Современная электронная библиотека ModernLib.Net

I жодної версiї (на украинском языке)

ModernLib.Net / Детективы / Кашин Владимир / I жодної версiї (на украинском языке) - Чтение (стр. 13)
Автор: Кашин Владимир
Жанр: Детективы

 

 


      Дмитро Iванович бачив, що Павленко - людина слабодуха, усiм незадоволена, завжди вважає себе скривдженим, обiйденим. А люди, ображенi на життя, на долю, iнодi бувають несподiвано злими i небезпечними.
      Але чи можна пiдозрювати людину у тяжкому злочинi на пiдставi лише таких абстрагованих мiркувань? Чи не зневажається у такому випадку презумпцiя невинностi? Чи має вiн, полковник Коваль, моральне право вбачати у Павленковi вбивцю?! Адже цiлком можливо, що Вячеслав Адамович, сам не дуже тверезий, не згадав, йдучи, про чайник, не заглянув на кухню, не звернув увагу, що вогонь погас, а краник вiдкрито, i спокiйно пiшов до себе спати.
      Дмитру Iвановичу не хотiлося погано думати про людей, якi так чи iнакше потрапили у коло його iнтересiв, - про того ж Вячеслава Павленка, Нiну Барвiнок, - але вiн мусив дати вiдповiдь закону на всi запитання, що поставила смерть Журавля, а тепер i загибель Килини Христофорової, яка за життя теж опинилася у тому ж досить чiтко, хоч, можливо, i не повнiстю ще окресленому ним колi, в якому оберталися Журавель, Павленки, Нiна Барвiнок, старий Коляда, Христофорови, "пан" Потоцький та ще, може, хтось досi невiдомий...
      Ну що ж, завтра на допитi Павленка багато що мав з'ясуватися!..
      Дмитру Iвановичу стало холодно, незважаючи на тепле ратинове пальто i хутряну шапку - пiклування Ружени, Вiн пiдвiвся з лавочки, застебнув пальто i, продовжуючи прогулюватися, наблизився до будинку.
      Лише вчора вони виїхали звiдси майже без речей, як молодожони. Частину старих меблiв, якi збереглися, Ружена здала до комiсiйної крамницi, а мотлох, такий, як пом'ятий, ребруватий диван у кабiнетi та продавлене, колись улюблене, крiсло господаря, залишили на мiсцi.
      Будинок стояв порожнiй, настовбурчений, але Дмитру Iвановичу, коли вiн увiйшов, щiльно зачинивши за собою за звичкою дверi, немов боявся впустити холод, несподiвано здався сповненим життя.
      Пусткою для нього була якраз нова трикiмнатна квартира там, на Оболонi, i не тому, що iще не мала меблiв, - в нiй не було життя, тих пахощiв життя, якi не вiдразу вивiтрюються iз старого дому i не за один день заповнюють нову оселю.
      Полковник пройшов кiмнатами. Електрик з житлової дiльницi уже обрiзав свiтло, бо вранцi мав приїхати бульдозер, але Дмитро Iванович i у темрявi по ледве помiтних вiдблисках снiгу знадвору легко орiєнтувався. Вiн постояв у спальнi, багато рокiв зачиненої пiсля смертi Зiни - Наталчиної матерi, i тiльки тепер розчахнутої навстiж. Зараз ця спальня, як i всi кiмнати, здалася надзвичайно просторою, i навiть не вiрилося, що колись їм було тiснувато у маленьких кiмнатках цього старого будиночка.
      У спальнi разом iз холодним вiтром блукали тiнi минулого життя. Йому навiть вчувся голос Зiни, голоси iнших близьких людей, якi швидко розтали, полинули назавжди на крилах вiтру, що вiльно гуляв по кiмнатах.
      Вiн пройшов до свого кабiнету i знову здивувався, виявивши, що це - велика кiмната, в якiй ранiше чомусь було тiснувато i йому, i столу, i полицям з книжками.
      Залишене крiсло стояло на своєму мiсцi. Дмитро Iванович торкнувся рукою де-не-де потрiсканої ледеринової спинки i важко опустився в нього. Тепер перед ним не було стола, на який вiн мiг обiпертися лiктем, i вiн поклав руки на колiна.
      Скiльки рокiв просидiв у ньому, скiльки дум передумав, скiльки разiв мало не плакав вiд свiдомостi свого безсилля, коли iстина ховалася вiд нього, але скiльки разiв вона вiдкривала йому тут своє величне лице!
      Вервечкою пробiгли в його пам'ятi справи, над якими сидiв ночами, терпляче креслячи свої графiки i час вiд часу випростуючи пiд столом замлiлi ноги. Справи, справи, справи!.. Нi, не справи, а люди! Люди добрi i злi, тi, що йдуть на жертви заради близьких, i тi, якi охопленi лютою ненавистю до ближнього, тi, що переймаються чужим болем, i тi, що спокiйно встромляють нiж в iншого, якi готовi подiлитися окрайцем хлiба i якi пригощають потруєним питвом, невинно потерпiлi i злочинцi, що втекли вiд кари...
      Йому пригадалися i художник Сосновський, який чекав розстрiлу за чужий злочин, i есер Козуб, i англiйка Джейн з матiр'ю, фашист Карл Локкер i норовливе дiвча Таня на Закарпаттi, i капiтан Бреус, сектант Лагута, Данилiвна з готелю у Лиманському, i вбивця Чемодуров та багато-багато iнших. Люди, люди, люди, цiлi свiти почуттiв, розпалених пристрастей, страждань i спалахiв щастя.
      Усi вони пройшли перед ним у цьому домi, серед цих стiн, крiзь нього самого, крiзь його почуття, його душу. Вiн, скiльки мiг, вiдновлював зневажену справедливiсть, прагнув захистити невинного i знешкодити злочинця. У цьому полягав його службовий обов'язок i сенс життя.
      Можливо, саме тому так тяжко йому зараз було покидати цей дiм. Здавалося, що разом з цими стiнами, приреченими на злам, пiде у безповоротне минуле усе, чим вiн жив.
      Але так чи iнакше треба було йти. Завтра на нього чекали новi турботи, новi справи, i Дмитро Iванович, насилу вивiльняючись у пальтi з тiсного крiсла, пiдвiвся.
      Вiн наблизився до хвiртки, ще раз кинув прощальний погляд на будиночок, що затаївся у нiчнiй темрявi, i раптом несподiвано для самого себе повернувся до нього. Тут вiн став хазяйновито зачиняти зяючi чорнотою вiкна, про якi пiд час виїзду у поспiху забули, немов закривав очi загиблого друга.
      Потiм знову швидким кроком рушив до хвiртки i щiльно зачинив її за собою, щоб бiльше нiколи сюди не повертатися...
      19
      Це був другий допит Павленка. Уже як пiдозрюваного, а не свiдка.
      Вячеслав Адамович за цi днi дуже змiнився. Хоча i пiд час першої розмови Коваль вiдзначив, що має справу з чоловiком пригнiченим, обличчя, погляд i жести якого свiдчать, що вiн дуже гостро переживає подiї останнiх днiв. Проте Павленко iще мiг складно вiдповiдати на запитання i якоїсь хвилини, захопившись, навiть повiдав цiлу iсторiю життя Нiни Барвiнок.
      А зараз його було важко впiзнати. Обличчя ще дужче витяглося i побiлiло, вiд чого риси загострилися; рухи стали бiльш рiзкими, нервозними, але вiдповiдав вiн в'яло, i у примерхлому поглядi з'явилась якась байдужiсть i вiдчуження.
      - Пiд час минулої нашої розмови ви не вiдповiли, чому опинились на початку дванадцятої пiд дверима Журавля у такому непривабливому виглядi, в нiчнiй бiлизнi. Як ви поясните цей епiзод сьогоднi? спитав його Коваль.
      - Я й сам не знаю, - розвiв руками Павленко. - Якщо тiєї ночi був повний мiсяць, то, можливо, я вийшов iз своєї квартири, сам того не тямлячи... Зрозумiйте мене правильно, в Мiсяцi є щось непiзнане, трансцендентальне, тяжке i чарiвне... I я гадаю, вiн має енергiю бiльшого порядку, нiж магнiтна... Якщо магнiтне поле та iншi види енергiї, якi зв'язанi iз Землею, формують наше тiло, то дух створюється пiд впливом Мiсяця... Зрозумiйте мене правильно. Це не всi знають, але це - факт... Тому багато народiв поклоняються Мiсяцю... Коваль пильно глянув на Павленка. Чи не знущається той з нього? Трансцендентальнi сили! Дмитру Iвановичу раптом згадався Наталчин опус, написаний нею на Закарпаттi, коли вiн шукав там убивцю угорки Каталiни Iллеш та її дочок.
      "ШЛЯХ ДО НIРIАПУСА"
      (Заплутана справа)
      ЧАСТИНА I
      Вiд трупа тхнуло перегаром.
      - Це - "Мартель", - заперечив собака i лiниво згорнувся калачиком у крiслi.
      - "Мартель"! - зауважив померлий. - "Мартель"...
      У вiкно влiтав аспарогiловий вiтер. Небо злякано мерехтiло вiдтiнками бiлизни убивцi! Пахло м'ятою - непорочний запах смертi йшов вiд небiжчика i легким серпанком обкутував присутнiх.
      У цей час Гопкiнс вiдчув гострий бiль у шлунку. А лiве вухо його помiчника аскаридозно засвербiло.
      - Атмосферу отруєно! - здогадався собака.
      У кiмнатi все пливли i пливли кудись невиразнi гiдронiчнi хвилi...
      Помiчник i "третя рука" Гопкiнса Поня Хлюстович (серб за нацiональнiстю, американець за походженням, хунвейбiн за переконаннями) витяг з кишенi уламок лiтаючої тарiлки.
      - Це - *вони*! - з незрiвнянним волзьким акцентом промовив Поня Хлюстович, задерши голову догори i здригнувшись при цьому прищемленим сiдничним нервом.
      - *Вони* зовсiм не могли цього зробити, тому що *вони* не могли цього зробити зовсiм, - авторитетно-роздратовано заявив Гопкiнс. Але...
      Але фрази вiн не закiнчив, бо концентрованi телепатичнi поля винесли його через вiкно у призахiдний надпростiр.
      Справа прояснювалася. Стало ясно, що дуже...
      ЧАСТИНА 2
      ...Ламкi морськi хвилi пестили нiжне ялтинське узбережжя.
      Полковник карного розшуку Водоп'янський млосно почухав потилицю...
      Далi буде (у 2-му томi)".
      Але то був дружнiй шарж, яким донька iронiзувала над Ковалем i його колегами, а зараз Павленко говорить про такi речi цiлком серйозно. Вячеслав Адамович навiть випростався цiєї хвилини у крiслi.
      - Мiсяця не було. Снiг, хмари, - сердито сказав полковник. - Не вигадуйте i не ховайтеся вiд вiдповiдi.
      - А взагалi, вiн може надсилати свої поклики за будь-якої погоди, i вони проходять до людей не тiльки крiзь хмари, але й крiзь стiни... - повчально зауважив Павленко. - От i я чому вийшов у коридор, не знаю... Зрозумiйте мене правильно: це ви кажете, що я стояв у бiлизнi i що було це на початку дванадцятої, а я не пригадую... Виходить, все це вiдбувалося поза моєю свiдомiстю, пiд впливом якоїсь вищої сили, я схильний думати, мого божества - Мiсяця.
      - Ви що - сомнамбула, лунатик? Чи хочете удати, нiби були не при своєму розумi? - прищулив око полковник. - Можемо провести експертизу вашого психiчного стану! Але це нiчого не змiнить для вас, Вячеславе Адамовичу, ви цiлком осуднi i повиннi вiдповiдати на мої запитання.
      - До речi, це негарнi слова: "сомнамбула", "лунатик". Краще говорити "син Мiсяця".
      - До речi, Вячеславе Адамовичу, - в тон зауважив Спiвак, який сидiв за столом i вiв протокол допиту, - "син Мiсяця" теж не краще звучить. У народi, може, ви не знаєте, говорять: "Мiсяць вiд того буває червоний, що на ньому Каїн убив Авеля".
      Павленко глипнув зляканим оком на слiдчого i нiчого не вiдповiв.
      Дмитро Iванович почекав трохи, обвiв неквапним поглядом такий знайомий свiй кабiнет: бiлi стiни з коричневим бордюром, свiтлу висоту їх, дверi i короткий ряд стiльцiв пiд стiною, вузький столик, що приткнувся до великого, i двоє зручних крiсел, в одному з яких зараз сидiв, настовбурчившись, Павленко, затримав погляд на ньому i раптом вирiшив не грати у кота-мишки, а пiти ва-банк.
      - Я переконаний, що Журавля згубили ви, громадянине Павленко, - якомога спокiйнiше, але твердо промовив Коваль, - i постараюсь це довести.
      - Як же я мiг убити? - так само тихо, немов побоюючись, що його iще хтось пiдслухає, вiдповiв пiдозрюваний. - Я на нього руки не пiдняв. Зрозумiйте мене правильно... Я не мiг цього зробити. Це був мiй друг... Тепер, без нього. Я лечу, як у пiснi спiвається, з одним крилом.
      Павленко переводив зляканий погляд з Коваля на Спiвака.
      - Я не сказав "убив", а "згубив", - зауважив полковник.
      Коваля дещо здивували щирi нотки у голосi Павленка. Здасться, той уже зрозумiв, що посилатися на Мiсяць чи на якусь iншу вищу силу безглуздо. Проте полковник i далi розвiшав свою думку, звертаючись то до пiдозрюваного, то до Спiвака:
      - Ця трагiчна iсторiя з Антоном Iвановичем - виключний випадок, коли питання про вигоду у прямому значеннi для вас, Павленко, не було суттєвим. Стародавнє римське правило "куї продест" у вашому випадку не робить погоди. Так, не спрацювало... Тут не те, щось iнше, Вячеславе Адамовичу, - з притиском говорив Коваль, не зводячи погляду з пiдозрюваного, - нi грошики, нi винагорода за винахiд вас не хвилювали... Це могло цiкавити, припустимо, вашу дружину, якби вона була в курсi справ. А вам iнше болiло. I не день, не два, може, усе життя, можливо, з дитинства, коли Журавля ви й знати по знали, коли iншi журавлики вас на крилах несли: i у школi, i пiд час навчання в iнститутi, i ось тепер, у науцi. Тi журавлi, котрi, як вам здавалося, встигали у життi бiльше, нiж ви, яким, на вашу думку, матiнка-доля килими пiд ноги стелила, у той час як вас по ярках та вибоїнах ганяла... I з дiвчатами вам в юностi, певно, так само не щастило. Ви переживали, заздрили удачникам, i це було дуже гiрко, бо вiд самого рожевого дитинства увiрували у свою вищiсть над iншими. Але ж i до вас доля не була мачухою. Батьки, вчителi, душi в вас не чули, змалечку i до козацького вуса пеленали, запевняли, що в сорочцi народилися, вiщували успiх в життi. Ви увiрували в це тому, що самi працi не зазнали, стриб-скiк - i школа позаду, стриб-скiк - i iнститутський диплом у кишенi...
      А варто було ступнути з милостиво-ласкавої атмосфери отчого дому в справжнє життя, як усе пiшло перекидом i дрiбнi обиди почали зливатися в душi в одну гiрку злiсть.
      Павленко дивувався прозiрливостi сивої людини з полковницькими погонами, яка так боляче влучала у найвразливiшi точки душi. Мимоволi думки його вiдлетiли у далеке минуле, i вiн знову побачив себе довгов'язим, худющим i дуже соромливим юнаком. Вiн сам себе ненавидiв у ту пору за цю нiяковiсть, незграбнiсть, за тонкi риси обличчя пiд широким лобом, за свою соромливiсть, за те, що тiкав вiд дiвчат, хоч всiєю душею тягся до них. Вiн боявся, що за зовнiшньою байдужiстю i навiть брутальнiстю дiвчата все одно вгадують його схованi жадання, яких вiн i сам соромився. Бiльш розвинений фiзично порiвняно iз своїми однолiтками, вiдчуваючи себе чимось вищим вiд них, вiн тягся до дiвчат трохи старших, i коли тi вiдштовхували його, надсилав їм трагiчнi листи, переписуючи до них з маленького томика Надсона вiршi про смерть. Миттю пробiгла зараз у пам'ятi Павленка картина, як вiн пiдстерiг бiля клубу дiвчину, яка подобалася, i помiтивши, що її проводжає iнший хлопець, повернувся додому, кинувся на лiжко i гiрко, недитячими слiзьми, ридав у подушку.
      - Адже так, Вячеславе Адамовичу? - питав тим часом полковник. - А тепер-от батьки постарiли, пiшли на пенсiю, самому треба пробиватися, себе утверджувати. Людина ви здiбна, знаєте це, розумiєте iстиннi критерiї, а вгору пробитися не можете. Тяжко i гiрко. А поруч цей меткий Журавель, теж людина здiбна, але не бiльше за вас, як ви вважаєте, а доля обдаровує його бiльш щедро: i грiшми, i жiнками, i визнанням. Вiн це не шанує: збиткується, шпурляє, ногами топче... Чи не так, Вячеславе Адамовичу? А коли топче дороге вам, те, що ви потай обожнюєте, тяжче у сто разiв. Тодi це наче вас самого топчуть. Чи не так, Вячеславе Адамовичу? I сказати нiчого не можете, потрiбний вiн вам. I Нiну простити йому понад вашу силу, отже, заздрите, терзаєтесь. Гадаю, дружину свою ви не любите, а мрiєте тiльки про Нiну i вам нестерпно було бачити її у Журавля. Однак всi цi почуття ви в собi ховали i вiд цього весь час були нiби у вогнi пекельному. Нестерпнi муки!.. Я не помиляюся, Вячеславе Iвановичу?
      - Ну й що... - сухими губами ледве вимовив приголомшений Павленко, коли полковник зробив паузу, щоб перепочити.
      - А те, що у страшну мить ви не думали нi про що, тiльки про те, що ця людина знову перейшла вам дорогу, що примхлива доля замiсть того, щоб по заслузi узяти вас на свої крильця, знову до нього пiдлетiла - назбирана образа чорним зашморгом здушила вас, повiтря забрала, розум потьмарила - i все... Залишили ви йому вiдкритий пальник i втекли... Чи не так? - спитав Коваль, витримавши паузу. - Я розумiю, нелегко вам було на це наважитись, але ж i жити далi iз кривдником, посмiхатися йому, дружбу показувати iще тяжче... Отже, не були ви його другом... I пiднiмати руку не треба було. Ножем ви не вдарили б, з пiстолета не вистрелили б... На це ви не здатнi... А от нiчого не зробити, не вiдвернути нещастя, а просто заплющити на нього очi, так, щоб вийти сухим з води, це ви змогли... Руки потопаючому не простягли б!.. Нi. Але тiльки у тому разi, якщо поблизу свiдкiв не було б. Якби не обставини, що раптом склалися, Журавель i сьогоднi був би живий, i ви, тамуючи в собi пекельну заздрiсть, i далi ходили б до нього, дружили б, як ви кажете... Але нагода покiнчити iз Журавлем, розрахуватися, трапилася, i ви вирiшили, що сама доля вам її подарувала.
      - Я нiкого не вбивав, - глухо, мов не своїм голосом, вимовив Павленко, пiдводячи благальний погляд.
      - Коли Журавель заснув, ви пiшли геть, не закривши конфорку, на якiй стояв повний чайник, добре розумiючи, що кипляча вода може вихлюпнутися, погасити вогонь i газ пiде в кiмнату, - говорив далi полковник. - А можливо, вогонь на пальнику уже залило i у квартиру почав iти газ... Цього я справдi не знаю. Не можу казати... Так, як вiдомо, закон судить не тiльки за дiю, але й за злочинну бездiяльнiсть.
      - Бездiяльнiсть - це просто невтручання, - похмуро процiдив Павленко. - I кожна вiльна людина має право втручатися або не втручатися у будь-що.
      - Невтручання, якщо через нього гинуть люди, найпiдлiший злочин тому, що злочинець не тiльки передбачає його наслiдки, але й знає про свою безкарнiсть... - зауважив Спiвак. - Та гаразд, продовжимо, Дмитре Iвановичу, - звернувся вiн до Коваля.
      - Отже, по-перше, - сказав далi полковник, - ви, Павленко, пiшли вiд сусiди пiсля Нiни Барвiнок, яка покинула ваше товариство о восьмiй годинi вечора. Є свiдки, якi це пiдтверджують.
      По-друге: на початку дванадцятої ви знову копалися пiд дверима Журавля. Ви можете пояснити, що вiдбувалося? Нi. Мiсяць i трансцендентальнi сили, яких ви приплутали, тут нi до чого.
      Павленко кусав губи. Обличчя його стало зовсiм крейдяне, i жилочка на щоцi дужче сiпалася. Здавалося, у душi його йде якась борня, i вiн то рветься щось сказати, то не наважується. Коваль, стежачи за ним, подумав, що людина й справдi не може втекти вiд самого себе, хоч як хитрує, пiд шкiрою вона все одно залишається тiльки сама собою.
      Тим часом слiдчий Спiвак чекав, даючи Павленковi "дозрiти". Проте той так i не вiдповiв на останнє запитання Коваля.
      - Гаразд, - сказав Спiвак, бачачи, що пiдслiдний нiяк не зважиться на вiдверту розмову. - Розглянемо ось такий факт...
      Дмитру Iвановичу подумалося, що Спiвак зараз знову цiкавитиметься, чому на столi було поставлено не три, а тiльки двi кофейнi чашечки. Полковник вважав цю деталь несуттєвою. Звичайно, й вiн не був проти дрiбниць, якi потрапляють на очi пiд час розшуку та слiдства. Вiн так само уважно вивчав усi подробицi подiй, факти i фактики, якi згодом змогли б допомогти натрапити на докази. Але вiн вважав, що факти без характерiв - голi, а характери без фактiв - пустий дзвiн. Якщо ж при вивченнi характерiв виявляться факти, що випливають з них, то це iнша справа - такi факти допомагають вийти на шлях iстини. Тiльки тодi, коли деталi виявляються вплетеними у подiї, як тонюсiнькi розгалуження корiнцiв у цiлий кореневий вузол, що живить усе дерево, їх слiд брати до уваги. А iншi тiльки заведуть на манiвцi. Тому головним, на думку Дмитра Iвановича, завжди i у всiх випадках залишалася загальна концепцiя явища, а вивчення характерiв дiйових осiб трагедiї - єдиний шлях для виявлення тих фактiв, якi можуть стати доказами. Деталь - чашки, вiд якої хоче танцювати Спiвак, - на його думку, такою не була.
      Пiд час минулої дискусiї iз слiдчим на цю тему вiн не хотiв загострювати розмову i посилатися на авторитети, хоч добре пам'ятав думку академiка Iвана Петровича Павлова, який казав: "Коли у головi немає iдей, очi не бачать фактiв".
      Зараз Коваль таки не помилився у своєму передбаченнi.
      - По-перше, чому Нiна Барвiнок поставила на стiл тiльки двi чашки? - питав Павленка Спiвак. - Ви захотiли кави? Так? А крiм вас, хто iще збирався пити? Нiна чи Журавель?
      - Не знаю, - знизав плечима Павленко. - Може, собi не поставила.
      - Не збиралася пити?
      Науковець пильно поглянув на слiдчого.
      Вираз обличчя Павленка говорив, що вiн дивується з такого безглуздого запитання, бо коли б i хотiв, все одно не мiг би вiдповiсти на нього: звiдки йому знати, збиралася Нiна пити каву чи нi?
      - Тому що поспiшала додому, - сам вiдповiв слiдчий. - Поставивши чайник на плиту, а чашки на стiл, Барвiнок вiдразу пiшла. I, очевидно, у поспiху забула попередити вас про чайник. Чи не так?
      Павленко мовчав.
      - Адже вона вiдразу пiшла? I ви залишилися удвох з господарем квартири.
      - Це не доведено, хто ранiше пiшов, - сказав Павленко. - I взагалi, ви нiчого не знаєте! - плачливим голосом додав вiн. - Менi не в головi був якийсь чайник. Я не знав, що вiн на плитi, я до кухнi не заходив...
      - Неправда, знали, - втрутився Коваль. - Це ви попросили кави? Ви. Нiна Барвiнок пiшла на кухню, набрала у чайник води i запалила плиту, а на стiл перед вами i Журавлем поставила чашки...
      - Я теж був напiдпитку. Не так, як Журавель, але все ж... I пiшов, не заглядаючи до кухнi.
      - Ви сидiли у крiслi?
      - Так.
      - З вашою участю ми провели слiдчий експеримент i переконалися, як ви знаєте, що з того мiсця, де ви сидiли, добре видно плиту.
      - Я не дивився на неї тодi, гори вона пропадом!
      - Ви чекали кави. I вас мало б цiкавити, чи скоро закипить чайник.
      - У людини, коли вип'є, швидко змiнюються бажання.
      - Цiлком правильно. Крiм спраги...
      Так, i Ковалю, i Спiваку було нелегко без переконливих доказiв. Це розумiли i вони самi, i, очевидно, пiдозрюваний.
      - У вас немає i не може бути жодних доказiв, - повторив Павленко, - i усi вашi домисли, як кажуть, химинi кури... Так, так!
      - Еге ж, - несподiвано погодився Коваль, вкрай здивувавши цим пiдозрюваного. - Прямих доказiв у нас немає. I навiть ваше зiзнання ще не приведе вас на лаву пiдсудних, якщо не знайдемо пiдтвердження вашої вини.
      I Спiвак, i полковник чудово розумiли, що визнання не є "царицею доказiв", проте у даному випадку вони не могли без нього обiйтись i прагнули його мати.
      - Саме так, - задоволене кивнув Павленко. - Саме так, - повторив вiн ущипливе, i жилочка на щоцi, яка уже перестала було сiпатися, ще раз смикнулася. - Якщо ви й виявили б на ручцi плити або на чайнику мої пальцi, то це теж не доказ. Я не раз i не два бував у Антона. Мiг коли-небудь i допомогти по господарству...
      - Так, - погодився полковник, - на сьогоднi тiльки ми знаємо, що ви не захотiли виключити плиту, коли пальник залила вода. I ви прекрасно розумiєте: доти, поки це знаємо тiльки ми, слiдство офiцiйно звинуватити вас не може. Без переконливих доказiв ми поки що безсилi. Як вiдомо, згiдно з законом, усi сумнiви витлумачуються на користь пiдозрюваного. Але хочу, щоб ви знали i не обманювалися: я не заспокоюсь, поки не розшукаю доказiв. Якщо я не помилився у своїй пiдозрi, то повинен довести вашу провину в iм'я справедливостi вищого закону людського спiвжиття.
      - Навряд чи коли-небудь знайдете такi докази, - похмурий вiдчужений погляд Павленка пожвавився. - їх неможливо знайти.
      - Якщо помиляюсь - прийму будь-яке покарання. Але переконаний, що так не станеться, бо у мене, крiм окремих фактiв, ще є два серйознi спiльники.
      Павленко здивовано глянув на полковника:
      - Нiна?
      - Нi, не Нiна. Злочин завжди залишає слiди. Навiть злочинна бездiяльнiсть. Це один наш спiльник, i ми знайдемо цi слiди, якi стануть доказами, а другий, - Коваль трохи затримався, - ваша совiсть...
      Не чекаючи такого повороту, Павленко тепер не просто здивувався, а розгубився.
      - Совiсть? - пробурмотiв. - Та яка ж може бути совiсть у мене, у вбивцi, як ви вважаєте? Але я не вбивця, зрозумiйте мене...
      - Справедливiсть сьогоднi ще не перемогла i зло не покаране. Але все життя вас переслiдуватиме примара, спогад про злочин i страх. I ранiше чи пiзнiше ви не витримаєте: ваша совiсть подолає страх i примусить прийти i повинитися.
      - Менi немає в чому винитися.
      - Ну хоч би в тому, чого у той трагiчний вечiр о десятiй сорок сiм ви подзвонили до "Київгазу" i розпитували, як перекрити газ... - раптом сказав полковник. - Для чого ви це робили?
      Павленко був приголомшений. Вiн забурмотiв щось, Коваль змiг розiбрати лише окремi слова: "я не знаю... не дзвонив... "Київгаз"? Який "Київгаз"...", а потiм i цей шепiт перестав злiтати з тремтячих губiв пiдслiдного.
      Тим часом Спiвак вставив у магнiтофон касету. У кабiнетi пролунали новi голоси. Спочатку - жiночий: "Диспетчер слухає", потiм пiсля короткої паузи - схвильований чоловiчий, голос Павленка. Запинаючись, голос спитав: "Скажiть, будь ласка, як перекрити газ у квартирi, не заходячи до неї? Де знаходиться вентиль усього будинку?.. Скажiть, якщо до квартири проходить газ, через скiльки часу людина учадiє?" - "Ви що, п'янi? Не хулiганьте, - строго промовила жiнка, - кажiть, що трапилося? Ваша адреса?"
      Почулися короткi гудки. Знову пролунав дзвiнок. Плаксивий голос Павленка промовив: "Зрозумiйте мене правильно..."
      Слiдчий вимкнув магнiтофон.
      - Це - копiя. Експертиза встановила, що голос громадянина Павленка, записаний пiд час нашої з вами бесiди у мiськвiддiлi, i цей, записаний на диспетчерськiй плiвцi, - iдентичнi, тобто належать однiй i тiй самiй людинi. Тепер маємо точнi аналiзатори мовлення, осцилографи, новi електронно-обчислювальнi машини, i таке зiставлення голосiв не складало труднощiв. Ви, як iнженер, мали б це розумiти... Отже, чому ви дзвонили до "Київгазу", що означало ваше запитання: "Через скiльки часу людина учадiє?" Вiдповiдайте.
      - Присягаюсь, це не я, - шепотiв Павленко. Здавалося, вiн зовсiм втратив голос. - Я не згубив Антона., Зрозумiйте мене правильно...
      Жалюгiдне видовище являв собою зараз пiдслiдний: блiде обличчя вкрилося червоними плямами, зiницi розширилися, губи тряслися. Руками вiн учепився у крiсло, немов боявся, що випаде з нього. Певно, для нього уся кiмната наповнилася страхом.
      - Можете посадити мене, - бубонiв вiн далi, - але не я, не я... Нi, нi!!
      - А хто ж? Скажiть.
      - Я не знаю... не знаю... не знаю...
      Коваль вiдвiв погляд вiд Павленка, такою мiзерною здавалася йому зараз ця людина. По якiйсь асоцiацiї раптом згадалася розмова у доньки iз студентом-фiзиком Панасом про почуття вини, властиве людям з неурiвноваженою психiкою. У складних ситуацiях цi люди розгублюються i готовi взяти на свiй карб те, чого насправдi не робили, як це сталося iз слабкодухим художником Сосновським, який зiзнався в убивствi, якого не вчинив.
      А тут було усе навпаки. У Павленка, людини теж неврiвноваженої, не вистачало, на думку Коваля, мужностi сказати правду.
      Дмитро Iванович не жалував зараз цю молоду людину, та все ж якесь особливе чуття не давало йому до кiнця повiрити, що перед ним сидить справжнiй убивця. Можливо, таке почуття у нього з'явилося вiд того, що розумiв хиткiсть своєї обвинувальної позицiї: якщо навiть буде встановлено, що Павленко пiшов з квартири Журавля останнiм, це ще нiчого не доводить. А довести, що пальник залишили вiдкритим умисно, неможливо, навiть i те, що пiдозрюваний, йдучи з квартири, взагалi бачив, що пальник вiдкрито.
      Єдиним доказовим фактом, хоч i побiчним, може бути дзвоник до "Київгазу". Але пiдозрюваний завжди може сказати, що вiн пожартував з п'яних очей або навiть похулiганив.
      Йому чомусь раптом знову згадався лiс його дитинства, таємничий Колiсниковий гай, в хащах якого заблукав дитиною, смута, що охоплювала його в ньому. Певне, тому це згадалося, що вiн i тепер намагається зазирнути у найсхованiшi куточки, тепер уже людської душi, намагається зрозумiти нiяк непояснимi вчинки, щоб таємне стало явним, i, як завжди, терзається смутою, сумнiвами, чи зможе з почуттям виконаного обов'язку вийти з темних хащ невiдомого на вiльний простiр iстини.
      Спiвак теж бачив, що пiдслiдний переживає якийсь гострий внутрiшнiй конфлiкт.
      - То як, Павленко, - спитав вiн, - може, все ж таки розкажете правду? Я ж бачу: в вас борються протилежнi почуття... Полегшiть собi душу щиросердою розповiддю.
      - Борня духу в людинi незбагненне таїнство її...
      Незадоволено буркаючи собi пiд нiс, полковник пiдписав перепустку. Спiвак нагадав пiдслiдному, що той не може поки що нiкуди виїздити без дозволу...
      Вячеслав Адамович кивнув i, сутулячись, важко ступаючи i похитуючись, немов на нього тиснув надмiрний тягар, вийшов з кабiнету.
      20
      Через декiлька днiв пiсля допиту Павленка виявилося, що Вячеслав Адамович зник: не приходив бiльше в iнститут, не було його й дома, i Варвара Олексiївна, стривожена вiдсутнiстю чоловiка, прибiгла до мiлiцiї з'ясувати, чи не заарештували його.
      Надiйшов Новий рiк, подарував киянам снiговi замети, ялинковi базари, плановi клопоти, новорiчнi вечори i, одвiчну надiю, що у новому роцi все буде краще, нiж у старому. Потiм вiдгуляв i "старий" новий рiк, закiнчилися шкiльнi канiкули, на подвiр'ях з'явилися викинутi з квартир облетiлi ялинки.
      Ковалi вже освоїлися у своїй новiй квартирi, в їхню сiм'ю прийшли новi хвилювання i клопоти. Передчуття не обдурили Дмитра Iвановича: Наталка закохалася у Хосе i навеснi слiд було готуватися до весiлля. Коваль i радiв, i не радiв з їхнiх заручин. Радiв тому, що Наталка нарештi зробила свiй вибiр. Але хвилювався, не знаючи iще, що намислили молодi люди: залишаться пiсля одруження у Союзi чи поїдуть на батькiвщину Хосе. Якщо поїдуть, то чи зможе Наталка завершити там освiту, як їй там буде, вдалинi вiд Батькiвщини. Але найголовнiше, у чому не хотiв i собi зiзнатися, його охоплювала гнiтюча туга при самiй тiльки думцi, що маленька, рiдна "щучка" поїде так далеко i, можливо, назавжди, забравши з собою усе його минуле i залишивши йому завершувати свiй життєвий шлях у самотi. Дмитро Iванович боявся признатися собi в цьому, бо це було б нечесно щодо Ружени, яку вiн по-своєму тож любив, але у якої, крiм нього, було й своє життя.
      Було Дмитру Iвановичу прикро й те, що дочка, вирiшуючи таку важливу життєву справу, не порадилася з ним, а поставила перед здiйсненим фактом. Але вiн швидко простив це їй. Тiльки тепер по-справжньому зрозумiв, що серце його завжди болiтиме за дочку, хоч би де вона опинилася i хоч би що з нею трапилося, i все їй пробачить.
      Прагнучи забути цi тривоги, полковник намагався усе дужче поринути у службовi справи. Завершити початi ще у минулому роцi розшук i дiзнання по смертi Килини Сергiївни Христофорової i загибелi молодого науковця Антона Журавля не пощастило. Папки з документами цих справ не сховали до архiву, i полковник Коваль час вiд часу, вiдклавши поточнi справи, повертався до них.

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15