– От ти кажеш, що ти був контрреволюціонером. Що ж ти брешеш?!

– Єй-богу, правда!.. І врагом народа був!.. Був!

– Добре. Раз так, тоді говори, що ж ти робив?.. Ти говори, а я буду писати, а ти тоді підпишеш.

– Так я ж не вмію писати…

– Нічого, я тобі я-ак дам! То ти тоді зразу підпишеш, хоч і не вмієш.

– Підпишу, підпишу, гражданин…

– Отож… А тепер говори, що ти робив.

Бідний Аслан думає, тяжко думає, аж піт йому з лоба виступає, і не може збагнути, чого ж той слідчий від нього хоче. Нарешті зітхає:

– Нічого я не робив. Я був контрреволюціонером. І врагом народа теж був…

Слідчий б'є бідного Аслана по карку прес-пап'є і кричить:

– Що ж ти крутиш, фашистська ти шкуро! Ти думаєш, ми не знаємо. Але нам треба, щоб ти сам признався чесно… Ти совєтську власть любиш?

– Любим, любим, гражданин дорогий…

– Отож!.. Так докажи! Ти признався, що ти був контрреволюціонером і врагом народа, а тепер же признавайся до кінця, що ти робив, як ти хотів валити совєтський лад і партію, як ти шпійонив, як ти продавав совєтську власть оптом і в розницю, як ти діяв разом з фашистами… Говори! Признавайся!..

– Признаюсь.

– В чому?

– Що продавав совєтську власть. Був фашистом. Контрреволюціонером. Врагом… Все, як ти сказав. Все правда. Пиши – все правда.

– Ти мені тут очей не замилюй! «Правда». Нащо мені така твоя правда?.. – Слідчий страшенно злоститься, тупотить ногами, аж піниться. Карапетьян показує, як саме той слідчий злоститься та піниться.

– Ти мені говори, що ти робив? І як ти робив?!.

– Харашо робим…

Аслан, дурний, бідолашний Аслан, чистій черевиків, що завжди вірив усім на слово, що, крім чистіння черевиків, взагалі більше в світі нічого не вмів, а в фінінспектора «розписувався» прикладанням свого вузлуватого пальця, вмоченого в чорнило, не знав, чого слідчий від нього хоче.

А слідчий вимагає – що ти робив?

Ні, не знає Аслан, що саме він робив і що взагалі мусив робити путній контрреволюціонер. Тоді слідчий лупить Аслана щосили по карку, добре лупить, і відправляє до камери:

– Йди й подумай.

Аслан думає. В камері. Ні, він не думає, він плаче, а товариші – веселі його земляки, одчайдушні штукарі й «контрреволюціонери» з ласки Божої – за нього думають, вони його повчають, рятуючи, що має робити затятий «враг народа», отже, що має робити Аслан, щоби слідчий його дуже не бив уже… Підучившись, радісний Аслан проситься на допит – сам проситься, щоб якось уже кінчати ту справу швидше, щоб уже раз, зажмуривши очі, перепливти через ту страшну Лету тяжкого іспиту до радісного берега забуття й спокою.

– Ну, надумав? – питає слідчий.

– Все надумав, товариш дорогий! Хочем признаватись…

– Давай. Та тільки не бреши, гляди.

– Ну, навіщо ж… все буде правда. Пиши – я, Аслан, контрреволюціонер і враг народа…

– Це вже я чув… – слідчий береться за прес-пап'є…

– Стрівай-стрівай! – злякано квапиться Аслан. – Стрівай, а то забуду, й тоді все, брат, пропало… Пиши: я робив повстання проти совєтської влади! Еге ж. Твої черевики швидко порвались? І твого начальника черевики теж швидко порвались?! І в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом… знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюційним мазьом…

Слідчий – кулак з довбню, голова з горіх, вчорашній футболіст, ударно покликаний в «органи» (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а яка голова в того футболіста-слідчого), – тріумфує. Аслан перевищує всі його сподівання. Він все те пише і переконується під впливом Асланової залізної логіки, що він напав на цілий скарб, на контрреволюційну, диверсійну організацію, яка може забезпечити йому блискучу кар'єру в «органах». Аслан розповідає, як-то він чистив геніально черевики пролетаріатові, як вони дерлися від отруйної мазі, як той пролетаріат лає совєтську владу, партію й самого Сталіна і хоче ту владу повалити, а все через одного чистія, фашиста й контрреволюціонера, Аслана… Аслан розповідає, а слідчий пише, аж-но піт йому виступає, сопе, прикусує язика й пише. Аслан кінчає свою розповідь клятвою, що він кається щиросердно й що більше не буде вже, і з полегкістю зітхає – нарешті йому дадуть спокій, напевно.

Але апетит приходить під час обіду. Після такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по найбезглуздіших контрреволюційних сферах тільки починається. Слідчий вирішив видавити з нього всю правду геть до краплі, «розоблачити ворога» до краю…

Після диверсії Аслан мусить признаватися в не менше геніальному шпигунстві. Причому щиросердні Асланові зізнання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан сам не знає вже, що ж він робив далі. Тоді слідчий б'є Аслана й кидає в камеру, щоб «подумав». Аслан думає «при допомозі» своїх веселих земляків і друзів, опанованих психозою самовикриття в ім'я рятунку від смерті та одчайдушним шибеничним гумором. «Надумавши», Аслан проситься на «конвеєр», і епопея триває. Кінець її вже передбачений слідчим і начальством цієї богохранимої установи, точно заздалегідь вирішений, але мусить бути ще формальне виправдання того кінця, формальні підстави. Ті підстави й витискають з Аслана, зовсім не дбаючи про їх логічність, аби було хоч приблизно правдоподібно.

Подаючи Асланові пригоди, Карапетьян вставляє й свої пояснювальні ремарки, що доводили наявність в цьому всьому безглузді залізної логіки, залізної послідовності й розумного, навіть геніального начала. «Не важно, що ти робив учора, важно, що ти міг робити завтра. Не важно, чи правдою є вся та брехня, яку слідчий змушує тебе говорити, а важний факт, що ти таки не любиш совєтської влади, а значить – ти небезпечний, а тому тебе треба зліквідувати. Мета ж виправдовує всі засоби». Так аналізує справу Карапетьян. А тим часом Аслан переходить всі фази розвитку й самовикриття себе як великого контрреволюціонера. Ось він кається в шпигунстві:

– Пиши, гражданин начальник! Я шпійон. Я сидів біля вокзалу й чистив черевики. Але то я так, знарошне чистив черевики. Насправді ж я займався шпійонажем… Я щитав поїзди – скільки йде на Москву, а скільки з Москви. Пасажирські поїзди.

Слідчому такий спосіб «шпійонажу» не подобається, й він іронічно питає:

– Ну, і скільки ж ти нарахував?

– Сто туди, сто й один назад…

Слідчий береться за прес-пап'є:

– Хіба так займаються шпіонажем?! Ти дурня тут не клей. Якщо ти займався шпіонажем, то розказуй, брат, правду, а не то…

Тоді Асланові приходить в голову щаслива думка, і він розповідає, що то він сидів не біля вокзалу і не поїзди рахував, а сидів він біля Будинку Червоної Армії й рахував, скільки ходить командирів та різних військових начальників в будинок і з будинку, і придивлявся, які вони є. Це слідчого абсолютно задовольняє, і він вимагає ще нових і нових признань про інші методи контрреволюційної дії. Так бідний Аслан діходить до терору й великої диверсії.

От він розповідає, як він готував гранати, динаміт тощо, щоби висадити один дуже важливий стратегічний міст. Слідчий з великим задоволенням все нотує. Потім слідчому видається за потрібне уточнити, який же саме міст мав Аслан зірвати і як він називається.

– Як той міст називається? – питає слідчий в Аслана.

Аслан бачив багато мостів різних в житті, але ніколи не знав жодної назви мосту. Знав він лише, як називався той міст, біля якого він мав постійне місце чистія черевиків: був це Горбатий міст, невелика кам'яна споруда через Лопань, без якої годі б перебратися на другий берег брудного, запльованого потоку-калюжі.

– Горбатий міст, ось так він називається.

Слідчий вибухає сміхом. Потім цідить презирливо до розгубленого Аслана:

– Дурню ти! Горбатий міст вже сто разів зірваний тут такими ж ідіотами, як ти. Вибери собі краще якийсь інший… І що ви всі на тім Горбатім мосту помішалися! Зривай інший міст!

І бідний Аслан мусив висаджувати інший міст, який йому було призначено слідчим. Що ж до Горбатого моста, то треба сказати правду: Аслан вибрав цей Горбатий міст не тільки тому, що не знав інших назв, а й тому, що то маленький міст, а за маленький міст менша кара. Він хотів і диверсію зробити, й не потрапити під розстріл. Довелося ж називати якийсь великий міст і наражатися на велику кару.

Всі Асланові гріхи й контрреволюційні пригоди, звичайно, записувалися на рахунок всієї великої, всевірменської організації, і саме тому слідчий намагався витиснути його, як цитрину, до решти. Розохочений, він натискав на Аслана щосили, взявши під тяжкий психічний прес фізичними тортурами. Після диверсії Аслан признається в терорі. Потім – в збройному повстанні, розгортаючи неймовірну, фантастичну свою контрреволюційну епопею.

Ось він признається в намірі вкрасти крейсер «Червона Україна» й завести його до Вірменії, щоб там його обсадити контрреволюційним військом і потім на ньому приїхати та й розгромити совєтську владу. Слідчий все занотував із задоволенням, бо побачив акцію, закроєну на високу скелю. Асланові він навіть дав склянку молока й відпустив до камери… Але через якийсь час слідчий викликав Аслана знову й почав його бити несамовито, докоряючи склянкою молока та лаючи за нечесний намір обдурити органи революційної законності, ввести їх в блуд, бо ж:

– Ах ти ж сякий-такий!! Що ж ти брешеш! Як же ж ти хотів завести крейсер «Червона Україна» до Вірменії, як у Вірменії немає моря?!

Бідолашний Аслан погано знав географію, довго думав і ніяк не міг придумати виходу з такої прикрої ситуації. Вже він був синій, як печінка, від биття, але ніяк не міг розв'язати проблеми успішно з тим крейсером – не міг ані завести його до Вірменії по сухому, ані взагалі дати з ним раду. Нарешті він його «потопив», власне, запланував потопити на втіху слідчому, а натомість щиро признався, що збройне повстання вони – вірмени – мали робити зброєю, привезеною з Персії до Харкова на верблюдах. І от вони «привезли» зброю й заховали її поблизу Харкова на Рашковій дачі. Там були гармати й кулемети, рушниці й шаблюки, і отруйні гази – все потрібне для повалення совєтської влади. Історія була така правдоподібна, а Асланова щирість така переконлива, а знання місцевостей таке досконале, а неперебірливість та злочинний цинізм слідчого й усієї ції системи такі безмежні, що вся карколомна повстанська епопея Асланова була занотована докладно, у всіх подробицях.

Після того Асланові дано було спокій на три дні. Карапетьян запевняє, що ті три дні потрібні були слідчому, щоб розшукати зброю на Рашковій дачі. На четвертий день викликає слідчий Аслана, насуплений, лютий-прелютий, і каже:

– Зброю твою й гази ми знайшли. Але ти брехун, бо ми не могли знайти верблюдів. Скільки їх було?

– Сто верблюдів було, сто, гражданин дорогий! – каже Аслан радісно, втішений, що зброю таки «знайшли».

– То де ж ти їх дів, га? Сто верблюдів – це тобі не сто коробок твоєї дурної вакси в твоєму дурному рундуку. Де дів верблюдів, га?! Не міг же ти їх продати на Благбазі чи в церабкоопі!

– Навіщо на Благбазі, гражданин дорогий? – сміється радісно Аслан, чесний чистій черевиків, сміється з слідчого, що він такий дурний, недогадливий. – Навіщо на Благбазі?! Йшов поїзд Москва – Тифліс через Харків, я прив'язав верблюдів до поїзда, і вони побігли назад у Персію…

Це було явне безглуздя, навіть на погляд не дуже вередливого слідчого, щоб верблюди поспівали бігти за експресом, і він не міг цього Асланові подарувати. Бідний Аслан кілька днів після того, як верблюди побігли за експресом, не міг прийти до пам'яті в камері, лежачи пластом. Але те його не вирятувало від дальшого ходіння по муках «малого й великого конвеєра».

Карапетьян розповідає з безподібним вірменським колоритом, в'язні аж пищать від приглушеного сміху, не маючи права одверто й гомерично реготатися, а Андрій слухає й думає, що все-таки це, мабуть, розбещена, злостива арештантська фантазія і тільки, мстива карикатура, іронія, що все шаржує й з усього глузує, безсила на будь-що солідніше. Навіть вставки деяких слухачів про деталі з пережитого «їхніми знайомими» (бо хто ж насмілиться сказати про власний досвід!), ба, навіть те, що тут же, як ілюстрація до Карапетьянових «перських мотивів», поруч ось лежить і помирає Ягельський, весь в підозрілих синцях і підпливах, – навіть все це не в силі впоїти Андрієві довіру до Карапетьянових новел про дурного Аслана. Занадто-бо все безглуздо і занадто цинічно, до самозаперечення безглуздо й цинічно. І тільки аж геть згодом, у майбутньому, Андрієві судилося переконатися, що цей Карапетьян – геніальний новеліст на теми злободенні та що він стисло, але подиву гідно точно виклав у своїх «перських мелодіях» душу, суть, зерно всієї цієї епохи, і що Аслан – це трагічне, але ідеально точне уособлення багатьох – дуже багатьох! – нещасних, пущених на конвеєр безглуздої дійсності тут. Рівно як і слідчий в подачі Карапетьяновій – це теж точне уособлення всієї системи, до якої той слідчий належить, як її гвинтик. Але це Андрій збагнув згодом, тепер же Карапетьянові «перські мелодії» звучали, як фрагменти дивовижного, чадного сну або рефлексії звихненої пам'яті божевільного.

Здавалося, що Карапетьян міг би розповідати свої «новели» безконечно, перевершуючи достославну, містичну Шехерезаду, причому зовсім нічого не вигадуючи, як він запевняв, лиш часом багатозначно й єхидно роблячи паузи там, де не слід було говорити. Ті паузи були незгірші за слова. Він їх робив, зітхнувши й попихкуючи головою чорта Мефісто, що в профіль так подібний до самого Карапетьяна.

«Перські мелодії» перебила та й зовсім урвала вечеря. В певну хвилину всі нашорошились. Карапетьян замовк. Всі повернулися до дверей, слухаючи швидше шлунками, аніж вухами, й не так щось чуючи, як угадуючи стукіт «кормушок» по коридору, ба, по всій тюрмі, хоч і стояла ніби непрониклива тиша. Скоро дійсно відчинилась «кормушка» в їхніх дверях і повторилася така сама процедура, як і в обід. Тільки на цей раз наглядач дав у кожну миску буквально по одній столовій ложці каші і тим програма вичерпалася. Це була вечеря. Голодні шлунки тільки даремно були розхвильовані, спровоковані тією ложкою каші й увігнані в марні, розпачливі корчі, результатом чого було несамовите куріння тих, хто мав що курити. Хто не мав чого курити, конвульсійно шарпав кадиком, чекаючи «бичка» – «сорок», «двадцять» або «десять» від тих, хто курив.

Ця вечеря була о 5-й годині. По вечері знову мили посуд. Це була третя й остання «оправка» за день, дана їм тюремною конституцією в числі інших прав та свобод. На цей раз ходили без Ягельського, бо в нього не вистачило вже не тільки сили, а й волі підтримати товаришам компанію та скористатись із таких розкошів, як прогулянка голяком по коридору. Ягельський лишився лежати в камері, поставивши сухі коліна кроквами й тяжко, астматично дихаючи, аж-но вчувався жаль у тому диханні, що він не може піти з усіма…

Після вечері вже не мили підлоги, не розповідали анекдотів, не сміялися навіть тихесенько, а сиділи, пороззявлявши роти й тяжко дихаючи, – чекали. Вони чекали сну. Але до сну, до права заснути, ще далеко – команда буде подана аж в дев'ять годин. Без права ж люди не могли заснути, вони хитрували, схиляючи голови як-небудь так, щоб наглядач не бачив і щоб можна було все-таки здрімнути, але з того нічого не виходило. Люди тільки мліли від утоми, зітхали люто або трагічно і не могли відсахнутися від дійсності ні на хвилину – саме як починало дріматися солодко, раптом, ніби зумисне, розтиналося тихе й настирливе – «Цс-с!», і то котрийсь із в'язнів подавав пересторогу, помітивши, як тихесенько відслонявся вовчок, і всі шарпалися, ворушились, позіхали – робили рух, потрібний для доказу, що вони не сплять. Гнітила невдоволена спрага на сон, гнітила задуха, гнітила мовчанка. Нарешті Руденко не витримав, зітхнув глибоко й шумно, мовби після шаленої біганини, й звернувся до Приходька лагідно, благально:

– Професоре… Розкажіть що-небудь… Ваша ж черга. Літературну годину!

Руденка підтримали інші.

– З Мопасана… Із Стендаля… Ні, «Три мушкетери»! «Король Лір»!..

Руденко благав, мов хлопчисько, пропонував навіть свою завтрашню пайку хліба за труд. Приходько згодився без пайки. Літературні «години» у них, бач, відбуваються дуже часто, а на них розповідаються з пам'яті найкращі перлини світової літератури. Оповідачами були найбільше начитані й найпам'ятливіші в'язні. До таких належали – Приходько, Зарудний, інженер Н., Гепнер. Кожен з цих чотирьох був своєрідною літературною хрестоматією, а то й енциклопедією. Особливо Приходько, наділений чудесним даром – феноменальною пам'яттю та високими здібностями оповідача. Перші три теж були ніби добрими, але черга сьогодні була Приходькова.

Для Андрія такий спосіб розваги не був новиною, бо не був він взагалі новиною в совєтських тюрмах, де не давали книг і газет і взагалі суворо забороняли будь-що читати і де люди насичували духовний голод «з пам'яті». Новиною був лише той високий «клас», який мав тут місце. Це ж розважалися високорозвинені, інтелектуально багатющі, хоч і голопузі люди.

Приходько всівся посеред камери і, на безмежну втіху Руденкові, почав своє оповідання. Він переповідав «Мадам Боварі» Густава Флобера. Висока культура й точність переказу вразила Андрія. Він добре пам'ятав цей роман і міг це ствердити.

А Руденко, напевно, не читав цієї книги і, може, тому весь обернувся на слух, хвилювався й вже переживав, як зовсім маленький школяр, якому розповідають чарівну казку. Жаднющий селюк Руденко. Аж смішно на нього дивитися! Який він голодний! Він страшенно голодний на слово мистецьке, на книгу, на літературу, якої він не читав, але страшенно хоче читати, бачити, все спізнати, доки ще живий. Очі йому світяться, й він, напевно, забув, що це він сидить у тюрмі.

А Приходько помалу заполонив усіх і повів за собою.

Скоро Андрій пристав і не слухав унаслідок тяжкої перевтоми. Ні, не мадам Боварі може сьогодні полонити Андрієву душу – її можуть полонити лише спокій і самотність, та цього саме й бракувало.

Для Андрія трохи було забагато вражень на один день. Голова йому гуділа, а в очі ніби хто понасипав гарячого приску, вони були перевтомлені до краю, і в той же час сон утікав від них. Десь було перейдено ту межу, на якій був поворот у блаженний, рятівничий сон, і тепер душа, мовби збившись з дороги, блукала на манівцях безсоння, в гарячковім маячінні. Він все вмощував то правий, то лівий лікоть на вікові параші і клав на руку розпечену, порожню, бездумну свою голову, намагаючись якось так її прилаштувати, щоби вона не обтяжувала плечей, щоб їй не було мулько на тих плечах, щоб якось забутися, але забутися не міг, як не міг позбутися досадного враження, що тій голові мулько на в'язах. Він наслухався оповідань і «перських мелодій», трагічних натяків, недомовлених слів і таємничих, замаскованих зітхань, прямих скарг і замаскованого в зухвалість розпачу, надивився на Ягельського і тепер, під монотонний плин історії мадам Боварі, думав:

«Якщо вони, ці безобидні обивателі, ось ці старенькі й здебільша зовсім ні в чому не винні люди п'ють таку гірку чашу й несуть такий тяжкий хрест, то що ж чекає його – втікача з каторги!.. І бачив, що перед ним тяжкий шлях. Завтра прийде день і проб'є його година… Він уже вловив основну тенденцію цієї модерної інквізиції – це обернути людину на ганчірку, у тварину, в безвольного пса, що скавулить і плазує, готовий лизати що завгодно, від чобіт починаючи. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що називається людською душею… А тоді вже викинути її на фізичний смітник. Так ніби виходить з усього, що він чув і чого не чув, а вичитав з очей усіх цих людей».

Оповідач бубонів і бубонів (переповідаючи незрівнянного Флобера), а люди (здебільша люди з вищою освітою, що по кілька разів читали цей твір!) слухали з феноменальним інтересом, із зворушливим захопленням, переживали, хвилювалися, жили радощами й болями якихось далеких-далеких, вигаданих людей, радощами й болями якоїсь, сотвореної Флобером, мадам Боварі. Руденко аж мінився на обличчі, а коли хтось кашляв або шерехтів, тим перешкоджаючи оповідати й слухати, Руденко метав на нього смертоносні блискавки з очей. З не меншим інтересом слухав і доктор Литвинов, а коли Приходько робив паузу або губив нитку сюжету, Литвинов нагадував йому, підказував забуті подробиці і потім далі слухав з тим самим інтересом. Був захоплений навіть троглодит Краснояружський, хоч і справляв враження виключно товстошкірої людини. Ці люди хотять утекти з тюрми! Утекти від сьогоднішнього й від завтрашнього дня до лагідної, до прекрасної, до далекої мадам Боварі, в інший світ, в інше царство – в царство чаклуна й характерника, великого митця й естета Густава Флобера.

Десь за мурами, напевно, вже ходить вечір по землі, але тут його не помітно, бо сюди він не заходить. В стелі горить електрична лампа, засвітившись зразу по вечері, тобто о 6-й годині, тобто тоді, коли десь там, за мурами, на волі, люди ще пляжаться на сонці над якою-небудь Лопанню.

Нарешті вечір прийшов і в камеру. Але він прийшов не так, як звичайно ходить вечір. Він увірвався в «кормушку», простромив голову в єжовському кашкеті й промовив категорично, грізно:

– Спати! – і тріснув лядою.

Чари милої мадам Боварі геть розлетілися вмить, люди самі розпорошили їх – вони зітхнули, враз забувши про все. По-перше, тому, що вони мають нарешті право відчинити не тільки кватирку, а й ціле вікно, а по-друге – спати! Нарешті спати! Спати!.. Заплющити очі й упірнути в сон, мріяти на самоті, додумувати в інтимній відчуженості свої затаєні думи або, може, й домріювати недоказане оповідачем і недописане самим Флобером про той інший, прекрасний, сонячний світ… Або, може, переживати нишком свій затушкований, а тепер розгальмований жах і свою особисту трагедію, свою таємницю… Сьогодні неділя й не гримітимуть засуви щохвилини, не стинатимуться розшарпані нерви. Спати!..

Але то не так просто. Щоб спати, треба бодай якось лягти. Попробуйте ж лягти, коли це виходить за межі можливого, коли на одне нормальне людське житлове місце приходить аж двадцять восьмеро! Почалися суперечки, сварки. Як лягти? Як розподілити місце так, щоб усі були задоволені, усі щасливі?

Спочатку прибрали тарілки з підлоги. На цю операцію всі дивилися з великою надією, бо ж звільнялася територія! Тарілки поставили на підвіконня, що за відчиненою рамою було досить широке, і таким чином звільнили смужку підлоги. Але то мало зарадило справі. Як улягтися 28 особам?!

Недавно вся площа була точно розмірена й розподілена, і за кожним закріплена рисками на стіні, що визначали межі, від поки й до поки чия територія. Але то було тоді, як в камері було двадцять семеро людей. Тепер на одного більше й старі межі не придатні. Треба розмірювати знову. Але як розмірювати знову, коли, скажімо, Узуньян такий тонюнький, а Охріменко такий товстий? Як дотримати принцип справедливості? Одначе Руденко, взявши тоненьку мотузочку (заборонену річ! бо на ній можна повіситись!), змобілізував того самого інженера, що збудував цю тюрму, і звелів йому обчислити, яка мусить бути завдовжки мірка, коли попід стіною сидить вже не тринадцятеро, а чотирнадцятеро, тоді нав'язав на тій мотузочці з поміччю інженера вузлик і заходився перемірювати стіну. Нарешті переміряв, застосувавши цілковиту «зрівнялівку», бо, щоб так скоро врахувати й обчислити всі відхилення від норми (відхилення на товстих і тонких), забракло йому й самому інженерові знань найвищої математики. Діставши кожен свою «межу», почали укладатися. Але укладання якраз і вперлося в непереборимі труднощі – теорія не сходилася з практикою: як укластися на території, на якій не можна укластися? Скажімо, коли найменша людина має все-таки 40 сантиметрів у плечах, то як їй укластися на 25? Це раз. А вдруге – коли камера має всього 2 метри ширини, то як укластися двома рядами насупроти так, щоб пальці ніг і п'яти кожного не торкалися обличчя свого «візаві»? Особливо погано доводилося тим, у кого «візаві» був довготелесий. Найкраще б лягти всім на спину, а ноги поставити кроквами і так спати, але як лягти на спину, коли тяжко лягти навіть боком?.. Одне слово, почалися суперечки, сварка, дедалі гарячіша. Хтось пропонував лягти «валетом в йолочку», хтось пропонував «валет в замок»… При тій нагоді Андрій узнав, що існують способи спання системи «валет в ялинку» та «валет в замок». Але навіть ці досконалі в'язничні винаходи тут було тяжко застосувати. Сварка розпалювалась. Вже хтось когось обіклав «по-професорськи» й «по-моряцьки»… Все загрожувало обернутися в побоєвище, бо цієї проклятої проблеми не можна розв'язати. І тут раптом відчинилася «кормушка» й просунулася голова наглядача:

– Що за шум?

Шарварок вщух. Тиша. А тоді жалібний голос:

– Не можемо влягтися, гражданін отдєльонний! Тіс-но-о… – це Прокуда.

Наглядач закрив «кормушку», а тоді відчинив двері й став на порозі, за ним стояв ще один наглядач.

– Встати!

Всі встали. Лишився лежати тільки Ягельський.

– Вишикуватись попід стінами!

Вишикувались.

– Ану, рівняйсь!

Вирівнялись.

Щоб спати, треба бодай якось лягти. Попробуйте ж лягти, коли це виходить за межі можливого, коли на одне нормальне людське житлове місце приходить аж двадцять восьмеро!

Наглядач зайшов до камери, поторкав ногою Ягельського, а тоді пройшовся межи двома рядами в'язнів, рівняючи випнуті животи та коліна ногою, взутою в дебелий, кований чобіт. А потім одійшов до дверей і гримнув:

– Струнко!.. А тепер слухай мою команду та знай, що якщо хто потім заворушиться або загалдить – двадцять днів карцеру! Понятно? Отже, увага… Лягай!

Всі брикнули, як хто стояв, і нерухомо завмерли. Наглядач подивився, почекав хвилину, а тоді промовив:

– Каменем лежати! – і закрив двері.

Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як і не було. Всі лежали й мовчали. Всім було добре й зручно. Ні, він талановитий, той наглядач! Ніхто навіть не пікнув проти такого способу розв'язання проблеми, він всіх задовольнив. І, далебі, це таки був найкращий спосіб. Люди трохи посовались, пойорзали, вляглися як слід і були вже біля «здійснення мрій» – вже потроху дрімали. Дрімали…

Андрій улігся теж, поклав під голову свої згорнені штани й сорочку і заплющив очі.

Перший день скінчився. Ось так скінчився перший день. Але ж тільки він скінчився формально. Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися, бо господар втратив секрет, як вимкнути іскру, – крізь ту голову гуготіло полум'я думок, женучи шалено. І в той же час не було ніяких конкретних думок, жодної такої, на якій би можна зосередитися, то були уривки, шматки, жорства, порох, закручений у веремію. Було якесь прикре почуття роздвоєності – тіло, обважніле від перевтоми, прагнуло забуття, спокою, а душа, зґвалтована, поривалася геть, і збурений нею мізок палахкотів, тиснув на череп, на скроні… Та помалу Андрій оволодів своїми нервами, опанував роздвоєність – на місце вогненної веремії прийшов легенький смуток і заливав помалу вогонь, гальмував шалений ритм… Минуло трохи часу, й Андрій вже лежав у забутті, гойдався, немов на водах блакитних саг вечорових, на хвилях тихої меланхолії. Згадалась мати… Прийшли брати й обступили його – брати-соколи! Андрій хапався за них серцем і відчував, як тому серцеві осиротілому хотілося криком кричати… А потім, на них – на братів своїх – глядячи, відчув – ставало тепло, й радісно, й певно так… Один обіцяє замчати його літаком «чорт його зна й куди»… Брати-соколи. Ні, тієї віри безмежної ніщо не в силі порушити, бо коли її порушити, то тоді (аж тоді!)

прийде смерть, загибель для душі. Поки ж та віра є – ніщо не в силі тієї душі зламати. Брати стояли біля нього муром, і Андрій тримався за них всім серцем. Починав засинати…

Тягучий-тягучий крик і стогін десь торкнувся вуха, й Андрій нашорошився, не розплющуючи очей, – сон спурхнув геть, сполоханий. Андрій прислухався – стогін і здушений зойк повторився… Десь за мурами… Потім той зойк захлинувся, тиша. Тиша. Андрій розплющує очі й дивиться по камері – всі сплять, як побиті. Порозкривані роти, обличчя вкриті крапелинками поту, тіла скоцюрблені у фантастичних позах. Простягнені ноги лежать на чужих обличчях, але вже ніхто не свариться, навіть коли чужий брудний палець ноги потрапив у рот… Сплять… А Андрій не може заснути. Не від страху, ні. Від тяжкого смутку, що обступив душу, як відгомін того таємничого стогону – стогону людини десь, що її ніхто на волі вже не почує, з глибоких підземель, з льохів, де кінчається світ для приречених, де люди відходять у небуття без свідків. І не почує друг, і не почує брат…

Андрій дивиться по камері з-під приплющених вій. Як вони міцно сплять! Немов ті Христові учні перед розп'яттям їхньої совісті, їхньої власної душі. Раптом якась голова тихесенько підіймається й, витріщівпш божевільно очі та роззявивши рота, слухає нишком, тривожно – щелепа їй дрібно тремтить одвисаючи. А потім, примкнувши щелепу та сапнувши спросоння, голова заплющує очі і вкладається знову на своє місце… Так зробив Васильченко-Драшман. Так зробив через якийсь час інженер Н.

Було враження, що це зробила сама голова автоматично, зринувши з чадного сну, підкоряючись якійсь жаскій рефлексії, і потім знову впірнула в сон…

Андрій лежав довго так. Слухав, як хрипить Ягельський, слухав тишу за мурами, потім гудіння якихось моторів, гомін далекого радіо десь з вулиць нічного міста… Потім самі собою заплющились очі і закрилось серце для зовнішнього світу, і знову до нього прийшли брати… Прийшла матінка… Потім прийшла заплакана Катерина… Катерина… Андрій зовсім виразно відчув, як вона, плачучи, несміливо опустилася біля нього на коліна, поклала тремтячу руку на чоло йому і сказала жалібно, тихенько, з мукою:

– Ц-с-с-с!..

Але Андрій вже не міг розплющити очей.