Розділ 4

– Ну і відос у тебе, Мармушко… – такими словами зустріла Беконті свою молодшу подругу. – Заходь, у ванній візьмеш жовтий рушник. І дивись, обережно, там кран гарячої води прокручується. Обшпаритися можна.

– Шо там твій кран, – Мармура поклала свою здобич на піддзеркальник і роздивилася себе у дзеркалі. – От я сьогодні реально прозрела. Мене тіко шо вбити хотіли.

– Хто?

– Якісь відморозки. До речі, я сьогодні за тебе вписалась. Одній обізяні морду била. Вона сатаністкою тебе назвала. А я їй ніс роздовбала. У неї вся мордяка була в крові, атвєчаю! Ну і вони мене з Едіком трошки дістали… Я футболку і джинси тобі в машинку кину, можна?

– Кидай. – Беконті пройшла коридором, розглядаючи Мармуру. – Жоска ти дєваха, як я бачу. Між іншим, можеш сьогодні в мене заночувати, папахєн кудись на всю ніч поїхав. А це що таке? – побачила вона циліндр.

– Я тобі зараз все розповім, це убойна шняга. – Мармура скинула з себе брудний одяг. – Із-за цієї фігні мені ледве тапки не сплели. Я по тропі від них ушилась… У тебе крем для синців є?

– У верхній шухляді. – Беконті двома пальцями взяла циліндр і спробувала підняти. – Важка, зараза. Воно ж у якомусь гівні, тьху… Я уся вимастилась… Звідки це?

– З могили вампіра.

– Звідки?!

– Ті деградоси розрили могилу вампіра і витягай звідти цю банку. А коли вони почали назад плиту ставити, я її схопила і побігла. А їхня дєвка – уявляєш? – почала мене доганяти. Майже догнала, сука, але я нирнула в «бункер»…

– Яка така дівка? Я її знаю?

– Ні, не знаєш, вона не з наших. Манькувата така ципа, років двадцяти шести, у комбікє. Бігає як пантера.

– А нащо оця грязна штука тобі здалася?

– У мене настрій такий був. Хотіла вампіру бажання загадати. А тут ці риють. Я думаю: ви, тварі, мені бажання зіпсували, а я вам теж настрій зіпсую. Я ж не думала, шо вони такі круті. Я чула, той чувак питав ципу: чого тіпа не стріляла. Прикидуєш? Вона волину мала.

– Вони не бачили, як ти сюди йшла?

– Страшно стало? – Мармура здоровим оком підморгнула Беконті. – Не сци, подруга, я шифрувалась, як Штірліц. Чекай, я зараз помиюсь, і ми відкриємо цю банку.

– А може, там усередині отрута якась або радіація? – Беконті з сумнівом і огидою подивилась на Мармурину здобич. – Ми тоді всю хату загадимо. А папахєн мені завтра на правілку поставить.

– Усе буде добре, – впевнила її Мармура, закриваючись у ванній.

Поки вона змивала бойовий бруд, Беконті налила собі домашнього вина, зробила добрячий ковток і задумалася. Вона давно відчула, що Мармура дівчина стрьомна і вміє притягувати до себе пригоди. Та могильна штуковина, котра стояла на її піддзеркальнику, Беконті не подобалась. Шостим чуттям вона відчувала, що штуковина небезпечна. Що вона належить якомусь іншому світові. Такому, де ані ментовські закони, ані дворові правила не діють. Тому в Беконті виникло гаряче бажання, щоби цей брудний циліндр негайно й назавжди залишив її квартиру. І з кожним новим ковтком вина це бажання ставало все гарячішим.

З іншого боку, Беконті була донькою журналістів. Її мати загинула в автокатастрофі, й досі ніхто не міг точно сказати, чи це був нещасний випадок, чи комусь сильно не сподобалася зацікавленість Інни-старшої деякими тонкощами процесу приватизації нафтопереробного комбінату. Батькові теж час від часу погрожували по телефону, створювали проблеми в редакції. А одного разу спалили автівку. Беконті ставала дорослою серед розмов про деталі журналістських розслідувань, про редакційні завдання і секретні файли. Беконті не мала жодного сумніву, що рано чи пізно вона теж стане крутою журналісткою і буде ставити місто «на вуха», як її батьки. Вона раптом подумала, що вперше в житті доля подарувала їй реальну ТЕМУ 3 таємничим предметом (нехай і бридким на вигляд), з могилою вампіра, з поганими хлопцями, з небезпеками і перспективою справжнього розслідування.

«У цьому щось є», – вирішила Беконті, коли її стакан спорожнів. У цю мить з ванної вистрибнула загорнута в рушник мокра Мармура.

– А в тебе є якась зброя? – спитала вона.

– У батька є пістолет Макарова, а в мене електрошокер.

– А «Макаров» бойовий чи травматичний?

– Ясний пень, що бойовий.

– Це круто! – оцінила Мармура і знову застрибнула до ванної.

«От мавпа!» – посміхнулась Беконті. Й одразу вирішила, що розповість про все батькові. А також нарешті познайомить його з Мармурою. Раніше вона трошки соромилася цієї пацанкуватої дворняжки, але тепер з'ясувалося, що мала крутіша, аніж здавалось на перший погляд. А ще в неї гарні віддані очі.

Розділ 5

– А у вас тут, я бачу, серйозна розборка була, – оцінив Лавр, рахуючи кульові отвори в стінах. – Оця дірка від нарізної зброї, а ця від мисливської рушниці, певно дванадцятого калібру.

– Абсолютно точно, пане експерте, моя ІЖ-43, куля типу «дьябло», – почув він голос за спиною. – Можете, якщо є настрій, її звідти виколупати і переконатися. Три сантиметри правіше, і я б розніс вражу голову. Як ту гарбузяку! Але все одно мені за цей постріл не стидно!

Голос, як виявилось, належав огрядному добродієві в зеленому светрі. Його ретельно розчесане сивувате волосся було розкладено на плечах, як у тих акторів, що грають тамплієрів у костюмованих фільмах.

– Дозвольте відрекомендувати себе: граф Свіритень-Сопатенко з Дому Грабянок, охрещений був Михайлом. – Добродій, незважаючи на гучний титул, вельми демократично простягнув Лаврові руку.

Лавр потиснув його теплу шерехату долоню і назвав себе.

– Грінченко? – перепитав Свіритень. – У розрядних книгах харківського дворянства були якісь Грінченки, з козацьких старшин Гадяцького полку, якщо правильно пам'ятаю. Це, часом, не ваші предки? Я знав…

– Не відволікайте офіцера від роботи, – обірвав його брат Олександр. – А то з тими вашими родоводами ми до ранку не закінчимо.

– Любий брате, не сваріть мене. – Свіритень спробував обійняти старого, але той ухилився.

– Я буду вас сварити, брате, буду, – проскрипів доглядач. – Ви з'являєтесь тут без виклику, заважаєте експертизі… Зрештою, ви називаєте сторонній людині своє прізвище. Дощ іде![6]

– Іде дощ, іде! – безжурно розсміявся граф. – Я, брате, маю право публічно визнавати себе вільним муляром. Це вашого прізвища або його (він тицьнув в Корецького товстим пальцем) я не маю права називати за жодних обставин. А я ж, перепрошую, ваших прізвищ і не назвав, чого ж це ви на мене наїжджаєте, любий брате, як трактор на хом'ячка.

– Так ви один із тих мисливців, які відбили напад? – поцікавився Лавр.

– Так. Ми з братом Володимиром дали їм прочухана.

– З нарізної зброї стріляв Володимир?

– У нього «сайга», – підтвердив Свіритень. – Але він уже поїхав звідси. Лікуватись поїхав, – уточнив він. – Його таки зачепила та скажена стерва…

– Серед нападників була жінка?

– А вам про це ще не казали? – здивувався граф. – Стріляла дівчина. Вона була у масці, але, повірте старому мисливцеві, я дівчину від хлопця ще можу відрізнити. Спортивне тіло, розвинуте…

– Яка в неї була зброя?

– Пістолет. Здається, «глок». Поліцейського типу, тупорилий такий. Он там, – Свіритень показав на сходи, що вели на другий поверх Храму, – мають бути сліди від її куль. Ми стояли на сходах, а вона вибігла звідси, з коридорчика.

– А другий нападник?

– Так, був другий, – підтвердив мисливець. – Але він не стріляв. Він не виходив з коридору, а там було темно. Я його не зміг роздивитися.

Лавр кивнув і перейшов на сходи. Одна з куль нападників розщепила дубовий поручень, ще кілька застрягли високо в стіні. Доглядач приніс драбину, і після певних зусиль Лавр витягнув кулю. Він поклав її до пластикового пакета і перейшов до вхідних дверей.

Там знайшлися сліди банального злому. Судячи з подряпин на столярці, двері віджали чимось на штиб «фомки».

– Отак вони й зекономили на металевих дверях! А я казав їм, казав… – собі під ніс прокоментував ці обставини буркотливий брат Олександр.

На ковроліні Лавр помітив брудний відбиток взуття, котрий сфотографував з кількох позицій і при різному освітленні. Потім його провели до приміщення, де в майбутньому мав сидіти охоронець. Там проектанти Храму розташували монітори системи відеоспостереження.

– Самі камери фірмові, – зауважив Лавр. – Pelco[7] фуфла не робить. Але телевізійна платформа і блоки резервованого живлення монтувались, судячи з усього, місцевими самодєлкіними. Тому платформа конфліктує з іншими елементами системи. Фіксована камера на в'їзній брамі розташована неправильно. Вона «бачить» номери автівок під таким кутом, що їх важко прочитати. Камера на вході не реагує на команди. От подивіться, – пальці Лавра пробігли клавіатурою. – Я даю команду – і жодної реакції. Я пропоную все це повністю переробити. Якщо вам дозволяють кошти, ми можемо поставити вам систему «Периметр». Фірмову. Виробництва Southwest Microwave. Ця фірма встановлює охоронні периметри у всьому світі. І на військових базах, і на атомних станціях теж. У них є чутливі датчики вібрації, інфрачервоні сканери тощо. Це, звичайно, коштує великих грошей, але «Периметр» принаймні дає гарантію.

– Я передам ваші висновки і пропозиції керівництву, – пообіцяв Корецький.

– Я все зазначу у звіті, – мовив Лавр. – Його копія буде вам надана. А тепер я би хотів отримати поповерховий план будівлі й оглянути ліс.

– Там уже темно, – зауважив доглядач. – Краще оглянути його зранку.

– У вас немає ліхтаря?

– А якщо вони там сидять у засаді? – припустив Корецький.

– Тим гірше для них.

– План будівлі, здається, в кабінеті Великого Майстра, – проскрипів брат Олександр. – Ключі від нього має лише господар.

– А коли він тут буде?

– За два дні, не раніше, – замість доглядача відповів Корецький.

– А плану евакуації на випадок пожежі у вас немає?

– Ні.

– Добре, що сюди не заїздить пожежна інспекція.

– І не заїде, – запевнив доглядач.

– Ясно… Тоді йдемо до лісу, – запропонував Лавр.

Масони перезирнулися. Виходити в темряву нікому з них не хотілось. Навіть на обличчі старого мисливця з Дому Грабянок не з'явилося бажання підтримати консультанта з питань безпеки.

– Я можу й сам піти, – посміхнувся Лавр. – Ви мені тільки ліхтар дайте. Й бажано, щоби ліхтар був потужним і з зарядженим акумулятором.

– Самого ми вас туди не пустимо, – сказав граф. – Брат Олександр залишиться у Храмі, а ми з братом Романом підемо з вами. Ліхтар я бачив внизу, в каптьорці.

– Ви тут не командуйте, – заперечив йому доглядач. – Головне зараз – безпека Храму. Якщо усіх вас – не дай Боже! – в тому лісі перестріляють, я що, буду один оборону тримати? Відстрілюватися через вікна буду, так по-вашому? Я ж і стріляю, перепрошую, як сліпак… То ви що – хочете, щоби вони захопили Храм? Вони тільки й мріють, щоби вас усіх виманити до лісу.

– Тільки й мріють? – перепитав Лавр, розглядаючи повішену на стіні гравюру, що зображувала щось схоже на недобудовану єгипетську піраміду. – Навіть так… До речі, тут зберігаються якісь особливі цінності, які могли б зацікавити потенційних нападників?

– Храм сам по собі є цінністю, – відповів брат Олександр. У цій фразі Лавру почулося щось недомовлене. Різкий голос доглядача ніби тріснув на слові «цінність», і всі звуки після «ц» провисли непевним шипінням.

– Я не вимагаю від вас вичерпної інформації, – заспокоїв масонів Лавр. – Мені лише треба знати таке: по-перше, все ж таки є тут цінності чи немає, а по-друге – де саме вони зберігаються і наскільки надійним є їхній захист.

– Тут немає нічого такого, що б зацікавило бандитів, – запевнив Корецький. – Ні грошей, ні дорогоцінностей. Є кілька комп'ютерів, побутова техніка…

– Я спитав про особливі цінності. Які б цікавили не бандитів, а, скажімо, ваших конкурентів.

– Конкурентів! – пхикнув доглядач. – Масонство – не бізнес. Нема в нас ніяких «конкурентів».

– Можливо, якісь секретні документи.

– Ми ж не ідіоти, щоби залишати архіви в будинку з недоробленою системою безпеки, – відповів Корецький. – Але в кабінетах Великого Майстра і Верховного Командора зберігаються деякі ритуальні предмети.

– Вони стародавні? Вони можуть цікавити колекціонерів?

– Теоретично… – почав Корецький.

– Можуть, – підтвердив Свіритень, ігноруючи лютий погляд доглядача.

– Тоді, – підбив підсумок Лавр, – покажіть мені, будь ласка, де розташовані згадані вами кабінети.

– О Господи! – прошепотів брат Олександр. Йому, певне, ввижався вже не дощ, а ціла злива.

Першим на другий поверх рушив старий мисливець. Лавр, Корецький і доглядач приєдналися до нього.

Кабінет Великого Майстра займав торцеве приміщення в одному з кінців храмового «трансепту». Компанія зупинилась у приймальні перед дверима з дубового масиву, що вели до кабінету. Підлога приймальні була покрита червоним килимом з високим ворсом. Над секретарським столом височіла срібляста макінтошівська панель. За склом книжкових шаф Лавр помітив не тільки фоліанти у шкіряних палітурах, але й керамічні вироби з помпезною символікою. На стінах висіли великі портрети в золотих рамах. Серед зображених Лавр упізнав Симона Петлюру. На шиї у Головного отамана висіла блакитна стрічка з підвіскою у вигляді золотого циркуля.

Свіритень перехопив його погляд і пояснив:

– Це портрети колишніх Великих Майстрів. Ви напевно знаєте, що Петлюра був Провінційним Майстром України за часів Громадянської війни.

– Ні, у школі нам про таке не розповідали, – посміхнувся Лавр. – А сам я масонами якось не цікавився. Упс.

– Зараз не час для просвітницьких лекцій, – голос доглядача став ще скрипливішим. – І що ж ви хотіли, пане Грінченко, тут побачити? Зачинені двері?

– Те, що я хотів, я побачив. А зараз я хочу намалювати план будівлі. Мені треба для звіту. План із розташуванням основних приміщень, входів, сходових кліток. Ви мені допоможете?

– Спробуємо, – пообіцяв Корецький.

Вони розклали на секретарському столі лист паперу і накреслили грубу схему.

Лавр запитав:

– Значить, у Храмі є лише два приміщення з обмеженим доступом, які обладнані сейфами, – кабінети Великого Майстра і Командора. Я вірно зрозумів?

– Є ще сейф у підвалі, – повідомив брат Олександр. – Навіть не зовсім сейф, а така велика металева шафа. Ще є спеціальний сейф у готельному блоці, де мисливці зберігають зброю.

– Спеціальний сейф для зброї?

– Збройний сейф на чотири рушниці, – підтвердив Свіритень. – Зроблений на замовлення.

– Що там тепер знаходиться?

– Моя двостволка. Володимир «сайгу» забрав із собою.

– Більше нічого?

– Мисливський ніж, штук двадцять патронів, чехол, дві банки з пінкою, йоршики… А ще забув, там окремо лежить приціл. Цейсівський. І мій бінокль.

– А що зберігається в підвальному сейфі? – Це питання Лавр адресував доглядачеві.

– Не знаю.

– А хто знає?

– Офіційно там зберігаються ритуальні предмети для агап.

– Для чого?

– Для ритуальних братських вечер. Кожна регулярна вільномулярська робота закінчується такою вечерею. Вона називається агапою. Ключі від підвального сейфу має лише Великий Агапмейстер. Тобто той, кому за посадою доручено організовувати ці вечері.

– А чому ви сказали, що не знаєте вмісту цього сейфу?

– Тому що ніколи не бачив цього вмісту на власні очі. Якщо хтось декларує, що в сейфі лише столові прибори, скатертини і підсвічники, то не обов'язково, що воно справді так.

– Логічно, – погодився Лавр.

– Там хтось є, – повідомив Корецький, який дивився у вікно.

– Де? – в один голос запитали Свіритень і Лавр.

– Біля моєї машини. Там хтось стоїть.

Розділ 6

Мармурі тої ночі снилися страшні сни. Вона тікала від цілого загону переслідувачів темними тунелями, розмальованими, немов лабіринти у комп'ютерних «стрілялках», совалася темними закутками і навіть відстрілювалась. Коли вона просиналася, то зустрічала злий погляд Беконті, якій заважала спати. Одного разу вона прокинулася зовсім поряд із подругою і відчула, що на тій немає жодного одягу. Мармура злякано відсунулась на протилежний край ліжка. Беконті їй подобалась, але ж не настільки.

Уже під ранок вона прокинулась остаточно і почалапала до кухні, де, як знала Мармура, зберігалися запаси смачнющої меленої кави. Коли запах завареної «арабіки» розповзся квартирою, на кухні з'явилася Беконті. Вона накинула на себе халат з жовтими драконами, від чого Мармура, одягнена у стару чоловічу піжаму, відчула себе галімою задрипанкою.

– З тобою, мала, як із бомбою спати, – повідомила Беконті і поставила на стіл порожню чашку. – Налий і мені трішки.

– А ти тепер голою спиш?

– Не будь такою закомплексованою.

– Я не лесбіянка.

– Нікому не шкодило, – махнула рукою Беконті. – Але це все пусте, подруго. Я от думаю, що треба показати цю твою банку моєму папахєну.

– Нащо? Може, там щось цінне.

– Може, й цінне. Але я би не стала відкривати цю штуку без людини, яка розуміється на таких речах. Може, там вибухівка? Хочеш, щоби тобі руки повідривало? Будеш ходити по району з пластмасовими «граблями»?

– А твій тато врубається у такі теми?

– Він в армії у розвідці служив. Якби він не врубався у такі теми, нас уже давно підірвали б і постріляли б. Я ж тобі розповідала про його розслідування.

– Значить, – Мармура досьорбала свою каву, – твій папахєн – крутий чувак?

– Уяви собі.

Мармура задумалася. З одного боку, їй дуже не хотілось, аби хтось зі старших втикався в її справи, але з другого – вона відчувала, що пригода за своїми масштабами перевищує її можливості. Від власної родини Мармура ані поради, ані ефективного захисту не сподівалася. Крутих надійних друзів чоловічої статі вона ще не встигла собі завести (про що тепер сильно шкодувала). Беконті була єдиною її авторитетною подругою, яку вона поважала. Та обставина, що подруга претендувала на щось більше, аніж просто дружні стосунки, теж додавало Мармурі певних позицій. Одна справа поділитись таємницею з татусем подруги, інша – з татусем любки. «А ще, – вирішила вона, – якщо я буду з Бекі, то вже не треба буде давати кожному, хто захоче. Бекі в авторитеті, в обіду не дасть».

Мармура тяжко зітхнула.

– Але я хочу бачити, як твій папахєн відкриє цю штуку. А якщо там буде щось цінне, я матиму з того половину, – виставила вона свої умови.

– Само собою, – Беконті здвигнула плечима. – Навіть більше від половини. Інакше і бути не може.

– Точно?

– Слухай, девушка, ти ж не до своєї хати, а сюди принесла цю грязну банку. Правда ж? А якби ті чорти тебе зацинкували? Якби сюди прийшли? Якби вони почали тут двері ламати? Тут не бункер, мала.

– Вони не зацинкували. Вони навіть мого обличчя не бачили.

– А якби побачили?

– Я ж не дура.

– Ти не дура, але і в них теж методи можуть бути.

– Які методи?

– А може, вони з контори або з крутої банди? Ти ж сама кажеш, що та дєвка добре тренована, ти ледве зробила ноги. А ти ж добре бігаєш, я, наприклад, тебе наздогнати не зможу.

– Багато хто швидко бігає.

– Ти тупою не прикидайся, – Беконті відчула, що опановує ситуацію, і підвищила голос: – Ти ж не тупа, ти все розумієш. І знаєш, що я права.

– Але ж, Бекі, банку я стирила. Це моя банка. За неї мене ледве не прикандичили. Я ж ризикувала. І хочу бути в темі.

– Будеш.

– Поклянися.

– Чим?

– На Біблії.

– У нас немає Біблії, – похитала головою Беконті. «На Біблії! От тобі і неформалка!» – подумки вона показала Мармурі язика.

– Брешеш.

– Не брешу. В нас була, та тітка позичила і не віддала.

– Тоді поклянися своїм життям.

– Клянуся.

Мармура мовчки кивнула, ніби затверджуючи клятву. Не те щоби її зовсім попустило, але світ навколо став приємнішим. Захотілося їсти. Мармура відкинулася на бильце кухонного диванчика і підкотила рукави старої піжами. Беконті уважно подивилася на неї. Розпатлана і бліда, Мармура виглядала беззахисним звірятком. Жовте світло нічника м'яко впало на вперту лінію її підборіддя, від чого обличчя дівчини означилось тихою жертвенною красою. Якась тепла приємна хвиля піднялась від живота Беконті до самих вух. Крильця її носика ледь ворухнулись.

– Ната-а-ашка, – промуркотіла вона, вперше за багато часу називаючи подругу «цивільним» іменем.

– Що, Бекі?

– Ти така киця.

– …?

– Ніжна маленька кицька.

– Кицька-шмицька, – хмикнула Мармура. Їсти їй перехотілось. Вона вже здогадалась, що буде далі.

– От скажи, за кого ти мене маєш?

– За класну дєвку.

– Так, кицько, я класна дєвка. Дуже-дуже класна, – посміхнулася Беконті. – Я тобі подобаюсь? – Вона зробила ще один рух плечима, і халат трохи сповз, оголюючи її тверді груди.