Весняні дзвони

Моїм завданням було тримали в полі зору Лейтьоху, його військового кашкета на східцях перед церквою ми помітили ще з вулички. Славко так і сказав:

– «Краснопйор» твій, очей з нього не зводь!

Бо ми часом називаємо його ще й так.

А ще сказав:

– І не кашляй! – бо я тоді кашляв, точніше – уже відкашлював після застуди.

– Ага, – сказав я. – А ви коли прийдете?..

– Скоро, – пообіцяв він і зник за старою липою у вуличці.

Перед церквою повно людей, переважно старших. Але червоне окантування Лейтьошиного кашкета при вході видно здалеку. Ще у нього такі ж червоні петлиці і червоні очі, а часом то ще й червона пов’язка, яку він чіпляє на рукав свого зеленого плаща. Але ниньки, здається, без пов’язки.

А коли вони з Форгелем починають звиздіти про рибалку, то краснопйорами він називає плотву. Він – плотву, а ми – його. Ми вже не перший день з ним ось так воюємо і добре вивчили його звички і слівця також. І оте: «Ги-ги, хлопці, я вам колись скажу…» – як і запах його смердючої «Прими», як і його на розмір більшого кашкета, впізнають уже навіть дітлахи.

І хоч свого кашкета наш Лейтьоха не скидає навіть на церковних сходах, але все ж у церкву в ньому не наважується. А ще він коли на свята чергує під церквою, то час від часу відходить курити. Який не є атеїст, проте курити виходить на стежку аж за церковну хвіртку, і, звичайно, ми цим користуємося. Та проблема в тому, що він також усіх нас знає і вже завтра, або ще сьогодні, вся інформація буде на столі у Єгора Георгійовича (Йоргорича – щоб язик не зламати!) Воробйова, чи то пак – Вороб’я, і тоді почнеться… І ще у такі дні нам треба бути готовими до найгіршого. Найгірше – це облава.

Тоді вже проти нас виходять не тільки Воробей із Лейтьохою та кабаном Форгелем на додачу, а й усі решта, хто там у них ще ходить. А наш Форгель і справді німець. І Форгеля він отримав, звісно, за свою німецьку, що у перекладі – пташка. Вийшла така тлуста пташка, але німця якраз можна найменше боятися. На облави він ходить лише з примусу, а чи з обов’язку, і Славко вважає, що без великої потреби він закладати нас не буде.

Славко закликав бути пильними, бо все можливо. Він завжди до цього закликає. Проте, обравши спостережним пунктом місце під старою липою, що зліва від дзвіниці, я все ж більше поглядав на Олю серед гурту дівчат, що все ще стояли трохи збоку у тіні від липи, ніж на Лейтьоху. Вона також мене бачила, тобто вона мене вже й тут бачила й час від часу зиркала у мій бік, так, щоб я це помітив, що вона дивиться на мене.

Бо ця ідея – хоч на другий день Великодня, а таки потрапити до церкви, – належала також Олі, коли ми під вечір зібралися на лавці біля Філикової криниці. Ми всі були з Глинок, ба навіть з одного кутка нашої найдовшої у селі вулиці, що краєм села, оминаючи центр, повз Попову Гору і далі попід лісом тягнеться ще кілометрів на три вздовж бруківки на Кременець, що її у нас чомусь називають соша. А куток наш починається від першої вулички біля Череватого, де росте стара верба, і до горбка, точніше – ще з горбка одна хата – баби Надьки, що вже ховається за насипом.

Наша соша пролягає поверх насипу, врівень із дахом хати баби Надьки, а внизу насип пронизує ще й цементований прохід для води, хоча ним і прорачкувати можна, якщо захотіти. А за видолинком уже не наш куток. Цю сошу із білого пісковику – я такої більше ніде не бачив – устигли прокласти ще за Польщі, за кілька років до війни, і ми й тепер нею пишалися. Бо скрізь у селі після дощу болото, навіть у центрі, а у нас сухо. На соші й сніг першим розтає.

У нас лише один Славко з центру, його хата друга від школи. Але хоч він і з центру, але бруківки у них тоді ще не було. І ще його батьки-учителі ніколи не тримали корови, хоч у нас були учителі, які тримали, і не одну. А коли у нього народився братик, то Славка щодня посилали за молоком до нашої баби Христі, яка живе через хату від нашої.

Вона була не лише його бабою, а й моєю також, тому що ми з ним двоюрідні брати, а наші матері – рідні сестри. А Олин брат Вава, його ще прозивають Ваван, в один час чомусь не хотів пускати Славка на нашу вулицю і якось, перестрівши його, сказав поставити залізну банку з молоком на землю. Славко й поставив. Він же не чекав, що Вава так із розмаху зафутболить її.

Славко тоді ще не потів так, як зараз, і Ваві він показав, хто з них краще б’ється. Вава потім обминав його, де тільки бачив. За те розлите молоко ще довго ходив із підбитим оком і розпухлими, як вараниці, варґами… А у Славка добре і на шаблях виходило, коли навесні ми якось влаштували на шкільному дворі турнір, але й кулаками також. Бо коли одного разу за Замком, на спірній із Передміркою території, його перестріли троє перед-мірських, він відбився від трьох. Тільки ровера не вберіг. Один із тих придурків зі злості стрибнув на шпиці так, що далі ровера довелося нести…

А тепер Славко радо підхопив Олину ідею. Бо всі ми й так дивилися на нього: що він скаже? У нього відразу очі загорілись, було помітно, коли вона сказала це про церкву на нашій лавці біля Філикової криниці, начеб між іншим.

Там, біля криниці, під вербою божевільно пахло весною, ароматом чорнозему з городів, що лише недавно позбулися снігу, й вербовими котиками, бо цьогоріч рання Пасха і вони ще не скрізь встигли розпуститися. І над усім цим – церковний передзвін, наче янголи літають над нами із срібними дзвіночками. А потім у Олі якось раптом і вирвалося:

– Хлопці, а може б, нам піти до церкви на вечерню?.. Славо, давай! – вона єдина називає Славка Славою.

Олі легше, вона після восьмого вступила до медучилища і тепер уже приїздить з міста, а нам тут залишатися. Інші дівчата не були такі сміливі, а хлопці, що стояли трохи осторонь, спершу вдали, що це начеб і не до них.

– То йдемо, – і справді радо підхопив Славко і, поки Оля скликала дівчат, зібрав нас у тісне коло. – Слухайте, а то ж ідея! А згадайте про німецьку колону ту, то ж так само на другий день свят було, а перед тим усі ж наші хлопці паску святили, не могли не святити… І церква ж та сама!

– Там і нині людей не менше, ніж учора, та й темніє уже, нехай собі які хочуть облави роблять! – додав Володька Рудий.

Володька хоч і з нашої вулиці, але із-за горбка, а тих із-за горбка ми своїми не вважали. Але у нього там не було компанії, або старші, або дітлашня, то й прибився до нас. Володьчин старший брат Борис колись показував нам нагана, правда без рукоятки, що за стільки років у землі зогнила. Не те щоб і нам, просто ми з малим Грициком випадково побачили, коли старші хлопці пробували біля Манькової криниці, як клацає курок.

Там і Володька був, але він уже про нагана знав і йому брат також давав клацати курком, а нам із Грициком – ні. Нам старші хлопці сказали, що то велика таємниця і якщо комусь про нагана скажемо, то щоб на вулицю більше не показувалися, та ми й не збиралися нікому розказувати. Втім, хтось таки доніс, бо аж із району приїздили з трускою, але нічого не знайшли.

Володька каже, що не знає, де брат подів того нагана, бо із собакою шукали, але не знайшли. Бреше, що із собакою, то він уже пізніше придумав. Бо ще казав, що Борис утопив його на Ставках від гріха подалі, розмахнувся щосили й кинув позад себе, не оглядаючись, чув лише, як бовтнуло. Мабуть, сам десь у кіно таке бачив. А самого Бориса як забрали в армію, то у село він більше не вернувся, не було у кого перепитати.

Славко начеб і не слухав тих Володьчиних версій, тобто слухав, але робив якісь свої, відомі лише йому висновки. Або щоразу знаходив якесь слівце, щоб звести усе це на жарт. Хоча найбільше, наскільки я розумів, його цікавило, де Борис того нагана знайшов. Але Володька казав, що знає, зі слів брата, лише приблизно, що, мовляв, десь біля дороги. Втім, Грубий Ліс великий, і дорога там не одна.

Головна дорога, що йде попри Грубий Ліс, а загалом перетинає наш ліс у найвужчій його частині майже навпіл, – це продовження нашої соші. Там у лісі на цій дорозі у квітні 43-го і спиняли німецьку колону, що просувалася з Кременця. Кажуть, ідея самого Яворенка. А влітку того ж року десь тут же зав’язалася перестрілка з ковпаківцями. Хоч і короткочасна, але одну із наших овець, що разом з іншими паслися під лісом, поранили. А потім наші хлопці виміняли у ковпаківців зброї на продукти й розійшлися…

Тепер Володька отримав від Славка завдання пройтися під вікнами у Вороб’я, може, удасться щось проню-хати. Бодай навіть щось підслухати з вулиці, бо ж Вороб’я зазвичай далеко чути… А Пасха цього року рання, вечори ще довгі.

Відтак вирішено було у церкву протискатися по одному: хлопці окремо, дівчата окремо. А ми з Рудим пішли першими.

– Олюню, а скільки сьогодні градусів? – ще встигає запитати мене Славко.

– Сьогодні ще не дивився, а вчора було плюс шість…

Хлопці знають, що я майже щодня за цим слідкую. Ще з вересня, відколи географічка Марина Михайлівна, або просто Марина, вручила мені грубого зошита й дала завдання щодня фіксувати у ньому температуру, а ще малювати стрілочку із напрямом вітру…

– А може, йому куском цегли у вікно? Тоді точно облави не буде, – каже Володька, коли ми вже відходимо настільки, що нас не можуть чути ні Славко, ні інші.

– Такого наказу не було, – я ловлю себе на тому, що вже начеб відповідаю Славковими словами. – І тоді, по-моєму, буде не тільки облава, тоді буде!.. – додаю вже від себе.

– Не сци, шутка…

– За не сци можна й у нюх!

– Кажу ж – шутка, – дає задній хід Рудий, він завжди спочатку ляпне, а потім виправдовується.

Я оглядаюся й у сутінках бачу, як Славко ще із кимсь, либонь із малим Грициком, непомітно відстають від гурту й зникають у першій боковій вуличці біля Череватого. А вище на безлісому схилі Позіхайла раптом спалахує вогник, так, усього лиш кілька іскорок.

Гасне і знову спалахує – не інакше як у сітках, що густішають, зблиснув вогник від нашого вчорашього одиянія. Бо ж пожежна машина з району, що гасала вчора по довколишніх селах і всіх околицях, до Позіхайла через набряклу від талої води ріллю так і не доїхала.

– А яке було одияніє, скажи! – ловить мій погляд Володька.

– Иги.

Одияніє і справді цього року нам вдалося, як ніколи. Бо торік ми трохи поквапилися й наносили ломак на Попову Гору ще завидна, то Воробей із Лейтьохою розкидали нам їх ще до запалювання, і якби не Зозулина вулиця – Хома, Еней, Супрунюки чи той же Хтокало, хто там з ними ще був, що розклали своє на самому Замку, була б Бортівка без одиянія… А те загадкове для чужих слово, бо навіть не в усіх селах нашої округи є такий звичай – одияніє, – означає вогнище, яке обов’язково має запалати з першими церковними дзвонами – це завжди виходить десь близько опівночі, що віщують Христове Воскресіння й кінець Великого посту.

Проте цього року ми вже були навчені й нікуди не поспішали, вичекали, коли стемніло, й аж тоді почали тягти хто що може: сухостої, старі дошки, штахети, і не на Попову Гору, де, за агентурними відомостями, нас уже чатував Воробей з командою, а на Позіхайло. Не так високо, як на Поповій, не на все село, бо клин соснини закриває Зозулину вулицю і Загреблю, зате всі Глинки, аж до Грубого Лісу, осяє, а Зозулина вулиця нехай сама для себе світить.

Позіхайло – це другий за висотою після Попової Гори горб. Західна його частина вкрита лісом, а на гребені велика галявина, де ми у футбол граємо, зате східний схил, той, що до Глинок, безлісий. Ось там на ріллі, приблизно на місці кілька років тому розораного старого глиняника, ми й розклали цьогоріч наше одияніє… Рудий приволік якесь напівзогниле корито, а малий Грицик, як завжди, прикотив стару шину, ще й заткану корком із кукурудзяного качана чекушку солярки в кишені приніс, він знає, де це брати. А решту дров у лісі дозбирали.

Дехто казав, що насправді це вогнище не так на честь Христового Воскресіння, як воно має освітлювати віруючим дорогу до церкви, чи уже з церкви. Старі люди кажуть, що колись у самому центрі збоку від дороги на рові також накладали купу сухостоїв і вони горіли аж до ранку. Але тепер спробуй запали у центрі, пожежна буде за півгодини, та й не дадуть, один лише Воробей чого вартий.

Біля школи на електричному стовпі яскраво світить ліхтар, просто лампочка, перед святами знову вкрутили. Володька піднімає голову, примружується, задкує у тінь, і ми розділяємося. Він – через шкільне подвір’я під вікна до Вороб’я, а я направо – до церкви, звідки уже долинають звуки відправи, церковні хорові співи, лагідні й урочисті водночас, і душа одразу наповнюється дивним піднесенням. У вуличці я майже одразу зіткнувся із Славком і Грициком, що виглядають тепер ще більшими змовниками. І тоді ж, ще з вулички, ми й помічаємо Лейтьохиного кашкета на східцях над людськими головами.

Коли позад нас у вуличці з’являється решта наших, Славко з Грициком так само по-змовницькому знову кудись зникають, просто розчиняються у сутінках. Я ж стаю під липою і спостерігаю, а коли Лейтьоха хвилин через десять нарешті сходить зі східців і, протискаючись між людьми, направляється до хвіртки, я трохи виходжу на світло, щоб Оля мене помітила. Я киваю на сходи і кладу долоню собі на тім’я, й вона посміхається у відповідь. Тоді я роблю жест, начеб відганяю муху, й, не роздумуючи, спершу тицяю на яскраво освітлений вхід до церкви й зображаю пальцями чоловічка, що йде, вона так само весело киває у відповідь.

Далі вже не можна тягнути, Лейтьоха може вернутися на свій спостережний пост будь-якої миті, й ми по одному починаємо протискатися досередини.

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – навколо тільки й лунає, що це Великоднє віншування.

– Христос Воскрес! – киваю я до тітки Ганки, на яку натикаюся при вході. – Христос Воскрес! – одразу й до дядька Карпа, тітчиного чоловіка.

Тітка – це ще одна мамина двоюрідна сестра, бо у нашого діда Лук’яна було ще два брати і сестра – баба Ксенька, але вона дітей не мала. А дід Степан і Онохрей, що, можливо, було похідним від Онуфрій, мали лише дочок, відтак і всі мамині двоюрідні сестри лише по дідовій лінії, бо у нашої баби Христі всі сестри і брати повмирали ще малими.

– Воістину! Воістину Воскрес! – відповідають мені тітка й дядько, і я стаю поряд, тут же, за порогом, бо далі вже просто суцільна стіна людських спин: справа – чоловіки, зліва – жінки, а по центру – вперемішку. Наші всі також тут, я вже останній, хто протиснувся, і моє завдання й тут пильнувати і за Лейтьохою, і за Вороб’єм, якщо раптом з’явиться. Кажуть, що якогось року він набрався нахабства й так само на Великдень приперся до церкви із ручкою і своєю «чорною книжечкою», щоб переписати всіх, якою він нас ще й тепер постійно лякає.

Але погляд мій все одно більше тягнувся вліво, до стіни, де під великим образом Матері Божої з малим Ісусом на руках під лампадкою стояла Оля. Вона за цей рік у місті ще більше розцвіла, стала справжньою дівкою, пишною, мов налитою. До сьомого класу вона жила тут, у селі, у баби Ярини, і ходила з нами в один клас, а тепер її батьки, які працювали у місті на фабриці – дядько Міша й тітка Зіна, які обоє були з нашого села, а тітка, то й із нашого кутка, нарешті отримали від фабрики квартиру й забрали Олю до міста. У Олі ще був молодший брат – Саша. Але він до нашої школи не ходив, його лише привозили до нас на всі канікули.

Він років на два за нас молодший, йому лише тринадцять, він навіть на рік молодший за Грицика, хоч і виглядає старшим, може, через високий зріст. Він дуже рухливий і дещо босякуватий, як каже наша баба Христя, бо він їй ще зовсім малим, коли лазив за м’ячем, поламав тюльпани під ґанком. Тепер він краде у свого тата цигарки і курить, і нам пропонує. Ми із Славком не куримо, а Рудий бере і навіть малий Грицик, я якось бачив, попахкував.

Саша уміє тримати таємницю, і Славко ще на початках, на зимових канікулах, збирався і його прийняти в нашу організацію, але потім передумав. Надто вже цей малий Саша босякуватий, не по-сільському шустрий, і знає таке, про що ми ще не чули. Наприклад, про вафлісток. Він нам сказав, що коли у дівчини між передніми зубами є щілина, то вона точно вафлістка. А якщо ще й ні, то обов’язково стане такою.

Дивлячись на Олю під лампадкою, я думав, чому у неї не рідкі зуби, а то була б вафлісткою. Утім, Оля здавалася мені надто дебелою, та й старша на рік, якраз для Славка й буде… Я розумів, що у церкві гріх так думати, але нічого не міг із собою вдіяти, лише це і було в голові. І лише із завзяттям, начеб хоч у такий спосіб спокутуючи свої грішні думки, щоразу разом з усіма розмашисто хрестився, коли батюшка затягував: «Святого Отця і Духа, і навєкі амінь!».

Коли я нарешті відвів від Олі очі й подивився на вихід, то там уже протискався Славко і Грицик за ним слідом.

– Ну, здається, все за планом, – прошепотів мені Славко, також хрестячись. – Тільки Рудого не бачу.

– Онде і він, – так само пошепки відповідаю і киваю на вихід, де Володька, ввібравши голову у плечі, уже шукає собі прохід до нас.

– Воістину Воскрес! – киває нам збуджено. – Я вже тут, поки Лейтьоха курить…

– Знаємо… А там як? – ще чую, як питає його Славко, але Володьчину відповідь заглушує хор.

Наш церковний хор – це щось особливе. Співають старші тітки й дядьки, а керує ними тітка Танька, вона раніше жила коло нас. Село наше, кажуть, завжди було голосисте, співуче.

– Ви стійте до кінця, а я трохи раніше вийду. Збираємося біля брами, зліва. Орлик, відповідаєш! – згадує моє псевдо Славко.

Так і зробили. Ми достояли всю службу і ще у кінці вислухали коротку проповідь батюшки, з якої я, втім, мало що зрозумів, але враження залишилося позитивне. Славка під час проповіді вже не було, і Грицика також. Тож ми з Володькою, втискаючи голови у плечі, разом із людським потоком посунули на вихід. Лейтьоха у такі моменти на сходах уже втриматися не міг, навіть якби, обнявши поручня, упирався обома ногами, все одно б знесли, тому зазвичай пантрував уже десь унизу.

Селяни знали, що за молоддю пасуть, а тому, як могли, прикривали нас. Я, наприклад, зігнувся за високим, як платва, дідом Гордієм із Череватого вулички, а Володька – за моїм дядьком Карпом. Дівчата також вив’юрками прошмигували сходи, за хустками їх важко було роздивитися, а далі врозсипну або до перелазу, або між яблунями церковного саду, в кінці якого від вулички вже давно не було ніякого плоту, адже всі знали, що на хвіртці нас уже можуть чекати. Бо найчастіше із натовпом Лейтьоху виносило аж туди.

Але цього разу ми ще й не встигли вийти з церкви, як між людьми разом із мелодійним передзвоном, що лунав начеб із самих небес, раптом прокотилося якесь пожвавлення, ще одна хвиля радісного піднесення: «Одияніє! Одияніє!..». Небо на виході освітилося яскравим спалахом, і чути було, як десь зліва на пустирі за церковною брамою палахкотить вогнище.

Ми з Рудим одразу зрозуміли, чия то робота, і весело перезирнулися, а коли підійшли ближче, то побачили пенька із одземком і нанизаними на нього шинами, від яких ішло довге високе полум’я, і справді освітлюючи людям дорогу попри широку калюжу, що завжди після дощу була в цьому місці.

А ще ми побачили рухливий силует, що, наче багаторука тінь, метався на тлі вогнища. Впізнали нашого бідного Лейтьоху, що начеб намагався ногою збити із одземка одну із палаючих шин, от тільки невідомо – для чого?

Спостерігаючи за цією картиною, ми навіть затрималися на стежці, пропускаючи поперед себе людей, дочекалися дівчат, і вже всі разом рушили до брами.

– Диви-диви, як Лейтьоха танцює! – не може натішитися Володька.

– А це ви даремно, – кидає Оля. – На другий день одияніє уже не палять…

У цей момент до нас приєднуються і Славко з Грициком. Славко, мабуть, чує Олині слова, і між нами на деякий час западає мовчанка. Але потім котрась із дівчат, либонь Валька, пропонує ще пройтися селом.

– Тоді вже до Глинок і Глинками до Грубого Лісу й назад, бо у селі ж болото, – додає Володька.

– А ми вночі до лісу не ходимо, – відказує Ганюта, це я точно пам’ятаю, Грицикова родина із Зозулиної вулиці, вона завжди вдає із себе найхитрішу.

– О, була лампочка і вже нема! – звертає увагу хтось із хлопців.

А вже за шкільним подвір’ям Славко притримує за рукав Володьку, і я чую лише уривок фрази: «За лампочку жабу з’їси…»

Того вечора я записав у щоденнику, якого ще з осені за маминою порадою почав вести, але нікому не показую, навіть мамі, хоч по деяких її фразах здогадуюся, що потай вона, мабуть, таки почитує, коли на столі забуваю. То я намагаюся писати лише спостереження із життя живої природи, хоча часом і про інше також, а якщо не забував, то ще й напрям вітру і температуру повітря: «Через вікно зі школи бачив диких качок, що пролітали, їх було десь до десяти штук. Про їх приліт я чув уже давно, але побачив тільки сьогодні. Хлопці з нашого класу, що живуть недалеко від колишнього ставу, а відколи його спустили і перестали наповнювати, то просто низовини, зарослої очеретом та іншими болотяними рослинами та порізаної у всіх напрямках каналами, кажуть, що їх дуже багато. Кажуть, що навіть бачили диких гусей, що пролітали. Але зараз я у плавнях буваю рідко, частіше влітку, із своїм двоюрідним братом Славком і ще з Володькою, ми ходимо там майже щодня. Цієї зими і отужеза цілу весну я не був там ні разу. Я живу від ставища далеко, аж на іншому кінці села, і тому частіше роблю прогулянки у ліс. І хоча став і ліс мені подобаються однаково, але у лісі я буваю набагато частіше і тому краще його знаю… Сьогодні було похмуро, зранку починався дощик, але до вечора висохло. Віяв сильний, але теплий південно-західний вітер. Температура повітря у середині дня становила +8».

Грубий Ліс

До Грубого Лісу ми таки дійшли, хоча Валька й казала, що боїться. Ага, це ще та, її навіть голим їжаком не налякаєш! Дівчата першими нас туди й потягли, лише малий Грицик звернув перед своєю хатою, бо його вже чекала біля хвіртки мама. Але од лісу ми одразу й назад, бо що вночі у лісі: темно й грузько, до того ж почав накрапати дощ…

Я ще тоді помітив, що Славко майже не бере участі в наших розмовах, хоча пройшов разом з усіма, попри те, що йому вертатися потім найдальше. Тоді я списав це на Олині слова, які його засмутили, про те, що на другий день Великодня одиянія вже не палять. А він же для неї і старався, про це всі ми тоді вже здогадувалися, та й сама Оля також не могла цього не знати. Славко впродовж усього шляху до Грубого Лісу й назад був задумливий і неговіркий, мало на себе схожий. Він щось начеб обмірковував, як показали подальші події, так воно насправді й було.

Проте все прояснилося десь аж за два тижні, коли земля достатньо просохла й у лісі почали зацвітати ранні медунки, а деінде – ряст, що його ми називаємо качаниками, і білі та жовті анемони. Ще трохи – і вони вкриють суцільним квітучим килимом ліс, особливо старішу його частину. Це повторюється щороку, і цієї пори бентежний аромат лісових пахощів накриває Глинки.

Славко прийшов до нас також від лісу, широкою межею через городи, й застав мене з мамою у стодолі біля січкарні. Стара січкарня крутиться туго, і піт уже заливає мені очі, проте залишалося ще пару снопів і у засторонку дозгрібати. Мама хоче за одним махом уже дорізати все кукурудзиння, щоб звільнити у засторонку місце. Бо своя кукурудзянка уже закінчується, і днями мають привезти ще пару снопів від тітки Ганки. А зовсім без кукурудзянки, саму лише солом’яну січку із тертими буряками, притрушену ґрисом, корова не дуже хоче, і тієї пари снопів від тітки, поки ще до першої трави, має вистачити.

– Дивися, а Славко нам зараз і поможе, – каже мама.

– Поможу, якщо Олюня на футбол відпустите, – він услід за мамою на правах двоюрідного брата називає мене Олюнем, хоч мені це й не дуже подобається.

– На Позіхайло? – запитує мама, розтрушуючи передостаннього снопа, бо вона знає, що тепер ми частіше там, на галявині, там у нас і ворота вкопані.

– Ага, – плює на долоні Славко й береться за корбу січкарні.

Але із його тону, зосередженого і серйозного, яким він відповідає мамі, я вже здогадуюся, що це може бути щось і набагато цікавіше за футбол.

– Ну, якщо Олюнь ще й буряків натре, то хіба тоді, – мама так хитро придумує нам роботу, бо знає, що Славко й те мені допоможе, а він каже, щоб я уже йшов і починав, поки він докрутить.

– Не забудь рукавицю, – нагадує мама.

– Тах-тах, тах-тах, тах-тах!.. – розкручуються різаки січкарні.

Я чую їх, і коли лізу у льох за буряками, і коли беруся за тертку, і коли натягаю на праву руку стару із вирваними клаптями тканини рукавицю, бо без неї давно б уже залишився без пучок. Хоча навіть і в рукавиці, на вирваному, вже двічі стесував шкіру на вказівному, тільки зажило і знов… Коли затихає січкарня, я майже встигаю натерти повне, по рубчики, відро.

– Не забудь городника, – заглядає до мене у комірчину, де ми зазвичай тремо буряки, Славко, і я уже знаю, що нас чекає точно не футбол.

– А на що городник? – гукає нам услід мама.

– Ворота глибше вкопаємо, бо розхиталися, – цю відповідь Славко не інакше продумав заздалегідь.

І все ж спершу межами повз городи ми таки прямуємо на Позіхайло. А коли доходимо, він бере у мене з рук городника і зі словами: «Все має виглядати достовірно…» – навіть шпирхає кілька разів біля однієї із грабових штанг, хоча ще як тільки вийшли на город, сказав, що через Позіхайло ми одразу підемо в Грубий Ліс.

– Щось попробуємо знайти…

– А що?

– Побачиш.

Відтак із Позіхайла стежкою ми спочатку спускаємося до порослої старими буками долини. Минулої осені, коли вже насипало багато листя і добре було падати, ми один раз по тому листі між старими буками навіть влаштували матч із іншим глинським кутком, так, щоб на нейтральній території. Далі через Бучину і мішаний ліс прямуємо до дороги, повз яку алея вже врослих у ліс старих ялиць, а від дороги ще один різкий спуск, майже виярок. Зліва від стежки залишаються густі ялинові зарості, справа – лісничий розсадник, де вирощують молоді деревця.

За розсадником спуск стає ще крутішим, а потім такий же різкий підйом і, повз колишню садибу лісництва, спалену дотла ще наприкінці війни, про яку тепер нагадує пара старих яблунь довкруж порослої кущами галявини, ми переходимо, майже перестрибуємо ще одну лісову дорогу, що у цьому місці наче прорізує схил й утворює два зручних, один напроти одного, «бастіони», нарешті опиняємося там, куди йшли. Зліва між деревами видніється наша соша, що пішла на Кременець, а прямо він – Грубий Ліс.

– Пам’ятаєш? Як ми тоді дали тут Хвостикові, Кравчукам, Вареному і ще хто тоді з ними був?

– Мене ж тоді не було…

– А, тож ми без тебе, – згадує Славко.

Я уже сто разів чув про ту їхню патиками на «бастіонах» війну і від самого Славка, і від Рудого та Грицика, і ще, здається, Тарас з ними був і навіть малий Олин Саша якраз приїхав, так співпало, а мене не було. Вже два роки, як вони там бились, а я досі серджусь, як згадаю, що без мене. Мама якусь роботу дала, і я того дня з ними не пішов.

Якби знав, що вони так придумають, то б якось відкрутився. А тоді там просто велика купа ломак лежала, я ще її пам’ятаю на рові, таких сухих, що самі ламалися, ще хтось казав, що під ними їжаки можуть зимувати або вужі. Тобто або їжаки, або вужі, бо разом вони не зимують. То хлопці майже всю на «набої» поламали: до коліна – і на такі патики, щоб було зручніше кидати. Потім вони понаносили наламаних патиків на свої «бастіони» і давай одні в одних – наші проти тамтого кутка.

То була небезпечна гра. І Володька в голову скурав, і Славко також дві ґулі мав, а бідному Дроздикові то ледь ока не вибили, до Лізи в амбулаторію водили.

– Дурна гра, Дроздик міг залишитися без ока, – наче читає мої думки Славко.

Він дістає із внутрішньої кишені маринарки складений учетверо аркуш у клітинку і починає роззиратися.

– Іди сюди! – каже мені.

Я тим часом зриваю три найбільші квітки качаників, уже готуючи букет для мами.

– Кинь, що будеш носитися? Ми, якщо хоч, там ще кращих знайдемо, – киває у напрямку соші Славко і додає: – Ось тут усе починалося…

– Що починалося?

– Перед боєм. Вони зібралися у лісництві, то було на другий день Великодня, але тоді Великдень був пізній, у лісі вже було сухо.

– А ти звідки знаєш?

– Знаю. Я бабу Христю розпитував… Тоді ж усе село про це говорило не один день, у найменших деталях. Наших хлопців із села там було небагато, але один точно був, баба казала – Григорій Андрійчук. Його дядько Антін був петлюрівським офіцером. Тільки баба казала менше про те говорити. Тримай за зубами, ясно?

– Ясно.

– От, дивися, я намалював із бабиних слів план. – Славко сідає на широкий пеньок, розкладає на коліні папірця, я сідаю поряд, і він починає водити пальцем. – Ось лісництво… Ото село, а ото колишнє лісництво, ліс, Грубий Ліс, Пеньки, – проводить він пальцем за ретельно вималювану подвійну лінію, там у нього намальовані два деревця: листяне і хвойне. Так і є, там уже давно молодий ліс, але саму ділянку через те, що колись там була панська вирубка, й досі називають Пеньками. – А оце місце бою, – він веде пальцем вздовж подвійної лінії до обведеного жирним колом хрестика.

– А тут? Може, тут? – Я швидко зорієнтувався і тицяю ніжкою качаника, якого все ще тримаю в руці, близько до того місця, де із подвійною лінією з’єднувалася ще одна тоненька бокова і де, за моїм уявленням, мали би бути «бастіони».

– Ти про що взагалі думаєш? – стукає мене ліктем під бік Славко. – Про який бій?..

Звичайно, до мене вмить доходить, і мені якось аж ніяково, що відразу не зрозумів його задуму. Просто з голови ніяк не виходили ті патики.

– Якщо вийшли із лісництва, – продовжує Славко, – то далі так через ліс вони і йшли, до горбка…

– Иги, до горбка, – повторюю уже механічно за ним.

– Але то нас мало цікавить. Основне відбулося там, на горбку і за горбком, – по-дорослому розмірковує він.

– Там?

– Там.

– За шламбоном? – перепитую я.

Бо до горбка нам належало перейти ще одну лісову дорогу, що була ширшою за інші, і старші люди ще казали на неї «лінія», і на Славковому плані вона була. Біля соші ця «лінія» закінчувалася шлагбаумом, що перекривав на неї в’їзд, а його у нас називали «шламбоном». У місцевій топоніміці «до шламбона» – означало, що це близько, а от «за шламбоном» – уже далеко. Мабуть, і Яворенко й інші, що вирішили зупиняти німецьку колону саме тут, знали, що та улоговина «за шламбоном» уже не вважалася бортівською землею, бо ж ліс до того завжди був панським, а пани мали маєток у Боруках, а це ще далі за Бортівкою.

За цією улоговиною, яку у нас ще називали Жидівським Лугом, ліс закінчується – це його найвужче місце, і на схилі за ровом, який ще із панських часів оперізує ліс, від Лугу видніється уже поле сусіднього села Щатини. Може, саме через це німці і не спалили тоді Бортівки, бо не було ясності, звідки напад.

– Так. Але шламбона тоді не було, я його й не позначав, – звіряється зі своїм планом Славко. – Чи ти думаєш, був? От, забувся про нього бабу спитати…

– А хіба то має таке велике значення: був чи ні? Я просто так сказав: «За шламбоном?» – вирішую я допомогти братові.

– І то правда, – погоджується він.

Так, за розмовами, ми і переходимо «лінію», ще метрів сто – і між деревами уже видніється Жидівський Луг. Так, луг – не луг, а болітце серед лісу.

– Ти що, хочеш викопати ще одного нагана, такого, як був у Бориса Рудого? – нарешті наважуюсь я запитати те, про що думав ще від «бастіонів», а то й від самого Позіхайла.

– Навряд чи. Просто цікаво хоч щось знайти, – спершу не виявляє особливого оптимізму Славко.

Проте коли уже починаємо копати на гребені при самій соші, то він перший береться за городник.

– Тут залягли, а стріляли туди, – показує на дорогу.

Із кожною відваленою брилою сірої лісової землі азарту в його рухах і словах тільки додається. Він то копає, а то раптом, паправивши держало перед собою, зі словами: «У наших мали бути «дегтярі» один або два, коли рускі у сорок першому тікали, покидали», – зображає кулеметні черги, дві коротких і одну довгу:

– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту-ту-ту-ту!.. – це він уміє робити також найкраще з усіх нас.

Усю викопану землю ми перебираємо руками, але намацуємо лише корінці та торішні жолуді, бо тут навколо багато дубів. Переважно жолуді вже напівзогнилі, але деякі все ж із набубнявілими пагонами… Коли Славко перебирає чергову вивалену дернюкуя беруся за городник і починаю копати вже по-копаному, аби ще на штик глибше, але він зупиняє мене, що глибше не треба. Та раптом городник скрегоче об щось тверде.

– Стій! – Славко кидається до мене, перехоплює держало й жестом показує зупинитися.

Він стає навколішки й розгрібає землю руками, але, виявляється, під городником скреготнув лише камінь.

– Це могла бути і граната, не обов’язково одразу ще один наган, – каже він, сопучи від збудження. – Ніхто тут наганів не розкидав. А гранати могли…

– Нічого собі. Що – німецька?

– Могла бути й німецька. Така з довгою ручкою, знаєш?.. Вони часто не розривалися.

Ми ще трохи покопали по черзі, просто пошпирхали землю, але безуспішно: одні корінці і жолуді, якщо не рахувати ще одного каменя. Хоча це ще також питання, де ці камені тут узялися. Не інакше, коли сошу клали, хтось закинув їх аж у ліс.

– Йдемо тоді, покопаємо, де німці… – Славко вже не діставав свого плану, а лише кивнув головою у напрямку долини.

«Де німці» – це означало копати при самій дорозі, по якій час від часу повз нас проїздили машини, і це створювало певні незручності. Славко не хоче, аби нас у чомусь запідозрили, і, зачувши машину, кидає городника, й ми вдаємо, що просто стоїмо.

– Тут вони залягали й відстрілювалися, повинні ж бути хоч гільзи, хоч одна? – тримає паузу Славко.

Біля дороги невеличкий насип, і ми на ньому й копаємо. Земля тут дещо твердіша, злежана. Майже нема корінців і жодного жолудя, зате повно дрібного каміння й дощових черв’яків. Тут уже лезо городника скрегоче раз за разом, черкаючи камінці, і ми вже просто перестаємо звертати на них увагу. Каменів ми вже не рахуємо, черв’яків також, хоча, якби збиралися на риболовлю, їх можна було б назбирати повну банку. Зате викопали п’ять іржавих кришечок від пляшок із газбулькою чи пивом, а ще – іржавого цвяха й кусок алюмінієвого дроту.

Коли ж після паузи, викликаної черговою вантажівкою, що прогуркотіла повз нас у напрямку Кременця і услід якій Славко випустив із городникового держала дві короткі й одну довгу, ми пройшлися вздовж дороги трохи далі й копнули там, то майже одразу натрапили на кубло земляних ос. Ми їх просто розворушили у норі, і вони навіть пробували нас атакувати, й ми мусили відбігти глибше у ліс.

– Ну добре, харе! – Славко витирає піт з чола. – Пішли ще з цього боку попробуємо, – показує він на підвищення, якщо стати обличчям назад до села, то зліва від дороги.

– Иги, правильно, не могли ж наші з одного тільки боку стріляти, – підтримую я його намір. – Якщо мали два «дегтярі», то один там поставили, а інший – тут… Навіть якщо й один, то все одно хтось мав і тут залягти, щоб уже з двох боків?

Мені вже трохи набридло це копання, але я намагаюся не подавати виду.

– Ми торік тут з мамою опеньки збирали, і тут, і кругом Лугу, – ділюся я спогадами. – Тут їх стільки було, я ще стільки не бачив! Такі-во шапки! – розтягую я якомога ширше вказівного і великого пальця.

– Великі – то робашливі, – кидає Славко. – Моя мама великі викидає, навіть не чистить.

– Не знаю, може, й там були робашливі…

Але Славко не дає мені договорити.

– Диви, диви!

На гілці перед нами й справді сидить, нашорошивши вушка, маленьке руденьке створіння.

– Иги, білка! – його здивування враз передається й мені.

Білка враз метається з гілки на гілку, перестрибує на інше дерево й карабкається догори.

– Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту! Ту-ту!.. – проводжає її Славко самими лишень короткими. – Ту! Ту! Ту! – переходить на одиночні.

Тим часом білка зникає у верховітті, по соші гуркотить чергова машина, й через пару кроків ми знову починаємо копати. І з першого ж штика натрапляємо на мурашник. Це не руді парамуди, у мурашники яких баба Христя час від часу ставить пляшки із сиропом, збираючи для натирання їх мурашиний спирт, а звичайні чорні. Копати можна, зате землю перебирати незручно… Доводиться відходити далі, але, як ми згодом зрозуміли, мурахи нам і допомогли.

У п’ятій чи шостій скибі підваженої городником і перевернутої лісової землі, перебираючи землю руками, Славко між корінням нарешті намацує щось схоже на гільзу. Він очищає її від землі, виколупує тим іржавим цвяхом, якого ми від дороги прихопили, її серединку, і наша знахідка й справді виявляється стріляною гільзою. Тільки не від карабіна, автомата чи кулемета, а від мисливської рушниці. Такі гільзи ми часом знаходили взимку, лише паперові, але ще більше наприкінці літа на ставу, коли починається сезон полювання: у лепесі або у воді, коли їх прибиває до берега, особливо першої неділі, коли качки ще неполохані і всі багато стріляють.

Славко тре гільзу об рукав, і вона починає поблискувати жовтаво-мідним боком.

– Дванадцятий калібр, – каже тоном знавця.

– Дванадцятий чи шістнадцятий? – перепитую, щоб показати і свою обізнаність.

– Диви, навіть на око видно, що дванадцятий, – відставляє він гільзу у витягнутій руці. – А тут іще і біля капсуля: один крапочка два, бачиш? – І для ще більшого підтвердження плює на капсуль і знову тре об рукав. – То нічого, що вона у землі пролежала, якщо добре відмити і відчистити, її можна використовувати ще раз і ще раз, лише капсуля міняти. – У його голосі не так розчарування, як вагання. – То як, ще будемо копати?

– А може, попробуємо ще на колишніх криївках? – раптом з’являється у мене несподівана ідея.

– На криївках? – перепитує Славко. – А що там? А я, бачиш, до цього не додумався. Хоча їх там, напевне, уже всі перекопали і з міношукачем… Їх же у Чорному Лісі спочатку гранатами закидали, а потім підривали.

– А на Матівеччині?..

– Де на Матівеччині? – щиро дивується Славко.

– Є, мені дід Лук’ян показував, коли корови пасли… За Зарізаним на горбок, а потім направо. Ми там ще орла із гнізда зігнали.

– Із гнізда? – недовірливо перепитує Славко, хоча, видно, думками він десь дуже далеко.

Не змовляючись, ми починаємо йти-таки у напрямку Матівеччини, я несу городника. А Славко час від часу тре об штанину викопану гільзу, продуває її, і щоразу це схоже на свист.

– Так, дід казав, що із гнізда. Він там низько так пролетів над нами… Здоровий такий, чорний.

– Чорний – то не орел, – посвистує у гільзу Славко. – Тим більше, орли у нас не водяться, ми ж учили…

– Я і дідові казав, що не водяться, але дід каже, що орел.

– Бач, а тобі не подобається Орлик. Ні Ольо, ні Орлик, – начеб починає піджартовувати наді мною Славко.

Він усім нам попридумував псевдо. Ще восени: Грицик – Гонта, Тарас – Довгий… Але Тарас, після того як запалення схопив і воно йому дало ускладнення. Кажуть, щось там на суглоби, то більше з нами не ходить. Володьку залишив Рудим, а себе – Сірком. Але лише він нас так і називає, хоча раніше, ще як він ходив до баби за молоком і ми збиралися на лавці біля Філикової криниці, то всі ми були піратами. Він збирав нас своїми історіями про піратів, і деколи ми проводжали його аж у центр, щоб дослухати. І про це вже всі тоді знали, що він розказує нам піратські історії, і ще були бажаючі послухати, але ми чужих відгонили. Бо нам Славко розказував, а чужим не хотів.

Ніхто краще за нього не міг розказувати піратських історій, але то ще років зо два тому минуло. Мабуть, ми просто виросли із того віку. Тепер Славко придумує нам інше, і ми знаємо, що нікому не можна про це говорити. Він називає це таємною організацією, де ми маємо називати один одного тільки на псевдо. Але то трохи смішно виходить.

Того дня я тричі робив записи у щоденнику.

Зранку: «Ранокчудовий – теплий, тихий, сонячний… На душі легко, маю йти до школи».

Вдень: «На останньому уроці грали у футбола. Коли прийшов додому, поставив портфель, ліг на диван, розкинувши втомлено руки і ноги… Та, коли очі закрилися, я таки, мабуть, задрімав, бо примарилося, що хтось замахнувся на мене гострою шаблею, яку ось-ось опустить… М'язи мої, ніби передчуваючи цей страшний удар, напружилися, я весь стиснувся, стрепенувся й прокинувся… Не знаю, з чого б це, але подібне зі мною буває часто».

Ввечері: «Сьогодні закінчив читати роман М. Старицького «Перед бурею». Це перша частина трилогії, що розповідає про героїчну боротьбу українського народу за своє визволення під час Визвольної війни 1648—1654 pp., до неї і після неї. Мені дуже подобалося читати цю книгу, і навіть трохи шкода, що вона закінчилася. Але, правду кажучи, читав я її задовго, від 6 грудня, прочитати я міг її за значно коротший час, за це себе картаю. Тепер візьмуся за наступну книгу – «Бурю». Сьогодні було похмуро, віяв теплий західний вітер. Температура повітря у середині дня становила +9 – це поки що найвища температура цього року і цієї весни».

Матівеччина

Коли ми доходимо до Зарізаного – так називають місце у лісі біля дороги на межі Бортівки з іншим селом – Матіївцями, що так само за лісом поряд із Щатинами, Славко зупиняється. Його увагу привертає кущ ліщини, ще безлистий, лише із сережками. Потепління, що врешті-решт настало, сприяє розвою всього живого.

– Диви, яке було б вудлище рівне! Давай городника, вирубаю.

– Будеш носитися?

– А що з ним носитися? – Він однією рукою нагинає вибрану ліщину, справді дуже рівну і довгу, притискає до землі ногою, бере городника і двома вправними косими ударами зрубує її при самій землі, після цього тим же городником обчухрує гілочки, і ми йдемо далі повз Зарізаного.

Язик не повернеться сказати «повз могилу», бо, може, там ніякої могили і немає, а все це лише легенда. Але дід Лук’ян розповідав, та й баба Христя також, що тут колись і справді поховали зарізаного, самогубцю, який сам себе зарізав. Мовляв, таких людей раніше ховали поза цвинтарем, бо самогубство вважається великим гріхом, і ні одне село не хотіло прийняти, то тут на рові, на межі двох сіл, де тепер великий кущ глоду, й поховали.

Це все дуже давня історія, ще, либонь, минулого століття, і ні імені того зарізаного, ні навіть із якого села він був, ніхто вже не може пригадати…. Ми із Славком вже якось про це сперечалися, і нам обом уже не хочеться знову про все це.

Тут, біля Зарізаного, начеб перехрестя доріг, навіть подвійне перехрестя, сходяться сім доріг і одна стежка. Всі вони ґрунтові, і під час дощів проїхати ними важко. Головна, звичайно, із Бортівки на Матіївці, і ми із Славком мусимо її перетнути.

Ми переходимо цю дорогу й опиняємося ще на одній, якою можна вийти на ще одне село за лісом – Гринівці, а та, якою ми прийшли, спершу виведе до соші, а потім, уже сошею, або на Щатини, або на Бортівку, залежно від того, куди повернути: на північ чи на південь.

Ще одна дорога веде просто у глиб лісу, і нею можна вийти аж на Кацапщину. Там у Першу світову якісь привезені із Росії люди рубали ліс і возили на бліндажі для окопів, від того й назва. Тут же починається нещодавно прорубана просіка, де уже встигли поставити високі бетонні стовпи, а на вході й виході з лісу вишки із металевих конструкцій, але дротів ще нема.

Цією просікою також можна користуватися як дорогою. Є ще одна майже непомітна від Зарізаного, але насправді в’їжджена пряма дорога звідси до шламбона, а також стежка, що в’ється паралельно із головною дорогою. Позаторік тут три дні стояла військова автомобільна колона, начебто з Білокриниці, і хлопці кожен день ходили міняти яблука на значки, але я не ходив. А коли вони поїхали, то ми побачили повен рів солдатської каші. Видно, забагато наварили.

За дорогою уже Матівеччина, і там на вході у ліс грубі, дід Лук’ян каже, що столітні, граби.

– Дід тобі накаже! – кидає Славко, кладе на стежці вирубану ліщину і тим же городником обережно, аби не пошкодити майбутнього вудлища, обцопує бокові гілочки.

Те, що дід дезертирував і всю війну у комині просидів, то мені також відомо. Але Славкові найбільше не подобається, коли дід починав розводитись про те, що із двома іржавими патронами України не відвоюєш. Тепер дід уже мало говорить, бо ж із ліжка зовсім не встає, хіба коли хтось із нас приходить, а баби нема у хаті, то ще дещо може сказати. Наприклад, про те, як разом із Максимом Кривоносом обкладав у Збаразькому замку Ярему Вишневецького, чи про те, як із Хмельницьким ішов на Берестечко…

Але я ще встиг раз чи два попасти із дідом корову і на Кацапщині, і тут, біля Зарізаного, і далі на Матівеччині. І дід мені зізнався, що якось уже по війні восени, коли не було чим палити, приїхав кіньми аж сюди, на Матівеччину, щоб подалі від села, і хотів одного із тих грабів спиляти, але вийшов із кущів хлопець із автоматом і сказав, що рубати ліс заборонено, й порадив забиратися геть. Здається, тоді ж дід мені і показав ті криївки, до яких ми тепер ішли. Я нагадав про те Славкові, заступившись за діда Лук’яна, бо у Славка ще був один дід Карпо, по його татові. Його Славко завжди вихваляв перед нашим спільним дідом Лук’яном, що, мовляв, от дід Карпо по коминах не ховався, і це мене трохи зачіпало.

– Може, це і не криївки ще, побачимо, – цвьохає вудлищем Славко. – Цюв, цюв, цюв! – додає губами, імітуючи свист куль.

Ми входимо в ліс, але лише метрів із п’ятдесят, не більше, ідемо тією дорогою, що на Гринівці, далі вона стає вужчою і роздвоюється. Славко мить начеб вагається, і ми звертаємо на ту, що вліво, у напрямку Матійовець (ще одну паралельну до головної), й одразу ж починається горбок. Наш ліс у цій частині настільки помережаний стежками й дорогами, що просто неможливо загубитися, хіба як блуд нападе.

Під горбком знову починаються кущі ліщини, Славко і тут приміряється до деяких гілок. Я вже давно помітив, що лісом ми із ним ходимо дещо по-іншому. Тобто ходимо однаково, за винятком того, що я часто горблюсь, а він деколи гупає мене по спині, як і мама, та вона й сама просить його робити це, щоб я випрямлявся, але ми просто дещо по-іншому дивимося на ці наші походи. Для мене сама по собі мандрівка лісом уже є самоціллю, Славкові ж завжди цього мало, від кожного нашого походу він завжди хоче отримати якийсь практичний результат. Якби ще не його потіння, останнім часом хочеш не хочеш про це думаю, шкода його.

Не щастило назбирати команди, озброїти й поділити на «німців» і «рускіх», тоді – стежка звіробоїв! Це у нього від «ірокезів», від Верби, який для Славка завжди був авторитетом, і відстріл усього, що рухається: від горобця-тетерука до ворони-грифа, а чи зайця, який міг бути і просто зайцем, і кабаном, залежно від місця й міри Славкового азарту.

Якщо ж ми були тільки удвох, то він міг просто влаштувати вишкіл із кидання ножем у дерево, або розпалювання вогню лише одним сірником, або врешті-решт підкрастися через кар’єр до Попової Гори, біля підніжжя якої у себе за городом років два тому часом пасла корову Уся – так на неї казали, відома далеко за межами свого кутка пишними формами і скороспілою зрілістю. Завданням було непомітно підкрастися й поцілити камінчиком у її сідницю.

Від влучного попадання бідна Уся одразу починала верещати, зрештою, і від непопадання також, і з подвір’я на город вибігала її мама з патиком. Траплялося, що мама, погукавши для годиться, верталася на подвір’я, і тоді прицільне метання продовжувалося. Усина мама знову вибігала і вже бігла до половини городу, і ми так само непомітно, пригинаючись за високими бур’янами, утікали, якщо ж вона одразу бігла до половини городу, то ми одразу ж і утікали. Але, забігши аж за кар’єр, ми ще деякий час все одно спостерігали за Усею здалеку й гадали, чи є вже у неї пушок між ногами, чи ні, і якого він кольору, бо під пахвами Володька вже начебто бачив, але він видався йому якимсь наче каштановим, хоч на голові у неї темно-русе, більше до чорного. Мабуть, того літа найбільше, що усі ми уявляли і про що мріяли, – це той пушок в Усі між ногами.

Тепер про це якось не те що ніяково, але просто не хочеться згадувати. Та й Славкові, відчуваю, також. А Уся уже давно зустрічається із старшим братом Вареного, з яким у них одна мама, а різні батьки… Славко вдає, що його дівчата не цікавлять, хоч я і знаю, що це не так. Мене ж віднедавна найбільше цікавить лише одна, і звати її Марічка Зарічна, вона також наша ровесниця і моєї мами студентської подруги дочка, але вона із Боруків. Я познайомився із нею на весіллі на Гірці, у наших далеких родичів, де вона була з батьками.

А ми з Рудим на тому весіллі, як наймолодші дружби, несли до розпису, за нашим сільським звичаєм, коровай перед молодими. Дорога була з глибокими вибоїнами, ми якось не в такт хитнули віком – круглою дерев’яною підставкою, на якій його тримали, – коровай злетів на траву й покотився перед нами. На щастя, вцілів, я його швидко поставив назад на віко, не всі й помітили, що він падав.

Славко знає про Марічку. Спочатку я не хотів йому розповідати, просто сказав, що як трохи земля ствердне, то хотів би скочити ровером у Боруки на розвідку до однієї дівчини. Але Славко випитав, ще би він не випитав! І відразу застеріг взагалі у Боруках показуватися, бо це наші давні вороги. Ми давно із ними б’ємося, до того ж останніми роками так виходить, що нас б’ють. А у нас хоч і село більше, але нема єдності виступити єдиним фронтом… Те, що вони наших б’ють, я також знав. Проте я так і не сказав Славкові, що вже ходив у Боруки. Зимою, у передноворічний вечір, у валянках, сам.

Мені навіть тепер ще хотілося перед ним похвалитися про той свій новорічний похід, але щось мене стримувало. Може, те, що Славко міг мені, як членові організації, заборонити туди без його дозволу показуватися, а я від своїх планів відмовлятися не збирався…

– Тримай! – тим часом він нагинає ще одну ліщину, ще рівнішу, ніж перша, і показує мені притиснути її верхівку, а сам городником так само вправно двома косими ударами зрубує, а потім так само обцопує гіллячки.

А поки дійшли до криївок, він знайшов ще дві ліщини, так само вирубав і тепер ніс їх усі на плечі, зв’язавши перевеслом із хопти.

– Дві – тобі, дві – мені. На літо треба зробити нові вудки, – це з уст Славка лунає як наказ.

Ми ще не знаємо, що цього літа нам за винятком двох разів, та й то одного разу все зіпсував дощ, а іншого – рибний сторож Михтон, так і не вийде разом порибалити. Як і того, що після погоні за нами Михтона, коли Славко скомандував: «Вудки – у воду!» – я свої, дурний, таки кинув подалі в рогозу і більше їх не бачив…

– Ось тут ми пасли корову, і дід показав мені їх, – киваю я на зарості кущів прямо перед нами, з дороги не одразу й помітиш, що там вирви на місці колишніх криївок.

Коли Славко уперше, правда, йшлося про ті, що у Чорному Лісі, якось сказав, що це криївки Української повстанської армії, то ми навіть здивувалися. Найбільше здивувало словосполучення «повстанська армія», бо дід казав, що у криївках сиділи «хлопці», а баба, та й інші, називала їх «бандерами»…

– Проти всіх окупантів, що неясно? – пояснив Славко. – Німців, що прийшли замість руских, і поляків, що хотіли тут свою Польщу від можа до можа, і проти руских, що прийшли на зміну німцям…

– А де ж вона зараз? – запитав тоді малий Грицик.

– Коли боротьба стала безнадійною, хлопці просто розійшлися хто куди, багатьох перебили і пересадили…

– То хіба бандери не одне й те саме? – Грицик, як і я, також не одразу розуміє.

– Бандерівці, або бандери, як у нас кажуть, то лише частина з них. То вже між собою вони ділилися на бандерівців, мельниківців, бульбівців. А у Кіптисі, наприклад, стояли яворенківці. Яворенко взагалі нікому не підкорявся, а все разом – це і була повстанська армія, – підсумував Славко і тоді ж узяв із нас слово тримати усе це за зубами.

Кожен із нас таке слово дав, хоч ми ще тоді не розуміли, чому така таємничість, бо ж про бандерівців і мельниківців, і навіть яворенківців, усі й так знають, як і те, що про це не можна говорити у школі…

На той час для мене найбільш загадковими залишалися «бульбівці», але слово мені сподобалося. І коли пізніше одного разу ми вирішили поділитися так само між своїми хто за кого, то я, не вагаючись, вибрав собі «бульбівця». Славко одразу назвався «мельниківцем», але ним так само хотів бути і Рудий. Він від «бандерівця» трохи крутив носом, хоча потім погодився.

– Бандери у нас кожуха забрали! – буркав Володька. – Баба розказувала, а потім прийшов гарнізон, шукали за бандерами і бабу били…

– То могли бути ті ж самі гарнізонники перевдягані, а не бандерівці, або у твоєї баби було багато кожухів, бо останнього свої у своїх не забирали… Чи тебе у «стрибки» записати? – засміявся Славко.

«Стрибки» тоді у нас вважалися і справді чимось смішним. Коли дід нам колись про них згадував, то показував на стару стодолу, бо вона від соші і за нею добре ховатися. То я так і уявляв, як вони із-за тієї стодоли постійно вистрибували.

Ну, а малому Грицику залишився «яворенківець». Якраз на всіх і вистачало…

Тоді ж під час нашого першого весняного походу на Матівеччину, коли ми порівнялися із криївками, Славко одразу пірнув у кущі, я – за ним. Усього було дві ями, із кожної з яких на два боки вели виходи, порослі кущами і травою рівчаки. Одна із ям, та, що ближче до дороги, була густо заросла колючим терном, упереміж із черемхою та глодом, і ми туди не лізли. Зате в іншій знайшли ще зовсім свіжу лисячу нору й оглянули її ретельніше. І нору, і саму яму на місці колишньої криївки.

– Шкода, трохи задалеко від села, – Славко бере у мене городника й починає розгортати вириту лисами ще свіжу землю, ба навіть глину, лиси дорили аж до глини. – А то можна було б відкопати…

– Краще водою залити, тоді самі повилазять, – я спершу не розумію його наміру, вважаючи, що він має на увазі лисів.

– Та ні, лисиці самі повтікають, якби ми почали тут… Але ж задалеко лазити сюди через півлісу, – бідкається він.

У виритій лисами землі був лише засохлий лисячий кал.

– Ну, а якби зараз вовк? Що б ти робив? – раптом заглядає позад мене Славко, начеб і жартома.

– На дерево?.. – так само жартома кидаю я йому.

– Як? На яке дерево? – оглядається Славко.

Я так само оглядаюся й обираю дещо похилу ворвулисту липу метрів за десять від нас, єдине дерево, на яке я тут і справді міг би ще вилізти. Хоча хтозна, якби й справді вовк, то з переляку я, може б, виліз на будь-яке.

– Не встигнеш, – наче читає мої думки Славко.

– Встигну…

– Е-е! Не встигнеш.

– А ти б що робив?

– Ясно, що, – начеб дивується він уже самому запитанню. – Треба стати на чотири лапи й гавкати та гарчати…

– А ще краще нявкати, – додаю я. – Наче великий кіт…

– Нявкати. Можна й нявкати, вовки великих котів навіть більше бояться, – погоджується Славко.

Проте я в душі навіть дещо розчарований, що це виглядає не як справжня перевірка, а просто як жарт.

– Але ж у нашому лісі вовків скільки уже як нема? Років сто, – питаю й сам собі відповідаю.

– Буває, забігають із Шумських лісів, – понуро додає він.

– Баба казала, що на них ями копали, бо вони могли стіну продерти й овець покрасти… Хліви ж тоді плели з лози й обмащували глиною, казала, що колись на долині біля Шустака один такий вовк попався, – починаю я, але Славко, звісно, також не раз чув ту історію.

– То ти не приплітай, баба казала, що лише чула, що колись таке було, ще як малою була, то таке переказували, – бере він, патика й кидає у напрямку тої ворвулистої липи, на яку я йому показував.

– А я що, хіба не те саме казав?

– Не те саме, – буркає Славко. – Все, пішли звідси, – каже він, нарешті, сам.

Важливо, що сам, бо минулого разу, ще взимку, коли ми також удвох ходили зривати браконьєрські сільця у соснині і він хотів дійти аж до Чорного Лісу, я перший почав казати, щоб вертатися, бо ще не встиг наполоскати картоплі і мама буде сваритися. І з отого: «Що, мама буде сваритися?» – він потім ще довго насміхався.

Тепер же, коли ми повз Зарізаного верталися із Матівеччини, Славко розвивав іншу тему, мовляв, треба хоча б один раз у житті переночувати в лісі, і що цього літа ми мусимо це зробити, всі разом. Піти звечора, а вернутися зранку, і щоб ніхто цього не помітив, «навіть мама». На останньому, я це розумів, він наголосив особисто для мене. Питання лише – з вогнищем чи без?

Деякий час він вагався, а потім вирішив, що все-таки краще без, бо вогонь нас може видати…

А лісових квітів для мами через Славка я так і не нарвав. Спершу не хотів, аби він насміхався, а потім, коли на Позіхайлі ми розійшлися і він далі до себе пішов напряму через Попову Гору, то просто забув. Згадав, але запізно. Аж на межі, коли мама вже побачила мене із садка і помахала рукою, щоб я так прямо із городником і йшов до неї.

Пізно ввечері я записав у щоденнику: «Перед сном вийшов на подвір’я… Повітря війнуло нічною свіжістю, непізнана глибина зоряного неба розбурхувала думки… А ніч навколо чудова! Повний яскравий місяць сяє своїм срібним світлом, навкруги тихо, лише з тракторної бригади долітають переривчасті відгомони, а час від часу навіть звуки гучномовця, бо ж іще нема дванадцятої і радіо працює… Така ясна ніч, нагадується пісня:

Перед сном, як завжди, зігрівши місце під ковдрою, тягнуся за книгою. Цього разу – це «Правда і кривда» Стельмаха. Мені подобаються в ній описи природи. Читаю, аж поки не зморить сон».

А потім, пізніше, ще один запис: «Читав, але думки, уяву заповнює Марійка. У кожній думці, у кожному помислі лише вона. Невже моєму коханню до неї судилося перегоріти без взаємності. Ні!.. Такого не повинно бути… Марійко, я буду старатися найближчим часом тебе побачити, я спробую… Я люблю тебе і любитиму вічно!..

Сьогодні було сонячно, віяв сильний західний вітер. Температура у середині дня становила +14».

Кохання і війна

Ще коли ми були піратами і Славко кожному із нас придумував «ролі», то мені чомусь діставалася найменш цікава – юнги. Сам він був капітаном, Рудого ставив боцманом, а Грицика – коком. Ми були піратами усіх морів, не уточнювалося навіть, яких саме, але пригода щоразу була однією і тією ж – ми висаджувалися на острів. Правда, острів кожного разу був іншим і випробування та несподіванки також нас чекали інші, щораз інші: то циклопи, то англійці, то інші пірати. Із усіх морських націй Славко вирізняв лише англійців… Усе це вигадувалося ним на ходу, у ту ж секунду.

У центрі уваги завжди були боцман і кок, а я дещо у тіні, і мені деколи навіть доводилося про себе нагадувати, часом аж біля Череватого вулички, якщо ми проводжали Славка з молоком, мовляв, а що роблю я?

– А ти стріляєш: «Бах! Бах!» – у запалі вигукує він. – І поціляєш кокові в сраку!..

Найбільше із такого повороту тішився сам кок, він усцикався від сміху. Кумедною була не так моя сумнівна влучність, як сама Славкова інтонація, його артистична міміка, начеб жартівлива і серйозна водночас. Малий Грицик, що й без того часто схожий на невиспане кошеня, найкраще у нашій уяві підходив на роль кока. А його незмінна скибка хліба з цукром, з якою він любить виходити з дому і від якої на його щоках потім ще довго залишалися дробинки цукру, лише зайве тому підтвердження.

Це було наче безплатне кіно за участю нас усіх. Щоб привертати менше уваги своїм реготом, ми одразу звертали у Череватого вуличку і попри Коваля і Баянову вуличку виходили аж у центрі.

Але тепер ця історія про піратів стала причиною нашої із Славком сварки. Винен був навіть не так Славко, як Володька. Вони просто вже дістали мене обидва на Філиковій лавці, хоча я трохи й сам винен, бо сам почав, запитавши, де Грицик.

– Зараз вибіжить «хліб із цукром»! – вставив Володька, бо часом Грицика ще й так називали.

– А Олюньо його: «Бах! Бах!»…

– А Олюньо його: «Трах! Трах!» – перекривив я Славка, якби ще не це «Олюньо», то, може б, і стерпів.

Але деколи він ставав просто нестерпним, особливо коли спаровувався із Рудим проти мене, і це якраз був той випадок. Вони обоє мали мене за тугодума і маминого синочка.

– Дебіли!

– Синуля!!! – вигукнули вони в один голос.

– Иги! – я просто сів на свого ровера, щосили відштовхнувся ногою від лавки і поїхав.

– Бах! Бах! Бах! Ба-бах! – пуляв мені вслід Володька, і все ж у нього це виходило не так ефектно, як у Славка.

Встяж Глинками починали зацвітати вишні, а черешні то вже із тиждень як цвіли, все потопало в духмяному ароматі квітучих дерев та кущів. Я з розгону прокотився вулицею, вбираючи на повні груди п’янкого повітря, й біля розчепіги повернув не вправо, до центру, а вліво – так, як і вела мене стара соша. Промчав поворот на Гірку, викрутив під горбок між новим і старим цвинтарями, повз каплицю, майстерні, пролетів Садиби…

– Дебіли! Дебіли! – начеб відстрілювався від погоні, хоч ніхто мене й не думав доганяти.

Але найбільшим дебілом тоді, вочевидь, виглядав я сам. Хоча б тому, що, незважаючи на Славкову засторогу, й у той момент, мабуть, навіть на зло йому, не задумуючись, мчав прямо у пащеку ворога. Бо попереду вздовж соші уже починалися старі, ще панські черешні упереміж із такими ж старими тополями дороги на Боруки.

Між нашими селами всього два горбки, два містки й одна довга гребля. Я планував просто проїхати селом, вважаючи це розвідкою, й сподівався лише на випадкову зустріч, бо навіть не знав тоді ще, де Марійчина хата. Чув лише, що десь одразу за поворотом на Вишнівець і що там у них дві хати поряд – стара й нова, і ще криниця біля дороги – це коли невдовзі після того весілля на Гірці, вже як я отримав своє за коровай, бо мамі таки донесли, і вона при мені ж пояснювала бабці Христі про Нінку, Марійчину маму, їхні хати і криницю у Боруках за автобусною, де поворот на Вишнівець.

Отож, у мене був лише цей непевний орієнтир, а ще – весна, гормони, квітучі черешні, жайворонки і хрущ, якого я знайшов зранку напівсонного на порозі ґанку й так і провозив замкненим на защібку разом із восьми-гайковим ключем і ганчіркою у велосипедній кобурі… Треба буде у Боруках випустити, подумав я про хруща, і ще подумав про необхідність бойового духу. Про бойовий дух – це були Славкові слова. І хоч я щойно і назвав його дебілом, але його слова про те, що головне у бійці – це бойовий дух, я просто не міг не згадати, коли за горбком на тому березі вже виднілися боруковецькі хати й городи, що збігали до річки.