Современная электронная библиотека ModernLib.Net

I жодної версiї (на украинском языке)

ModernLib.Net / Детективы / Кашин Владимир / I жодної версiї (на украинском языке) - Чтение (стр. 1)
Автор: Кашин Владимир
Жанр: Детективы

 

 


Кашин Владимир Леонидович
I жодної версiї (на украинском языке)

      Володимир Леонiдович КАШИН
      ...I ЖОДНОЇ ВЕРСIЇ!
      Роман
      ("Справедливiсть - моє ремесло" - 7)
      "...I жодної версiї!" - нова книга вiдомого українського письменника Володимира Кашина, що створив серiю детективних романiв, головним героєм яких є iнспектор карного розшуку Дмитро Коваль.
      До цiєї книги увiйшли: роман "...I жодної версiї!", повiсть "Готується вбивство" i драма "День народження". Достовiрнiсть матерiалу, гострий, напружений сюжет, проникнення в психологiю героїв, щоб пояснити їхнi вчинки, як благороднi, так i ганебнi, такi особливостi творiв Володимира Кашина.
      1
      Труп уже повезли в морг. Слiдчий Спiвак, судмедексперт та експерт-кримiналiст теж залишили цей дiм по бульвару Давидова. А полковник Коваль усе не йшов iз квартири загиблого. Чогось не вистачало йому, щоб повнiстю поринути в розв'язання задачi, яка постала перед ним. Не вистачало потрiбних даних, точки вiдлiку, якогось поштовху, щоб напружено запрацював його мозок.
      Запитання поки що було дуже загальним: що ж сталося у цiй квартирi? Нещасний випадок, самогубство чи злочин?
      На широкiй, низенькiй тахтi крейдою був накреслений контур тiла померлого. Тут лежав молодий чоловiк, що задихнувся вночi вiд газу. Бiлявий, з гарним, мов намальованим, обличчям, риси якого не змогла спотворити навiть смерть, - здавалося, просто заснув i ось-ось прокинеться i спитає: "А що ви, громадяни, тут робите?" Тiльки глибокi тiнi, якi запали пiд очима, поблiдла шкiра на обличчi та нiс, який уже загострився, свiдчили, що це - на жаль! - не сон.
      Чим же викликана ця трагедiя?
      Де справжня причина смертi цього красеня?
      Майже порожня пляшка коньяку, розкиданi по столу цукерки, пирiжки з "Кулiнарiї", один з яких був надкушений, тарiлки з нарiзаною пiдсохлою ковбасою, сальнi вiчка якої уже засльозилися, з кружечками лимона, чарки та двi чистi чашечки з кавового сервiзу, що стояли бiля тарiлок, давали простiр будь-яким припущенням.
      Дмитровi Iвановичу схотiлося iще якийсь час побути на мiсцi подiї, щоб заглибитися в атмосферу, яка оточувала загиблого. Опустившись у крiсло, полковник пильно оглядав кiмнату, де, як звичайно пiсля обшуку, навiть поверхового, панувало безладдя: висунутi шухляди серванта, складенi на пiдвiконнi та двох стiльцях папери господаря.
      Однокiмнатна квартира була умебльована багато, навiть з претензiєю на певний стиль: обабiч широкого вiкна i скляних балконних дверей висiли важкi портьєри, двi картини в бронзованих рамах, що зображали якихось химер, явно були оригiналами, бiля тахти, так само, як i сервант, з чеського гарнiтура, стояв модний торшер-бар. I м'яке килимове покриття пiдлоги, i штори на вiкнах - усе було витримане в темних, приглушених тонах. Над округлим низьким столиком, бiля якого опустився у крiсло-вертушку Коваль, на регульованому шнурку звисав кулястий абажур. Одна стiнка була закрита лакованими стелажами, повними книжок. I здавалося, тiльки бiла гiпсова нiжка в такому ж бiло-нiжному черевичку, поставлена на високу дерев'яну рiзьблену пiдставку у кутку кiмнати та наклеєне у простiнку мiж вiкнами велике метрове фото голого дiвчатка були несподiваними тут i порушували строгий стиль оздоблення.
      Коваль пiдвiвся з крiсла i, нечутно ступаючи по килимовому покриттю, пiдiйшов до вiкон, шибки яких мороз розмалював вiзерунками.
      Незважаючи на те, що вiкно тривалий час було вiдчинене, важкий кислуватий дух - сумiш запаху спиртного, газу та iще чогось дуже в'їдливого - й досi не вивiтрився.
      Полковник знову вiдчинив його. Тепер з висоти дев'ятого поверху йому побачилися однаковi, як близнята, прямокутники будинкiв, якi були зведенi у шiстдесятих - сiмдесятих роках, коли активно забудовувався цей почасти намитий днiпровським пiском мiкрорайон, що мав офiцiйну назву "Русанiвка", а серед людей - "Венецiя", бо являв собою острiв, оточений каналом i рукавом Днiпра. З вiкон було видно гострi верхiвки замерзлих тополь, що виладналися уздовж широкого, завдовжки мало не з кiлометр, що круто повертав вдалинi до Березнякiв, бульвару Давидова, зараз вкритого притоптаним снiгом. Ходили чутки, що й бульвар за проектом мав бути каналом, i тодi б на Русанiвцi головним транспортом, як i в справжнiй Венецiї, стали б гондоли з гондольєрами. Але це коштувало б дуже дорого, мiський бюджет не змiг собi таке дозволити, i по бульвару, так само, як i вулицею, уздовж протоки стали ходити по колу звичайнi крутобокi свiтло-коричневi "Iкаруси". I тiльки прогулянковi розмальованi човновi причали, якi щолiта пришвартовувалися на протоцi з обох бокiв Русанiвки, живили голубу назву "Венецiя", що так припала до душi мешканцям мiкрорайону та екскурсоводам.
      Деякий час Дмитро Iванович стежив за поодинокими людськими постатями, що снували внизу, на вулицi, поглядав на невеличку групку людей бiля пiд'їзду, очевидно, пожильцiв, що обмiрковували подiю, яка сталася у їхньому домi. Потiм з-за повороту раптом з'явився пiдйомний кран. Похитуючи стрiлою, мов хоботом, зупиняючись, схожий на слона, вiн повiльно рухався бульваром.
      "Русанiвку суцiль забудовано, - подумалось Ковалю, - куди ж вiн суне?"
      Проте це тiльки здавалося, що будувати тут не було де. Мiж будинками ще залишилось багато вiльної площi, багато простору i повiтря. Гуляла земля i в самому центрi Русанiвки. З часом, коли мiсто перестане розширюватися, тут, у просторих подвiр'ях-садках, звичайно, поставлять iще будинки, i Русанiвка втратить свою принаднiсть. Можливо, цей одинокий кран, як самiтний слон, що вiдбився вiд гурту, зараз шукає собi притулку, майданчик, в'їхавши на який, вiн високо пiднiме хобот i трубним гласом проголосить еру мегаполiсiв.
      Думки цi були випадковими, Коваль iще не повнiстю, як вiн любив говорити, "занурився у справу". Iще деякий час вiн продовжував iснувати поза цiєю подiєю, мовби паралельно до неї. Щоденнi клопоти iще не покинули його. Думки поки що, коли це можна уявити собi, були схожi на листковий пирiг, де чергувалися проблеми розшуку, дiзнання, установлення причин смертi господаря цiєї невеличкої квартири, деталi, вихопленi з усiєї суми нових вражень, i побутовi турботи, якi iще не покинули його: про дочку Наталку, якiй треба десь дiстати зимовi чобiтки, про те, що Ружена знову надумала поїхати навеснi в експедицiю, "в поле", як вона висловлювалася, що треба не забути поздоровити молодшого колегу Вiктора Струця з присвоєнням чергового звання старшого лейтенанта i багато чого iншого.
      Звiдкiлясь у кiмнату продиралися звуки шлягерiв, i над головою хтось гупав, танцюючи. Це здавалося безглуздим i теж заважало зосередитися на думках про смерть i злочин.
      Проте вiн уже давно звик до того, що головна частина його життя - службова - повна несподiванок, навчився пiдлаштовуватися до них, звик i до того, що справи напливали одна за одною, як морськi хвилi на берег: не встигала вiдхлинути одна, як її накривала наступна, коли вiн iще борсався у попереднiй. Йдучи вранцi до мiнiстерства, вiн нiколи не знав, що його там чекає, якi подiї сталися протягом ночi. В особливо складних випадках, коли раптом виникала необхiднiсть, його викликали негайно, навiть пiдiймали з лiжка. Iз звичайними, так би мовити, рядовими пригодами оперативно-слiдчi групи райвiддiлiв цiлком справлялися без нього. I сьогоднiшня подiя, хоч про неї нелегко було вiдразу скласти певну думку, стала вiдома йому, консультанту Управлiння карного розшуку, коли група працiвникiв на чолi iз слiдчим Спiваком уже побувала на Русанiвцi.
      Думки полковника поступово повернулися до трагiчної подiї, i вiн знову почав вивчати квартиру загиблого.
      У нього ще не визначилася система огляду, вiн ще не знав, на що звернути увагу, де ховається ниточка, яка йому потрiбна... Та й чи потрiбна взагалi?!.
      Але так було завжди, на початку кожного розшуку i дiзнання, це викликало неприємне вiдчуття порожнечi навколо, мовби у новачка, не певного у своїх силах.
      Але вiн розумiв, що ранiше чи пiзнiше досвiд та знання, а часом i iнтуїцiя - коли, здається, шкiрою починав вiдчувати все, що вiдбувається навколо, - йому допоможуть i iстина вiдкриється.
      Розглядаючи повiшенi над тахтою кольоровi фото стрункого хлопця - то на лижах у горах, то у басейнi перед стрибком у воду, - вiн як особисту образу сприймав те, що це молоде, гарне життя так безглуздо обiрвалося. Чим бiльше знайомився з минулим життям загиблого, тим дужче входив у цей чужий побут, i, як вiдбувалось при кожнiй новiй справi, радощi й прикрощi учора ще невiдомих людей ставали його хвилюваннями, радощами i прикрощами, їхнє життя - частиною його життя.
      У нього й зараз поступово народжувалося почуття причетностi, немов бiда торкнулася не чужої, а близької йому людини, його сина або брата. Доля й справдi не помилувала i його рiдного брата - десантника Пiвнiчного флоту, що загинув у першi днi вiйни пiд час атаки на рiчцi Захiдна Лiца. Але то була вiйна, а зараз, у мирний час... I Дмитро Iванович зрозумiв, що не заспокоїться доти, доки не з'ясує, "що" обiрвало або "хто" обiрвав це життя! Нещасний випадок або чиясь зла воля...
      В мiру того, як вiн усе дужче буде заглиблюватися у справу, новi знайомi розподiлятимуться на протилежних полюсах: для одних вiн стане людиною своєю, близькою, мало не рiдною, для iнших - страшною i ненависною.
      Так вiдбувалося завжди, i вiн знав, що так станеться i цього разу. Важливо, щоб персонажi нової людської трагедiї чи, можливо, трагiкомедiї якпошвидше i без помилки за його допомогою потяглися до цих - кожний до свого - полюсiв. Спочатку, звичайно, доведеться зiбрати у своїй уявi усiх докупи i познайомитися якнайближче. Вiн не обiйдеться, так само як у мистецтвi, тiльки двома фарбами: чорною i бiлою. Кожна людина побачиться ним у своєму багатогранному єствi, але, на вiдмiну вiд художника, вiн розставить їх усiх в залежностi вiд вчинкiв на своє, точно визначене законом мiсце.
      Снуючи по кiмнатi i розмiрковуючи над можливими варiантами трагiчної подiї, Дмитро Iванович раптом помiтив тiнь, що майнула за його спиною.
      Вiн обернувся i помiтив довге i вузьке дзеркало, майстерно вроблене у простiнок мiж вiкном i балконними дверима, на яке вiн досi не звернув уваги. Iз дзеркала на нього дивилося власне й наче незнайоме обличчя. Обличчя це розповнiло i стало грубшим, чуприна над чолом порiдшала, натякаючи на майбутнi залисини, пiд правим вухом з'явився якийсь горбок - полковник помацав його пальцями: здається, невеличкий жировичок, а вiд очей розбiглися гусячi лапки. Тiльки зосереджений, немов вiдсутнiй, погляд, який засвiдчував напружену роботу думки, був, як завжди, його, ковалiвським.
      Роки, роки!..
      Полковник зiтхнув i ще раз вглядiвся у дзеркало. Та годi! Вiн не краля, щоб тривожитися ознаками осенi життя...
      За свою багатолiтню практику Дмитро Iванович переконався, що стороння механiчна праця нiколи не заважає заглибленiй дiяльностi думки, що пiдсвiдомiсть весь час напружено працює, хоч би чим були зайнятi руки, хоч би що розглядали очi або вимовляв голос. Iнодi це навiть допомагає роботi думки, за асоцiацiєю зв'язуючи тi чи iншi предмети, помiчаючи не видну оку подiбнiсть речей i подiй або пiдкреслюючи їхню вiдмiннiсть...
      Пiдiйшовши до книжкових полиць Коваль пробiг поглядом по корiнцях. Це були технiчнi довiдки та пiдручники, працi з машинобудування. Художньої лiтератури стояло лише кiлька розрiзнених томiв та два чи три повнi зiбрання творiв, якi, враховуючи труднощi передплати на класикiв, навряд визначали справжнi смаки господаря.
      Коваль навздогад витяг одну книгу. На титульнiй сторiнцi стояв екслiбрис господаря: "Журавель А.I." Штриховий малюнок екслiбриса був вельми цiкавий. Внизу було намальовано якусь машину, лiнiйку i кронциркуль. А вгорi, у високому захмареному небi, дисонуючи з цими технiчними аксесуарами, красувався жiночий черевичок, над яким, широко розгорнувши крила, летiв журавлик. Коваль погортав книгу i поставив її на полицю.
      Серед iнших записаних у протоколi огляду речей загиблого був i пухкий записник. У червонiй, пiд шкiру, обкладинцi, залишенiй Спiваком на прохання Коваля, вiн кривавою плямою лежав зараз на столi.
      Закiнчивши цей перший поверховий огляд кiмнати, Дмитро Iванович узяв записник i, повернувшись у зручне крiсло, почав його гортати. Сторiнки рябiли телефонними номерами, здебiльшого установ, якимись незрозумiлими формулами, маленькими, похапцем накресленими рисунками, в яких Коваль не дуже тямив, i розкиданими по багатьох сторiнках малюнками жiночих нiжки в елегантних черевичках та чобiтках. Були й вiршi i рiзнi нотатки, якi у майбутньому ще належало вивчити.
      Хоч технiчнi науки не були для Коваля "терра iнкогнiта", але технiка розвивалася i знань, яких вiн набув у юностi, тепер не вистачало. Тому, коли стикався iз технiчною загадкою, звертався до фахiвцiв-експертiв. От i зараз, розглядаючи записник, полковник подумав, що не обiйдеться без консультацiй у досвiдчених iнженерiв.
      Нещодавно був вражений, прочитавши у газетi, що вченi зумiли знайти алгебраїчне розв'язання задач з розпiзнавання, зумiли змоделювати за допомогою математики такi функцiї мозку, як здатнiсть знаходити подiбнiсть, дiяти на основi iнтуїцiї i таке iнше.
      Коваль знав, що людський мозок щосекунди, щомитi щось зiставляє, порiвнює, вибирає i вiдкидає з того, що людина бачить, чує, вiдчуває. I усе це вiдбувається приховано, iнтуїтивно.
      Значною мiрою, часом неусвiдомлено, ця здатнiсть мозку допомагає i йому в його професiйнiй дiяльностi: побачити, зiставити, порiвняти, простягти логiчну лiнiю i викрити злочинця. Проте для полковника було зараз образливою новиною, що iнтуїцiї, як виявом особливої здатностi людського мозку зiставляти i розпiзнавати, набула i машина, що створено цiлий напрям у науцi, який за допомогою ефективних математичних алгоритмiв розвиває цю здатнiсть у машини. Йому здавалося, що на цьому закiнчується ера чисто людського iнтелекту, i його повнiстю замiнить машина, i, можливо, вiн буде останнiм могiканином, який i користується тiльки своїм досвiдом та iнтуїцiєю. Саме вiд цiєї думки було сумно i прикро.
      Нi, вiн ще не був готовий передати свої функцiї, свiй досвiд, iнтуїцiю машинi i сприймати її рiшення як незаперечний висновок. Та й математика, очевидно, ще не готова повнiстю перейняти у нього здатнiсть класифiкувати людськi вчинки, вiд якої залежить та чи iнша людська доля... Його, Ковалiв, мозок ще довго служитиме людям!
      Вiдiрвавшись вiд цих думок, Дмитро Iванович почав далi вивчати записник.
      Поряд з телефонними номерами стояли i жiночi iмена. Чоловiчих було лише три. Двiчi повторювалося i було пiдкреслено "Келя". Повторювалося й iм'я "Нiна". Потiм Коваля зацiкавив дивний запис: "Кель-Потоцький-300". Можливо, "Потоцький" було прiзвищем якогось "Келя" чи "Колi"; запис був нерозбiрливий - полковнику згадалося, що Потоцький - горезвiсно вiдомо на Українi прiзвище колишнього польського магната. "Кель?" "Кель?" Чому йому здається знайомим це слово? Дмитро Iванович напружив пам'ять. Еге, так, здаєтеся, зветься якась футбольна команда у ФРН - "Kholn". Дивна асоцiацiя! Чи не туди веде ниточка?
      Наступний запис ще бiльше здивував Коваля: "Боржок "пана"! Подзвонити в Одесу. Нагадати й Келi, дружба дружбою, а тютюнець свiй!" Виходить, "Келя" - це жiноче iм'я?!
      Дмитро Iванович зробив собi виписки телефонiв тих людей, iмена або прiзвища яких повторювались, вирiшивши з ними зустрiтися i поговорити насамперед.
      Полковник сидiв у шинелi, не помiчаючи, що в кiмнатi дуже холодно, i тiльки коли у пальцi зайшли зашпори, вiдклав записник, потер руки i пiдвiвся, щоб зачинити вiкно. Потiм попрямував на кухню. З такого ж широкого, з подвiйними шибками вiкна, вiдчиненого ще його колегами з опергрупи, теж тягло холодом.
      Покiнчивши з цим, Дмитро Iванович полегшено зiтхнув: шлягери звучали тепер приглушено i гупання над головою нiби стихло.
      Полковник iще раз обвiв поглядом маленьку, здавалося, звичайну кухню.
      Проте кухня була дуже своєрiдною. Нi дверей, нi будь-якої завiси мiж нею i житловою кiмнатою! Це була квартира повоєнної забудови, коли за спрощеним, надекономним проектом дверей i не передбачалося. Декотрi господарi знаходили "шабашникiв" i навiшували якiсь дверцята, iншi затуляли отвiр в'єтнамськими завiсками з кольорових бамбукових паличок. А господар цiєї квартири, Антон Журавель, чомусь залишив перехiд з кiмнати у кухню вiдкритим, завдяки чому з кiмнати було видно частину кухнi: газову плиту i високий блакитний пенал. На стiнцi пенала красувалася велика кольорова реклама якоїсь закордонної взуттєвої фiрми: елегантнi жiночi черевички i чобiтки, закритi, вiдкритi, "лодочки" з маленькими каблучками i на високих "шпильках", чобiтки iз "змiйками" i без них, тоненькi, лiтнi i облямованi хутром, зимовi.
      Велику частину кухнi забрали низенький столик, шевський стiльчик, перетягнутий ременями на сидiннi, поличка iз слоїками, баночками, з кольоровим воском, шилами i ножичками, увiткнутими у пази. У кутку бiля невеличкої старої швейної машини "Зiнгер" лежали рашпiлi, металевi супiнатори, обценьки, шпандер для знiмання колодок та ще якiсь iнструменти, призначення яких i назви Коваль не знав. Поряд валялося кiлька клаптiв кольорової шкiри. Дмитро Iванович вiдкрив слоїк з бiлим клеєм, почувся гострий запах ацетону. Потiм полковник узяв у кутку елегантної форми незакiнчений жiночий чобiток i, повертiвши у руках, поставив на мiсце. Було ясно, що господар перетворив кухню на майстерню, i варто було зараз Дмитру Iвановичу зачинити вiкно, як у нiй запахло ацетоном i шкiрою.
      Це дивувало тому, що, крiм загиблого, нiхто у цiй квартирi не жив, а за фахом Журавель був зовсiм не швець, а молодий вчений, спiвробiтник науково-дослiдного iнституту.
      Розглядаючи рекламу i дивуючись дивовижному сполученню занять господаря, Коваль зрозумiв те почуття, яке у нього з'явилося пiд час огляду квартири i яке вiн не вiдразу зрозумiв: якась невiдповiднiсть вiдчувалася в нiй - чи чогось не вистачало, чи щось було зайвим.
      У кiмнатi це почуття викликало сусiдство дорогого двокасетного японського магнiтофона "Шарп", iмпортного кольорового телевiзора з приставкою iз старовинним грамофоном, увiнчаного величезною розмальованою трубою, похмурих малюнкiв нiчних химер на картинах iз бiлою, гiпсовою, грацiозною жiночою нiжкою. А у цiлiй комфортабельнiй квартирi вишукано умебльована житлова кiмната - i ось ця шевська майстерня на кухнi...
      Тим часом з-за дверей, iз сходової площадки долетiв якийсь шум. Хтось пiднявся на поверх i струшував iз взуття снiг.
      Коваль пiдiйшов до дверей: можливо, людина хоче увiйти до квартири Журавля?
      Та нi, невiдомий порпався ключем у замку iншої квартири. Полковник вирiшив, що прийшов сусiда Журавля. А хто, як не сусiди, найкраще знають загиблого. Саме за викликом одного з них, старого iнвалiда, приїхали газiвники, а потiм i мiлiцiя.
      Втiм, навряд тут сталося вбивство. Попереднiй огляд трупа судмедекспертом не виявив жодних слiдiв насильства. Вiдкрита конфорка газової плити на кухнi i майже повний чайник води на нiй, рiзкий запах газу, що буквально вдарив у нiс, як тiльки аварiйна бригада "Київгазу" вiдчинила дверi, давали пiдставу припускати, що сталося випадкове отруєння: на пiддонi ще була вода, яка вихлюпнулася з чайника i залила вогонь. Тим бiльше що Журавель був п'яний i, очевидно, заснув, забувши про чайник.
      Та й жодних слiдiв убивцi! Який же це злочин, коли немає ознак насильства? Неодмiнною умовою у такому випадку повиннi бути характернi ознаки злочинної дiї - безпосередньої або й непрямої, але такої, що створила умови загибелi людини чи, зрештою, свiдомо злочинної бездiяльностi, яка може призвести до смертi.
      Але нi першого, нi другого, нi третього випадку Коваль тут не бачив. I тому поки що не мiг скласти жодної версiї трагiчної подiї...
      "Утiм, - думав полковник, - попереду ще детальнi висновки експертизи, конкретнiшi i точнiшi, нiж попереднi. Поживемо побачимо..."
      Бiля сусiднiх дверей перестали порпатися, i Коваль зрозумiв, що людина не поспiшає вiдчинити свої дверi i увiйти у квартиру. Вона усе ще стояла на площадцi. Певно, довiдавшись вiд людей, що товпилися бiля пiд'їзду, про трагiчну подiю у домi i приїзд мiлiцiї, вона цiкавилася тим, що вiдбувається зараз у квартирi загиблого сусiди, але заглянути туди не наважилася... Нарештi, рипнувшiї дверима, невiдома людина увiйшла у своє примiщення... Коваль вийшов з квартири Журавля й опечатав дверi.
      2
      Коли полковник постукав у сусiднi дверi, на порозi стала невисока, чорнява молода жiнка. Дмитро Iванович одним поглядом оббiг її доладну, мiцну постать у дешевому картатому осiнньому пальтi, з якого вона до того ж, здавалось, виросла. У неї була гладенька туга зачiска, чорне, лискуче волосся затягнуте ззаду тасьмою так, що вiльною залишилася тiльки коротенька коса. Чiтко окреслене обличчя iз зсунутими чорними бровами було гарним i, незважаючи на сльози, ще не висохлi на очах, засвiдчувало характер рiшучий i вольовий.
      Жiнка розгублено ковзнула поглядом по його постатi.
      - Я вас слухаю.
      - Полковник Коваль, - вiдрекомендувався Дмитро Iванович.
      Вiн уже зрозумiв, що кроки на сходовiй площадцi належали цiй жiнцi.
      - Павленко Варвара Олексiївна, - у свою чергу назвалася вона, i обличчя її вiдразу набрало якогось вiдчуженого виразу.
      - Дозвольте до вас, - настiйливо вимовив Коваль i вслiд за господинею, що вiдступила в глиб квартири, увiйшов до кiмнати.
      Коли полковник постукав у дверi, жiнка ще не встигла роздягтися й вiднести на кухню покупки: хлiб, пакети молока, картоплю у сiточцi вона покинула тут-таки, у першiй кiмнатi, на плюшевому диванi.
      Коваль не поспiшав розпитувати. Варвара Олексiївна, вiдвiвши погляд вiд полковника, заявила, що чоловiка вдома немає, що вiн поїхав у вiдрядження, а вона так вражена страшною подiєю, що не має сил говорити. Вона опустилася на диван i розплакалася, та так сильно, що Коваль злякався - коли б не почалася iстерика!
      Проте вiн не пiшов. Перепрошуючи за турботу, просив її зiбратися з силами i вiдповiсти лише на кiлька запитань. Стримуючи ридання, вiд яких її трясло, як у лихоманцi, Варвара Олексiївна нарештi втерла хустинкою обличчя i пiдвела на полковника очi, в зiницях яких стояв жах. Дмитру Iвановичу подумалося, що так переживають смерть людини дуже близької, а не просто сусiда.
      Нарештi жiнка опанувала собою, зняла пальто i вiднесла його разом з покупками на кухню.
      Коваль тим часом розглядав її квартиру. Вiн був запрограмований на пошук, i тому нiщо зараз у цьому будинку не минало його пильної уваги. За звичкою, в глибинi своєї свiдомостi вiн зафiксовував усе, що помiчало око.
      Помешкання Павленко справляло враження не те що небагатого, а якогось убогого. Дмитро Iванович довго копався у своїй пам'ятi, поки не витяг звiдти це слово: "убоге". Таке враження створювалося не лише тому, що меблiв обмаль - диван та невисока старенька "стiнка", яка несмiливо тiснилася навпроти вiкон, навiть звичайного стола i стiльцiв не було. Вiдчуття убогостi надавали запранi фiранки на вiкнах, вичовганий паркет, що тiльки по кутках кiмнати зберiг слiди мастики, невеличкий старий чорно-бiлий телевiзор "Весна". Здавалося, i застояне повiтря у непровiтренiй кiмнатi пахло бiднiстю.
      I перша кiмната, i друга, що виднiлась через напiввiдчиненi дверi, були видовженi i тому, незважаючи на те, що їх не захаращували меблi, як квартиру Журавля, здавалися дуже маленькими i незатишними.
      Незабаром Варвара Олексiївна повернулася у кiмнату. Коваль посадовив її на диван i сiв поруч.
      Жiнка вiдповiдала на його запитання дуже неохоче i коротко. Слова вимовляла повiльно, зупиняючись. Здавалося, ранiше, нiж вимовити будь-яке з них, вона перевiряла його подумки, переконувалася, що його слiд проказати, i тiльки тодi вимовляла, немов прочитувала вголос записане. Це було схоже на те, як дiє людина, яка погано знає чужу мову, що нею змушена користуватися або чомусь непевна в собi...
      Вкрай пригнiчена, вона раз у раз починала плакати i намагалася якомога швидше покiнчити з неприємною для неї, невчасною розмовою.
      Розумiючи її стан, Коваль почав розпитувати про речi, далекi вiд трагiчної подiї. Довiдавшись, що Варвара Олексiївна працює бухгалтером у трестi зелених насаджень, вiн поцiкавився, чим вони займаються взимку, чи задоволена вона своєю роботою i поволi, обережно перейшов на запитання про її чоловiка та сусiдiв по дому.
      Усiєю своєю поведiнкою полковник намагався пiдкреслити, що розпитує бiльше для проформи, з службового обов'язку. Мовляв, справа нескладна, житейська i загибель Антона Журавля, їхнього сусiди, одна з пригод, якi, на жаль, ще трапляються в життi i вiдбуваються здебiльшого не iз чиєїсь злої волi, а через якi-небудь несприятливi, трагiчнi обставини.
      I ось, мовляв, тепер йому доводиться морочитися тут, розпитувати Варвару Олексiївну, забираючи i у неї, i у себе час.
      Коваль, здавалося, i слухав жiнку не дуже уважно, як кажуть, краєм вуха, iнодi перепитував, хоч, крiм "так" i "нi", Варвара Олексiївна небагато вимовила, i знову роздивлявся кiмнату, немов стара "стiночка" та вилинялi фiранки на вiкнах цiкавили його бiльше, нiж її вiдповiдi.
      Виявилося, що чоловiк Варвари Олексiївни - Вячеслав Адамович Павленко - був не тiльки сусiдою, а й колегою загиблого. Разом працювали в одному й тому ж науково-дослiдному iнститутi молодшими науковцями.
      Дмитро Iванович багато чого ще не розумiв у трагедiї, яка сталася, не знав, з ким доведеться зустрiчатися, що за люди вторглися у коло його службових обов'язкiв i долею яких вiн мусить тепер цiкавитися. Поки що не уявляв собi середовища, в якому жив Антон Журавель, а мусив не просто уявити собi свiт цього бiлявого молодика, що розпрощався з життям, уявити в загальних рисах, але довiдатися про нього i його оточення все до найменших подробиць, якi у жодних документах не зафiксованi.
      Тому зараз, волею випадку починаючи першу розмову не з найближчою, як виявилось, людиною до Журавля - його спiвробiтником Вячеславом Павленком, а з його дружиною, полковник мiг ставити питання тiльки загального характеру, ще не уявляючи, що найбiльше буде його цiкавити. Вiн немов блукав у темрявi, не маючи чим розiгнати її i сподiваючись лише на випадковий промiнець, який раптом зблисне у мороцi.
      Тупання нiг пробивалося i в квартиру Павленкiв, i це дратувало Коваля. Вiн глянув угору i спитав Варвару Олексiївну:
      - I часто отак? Серед бiлого дня. Хто там живе?
      - Дiвчисько одне. Ученицею у перукарнi. Коли не на змiнi, вiдразу до магнiтофона. I компанiю збирає вiдповiдну. Голова розламується вiд них...
      Ненастирлива манера розмови Коваля, здавалося, заспокоїла жiнку, i вона почала вiдповiдати уже не односкладово i недоброзичливо, як напочатку. Погляд її очей хоч i зберiгав iще настороженiсть, але був уже нiби не такий вiдчужений i злий.
      Вона вiдмовилася б вiд будь-якої бесiди з цiєю неприємною їй людиною, з холодними, як їй здавалося, очима. Але полковник нiби мiж iншим сказав, що зайшов тому, що не хотiв викликати її до мiлiцiї заради кiлькох деталей, якi його цiкавлять, i Варвара Олексiївна погодилась, що так, звичайно, краще.
      Допомагаючи жiнцi навiдними запитаннями, Дмитро Iванович все-таки дещо довiдався про цей кооперативний будинок та про сусiдiв покiйного Журавля.
      Про одного з них, про старого iнвалiда Анатолiя Трохимовича Коляду, який нещодавно поховав дружину, Коваль, правда, вже знав iз слiв дiльничного iнспектора i складеного ним протоколу.
      Вранцi увагу Коляди привернула незвична поведiнка собаки, колись пiдiбраного на вулицi з перебитою лапою i залишеного у нього в квартирi. Пес, названий Лапою, тепер складав усе товариство самотнього пенсiонера. Цiєї ночi Лапа спав неспокiйно, на свiтанку розбудив Анатолiя Трохимовича i, як здалося господаревi, просився надвiр. Але дiдусевi не дуже хотiлося виходити удосвiта на мороз, тим бiльше що звечора, перед сном, вiн, як завжди, виводив Лапу i той побiгав досхочу.
      Коли зовсiм розвиднилося, Лапi, певно, припекло, i вiн уже скiмлив пiд дверима, i почав гавкати.
      Зрештою, Анатолiй Трохимович, гримаючи на собаку, злiз iз лiжка, одягся i вiдчинив дверi. Лапа вибiг у коридор, але нi до лiфта, нi сходами не побiг, а озирнувся на господаря, немов запрошуючи прямувати за ним, а потiм накинувся на дверi квартири Журавля.
      Анатолiй Трохимович, наблизившись до дверей сусiди, i сам вiдчув неприємний запах. Йому згадалося, як минулого року Лапа так само гавкав, коли у них на кухнi просочився газ з несправної плити, i постукав у дверi.
      Журавель не вiдгукнувся. Лапа не втихомирювався. Коляда постукав дужче. Сусiда не вийшов.
      Тодi старий забрав собаку, повернувся до своєї квартири i подзвонив по телефону до аварiйної "Київгазу". Газiвники, приїхавши, виявили, що з квартири йде газ. Вони й викликали мiлiцiю.
      Зараз Варвара Олексiївна зауважила, що Коляда пiсля смертi дружини став дуже дивним. Старий вiдмовлявся вiд будь-якої допомоги, цурався людей, бесiдував тiльки iз своїм Лапою, як з людиною. Iз шофером та його дружиною, котрi, вiдправивши дiтей у село, завербувалися на Пiвнiч, Варвара Олексiївна по-сусiдськи дружила, хоч дружба ця обмежувалася незначними взаємними послугами. З новими, тимчасовими, мешканцями трикiмнатної квартири, армiйським офiцером та його дружиною, вони з чоловiком, Вячеславом Адамовичем, тiльки здоровкалися. Iнша рiч - Антон Журавель!
      - Мiй Слава, - усе ще ковтаючи сльози, говорила Павленко, частенько засиджувався у нього, їм iнституту не вистачало. I додому прийдуть - нiяк не розлучаться...
      - Так, так, - пiдтакував полковник. - Значить, i вдома разом. I про що ж вони бесiдували?
      - Журавель до нас рiдко заходив. Усе бiльше Вячеслав до нього. Так що розмов їхнiх не чула. Та, звичайно, про що ж?! Про свої справи, про науку, про iнститут...
      Жiнка замовкла. Потiм, вiдповiдаючи на запитання Коваля, сказала, що чоловiк у вiдрядження нiби й не збирався. Уранцi, як завжди, поїхав до iнституту. Але раптом подзвонив їй на роботу i повiдомив, що негайно посилають у Вiрменiю. Не взяв навiть валiзки з бiлизною та iншими необхiдними речами.
      - Вiн iще не знає, що Антона Iвановича уже немає на свiтi, зiтхнула Варвара Олексiївна, сумно похитавши головою. - Приїде, а тут таке... Удар який для нього! Як i переживе, не знаю, - знову зiтхнула вона.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15