Современная электронная библиотека ModernLib.Net

I жодної версiї (на украинском языке)

ModernLib.Net / Детективы / Кашин Владимир / I жодної версiї (на украинском языке) - Чтение (стр. 4)
Автор: Кашин Владимир
Жанр: Детективы

 

 


      - Ховатимуть пiслязавтра. Приїздить мати... Ваш Директор дасть вказiвку, як усе органiзувати... Ну, а iншi працiвники вашої лабораторiї? Крiм Журавля, - спитав пiсля паузи Коваль. - Як у них iз творчiстю, вiдкриттями? Бувають?
      Василь Ферапонтович запитально поглянув на полковника.
      - Наприклад, Павленко, - уточнив Коваль. - Теж молодший i поки що, як ви кажете, "незахищений"... Адже так?
      - Вячеслав Павленко? Здiбна людина. Я сказав би навiть талановита. Iнодi щось ляпне, думаєш, дурниця, а потiм придивишся - думка. Але враз згасає, як iскра у повiтрi. Дуже повiльний, якийсь неорганiзований. Характер вiдлюдкуватий. Завжди чимось незадоволений, якийсь неспокiйний. А чому - незрозумiле! Усе в нього наче гаразд. I вдома нормально, i в iнститутi до нього добре ставляться... Тепер йому буде трохи складнiше. Вiн втратив бiльше, нiж будь-хто. Вони iз Журавлем разом працювали над плановою темою. Антон Iванович не давав погаснути творчiй iскрi, коли та спалахувала у Павленка, вiн його пiдштовхував... Журавель завжди прагнув зробити все якнайшвидше, довести справу до кiнця, впровадити, пропадав на заводi, лаявся, коли справа затягувалася. Його улюбленим виразом було: "Поки ви тут у носi колупаєте, поїзд пiде!"
      Ну, i йому дiставалося, коли тяг в оберемку разом з цiкавою розробкою яку-небудь халтуру... Взагалi, у мене було таке враження, що для його бурхливої натури не вистачало простору. Була чутка, що збирався перейти на завод, хоч i у нас для нього створили всi умови... - Василь Ферапонтович вимовив останнi слова з притиском, мовби боявся, що у полковника виникне сумнiв у доброзичливому ставленнi до Журавля. - У їхнiй спiвдружностi, цих двох молодих науковцiв, Павленко здебiльшого був, так би мовити, "головою", iндуктором iдей, а Антон Iванович, як у нас кажуть, "ногами". "Ноги" всюди ходять, носять на собi "голову", пробивають шлях iдеї, усiма правдами i неправдами прориваються через вiдомчi перешкоди аж до комiтету з науки i технiки чи галузевого мiнiстерства, який мiг би зацiкавитися розробкою. Саме "ноги" дають нагору концепцiю. Простiше сказати - пояснення щодо значення вiдкриття або винаходу i рекомендацiї тим чи iншим органам про його використання. Будь-яке впровадження у виробництво нового, нової технологiї вимагає багато зусиль i нервiв. I тут незамiнна роль "нiг". Журавель мiг дiстати схвалення тiй чи iншiй роботi не тiльки на землi, але й у космосi, якщо виникла б потреба i у космiчнiй вiзi. Вiн був лiдером за своєю натурою. Сам Павленко з усiма своїми iдеями нiколи не пробився б, бо "голова" мiркувала хоч i правильно, але дуже повiльно i мляво. Ми завжди пiдтримували таку спiвдружнiсть, покладали надiї на цих хлопцiв, особливо на Журавля... I от, будь ласка... Боюсь, що тепер i дисертацiя Вячеслава Адамовича затримається. Журавель йому швидко пробив би.
      - А чого ж Журавель сам не захищався?
      Завiдуючий лабораторiєю нiчого не мiг на це сказати.
      - Хто знає. Не поспiшав, iще, мовляв, встигну... От i "встиг", - гiрко додав вiн. - I свiй винахiд до кiнця не довiв... Шлях вiд винаходу до його практичного впровадження для нас найскладнiший, Дмитре Iвановичу. Знайти, зметикувати, тобто винайти, це навiть не пiвсправи, а чверть або й того менше, - пояснював далi Дейнека. Зiткнення стiлькох iнтересiв, поява стiлькох проблем! Iншого разу питання так заплутають, що начебто усi "за", а справа з мiсця не рушає... I не второпаєш "чому"... Здебiльшого усе пояснюється просто: виробництву, яке має свiй стабiльний план, налагодженому, нецiкаво займатися нововведенням, яке спочатку впроваджується звичайно, в невеликiй серiї, перебудовуватися для нього. Хоч згодом це нововведення дасть досить солiдний ефект, але ризикувати поточним планом нiхто не хоче, вважаючи, що "поки сонце зiйде, роса очi виїсть", або ще сказати: "краще синиця у руцi, нiж журавель у небi".
      Василь Ферапонтович помiтив, що у нього вийшов невдалий каламбур, знiяковiв i замовк.
      - Ах, Антон, Антон! - вигукнув вiн через декiлька секунд. - Просто не вiриться, що його немає. Були й у нього, звичайно, грiшки, як у кожної людини, тут i прогульчики, i запiзнення iз роботами, але все надолужувалось його життєвою активнiстю, його доброзичливiстю, готовнiстю допомогти колективу! Нам завжди його не вистачатиме...
      - А не було у нього причин для самогубства?
      - Та що ви, товаришу полковник! Я ж кажу: це була весела, життєрадiсна людина, з добрим таким, задьористим живчиком.
      - Який-небудь стрес?
      - Нi, нi!.. А втiм, - подумавши, додав Василь Ферапонтович, чужа душа - темний лiс... Може, щось особисте скоїлось?.. Та нi, не думаю... В iнститутi у нього загалом усе було як слiд, - повторив вiн.
      - У вашiй лабораторiї атмосфера товариська?
      - Аякже!
      - Журавель i Павленко не сперечалися один з одним, не сварилися? Були у них конфлiкти?
      - Ну, ми усi сперечаємось. Суперечки, як вiдомо, народжують iстину. У науцi змагання iдей, зiткнення поглядiв - рушiй прогресу. Хiба можна без суперечок?!
      - Маю на увазi iнше, - м'яко пояснив Коваль. - Чи не помiчали ви мiж ними зiткнень, так би мовити, характерiв. Скажiмо, самолюбств, амбiцiй. Чи не було образ, кривд?
      - Нi, що ви! - обурився Дейнека. - Павленко нiколи не ображався на зауваження Антона, навiть коли той кепкував з нього, жартома називаючи "мислячим равликом". Менi здається, що Вячеслав Адамович просто хоче жити як легше, не напружуючись. Наука йому, можливо, уявлялася таким собi оазисом серед бурхливого життя: спочатку емнеес, потiм кандидат або навiть доктор, потихеньку, легесенько, не кваплячись. Тим бiльше що голова у нього, як кажуть, "варить" i вiн вiрив у себе. Наука вабила його, як бiлий халат декого, хто рветься у медичний!.. I все ж це була майже iдеальна спiвдружнiсть, та й сусiдами вони були... Обидва молодi... А вiдмiннiсть характерiв навiть притягувала їх один до одного, як плюс i мiнус... Та чому це вас цiкавить, Дмитре Iвановичу? - раптом спитав учений. - Це, здається, не так суттєво...
      - Я хотiв би зрозумiти життя iнституту, взаємини людей, якi рухають людську думку, прогрес. Адже в науцi, особливо технiчнiй, я, на жаль, профан...
      Полковник помiтив, що його самоприниження полестило завiдуючому лабораторiєю.
      - Показати вам нашу дослiдну майстерню, де працював Журавель? - запропонував вiн.
      - Радий буду, - залюбки погодився Коваль, - але ранiше покажiть його стiл.
      - Ви за ним сидите, - сказав Дейнека.
      Дмитро Iванович вiдчинив тумбу стола i почав висувати шухляди, одну за одною, i переглядати папери. Завiдуючий лабораторiєю терпляче чекав.
      - Ви можете, Василю Ферапонтовичу, популярно пояснити суть технiчної проблеми, над якою працював Журавель? - спитав полковник, копаючись у шухлядах.
      - Спробую, - почухав потилицю Дейнека. - Проблема номер один у машинобудуваннi, - почав вiн, збираючись iз думками, - довговiчнiсть, незношуванiсть машин. Оця сама стiйкiсть проти зношування залежить вiд деталей, пар, що труться одна об одну. Це зрозумiло?
      - Абсолютно, - пiдтвердив Коваль.
      - А вiд чого залежить в свою чергу мiцнiсть самих цих пар? Вiд багатьох факторiв, наприклад вiд матерiалу, з якого вони зробленi, а так само вiд заключної, фiнiшної, їхньої обробки. Завiдуючий лабораторiєю, бачачи, як зосереджено слухає його полковник, увiйшов у роль лектора i iз задоволенням пояснював: - I ось ми пiдiйшли до головного. При абразивнiй обробцi деталей, якi потiм, працюючи, зазнаватимуть тертя, скажiмо, при обробцi наждаком, частинки твердого абразиву, тобто наждака, неминуче втискуються у поверхню цих деталей. Запобiгти такому явищу неможливо. А ще коли поверхню оброблять машиною, метал перегрiвається, стає м'яким i дрiбнюсiнькi уламочки абразиву утираються в оброблювану поверхню. I залишаються в нiй...
      Коваль вiдклав папери. Те, що розповiдав завiдуючий лабораторiєю, було елементарно i хто знає, чи могло стосуватися справи, яка привела його до iнституту, але вiн зацiкавився, здавалося, простою технiчною проблемою, про яку розповiдав Дейнека.
      - Цi втиснутi непомiтнi простим оком уламочки абразивiв, - говорив далi завлабораторiєю, - пiд час експлуатацiї машини в процесi тертя випадають, i пiсля них на поверхнi утворюються порожнинки, через якi витiкає, скажiмо, мастило. - Василь Ферапонтович схопив з столу чистий аркуш паперу i швидко накреслив двi притиснутi одна до одної площини, в тiлi яких в мiсцi прилягання понаставляв крапок, що мали означати найдрiбнiшi вкраплення абразиву. - Щоб уникнути цього, шлiфування деталей намагалися здiйснювати не грубо, рiзко, а багаторазово, поступово зменшуючи розмiр наждачного зерна, потiм пасти - i так аж до фiнiшної полiровки. Тобто прагнули створити iдеально гладеньку поверхню, якої можна досягти лише при тривалiй ручнiй обробцi. I все ж, Дмитре Iвановичу, течi, скажiмо, сальника в автомобiлi, уникнути не вдається, ви про це, звичайно, знаєте... Та це вже питання номер два, яке випливає iз загальної проблеми. Нею особливо заклопотанi експлуатацiйники... I ось, - завiдуючий лабораторiєю зробив багатозначну паузу, - на сцену виходить молодший науковий спiвробiтник нашого iнституту Антон Журавель, земля йому пухом.
      Усе генiальне, як вiдомо, просте. Нiкому на думку не спало, а його раптом осiнило!.. От як буває, - з нотками заздростi у голосi промовив Дейнека. - У нас його називали "щасливчик Антон"... Та що я таке кажу! Який вже "щасливчик"! - зiтхнув Василь Ферапонтович. - Я не вповнi обiзнаний з розробкою Антона Iвановича, - перейшов знову на дiловий тон завлаб, - бо вiн не встиг подати роботу, а тiльки повiдомив про принцип винаходу. А принцип, повторюю, простий до генiальностi. В загальних рисах iдея така: Антон Iванович вирiшив змiнити поведiнку абразивного iнструменту пiд час шлiфування, його одноманiтний рух - i цим самим виключити повторне влучення алмазного зерна в одну й ту саму борозенку, у ту ж чарунку. Для ясностi, Дмитре Iвановичу, скажiмо, як потрапляє голка патефона в борозенку на платiвцi, яку поступово кришить i поглиблює. Абразив, за iдеєю Журавля, шлiфуючи деталь, має робити по поверхнi не однаковi, а складнi, рiзноманiтнi рухи - круговi, поперечнi, скiснi. - Дейнека закружляв руками над столом у всi боки. - Досягається хаотичний рух, i таким чином уламочок абразиву, не потрапляючи весь час в одну й ту саму точку, вже не втискується в оброблюваний метал, i згодом, пiд час експлуатацiї виробу, з нього, природно, нiчого не випадає, оскiльки i випадати нiчому - порожнин на поверхнi не утворюється, i площини iдеально прилягають одна до одної... От i не буде протiкати сальник в машинi.
      Цим винаходом Журавель уже зацiкавив виробництва Мiнавтопрому. Вiн, здається, навiть домовився про розробку i впровадження нового способу шлiфування.
      Обличчя завiдуючого лабораторiєю, облямоване рудою бородою, яке спочатку не здалося Ковалю симпатичним (Дмитро Iванович чомусь не любив бородатих, особливо рудих), тепер приємно освiтлювалося щирим захопленням.
      - То пiдемо, товаришу полковник, до нашої макетної майстернi? - нагадав той пiсля паузи.
      Коли вони спускалися сходами у напiвпiдвал, Коваль спитав:
      - Василю Ферапонтовичу, а в цiй iнiцiативнiй темi, у винаходi Журавля, про який ви розповiли, "головою" теж був Павленко? Чи сам Журавель? Iдея чия? Може, теж Вячеслава Адамовича?
      Дейнека на кiлька секунд зупинився.
      - Павленко? Слово честi, не знаю... Здається, це був той випадок, коли "голова" i "ноги" з'єдналися в однiй особi... Павленко нiколи не змiг би замiнити Журавля, але у Антона Iвановича це iнодi виходило. Не маючи сил дочекатися вiд Вячеслава потрiбного рiшення, вiн сам шукав його. Але стверджувати не можу... Журавель збирався укласти угоду iз заводом, але вiд свого iменi чи разом з Павленком - не знаю... Все це було, так би мовити, ще у стадiї оформлення... Втiм, це може знати тiльки сам Павленко, але вiн зараз у вiдрядженнi. Якщо потрiбно, вiдкличемо.
      - I хто ж тепер завершуватиме винахiд?
      - Вирiшить дирекцiя. Певно, доручать нашiй лабораторiї... Можливо, й Павленку. Справа цiкава, i тягти з нею не можна. Рукопис Журавель дав на передрук нашiй друкарцi, але її сьогоднi немає.
      Протягом усього перебування в iнститутi, пiд час розмови з директором, з Василем Ферапонтовичем, Коваля не залишала думка: два днi, як помер спiвробiтник, а в iнститутi нiхто про це не знав. Чому?
      Ну, припустимо, сусiдка, Варвара Олексiївна, не подзвонила до iнституту. Зрештою, не її це справа... Але цiкаво, чи повiдомила про це чоловiковi? Павленко, безумовно, перервав би вiдрядження, щоб провести свого приятеля в останню дорогу. Але повернутися вiн може тiльки з дозволу начальства. Виходить, або вiн теж не знає про смерть Журавля, або з якихось причин не може приїхати.
      А от Нiна Барвiнок, друкарка! Адже вона ще позавчора довiдалася вiд нього, що Журавель загинув. Чому не повiдомила про це?
      Прощаючись iз завiдуючим лабораторiєю, полковник попросив показати йому кiмнату машбюро. По дорозi спитав Дейнеку:
      - А було якесь захоплення, хобi у Журавля?
      Василь Ферапонтович у вiдповiдь розвiв руками:
      - Не знаю. Напевне. I, можливо, не одне. Вiн був багатогранною людиною.
      - I ще одне запитання, - цiкавився полковник. - Чи великою була б винагорода Журавлю, якби винахiд пiшов у виробництво?
      - О! - вигукнув у захватi трохи писклявим голосом завiдуючий лабораторiєю. - Скiльки одержав би? Багато, дуже багато! Винахiд знайшов би широке застосування у машинобудуваннi, всюди, де вiдбувається тертя деталей i потрiбне iдеальне прилягання... Грiшми? - вiн знову розвiв руками, - Не злiчити! Нi економiчного ефекту в масштабi країни, нi винагороди винахiдниковi. Це ж у планi тих нововведень, якi зараз пiдтримуються в зв'язку з прискоренням технiчного прогресу.
      Машбюро виявилося маленькою кiмнаткою, в якiй стояло два столики з друкарськими машинками. Одна з них була закрита незугарно пошитим дерматиновим чохлом невизначеного кольору. Бiля столика, на якому вона горбилася, стояв старенький стiлець. За другим таким самим столиком зосереджено стукала гарненька жiночка, яку Коваль у думцi вiдразу охрестив "каштановою". На нiй було добре пошите, модне свiтло-коричневе плаття, голову розкiшною короною прикрашала каштанова зачiска.
      Полковник привiтався, жiнка перестала стукати i пiдвела на нього очi. Вони були блискучi i теж каштаново-карi.
      - Менi потрiбна Нiна Барвiнок. Вона тут працює?
      - Тут, - жiнка кивнула в бiк закритої машинки. - Але її сьогоднi немає.
      - Чому? - спитав Коваль.
      - Очевидно, занедужала, - вiдповiла друкарка. - Вона частенько хворiє, - раптом вихлюпнулося у неї приховане незадоволення. - То одне, то iнше. Слабенька. - I враз очi її спалахнули цiкавiстю: Ви принесли роботу?
      - Нi, - сказав Коваль.
      - Щось передати їй?
      - Нi, - повторив полковник. - Передавати нiчого не треба. - Вiн витяг шухляду столика Барвiнок i, не виявивши в нiй нiчого, крiм копiрок, зрозумiв свiй прорахунок: не забрав у Нiни Василiвни вчора папку, в якiй, очевидно, було закiнчення роботи Журавля.
      I вiн вирiшив доручити Струцевi викликати друкарку в мiлiцiю.
      Матерiали Журавля належало приєднати до справи, i полковник обмiрковував зараз аргументи, щоб, не порушуючи закону, ознайомитися з ними i лише потiм повернути їх iнституту для впровадження в життя цiнного винаходу...
      7
      Коваль повернувся до кабiнету Струця, який розмовляв iз Нiною Барвiнок, коли тому вже допекло до живого.
      Худорлявенька жiночка на запитання вiдповiдала короткими "так", "нi" або "не знаю" i покiрно погоджувалася, коли старший лейтенант зауважував їй на протирiччя. Вона була вкрай пригнiчена загибеллю Журавля, i виклик до мiлiцiї став для неї нелегким випробуванням.
      - Чим ви доведете, що пiшли першою i сказали, нехай каву беруть самi, коли закипить чайник?! - уже пiдвищеним тоном питав Струць.
      Друкарка скривилася: мовляв, чим я можу довести?! Побачивши Коваля, вона ще дужче зiщулилася на стiльцi i нижче опустила голову.
      Дмитро Iванович примостився у кутку, бо кабiнетик Струця був тiсний для трьох. Вiн з докором поглянув на його господаря. Кому-кому, а старшому лейтенантовi добре вiдомо, що доводити має дiзнавач i слiдчий i цього не можна вимагати вiд пiдозрюваної. Але вiн нiчого не сказав, щоб не ставити старшого лейтенанта в незручне становище. Та й, глянувши на Струця, полковник зрозумiв, що той сам не радий своїй помилцi, але не наважується вiдразу її виправити, аби не акцентувати на цьому увагу.
      - А Журавель або Павленко чули вашi слова? - вже спокiйнiше спитав Струць.
      - Не знаю, - коротко вiдповiла друкарка.
      - Скажiть, Нiно Василiвно, о котрiй годинi ви того вечора пiшли з квартири Журавля? - поцiкавився й собi Коваль. - Майте на увазi, вам не треба виправдуватися i доводити. Просто змалюйте нам обстановку того вечора, - додав вiн, скоса глипнувши на старшого лейтенанта.
      Друкарка не приховувала, що у Журавля гостювали вона i Павленко. Отже, хто пiшов перший, а хто залишався з господарем, стало головним питанням дiзнання, i полковник, зрозумiвши, що старший лейтенант це нiяк не з'ясує, вирiшив допомогти.
      Друкарка на секунду пiдвела голову i, не помiтивши у поглядi Коваля тих гнiвних iскорок, якими щойно обсипав її вусатий старший лейтенант, пiдбадьорилася.
      - До хвилини не пам'ятаю, - вiдповiла жiнка. - Додому прийшла близько дев'ятої, але дорогою заходила у продуктову крамницю на Лiвобережному. Потiм у гастрономi купувала яблука. Дмитрику моєму потрiбнi фрукти, а яблука були недорогi. Стояла з пiвгодини.
      Струць з подивом глянув на жiнку, яка щойно вiдповiдала йому лише одним-двома словами, а тепер отак розбалакалась.
      - Що ж виходить? - повторив своє запитання Коваль. - Якщо вiдкинути час, витрачений у крамницях... Бiльше ви нiкуди не заходили?
      Барвiнок похитала головою.
      - Крамницi забрали у вас скiльки часу?
      - Близько години.
      - Дещо купили на Лiвобережному масивi. А яблука? У якому гастрономi?
      - Яблука близько дому, у гастрономi "Славутич".
      - А час на дорогу? - пiдказав Струць. - Чим ви їхали вiд Журавля? Чи пiшки йшли?
      - Пiшки, звичайно, - вiдповiла друкарка. - Це близько. Певно, пiшла я вiд Антона Iвановича десь о восьмiй або близько восьмої... Точнiше не знаю. - Немов виправдуючись, жiнка простягла лiву руку: - Годинника в мене немає, зiпсувався, нiяк не вiдремонтую. А в Антона Iвановича я не подивилася...
      Згадавши про Журавля, Нiна Василiвна знову засмутилася, здавалося, ось-ось заплаче.
      Старший лейтенант пiдраховував олiвцем хвилини, витраченi жiнкою на дорогу у крамницi, на купiвлю i повернення додому.
      Струць захопився арифметикою, а полковник думав, що, певно, не цифри дадуть вiдповiдь на головнi питання. Плюс-мiнус кiлька хвилин у цiй iсторiї не вирiшували справи. Важливо було встановити, чи справдi Барвiнок пiшла першою, залишивши Журавля i Павленка удвох. Не вистачало свiдчень людей, якi могли бачити, коли вийшли з квартири Журавля друкарка i Павленко: разом чи по черзi? I хто перший? О котрiй годинi?.. А де взяти таких свiдкiв? Адже нiхто спецiально не стежив за цiєю квартирою. Тiльки сусiди могли випадково помiтити... I завдання розшуку та дiзнання зараз - опитати цих людей... А поки що... Оскiльки таких вiдомостей не було, допоможе не арифметика, а психологiя. Треба заглибитися у взаємини дiйових осiб цiєї iсторiї, зазирнути вглиб їхнiх характерiв. Iншого шляху, поки факти не встановленi, Коваль не бачив.
      - Ну, гаразд, скажiть, чому ви раптом зникли з хати, збиралися вечеряти, господарювали, а коли чоловiкам схотiлося кави, пiшли, не дочекавшись, поки закипить чайник? - спитав полковник.
      Друкарка слухняно кивнула:
      - Так, так, згадала про свої справи i пiшла.
      - I нiчого не сталося мiж вами?
      Нiна Василiвна знизала плечима.
      - Ви не посварилися з Антоном Iвановичем?
      - Нi, що ви! - Очi жiнки вiдразу наповнилися слiзьми. - З Антоном Iвановичем! Нi, нi! - рiшуче заперечила. - Хiба з ним можна сваритися!
      Вона говорила гугняво, бо весь час терзала хустинкою очi i нiс.
      - А вiн вас нiчим не скривдив того вечора?
      Жiнка не вiдповiла. Сльози почали душити її. Вона намагалася їх стримати i дуже закашлялась.
      Коли кашель минув, Нiна Василiвна пiдвела на Коваля мокрi очi i докiрливо промовила:
      - Як можна говорити таке!
      - Ви любили його?
      - Так.
      - Збиралися перейти до нього?
      - Так.
      - Це рiшення було обопiльним?
      - Так.
      - Але воно весь час не здiйснювалося!
      Жiнка тяжко зiтхнула.
      - Чому, якщо не секрет? Антон Iванович роздумав?
      - Це - найблагороднiша людина, людина слова, це, це... - Барвiнок нiяк не могла вимовити слово "був" i ладна була знову залитися слiзьми.
      - То з чиєї ж вини не склалася ваша нова сiм'я? "Що" або "хто" став на завадi? Чоловiк? Батько? Втрутилася громадська думка?
      - З моєї вини, - тихо промовила Нiна Василiвна, - тiльки з моєї... I цього я собi нiколи не подарую!
      Вiд слiз її нiс, усе обличчя розпухло, свiтлi, довгастi, як мигдаль, очi почервонiли, i вона являла собою сумне видовище.
      - Не плачте, Нiно Василiвно, - попросив полковник. - На жаль, Антону Iвановичу вже нiчим не допоможеш. Дмитру Iвановичу неприємно було бачити Барвiнок у такому непривабливому виглядi.
      Поглядаючи зараз на неї, Коваль пригадував усе, що довiдався про цю жiнку. Народилася вона у селi, поблизу Києва, у щасливiй родинi. Зростала одиначкою у батькiв, успадкувавши вiд матерi не лише гарне личко, а й тихий, лагiдний характер. Батько, колгоспний механiк Василь Козак, i мати, рахiвник сiльпо Ганна Григорiвна, дочку в любистку купали. Нiночка допомагала матерi по господарству, не водилася нi з ким, не бiгала з подругами на великий луг, що тягся аж до Днiпра, де, ховаючись у високiй травi, було гарно грати у квача. Одне слово, не завдавала батькам нiякого клопоту.
      Але якось улiтку, коли Нiночка уже перейшла у сьомий клас, сталося нещастя. П'яний тракторист потемки наїхав на Ганну Григорiвну, що поверталася з роботи.
      Батько Нiни, не маючи сил пережити загибель дружини, спробував повiситися у сараї, i його буквально вийняли iз зашморгу.
      З того часу все у життi Нiни пiшло шкереберть. Батько запив i незабаром втратив посаду механiка. Вiн уже не мiг ходити бiля машин i подався до Києва. Там узявся ремонтувати шляхи. Нiна iще два роки ходила до школи, але, не бачачи перспективи пiсля десятилiтки, не стала її закiнчувати, пiшла з дев'ятого класу i вступила на курси машинопису.
      Коли їй виповнилося вiсiмнадцять, до неї посватався приятель батька - бригадир каменярiв Гнат Барвiнок. Вiн був старший вiд Нiни на десять рокiв, буйний напiдпитку i неприємний їй. Але батько, якого Барвiнок весь час пiдтримував на роботi i споював удома, був iншої думки, i Нiна пiдкорилася батькiвськiй волi.
      Перший час пiсля непишного весiлля у хатi було спокiйно. Але з того часу, як батьковi зовсiм вiдмовили руки i уся сiм'я лягла на плечi Гната, той розперезався.
      Нiна як могла догоджала обом, i батьковi i чоловiковi, та це мало допомагало. Потiм народився син, i жiнка повнiстю замкнулася на дитинi..
      - Ми просимо, Нiно Василiвно, - пояснював Коваль, - допомогти нам розiбратися у сумнiй iсторiї загибелi Антона Iвановича... Скажiть, ви не пiшли жити до Журавля тому, що не хотiли залишити чоловiка, позбавити дитину батька? Так? Якщо так, то я вас розумiю...
      - Нi, не так, - рiшуче вiдповiла жiнка, вiдвернувшись вiд старшого лейтенанта, щоб розмова йшла лише з Ковалем. - Чоловiка я ненавиджу. Дитина? Митрик? Хiба такий батько йому потрiбен?
      - Чому так говорите про чоловiка?
      - Для вас це не має нiякого значення. - Нiна знову мигцем глянула на Струця, i Дмитро Iванович зрозумiв, що вона соромиться старшого лейтенанта. Та не мiг же вiн попросити господаря кабiнету пiти! Тим бiльше що з боку опитуваної такого бажання не було висловлено.
      - Крiм того, я свого чоловiка боюся. П'яний, вiн дуже страшний. Не раз погрожував ножем. Вiн здатний на все... I я боялася i за себе, i головним чином за Антона Iвановича.
      - I за батька?
      - Ну, так само i за батька... - роздумливо промовила Нiна. - Хоч, може, його i не чiпав би... Вони ж нерозлий-друзi по пляшцi...
      Втiм, i за батька теж. Адже менi i його жаль: вiн стiльки зазнав у життi, дуже нещасний, хворий i по-своєму любить мене. Можливо, п'є ще й тому, що почуває себе винним у моїй долi, хоч поганого не хотiв, але так склалося... Жили ми бiдно, а Гнат добре заробляв... Звичайно, батько не думав, що так буде. Спочатку лаявся з Гнатом, захищав мене, а потiм iще дужче запив. Якби пiшла я, зовсiм пропав би. Гнат його iз квартири вигнав би... Одне слово, зi мною вийшло як у приказцi: i гiрко їсти, i жаль викинути.
      - А як ставився Антон Iванович до такої вашої нерiшучостi?
      Нiна Василiвна замислилася, стягнувши брови над перенiссям.
      - Як? Спочатку сердився, казав, щоб я нiчого не боялася, переходила до нього, вiн захистить... Але потiм махнув рукою: "Ну, дивись сама, я почекаю, мiй дiм - твiй дiм, i Митька заберемо... Та тiльки не розглядайся довго, а то й справдi запiзнишся"... - Нiна Василiвна трохи помовчала. - Скажу правду, - нарештi промовила вона, - у мене iнодi з'являлося таке почуття, що все це вiн пропонував не так з любовi, як знаючи моє нелегке життя, жалiючи, з доброти своєї. I коли бачив, що я не наважуюсь, то це його не те щоб радувало, але якось влаштовувало, нiби заспокоювало. Мовляв, моя совiсть чиста, покликав, а що не йде, тягне - справа її: баба з воза - коням легше. Вiн не наполягав категорично, не лаявся, не гримнув, як кажуть, кулаком по столу... А я все чекала: замкне якогось вечора дверi i не пустить додому... Якби ж! Така спокiйна його поведiнка теж стримувала мене вiд рiшучого кроку... Ковалю пригадалися слова Килини Сергiївни про те, що тепер, пiсля смертi Журавля, Нiна помириться з чоловiком i заспокоїться.
      - А може, ви не наважувалися на рiшучий крок ще й тому, що Антон Iванович був людиною хоч i сердечною, але iмпульсивною? - спитав полковник.
      - Так, дуже сердечний, - кивнула Барвiнок. - Але до чого тут "iмпульсивний"?
      - Опора немiцна. Не однолюб за складом характеру.
      Нiна Василiвна уже не терзала свiй нiс i розмовляла з Ковалем, здавалося, зовсiм спокiйно, але у вiдповiдь на це зауваження глянула обурено.
      - Цiлком природно, - вiв далi полковник, - якщо ви боялися зруйнувати одне i не збудувати iнше. Не були певнi, чи складеться нова сiм'я, як зживуться у нiй новий чоловiк i ваш син... А ви ж, як i кожна жiнка, насамперед - мати...
      При цих словах друкарка запротестувала:
      - Не треба бiльше говорити про нашi почуття i взаємини з Антоном Iвановичем, менi це тяжко.
      - Що ж, - м'яко промовив Коваль, - перейдемо до iншого. Антон Iванович одночасно з науковою працею ще й чоботарював?
      Друкарка iнстинктивно пiдiбгала ноги. Полковник помiтив цей мимовiльний рух.
      - Не треба, Нiно Василiвно, ховатися, я вже звернув увагу на вашi гарнi чобiтки i знаю, що пошив їх Журавель. Нiчого поганого в цьому немає... Скажiть, багато було у нього замовниць?
      - Не було нiяких замовниць! - швидко заговорила жiнка. - Вiн грошей не брав. I шив, може, одну-двi пари на рiк тiльки друзям. Вiн був художник, любив малювати, у мене є його пейзаж. Вiн казав: коли я роблю що-небудь красиве, то руки у мене зайнятi, а думкам вiльно i легко i менi краще думається... А ще казав, що i Лев Толстой у вiльну годину любив шити чоботи... Який же тут злочин?!
      - Я не сказав "злочин", Нiно Василiвно, - з притиском на словi "злочин", - зауважив полковник. - Чому ви думаєте, що ми тут з Вiктором Гавриловичем тiльки про злочини говоримо, все до злочину зводимо?.. Художник - це чудово. I я вам скажу, Нiно Василiвно, говорив далi Коваль, нахилившись до жiнки, немов повiдомляв їй по секрету, - що талановитий модельєр взуття не менший митець, нiж портретист або пейзажист... Та залишимо Толстого i високе мистецтво i повернемося, як каже приказка, "до наших баранiв", тобто до прози життя. Значить, Антон Iванович грошей не брав з друзiв, чи, точнiше, подружок. Чоловiкам, вiн, здається, не шив, тiльки елегантнi жiночi черевички або чобiтки... Тодi звiдки ж у нього грошi? На свою зарплатню молодшого наукового спiвробiтника, емнеес, не дуже розгуляєшся. Он поряд живе такий самий науковець Павленко... I дружина працює, i дiтей немає. Проте живе бiднiше. Набагато. Може, у Антона Iвановича заможнi батьки, родичi? Йому хто-небудь допомагав?
      На обличчi Нiни вiдбився подив:
      - Що ви! Нiхто. У нього мати десь на Рiвненщинi чи Волинi, вiн сам їй надсилав грошi.
      - I ще таке, Нiно Василiвно. Ви сказали, що Журавель шив одну-двi пари на рiк приятелькам...
      Ковалю хотiлося зараз додати: "Як же ви терпiли такий альтруїзм, збираючись за нього замiж?" - але стримався. Жiнка могла вiдповiсти, що вона ще не мала на Антона прав, або сказати, що зрештою, це її особиста справа. Його дуже цiкавили такi тонкощi, бо могли глибше висвiтлити справжнi взаємини мiж нею i Журавлем. Проте Дмитро Iванович сподiвався, що це йому пощастить з'ясувати пiзнiше, не прямо "в лоб".
      - У Києвi, - говорив далi полковник, - такi примiтнi, оригiнальної моделi чобiтки я вже бачив на вулицях не в одної чи двох модниць, а бiльше. I це у такому великому мiстi, як наше... Я вам, звичайно, вiрю, - поспiшив додати Коваль. - Але все це незрозумiло. Протирiччя. Як пояснити? Припустити, що таких чобiткiв пошито набагато бiльше, нiж ви кажете, можна i без обчислювальної технiки.
      Нiна Василiвна нiчого не змогла або не схотiла пояснити, i Коваль вирiшив поки що залишити це питання вiдкритим.
      Вони iще довго розмовляли в кабiнетi Струця. Старшого лейтенанта бiльше цiкавило, що робив Журавель у вiльний час, i друкарка розповiдала, як iнодi до нього заглядали знайомi, найбiльше жiнки, частiше вiд iнших кравчиня Келя. У Антона Журавля дiм був вiдкритий для друзiв, Нiна знайшла потрiбне їй слово - "доброзичливий", у барi завжди стояло яке-небудь вино, але великих гулянок господар не любив. Якщо заходив хто-небудь, гостинний Журавель пропонував чарку вина, бутерброд. Розмовляли найчастiше про iнститутськi справи, iнодi про фiльми, акторiв, спортивнi подiї, лiтнi вiдпустки, про все на свiтi, як це буває у товариствi випадковому, що не має спiльних дiлових iнтересiв. Коли збиралося вiдразу кiлька чоловiк, могли сiсти за карти. Сама Нiна, якщо не копалася на кухнi - адже треба було допомогти Антону Iвановичу, - теж брала участь у розмовах.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15