Всі чекали якогось МЕЛЬНИКА з надією, мовби рідного батька. Це нібито був черговий корпусу – єдиний людяний з усіх, уважний, який записував усі заяви і, хоч вони й не виконувалися ніколи, але він їх старанно нотував, головне ж – на скаргу, що немає чого курити, він часом давав жменю, а то й пачку махорки! Ось це головне, як також і те, що він завжди вітався, зайшовши до камери. Сьогодні була нібито його черга… Але прийшов зовсім не Мельник, на щирий жаль всім.

Відчинилися двері, й до камери увійшло двоє військових: один із них – черговий корпусу «не Мельник», другий – помічник. Ні той, ні другий не привіталися, зайшовши до камери, і навіть не дивилися нікому в обличчя. Черговий корпусу – високий, сухорлявий, дуже сердитий з вигляду, з червоними від безсоння чи від пиятики очима – ступнув на середину камери й став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помічник став у дверях і швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рівні рук, пильно слідкуючи за тими руками. Черговий мовчки перерахував усіх в'язнів, тикаючи на кожного пальцем, занотував результат у журнал і, байдуже повертаючись до дверей, сказав:

– Скарги, заяви є?

– Є!.. – промовив несподівано Гепнер, коли черговий був уже біля дверей. Той здивовано зупинився, підняв брови, видно, не звик зовсім до скарг і заяв.

– Будь ласка, – процідив презирливо, ні до кого.

– Є заява: чи не можна би дезінфекцію сюди – трохи блощиць побити?

Це просив професор Марксо-ленінського інституту республіки і, як потім Андрій узнав, соратник самого Сталіна, Леніна, Троцького…

Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на праву стіну, потім на ліву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й процідив крізь зуби й з незрівнянним глумом:

– Не трогати!.. Бо ще не ясно, хто саме тут блощиці, а хто не блощиці!..

І повернувся.

– Заява є! – сказав понуро Андрій, зупинивши тим чергового, а коли черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима, проговорив у них, зовсім не реагуючи на червоний той погляд:

– Тут ось вмирає людина. Будь ласка, лікаря!

Черговий зміряв Андрія оком з голови до ніг, примружився, ніби збирався щось сказати, але нічого не сказав, повернувся й вийшов геть. Помічник його, досить дурнуватий на вигляд парубійко, гордо й тріумфально оглянув Андрія, оглянув усю юрбу голих людей і теж, за прикладом свого начальника, нічого не сказав, вийшов слідом, закривши двері за собою.

«Повєрка» скінчилася, і скарги та заяви складено. Андрій хотів стукати, але перелякані його колеги стримали, умовили: «Не будьте наївним! І пощадіть камеру! Не було ще випадку, щоб такі (особливо такі!) заяви бралися до уваги. Не було! А кара буде!.. Не накликайте біди! Ми не раз домагалися лікаря для Ягельського, і завжди нас усіх карано, та й тільки…»

Андрій послухав-послухав і облишив свою упертість.

Потім до камери подано через «кормушку» віник – власне, то був не віник, а деркач – щоб підмести камеру. Черговим камери тепер був інженер Ляшенко, меланхолійний, вічно зажурений і безмежно насторожений чоловік, і він виконав цю функцію – підмів камеру. Підмітання звелось до того, що він звелів усім підняти свої речі й податись під один бік, а сам повидряпував деркачем мундштуки спалених цигарок і безліч живих блощиць з-за плінтуса, з кутка та з-під калорифера парового опалення, що був під вікном, потім перегнав людей навпаки й зробив те саме з другого боку… Мундштуки й трохи пилу було зігнано в купку біля дверей, до цієї купки ще було додано те сміття, яке накопичилося за парашею, і поставлено над тією купкою варту, щоб не давати блощицям розповзатись. Функцію вартового виконував Краснояружський – доцент сільгоспнаук, – озброєний деркачем. Цю купку мусив, далебі, хтось забрати. Але перш ніж здати це добро комусь, Краснояружський старанно переглянув геть усі мундштуки, чи не лишилося де крихти недопаленого тютюну. Він це проробив з пильністю фанатичного дослідника, гідною доцента сільгоспнаук. Тільки та праця була марна, бо всі цигарки були спалені аж до «фабрики» включно («фабрикою» курці називали ту частину мундштука, де було надруковано марку підприємства, на якому цигарку зроблено, і коли жадібний курець смалив доти, доки починало смердіти картоном мундштука, йому гукали «фабрика горить!»). На спалених «фабриках» не було вже жодного тютюну на горе пильному дослідникові й шукачеві курецького щастя – Краснояружському, лиш було повно в тих мундштуках блощиць, що так знаменито пристосувалися в боротьбі за своє дорогоцінне існування.

Краснояружський встиг саме переглянути всі мундштуки, як відчинилися двері і з коридора до купки сміття підкралася, зігнувшись, якась жінка з великим залізним кошиком на сміття, совком і гусячим крилом. Не дивлячись на в'язнів, не підвівши навіть голови, вона хутенько зібрала сміття в совок, забрала й деркач, кинула це все в залізний кошик і щезла. Наглядач висунув одне око з-за дверей, глипнув ним у камеру й зачинив двері.

По коридору чувся великий рух. Це був звичайний ранковий рух: побудка, перевірка, прибирання, потім роздача хліба, чай… За кожним цим заходом гримали засуви, брязчали замки й ключі, клацали «кормушки», грюкали двері…

Після того, як було забрано сміття, відчинилась «кормушка» й перед нею став роздатчик хліба з величезним кошиком. Спочатку роздатчик зазирнув у камеру, порахував бистрим оком мешканців, а тоді спитав у Ляшенка, що знав своє діло й вже стояв біля «кормушки» на варті, «скілько?» – і видав двадцять вісім пайок хліба, а тоді ще наміряв сірниковою коробочкою 28 порцій цукру. В камері все це розподілив уже Ляшенко зі своїм помічником Какасьяном. Це була клопітна штука. Законна пайка хліба мусила становити 600 грамів. Але ж хто їх важив ці пайки?! Вони були порізані на око. Це були частки стандартного буханця сірого, досить непогано випеченого, але з підозрілою мішаниною (наприклад, всередині сірої пайки траплялись житні шкоринки або й білі шматочки, бо цей хліб печено спеціально для в’язнів, використовуючи різні відходи й шматки старого черствого хліба, розмочивши та замісивши їх наново з іншим тістом) – хліба, розрізаного на четверо. Буханець важив точно два кіло й 400 грамів, але ж той, хто різав, мав зовсім не точне око й руку. Через те пайки були далеко не однакові, а це безмежно утрудняло їх розподіл, викликаючи тяжкі ускладнення, сварки, а іноді, кажуть, і бійки. Справді, п’ятдесят або навіть двадцять грамів хліба, яких бракувало в одних пайках, а в інших було лишком, це достатня підстава для цілої війни в камері, межи безмежно виголоднілими людьми. Ба, це достатня підстава для майбутніх воєн і революцій у всій державі! І тут не рятувала ніяка інтелігенція, ніяка терпимість, ніякий ідеалізм чи філантропія. Далебі, в боротьбі людей за існування все це одвіюється, як полова.

Ляшенко розклав пайки двома рядочками посеред камери на простелений чийсь рушник для загального огляду, а всі сиділи навколо й, витягуючи шиї, пильно розглядали ті пайки голодними, запаленими очима. Немовби це засідав спецтрибунал, що на спеціальній сесії мав от над тими пайками вершити суд. Довго розглядали в’язні пайки, схиляючи голови то на один, то на другий бік, – потім вирішили, що від такої от пайки треба трохи відняти, а до такої трохи додати… Від німання й додавання проробив інженер Ляшенко, зручно оперуючи скіпочкою, спеціально для того пристосованою й пильно зберіганою в щілині за плінтусом. Йому пропонував Охріменко нагострений держак своєї алюмінієвої ложки, але Ляшенко відмовився, бо коли побачить наглядач, то ложці не буде нічого, а камеру буде покарано за такий держак тяжко, а за скіпочку не буде нічого. Після віднімання й додавання почалась процедура розподілу. Арештантська мудрість в тих випадках, коли треба максимально уникнути непорозумінь, кличе на допомогу фортуну. Так було й тепер. Ляшенко попросив кого-небудь одвернутися до стіни й бути речником тієї фортуни, бути Піфією[10]. Такою Піфією призначили бути Васильченка-Драшмана. Він покірно одвернувся до стіни і, хоч був особою статечною й всіма поважаною, проте в'язні деякі ще перевірили, чи він не бачить. Після того Ляшенко прикладав палець до пайки й питав: «Кому?», а Васильченко відповідав меланхолійно:

– Охріменкові.

– Кому?

– Руденкові.

Часом Піфія робила паузу, забувши, очевидно, прізвище, тоді в'язні починали нервово хвилюватися:

«Напевно, бачить вражий син та й міркує, кому б саме таку гарну пайку приректи».

Така пайка, над якою Піфія робила паузу, здавалася справді всім найкращою, бо ж пауза була такою підозрілою.

Так з паузами, з хвилюванням, подекуди із сміхом інженер Ляшенко з комбригом Васильченком доїхали до кінця. Найгірша пайка, складена з дрібних шматочків і крихот, досталася самій Піфії-Васильченкові, але він не звернув на те жодної уваги, цілком підкоряючись вирокові долі своїми власними устами.

Цукор було розподілено простіше. Наглядач наміряв був усі двадцять вісім порцій у миску, а тепер Ляшенко переміряв їх з миски кожному в ложку, в хусточку або в кухлик, хто такий мав. Він міряв такою самою міркою – сірниковою коробочкою, – як і наглядач, лише підклав на денце коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостеріг, що наглядач не всі порції набирав повні, а роздати так, щоб не вистачило бодай півпорції – то була б ціла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути цього, він спершу переміряв цукор з одної миски в іншу, а тоді розділяв ідеально порівну під пильним наглядом двадцяти п'яти пар очей. Не дивився тільки Ягельський та Андрій, власне, Андрій теж дивився, але не в миску, а на людей і зовсім іншими очима, не цікавлячись ані тим хлібом, ані цим цукром, лише спостерігав саму процедуру… А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою, проводив сірником, змітаючи «гору» й лишаючи тільки повну коробочку вщерть, і так, підганяючи порцію до порції з точністю до одного кристалика, висипав їх у простягнені ложки, хусточки, жмені. Кожна порція по закону мала б виносити 20 грамів, але в дійсності її не було й десяти грамів сповна.

Ягельського цукор всипали в його ложку і поклали в головах. Андрій теж одержав свою порцію.

Здавалося б, що цукор розподілено ідеально. Одначе не обійшлося без скандалу. Узуньянові здалося, що йому дісталося цукру менше, ніж іншим; зразу він не сказав цього, але потім «згадав», що з одного куточка коробочки цукор посипався від незручного руху руки Ляшенка і через те йому цукру дісталося менше. Ніякі резони й зауваження на Узуньяна не впливали, йому здалося, що його скривджено і що це, напевно, зроблено зумисне, «бо ж він вірменин, а не українець і не жид». Він розпікав сам себе й розпікав Ляшенка, а хто озивався – розпікав і того. Нервувався сам і нервував інших. Далі більше. Заходилось на велику сварку. Узуньян уже кипів, бризкав слиною з рота, повного золотих зубів, кричав… Андрій спостерігав, і йому було дивно з цього довготелесого вірменина. Узуньян вимагав віддати вкрадений його цукор! Ляшенко зблід, він віддав би свою пайку, але, на жаль, висипав був її в мокру миску і цукор розтав.

Тоді Андрій спокійно звернувся до Узуньяна:

– А покажіть ваш цукор.

Узуньян показав, і Андрій так само спокійно висипав туди свою пайку і додав чемно-чемно словами:

– Будь ласка! Беріть-беріть!

Всі запротестували, але Андрій їх заспокоїв:

– Спокійно! Я заощаджую зуби для слідчого і зовсім не хочу сьогодні цукру, друзі мої!

Діставши цукор, Узуньян, на диво, зовсім ані не почервонів, ані не запротестував, – він прийняв його як належне й заспокоївся. Так порівняно за невисоку ціну Андрій встановив, з ким має справу. Ні, це варто десяти грамів цукру!

Після хліба й цукру їх випущено на вранішню «оправку», а після того був чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в миски та кухлики, просунені крізь «кормушку». Він наливав кожному приблизно півлітра теплої, рудої води, завареної невідомо чим. З тим чаєм майже кожен з'їв усю свою пайку хліба, і лише в декого вистачило сили волі лишити трохи хліба на обід.

Цей «чай» – це і був увесь сніданок.

Після сніданку всі якось підупали на дусі, принишкли, нашорошились, – після сніданку-бо почався інший рух в коридорі і нагорі, і десь назовні. В камері 49-й все обернулося в слух і чекання. Всі знали, що означає та біганина вчвал по коридору, те безперервне гримання засувів, той тупіт нагорі, те гудіння машин за мурами, ті приглушені викрики, істеричні вигуки, несамовиті зойки десь… Це почався буденний, «робочий» день. Шкваркнула «кормушка», й схвильований та спітнілий конвоїр зашипів у камеру:

– На «Бе»!

Перелічили всіх на «Бе», але потрібного не знайшлося, хоч кожен був певен, що це саме його й шукають, щоб вести на допит, хоча він і не на «Бе». Але конвоїр нікого не взяв, а побіг десь шукати в інших камерах.

Потім шкваркнула «кормушка», й вже інший конвоїр захрипів:

– На «Ри»!

І знову нікого не взяв; з його вигляду можна було зрозуміти, що він, бідолашний, не може знайти якусь жертву на «Ри», вже зіпрів, шукаючи.

Десь розітнувся несамовитий лемент, до дверей підбіг наглядач і звелів зачинити кватирку. Зник. Всі зблідли, пороззявляли роти, а чийсь понурий голос проголосив:

– Комбінат працює!..

І було чути, що таки дійсно комбінат працює. Цілий корпус тюрми здригався від тупоту й грюкоту на всіх поверхах. Чути було, як коридорами – вгорі, внизу й збоку – бігли люди, одні в тяжких кованих чоботях, інші без кованих чобіт. В їхньому коридорі чути було, як раз по раз клацали пальці, десь гупали вихідні двері, що вели на сходи й до брами в будинок управління; в поспіху вже там не дотримувалися тиші й обережності.

Іноді відчинялася «кормушка», хтось зазирав мовчки зблизька або оддалік і нічого не казав. Коли ніхто не зазирав у «кормушку», то безперервно зазирав у вовчок. Іноді шипіння на «Бе», на «Ри» кінчалося тим, що когось брали з камери 49-ї.

За кожним таким шипінням на «Бе», на «Ри», на «Чи» і за кожним грюкотом Андрій чекав теж, що ось візьмуть і його на допит. Але його не кликали. Взяли Приходька, взяли Азіка, але його не брали.

В камері вже ніхто не розповідав анекдотів, і навіть Карапетьян не розважав товаришів «перськими мелодіями», – кожен зібрався в кім'ях, чекав, завмирав тремтливим серцем і дивився на інших розширеними очима, повними остраху й розгубленості. Рудий аматор аеродромів дістав раптове розвільнення[11] й плакав біля дверей, благаючи наглядача пустити його «на оправку» поза чергою, аж знепритомнів, і його довелося оббризкувати водою.

Один тільки Ягельський лежав і ні на що не реагував.

Це почався «робочий», звичайний, буденний день.

Кватирку зачинено, й зовсім нічим дихати, а люди ще й курили, заглушуючи тремтіння нервове. Від браку повітря, від задухи, від нервового тремтіння у людей тік піт патьоками по обличчях, по шиях, по спинах, – вони сиділи, пороззявлявши роти, й слухали не тільки вухами, а й очима, підіймаючи їх вгору до стелі, до вікна або повертаючи до коридора – залежно від того, звідки чулися підозрілі звуки. Брак повітря давався взнаки Андрієві, що, як новак, ще не звик до такого сопуху. Не витримавши, Андрій звівся, підійшов до вікна й рішучим жестом відчинив кватирку. На нього зашикали, загомоніли – «Що ви! Що ви робите!» Але Андрій махнув рукою:

– Як спитає той аргат, скажете, що це я відчинив, – і повернувся на своє місце.

«Аргат», цебто наглядач, якого звали, до речі, зовсім інакше і то так, що не можна те слово повторити вголос, хоч воно й збудоване за зразком зовсім культурного слова «екскурсовод», лише набагато дотепніше й безмежно презирливе, бо в нім відображено одну з найприкріших функцій наглядача – водити в'язнів до вбиральні… Отже «аргат» дійсно поцікавився, хто відчинив кватирку. Він це зробив дуже погрозливим шепотом, просунувши голову в віконце.

– Це не ми… Ми не винні… – забелькотав Узуньян жалібно.

Андрій уже був звівся, щоб підійти й в саме лице «аргатове» заявити злісно, що це він зробив таке добре діло, але Охріменко стяг його назад на підлогу й переконав наглядача, що кватирку відчинило протягом. Він це зробив таким наївним, солодким голосочком (аж дивно, звідки в такого Голіята міг взятися такий солодкий голосочок), що не повірити йому не можна було, а на всіх співкамерників, особливо на Узуньяна, крутнув своїми волячими очима, мовляв, «роздеру, як кошеня, кожного зрадника!».

Чи ця Охріменкова брехня видалася правдоподібною (кватирка дійсно була без закрутки й могла справді відчинитися від протягу), чи наглядач був затурбований чимсь важнішим і квапився, – він на диво не став чіплятися, засопів і швидко зачинив «кормушку». Кватирка лишилася відчинена.

Але, може, було б ліпше, щоб вона була-таки зачинена, – знадвору час від часу залітали в ту кватирку такі звуки, проти яких найгірше повітря було б все-таки приємніше.

Крім Приходька й Азіка, забрали з камери ще Свистуна й Васильченка-Драшмана. Свистун не проронив ні слова, лише був дуже блідий і руки його тремтіли, не потрапляючи в рукави, коли одягався. Васильченко, виходячи, сказав усім: «Прощавайте, братця!»

– На великий конвеєр! – перебіг шелест по камері.

Скоро забрали на допит аматора аеродромів, і тоді Андрій узнав низку цікавих речей, бо як аматор аеродромів зник, всі, а особливо Охріменко, зітхнули з полегкістю – можна поговорити хоч трохи щиро. Хоч трохи… Бо багато говорити й тепер ніхто не зважувався. Бач, крім стукача розконспірованого, існують ще стукачі не розконспіровані, але ще не завербовані слідчим, та існує й вовчок до того ж. Говорили більше натяками, на здогад буряків, і лише суперечки, що виникали часом, допомагали істині.

Насамперед Андрій почув підтвердження, що Васильченка-Драшмана, двічі орденоносця, таки бито орденами по обличчі. А потім: що його дуже мордовано, тепер же взято, напевно, на «великий конвеєр» – на довгий, безперервний допит із застосуванням наймодерніших, найвитонченіших тортур, від чого він, напевно, розколеться… А може, взагалі не витримає… Через те він, мабуть, і попрощався… А завербував Васильченка знаменитий Гаркавенко – голова обласної партизанської комісії, який тепер ніби «очолює» «військово-повстанську організацію», сфабриковану в лабораторії НКВД…

Потім Андрій узнав, в додаток до попереднього слова «вербовка», зміст слова «розколюватись» та слова «колоти». «Розколюватись» це означає не витримувати тортур і «признаватись» у всіх злочинах, які закидає в'язневі слідчий, або взагалі уникати тих тортур, зізнаючись одразу й підтверджуючи все, чого хоче слідчий. «Колоти» ж – це означає розколювати биттям людину психічно, мов поліняку. Наймодерніші тортури такі, що їх мало хто витримує – кожен «розколюється», а як не розколюється, то божеволіє. Так стверджують всі, опускаючи при тому очі. Потім Андрій узнав, що хоч всі, що тут сидять, ні в чому не винні, але більшість з них (власне, ті, що були на допитах) вже «розкололися», уникаючи мук, цебто призналися в найдикіших злочинах, як той Аслан. Не розколовся тільки Ягельський, Свистун та ще Васильченко, принаймні до сьогоднішнього дня. Інші скапітулювали і навіть не соромилися в тому признаватися, більше того, вважали, що вони поступили розумно: вибрали свідомо між смертю від тортур і каторгою – останню, бо тут ще є якась перспектива. До таких розколотих належали – доктор Литвинов, Зарудний, Краснояружський, Охріменко, Приходько, інженер Н., всі присутні вірмени з Карапетьяном включно, професор Гепнер, Азік… А ті, що ще не розкололися, бо не були на допитах, чекали своєї черги, – такі як Прокуда, Давид, Руденко, Петровський… Всі розколоті чекали хто на трибунал, хто на інший суд, чекали прямих або заочних вироків, а може, ускладнення справи й дальших допитів, чекали очних ставок, додаткових свідчень, взагалі ж чекали заслання або розстрілу, лише не звільнення, бо ті «злочини», в яких вони призналися й розписалися, жахливі. Вони терористи, шпигуни, повстанці, диверсанти, шкідники, керівники контрреволюційних організацій тощо. Ці злочини в кожного (підтверджені й підписані) великі до абсурду, і, може, саме тому ніхто не брав свого «розколення» трагічно, бо ж ясно кожному, хто буде розглядати їхні справи й робити присуди, що то дурне й білими нитками шите… Взагалі виходило так, що історія кожного з них абсолютно подібна до історії дурного Аслана, чесного чистія черевиків. Ось чому вони так щиро сміялися з трагічних Карапетьянових «перських мелодій»!

І багато ще дечого цікавого підслухав і взнав Андрій, як-от, скажімо, ознайомився з найблискучішими перлинами новітнього лексикону слідчих, на зразок: «До лампочки!» «До клямки!» «До стелі!» «До с!» – це як слідчий не хоче слухати ніяких виправдувань арештованого, тоді адресує його говорити до котроїсь із згаданих речей. Або ще такі перлини: «Не мотай ниток на..!» (Це вже Андрій чув на власні вуха від Нечаєвої.) «Набивати погони», «робити біфштекс», «женити на шимпанзе» і так далі, й тому подібне до безконечності. Воістину, наскільки збагатилася людська мова!

Узнав про фальшування. Про свідчення штатних «очкарів». Про мордування жінок. Узнав новітні заповіді на зразок – «Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного!» тощо.

Але цікавим було те, що хоч ці речі й розказувано в камері, та більшість з них не договорювано до кінця або говорено притчами, так що виходило, що «отак от річ розказувано, а як отак глянути – зовсім не розказувано нічого такого». Треба було додумуватися самому. Ніхто нічого не говорив сам про себе, хіба що в суперечці проривалося слово, друге. Ніхто нічого категорично не твердив, здебільшого говорилося безвідносно, бо кожен боявся, щоб йому не «пришили» камерної агітації. А це страшна річ, – людина могла просидіти рік, витерпіти всі муки, відкинути всі обвинувачення та й бути неуразливою, і раптом через одне слово, сказане в камері й доведене до вух слідчого, дістати статтю й спектися безповоротно. Тому, якщо когось з тих, хто по-езопівському городив абстракції про різні страхіття, хтось із тих, що сам ще не був на допиті, запитував навпрост, чи його (іменно його!) справді бито, – той відповідав:

– Та що ви, Бог з вами! Ще що вигадайте! Це не я говорю, це ви говорите!..

Так що з більшості усіх тих фантастичних кривомовок, які говорено в камері, Андрій прямі висновки поробив уже сам, на власний розсуд.

У багато речей тяжко було повірити, і вони лишилися без висновків, забраковані, так і зосталися езопівщиною. Так само, як багато з присутніх (ті, що не переступали ще порога цієї камери в напрямку до лабораторії «фабрики-кухні») взагалі не здібні були сприймати розмови про жахи та різну фантастику, заперечуючи їх апріорі, відкидаючи принципово. Це вони, шукаючи спростування всім тим жахам і всьому безглуздю, ставили усторч оте запитання: «Чи вас, іменно вас, били?», а діставши негативну відповідь, задоволено сміялись.

Тут, може, як ніде, виявилася цікава риса людей, що, уникаючи небезпеки, рятувалися від неї тим, що просто не вірили в неї, скреслювали, заперечували. До таких невір належали – агроном Прокуда, Руденко, Кулінич… Особливо бадьоро тримався Прокуда, сприймаючи все, як веселі казки, – в його голові просто не вкладалося, як це його – агронома й працівника високого наркомату – може хтось торкнути пальцем або потрактувати, як ідіота чи як худобу. Ніколи того не може бути! Він зовсім не вірив у це, а навпаки – вірив у здоровий глузд і лад. А якщо там кого й вдарять ненароком, то, значить, заробив. Він же ні в чому не винен. Ось його справу розберуть, з'ясують, і він піде додому, до жінки. А в чеканні цього не хотів псувати собі нерви, почувався, як немовля, вийняте з купелі, – спокійно й безтурботно.

Правду кажучи, Андрій теж в більшість чутого і в свої висновки не вірив, хоч і поробив їх.

Перед обідом повернувся Приходько. Він був веселий, бо його діло закінчене і він оце підписав «двохсотку» – цебто протокол на підставі 200-ї статті Карного кодексу УССР про закінчення слідства. Тепер він уже міг про все розповідати. Справа його скоро піде на трибунал, і слідчий обіцяв йому, божився, що йому дадуть легку кару – не більше п'яти років, замість розстрілу або 25 років. Легку ж кару дадуть тому, що він «у всьому покаявся, щиро признався, доказав свою лояльність і відданість Радянській владі та партії». Слідчий ще й закурити дав, скріпляючи тим свою обіцянку!

Господи!.. Андрій дивився на Приходька, що говорив без жодної езопівщини й сам про себе, на відміну від всього чутого, говореного на здогад буряків, і був страшенно вражений. Було ясно, що Приходько цей вже в більшій мірі небіжчик, аніж Ягельський. Сам себе закопав отим «признався щиро, покаявся». Господи, Боже мій! Вони, ці люди, подуріли!.. Але Андрій це лише подумав, вголос же нічого не сказав. Він зрозумів, що й Приходько, й усі інші, ті, що «порозколювались», знають ситуацію краще від нього, але вибрали такий шлях дійсно свідомо, бо не вистачило в них характеру вибрати інший, і таки щиро тішаться з вигаданого рятунку від смерті – вони самі собі поробили ілюзії й вхопилися за них, покотившись по похилій…

Повернувся Азік. Очі йому підозріло якось бігали, лице пашіло від збудження, а ціла поведінка змушувала нашорошитись: тоді як інші уникали прямої відповіді на запитання, чи їх били, хоч і були, мабуть, биті добре, Азік аж захлинався від захоплення, розповідаючи, як його «страшенно бив слідчий». Він про це говорив так, наче хвалився щонайменше здобуттям звання Героя СССР. Коли ж почали питати, як саме бив, виявилося, що він «наступав на пальці ніг», «пооддавлював геть». Азік сичав, несамовито кривив обличчя, шкутильгав, потім намочив ганчірку й прикладав до своїх «нещасних пальців». Хоч пальці були зовсім цілісінькі й навіть без найменшого синця чи здряпинки.

Пильному й вдумливому Андрієві не треба було пояснювати, що це значить. Не треба було пояснювати цього й Гепнерові – старому (ще царських часів) політв'язневі й каторжанинові, а головне, знавцеві душ своїх одноплеменців. Гепнер дивився скоса на Азіка, мовчав і кривив обличчя від презирства й огиди. Вони обидва троцькісти, але які вони різні! Скоро після повороту Приходька й Азіка до камери зазирнув черговий корпусу з наглядачем і понуро попросив видати речі Юровського – це того аматора аеродромів. Ляшенко зібрав і видав речі – торбиночку з пайкою хліба й ложкою, потім миску, пальто, кепку і, нарешті, брудну подушку. Черговий усе забрав, лише повернув миску й ложку, тим самим збивши всіх з пантелику. Вирішили, що Юровський сів до карцеру, або ж… Або ж пішов до камери смертників – була й така думка.

Андрій міг піти на парі, що з аматором аеродромів нічого злого не сталося. Коли дивитися пильно на Азіка, то стає все ясно й зрозуміло. Юровського, напевно, перевели до іншої камери, бо тут він «засипався», здемаскований ним – Андрієм, Азік же, очевидно, допоміг, поінформувавши де слід, і тепер функцію Юровського в камері виконуватиме Азік. Не випадково він так кривляється над своїми пальцями. Так вирішив Андрій, підкоряючись властивому йому вовчому інстинктові, що завжди вчасно сигналізував про небезпеку. Але про свої висновки Андрій нікому нічого не сказав, та й не було в тому потреби, бо навіть найнаївнішому в'язневі не треба було тут нічого пояснювати.

Чекали на поворот Свистуна й Васильченка. Цікаво, як ці повернуться? Але вони не повернулися до самого обіду. Перед самим же обідом щось затовклось, затупотіло біля дверей, загриміли засуви… Всі вирішили, що це котрогось вже несуть на ряднині або за руки й за ноги. Власне, цю думку подав Охріменко, що знав добре Свистуна, а ще краще знав Васильченка, як гордого й затятого, «кам'яного чоловіка», який нібито дуже скандалив із своїми слідчими, тримався справді, як гордий орденоносець і комбриг.

Але відчинилися двері й, замість Свистуна, а чи Васильченка на ряднині, в дверях з'явилася людина в сніжно-білій одежі – якийсь випещений, пихатий красень в майському костюмі, з грузинськими рисами обличчя. Побачивши камеру, він отетерів, вилупив свої й без того банькаті очі приголомшено. Поки він лупав ними, черговий піддав ногою в спину, вштовхнув гостя в камеру й зачинив двері.

Сніжно-білий гість смішно крутив переляканими очима й точнісінько так, як Андрій напередодні, зайняв оборону, упершись спиною в двері. Потім виявилося, що в обороні немає потреби, на велике його здивування. Та, здається, ще більше здивування постало в нього від факту, що він таки дійсно опинився в тюремній камері.

Це справді був грузин. І не просто грузин, а знаменитий грузин – це був товариш Георгіані, колишній командувач військ ВЧК-ОГПУ в м. Харкові в перші роки по революції й навіть в роки революції; його знали деякі в'язні, зокрема Гепнер. Але, незважаючи на присутність знайомих (а може, саме через це!), Георгіані тримався підкреслено вороже, відчужено, презирливо – як тримається здоровий серед зачумлених. Його просили роздягатися – він не схотів і категорично обтяв будь-які розмови на цю тему. Так само обтяв розмови про волю, не відповідав на жодні запитання й взагалі не розмовляв. Дивився вовком.

Коли Краснояружський пустив жука про биття, Георгіані спалахнув і, здається, ладен був учинити над доцентом власноручну розправу за наклепи й поругания органів ревзаконності. Словом, він тримався, як високоідейний член партії серед позапартійних троглодитів, як чесний серед бандитів і злодіїв, як патріот серед ворогів народу, словом, як помилково вкинений сюди господар совєтської землі й неба, ввергнутий у вертеп контрреволюціонерів через непорозуміння.

Георгіані був на диво елегантний, аристократичний, випрасуваний, накрохмалений, ідеально сніжно-білий і виключно гордий та недоторканий – словом, справжній грузинський князь, а на совєтській термінології – «совбарин» і то найвищої проби. Мав білі замшеві черевики, білі шкарпетки, наманікюрені нігті на руках. Витягши шовкову хусточку з кишені, обтирав нею гарне своє, расове грузинське обличчя, свій орлиний ніс і чорні смоляні брови. Йому запропонували місце (з огляду на «заслуги перед революцією») те, де недавно лежав Юровський, цебто без стажування від параші, але Георгіані не схотів.