Розділ 7

– Так, бачу. Стоїть. Хто б це міг бути? – Доглядач теж підійшов до вікна.

– Але ж він не ховається… – промурмотів Корецький.

– І не виявляє ворожих намірів, – зауважив Лавр. – Може, це хтось із ваших. Подивіться уважніше.

А про себе подумав: «Ні фіга ви там не побачите. Темно, і ліхтар на в'їзді світить йому у спину. Видно лише силует. Скоріше чоловічий, аніж жіночий».

– То чого він там стовбичить? – доглядач рішуче взявся за віконну ручку. – Якщо він наш, то знає, де двері.

– Ви що, вікно хочете відчинити? – Свіритень підняв руку, немов хотів зупинити доглядача, але передумав і звернувся до Лавра: – Ні, ви подивіться, він хоче відчинити вікно. А як той стрілить?

– Навряд чи, – заспокоїв графа Лавр. – Якщо, звісно, він не ідіот, стріляти не буде. В нього надто невигідна позиція.

Тим часом брат Олександр відчинив вікно і крикнув:

– Що ви там робите?!

Лавр скористався нагодою і спробував підсвітити силует своїм ліхтариком. Хоча відстань від вікна до незнайомця була не меншою за тридцять кроків, світловий промінь впевнено вихопив з темряви світловолосого чоловіка у шкіряному одязі з червоним мотоциклетним шоломом у руці. Прибулець підвів руку у вітальному жесті.

– Це ж Пітер! – басовито і радісно вигукнув граф.

– Ага, – погодився Корецький.

– Пітер, йди наліво, ми тобі зараз відчинимо! – прокричав Свіритень, склавши з долоней рупор.

– Не кричіть у вухо, – проскрипів до графа доглядач. – Я його не знаю. Хто він?

– Це наш перевірений брат. – Свіритень переконався, що світловолосий рушив у правильному напрямі, і долонею витер піт з лоба. – Але й замутив Роман паніку. Я аж весь змокрів… Брате, я вас прошу, зачиніть те вікно, бо мене зараз продме.

– Перевірений, кажете, – похитав головою доглядач, ставлячи склопакет на фіксатор. – Ну-ну… А звідки він?

– З того місця, де панує гармонія, – випередив Свіритеня Корецький і виразно подивився на старого мисливця.

Той кліпнув очима. Потім енергійно кивнув, наче погоджуючись із чимось ясним і зрозумілим. Доглядач кинув швидкий погляд на Корецького.

Лавр подумки посміхнувся: «Дощ іде!» Його все ще дратувала ця дитяча конспірація. «Зрештою, – вирішив він, – вони мають рацію. Традиції в них давні. А давні традиції завжди напружені і бундючні».

Уся компанія рушила відчиняти двері прибульцеві. Коли той увійшов до храмового вестибюлю, Лавр зауважив спортивну статуру «перевіреного брата» та його шкіряну куртку-балон, покрій якої дозволяв приховати і кобуру автоматичної зброї, і розвинені м'язи професійного бійця. На вигляд Пітерові було років тридцять-тридцять п'ять. Його ріденька, солом'яного кольору борідка прикривала шрам, що тягнувся від середини підборіддя аж до лівого вуха. На круглому обличчі Пітера ніби застиг вираз веселої і привітної вдоволеності. Погляд його здавався розконцентрованим і повільним, але Лавр уже зустрічався з майстрами таких напівсонних поглядів. Він без довгих вагань класифікував прибульця як потенційно небезпечного персонажа. А той посміхнувся назустріч консультантові з питань безпеки, простягнув йому руку і відрекомендувався:

– Пітер Костиганов.

– Це Лавр Станіславович, з охоронного агентства, – відрекомендував Корецький Грінченка ще до того, як той устиг щось сказати. – Ми його запросили для розслідування однієї справи. Тут на нас напали…

– Я знаю. – Костиганов на мить затримав погляд на обличчі Лавра, і цей погляд уже ніхто не назвав би напівсонним. – Власне, я тут з того ж приводу. Канцлер телефонував мені і повідомив, що вам може знадобитися моя допомога.

– Це мудро! – зрадів Свіритень. – Дуже, дуже мудро! Чим більше нас тут буде, тим безпечніше.

– А це брат Олександр, наш доглядач. – Корецький підвів Пітера до старого. – Здається, ви ще не знайомі.

– Я чув про тебе, достойний брате. – Костиганов тричі обійняв доглядача. – Для мене є великою честю познайомитись із живою легендою братства.

– Жива легенда підпрацьовує тут сторожем, – сказав Олександр. – За харчі і дах над головою.

– Це невдовзі має бути виправлено. – Посмішка не сходила з обличчя Пітера.

– А, так-так, я це вже чув, – хмикнув доглядач. – Про кримський пансіонат для немічних братів та інші цікаві казочки.

– Припиніть, брате, – скривився Корецький. – При сторонній людині…

– А нехай чує. Нехай! А то вони всі там думають, що ми кермуємо світом й геть усі мільйонери. – Доглядач махнув рукою в напрямі сходів: – Прошу всіх до трапезної. Тортів не обіцяю, але печиво до кави у цій лісовій юдолі ще знайдеться.

Як зрозумів Лавр, храмова трапезна належала до тих приміщень, які ще не мали належного внутрішнього оздоблення. Блакитні стіни довгої зали прикрашали лише карнізи і гаки, а трапезний стіл було нашвидкуруч складено з дешевих пластмасових модулів. Нерозпаковані контейнери з кухонним причандаллям громадилися під високою аркою, стилізованою під старовинне кам'яне склепіння. Зате зі стелі звисала розкішна люстра, і світло її дванадцяти ламп розбивалося на гострі промінчики важкими кришталевими гронами.

Розмова за столом не склалась. Костиганов вислухав історію нападу за версією Свіритеня і не поставив жодного запитання. Брат Олександр поцікавився, на якому транспорті брат Пітер добрався до Храму. Почувши, що той приїхав на мотоциклі, доглядач доповів присутнім, що для молоді із найближчих селищ крадіжки мотоциклів є одною з улюблених розваг. Костиганов запевнив його, що сучасний дорогий мотоцикл захищений від крадіїв – а тим більше, від сільських кримінальних аматорів – не гірше за космічний корабель. Деякий час після цієї самовпевненої заяви всі присутні мовчки сьорбали теплий чай.

– Треба до свята з цим усім розібратись, – перебив мовчанку Свіритень.

– А коли свято? – поцікавився Лавр.

– За тиждень, – відповів Корецький. – На вершині літа. Сюди приїде багато братів. Звісно, брат Михайло має рацію. Бажано, щоби їм нічого не загрожувало.

– Мало часу, – сказав Лавр. – У нас, як ви самі розумієте, поки що немає нічого конкретного.

– У вас, – поправив його Костиганов. – Це у вас немає, Лавре Станіславовичу.

– А у вас?

– Скажімо так, є певні припущення.

– Ви значно спростили би нам розслідування, якби поділилися цими припущеннями.

– А якби ми діяли незалежно один від одного? Поки що, зрозуміло, – брат Пітер тепер дивився просто Лаврові в очі. – Зрозумійте мене, я не ставлю під сумнів ваші можливості і ваш досвід. Аж ніяк. Але ж, погодьтеся, у кожного свої методи, а ситуація специфічна, можливо пов'язана з обставинами, далекими від компетенції працівників охоронного агентства.

«Розумний пасажир і горбатого красиво ліпить», – оцінив співрозмовника Лавр, а вголос спитав:

– То ви вже кимось уповноважені вести самостійне розслідування?

– Я не заважатиму вам.

– Чекай, брате Пітере, – втрутився Корецький. – Я нічого не знаю про якесь паралельне розслідування. Ніхто мені нічого не казав. Тобі хтось дав таке доручення, дав повноваження?

– Так. Канцлер від імені Генеральної ради.

– Повноваження розслідувати цей напад?

– Так.

– А Великий Майстер про це знає?

– Мене не зобов'язали повідомляти про це Великого Майстра. Але вони там, нагорі, – Пітер направив вказівний палець кудись до стелі, – могли вже узгодити всі питання. Шефи мають мобільники і знають телефони одне одного. За кілька хвилин все можна вирішити. При бажанні, зрозуміло.

– Мене не інформували про такі домовленості.

– А вас обов'язково мають інформувати? – В голосі Пітера Лавр вчув іронію.

– Якби Великий знав про твій, брате, приїзд сюди, він би мене обов'язково попередив, – твердо заявив Корецький, роблячи наголос на слові «обов'язково». На обличчі Романа Олександровича з'явився впертий вираз, від якого його різкі «пташині» риси стали ще різкішими. Корецький додав: – Ти мав сам зв'язатися з Великим і узгодити свої повноваження у цій справі. Храм на рівних паях належить обом структурам.

– Але я не належу їм на паях.

– Це такі в тебе жарти?

– Як я розумію, Великий найняв їхнє агентство, – Костиганов очима показав на Лавра. – Це суверенне право Великого, ніхто ж не проти. А Генеральна рада, у свою чергу, також доручила розібратись у ситуації. Доручила мені. Розібратись і доповісти. Є така думка, що загроза нелокального характеру. Сподіваюсь, брати, ви розумієте, про що йдеться. Відповідно, може знадобитися мобілізація ресурсів, зв'язків, посилення заходів безпеки в ложах. Я особисто розглядаю свою місію як аналітичну. Які проблеми, дорогі брати?

– Проблема в тому, найдорожчий мій брате, що знов ніхто ні з ким не консультується і не радиться, перш ніж щось зробити, когось уповноважити, щось доручити, – Корецький кинув свою чашку на стіл, порцеляна жалібно дзенькнула. – А потім кожний і далі буде робити щось своє, а діла з того не вийде. Вийдуть лише взаємні звинувачення і підозри.

– Так і буде, не сумнівайся, – буркнув доглядач.

– Я можу спитати, про які дві структури йдеться? – поцікавився Лавр.

– Можете, – кивнув йому Корецький. – Це, зрештою, не є таємницею. Останні два століття, від кінця вісімнадцятого століття, наше братство розділене на дві незалежні юрисдикції. Браттями, які перебувають у перших трьох – так званих символічних – градусах, керують Великі Майстри національних Великих лож і Конвентів. А вищими градусами – від четвертого до тридцять третього – керують Генеральні, або Суверенні, Верховні ради. Адміністративно це дві зовсім різні організації, хоча насправді – єдиний Шотландський «древній і прийнятий» обряд, єдиний орден, єдина ієрархія. Символічні градуси перебувають під протекторатом Великої об'єднаної ложі Англії, а вищі градуси – під покровом Суверенних Верховних рад Франції і Штатів.

– Як у вас все надійно заплутано.

– Ви, напевно, хотіли сказати: безнадійно, – проскрипів доглядач.

– Брате Олександре! – скривився Свіритень.

– Я сказав те, що хотів сказати, – зауважив Лавр. – Я не маю права піддавати критиці ваші порядки. Я питаю лише для того, щоби хоча б мінімально орієнтуватись у ситуації. Хоча б у загальних рисах. Якщо, як ви кажете, існують дві ваші організації, зацікавлені в одній справі, вони можуть проводити два незалежних розслідування і призначати для цього двох незалежних відповідальних осіб. Це не порушує правил. Інакше агентство було б поставлене в некоректну ситуацію. Я маю на увазі, якби один замовник доручив агентству плюс іще комусь вести паралельні розслідування в одній справі.

– Отже, все коректно? – примружився Костиганов.

– Поки що так. Але якщо щось поміняється…

– …То ми вас поінформуємо.

– От і добре, що все так коректно, – підсумував брат Олександр. – А тепер, шановні, настав час йти спати. Але, гадаю, хтось із нас мав би чергувати у кімнаті охорони.

– Я чергую до третьої, – запропонував Костиганов.

– Тоді я від третьої до ранку, – підтримав його Лавр.

– От і добре, – полегшено зітхнув Свіритень. – А то я вже майже добу не сплю. Зараз упаду просто тут.

– Не треба тобі, брате Михайле, тут падати, – сказав доглядач. – Тут сирість і щури бігають. Здоровенні. А в гостьових кімнатах сухо, тепло, свіжі постелі і м'які ліжка.

Розділ 8

– Тату, де ти пропав? – нарешті Беконті додзвонилася до батька. – Вже десята ранку… Так. Я вдома. Ні, не одна, з подружкою… Коли ти приїдеш? Гаразд.

– Я вже зараз піду, – сказала Мармура.

– Що? Куди це ти підеш? – Беконті витягла з холодильника невеликий, зроблений із синього скла графинчик. – Нікуди ти, мала, не підеш. Зараз надвір виходити небезпечно, і голова в тебе болить. Я тебе зараз буду лікувати.

– Мені треба додому, – тихо і невпевнено сказала Мармура, з під лоба спостерігаючи за діями подружки.

– Приїде мій папахєн і відвезе тебе додому. Сама ти не підеш.

– Ага. Він як таку мене побачить…

– Ну й побачить. І що з того? Яку «таку»? Тобі чогось бракує?

– Бекі, ти шо, приколюєшся з мене? Розуй очі. Побитій лахудрі бракує відосу…

– Не мкнись, мала, нормальний у тебе відос.

– Ага, нормальний… – Мармура під піжамою намацала здоровенний болючий синець. – А коли він приїде?

– Казав, що скоро. Там у них щось сталося. Він учора привіз на роботу приватного детектива, а тепер мусить відвезти його туди, де взяв. Бачиш, не тільки в тебе проблеми.

– Детектив? Як у серіалах.

– Ага.

– Конкретні в твого папахєна проблеми.

– Бандити напали чи щось таке. Він збирався як на пожежу, я не розпитувала. Приїде – розкаже, – Беконті вже втретє принюхалася до вмісту синього графинчика. – Оце мощне лекарство. Настояне на травах. Я тобі трошки до чаю наллю.

– Але трошки-трошки.

– Двадцять крапель – і все буде опочки… У-у, ти моя солоденька, – відставивши графинчик, Беконті нахилилась над Мармурою.

Мармура змусила себе підставити губи для поцілунку.

– Ти дай мені ще крему. Того, що вчора, – попросила вона.

– Болить?

– Болить.

– Пий чай, а я крем пошукаю, – голос Беконті долинав із дальньої кімнати. – Десь має бути ще одна банка. Бо у цій банці вже фігушки що лишилось… Може, тобі музичку увімкнути?

– Ні, не треба. Якщо не впадло, Бекі, відкрий Інтернет. Там мені на «контакти» один пацан мав щось скинути.

Вже за кілька хвилин намазана пахучим кремом Мармура сиділа за комп'ютером, Беконті заглядала через плече коханої до екрана, й обидві дівчини весело реготали з дурнуватих картинок, що їх один із Мармуриних залицяльників вивісив на її «стіні».

Відвізши Лавра, Корецький дістався додому лише по дванадцятій. Він не виспався. Вдруге на його життєвій стежці виник Костиганов, і вдруге поява цього усміхненого блондина змушувала Романа Олександровича підозрювати, що існують такі ігри, де його, досвідченого і битого птаха, елементарно грають «у темну». Він принципово вирішив не дзвонити Великому Майстру й не питати, чи знає той про нічну появу у Храмі таємничого брата Пітера.

«Вони там усі в тридцять третьому градусі, великі боси. Владики і князі Королівського мистецтва. Нехай вирішують між собою, а ми люди маленькі. Мені наказали співпрацювати з барбосами із агентства, я й співпрацюю. А там подивимось. Незбагненною є воля Великого Геометра!»

Перед дверима квартири Корецьких був невеликий коридорчик, який сам Роман Олександрович називав «передбанником». Коридорчик захищали металеві двері з цифровим кодом і сейфовим замком. Він сам вмонтував ці двері у середині дев'яностих, коли в Україні за дивних обставин один за одним гинули журналісти. За давньою звичкою Корецький перевірив, чи немає біля дверей підозрілих предметів, набрав код, відчинив замок, зайшов до «передбанника». І відразу помітив білий клаптик паперу, приклеєний скотчем до квартирних дверей, теж металевих, але обтягнутих шкірозамінником.

Він уважно роздивився, чи не йдуть від папірця замасковані дроти, і лише тоді прочитав нашкрябані на ньому слова. Там було:

Корецький відірвав папірець і подзвонив у двері.

– Ти чому не питаєш, хто прийшов? – гримнув він на доньку, коли та відчинила двері. – Скільки тобі казати?

– Так ти ж відчинив перші двері, – здивувалася Беконті. – Коли дзвонять у перші двері, тоді я запитую…

– Оце бачиш? – Корецький тицьнув їй папірець. – Вони не дзвонили, вони відчинили і повісили оце на внутрішні двері. Бачиш? Добре, що не вдерлися до хати.

– Це ж ті, які ганяють за малою, – злякано прошепотіла донька. – Вони знайшли…

– Хто ганяє? За якою малою?

– Я зараз… – запевнила батька Беконті й гукнула до кімнати: – Мармушко, йди-но сюди!

– Добрий день, – сказала Мармура, боком вийшовши до коридору.

«Господи, і де Інна знаходить цих задрипанок? – подумки скривився Корецький. – Клаповуха, личко як у хом'ячка. Вже не малолетка, а жодних слідів породи. Ця нерозбірливість в Інни від матері».

– Покажи татові циліндр, – наказала Беконті. – Ті козли тебе попалили. Уночі записку на двері почепили, – вона тицьнула малій папірець. – Оцю. Погрожують.

«Капець», – подумала Мармура. Вона принесла циліндр, віддала його Корецькому і притулилася до стіни. Ноги її не тримали. Так страшно їй не було ніколи в житті.

«Значить, ці погрози не пов'язані з Храмом, – тим часом міркував Корецький. – Це якісь дитячі ігри, якісь циліндри. Слава Богу!»

Він розпорядився принести пляшку з розчинником. Беконті побігла на кухню і миттєво повернулася з пляшкою. За кілька хвилин циліндр було очищено від мастила і бруду. Тепер він нагадував старовинний снаряд. На торці виявилось рельєфне зображення шестипелюсткової квітки.

– Десь я таке бачив… – промурмотів Роман Олександрович.

Поки він уважно вивчав могильний артефакт, Мармура розповіла про свої пригоди. За інших обставин Корецький сприйняв би цю розповідь за фантазії збудженого дівчиська. Але записка на дверях (на внутрішніх дверях!) і циліндр, якого він тримав у руках, змушували журналіста дивитись на цвинтарні події іншим поглядом.

– Отже, як я зрозумів, ці люди добре треновані й озброєні? – запитав він, коли Мармура закінчила свою розповідь.

– Та ципа бігає як чорт, – підтвердила дівчина. – А той чувак її конкретно питав, чому вона не стріляла. Значить, було з чого стріляти.

– Значить, було, – погодився Корецький, намагаючись розкрутити циліндр.

Він щойно знайшов щось подібне на замаскований фігурним паском стик двох його половинок і вирішив, що могильну знахідку сконструйовано як пенал на різьбовому з'єднанні. Але, попри всі його зусилля, циліндр розкручуватись не хотів.

– Може, по ньому молотком постукати, – запропонувала Беконті, дивлячись, як від напруги обличчя батька вкривається червоними плямами.

– Давай постукаємо, – погодився той. – Я от все думаю: як це вони так швидко знайшли нашу квартиру? Твоя подруга каже, що вони загубили її слід у промзоні, а у нашому мікрорайоні півсотні багатоповерхівок, у кожній десятки, а в деяких і сотні квартир. Щоби тут зорієнтуватись, треба час…

– Може, Мармушка щось провтикала? – припустила Беконті. – Може, вони таки впали їй на хвіст?

– Якби справді впали, то не дали б сховатись у хаті, – заперечив Корецький, витягаючи з шафи молоток. – І ще одне: якщо вони відчинили перші двері, чому не змогли відчинити другі? Вірніше – чому не захотіли? Я так зрозумів, що ці могильщики – різкі хлоп'ята й тягнути кота за хвіст не звикли. Тут якась нестиковочка, дівчатка. Конкретна така нестиковочка.

Обстукавши циліндр молотком, Роман Олександрович знову взявся його розкручувати. Тепер справа рушила – пенал скрипнув, і його верхня половинка змістилася на чверть оберту. Корецький знову обстукав місце з'єднання і зрушив гвинтову конструкцію ще на півоберта. Циліндр виявився впертим охоронцем таємниць. Він чинив спротив майже годину, але врешті-решт відкрився. Усередині знайшовся шматок щільно складеного чи то паперу чи то пергаменту. Його обережно розгорнули, і пергамент розклався у кільце діаметром більш як півметра. Кільце було розкреслене концентричними колами з численними позначками і символами. На згинах позначки виблякли і стерлись. У деяких місцях були помітні невеличкі пропалини, сліди брудних пальців та воскові плями.

– Кабалістична таблиця. Або ж астрологічна. Стародавня, – визначив Корецький. – І нащось у вигляді кільця. Дивно…

– Напевно, її треба обертати навколо… чогось, – припустила Мармура.

– Можливо, – Роман Олександрович подивився на свої брудні долоні. – Але про це поміркуємо пізніше. Вам, красуні, буде таке завдання. Поки я прийматиму душ, приготуйте щось смачне і поживне. Останню добу я харчувався тільки сухим печивом.

Розділ 9

– А я й не казав, що це буде легке завдання, – шеф дивився на Лавра поверх окулярів. Коли товстун надягав окуляри, це свідчило, що агентство увійшло в справи, що потребували безпосереднього директорського контролю.

– Вони там шифровані і на страшних понтах, Іване Ваграновичу. Не признаються, що в будівлі сховані якісь цінності. Ну і те, що вони почали власне внутрішнє розслідування…

– Між іншим, наші вже пробили по базі цього твого Костиганова, – шеф дивився в ноут, де, як зрозумів Лавр, висвітилась «об'єктивка» на брата Пітера. – Він громадянин Словенії, в'їхав до України два тижні тому, раніше жив тут постійно, був одружений з громадянкою України, має з нею дитину. Розвівся у дві тисячі восьмому. По базі Інтерполу джентльмен не проходить, але до від'їзду мав зареєстровану нарізну зброю. Дозвіл на зброю дали, як я розумію, без належних підстав… От іще. Костиганов Пітер Венцелевич був співвласником приватного підприємства. Скажімо так, підприємства з поганою кредитною історією. Це ПП займалося розробкою та адаптацією програмного забезпечення. На початку кризи наш джентльмен вийшов з числа співвласників ПП, покривши свою частину боргів з продажу колекції раритетних мотоциклів. Отакої. Квартира у Києві, де живе колишня дружина, досі записана на нього… Ніяких компроматів. Позитивний заможний європеєць. Бізнесмен. Колекціонер.

– Мутний він.

– Це лише твоє суб'єктивне враження, Лавре Станіславовичу. І нічого, окрім враження. Якщо він тобі не заважатиме, можеш його просто ігнорувати. Не заморочуйся на їхніх темах. Веди свою лінію. Зараз ти напишеш їм рекомендації по охоронному обладнанню, а я спробую зв'язатися з ментами, які там на землі працюють. Раптом вони просікли щось підозріле. Може, з агентури їм щось крякнули… Кажеш, їх двоє було?

– У будівлі двоє. Чоловік і жінка. Стріляла жінка.

– Жінка-стрілець – це вже щось. Це, скажімо так, не дуже типово для блатних. Більш подібне до найманців, терористів. Треба подивитися за прецедентами і у нас, і у сусідів. А завтра матимемо експертизу по кулях. Іди працюй.

Лавр підвівся з крісла. Він уже відчиняв двері, коли знову зазвучав голос шефа:

– Більше нічого не хочеш мені сказати?

– Тільки суб'єктивні враження, Іване Ваграновичу.

– Ну?

– Мені здається, що напад був якийсь несправжній… Що це була імітація.

– Аргументи?

– Безглуздо все виглядає. Проникнення до будівлі занадто погано організоване, не врахована сигналізація. Один із нападників був повністю пасивним, не мав чітко поставленого завдання. Дивні нападники.

– Зрозуміло, – кивнув директор. – А мене, скажу тобі чесно, дивує синхроніка цього нападу. Зауважив по синхроніці, ні? Дивись: от, скажімо, сигналізація спрацювала, коли вони відчинили двері. Припустімо, мисливці почули сигнал, відразу озброїлись і прибігли до сходів. Скільки треба йти від гостьових кімнат до тих сходів?

– Хвилину… Ну, якщо швидко, то секунд із сорок.

– Це якби вони точно знали, що проникнення відбулося з боку технічного входу. Але вони знати про це не могли, бо щиток сигналізації, як ти зазначив у звіті, там встановлено на першому поверсі. Треба було спочатку добігти туди і подивитися. Зорієнтуватись їм було треба. Значить, разом на все – хвилини три. Ну, нехай не три, а дві або дві з половиною, якщо рушниці були біля них, а не у сейфі. А нападники що робили всі ці дві з половиною хвилини? Для професіоналів – море часу. А вони, так виходить, увесь цей час стояли біля дверей, у коридорі. Або вони клоуни, або… – директор різко відкинув важке тіло на бильце крісла; воно жалібно скрипнуло, немов нявкнуло придушене кошеня. – Ти не питав того графа, чи як його там, скільки часу минуло від тривоги до перестрілки?

– Ні.

– А шкода. Варто було б спитати.

– Я ж кажу, Іване Ваграновичу, імітація.

– Не виключено, – погодився шеф. – Тоді можна припустити, що комусь було потрібно, щоби тим Храмом зацікавились.

– Або ж для виправдання приїзду туди Костиганова.

– Й дався тобі той Костиганов, – зітхнув шеф. – Гаразд, будемо відпрацьовувати і таку версію. Усі версії будемо відпрацьовувати.

Розділ 10

– А це хіба можна продати? – спитала Беконті, із сумнівом розглядаючи пергаментне кільце.

– Якщо навколо цієї штуки такий кіпіш, значить, вона чогось варта, – висловила логічне припущення Мармура. Вона досмажила заправлену овочами яєчню і тепер шукала підставку під сковорідку, щоби виставити свій шедевр на обідній стіл.

Корецький саме вийшов із ванни. Під теплими водяними струменями він обміркував, що робитиме із цвинтарною знахідкою. Серед братів було кілька знавців Кабали, але найвизначнішим з них вважався одесит Барський. Його очікували у Храмі через дві доби, коли брати планували розпочати приготування до Святоіванівської роботи.[8]

«Запрошу Барського на вечерю до хати, накрию старому «поляну», – вирішив Роман Олександрович, принюхуючись до апетитних ароматів, що линули з кухні. – Нехай він подивиться на цю хреновину. А Грінченку треба розповісти про записку. Навіть якщо погрози – як поки що виглядає – і не пов'язані із Храмом, нехай агентство розбереться ще й з тими розкопувачами могил. Два в одному – дешево і сердито!»

– Що у нас так смачно пахне? – Корецький зайшов до кухні. Кожен його рух супроводжувався вітровим шелестінням атласного халату. – О, яка розкішна яєчня! До такої фундаментальної яєчні не завадило б трошки вина. Наша гостя вживає вино?

– Краще пива, – відповіла Мармура, але, побачивши, що подруга робить страшні очі, виправилась: – Якщо червоного, то можна.

– Тільки червоного! Найчервонішого! Але ти мене не видавай, – посміхнувся Мармурі журналіст. – Не хочу постраждати за споювання молодих дівчат.

– Я не шестьора.

– Вона – «тру», – підтвердила Беконті.

– Ну, якщо наша гостя справжня «тру», то ми відкоркуємо на її честь пляшку справжнього аквітанського мерло. – Корецький витягнув із бару оплетений бутиль з червоним сургучовим «капелюшком».

За годину вино розігріло компанію і розвіяло добру половину з тих страхів, що літали квартирою після приходу господаря. Беконті під столом терла своєю ногою ногу Мармури, Корецький намагався намацати мелодію, перебираючи струни старенької гітари.

– А правда, що у вас крута волина? – запитала його Мармура, відбиваючи під столом чергові притискання Беконті.

– Пістолет? – перепитав Роман Олександрович. – Ну не дуже крутий, але є.

– Покажіть.

– Припини, – звела брови Беконті.

– Чого «припини»? Я хочу подивитись.

– Це зброя.

– Будеш мені пояснювати? Я втикаю, Бекі, не турбуйся.

– Дівчата, не сваріться, – Корецький відклав гітару. – Якщо наша чарівна гостя хоче подивитися на волину, ми покажемо їй волину. Hoy проблем.

– Шо, поняла, – Мармура показала Беконті язика.

Роман Олександрович приніс жовту кобуру з «Макаровим», витягнув пістолет, вийняв обойму, перевірив патронник і дав зброю Мармурі. Та зважила пістолет у руці, погладила чорний метал люфи:

– Поважаю.

– Тягне до зброї? – поцікавився Корецький.

– Ага.

– Мрієш бути кілершою?

– Ні, то для тупих.

– А ким?

– Не знаю, – дівчина обережно, немов живу істоту, поклала пістолет на стіл. – Я ще не вирішила. Я зараз ніде не вчусь. Думаю. А чому ви спитали про кілершу?

– Колись читав статистику, що в дев'яностих роках кожен шостий школяр у Києві мріяв здобути професію кілера.

– Так то було в дев'яностих, – Мармура презирливо вигнула губи. – Тоді бандитів поважали. Тоді одні лише бандити мали бабло і круті тачки. Але нафіг воно здалось, оте бабло, якщо тебе завтра десь на стрілці тупо завалять. Краще рішати питання і бути на фінансових потоках.

– Овва! – похитав головою Корецький. – Так ти у нас, виходить, грамотна дівчина.

– Та ні, я тіпа овца, – пирхнула Мармура. – Кіна надивилась і в кілерші зібралась. Щас.

– Вона за крутого заміж вийде, – вставила свої п'ять копійок Беконті.

– Я сама крутою буду, – сказала Мармура. – І, до речі, з отої шмати я хочу п'ятдесят відсотків.

– Її ще продати треба, – зауважив Корецький.

– Ну, ви ж дядька серйозний, маєте серед бізнюків різних наворочених корєфанів.

– Бізнюкі такими речами не цікавляться.

– Не цікавляться? Так це ж антикваріат. В антикваріат усі вкладають.

– Це дуже специфічний антикваріат.

– А так щоби я зрозуміла, сказати можете? – Очі Мармури, немов два буравчики, впилися в обличчя журналіста.

– Спробую. Розумієш, такими речами переважно цікавляться містики, маги. Це кабалістична таблиця. Річ, що належить до давнього секретного єврейського вчення.

– То які проблеми? Треба, значить, шукати єврейських бізнюків. Он у нас на районі Родерман торговий центр і два кабаки тримає.

– Родерман… – Корецький засміявся. – Я сумніваюсь, що Родерман за цю таблицю дасть більше двадцяти баксів.

– Треба йому показати, а там вже подивимось.

– Я планую показати її одному одеситу. Він людина знаюча.

– Коли?

– Післязавтра.

– Тоді я у вас тут поживу до післязавтра, харе?

– А батьки?

– Я мамі подзвоню. Бекі їй скаже, що ми по відику серіал дивимось. Сорок вісім серій.