Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Аргонавти Всесвiту (на украинском языке)

ModernLib.Net / Владко Владимир Николаевич / Аргонавти Всесвiту (на украинском языке) - Чтение (стр. 18)
Автор: Владко Владимир Николаевич
Жанр:

 

 


      Куля поступово наповнювалася воднем. Вона трохи округлилася, але не цiлком, оболонка ще звисала по боках довгими складками: нагорi тиск буде значно меншим, там водень розшириться, заповнить оболонку вкрай, i вона набуде форми правильної кулi. Зонд погойдувався в повiтрi, стримуваний тросом.
      - Досить водню, Вадиме. Вiдключайте балон, - розпорядився Риндiн.
      Ще кiлька перевiрочних операцiй - i котушка з тросом почала швидко обертатися, вiдпускаючи зонд. Куля пiшла вгору, до хмар.
      - Яка шкода, що ми не маємо можливостi стежити за зондом, - зiтхнув Риндiн, - зараз вiн сховається!
      Куля торкнулася нижнього шару хмар i зразу зникла в ньому. I тiльки котушка, що швидко оберталася, та тонкий трос, що безнастанно линув угору, свiдчили про те, що зонд нестримно пiдiймався крiзь хмари, вище й вище.
      Дивно, але Микола Петрович майже освоївся, як йому здавалося, з перенасиченим вуглекислотою повiтрям Венери. Щоправда, вiн дихав глибоко й сильно, але почував себе добре, не помiчаючи нiяких ускладнень. Тому вiн i не поспiшав повертатися до астроплана: адже його вiддаляло вiд корабля всього кiлька метрiв, можна було завжди встигнути. Помiтивши запитальнi погляди, якi кидав на нього Сокiл, Риндiн заспокоїв його:
      - Я чудово почуваю себе, Вадиме. Повiрте, я стежу за собою i не затримаюсь анi на жодну зайву хвилину. Не турбуйтеся, все гаразд.
      Котушка оберталася дуже швидко, дедалi тоншала. Ось вона почала уповiльнювати обертання: це дiяв ще один автоматичний пристрiй. Капроновий трос розмотався майже цiлком, i. щоб уникнути рiзкого ривка, котушка сама уповiльнила обертання i, нарештi, спинилася зовсiм. Усе! Куля-антена пiднялася на всю довжину троса, на двадцять кiлометрiв. Антена була готова до приймання сигналiв з Землi. Сокiл знову запитально подивився на Риндiна: було видно, як ворушилися його губи.
      - Нi, нi, Вадиме, - посмiхнувся Микола Петрович, - ще не час. Менi хочеться на Власнi очi переконатися, як змiнилося положення астроплана. Це займе всього кiлька хвилин, а тодi вже повернемося. Пройдемо швиденько до корми!
      Сокiл стурбовано похитав головою, але пiдкорився.
      Вони йшли поряд - Вадим Сокiл у непроникному скафандрi, який закiнчувався зверху прозорим цилiндричним шоломом, i в тому шоломi було напрочуд ясно видно його голову, i академiк Риндiн iз схвильованим вiд незвичних вражень обличчям. Та й сказати тiльки, вiн був першою людиною, яка дихала на повнi груди, хоча й трохи утруднено, ароматним повiтрям Венери!
      Сокiл i Риндiн обiйшли навколо астроплана. Висновки Миколи Петровича були правильними, на жаль. Корабель майже занурився носом у скелястий грунт, пiдвiвши корму. Сопла дивилися пiд кутом у небо. I неможливо було уявити собi зараз, яким чином мандрiвникам пощастить вирiвняти астроплан.
      Вадим Сокiл уважно стежив за рухами Риндiна: вiн був помiтно занепокоєний. Минуло вже двадцять хвилин, а Микола Петрович усе ще не виявляв намiру повертатися до астроплана. Проте Риндiн нiби не помiчав занепокоєння свого супутника. Вiн пiдiйшов ближче до корпусу корабля i погладив рукою глибокi шкрябини на супертитановiй його оболонцi :
      - Якщо це не слiди ударiв об скелi, Вадиме, то доводиться визнати, що в тiєї тварини досить мiцнi пазури, - сказав вiн. - Та досить вам тривожно поглядати на мене! Зараз будемо повертатися. А що це за цiкава порода? Вiдбийте вашою киркою шматок для зразка. В каютi роздивимося.
      Риндiн указував на велику скелю, яка нависала над корпусом астроплана. Мiж кораблем i скелею лишався тiльки вузький прохiд. Сокiл слухняно вдарив по краю скелi киркою i пiдняв з грунту скалку, що грала на зламi рiзнокольоровими блискiтками.
      - Так, цiкавий зразок, - повторив Риндiн, розглядаючи скалку. - Не знаєте, що це таке, Вадиме, а? I ще кажуть, що ви досвiдчений геолог! Ну, ховайте цей уламок, i ходiмо вже до астроплана. Менi справдi стало важкувато. Стисло груди, рухи поважчали... нi, досить, повертаємося!
      I вiн рiшуче протиснувся мiж скелею i корпусом астроплана. Сокiл перечекав, доки Риндiн звiльнить прохiд, щоб iти слiдом за ним,- i почув вражений, майже зляканий вигук Миколи Петровича:
      - Що це за чудисько? Вадиме, сюди!
      Сокiл кинувся в прохiд. Його кирка, зачепившись за виступ скелi, впала, i геолог не встиг пiдiбрати її. Вiн глянув туди, куди дивився Риндiн, i також не стримався:
      - Яка огидна iстота!
      На металiчнiй драбинцi, яка вела до шлюзового люка астроплана, сидiло невидане страховище, схоже не гiгантського павука. Воно було завбiльшки з велику вiвцю. Округле кошлате його тiло було вкрите чорною жорсткою шерстю, крiзь яку проступали бiлi й жовтi смуги. Скерована вперед кошлата голова страховища не зводила з мандрiвникiв насторожених лютих очей. Щось подiбне на два кривi дзьоби, що злилися в одну хижу пащу, прикрашало нижню частину голови. Ця паща загрозливо ощерювалася, трохи вiдкриваючи свої зубчастi краї. Величезний чорний павук мiцно сидiв на драбинцi, тримаючись за її перекладини п'ятьма парами кривих товстих лап. Так, ця iстота була павуком, неймовiрно великою, кошмарною подобою павука! Вiн люто дивився на людей. Його товстi лапи переступали з перекладини на перекладину. Здавалося, вiн першої-лiпшої митi готовий був кинутися на мандрiвникiв.
      - Бридка iстота... i менi погано... - почув Сокiл голос Риндiна, слабiючий i уривчастий.
      Микола Петрович ледве знаходив у собi сили, щоб говорити. Вiн задихався: отруєне вуглекислотою повiтря Венери, впливу якого вiн довго не помiчав, тепер гостро давалося взнаки. Академiк хитався. Його обличчя, перед тим розчервонiле, набуло зловiсного синюватого вiдтiнку. Сокiл розумiв: Риндiну нема чим дихати, вiн отруюється вуглекислотою. Потрiбне хороше, багате киснем повiтря! Проте що ж робити? Прокляття, знову винний вiн, Сокiл! Адже ж вiн порушив сувору i обгрунтовану вимогу Ван Луна - i вийшов з астроплана, забувши про потребу взяти з собою зброю!..
      Коли б у нього був бодай пiстолет, не кажучи вже про гвинтiвку!
      Риндiн, напружуючи останнi сили, промовив:
      - Вадиме... женiть його геть... цього павука... проте обережно... вiн може бути отруйний...
      Навiть у цю мить, задихаючись, Микола Петрович думав про товариша!
      Сокiл розгублено дивився на павука, який все ще сидiв нерухомо на драбинцi, втупившись у людину в скафандрi, мов вивчаючи сили противника. Але ось його кривi лапи напружилися i мiцнiше вчепилися в перекладини драбинки. Подвiйний дзьоб загрозливо розтулився. Голова глибше втяглася в тулуб. Павук приймав свою застрашливу бойову позу, вирiшивши, мабуть, що перед ним якась чергова пожива, ще незнайома йому, але все ж таки пожива.
      "Треба спробувати його налякати, - подумав Сокiл. - Адже ж нам тiльки й треба, щоб вiн покинув драбинку".
      Не зводячи очей з павука, щоб не бути захопленим зненацька, бо страховище ось-ось могло само кинутися вперед, Сокiл зробив крок назад, до проходу мiж скелею i корпусом астроплана. На щастя, йому вдалося зразу ж таки намацати позаду себе кирку, яку вiн упустив перед тим. Це була зараз його єдина зброя. Чекати допомоги вiн не мiг нi вiд кого, треба було дiяти, iнакше загине, задихнеться Микола Петрович.
      Зiбравши всi сили, Сокiл з несамовитим вигуком кинувся до драбинки, замахуючись киркою: геолог забув, що павук все одно не почує його.
      А проте чудисько вiдступило, присiло нижче на товстi лапи. Але воно не зсунулося з мiсця, продовжуючи вперто сидiти на драбинцi. З роззявленого подвiйного дзьоба пролунало загрозливе шипiння. Довга чорна шерсть на тулубi здибилася. Павук не здавав позицiй, вiн готувався до бiйки.
      Сокiл оглянувся на Риндiна. Академiк насилу стояв, спершися об скелю, i судорожно хапав повiтря широко вiдкритим ротом. Очi його безсило приплющилися, груди важко пiдiймалися i опускалися. На лобi виблискували великi краплини поту. Вiн знемагав.
      Не пам'ятаючи себе вiд лютi, Сокiл схопив з землi великий гострий камiнь i з силою жбурнув його в павука. Камiнь влучив у голову потвори вище дзьобiв, вiдскочив i впав. Над дзьобами виступила краплина густої бiлої рiдини. Чудисько було поранене.
      Стиснувши похолодiлими руками кирку, Сокiл бачив, як павук загрозливо пiдвiв пару переднiх лап i на останнiх чотирьох парах почав спускатися драбинкою. Кривi, вкритi рiдкою шерстю лапи з гострими кiгтями на кiнцях мелькали в повiтрi, готуючись схопити противника i пiдтягти його до роззявленої пащi.
      Сокiл забув про страх. Проте потвора була такою гидкою, що вiн проти волi вiдступив на крок. Вiн вiдчув, як його лоб вкривається потом, як пальцi рук стають вологими й липучими. А павук, розраховуючи кожен рух, сунув уперед, тримаючи переднi лапи напоготовi.
      Слабкий стогiн долинув до Вадима Сокола. Микола Петрович упав. Мабуть, павук теж почув цей стогiн: вiн рвучко повернувся до Риндiна, заносячи вже над ним, над його безсилим тiлом свої кiгтистi лапи.
      Тодi Сокiл забув i про огиду, яку викликав у нього величезний павук. Вигукуючи щось безладне, зцiпивши зуби, вiн кинувся на страховище, замахуючись киркою. Павук зупинився. Кривi лапи простягнулися знову до геолога, намагаючись схопити його. Дзьобоподiбна паща клацнула, по її краях з'явилися тьмянi жовтуватi згустки.
      "Мабуть, отрута, - встиг подумати Сокiл. - Ну й дiдько з нею!"
      Що було сили вiн ударив павука киркою по головi. I тiєї ж митi вiдчув, як кривi переднi лапи чудиська ухопили його тiло з обох бокiв нижче грудної клiтки, потягнули до себе. Сокiл спробував вистромити кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла i не пiддавалася. Лапи павука стискали тiло Вадима i повiльно, проте наполегливо пiдтягували його до дзьобiв роззявленої пащi.
      Сокiл вiдчув, як його ноги вiдриваються вiд землi. Вiн висiв у повiтрi, затиснутий лапами страховища. I все ж таки вiн не випускав рукоятки кирки i намагався вистромити її. Перед його очима, вiддiлений вiд них тiльки прозорим склом шолома, майнув гострий дзьоб. Павуку вдалося пiдтягти геолога до пащi. Дзьоби роззявилися ще ширше i охопили шолом. Пролунало скреготiння. Гострi краї дзьобiв сковзалися по рiвнiй, гладкiй поверхнi товстого скла.
      - Тiльки б витримало скло, тiльки б воно витримало, - шепотiли побiлiлi губи Сокола.
      Скреготiння посилилося. Павук намагався розгризти шолом. Жовтi цiвки густої рiдини поповзли склом: мабуть, це й справдi була отрута, яку випускали iз дзьобiв отруйнi залози чудиська.
      Тепер Вадим опинився в iще гiршому станi: вiн позбавлений був можливостi що-небудь бачити крiзь забруднене скло шолома. Ще раз вiн спробував витягти кирку. Вона похитнулася, але не вистромилась.
      I раптом скреготiння припинилося. З трiском дзьоб врiзався в тканину. У нiздрi Сокола вдарив огидний сморiд, - такий гострий, що вiд нього засльозилися очi.
      "Розiрвалися трубки кисневого приладу!" - з одчаєм вирiшив Сокiл. Зiбравши всi сили, вiн ще раз шарпнув рукоятку кирки. О радiсть! Вона пiддалася. Ще одне шалене зусилля - i вiн висмикнув кирку. Тодi, вигинаючись у мiцних лапах павука, Сокiл почав бити киркою куди доведеться, майже нiчого не бачачи перед собою i тiльки мимоволi вiдзначаючи, що кожного разу кирка впиналася в м'яке тiло потвори.
      Скiльки ударiв вiн завдав, Сокiл не пам'ятав. Але ось лапи павука враз ослабли. Секунда, друга - i Сокiл вiдчув, що вiн звiльнився. Вiн упав на вологий грунт, на сире листя папоротi. Геолог сидiв на грунтi i протирав скло шолома рукою в рукавичцi. Блискучими вiд радостi очима вiн бачив, як павук повiльно вiдповзає вбiк, вiддаляється вiд астроплана. Вiн припадав на кривi лапи, з численних ран на його кошлатому тулубi витiкала густа бiла рiдина.
      "А Микола Петрович?" - згадав зразу ж таки Сокiл.
      Риндiн лежав бiля скелi. Вiн не ворушився. Синi його губи безсило напiввiдкрилися, груди не пiдiймалися. Вiн був або непритомний, або...
      Сокiл скочив на ноги. Гострий бiль у боцi примусив його вiдразу зiгнутися. Проте що там бiль, треба рятувати Миколу Петровича! Пересилюючи цей гострий пекучий бiль, вiн обхопив тiло Риндiна впоперек тулуба, пiдняв його i понiс до драбинки. Тiльки тут Сокiл знову похитнувся: наче розпечене залiзо вп'ялося йому в бiк. Втiм, вiн втягнув тiло Риндiна драбинкою до люка, вiдчинив його i важко звалився разом iз своєю ношею всередину шлюзової камери.
      Пiдвестися у нього вже не вистачило сил. Вiн дотягнувся до кнопки керування люком, натиснув її: люк за ним зачинився. Тодi Сокiл поплазував на боцi до внутрiшнiх дверей, тягнучи за собою непритомне тiло Риндiна. Сантиметр за сантиметром вiн просувався вперед, доки не добрався до внутрiшнiх дверей, якi вели до центральної каюти. Останнiм вiдчайдушним зусиллям Сокiл вiдчинив цi дверi, вповз до каюти i втягнув за собою тiло Миколи Петровича.
      Дверi з м'яким шумом автоматично зачинилися за ним.
      Тремтячими руками Сокiл вiдкинув шолом з голови. Не знiмаючи скафандра - чи ж до цього було йому зараз?.. - вiн нахилився над Риндiним, що лежав на пiдлозi.
      У нерухомому тiлi Миколи Петровича не можна було помiтити анi найменшої ознаки життя. Вiн не дихав. Анi кровинки не залишилося на його блiдому, знеможеному обличчi. Посинiле i враз змарнiле, воно байдуже дивилося в стелю своїми напiввiдкритими затуманеними очима.
      - Миколо Петровичу!.. Миколо Петровичу!.. - в одчаї торсаючи Риндiна, кликав Сокiл.
      Мовчання.
      - Миколо Петровичу!.. - ще раз скрикнув Сокiл, пiднiмаючи голову академiка i з останньою надiєю заглядаючи в його безживнi очi.
      Риндiн нерухомо лежав на пiдлозi, не вiдповiдаючи Вадиму Соколу анi жестом, анi словом, анi диханням.
      Роздiл восьмий,
      що розповiдає про дальшi подiї в печерi,
      де опиналися Галя Рижко i вiдважний Ван
      Лун, який все ж таки не може нi
      розв'язати загадку свiтних камiнцiв, нi
      з'ясувати причини дивної хвороби Галi.
      Галя ясно вiдчувала, як в її лiвiй скронi поквапливо стукотiв малесенький гострий молоточок: тук-тук-тук... тук-тук-тук... Вкрите потом чоло торкалося холодного скла шолома. Дiвчина знала: ось iще секунда - i кiнець. Грiзне рикання нависло над нею. I пiднята лапа з широкими зубцями... та невже ж це - останнє, що їй доводиться почути й побачити в її короткому життi?..
      Наче розiрванi шматки довгої кiнострiчки пробiгали, мелькали перед її очима. Уривки цi на мить зупинялися, затримувалися, спалахували яскравими образами - i потiм знову зникали, поступаючись мiсцем для iнших. Скiльки людина може згадати протягом лiчених секунд, коли над нею нависла страшна, неминуча небезпека, коли, здається, прийшов усьому край? Протягом цих кiлькох секунд Галя встигла згадати чи не все своє життя, побачити його з сторони так виразно, нiби воно стояло прямо перед її очима.
      Ось вона, Галинка, зовсiм маленька, залiзла до старої шафи, де зберiгалися завiтнi i пам'ятнi для всiєї родини релiквiї, що залишилися вiд сивого дiдуся, якого Галя знала лише за вигорiлими фотографiями, її прадiда, учасника далекої, овiяної легендами громадянської вiйни. Нiхто не помiтив, як це трапилося, але, на здивування всiх, Галинка раптом з'явилася перед рiдними у високiй будьонiвцi з великою червоною зiркою; через плече в неї була надiта шабля, яка волочилася слiдом за дiвчинкою по пiдлозi. I як гiрко плакала Галя, коли в неї безжально вiдiбрали цi надзвичайнi речi!
      А ось iспити в школi. Галина - вiдмiнниця, вона завжди дуже добре вчилася, i мама пишалася нею. I от, вiдповiдаючи на iспитах, вона раптом забула... найпростiшу формулу води! Смiшно, безглуздо, проте забула зовсiм, остаточно, немов нiколи й не знала. I не могла згадати, ковтала сльози, доки вчитель, зрозумiвши хвилювання дiвчини, не вiдпустив її на мiсце на хвилинку: "Пiдiть заспокойтеся, Рижко!" А через хвилину-двi Галина продовжувала вiдповiдати - i блискуче довела свої вiдмiннi знання.
      Школа... iнститут... лекцiї Вадима Сергiйовича... все ж таки, напевно, вiн любить її, милий Вадим Сергiйович з вiчно скуйовдженим волоссям, хоча за весь час подорожi вiн не сказав їй про це жодного слова, зовсiм не так, як було це там, на далекiй Землi...
      Всього кiлька секунд - i як багато спогадiв, думок про минуле, дороге, близьке! Воно зникало назавжди, це безповоротне миле минуле, воно тонуло в страшному ревiннi розлюченої потвори, яка зараз настигне її.
      I раптом крiзь це ревiння прорiзався сухий трiск. Що це, пострiл? Нi, не може бути, звiдки?
      Втiм, слiдом за тим уже зовсiм близько, чи не над самою головою дiвчини пролунав другий пострiл, гучнiший, розкотистий, схожий на вибух. I страшна тварина оглушливо завила.
      Допомога? Звiдки? Хто?
      Галя поривчасто пiдвела голову, але тут-таки й опустила її, почувши твердий, наполегливий голос Ван Луна:
      - Дiвчино, лежати, не ворушитися! Нiяких рухiв, прошу. Стрiляю розривними кулями. Можуть пошкодити. Не заважайте менi.
      Ван Лун стояв на виступi скелi, яка звисала з верхньої частини печери, поблизу отвору пiдземного ходу. В його руцi була автоматична гвинтiвка, з дула якої тягнулася тоненька цiвка диму, помiтна в промiннi нагрудного прожектора, що прорiзувало темряву печери. Ван Лун вглядався в те, що освiтлював на днi печери його прожектор.
      Величезне страховище, яке вже занесло було над Галею широку зубчасту лапу, тепер шалено розмахувало нею в повiтрi. Влучний пострiл Ван Луна, який протягом долi секунди встиг прицiлитися й вистрiлити, розтрощив цю лапу. Розривна куля його гвинтiвки показала, на що здатнi цi малесенькi снаряди. Твердий панцир лапи луснув, наче яєчна шкаралупа, м'ясо в мiсцi розриву розлетiлося на шмаття - i лапа трималася тепер тiльки на вцiлiлих сухожиллях. Тварина вже не ревiла, а дико вила, повiльно й незграбно повертаючись назад. Вона нiби тупо мiркувала: ось, тiльки що ворог, який стрiляв, лежав перед нею, вiн був прирече ний - i зненацька звуки пострiлiв лунають з iншого боку. Тварина оглядалася, шукаючи другого противника. Довгi її вуса промацували повiтря. Потвора забула про Галю. Саме цього i хотiв Ван Лун.
      - Дивись сюди, будь ласка, - бурмотiв вiн, тримаючи голову тварини на прицiлi. - Чекаю на тебе отут. Пiдходь поближче, прошу. Дуже прошу!
      Легким рухом корпуса вiн скерував промiння нагрудного прожектора прямо в очi тваринi. Вона шалено заревiла i, остаточно забувши про Галю, рвонулася на промiння, що дратувало її. Проте рухатися потвора могла тiльки повiльно, їй заважали пораненi лани. Втупивши в яскраве промiння дурнi очi, тварина повзла на нього, тягнучи по землi важкий, неповороткий тулуб.
      - Правильно, сюди, - нiби заохочував її Ван Лун. - Галю, вважаю, вам не треба бiльше боятися. Можете пiдвестися, якщо хочете. Як почуваєте себе? вiн говорив таким спокiйним тоном, нiби нiякої небезпеки взагалi не iснувало, нiби не до нього наближалася розлючена тварина. I його напружений стан видавала хiба що особлива уповiльненiсть, розмiренiсть мови. Здавалося, Ван Лун старанно пiдбирав кожне слово i надто вже чiтко вимовляв його.
      Галя пiдвела голову. Вона побачила яскравий, гострий, наче нiж, промiнь прожектора, що прорiзав морок печери. Цей слiпучий промiнь з'єднував темну постать людини в скафандрi на високому виступi скелi i гiгантське страховище, яке з ревiнням плазувало до неї.
      - Чому не вiдповiдаєте, Галю? - як i ранiше, спокiйно й розмiрено продовжував Ван Лун. - Як почуваєте себе, питаю? Надто довго мовчали? Побоююся, розучилися говорити, так?
      Слово честi, це було надзвичайно! Галя з захопленням дивилася на темний силует на скелi: до Ван Луна пiдповзає ця страшна потвора, вона ось зараз кинеться на нього, - а вiн ще жартує!
      - Все в порядку, товаришу Ван, - обiзвалася дiвчина якомога веселiше, найбадьорiшим тоном, на який тiльки вона була здатна. їй страшенно хотiлося й самiй говорити так безтурботно, як звертався до неї Ван Лун.- Трошки втомилася. Надто вже приставала до мене ця тварина.
      - Втiм, нiчого. Ми зараз поставимо на нiй крапку.
      - Тiльки ви обережнiше, товаришу Ван! Вона може зненацька кинутися. I потiм вона панцирна. Кулi її не беруть, адже я багато стрiляла.
      - Це яка куля, думаю... Дуже повiльно повзеш ти!
      Останнi слова Ван Луна стосувалися, зрозумiло, тварини, яка доповзла до стiни i наче в нерiшучостi спинилася. Де ворог? Виступ скелi закрив вiд неї постать людини в скафандрi. Вуса потвори вперто шукали в повiтрi противника, обмацували стiну, пiднiжжя скелi. Мабуть, тварина чула, що ворог десь нагорi. Вона з силою шкрябала стiну, вириваючи з неї велике камiння i вiдкидаючи його вбiк. Страховисько збиралося пiдвестися на заднi лапи i лiзти вгору.
      - Е нi, так незручно, - процiдив Ван Лун, з поля зору якого також зникла голова тварини. Вiн пересунувся ближче до краю виступу. - Отак, вважаю, буде краще. - 3 цими словами вiн звiв гвинтiвку i, майже не прицiлюючись, натиснув на курок. Знову пролунав сухий пострiл, що вiдгукнувся луною в печерi. Проте значно гучнiше, нiж луна, струсонув повiтря короткий вибух: це розiрвалася в тiлi тварини куля.
      Її було б досить для того, щоб покласти на мiсцi першого-лiпшого крупного звiра на Землi. Але потвори Венери були влаштованi по-iншому. Заревiвши вiд болю, величезна тварина кинулася вгору, чiпляючись лапами i щелепами за виступ скелi i дряпаючись туди, звiдки стрiляв Ван Лун. Шалене ревiння наповнило печеру, часом воно переходило в пронизливе виття - i тодi було чути, як унизу, всерединi печери несамовито верещали переляканi дитинчата.
      Галя зблiдла. А що, коли потвора встигне кинутися на Ван Луна?.. Але тут-таки вона побачила, як Ван Лун спокiйно вiдклав убiк гвинтiвку, зняв з пояса одну з атомiтних гранат, повернув на нiй запобiжник i замахнувся.
      - Галю, сховайтеся, кидаю! - почула дiвчина його застережливий голос.
      Рука мисливця майнула в повiтрi. I тiєї ж митi вiн зник за виступом скелi. А граната, мов невразливий маленький камiнець, полетiла вниз. Галя припала до скелi.
      Великий сiрий клуб диму, прорiзаний гострими язиками слiпучого полум'я, виник над головою тварини. Люте ревiння раптом потонуло в оглушливому гуркотi вибуху. Зверху, з склепiння печери, посипалися каменi, збитi повiтряною хвилею, яка вiдчутно штовхнула i Галю.
      За кiлька секунд голова Ван Луна показалася над виступом скелi. Вiн уважно дивився вниз.
      Гiгантський тулуб його ворога важко осiв на грунт пiд скелею. Широкi лапи судорожно сiпалися. Два довгi вiдростки на кiнцях тулуба розсувалися i знову сходилися, наче леза величезних ножиць. Ось тулуб завмер - i лише час вiд часу уздовж нього пробiгали конвульсiї, якi трохи пiдiймали то одну, то iншу частину панцира. Хмари сiрого диму розходилися широкими клубами пiд склепiнням печери. Вони розпливалися в повiтрi i осiдали на стiни й грунт.
      - Втiм, крапку ми все ж таки поставили, так, Галю? - промовив Ван Лун. - Як вважаєте?
      Так, Галя бачила жахливi наслiдки дiї атомiтної гранати. Там, де щойно височiла грiзна панцирна голова потвори, - тепер були безформнi скалки грубезного панцира, розворочене м'ясо, якась перемiшана каша. Потвора перестала бути небезпечною.
      - Нiколи не думала, що атомiтна граната така мiцна, - чесно призналася Галя. - Наче снаряд!
      - Так, сила є, - незворушно погодився Ван Лун. - Вважаю, тепер треба повертатися додому, до товаришiв. Вони дуже турбуються, майте на увазi. Нiчого не знають про вас. Втiм, тепер i про мене теж. А як вам перебратися до мене? Дуже далеко ви забiгли вiд тунелю... Ага. Ось так, заждiть трохи.
      Вiн зручнiше влаштувався на своєму виступi скелi i зняв моток капронового канатика, перекинутий через плече. Досвiдченим поглядом Ван Лун змiрив вiдстань, яка вiддiляла його вiд дiвчини, i спритним, вмiлим кидком жбурнув моток в її бiк. Розгортаючись у повiтрi, моток пролетiв над нерухомою твариною до Галi.
      - Ловiть!
      Проте ловити не довелося. Рештка мотка м'яко впала на плескату скелю перед Галею - i їй лишалося тiльки простягнути руку, щоб узяти канатик. Тонкий канатик з'єднував тепер її з Ван Луном, який тримав у руцi другий кiнець.
      - Дуже добре, - задоволено промовив мандрiвник, побачивши, як Галя взяла кiнець канатика. - Тепер обв'яжiть себе як поясом. Треба мiцним вузлом. Вмiєте?
      - Ще б пак! - радiсно вiдгукнулася дiвчина, зав'язуючи канатик потрiйним вузлом.
      - Дуже добре, - повторив Ван Лун. - А як тi, iншi тварини, вони небезпечнi? Дуже багато верещать. Це дитинчата?
      - Так, товаришу Ван. Менi здається, вони не можуть пошкодити. Схожi на ведмежат, тiльки крупнiшi. А що менi тепер робити?
      - Iти сюди. Тримайтеся за канатик.
      Ван Лун хутко перебирав руками, пiдтягаючи до себе канатиком Галю, яка широкими кроками майже бiгла до нього, балансуючи руками; в однiй з них вона тримала свою гвинтiвку. На ходу дiвчина спитала:
      - Товаришу Ван, чи помiтили ви, як вiдповiдають нам, коли ми говоримо, оцi дивнi камiнцi? Тiльки щось скажеш, вони одразу свiтяться. Та ви подивiться самi. От виключiть на хвилину прожектор i побачите.
      - Спочатку вiдзначу, що ви в порядку. Дуже добре йдете. Значить, нiчого не пошкодили, правда?
      - Так, так, товаришу Ван, зi мною все гаразд!
      - Тодi можна говорити також i про камiнцi. Як ви сказали, вони вiдповiдають на розмову? Втiм, iнтересно...
      Вiн виключив прожектор. Печеру наповнювала блакитнувата пiвтемрява.
      - Дивiться, - голосно сказала Галя, заздалегiдь насолоджуючись ефектом, який мусив викликати її вигук.
      I дiйсно, вкрапленi в стiни камiнцi слухняно вiдповiли їй яскравим блакитнуватим сяйвом, яке переливалося неспокiйними хвилями.
      - Дуже-дуже iнтересно, - озвався Ван Лун, оглядаючись по сторонах. - I кожного разу так? Менi не було видно через свiтло прожектора, мабуть?
      Кожна його фраза викликала новi й новi хвилi блакитного свiтла, що починалися бiля нього i котилися далi, в глиб печери, i завмирали там.
      - Так, красиво, - пiдтвердив Ван Лун. - Втiм, зараз мало часу розважатися. Iдiть мерщiй, Галю, треба повертатись.
      Ближче до середини печери шлях Галi став труднiшим. їй перетинали дорогу купи вогкого грунту i велике камiння, мiж якими дiвчина пробиралася вже значно повiльнiше. А далi на її шляху копирсалися схожi на ведмежат кошлатi тварини. Мабуть, вони також помiтили наближення Галi Рижко, бо злякано заверещали i почали задкувати вiд неї. Дiвчина замахнулась на них гвинтiвкою - i дитинчата потвори слухняно поповзли вбiк. Вони не визначалися такою войовничiстю, як їх мати.
      - Гаразд, женiть їх, - схвалив Ван Лун, який зiрко стежив згори за рухами Галi. - А от далi вам буде складнiше, зауважу.
      Мiж дiвчиною i високою скелею, на якiй чекав її Ван Лун, лежало величезне тiло тварини. У свiтлi прожекторного промiння, що освiтлювало Галi дорогу, було видно, що життя ще не покинуло це потворне тiло. Воно все ще час вiд часу здригалося i повiльно ворушило вцiлiлими лапами. Галя розгублено зупинилася, не знаючи, як бути далi. Проте голос Ван Луна твердо сказав:
      - На обходи немає часу, Галю. Прямо по тiлу пiдiймайтеся. Воно не пошкодить. Звичайно, треба подалi вiд лап. Щоб випадково не зачепили. Буду пiдтримувати вас. Смiливiше!
      Справдi, iншого виходу не лишалося, обходити було б надто далеко. Тiло тварини являло собою зараз немовби крутий схил високої скелi. Не вагаючись, зiбравши всю рiшучiсть, дiвчина стрибнула на тiло потвори. їй здалося, що воно здригнулося пiд її ногами. Проте Ван Лун вже енергiйно пiдтягував Галю до себе, допомагаючи їй пiдiйматися по кошлатому тiлу. Ноги її сковзалися i плуталися в густiй шерстi, що покривала тварину. Але Галя йшла, зцiпивши зуби i думаючи тiльки про одне - щоб не ухилитися вбiк i не опинитися в небезпечнiй близькостi вiд величезних i широких лап, якi все ще ворушилися.
      - Добре, добре, Галю, - пiдбадьорював її Ван Лун. - Вже залишилося зовсiм трошки. Ледь-ледь направо... так! - Вiн стежив за кожним її кроком.
      Останнiм стрибком Галя опинилася пiд самою скелею. Ван Лун мiцнiше сперся ногами об камiння i сильно потягнув до себе канатик, який напнувся, як струна.
      - Вгору, Галю!
      Майже лежачи спиною на петлi канатика, Галя переступала ногами по стiнi, що круто пiдiймалася вгору. Вище, вище! Вона вiдчувала, як канатик пiдтягує її; дiвчинi залишалося тiльки допомагати Ван Луновi, який швидкими, сильними рухами тягнув її до себе. Нарештi, Галя ухопилася за верхнiй край скелi.
      - Так, дуже добре, - зауважив Ван Лун голосом, який змiнився вiд напруження.
      За кiлька секунд Галя стояла поруч з ним. Вона мiцно стискувала великi й сильнi руки Ван Луна, який врятував їй життя: без його допомоги вона давно б загинула. Дiвчина гарячково шукала якiсь особливi слова, що могли б висловити її вдячнiсть. Проте як на зло всi слова, що спадали їй на думку, здавалися кволими, безбарвними, невиразними! Ван Лун широко посмiхався, дивлячись їй прямо в очi. I, бачачи його енергiйне, мужнє, немовби вирiзане з каменю обличчя з примруженими лагiдними очима, вiдчуваючи потиск руки Ван Луна, - Галя зрозумiла, що нiяких слiв подяки i не треба, що Ван Лун зробив так, як зробила б на його мiсцi й вона сама, прагнучи допомогти другу й товаришу, що потрапив у небезпеку. Тому вона тiльки ще мiцнiше стиснула руки Ван Луна, намагаючись вкласти в цей потиск всю свою подяку i повагу до нього. I тiєї ж секунди Галя сконфужено вiдвернулася: як несвоєчасно i невiдомо навiщо виступають на очi непроханi зрадницькi сльози!..
      Ван Лун з дружньою лагiднiстю обiйняв її плечi:
      - Це зовсiм нiчого, Галю, нiчого! Коли людина багато пережила, нерви трохи не витримують. Потiм людина ледь-ледь вiдпочиває, все стає хороше, весело. Дуже цiкавлюся: як ви потрапили сюди? Думав, думав, не можу зрозумiти. Розкажiть, прошу.
      Спочатку вагаючись i сконфужено, потiм дедалi вiльнiше й веселiше, Галя коротко розповiла про свої пригоди пiсля того, як вона впала з схилу мiжгiр'я. Ван Лун уважно слухав, похитуючи головою. Вiн поглядав то на дiвчину, яка нiчого не приховувала в своєму оповiданнi, то на чарiвнi камiнцi в стiнах i склепiннi печери. Цi камiнцi весь час то яскраво спалахували, коли Галя говорила швидко, то пригасали пiд час пауз, коли дiвчина запиналася i знижувала голос, говорячи про свої необдуманi вчинки. А вислухавши Галю до кiнця, Ван Лун сказав без тiнi посмiшки:

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26