Частенько ставили музичнi записи. Бувало, господар квартири просив, щоб вона заспiвала. З таким проханням звертався рiдко, i вона не вiдмовлялася, хоч голос у неї був слабенький, Антон казав "кiмнатний".
      Приходила вона до нього часто.
      - У мене своєї машинки немає, - пояснювала Нiна Василiвна, - i я майже щовечора залишалася в iнститутi, щоб виконати приватну роботу. I частенько, знудьгувавшись за Антоном Iвановичем, кидала все i бiгла до нього. Це була в мене єдина вiдрада... А тепер як я житиму?..
      Коваля цiкавили взаємини Нiни Василiвни з Христофоровою i Павленками.
      На подив Дмитра Iвановича, про Христофорову вона нiчого поганого не сказала.
      - Що ж, - вiдповiдаючи на запитання Коваля про кравчиню, вперше за всю розмову друкарка мало не всмiхнулася, - жiнка вона енергiйна, непогана з себе, багата, та Антону Iвановичу не була потрiбна... Вона завжди намагалася показати, що я Антоновi нерiвня, але я на неї не гнiвалася, все одно вiн не на нiй, а на менi хотiв одружитися. Та й яка з неї дружина - зозуля вона! Доньку в Одесi покинула, своєї хати не тримається. Тiльки й того, що кравчиня модна та грошей повнi кишенi. А Антону Iвановичу не грошi потрiбнi були. У нього своїх вистачало. Вiн менi якось так i сказав: "Люблю тебе, Нiночко, за ласкавiсть, душевнiсть, а у цiєї Келi нi того, нi другого..."
      - Так i сказав?
      - Так i сказав.
      - От i я думаю, Нiно Василiвно, - вiв своє Коваль, - чи не шевство давало Антону Iвановичу грошi? Iнакше звiдки?
      Проте i цього разу жiнка лише знизала плечима.
      Розповiдь друкарки весь час переривалася сумним зiтханням, i якби не вмiння полковника раз у раз змiнювати тему, уся їхня бесiда могла бути зiбганою i залитою слiзьми.
      Розпитуючи Нiну Василiвну про те, що вона знала або чула про сусiдiв Журавля, Дмитро Iванович з подивом переконався, що бiльше симпатизувала вона чомусь Варварi Олексiївнi, говорила про неї тiльки хороше, хоч, за власним визнанням, знала її лише зi слiв Павленка та Антона Iвановича i за весь час бачила у квартирi Журавля один чи два рази.
      - Вона, мабуть, мила жiнка. Ви подумайте, товаришу полковник, яка дружина буде дозволяти чоловiковi цiлими вечорами стирчати у нежонатого сусiди, до якого ходять жiнки?! Вiн, правда, скаржився, що живе "пiд ковпаком" у неї. Та який же це "ковпак", якщо таку волю дають?! Може, тому вважав себе "пiд ковпаком", що вона його, макуху, завжди штовхала у спину... Та якби не дружина, цей Вячеслав нiчого в життi не досяг би...
      - Не любить, певно, байдужий вiн їй, тому й не ревнує, - закинув вудочку Коваль.
      - Хто знає, - вiдповiла друкарка, - по-моєму, любить, i дуже, незважаючи нi на що, вiн це не розумiє i не цiнить. Хоч я особисто дивуюсь: любити Вячеслава? Вiн такий нудотний! Та ще й до всiх спiдниць чiпляється... Вiн i до мене лiз! Але ж про це, товаришу полковник, - соромливо опустила очi спiвбесiдниця, - смiшно говорити! Дiйшов до такого нахабства, що став освiдчуватися i набрiхувати на Антона. Називається "друг". Та й пiдходив до цього по-паскудному, хитро. Спочатку здалеку: "зрозумiйте мене правильно" та "зрозумiйте мене правильно". Це у нього улюбленi слiвця. А потiм прямо сказав: "Не вiрте Антоновi, не одружиться вiн з вами... А я, Нiно Василiвно, вас люблю i готовий на все." Потрiбен вiн менi! Я його як шугонула!
      - Ви не розповiли про це Антону Iвановичу?
      - Звичайно, розповiсти я не могла, менi було соромно за Вячеслава i за себе теж - Антон подумав би, що я дала привiд, коли вже навiть такий нерiшучий чоловiк, як Вячеслав, дозволив собi освiдчитися. А ще й тому не сказала, що наперед знала його реакцiю. Засмiявся б, як це i ранiше бувало, i сказав би: "Не звертай уваги. Вячеслав талант, а всi талановитi люди - трохи психи".
      Я часто думала, чому це Антон, який дещо i сам помiчав, водиться з Вячеславом, не прожене його. Менi це було незрозумiло. Потiм вирiшила: тому що разом працюють в однiй лабораторiї.
      Шкода, Антон не бачив, що Вячеслав зовсiм не друг йому, завжди заздрить. I не боявся цього.
      - Ну, чому боятися? - чи заперечив, чи здивувався полковник. Заздрiсть дуже погане i навiть страшне почуття. Але вiд нього бiльше потерпає не той, кому заздрять, а той, хто заздрить. Воно точить душу заздрiсника, як iржа їсть залiзо. Заздрiсть i її рiдну дочку - наклеп - я бiльше за все ненавиджу! - сердито сказав Коваль i раптом несподiвано посмiхнувся. - Сам колись потерпiв вiд цього, - додав вiн. - А у чому конкретно виявлялася заздрiсть Павленка? - допитливо поглянув на жiнку полковник.
      Перед очима Нiни Василiвни калейдоскопом пролетiли знайомi картини: ось Вячеслав Адамович похмуро стежить, як вони з Антоном танцюють. Кiмната невелика, i вони не так танцюють, як обiймаються. Нарештi Павленко не витримує. "Я пiшов", - говорить вiн i пiдводиться. "Ти куди?" - питає Антон. "Додому. Не буду вам заважати", - з перекошеним обличчям скоромовкою кидає сусiда i зникає за дверима...
      А ось i сам Вячеслав Адамович намагається потанцювати з нею, перехопивши насмiшкуватий погляд Антона, вiдмовляється вiд своєї спроби i вiдходить.
      Та Нiнi не хотiлося бiльше про це розповiдати... Мабуть, непристойно казати, що i на неї Антоновi вiн заздрив, та й полковник, очевидно, має на увазi iншу заздрiсть. I вона промовчала.
      - А може, вам просто здалося, - викликаючи друкарку на вiдвертiсть, промовив Коваль. - Чого йому заздрити? Обоє молодi вченi, обоє здiбнi, навiть талановитi, перспективнi. Ну, припустимо, у Журавля килим на пiдлозi трохи дорожчий, м'якiший, меблi кращi - все це не варто заздрощiв... Менi, здається, навпаки - покiйний Журавель мiг заздрити Вячеславу Павленку на його оригiнальнi iдеї, творчi знахiдки. I, якщо хочете, на його спокiйне сiмейне життя.
      Нiна Василiвна була збентежена таким поворотом теми i не знала, що вiдповiсти. Слова Коваля немовби перекинули звичнi уявлення жiнки, i одвертої розмови не вийшло.
      - Згадайте iще раз, про що бесiдували друзi того, на жаль, останнього вечора?
      - Я вже говорила, - втомлено нагадала Нiна Василiвна, - про рукопис. Я його друкувала, але, як звичайно, механiчно, не вдумуючись у змiст. Якщо почнеш вчитуватися, нiчого не встигнеш зробити. Там про якийсь спосiб шлiфовки, винахiд Антона Iвановича.
      - Друзi не сперечалися мiж собою з цього приводу?
      - Таж нi!
      - А настрiй?
      - У кого?
      - В обох.
      Нiна Василiвна трохи подумала.
      - Антон Iванович, як завжди, був веселий, радiв, не знав, бiдолашний, що його чекає... Випив багатенько. Павленко теж випив i, як завжди, був занудний. Вiн тяг своє вiчне "зрозумiй мене правильно" i з кожною чаркою ставав усе похмурiшим. А потiм сказав менi: "Нiнко, налий кави, менi i нашому майбутньому мiльйонеровi, чорт його вiзьми! Бо ми сп'янiли!"
      Iз словами "Антончику, любий, зрозумiй мене правильно, не кривдь" полiз до нього цiлуватися.
      Ковалевi раптом учувся захоплений вигук завiдуючого лабораторiєю: "Скiльки одержав би? Багато, дуже багато!.. У грошах? Не злiчити!"
      Дмитро Iванович на секунду вимкнувся з реального зовнiшнього свiту, вiд усього, що його зараз оточувало. Очi цiєї секунди нiчого не бачили, мозок реагував тiльки на голос Василя Ферапонтовича, який тодi вiд хвилювання зiрвався i став схожим на писк комара:
      "Скiльки одержав би? Багато, дуже багато... У грошах?.. Не злiчити!"
      I тут-таки подумав: "А хто тепер цi грошi одержить? Журавель помер. Робота зроблена, i впровадить її вже iнститут як винахiд усього колективу. У всякому разi, не одного Павленка? Треба поцiкавитися, що пише Журавель у своєму рукописi, чи згадує про участь Павленка? Певно, що не згадує, - вiдповiв сам собi полковник, - адже у заголовку є тiльки один автор: А.I.Журавель".
      - Значить, ви налили чайник, поставили на плиту, - далi цiкавився Коваль подiями того трагiчного вечора, - вiдкрили газ i запалили його. Запалили? - перепитав жiнку.
      - Запалила.
      Кожне слово полковника Нiна Василiвна супроводжувала кивком.
      - Чим?
      - Сiрником. Є електрозапальничка, але я люблю сiрником.
      - А потiм повернулися до кiмнати i раптом вирiшили негайно йти додому, чому? Ви не любите каву?
      - Нi, люблю.
      - Чого ж на цей раз вiдмовилися? Вдома у вас є кава?
      - Зараз немає.
      - То чому ви раптово змiнили своє рiшення? I чи раптово? Схоже, що ви й не збиралися пити.
      Нiна Василiвна не знала, що вiдповiсти.
      - Ви заздалегiдь взяли iз серванта не три, а двi чашечки для кави i поставили на стiл.
      Не дочекавшись вiдповiдi, Коваль продовжив:
      - А чому, коли ви вирiшили не залишатися, на каву для двох маленьких налили такий повний, по вiнця, чайник?
      - Я завжди наливаю повний... Як кожна господиня...
      - Кожна?
      - Принаймнi я так звикла. У нас на кухнi колонка... гаряча вода завжди потрiбна...
      Полковниковi весь час здавалося пiдозрiлим, що жiнка не питає, як загинув Журавель, така близька їй людина. Може, старший лейтенант проговорився, поки його не було, i вона уже все знає? Навряд!.. А можливо, на Русанiвку бiгала? Але ж i на Русанiвцi подробиць не знають. Та нi, не знає, iнакше трималася б не так спокiйно. I вiн вирiшив не грати на її необiзнаностi i поговорити вiдверто.
      - Ви не питаєте, як загинув ваш друг. Вас це не цiкавить?
      - Яка рiзниця... - гiрко промовила жiнка. - Його не вернеш...
      Тепер з кожною хвилиною у Нiни Василiвни наростала якась неясна тривога. В чому справа, вона не розумiла i пильнiше вглядалася в Коваля, навiть озирнулася навколо, намагаючись второпати, що її так тривожить.
      - Я розумiю вас, - погодився полковник. - Але для нас все має значення... Антон Iванович Журавель отруївся газом, - сказав вiн пiсля короткої паузи. - Вода з переповненого чайника, який ви поставили на плиту, вихлюпнулася i залила вогонь. Газ, не згоряючи, пiшов у примiщення. Нiхто не здогадався перекрити його... Що ви можете на це сказати?
      Якби небо впало на голову, жiнка не була б так приголомшена. Вона враз поблiдла, заплющила очi i, здавалося, знепритомнiла.
      Коваль кивнув на графин, що стояв на столi, i старший лейтенант Струць кинувся наливати воду в склянку.
      Але друкарка швидко опритомнiла.
      - Боже мiй, - пробурмотiла вона, - навiщо я тодi спiшила! Чому?! Адже могла ще побути! Напоїла б їх кавою. А з яблуками та крамницями встигла б!.. Тепер усе життя буду каратися... Який грiх на душi! Це я винна, я! Ах боже мiй, стара дурепа!
      Якби не трагiчнiсть подiї, здавалося б кумедним, як молоденька жiночка таврує себе "старою дурепою".
      - Заспокойтеся, Нiно Василiвно, - зупинив її лементування Коваль. - Вас ми нi в чому не обвинувачуємо.
      При цих словах Барвiнок кинула на полковника обурений погляд. До чого тут чиєсь обвинувачення?! Вона сама себе звинувачує, сама карається!
      - Нiно Василiвно, скажiть, - питав Коваль, - ви знали, що й Павленко брав участь у винаходi? У iнститутi сказали, що iдею взагалi, можливо, подав Вячеслав Адамович. А Журавель тiльки розробив. Вам нiчого про це не вiдомо? Якщо це правда, то Павленко теж став би якщо не "мiльйонером", як вважають, то хоч "напiвмiльйонером", а можливо, й повним господарем винаходу?.. Що ви на це скажете, Нiно Василiвно?.. Вiн i тодi здавався б вам таким жалюгiдним, як зараз?
      У вухах Коваля ще звучав писклявий голос Василя Ферапонтовича.
      Друкарка мовчала. Щось говорити вона не мала сил.
      8
      - Експерти не дають вам нiяких даних, Петре Яковичу, - сказав Коваль слiдчому Спiваку, задумливо погладжуючи свою порiдiлу зачiску. - Я мiркував по-всякому. Поки що жодної версiї, крiм нещасного випадку. Виходить, i складу злочину немає... А людину, звичайно, шкода, багатообiцяючий учений, усi кажуть - талановитий, та й просто жити б йому ще i жити.
      Отже, найвiрогiднiше - нещасний випадок, вiд якого нiхто не гарантований, - повторив полковник пiсля короткої паузи. - Журавель, безумовно, багато у чому i сам винен, так би мовити, викликав джина з пляшки. В прямому розумiннi. - Коваль поклав перед слiдчим аркуш з висновком експертизи. - Ось читайте: був у станi сильного сп'янiння... Не пив би - не заснув би, забрав би чайник з плити i закрив би газ... Так що звинуватити у злочинi залишається начебто тiльки пляшку.
      Полковник говорив повiльно, роздумливо, немов ще раз перевiряв свої мiркування i водночас давав можливiсть Спiваку заперечити йому.
      - I просити суддiв засудити її на довiчне ув'язнення? - зiтхнув Спiвак. - То що, Дмитре Iвановичу, по-вашому, можна закривати справу?запитально глянув вiн на полковника, так само, як i той, не поспiшаючи з своїми висновками.
      - I все ж таки закривати, думаю, рано, Петре Яковичу, - зiтхнув Коваль. - Дивують деякi незрозумiлi обставини, - вiдверто зiзнався вiн.
      Розповiдаючи про свої мiркування слiдчому, Дмитро Iванович сам себе запитував: чому вiн не до кiнця переконаний, що це - тiльки нещасний випадок? Адже все свiдчить за таке. Правда, випадок украй безглуздий, та чого в життi не буває! Але полковник не розумiв, чому стався цей випадок, якi обставини його спровокували, i це непокоїло. Допитуючи сусiдiв Журавля, намагаючись навпомацки знайти провiдну нитку до iстини, сам собi здавався слiпим кошеням. А цього вiн не любив. У таких трагiчних подiях, як смерть людини, на його думку, усе повинно бути гранично ясно.
      Вже пiсля першого ознайомлення з квартирою Журавля, з оточенням загиблого, з сусiдами, iнститутом, ще не усвiдомивши, "чому", "хто", "як", вiн уже вiдчував, що у цiй сумнiй iсторiї не обiйшлося без спалаху чиїхось пристрастей. Дiяла розвинута iнтуїцiя, передчуття, хоч Коваль i вмiв стримувати уяву, не поспiшати з висновками, не копирсатися там, де злочину немає. Прагнув зараз переконатися, чи є в цьому потреба. Iнакше буде тiльки марна витрата сил i, головне, пiдриватиметься його вiра в те, що у життi бiльше добра, нiж зла. Тому, немов перевiряючи себе у слiдчого, не наполягав на необхiдностi шукати у цiй пригодi слiдiв злого намiру.
      Вiн так само не признався Спiваку, що трагедiя досi невiдомої йому людини - Антона Журавля - стала i його бiдою i вiн не зможе забути про неї, поки не позбудеться повнiстю своїх сумнiвiв. В офiцiйнiй обстановцi було б смiшним посилатися на особистi, здавалося б, безпiдставнi, емоцiї, i вiн промовчав про них.
      Йому раптом згадався темний лiс, в якому заблукав дитиною. Скiльки йому було тодi рокiв? П'ять? Шiсть? Не пам'ятав. Зараз, немов крiзь пелену, яка вiдгороджувала його вiд дитинства, вiн знову побачив розмиту часом картину: велетенськi чорно-бiлi стовбури старих осик та берiз, якi товстим, покорченим корiнням входили в землю, високi, колючi кущi глоду та шипшини, пiдлiсок, що настовбурчив гiлки i темне шатро листя, пiд яке вiн входить, як у загадковий свiт. Було наприкiнцi дня, не обмежений опiкою матерi, яка десь подалася з двору, загравшись, вiн опинився на узлiссi старого Колiсникового гаю. Лiс вабив незвiданою глибиною, таємницею, казкою. Вiн iшов та йшов, присмерки швидко густiшали, в ньому зростав якийсь тривожний неспокiй, але його тягло далi, i вiн не мiг опиратися цiй силi. I тiльки коли з-за старого трухлявого пенька виглянуло кряжисте чудисько з вогненними очима, вiн злякався, закричав i кинувся назад.
      Лiс не вiдразу випустив його, i, лише вибiгши на берег Ворскли, на простiр, вiн втямив, як знайти дорогу додому.
      Через багато рокiв зрозумiв, що натрапив тодi у лiсi - тiльки й того! - на цiлу сiм'ю свiтлячкiв-гнилючкiв.
      На все життя у нього збереглася любов до лiсу, в глибоких хащах якого завжди ховалася таємниця, зберiгся потяг до невiдомого, i те тривожне напруження, яке охоплювало, коли входив пiд темне шатро дерев, де його далекий предок-мисливець насторожено чекав зустрiчi з небезпекою. Лiс людських взаємин був густiший i бiльш таємничий, нiж Колiсниковий гай у далекому дитинствi, входячи в нього, Дмитро Iванович намагався зазирнути у найприхованiшi куточки i тiльки тодi заспокоювався, коли таємне ставало явним i вiн, як колись знову, виходив на чистий простiр...
      - До того, як заснути, - пiсля довгої паузи продовжував своє повiдомлення полковник, - Журавель був у хатi не сам. У нього гостювали, про що свiдчать залишки вечерi на круглому столi в кiмнатi. Декiлька осiб, телефони яких знайшлися у записнику померлого, були опитанi. А також, i насамперед, молода жiнка, друкарка iнституту Нiна Барвiнок - коханка Журавля, сусiди, серед них i дружина колеги по iнституту, молодого вченого Вячеслава Павленка - Варвара Олексiївна. Бесiдували i з кравчинею Килиною Христофоровою, також приятелькою Антона Журавля. Установили, що того вечора у Журавля гостювали Нiна Барвiнок i Вячеслав Павленко.
      Найбiльшу увагу ми з Вiктором Кириловичем, - кивнув Коваль у бiк молодого офiцера мiлiцiї, який сидiв на стiльцi пiд стiнкою i був третiм учасником цiєї невеличкої наради слiдчо-оперативної групи, - природно, придiлили Нiнi Барвiнок.
      Струць, досi нiчим не нагадуючи про себе, уважно стежив за мiркуваннями полковника i слiдчого, готовий взяти участь у бесiдi, коли звернуться до нього. I ця службова етичнiсть старшого лейтенанта пояснювалася не сором'язливiстю, що була властива йому на початку служби, навiть ще тодi, коли працював з Дмитром Iвановичем по справi отруєння пенсiонера Залiщука, а внутрiшнiм тактом. Тепер Струць став iнспектором карного розшуку у мiському управлiннi i виконував самостiйно окремi завдання. Його вже не бентежила, як колись, округла коричнева родимка над верхньою губою, схожа на штучну мушку. Вiн забував про неї, бо товаришi перестали кепкувати, як ранiше, називаючи його то "панночкою Струць", то красною дiвчиною, i згадував лише, коли голився, боячись порiзатися. Вiн завiв вуса, щоб через якийсь час повнiстю закрити її. Обличчя його стало мужнiм i набуло не удаваної, а природної серйозностi i поважностi. Зараз у вiдповiдь на жест полковника, пiдтверджуючи його слова, вiн згiдливо нахилив голову.
      - Барвiнок - це жiнка з нелегкою долею, - говорив далi Коваль. - лагiдна i терпляча. Була закохана у Журавля i збиралася залишити заради нього свого чоловiка, Гната Барвiнка. Вона визнала, що гостювала того останнього вечора у Журавля, який вечеряв у товариствi свого сусiди Павленка, накрила на стiл, але незабаром пiшла, бо поспiшала додому. Визнала, що сама поставила чайник на плиту, бо молодi люди схотiли кави. За її словами, нiчого особливого того вечора не сталося. У Журавля настрiй був пiднесений. Вiн розповiдав, як пощастило дати життя своїй науковiй iдеї. Передрукований рукопис його роботи вона якраз i принесла того вечора. Але не повнiстю. Другого дня додрукувала її i прибiгла в обiдню перерву, але Журавель уже не був живий. Я прилучив цей рукопис до справи, - кивнув Коваль на папку, що вже лежала на столi слiдчого. - Проте, гадаю, треба повернути його iнституту тому, що в цiй роботi є дещо корисне для промисловостi. Сам я, Петре Яковичу, чесно кажучи, у машинобудуваннi профан, мислення не технiчне. Хоч трохи i вчився. Але тут i зайцю ясно, що винахiд Журавля треба якнайшвидше впроваджувати в життя. Завлабораторiєю НДI, з яким я розмовляв, вважає, що це хоч i проста, але корисна новинка, яка принесе промисловостi немалий економiчний ефект. Я теж такої думки...
      - Ну, це не тiльки ваша бiда, Дмитре Iвановичу, - посмiхнувся Спiвак, - щодо технiчного мислення. - I, щоб полковник не подумав на нього, додав: - Я розберусь. Адже до юридичного два курси вчився у полiтехнiчному. I тодi вирiшимо, що робити з рукописом. У крайньому разi знiмемо копiю для iнституту.
      - Так от, Петре Яковичу, повторюю, - сказав Коваль, - зi слiв Нiни Барвiнок, нiчого особливого того вечора не сталося. Якщо не рахувати, що Журавель з радощiв пив бiльше, нiж будь-коли.
      - Радiв з приводу цього самого винаходу?
      - В iнститутi менi сказали, що вiн їздив у Тольяттi, на автозавод. Певно, домовився про впровадження свого дiтища. Можна запросити Тольяттi, але гадаю, це зараз не так важливо.
      - А Павленко?
      - Про Вячеслава Адамовича розповiдала мало. Обмежилася кiлькома фразами. Мовляв, як звичайно, мовчав. Коли вiдкривав рота, то тiльки: "Зрозумiйте мене правильно", а потiм знову замовкав або буркотiв щось собi пiд нiс. "Його i в iнститутi так називають: "Зрозумiйте мене правильно", - казала друкарка. - А я його взагалi не помiчаю. Вiн менi як порожнє мiсце". Однак зiзналася, що Павленко залицявся до неї, хоч i без успiху.
      Коли пiшов Павленко вiд Журавля, ми ще не знаємо, бо не розмовляли з ним. Вранцi наступного дня вiн виїхав у вiдрядження до Єревана i повернеться тiльки через тиждень. Не вважаючи його допит невiдкладним, я не давав окремого доручення єреванцям. Сам хочу з ним поговорити. Для повноти дiзнання... Щоб коли закривати нам справу, то з абсолютною певнiстю. - Коваль на кiлька секунд замовк. - Якщо треба буде, викличу Павленка ранiше. Вiн, як i Барвiнок, для нас дуже важливий свiдок...
      У всьому цьому треба ще уважно розiбратися, - говорив далi Дмитро Iванович. - До речi, їх було троє того вечора: Журавель, Нiна Барвiнок, Павленко. Коли вiдчинили квартиру, на столi побачили майже порожню пляшку коньяку, чарки, тарiлки iз ковбасою, чашки для кави. Все це, Петре Яковичу, ви знаєте. Стояло три чарки, три тарiлочки, але чомусь лише двi чашечки, обидвi чистi. Нiна Барвiнок визнає, що каву тiльки збиралися пити...
      Чому три, три i... двi? Виходить, спочатку i вона за столом сидiла, але потiм, коли чекали кави, точнiше окропу, несподiвано пiшла... Що ж сталося пiсля того, як жiнка поставила чайник на плиту - i раптом заспiшила додому? Може, образилася на Журавля - адже вiн, судячи з розповiдей, вмiв скривдити несподiваною витiвкою... Нiна, правда, таке заперечує... Чи, може, втеча її не була несподiваною? Не "раптом"! Запрограмованою?..
      - Так, так, це цiкаво, Дмитре Iвановичу, - пожвавiшав Спiвак. - Деталь iстотна. Усе там, очевидно, складалося не просто. Одвiчний трикутник! Можливо, щось мiж чоловiками зчинилося? Якийсь конфлiкт... I вона не хоче розповiсти... Дуже добре, що ви звернули увагу на таку обставину, як вiдсутнiсть третьої чашки для кави. Виходить, таки не "раптом" заспiшила друкарка додому, а заздалегiдь надумала дременути. Певно, вiд цього i треба нам танцювати. Дивись, виявиться головна ниточка...
      У словах слiдчого Коваль вiдчув поблажливi нотки. Не вистачало, щоб вiн iще сказав: "Молодця!"
      - Деталь - це, звичайно, важливо. Але не в деталях у кiнцевому пiдсумку справа.
      Коваль пильно глянув на Спiвака. У нього в минулому були складнi вiдносини з працiвниками прокуратури.
      Ще не забули в мiстi iсторiю, як Дмитро Iванович воював iз слiдчим Тищенком, кар'єристом i бюрократом, i добився увiльнення того з прокуратури. Коваль вважав, що нiхто не повинен потурати неправдi, що справедливостi повиннi дотримуватися насамперед представники закону, iнакше порушується сам принцип його. Знайшлися, проте, i захисники прокурорського мундира, якi дорiкали Ковалю, нiбито вiн переслiдує молодого фахiвця, i якщо не безпосередньо, то iншими шляхами намагалися, у свою чергу, розквитатися з пiдполковником. Як вiдомо, це закiнчилося тим, що Дмитро Iванович подав рапорт про вiдставку.
      Але потiм усе влаштувалося, i вже не пiдполковник, а полковник мiлiцiї Коваль став працювати у своєму управлiннi консультантом. Проте образа кровоточила i iнодi спонукала пiдозрювати, що прокуратура залучає його до справ не просто складних, а неперспективних, якi ранiше чи пiзнiше доведеться здати в архiв.
      От i зараз у Дмитра Iвановича на секунду промайнула думка: а чи не дивиться на нього Спiвак, теж порiвняно молодий слiдчий прокуратури, як на людину хоч i шановану в правоохоронних органах i поки що працюючу, але хоч-не-хоч як на таку, якiй мiсце тiльки у почесних лавах пенсiонерiв.
      Вiн помилявся, полковник Коваль, хоч по-людськи його можна зрозумiти, знаючи, якi пiднiжки пiдставляли йому заздрiсники. Слiдчий Спiвак не належав до них. I хоч працювати з полковником йому довелося лише на завершальному етапi у справi про отруєння Залiщука, вiн уже тодi вiдчув до Коваля довiр'я i повагу.
      Вiдтодi Спiвак змiнився лише зовнi, точнiше, нового обрису його худорлявому обличчю надали великi роговi окуляри, яких слiдчий досi не носив, незважаючи на вимогу лiкарiв. Але очi його так само дружньо, як i ранiше, виблискували з-пiд скелець.
      - Те, що говорила Барвiнок, звичайно, не доказово, - погодився Коваль. - Ось протокол бесiди з iншою приятелькою Журавля, кравчинею Христофоровою. - Полковник пiдсунув до Спiвака папери. - Хоч i її словам повнiстю довiряти не слiд. Але, скажiмо, її погляд на взаємини Нiни Барвiнок i Журавля здається вiрогiдним: спочатку - службовi, потiм - дружнi, а далi iнтимнi, надiя у молодої жiнки змiнити своє життя. Дома у неї справдi пекло, а у товариствi Журавля та його друзiв Нiна повнiстю перетворювалася: зникала її несмiливiсть, пригнiченiсть, ставала розкутою, веселою. Вона багато читає, у неї ще не вивiтрилися iдеально-шкiльнi уявлення про життя. Дещо романтична, якась слухняно-терпляча, вона з волi батька дуже рано вийшла замiж за людину духовно нерозвинену. Життя не склалося, i коли Журавель вiдродив у неї романтичнi мрiї, слiпо довiрилася йому... Але... Але покiйний усе вiдтягував шлюб, свiдчить кравчиня, - i крах виплеканих надiй був для молодої жiнки тяжчий, вiд усiх попереднiх злигоднiв. Хоч, зауважу, Барвiнок запевняє, що не наважувалася покинути сiм'ю i перейти до Журавля сама. Та в це не дуже вiриться... - Коваль зробив паузу. - Як вiдомо, вiд любовi до ненавистi один крок. Та ще й у таких екзальтованих натур, як ця зовсiм молода жiнка. У таких немає пiвтонiв, лише крайнощi. Для них та чи iнша людина: або - або. Або - велика, благородна, або - негiдник, мерзота.
      Як вважає Христофорова, Нiна поступово зненавидiла Журавля. Ходила до нього й далi, але, можливо, тiльки для того, щоб при нагодi помститися. Кравчиня не виключає, що Нiна Барвiнок, йдучи додому, навмисне вiдкрила газ, щоб, заснувши, п'яний коханець загинув.
      - Гм, - пробурмотiв, пiдвiвшись, Спiвак. Високий i худорлявий, як жердина, вiн поклав окуляри на стiл i почав ходити по кабiнету. - I тому забрала свою чашку? - промовив вiн. - Чи, заздалегiдь готуючи злочин, зовсiм не поставила третю на стiл? I в цьому її помилка? Припустимо отаке, Дмитре Iвановичу? Чи нi?
      - Коли припустимо, що Барвiнок, ненавидячи Журавля i прагнучи помститися, вiдкрила газ, то вона не могла не розумiти, що одночасно задихнеться i невинна людина - Павленко. А це вже щось iнше, Петре Яковичу, - зауважив полковник. - Протирiччя.
      - А може, у неї i з Павленком були свої рахунки? Га?.. Або, навпаки, вони дiяли разом...
      - Демонiчна жiнка, - посмiхнувся Коваль. - У мене теж якось з'явилася така думка, але я її вiдкинув. На Нiну Барвiнок не схоже. Не той характер... Мiж iншим, Петре Яковичу, кави вони так i не пили.
      - Перехотiлося? Але в такому випадку хтось мав би зняти чайник i закрити газ. Наприклад, сам Журавель... А вже потiм лягти спати.
      - Експертиза свiдчить, - нагадав Коваль, кивнувши на папку з документами, - що Журавель дуже сп'янiв.
      - Або друга людина, яка залишилася у квартирi, могла це зробити.
      - Друга людина залишалася недовго. Iнакше вiдчула б запах газу або сама учадiла б.
      Спiвак мовчав.
      Коваль чекав, щоб слiдчий висловився бiльш визначено.
      - Дуже важливо установити, заснув Журавель, коли у квартирi ще були гостi чи вже коли пiшли, - мiркував уголос слiдчий, позираючи то на Коваля, то на Струця.
      - Гадаю, лiг на диван iще при гостях. Вiн був такий п'яний, що навряд чи зачиняв за ними дверi... А чи й заснув вiдразу. - Коваль розвiв руки. - Дуже важко сказати.
      - Замок у дверях який?
      - Сам зачиняється. Гостей можна не проводжати.
      - Доведеться зняти у цiєї Барвiнок вiдбитки пальцiв. I у Павленка, коли повернеться. Хоч це навряд прояснить картину.
      - Дактилоскопiю уже зроблено, Петре Яковичу, - сказав Коваль. - Вiкторе Кириловичу, - звернувся до старшого лейтенанта, - де висновки?
      Iнспектор Струць розгорнув папку, витяг звiдти аркушики i поклав їх на стiл слiдчого.
      - На ручках плити пальцi тiльки самого господаря, Журавля, i Нiни Барвiнок. Iнших немає, - прокоментував Струць.
      - Та вона й не заперечує, ця Барвiнок, що запалювала газ, вставив полковник, поки Спiвак розглядав знiмки.
      - А де iще є цi слiди?
      - Друкарки i самого Журавля - всюди. А на вхiдних дверях є й iншi - цiлий букет. Зараз уточнюємо, кому належать.
      - Виникає iще одне питання, - роздумливо промовив слiдчий. - Чому все ж таки ми виходимо з того, що першою покинула квартиру Журавля Барвiнок? Тiльки з її свiдчень? Ви ж самi, Дмитре Iвановичу, вважаєте, що це не доказово... А якщо першим пiшов Павленко? Тодi все набуває iншого освiтлення.
      - Установимо. А поки що умовно, як робочу гiпотезу, будемо припускати, що все було так, як говорить Барвiнок: пiшла першою, залишивши друзiв удвох.
      - I не попередила їх, що чайник на плитi?
      Коваль невизначено знизав плечима:
      - Каже, що попередила.
      - Як жiнка, як господиня, мала б знати, за скiльки часу закипить чайник. Могла б i води налити менше, та й зачекати кiлька хвилин. До речi, газ було вiдкрито на великий вогонь... Отже, маємо пiдставу припускати, що мiж тiєю хвилиною, коли ця Нiна поставила чайник на вогонь, попрямувала до серванта за чашками i моментом, коли несподiвано вирiшила пiти, щось трапилося таке, що примусило її залишити товариство. I про це вона мовчить. Адже так, Дмитре Iвановичу?.. Я не вiдкидав би апрiорi також свiдчення кравчинi... цiєї, як її...
      - Христофорової, - пiдказав Струць.
      - Так, Христофорової, - говорив далi слiдчий. - В них щось є, хоч сякi-такi факти. Та й мiркування логiчнi. Ви ж згоднi, Дмитре Iвановичу, що любов - це таке могутнє, шалене почуття, в iм'я якого жiнка, не кожна, звичайно, здатна на все: i на подвиг, й на страшний злочин... А Нiна Барвiнок, як ви самi кажете, жiнка романтична, екзальтована, iз схованими в глибинi характеру неабиякими пристрастями.