І ще багато іншого розповів Охріменко і познайомив докладніше з усіма присутніми в камері, почавши від себе. Про себе сказав коротко, що він махновець. Махновцем був. Потім хотів перестати ним бути й зробився великим діячем на ХТЗ. А тепер уже він знову махновець і таким завзятим махновцем лишиться на все життя. «Не дають стати порядним чоловіком». При цьому він додав кілька штрихів про славного Щуся і висловив зворушливий жаль, що він не був його помічником та що він не може його практики здійснити тепер на декому… Після цього Охріменко перейшов до інших і, додаючи по кілька влучних штришків, домалював картину, яку спершу зробив був сивий дідок, а головне, він уточнив, яке ж прізвище й який титул кому саме належить. Таким чином, Андрій був уже цілком ознайомлений, кожна людина для нього стала більш-менш конкретною, бо мала свою, бодай манюсіньку, біографію. Асистентом кафедри сільського господарства товаришем Краснояружським був колишній соратник Болбочана, отой щелепатий і червоногубий «троглодит», що так хижо пропонував Андрієві роздягатись на самім початку. Він сидів насупроти Андрія в протилежнім кутку з обличчям, зарослим густою щетиною, й з обвислим животом. Поруч із ним сидів агроном ОблЗУ товариш Прокуда, маленький, пузатенький, круглий, як діжечка, білявий чоловік із по-жіночому ніжною шкірою, куцорукий і куцоногий. Потім сидів професор Харківського Марксо-ленінського інституту Юлій Романович Гепнер, худющий, як скелет, старший віком, тонконосий жид, зігнутий трикутником. Тоді сидів чорний, довготелесий вірменин Узуньян з повним ротом золотих зубів, колишній аристократ (якийсь купець, а чи власник якогось підприємства, а чи священик – невідомо точно), – він сидів по-мусульманськи й по-мусульманськи гойдався, заплющивши очі; але він не молився, він, безперечно, спав, а гойдався для того, щоб обдурити наглядача, який десь кожної хвилини нечутно заглядає у дірочку. Так спати Узуньян натренувався за цілий рік сидіння. Далі сидів директор ХТЗ Свистун, довгоногий, трагічного вигляду, понурий чоловік середніх літ, знаменитий директор ще знаменитішого, бо єдиного на всю Україну й найбільшого на всю Україну наймодернішого підприємства – тракторного заводу. Тоді сидів манюсінький, але атлетично збудований вірменин Какасьян, не то чистій черевиків, не то завмаг Церабкоопу. Тоді, мружачи постійно оченята, бо короткозорий, невеличкий, дуже аристократичний з обличчя, гостроносенький чоловічок – Зарудний, брат того Зарудного, боротьбиста, що його іменем названа одна вулиця в Києві. Старший брат. Він завжди носив пенсне, що видно з нагніток на переніссі, але тепер у нього пенсне відібрано й він безпорадний, а очі йому постійно сльозоточать. Тоді сидів білявий атлет, чемпіон УССР Виставкін. А біля нього – тонкий, як жердина, покручений у незручній позі, професор, він же й директор якоїсь школи, а колись діяч УНР – Приходько. А тоді сидів чорний, як жук, жид, якого звали Азік, якийсь великий партійний діяч з Черкас а чи з Кременчука. Потім ще якісь два жиди з Цукротресту, досить жалюгідні на вигляд, бо безмежно перелякані й, як поінформував презирливо Охріменко, хорі від страху на різачку. За ними – меланхолійно замріяний інженер Ляшенко, що зосереджено дивився на свої голі коліна, обхопивши їх руками. А в самім кутку сидів секретар Чугуївського райпарткому, колишній моряк Руденко, невеликий на зріст, добре наспортований, сердитий з вигляду чоловік років тридцяти п'яти – він весь час моргав маленькими оченятами, що мали такий сердитий, такий колючий погляд з-під рудих, волохатих брів, настовбурчених стрішкою, мов у діда. Він, видно, був доброї вдачі, а удавав з себе неприступного злюку – рятувався від «приятелів», сидів такий нашорошений, змобілізований геть увесь, наче аж колючий, мов їжачок. Це стільки сиділо справа, повернуті лицем до середини. І стільки ж сиділо зліва, насупроти них, торкаючись ногами ніг. В кутку, насупроти Руденка, сидів той сивий дідусь, що перший знайомив Андрія з камерою, – це був робітник якогось наркомату на прізвище Прокопович. Біля нього, випинаючись сухими ребрами та немічно спершись спиною об стіну, сидів доктор-терапевт, професор медицини Литвинов, сивий, як і Прокопович, і такий же літній дідусь з великими синцями, вірніше, синіми мішками під очима. Біля нього сидів той жид, що так дуже цікавився аеродромами, капловухий і з білими «поросячими» віями, на прізвище Юровський. Він ховався за спину дебелого чолов'яги, незграбного, грубо витесаного – голови колгоспу з Сумщини на прізвище Рябий. Потім сидів русявий, з ніжними рисами юнак на ймення Давид Л., сіоніст згідно з обвинуваченням; він багато, майже безперервно курив, бо мав що, недавно прийшовши з волі. Доктор Литвинов за кожним разом просив «бичка», мовчки простягаючи руку, і Давид лишав йому півцигарки, так само мовчки вкладаючи її в докторову руку. Біля Давида сидів сухорлявий, з рябим обличчям («чорти горох молотили»), старий уже чоловік, знаменитий на всю колишню Харківську губернію партизан, командир селянської бригади червоного козацтва – Альоша Васильченко, по-вуличному Драшман, двічі герой ордена Червоного Прапора, пізніше директор якогось комбінату і от… «Сидить по одному ділу з Гаркавенком… Орденами по морді били…» – поінформував Охріменко.

Андрієві серце кинулося, коли Охріменко інформував про цю людину. Він же знає цього Васильченка, власне, знає легенду про нього. Це ж з сусіднього міста! їх було п'ять братів… З тих двох прізвищ, що навіки закарбувалися в Андрієвій голові з часів революції, коли він був зовсім зеленим юнаком, одно було ось це – Васильченко.

Друге прізвище, не менш знамените, не менш легендарне, було – Лазаренко, командир повстанських частин, родом з села Хухрі. Андрій тоді не знав ані імені Леніна, ані імені Троцького, ані інших імен, для нього вся Революція була уособлена в іменах Васильченка й Лазаренка.

Тепер от Васильченко сидить з кам'яним виразом обличчя й курить, він має смагляву від природи шкіру й витатуйованого орла на руці.

Біля Васильченка – старий-престарий колишній ігумен Л-го монастиря, а потім чільний церковний діяч Петровський з величезною гилою – йому відібрано бандаж, і він тепер тримає ту свою гилу руками й так сидить, зосереджено щось думає й весь час ворушить губами. Далі сидить теж старенький чоловік, український есер, перший директор Першої Української гімназії в Харкові Кулінич, дуже подібний до славетного поета Слобожанщини Якова Щоголіва; тільки ж Щоголів, мабуть, і після смерті не був такий худий, аж чорний, як цей Кулінич. За цим сидів інженер Н. – автор проекту цієї самісінької тюрми! Він збудував цю тюрму в 1931 році, а тепер сам сидить у ній! На ньому повторилася практика древньоегипетських фараонів, що відтинали будівничим голови. Особливо злорадів з цього приводу й потішався Охріменко. Сам же інженер Н. сидів, поклавши голову на коліна, й гойдався, заплющивши міцно очі, так як і Узуньян, але гойдався, либонь, зовсім з іншої причини – на його обличчі був написаний глибокий якийсь, смертельний біль, так, наче в нього пекельно болять зуби й він той біль тамує гойданням. Але то не від зубів. Далі сидів вірменин на прізвище Карапетьян, «вірменський атаман» згідно з Охріменковою інформацією. Потім сидів чорний, як циган, поет Антон Дикий. Раніше сидів тут ще один поет, футурист Михайло Семенко, але його кілька днів тому забрали: цей Семенко написав був найкращого свого вірша на тюремній стіні, і звучав він зовсім не футуристично, а саме:

Цілковитий контраст до Винниченкового «поміркованого та щирого»! За що й дістав кілька діб карцеру, та ще й по ребрах трохи. Також сидів тут ще голова ЛОЧАФу (Літературне Об’єднання Червоної Армії й Флоту) – Галушко, але його теж десь забрали. Це ті, що були, а тепер немає. Отже, ті, що є, далі:

Поруч з Диким сидів Охріменко і, нарешті, він – Андрій. Але між Охріменком і Диким була ще одна людина, тільки вона не сиділа, а лежала – єдина особа тут, що мала привілей лежати, – вона лежала агонізуючи. Це була, власне, не людина вже, а скелет на прі звище Ягельський, колишній член достославної ЦЕКУКи, член керівної трійки. Він уперто й завзято змагався зі смертю, ледве дихав уже, але не вмирав. «Він так конає вже кілька днів», – поінформував Охріменко й при тому трагічно висякався. Про причину він мовчав. «Астма нібито». Ягельський дійсно мав астму, але то зовсім не головна причина. Серед усіх голих Ягельський був єдиний, що мав на собі штани. На ногах, що висувалися, як дерев’яні брудні цурпалки з халош, і на голій спині та грудях темніли підозрілі смуги й плями. Андрій пильно, дуже пильно дивився на ті плями, й тоді його візаві, Краснояружський, той троглодит, раптом ощерився й весело прорік:

– Га-га! Ото, брат, дали, так дали!.. Дошками, дошками його!.. А Нечаєва шомполом по я…! Га-га!… Кунді-бунді на великому конвеєрі…

На нього всі зашикали.

«Ого, – подумав Андрій, – вони навіть самі собі бояться сказати правду, перелякані, а чи такі обережні!»

І, ніби прочитавши його думку, Васильченко понуро сплюнув.

Тут саме загриміли засови біля «кормушки», й всі злякано перезирнулися, глядячи зі злобою на Краснояружського, мовляв, «через тебе все, чортів сину!» По хвилі відчинилася «кормушка» й просунулася голова наглядача. Голова поводила щелепою, подивилася на всіх по черзі, пожувала якесь несказане слово й висунулась назад, не зачиняючи «кормушки», щось там сопла, роздивлялась записку, потім знову всунулась в «кормушку», знову поводила неголеною щелепою й, нарешті, промовила таємниче:

– На «у»…

– Узуньян… – пробелькотав тремтячим голосом вірменин з золотими зубами.

– Ще! – буркнула голова понуро.

Мовчанка. Більше не було на «у». Голова зникла, закривши «кормушку». По якімсь часі ляда відчинилася знову й просунулася та сама голова. Дивлячись чомусь злими очима на Андрія, голова промовила таємниче й уперто:

– На «у»!..

– Узуньян… – сказав знову вірменин жалісно й так само, як і перше, тремтячи. Голова не звернула уваги, а дивилась весь час пильно на Андрія.

– Ще! – промовила голова з притиском.

Мовчанка. Голова не зводила з Андрія очей. Нарешті промовила:

– А твоя як хвамилія?

– Чумак.

Голова зціпила зуби, блиснула очима люто, засопла. Але нічого. Лише по хвилині промовила:

– Ану соберись!..

– З вещами? – спитав Андрій не без іронії.

– Ні, без… Давай так, без штанів. За минуту щоб був готов!

«Кормушка» зачинилась. В камері майже всі пирснули зо сміху.

– На «Ри»! – сказав Руденко злобно з кутка, імітуючи наглядача.

– О-ррр-лов… – озвався Краснояружський, імітуючи Узуньяна.

– Чого ж ти, гад, трам-та-рарам, мовчиш?! Давай з віщямі!

Сміх. Це так нібито тут викликають.

Потім почали підбадьорювати Андрія, щоб не боявся, бо сьогодні неділя, а крім того ще – це денний виклик, так що нічого, мовляв. Вечірні й нічні виклики страшні, о, то страшні! А вдень – це скоріше всього в якихось справах формальних до тюремного начальства; звичайно, якщо його не поведуть зразу на конвеєр… Бо й так буває.

Загриміли засуви, відчинилися двері, й Андрія поведено голого по коридору. Це не була довга екскурсія. Його завели до вартівні, обстригли буйну русяву шевелюру й повернули назад до камери, на втіху всім арештантам, цілого й не пошкодженого більше ніде.

Потім був обід. Спершу зацокали десь по всьому коридору «кормушки», а в камері 49-й всі нашорошилися. «Обід!» Черговим камери був Руденко – він встав, підійшов до дверей, понюхав у щілинку, де нещільно прилягала ляда «кормушки», й скомандував понуро:

– Випий воду!

Випити воду, звичайно, ніхто не подужав, та й не збирався, а просто її злили всю в парашу, для цього передавали тарілки з рук до рук конвеєром – права сторона до Краснояружського, ліва – до Андрія. Потім розібрали тарілки, де чия, а вони всі позначені чи то видряпаними рисочками, чи цятками, а чи іншими прикметами, подіставали десь ложки й шматочки хліба – рештки денної пайки – й чекали, повернувши голови до дверей. Андрієві запропонували миску й ложку Ягельського, все одно він не їсть уже кілька днів, але Андрій відмовився.

– Я на казенному утриманні, товариші, отже, мені мусить бути виданий законний «інвентар».

– Та хтозна…

– А хліб ви маєте? – спитав Руденко офіційно. Він був дуже суворий і в той же час якийсь смішний у своїх трусах, змайстрованих з обдертих кальсонів, голоногий і голопузий, з рудим пушком на шкірі і геть увесь укритий ластовинням, особливо на грудях та спині, що його робило дуже подібним до хлопчика-школяра, отакого собі Васильченкового «Перепеленяти». Або ще до отакого собі голошийого, обскубаного, цибатого півника.

– Ні, не маю, – відповів Андрій, – а що?

– Та нічого… (пауза). Голодний будете.

Андрій знизав плечима байдуже. А Краснояружський, потішаючи, додав:

– Нащо йому хліб! І нащо йому миска-ложка! Га-га!.. – А тоді повернув лице до Андрія: – Тут, брат, деякі спочатку по декілька днів не беруть хліба й ложки в рот – не лізе, брат, а здебільша назад геть предругим кінцем… Так що не журіться, завтра пайку одержите та й мені віддасте… А сьогодні вас на харчі ще, мабуть, не записали, пізно прибули ви… Га-га!..

Охріменко меланхолійно дістав з-під купи свого лахміття брудну торбиночку, вийняв з тії торбиночки шматочок хліба, подивився на нього – на той шматочок – жалібно, а тоді зітхнув, переломив шматочок надвоє й протяг половинку Андрієві. Андрій відмовився, подякувавши, зворушений. Тим часом відчинилася «кормушка» й наглядач протяг руку в камеру, в другій руці тримаючи черпак. Йому Руденко подавав порожні миски, він наливав і повертав повні. Наглядач розливав якусь руду юшку, що чомусь називалася борщем.

Мабуть, тому, що була зварена з червоних помідорів. Від тих помідорів залишилися тонюнькі шкірочки, й, крім тих шкірочок, більше в «борщі» нічого не було – ані картоплини, ані капустини, ані тим більше чогось м'ясного, чогось від борщу. Гола червоняста юшка з ппарочками. Наливпш двадцять сім порцій (миску Ягельського теж подали, хтось з'їсть!), наглядач спитав: «Усім?» – а коли почув, що бракує одному новакові, закопилив презирливо губу, коли ж Руденко ще й про хліб заговорив, наглядач зовсім розлютився й процідив крізь зуби: «Нічого, не здохне до завтра, подумаєш!» – і гримнув «кормушкою».

Тоді Андрій, що ще секунду перед тим не хотів і не мав найменшого наміру турбуватися про обід, встав і постукав у двері. Наглядач відчинив «кормушку»:

– Хто стукає?!

– Я.

– Що таке?

– Будь ласка – миску, ложку й мій хліб! – це було сказано спокійно, офіційним тоном.

Наглядач страшенно здивувався, він був просто приголомшений. «Диви! Хтось іще сміє й може тут вимагати!» – аж наче говорив увесь його вигляд. А далі насупився й прорік уголос:

– Гляди, щоб я тобі не дав так, що тобі й їсти буде вже нічим! Ич ти!.. Почекаєш до завтра! – і закрив ляду.

Андрій знову постукав. Наглядач шпарко відкрив ляду й визвірився:

– Чого грюкаєш тут?!

– Будь ласка, – промовив Андрій, як і перше, спокійно, – чергового корпусу сюди!

Ляда шпарко закрилася перед самісіньким Андрієвим носом з розрахунком той ніс розквасити, але не вийшло. Андрій постукав енергійно. Дужче! З усієї сили! І, не чекаючи, поки «кормушка» відчиниться, голосно вигукнув, прихилившись до щілинки:

– Негайно чергового корпусу сюди!

Вся камера шикала на Андрія, але він не звертав уваги. Зціпивши п'ястуки й зуби, він намірився тарабанити в двері доти, доки вони не відчиняться. По коридору задудніли кроки, якась метушня, й враз «кормушка» відчинилася – за нею стояв черговий корпусу, але вже не той, що привів Андрія, а якийсь інший.

– Я черговий корпусу, в чому річ? – запитав суворо.

– Будь ласка, – промовив Андрій чемно, – миску, ложку й мій хліб!

– Гм… – гмикнув черговий глузливо, – а може б, ти почекав до завтра, чоловіче!

– Добре, – згодився Андрій таким самим тоном, – але ти тоді, чоловіче, задумайся добре ось над чим: як я сьогодні дам дуба з твоєї вини, то тоді тобі доведеться сідати на моє місце, щоб мій слідчий мав над ким вести слідство. Добре? Дітей маєш?..

– Ну-ну! Без пропаганди, пожалуста…

По тих словах черговий замовк і більше нічого не сказав. Тільки подивився пильно на Андрія, зміряв його оком з голови до п'ят, підібрав губи якось невиразно й закрив ляду.

Через яких п'ять хвилин Андрієві принесено миску з «борщем», ложку й пайку хліба. Андрій переломив пайку надвоє й половину зразу віддав Охріменкові, пам'ятаючи, як цей Голіят жадібно дивився на свій крихітний шматочок, коли ламав його надвоє кілька хвилин перед цим. Потім Андрій випив «борщ» навхилки, а хліб, другу половину пайки, сховав, бо справді не хотів їсти. Сховав же він її в той спосіб, що зробив із своєї спідньої сорочки-майки імпровізовану торбинку та й вкинув хліб туди, а до хліба поклав і ложку. Ось це й будуть його «вещі»!

Після «борщу» дано ще буквально по одній ложці каші, звареної з ячної крупи. За своєю консистенцією це було щось середнє між кулішем і нормальною кашею, подане їство відрізнялося не тільки консистенцією, а й кількістю остюків, чорного горошку, камінців і іншого сміття. Андрій свою кашу віддав Краснояружському, що, як і Охріменко, мав справді троглодитський апетит, виголоджений за довгі місяці.

Це й був увесь обід.

Задоволення Андрієвої вимоги було справжньою подією, й в'язні ніяк не могли опам'ятатись, як це трапилось. Взагалі тут ніхто нічого не просить, а тим більше не вимагає, бо ніякі заяви й скарги ніколи й ніким не беруться в рахубу і лишаються «гласом вопіющого в пустелі» і в той же час зовсім не «гласом вопіющого в пустелі», бо відважні дістають за це дещо, а саме – карцер, репресії погіршенням режиму, а іноді й биття. А тому ніхто вже ніяких заяв і скарг не складає, і то не тільки наглядачам чи черговим, а й взагалі нікому в цій «богоспасаємій установі». А що вже говорити про вимоги. Хтось висловив думку, що й тепер це може ще закінчитися погано для Андрія. Андрій теж був такої думки, але махнув рукою – йому, зрештою, байдуже.

Після обіду загриміли засови на дверях і всі посхоплювались – «Мити посуд!». Це все-таки була велика приємність. Навіть Ягельський заворушився. Товариші вирішили взяти й його з собою. Забрали миски й ложки, кожен свої, озброїлись рушниками, хто мав, і, покинувши задушливу, пітну камеру, черідкою вийшли в коридор і пішли вздовж. Попереду наглядач з ключами, потім Краснояружський, а за ним вся решта – черідка голих, кривоногих, худоребрих, зарослих волоссям або, навпаки, ніжношкірих, як немовлята, різнокаліберних людей, озброєних мисками й ложками. Андрій ішов у числі останніх, за ним Охріменко вів, майже ніс на руках, Ягельського, а тоді Руденко з Азіком несли парашу, замикаючи процесію. Двері камери наглядач лишив спеціально навстіж. Не для провітрювання, а для власної орієнтації, щоб часом не дати хука, коли вертатиметься, щоб швидше знайти потрібну камеру серед безлічі інших, подібних, в цьому довжелезному коридорі.

Ідучи повз ряди герметично закритих дверей, Андрій відчував хоробливу цікавість – що ж там, за ними, є? Знав із минулого, що в кожному такому коридорі половина камер-одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякі й на 13 осіб, цебто камери, де могло стояти 10—13 ліжок і стільки ж тумб та табуреток. Цікаво, скільки ж там тепер людей, якщо в одиночці 28?! Але те все повите таємницею. Тільки доріжка була вкрита безліччю слідів від мокрих босих ніг, що пройшли недавно в зворотному напрямку, і з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тільки що величезні людські юрбища, а ще скільки ж їх пройде! І це тільки з однієї половини коридора! А ще ж друга половина топче сліди в другий кінець, до другої вбиральні. А ще п'ять таких поверхів з такою точнісінько кількістю камер кожен! А ще ж льохи!

В кінці коридора наглядач відчинив двері і впустив їх усіх до вбиральні. Це була манюсінька вбиральня, призначена для однієї особи, для в'язня-самітника. Вона мала кафельну підлогу й один умивальник з одним краном. В таку от маленьку вбиральню загнато їх усіх одразу, натоптано, як то кажуть, під зав'язку, сказано «жівєй» і закрито двері, попхнувши тими дверима останніх в спини, тих, що не влазили. За тим «жівєй!» крився встановлений згори й довільно регульований самим наглядачем регламент, всього десять, а то й п'ять (залежно від настрою та характеру наглядача) хвилин часу, за які треба всім встигнути помити ложки й миски, помитися самим (біля одного крана!) й зробити все, що кому треба. Людина, яка звикла до нормального життя, цього просто не зможе уявити, як можна, скажімо, умитися, коли не можна випростати рук в тісноті. Одначе люди вже якось дають собі раду.

Помитися не входило в програму, передбачену й милостиво дозволену «партією і урядом», і наглядачі за тим ретельно пильнували, але в'язні потребували цього, як повітря, – облитися водою з маківки до п'ят – і намагалися зробити це за всяку ціну, бо інакше – «лабець!», духота, піт, блощиці, воші й бруд заїдять геть! Але як помитися, коли не повернешся? Дуже просто. Один наливає воду в миски й передає швидко в простягнені руки, а люди виливають її собі й один одному на голови та спини…

«Є такі наглядачі-собашники, що зумисне виганяють в'язнів з убиральні якраз на половині, не давши ані вмитися, ані оправитися, і нічого, брат, не зробиш. Ще й кватирку зачине потім в камері, щоб і очі людям на лоба виперло від задухи, за кару…» – це Охріменко до Андрія.

Ще не всі зробили, що їм треба, як відчинилися двері – «Виходь!». Дискутувати з наглядачем в таких випадках не рекомендується, бо то може призвести до дуже тяжких наслідків. В'язні пробували застосовувати іншу методу боротьби за свої арештантські інтереси під час таких от вранішніх, обідніх і вечірніх процедур у вбиральні – методу пасивного спротиву, яку застосували й тепер. Вони слухняно виходили і навіть ретельно підганяли один одного і в той же час не виходили, барилися, гузалися то з мисками, то з ложками – вони вигравали час для своїх бідолашних товаришів, які ще не скористалися з усіх благ такої от прекрасної інституції, як ця вбиральня з текучою, прекрасною, холодною й чистою водою. Але тактика ця наївна не допомогла – вигнав барбос! Черідка голих людей тим же порядком, що й перше, простяглася по коридору. Кожен ніс повну миску води, а двоє несло по дві – Ягельського й Охріменкову, бо останній супроводив першого. Руденко й Азік на додачу несли ще й камерну реліквію, добре вимиту й налиту трохи чистої води, щоб не смерділа.

Андрій теж ніс повну миску води. Він був хотів набирати лише трішки, бо не відчував спраги, але товариші звеліли конче набирати повну, «треба». І тільки прийшовши до камери, Андрій зрозумів, що означало оте «треба».

Не встигли зачинитися двері, як в'язні заходилися швидко мити підлогу, користаючись з того, що наглядач саме зайнятий водінням інших камер до вбиральні. Операцію цю пророблено блискуче, чим засвідчено високу кваліфікацію, набуту за довгі місяці сидіння. На команду Руденка – «Палубу лопатити!» – всі забрали (кожен свої) речі в руки й стали попід стінами, а троє наймоторніших – Свистун, Приходько й Руденко (директор, професор і секретар райпарткому) – швидко вилили майже з усіх мисок воду на підлогу й чиїмись штаньми, спеціально пожертвуваними й пристосованими до цієї операції, навели відповідний лад: поялозили добре по підлозі, потім викрутили ті штани над «реліквією» й вже «сухими» добре витерли всюди. Після того постояли всі ще хвилинку, тримаючи речі й дослухаючись до коридора – чи не наближається наглядач. Вони потребували пару хвилин, щоб підлога трохи протряхла. Пара хвилин була їм подарована Провидінням, вкрадена в суворого наглядача, після чого всі поклали речі на місце й щасливі посідали на чисту, свіжовимиту підлогу, задоволені, що наглядач їх не накрив під час цієї операції.

Вони цю операцію проробляють щодня отак після обіду, ризикуючи бути тяжко покараними. Але вони не можуть інакше. Інакше їх поїсть тут короста, болячки, разом з вошами, та блощицями, та всілякою іншою заразою. І так на шкірі в багатьох підозрілі прищі й лишаї – то гостинець від поту.

Після обіду час поплив жвавіше. Особливо коли змінився наглядач, про що новий наглядач сам довів до відома в'язнів, відчинивши «кормушку», зазирнувши в неї й знову зачинивши, – це він приймав «господарство», заступаючи на зміну, зазирав у всі камери. Цей наглядач був «добрий», на відміну від попереднього, що був виключно злий. Добрий же цей наглядач тим, що нібито не дуже чіплявся до ув'язнених за дрібні порушення «порядку», як-от сміх і розмови трохи голосніші за шепіт, стояння на ногах і розминання кісток тощо. Як тільки змінився наглядач, хтось почав розповідати анекдоти. А потім камеру розважав Карапетьян… Андрій здивувався, що ці люди ще можуть сміятися, на що дістав пояснення:

– Сьогодні неділя, а значить, вихідний день для великого жаху, бо сьогодні нікого не беруть на допити (хіба кого-не-кого там), це раз. Друге – прийде завтра і неділі вже не буде, бо понеділок – то не неділя. І нарешті – «пролетаріат не має чого втрачати, крім…» – Ця, як відомо, геніальна теза є без сумніву основою шибеничного гумору всіх віків. Тож – «Лови момент! Коли маєш нагоду посміятися сьогодні, не відкладай на завтра. Смійся сьогодні, бо завтра не дадуть, завтра вже може бути пізно». «Ще поки людині дають, крім «кунді-бунді», борщу й каші, вона має всі підстави весело сміятися. Коли ж їй зроблять «чих-пих», тоді вона вже сміятися ніяк не зможе».

Всі ці «афоризми з арсеналу найновішої філософії ув'язнених мислителів» і ще низку інших подібних уїдливо й загонисте висловив Краснояружський, сидячи в позі факіра, й закінчив: «Так сказав Заратустра!»

Карапетьян розповідав речі, яким не може дорівняти жоден анекдот у світі. Та де! Щось подібне могла витворити лише така безподібна, така неповторна, така карколомна епоха, в якій вони мали щастя жити, а тепер мають щастя сидіти ось в цій тюрмі й ці всі незрівнянні речі слухати. Сам Карапетьян – перський вірменин і розповідав свої історії на перський лад, які в сумі можна б поставити під один заголовок – «Перські мелодії» або «Перські мотиви». Він ніби прибув до цієї камери недавно з іншої, а в ту ще з іншої – так обкружляв за рік всю цю тюрму, ще й тюрму на Холодній горі і надивився всього та наслухався доста, а ще більше пережив сам і мав що розповідати. Але він розповідав тільки «перські мотиви» – пригоди персіян і вірмен на слідстві в цій модерній тюрмі, в «органах революційної законності».

Злі язики, сконденсовані в шепоті Охріменка, який всі відгомони тих язиків визбирав і от передавав Андрієві, говорили, що сам Карапетьян «вербовщик» усіх тих нещасних вірмен та персів, що масово йдуть по всіх сферах новітнього пекла в ореолі приголомшуючої анекдотичної слави. Вони, нібито для спрощення справи, йдуть всі по одному шаблону обвинувачення й методів слідства як перські шпигуни й диверсанти, організовані в єдину організацію. Організовані, звичайно, довільно в лабораторії оцієї «фабрики-кухні», в чому нібито не останню ролю зіграв оцей ось… Але то говорять злі язики й Охріменко. Тим часом Карапетьян справляв враження дуже порядної людини, дотепної й гострої на язик, лише безмежного й одчайдухого циніка, що достославний вірменський гумор довів до віртуозності, глузуючи сам із себе й своїх братів крові.

Найперше Карапетьян перед тим, як почати оповідати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва, зроблене з процідженого хліба, тертої цегли й паленої гуми) в формі чорта Мефістофеля, до речі, в профіль дуже подібного до самого Карапетьяна, – натоптав її махоркою, припалив у інженера Н., а тоді затягнувся, пустив хмару диму й, дивлячись на інженера, з безподібною щирістю й простотою душевною промовив:

– Карошій тюрма ті пастроїл… Карошій… Спасіба, брат…

Помовчав. А тоді обернув лице до рудого аматора аеродромів:

– А ти маєш бальшой вуха – так добре слухай. Следоватиль спитає, а ти й не будеш знати, що Карапетьян казав. І пропали твої вуха – одірве начальник разом з твоєю карошей башкой…

Сміх. Карапетьян помовчав після такого вступу, а тоді почав оповідати свої фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його прапрабабуся – перська Шехерезада – свої фантастичні новели «Тисяча й однієї ночі». Говорив він таким барвистим і оригінальним діалектом, який, на жаль, годі відтворити будь-якою іншою мовою. Звичайний же переказ – то лише тінь їхня бліда.

…І от покликав того дурного Аслана товариш слідчий та й каже:

– Піп твій сволоч, усіх вірмен завербував. Що ти на це скажеш?

Аслан мнеться. Сказати «правда» – зле. Сказати «неправда» – також зле. А знає, що піп «таки да» всіх завербував по списку, який йому дав слідчий, всіх підписав, ще й благословив – «належать до контрреволюційної, терористичної, диверсійної, шпигунської, воєнно-повстанської організації». Але сказати це – по-перше, від Бога гріх і страшно, а по-друге, за свою шкуру знов-таки страшно, а по-третє, слідчого страшно, бо він тоді почне бити, щоб признавався за себе й за всіх інших… А що признаєшся – коли піп за всіх «признався»? А слідчий насідає: «Що ти на це скажеш?!» Цебто про попа.

Думає, думає Аслан і нічого не може придумати. А слідчий напосідає. Бо йому треба знати, чи належав Аслан до контрреволюційної організації і що робив. Цілий день думав Аслан, сидячи на ріжечку стільця та все падаючи з нього, коли слідчий торкався «пальцем» до його бідної голови: «Ну, ти будеш говорити?» Нарешті Аслан не витримав і заволав: – «Я буду говорити!»

– Говори! – сказав слідчий.

– Що ж, – сказав Аслан зітхнувши, – пиши, гражданин следователь!.. Піп наш, він – як той бідний Карапет. Як ти його призначив генералом над усіма шпійонами – то йому зле. А як ми його скинемо з генерала, то йому буде ще гірше… Пиши, що все правда і що я – теж контрреволюціонер.

І питається тоді слідчий в того дурного Аслана, в того чесного чистія черевиків, що не завжди міг розібрати, де ж черевик правий, а де лівий: