– Иги! – я просто сів на свого ровера, щосили відштовхнувся ногою від лавки і поїхав.

– Бах! Бах! Бах! Ба-бах! – пуляв мені вслід Володька, і все ж у нього це виходило не так ефектно, як у Славка.

Встяж Глинками починали зацвітати вишні, а черешні то вже із тиждень як цвіли, все потопало в духмяному ароматі квітучих дерев та кущів. Я з розгону прокотився вулицею, вбираючи на повні груди п’янкого повітря, й біля розчепіги повернув не вправо, до центру, а вліво – так, як і вела мене стара соша. Промчав поворот на Гірку, викрутив під горбок між новим і старим цвинтарями, повз каплицю, майстерні, пролетів Садиби…

– Дебіли! Дебіли! – начеб відстрілювався від погоні, хоч ніхто мене й не думав доганяти.

Але найбільшим дебілом тоді, вочевидь, виглядав я сам. Хоча б тому, що, незважаючи на Славкову засторогу, й у той момент, мабуть, навіть на зло йому, не задумуючись, мчав прямо у пащеку ворога. Бо попереду вздовж соші уже починалися старі, ще панські черешні упереміж із такими ж старими тополями дороги на Боруки.

Між нашими селами всього два горбки, два містки й одна довга гребля. Я планував просто проїхати селом, вважаючи це розвідкою, й сподівався лише на випадкову зустріч, бо навіть не знав тоді ще, де Марійчина хата. Чув лише, що десь одразу за поворотом на Вишнівець і що там у них дві хати поряд – стара й нова, і ще криниця біля дороги – це коли невдовзі після того весілля на Гірці, вже як я отримав своє за коровай, бо мамі таки донесли, і вона при мені ж пояснювала бабці Христі про Нінку, Марійчину маму, їхні хати і криницю у Боруках за автобусною, де поворот на Вишнівець.

Отож, у мене був лише цей непевний орієнтир, а ще – весна, гормони, квітучі черешні, жайворонки і хрущ, якого я знайшов зранку напівсонного на порозі ґанку й так і провозив замкненим на защібку разом із восьми-гайковим ключем і ганчіркою у велосипедній кобурі… Треба буде у Боруках випустити, подумав я про хруща, і ще подумав про необхідність бойового духу. Про бойовий дух – це були Славкові слова. І хоч я щойно і назвав його дебілом, але його слова про те, що головне у бійці – це бойовий дух, я просто не міг не згадати, коли за горбком на тому березі вже виднілися боруковецькі хати й городи, що збігали до річки.