Нюрки плечем і подався у ванну.
      — Бом, куди ти поділа мою бритву?! — через хвилину закричав він. — Вічно в тебе ні арапа не знайдеш…
      Вона йшла в магазин за продуктами й посміхалася. Усе було добре. Чоловік прочухався, зараз із клієнтом працює — любо дивитися. Кашпіровський з Чумаком в одному флаконі! Погода була святковою, сонце підморгувало з неба, перехожі посміхалися чарівній маленькій жінці. Зараз купимо сиру — пряного радомира, чоловік цей сир любить, майонезу візьмемо «Європейського», зелені, і такі сирні трубочки зварганим — пальчики не оближеш, а з ліктем відкусиш!
      — Які люди! На ловця і звір біжить…
      Сьогодні гребінь у Інокентія був синій у лимонну цяточку.
      — Ганно Павлівно, ти б у офіс заглянула? Розмова є.
      — Знову опівночі?
      Гарний настрій стрімко танув, як пломбір на сковорідці.
      — Навіщо опівночі? На відміну від сторонніх людей, співробітників ми приймаємо з десятої до сімнадцятої у будні. Обідня перерва з першої до другої. Сподіваюся, повісткою викликати не доведеться? Бувай, бабонько!
      Інокентій підморгнув Нюрці, наслідуючи Шарапова з «Місця зустрічі», і рушив далі ходою розгвинченого кіборга.
      В очах потемніло — чи сонце за хмаринку зайшло, чи ясність буття по потилиці торохнула. Дурна ти, Нюрко, ох, і дурна! Роззява найостанніша. Зареєстрували, кажеш? У базу внесли? І з тих пір пруха тобі пішла косяком? Вірно кажеш, як на сповіді. А чи думала ти, дурна бабо, чим за фарт свій, за везіння-натхнення платити будеш? Що цей ковен, чи як його, з тебе має? Які податки за турботи бере, якою валютою?! Мабуть, неспроста твій благовірний захандрив, розхворівся, запив, уже й на той світ одним оком косувати почав. А ти впоперек пішла.
      Перебігла доріжку.
      А вже ж за піввіку перевалило, бабонько. Пора б і порузумнішати трохи. Адже відомо: Якщо в якомусь місці щось додасться, то в іншому неодмінно на стільки ж зменшиться. Ломоносов, здається, сказав. Зі школи запам’яталося.
      Догану вліплять? З занесенням? Премії позбавлять?
      Ой, навряд чи! Не та контора.
      Ніколи ні в Бога, ні в чорта, ні в пристріт-приворот, ні в роги-копита не вірила, а отут аж піт пройняв. Ноги підкосилися; добре, лавочка поруч виявилась — звалилася не неї Нюрка, очі заплющила, сидить, намагається віддихатися. Думки в голові тарганами бігають, метушаться, вихід шукають.
      Не віддам.
      Чоловіка не віддам.
      Сама вляпалася, сама і розсьорбаю.
      Брати таксі вона не стала. На старому, деренчливому трамваї дісталася до цирку, відтіля довго йшла пішки, заспокоюючи нерви. Казенні пятиповерхівки, у народі іменовані «хрущами», у цьому районі міста мирно сусідили з приватним сектором, де, у свою чергу, розкішний особняк із презирством виставляв балкони над скособоченою розвалюхою.
      День був сірий, як тамбовський вовк.
      Звернувши на Греківську, Нюрка сповільнила крок. Автозаправка. Будинок під знос. Якийсь завод, з бетонною огорожею з «колючкою» зверху, клином іде всередину, у невидиму, гучну просторінь. Приватний стоматологічний кабінет доктора Артемчука. Над входом — зуб у солом’яному канотьє пританцьовує на кривих, могутніх коренях. Щаслива посмішка зуба довіри не викликала. Ага, ось і номер 38.
      Двір і будинок викликли нудоту. Вишневий запах гарного тютюну в коридорі випарувався, замість нього пахло пригорілою манною кашею. Постукавши і дочекавшись відповіді, Нюрка ввійшла в знайоме приміщення.
      — Здрастуйте, Ганно Павлівно, — сказав клерк за японським столом. Строгий костюм з маленькими, напіввійськовими лацканами, шовкова краватка, манжети сліпучо-білої сорочки схоплені запонками з агатом. На голові — фетровий капелюх. Хоч зараз бери на рекламний щит: «Ми примножимо ваші заощадження!».
      — Добрий день…
      Нюрка зверталася в основному до знайомої бегемотихи Валюхи, про всяк випадок ігноруючи строгого клерка. Але клерк не витерпів, зірвав капелюха, ляснув фетром об стільницю і закричав скривдженим козлетоном:
      — Нюрок! Подруга днів моїх суворих! Ти чого, блін?! Забуріла?!
      — Чернець?!
      Знайомий гребінь розвіяв усі сумніви.
      — Для тебе, подруго, Інокентій Інокентійович. У кращому разі — Кеша. Правда, що зустрічають по одежинці…
      — Кінчай балабонити, — осмикнула блондинка блазня. Дивлячись на Валюху, Ганна Павлівна раптом збагнула загостреним відчуттям: хто тут насправді головний. Головний, незважаючи на жирні тілеса, лялькове личко і негарне плаття з рюшами. Легко уставши від комп’ютера, блондинка буквально пролилася між столами, попутно відваживши потиличника колишньому панку, і зупинилась перед гостею.
      Від Валюхи тягло такою привітністю, такою щирою прихильністю, що Нюрка машинально заусміхалася, і кожен її зуб, включаючи протези, також заусміхався окремою посмішкою, немов на вивісці стоматолога Артемчука.
      — Ви цінний працівник, Ганно Павлівно. Ми дуже задоволені вами. Замуторити людину, що не прагне самообману, особливо члена родини — не кожний здатний на це навіть після курсів підвищення кваліфікації. Мої вітання.
      — Замуторити?!
      — О, пробачте! Професійний жаргон. Незабаром ви вникнете, і будете користуватися сленгом ковена краще за мене. А поки ми хотіли б запропонувати вам роботу за сумісництвом.
      — Як мені у свій час! — гордо надувся Чернець і став схожим на індика. — Валюндра, каву сотворити?
      — Повірте, Ганно Павлівно, це захоплююча і високооплачувана справа. З огляду на те, що вашу працю цього разу буде оплачувати «Харизма» і з власних джерел, а не скупердяй-клієнт…
      Коли кава була випита, компліменти остаточно вичерпалися, а суть майбутньої «роботи за сумісництвом» з’ясувалася і припала Нюрці до серця, вона зважилася.
      — Я хочу запитати. Зрозумійте правильно, це дуже важливо для мене. Скажіть… Навіщо я вам знадобилася?
      Валюха розсміялася, як мати, що всоте відповідає дитині-чомучці:
      — Ви усі про це запитуєте, Ганно Павлівно. Усі, до єдиної людини. А я, чесно кажучи, хотіла б довідатися про інше. Чому ви прагнете залізти подарованій іграшці в нутро, розламати, зіпсувати і потім щасливо заявити: «Я так і знала!» Навіть якщо при цьому з’ясуєте, який дохід одержав із продажу іграшки магазин, який прибуток одержав завод-виробник…
      — Ні, усе-таки… Гроші? Ви не попросили і копійки з мого карбованця. Ідею розіграшу я давно відкинула. Що такого я принесла у ваш колгосп? У мене нічого немає!.. У мене нічого не було…
      — Упевнена, Нюшо? — необразливо хмикнул Чернець. — Чи прибідняєшся?
      — Упевнена. Я звичайна чесна дурисвітка. Ну, чарівність. Натиск і контактність. Досвід спілкування з найрізноманітнішою публікою… життєвий досвід…
      При кожнім її слові Чернець кидав шматочок рафінаду в кухоль з гарячою водою. Коли Нюрка закінчила, він помішав у кружці ложечкою й сьорбнув приторно солодкої води.
      Блаженно замружився, немов нектару пригубив.
      — У чан хутчій вкидайте жабу, змій болотяних жири, — замурмотіла Валюха божевільним шепотом, і Нюрку прохопило холодом, — клюв сови, мідянки око нам придасться до пори; хвіст вужа, собачий зуб… Тільки варемо не суп…
      Вона перервала монолог, голосно зітхнула і підсумувала з безмежною нудьгою:
      — Це для ков, пекельних чар вийде присмачний відвар. «Макбет», акт IV, сцена перша. Три відьми біля казана. Ні, не лякайтеся, Ганно Павлівно, відьми не за нашим профілем. Що, кажете, у вас було? У вас, рядової співробітниці «Харизми Ltd», товариства з обмеженою відповідальністю і безмежними амбіціями? Що ви поклали в загальний казан? Разом, виходить, з п’ястунком жаб’ячим? Думаю, не так уже мало. От воно і повернулося стократ.
      — Ви альтруїсти? Не вірю.
      — Правильно. Навіть усієї харизми, що кипить у нашому спільному казані, не вистачить, щоб переконати вас у цьому. Але на інше…
      Блондинка нахилилася до співбесідниці, і Нюрка ще раз відчула, як легко потрапити у владу до цієї бегемотихи, якщо Валюха того захоче.
      — На багато чого вистачить. Ви вже повірте. На дуже багато чого. І вам, і нам, і щоб з кимось поділитися, залишиться. Просто пам’ятайте: чарівність плюс чарівність — це не дві чарівності. Звичайно виходить набагато більше, ніж дві. Такий уже дивний товар. Чи, якщо завгодно, засіб виробництва.
      — Можна ще кави? — запитала Нюрка.

* * *

      — Моя лікувальна практика проходить по тонкій, ледь помітній грані між знахарством і офіційною медициною. Як народні цілителі в минулому, я знімаю зурочення і пристріт; як сучасні професіонали-медики — ставлю діагноз…
      — У нас дзвінок від слухачів! — голос ведучої радіоканалу «Сьогодні» бринів радістю. — Назвіться, будь ласка! Ви хотіли щось сказати цілителю Парамонові?
      — А ти азартний, Парамоша…
      — Що? — бас цілителя тріснув, зірвався на нервовий шепіт, ледь не перекинувши другий мікрофон. — Що ви маєте на увазі? Чому ви мене переслідуєте?!
      — У ковені пропишися, доктор Айболить. За місцем проживання. І не тягни. Це тобі не радіо, у нас кожна пика на очах.
      — У нас закінчується час ефіру…
      — Діагноз ставиш, Парамон? А я клізму ставлю. На два літри, з вазеліном і конопляною олією. Дуже допомагає при сильних закріпах. Ти цілитель, ти в курсі. Ад’ю!
      Нюрка Гаврош поклала слухавку і з задоволенням відкинулася на спинку крісла. Парамон, звичайно, дурень і шарлатан. Але чарівності — безмір. Убивча, можна сказати, чарівність. Вона хвилинку подумала, чи не переборщила з фінальним «Ад’ю!», і нарешті вирішила, що не переборщила.
      Треба було гарненько відпочити.
      Наближався тиждень важкої роботи з Парамоном.

Продана душа

 

1

      — Душу продай, га? — проникливо попросив чорт.
      Клим тужливо подивився на монітор. Кольорова рогата пика, що заповнила весь екран, ласкаво посміхалася. Рука Клима потягнулася до кнопки Reset.
      — Не допоможе, — тепер голос чорта був повний співчуття. — Усе одно з’явлюся. Навіть якщо диск відформатуєш. А викинеш комп’ютер, переселюся в холодильник. Влаштовує?
      Клим уявив собі подібну перспективу і занудьгував. Чорт же, відчувши слабину, кинувся в атаку.
      — У церкву можеш не ходити, попереджаю відразу. Свята вода через монітор не діє, хрест теж. А священику я просто покажу язика.
      Язик був негайно продемонстрований самому Климові. Того пересмикнуло.
      — Добре тобі! — чорт чмокнув. — Ти ж ділова людина, співвласник фірми. Оціни ситуацію! Тобі поталанило — купив не просто комп’ютер, а комп’ютер з виграшним лотерейним квитком.
      — З тобою, чи що?
      Клим прикинув, відкіля рогатий знає про його фірму. Напевно, усі файли прочитав! А це вже зовсім зле.
      — Зі мною, зі мною! — зрадів чорт. — Ну, як щодо душі?
      Чорт і справді був куплений разом із комп’ютером. На минулому тижні Клим спеціально заїхав в обласний центр, щоб відшукати — не чорта, звичайно, — машину до смаку. Відшукав — у величезному фірмовому салоні, білому, немов згаданий чортом холодильник. Дівчина у відділі видачі, заповнюючи папери, ніби ненароком поцікавилася: «З усім купуєте?» Природно, Клим почув «зовсім», отож відповів: «Так…»
      Пояснюючи ці обставини, чорт ласкаво посміхався. І чого б йому не посміхатися? Клієнт чесно відповів на споконвічне питання-пастку, інше вже було справою його, рогатого, техніки.
      На четвертий день це збагнув і Клим. Отже, тепер він спромігся на чорта — персонального, як і комп’ютер. Рогатий не бешкетував, вірусів не напускав і навіть дозволяв працювати. Зате тепер кожне включення машини супроводжувалося все тією ж діловою пропозицією.
      — А що натомість? — поцікавився Клим, вкладаючи в запитання весь свій запас іронії. І відразу зрозумів, що помилився, причому непоправно. Йому часто доводилося вести ділові переговори, і Клим знав, як небезпечно виявляти будь-який інтерес.
      Чорт відгукнувся миттєво:
      — «Вікна-міленіум». Ліцензійні. Плюс безкоштовний Інтернет. Виділенку поставлю.
      Палець Клима ліг на Reset, і рогатий одразу образився:
      — Жартів не розумієш?
      Клим збагнув, що влип. Переговори, здається, уже почалися.

2

      Він повернувся до рідного міста два роки тому. Колеги по бізнесу посміювалися і
      руками розводили, не розуміючи, як можна проміняти величезний мегаполіс на глухий райцентр із його трьома школами й меблевою фабрикою. Прогулювати зароблене краще на Багамах, а серйозні справи в таких Тмутараканях не робляться.
      Клим так не вважав. Почав він з того, що купив згадану фабрику. На паях, звичайно.
      Через рік глузувати з нього перестали.
      Але гроші, не дуже великі, хоча і не маленькі, що дозволили Климові швидко розгорнутися, усе-таки не були основною причиною його дивного вчинку. Він дуже любив своє місто, звідки виїхав шістнадцятирічним вступати до університету. Усі роки хотів повернутися.
      Повернувся. І дуже скоро зрозумів, що помилився — точно так, як і з комп’ютером.
      — «Феррарі» не пропоную, — уже цілком серйозно заявив чорт. — Їздиш ти з шофером, сам не ганяєш. Але можна «бугатті». Штучний, у світі всього п’ять екземплярів. Твій — п’ятий.
      Клим подивився на рогату пику не без інтересу. Від «бугатті» він, скажімо, не відмовився б…
      Але не такою ж ціною!
      З-під нижньої межі екрана з’явилася волосата пазуриста лапа. Почувся скрип — чорт енергійно шкріб себе між рогами.
      — Добре! Тепер без жартів. Пакет акцій двадцяти провідних фірм світу. Про суму домовимося. Кажу відразу: чим вона більше, тим швидше завершиться угода. Розумієш, про що я?
      Клим кивнув, чим ще більше розохотив рогатого.
      — Зараз відкрию директорію, там файли з розцінками. Економ-пакет — десять років…
      — Чекай!
      Клим зрозумів, що справи погані, і натиснув одразу на Power.
      Справи й справді були так собі. Гроші йшли, бізнес розширювався, але радості не приносив. Точно так бувало і раніше. Хлопець з далекого райцентру зі свіжим університетським дипломом з головою занурився в Мальстрім, що виник на місці минулого навіки колишнього правильного життя. Перші «піраміди», перші акції, перші безсонні ночі з пістолетом на туалетному столику. Вижили і випливли не всі. Климові дуже поталанило.
      Кілька років божевільної гонки — то у великому місті, то взагалі за кордоном, обернулися чорною депресією і відчайдушними спробами відвести від скроні пістолет. Рідне місто здавалося Палестиною, землею обітованою. Пам’ять дитинства: парк біля маленької річки, гучна автостанція, запах весняної землі…
      Парк виявився на місці, автостанція теж, квітнева земля все так само запаморочливо пахла, і блакитне весняне небо, як і раніше, зводило з розуму.
      Але все стало іншим. І насамперед місто.

3

      Клим вийшов у двір, мерзлякувато повів плечима, пошкодувавши, що не накинув куртку. Початок квітня, вечір, ще три дні тому літали білі мухи. Але повертатися в порожній будинок, де можна поговорити тільки з чортом, не хотілося.
      Будинок дістався Климові у спадщину — батьки так і не дочекалися його повернення. Без них стало порожньо, як і без однокласників, рознесених житейськими вітрами по всьому світу. Ті, хто залишилися, дивилися скоса, зрідка просячи в борг.
      Міста, знаного з дитинства, вже не було. Райцентр виявився таким же мегаполісом, тільки меншим, бруднішим і нуднішим. І люди тут були суголосні місту. Навіть ще гірші.
      Клим прокрутив головою, відганяючи невеселі думки. Зазвичай чорти входять у комплект із білою гарячкою, його варіант ще провальніший. А може, якраз навпаки? Зрештою, переговори — ще не угода.
      Крім того, з нечистою силою можна спілкуватися не тільки за допомогою хреста.
      Він посміхнувся — уперше за цілий день, вийшов на вулицю, зірвав з найближчого дерева маленьку гілочку з уже клейкими бруньками і швидко повернувся в будинок.
      Гілочка була прилаштована просто перед монітором.
      — Продовжуємо? — радісно вигукнув чорт, тільки-но з’явившись на екрані, але відразу зморщив пику.
      — Ой…
      Тепер можна було й розсміятися. Дивно, у Клима різко покращився настрій.
      — Треба б професору написати, шкода, адреси не знаю. Досвід in anima vili. Осику бояться не тільки упирі. Доведено!
      Рогатий пожував чорними губами, спробував усміхнутися.
      — Навіщо ж так?
      — Візитна картка міста! — весело пояснив Клим. — У Києві — каштани, в Одесі — акації, а в нас…
      Він кивнув на гілочку. Дійсно, за давньою традицією вулиці райцентру (колись — повітового міста, ще раніш — козацького села) були засаджені саме осиками. До купівлі нового комп’ютера Клима це дуже дивувало.
      — Наче я не знаю, — так і не усміхнувшись, буркнув чорт. — Усім нашим у цих місцях, між іншим, день за три зараховується. Та й то добровольців не знайдеш… А ти про якого професора говориш?

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13