Матівеччина

Коли ми доходимо до Зарізаного – так називають місце у лісі біля дороги на межі Бортівки з іншим селом – Матіївцями, що так само за лісом поряд із Щатинами, Славко зупиняється. Його увагу привертає кущ ліщини, ще безлистий, лише із сережками. Потепління, що врешті-решт настало, сприяє розвою всього живого.

– Диви, яке було б вудлище рівне! Давай городника, вирубаю.

– Будеш носитися?

– А що з ним носитися? – Він однією рукою нагинає вибрану ліщину, справді дуже рівну і довгу, притискає до землі ногою, бере городника і двома вправними косими ударами зрубує її при самій землі, після цього тим же городником обчухрує гілочки, і ми йдемо далі повз Зарізаного.

Язик не повернеться сказати «повз могилу», бо, може, там ніякої могили і немає, а все це лише легенда. Але дід Лук’ян розповідав, та й баба Христя також, що тут колись і справді поховали зарізаного, самогубцю, який сам себе зарізав. Мовляв, таких людей раніше ховали поза цвинтарем, бо самогубство вважається великим гріхом, і ні одне село не хотіло прийняти, то тут на рові, на межі двох сіл, де тепер великий кущ глоду, й поховали.

Це все дуже давня історія, ще, либонь, минулого століття, і ні імені того зарізаного, ні навіть із якого села він був, ніхто вже не може пригадати…. Ми із Славком вже якось про це сперечалися, і нам обом уже не хочеться знову про все це.

Тут, біля Зарізаного, начеб перехрестя доріг, навіть подвійне перехрестя, сходяться сім доріг і одна стежка. Всі вони ґрунтові, і під час дощів проїхати ними важко. Головна, звичайно, із Бортівки на Матіївці, і ми із Славком мусимо її перетнути.

Ми переходимо цю дорогу й опиняємося ще на одній, якою можна вийти на ще одне село за лісом – Гринівці, а та, якою ми прийшли, спершу виведе до соші, а потім, уже сошею, або на Щатини, або на Бортівку, залежно від того, куди повернути: на північ чи на південь.

Ще одна дорога веде просто у глиб лісу, і нею можна вийти аж на Кацапщину. Там у Першу світову якісь привезені із Росії люди рубали ліс і возили на бліндажі для окопів, від того й назва. Тут же починається нещодавно прорубана просіка, де уже встигли поставити високі бетонні стовпи, а на вході й виході з лісу вишки із металевих конструкцій, але дротів ще нема.

Цією просікою також можна користуватися як дорогою. Є ще одна майже непомітна від Зарізаного, але насправді в’їжджена пряма дорога звідси до шламбона, а також стежка, що в’ється паралельно із головною дорогою. Позаторік тут три дні стояла військова автомобільна колона, начебто з Білокриниці, і хлопці кожен день ходили міняти яблука на значки, але я не ходив. А коли вони поїхали, то ми побачили повен рів солдатської каші. Видно, забагато наварили.

За дорогою уже Матівеччина, і там на вході у ліс грубі, дід Лук’ян каже, що столітні, граби.

– Дід тобі накаже! – кидає Славко, кладе на стежці вирубану ліщину і тим же городником обережно, аби не пошкодити майбутнього вудлища, обцопує бокові гілочки.

Те, що дід дезертирував і всю війну у комині просидів, то мені також відомо. Але Славкові найбільше не подобається, коли дід починав розводитись про те, що із двома іржавими патронами України не відвоюєш. Тепер дід уже мало говорить, бо ж із ліжка зовсім не встає, хіба коли хтось із нас приходить, а баби нема у хаті, то ще дещо може сказати. Наприклад, про те, як разом із Максимом Кривоносом обкладав у Збаразькому замку Ярему Вишневецького, чи про те, як із Хмельницьким ішов на Берестечко…

Але я ще встиг раз чи два попасти із дідом корову і на Кацапщині, і тут, біля Зарізаного, і далі на Матівеччині. І дід мені зізнався, що якось уже по війні восени, коли не було чим палити, приїхав кіньми аж сюди, на Матівеччину, щоб подалі від села, і хотів одного із тих грабів спиляти, але вийшов із кущів хлопець із автоматом і сказав, що рубати ліс заборонено, й порадив забиратися геть. Здається, тоді ж дід мені і показав ті криївки, до яких ми тепер ішли. Я нагадав про те Славкові, заступившись за діда Лук’яна, бо у Славка ще був один дід Карпо, по його татові. Його Славко завжди вихваляв перед нашим спільним дідом Лук’яном, що, мовляв, от дід Карпо по коминах не ховався, і це мене трохи зачіпало.

– Може, це і не криївки ще, побачимо, – цвьохає вудлищем Славко. – Цюв, цюв, цюв! – додає губами, імітуючи свист куль.

Ми входимо в ліс, але лише метрів із п’ятдесят, не більше, ідемо тією дорогою, що на Гринівці, далі вона стає вужчою і роздвоюється. Славко мить начеб вагається, і ми звертаємо на ту, що вліво, у напрямку Матійовець (ще одну паралельну до головної), й одразу ж починається горбок. Наш ліс у цій частині настільки помережаний стежками й дорогами, що просто неможливо загубитися, хіба як блуд нападе.

Під горбком знову починаються кущі ліщини, Славко і тут приміряється до деяких гілок. Я вже давно помітив, що лісом ми із ним ходимо дещо по-іншому. Тобто ходимо однаково, за винятком того, що я часто горблюсь, а він деколи гупає мене по спині, як і мама, та вона й сама просить його робити це, щоб я випрямлявся, але ми просто дещо по-іншому дивимося на ці наші походи. Для мене сама по собі мандрівка лісом уже є самоціллю, Славкові ж завжди цього мало, від кожного нашого походу він завжди хоче отримати якийсь практичний результат. Якби ще не його потіння, останнім часом хочеш не хочеш про це думаю, шкода його.

Не щастило назбирати команди, озброїти й поділити на «німців» і «рускіх», тоді – стежка звіробоїв! Це у нього від «ірокезів», від Верби, який для Славка завжди був авторитетом, і відстріл усього, що рухається: від горобця-тетерука до ворони-грифа, а чи зайця, який міг бути і просто зайцем, і кабаном, залежно від місця й міри Славкового азарту.

Якщо ж ми були тільки удвох, то він міг просто влаштувати вишкіл із кидання ножем у дерево, або розпалювання вогню лише одним сірником, або врешті-решт підкрастися через кар’єр до Попової Гори, біля підніжжя якої у себе за городом років два тому часом пасла корову Уся – так на неї казали, відома далеко за межами свого кутка пишними формами і скороспілою зрілістю. Завданням було непомітно підкрастися й поцілити камінчиком у її сідницю.

Від влучного попадання бідна Уся одразу починала верещати, зрештою, і від непопадання також, і з подвір’я на город вибігала її мама з патиком. Траплялося, що мама, погукавши для годиться, верталася на подвір’я, і тоді прицільне метання продовжувалося. Усина мама знову вибігала і вже бігла до половини городу, і ми так само непомітно, пригинаючись за високими бур’янами, утікали, якщо ж вона одразу бігла до половини городу, то ми одразу ж і утікали. Але, забігши аж за кар’єр, ми ще деякий час все одно спостерігали за Усею здалеку й гадали, чи є вже у неї пушок між ногами, чи ні, і якого він кольору, бо під пахвами Володька вже начебто бачив, але він видався йому якимсь наче каштановим, хоч на голові у неї темно-русе, більше до чорного. Мабуть, того літа найбільше, що усі ми уявляли і про що мріяли, – це той пушок в Усі між ногами.

Тепер про це якось не те що ніяково, але просто не хочеться згадувати. Та й Славкові, відчуваю, також. А Уся уже давно зустрічається із старшим братом Вареного, з яким у них одна мама, а різні батьки… Славко вдає, що його дівчата не цікавлять, хоч я і знаю, що це не так. Мене ж віднедавна найбільше цікавить лише одна, і звати її Марічка Зарічна, вона також наша ровесниця і моєї мами студентської подруги дочка, але вона із Боруків. Я познайомився із нею на весіллі на Гірці, у наших далеких родичів, де вона була з батьками.

А ми з Рудим на тому весіллі, як наймолодші дружби, несли до розпису, за нашим сільським звичаєм, коровай перед молодими. Дорога була з глибокими вибоїнами, ми якось не в такт хитнули віком – круглою дерев’яною підставкою, на якій його тримали, – коровай злетів на траву й покотився перед нами. На щастя, вцілів, я його швидко поставив назад на віко, не всі й помітили, що він падав.

Славко знає про Марічку. Спочатку я не хотів йому розповідати, просто сказав, що як трохи земля ствердне, то хотів би скочити ровером у Боруки на розвідку до однієї дівчини. Але Славко випитав, ще би він не випитав! І відразу застеріг взагалі у Боруках показуватися, бо це наші давні вороги. Ми давно із ними б’ємося, до того ж останніми роками так виходить, що нас б’ють. А у нас хоч і село більше, але нема єдності виступити єдиним фронтом… Те, що вони наших б’ють, я також знав. Проте я так і не сказав Славкові, що вже ходив у Боруки. Зимою, у передноворічний вечір, у валянках, сам.

Мені навіть тепер ще хотілося перед ним похвалитися про той свій новорічний похід, але щось мене стримувало. Може, те, що Славко міг мені, як членові організації, заборонити туди без його дозволу показуватися, а я від своїх планів відмовлятися не збирався…

– Тримай! – тим часом він нагинає ще одну ліщину, ще рівнішу, ніж перша, і показує мені притиснути її верхівку, а сам городником так само вправно двома косими ударами зрубує, а потім так само обцопує гіллячки.

А поки дійшли до криївок, він знайшов ще дві ліщини, так само вирубав і тепер ніс їх усі на плечі, зв’язавши перевеслом із хопти.

– Дві – тобі, дві – мені. На літо треба зробити нові вудки, – це з уст Славка лунає як наказ.

Ми ще не знаємо, що цього літа нам за винятком двох разів, та й то одного разу все зіпсував дощ, а іншого – рибний сторож Михтон, так і не вийде разом порибалити. Як і того, що після погоні за нами Михтона, коли Славко скомандував: «Вудки – у воду!» – я свої, дурний, таки кинув подалі в рогозу і більше їх не бачив…

– Ось тут ми пасли корову, і дід показав мені їх, – киваю я на зарості кущів прямо перед нами, з дороги не одразу й помітиш, що там вирви на місці колишніх криївок.

Коли Славко уперше, правда, йшлося про ті, що у Чорному Лісі, якось сказав, що це криївки Української повстанської армії, то ми навіть здивувалися. Найбільше здивувало словосполучення «повстанська армія», бо дід казав, що у криївках сиділи «хлопці», а баба, та й інші, називала їх «бандерами»…

– Проти всіх окупантів, що неясно? – пояснив Славко. – Німців, що прийшли замість руских, і поляків, що хотіли тут свою Польщу від можа до можа, і проти руских, що прийшли на зміну німцям…

– А де ж вона зараз? – запитав тоді малий Грицик.

– Коли боротьба стала безнадійною, хлопці просто розійшлися хто куди, багатьох перебили і пересадили…

– То хіба бандери не одне й те саме? – Грицик, як і я, також не одразу розуміє.

– Бандерівці, або бандери, як у нас кажуть, то лише частина з них. То вже між собою вони ділилися на бандерівців, мельниківців, бульбівців. А у Кіптисі, наприклад, стояли яворенківці. Яворенко взагалі нікому не підкорявся, а все разом – це і була повстанська армія, – підсумував Славко і тоді ж узяв із нас слово тримати усе це за зубами.

Кожен із нас таке слово дав, хоч ми ще тоді не розуміли, чому така таємничість, бо ж про бандерівців і мельниківців, і навіть яворенківців, усі й так знають, як і те, що про це не можна говорити у школі…

На той час для мене найбільш загадковими залишалися «бульбівці», але слово мені сподобалося. І коли пізніше одного разу ми вирішили поділитися так само між своїми хто за кого, то я, не вагаючись, вибрав собі «бульбівця». Славко одразу назвався «мельниківцем», але ним так само хотів бути і Рудий. Він від «бандерівця» трохи крутив носом, хоча потім погодився.

– Бандери у нас кожуха забрали! – буркав Володька. – Баба розказувала, а потім прийшов гарнізон, шукали за бандерами і бабу били…

– То могли бути ті ж самі гарнізонники перевдягані, а не бандерівці, або у твоєї баби було багато кожухів, бо останнього свої у своїх не забирали… Чи тебе у «стрибки» записати? – засміявся Славко.

«Стрибки» тоді у нас вважалися і справді чимось смішним. Коли дід нам колись про них згадував, то показував на стару стодолу, бо вона від соші і за нею добре ховатися. То я так і уявляв, як вони із-за тієї стодоли постійно вистрибували.

Ну, а малому Грицику залишився «яворенківець». Якраз на всіх і вистачало…

Тоді ж під час нашого першого весняного походу на Матівеччину, коли ми порівнялися із криївками, Славко одразу пірнув у кущі, я – за ним. Усього було дві ями, із кожної з яких на два боки вели виходи, порослі кущами і травою рівчаки. Одна із ям, та, що ближче до дороги, була густо заросла колючим терном, упереміж із черемхою та глодом, і ми туди не лізли. Зате в іншій знайшли ще зовсім свіжу лисячу нору й оглянули її ретельніше. І нору, і саму яму на місці колишньої криївки.

– Шкода, трохи задалеко від села, – Славко бере у мене городника й починає розгортати вириту лисами ще свіжу землю, ба навіть глину, лиси дорили аж до глини. – А то можна було б відкопати…

– Краще водою залити, тоді самі повилазять, – я спершу не розумію його наміру, вважаючи, що він має на увазі лисів.

– Та ні, лисиці самі повтікають, якби ми почали тут… Але ж задалеко лазити сюди через півлісу, – бідкається він.

У виритій лисами землі був лише засохлий лисячий кал.

– Ну, а якби зараз вовк? Що б ти робив? – раптом заглядає позад мене Славко, начеб і жартома.

– На дерево?.. – так само жартома кидаю я йому.

– Як? На яке дерево? – оглядається Славко.

Я так само оглядаюся й обираю дещо похилу ворвулисту липу метрів за десять від нас, єдине дерево, на яке я тут і справді міг би ще вилізти. Хоча хтозна, якби й справді вовк, то з переляку я, може б, виліз на будь-яке.

– Не встигнеш, – наче читає мої думки Славко.

– Встигну…

– Е-е! Не встигнеш.

– А ти б що робив?

– Ясно, що, – начеб дивується він уже самому запитанню. – Треба стати на чотири лапи й гавкати та гарчати…

– А ще краще нявкати, – додаю я. – Наче великий кіт…

– Нявкати. Можна й нявкати, вовки великих котів навіть більше бояться, – погоджується Славко.

Проте я в душі навіть дещо розчарований, що це виглядає не як справжня перевірка, а просто як жарт.

– Але ж у нашому лісі вовків скільки уже як нема? Років сто, – питаю й сам собі відповідаю.

– Буває, забігають із Шумських лісів, – понуро додає він.

– Баба казала, що на них ями копали, бо вони могли стіну продерти й овець покрасти… Хліви ж тоді плели з лози й обмащували глиною, казала, що колись на долині біля Шустака один такий вовк попався, – починаю я, але Славко, звісно, також не раз чув ту історію.

– То ти не приплітай, баба казала, що лише чула, що колись таке було, ще як малою була, то таке переказували, – бере він, патика й кидає у напрямку тої ворвулистої липи, на яку я йому показував.

– А я що, хіба не те саме казав?

– Не те саме, – буркає Славко. – Все, пішли звідси, – каже він, нарешті, сам.

Важливо, що сам, бо минулого разу, ще взимку, коли ми також удвох ходили зривати браконьєрські сільця у соснині і він хотів дійти аж до Чорного Лісу, я перший почав казати, щоб вертатися, бо ще не встиг наполоскати картоплі і мама буде сваритися. І з отого: «Що, мама буде сваритися?» – він потім ще довго насміхався.

Тепер же, коли ми повз Зарізаного верталися із Матівеччини, Славко розвивав іншу тему, мовляв, треба хоча б один раз у житті переночувати в лісі, і що цього літа ми мусимо це зробити, всі разом. Піти звечора, а вернутися зранку, і щоб ніхто цього не помітив, «навіть мама». На останньому, я це розумів, він наголосив особисто для мене. Питання лише – з вогнищем чи без?

Деякий час він вагався, а потім вирішив, що все-таки краще без, бо вогонь нас може видати…

А лісових квітів для мами через Славка я так і не нарвав. Спершу не хотів, аби він насміхався, а потім, коли на Позіхайлі ми розійшлися і він далі до себе пішов напряму через Попову Гору, то просто забув. Згадав, але запізно. Аж на межі, коли мама вже побачила мене із садка і помахала рукою, щоб я так прямо із городником і йшов до неї.

Пізно ввечері я записав у щоденнику: «Перед сном вийшов на подвір’я… Повітря війнуло нічною свіжістю, непізнана глибина зоряного неба розбурхувала думки… А ніч навколо чудова! Повний яскравий місяць сяє своїм срібним світлом, навкруги тихо, лише з тракторної бригади долітають переривчасті відгомони, а час від часу навіть звуки гучномовця, бо ж іще нема дванадцятої і радіо працює… Така ясна ніч, нагадується пісня:

Перед сном, як завжди, зігрівши місце під ковдрою, тягнуся за книгою. Цього разу – це «Правда і кривда» Стельмаха. Мені подобаються в ній описи природи. Читаю, аж поки не зморить сон».

А потім, пізніше, ще один запис: «Читав, але думки, уяву заповнює Марійка. У кожній думці, у кожному помислі лише вона. Невже моєму коханню до неї судилося перегоріти без взаємності. Ні!.. Такого не повинно бути… Марійко, я буду старатися найближчим часом тебе побачити, я спробую… Я люблю тебе і любитиму вічно!..

Сьогодні було сонячно, віяв сильний західний вітер. Температура у середині дня становила +14».

Кохання і війна

Ще коли ми були піратами і Славко кожному із нас придумував «ролі», то мені чомусь діставалася найменш цікава – юнги. Сам він був капітаном, Рудого ставив боцманом, а Грицика – коком. Ми були піратами усіх морів, не уточнювалося навіть, яких саме, але пригода щоразу була однією і тією ж – ми висаджувалися на острів. Правда, острів кожного разу був іншим і випробування та несподіванки також нас чекали інші, щораз інші: то циклопи, то англійці, то інші пірати. Із усіх морських націй Славко вирізняв лише англійців… Усе це вигадувалося ним на ходу, у ту ж секунду.

У центрі уваги завжди були боцман і кок, а я дещо у тіні, і мені деколи навіть доводилося про себе нагадувати, часом аж біля Череватого вулички, якщо ми проводжали Славка з молоком, мовляв, а що роблю я?

– А ти стріляєш: «Бах! Бах!» – у запалі вигукує він. – І поціляєш кокові в сраку!..

Найбільше із такого повороту тішився сам кок, він усцикався від сміху. Кумедною була не так моя сумнівна влучність, як сама Славкова інтонація, його артистична міміка, начеб жартівлива і серйозна водночас. Малий Грицик, що й без того часто схожий на невиспане кошеня, найкраще у нашій уяві підходив на роль кока. А його незмінна скибка хліба з цукром, з якою він любить виходити з дому і від якої на його щоках потім ще довго залишалися дробинки цукру, лише зайве тому підтвердження.

Це було наче безплатне кіно за участю нас усіх. Щоб привертати менше уваги своїм реготом, ми одразу звертали у Череватого вуличку і попри Коваля і Баянову вуличку виходили аж у центрі.

Але тепер ця історія про піратів стала причиною нашої із Славком сварки. Винен був навіть не так Славко, як Володька. Вони просто вже дістали мене обидва на Філиковій лавці, хоча я трохи й сам винен, бо сам почав, запитавши, де Грицик.

– Зараз вибіжить «хліб із цукром»! – вставив Володька, бо часом Грицика ще й так називали.

– А Олюньо його: «Бах! Бах!»…

– А Олюньо його: «Трах! Трах!» – перекривив я Славка, якби ще не це «Олюньо», то, може б, і стерпів.

Але деколи він ставав просто нестерпним, особливо коли спаровувався із Рудим проти мене, і це якраз був той випадок. Вони обоє мали мене за тугодума і маминого синочка.

– Дебіли!

– Синуля!!! – вигукнули вони в один голос.