Весняні дзвони

Моїм завданням було тримали в полі зору Лейтьоху, його військового кашкета на східцях перед церквою ми помітили ще з вулички. Славко так і сказав:

– «Краснопйор» твій, очей з нього не зводь!

Бо ми часом називаємо його ще й так.

А ще сказав:

– І не кашляй! – бо я тоді кашляв, точніше – уже відкашлював після застуди.

– Ага, – сказав я. – А ви коли прийдете?..

– Скоро, – пообіцяв він і зник за старою липою у вуличці.

Перед церквою повно людей, переважно старших. Але червоне окантування Лейтьошиного кашкета при вході видно здалеку. Ще у нього такі ж червоні петлиці і червоні очі, а часом то ще й червона пов’язка, яку він чіпляє на рукав свого зеленого плаща. Але ниньки, здається, без пов’язки.

А коли вони з Форгелем починають звиздіти про рибалку, то краснопйорами він називає плотву. Він – плотву, а ми – його. Ми вже не перший день з ним ось так воюємо і добре вивчили його звички і слівця також. І оте: «Ги-ги, хлопці, я вам колись скажу…» – як і запах його смердючої «Прими», як і його на розмір більшого кашкета, впізнають уже навіть дітлахи.

І хоч свого кашкета наш Лейтьоха не скидає навіть на церковних сходах, але все ж у церкву в ньому не наважується. А ще він коли на свята чергує під церквою, то час від часу відходить курити. Який не є атеїст, проте курити виходить на стежку аж за церковну хвіртку, і, звичайно, ми цим користуємося. Та проблема в тому, що він також усіх нас знає і вже завтра, або ще сьогодні, вся інформація буде на столі у Єгора Георгійовича (Йоргорича – щоб язик не зламати!) Воробйова, чи то пак – Вороб’я, і тоді почнеться… І ще у такі дні нам треба бути готовими до найгіршого. Найгірше – це облава.

Тоді вже проти нас виходять не тільки Воробей із Лейтьохою та кабаном Форгелем на додачу, а й усі решта, хто там у них ще ходить. А наш Форгель і справді німець. І Форгеля він отримав, звісно, за свою німецьку, що у перекладі – пташка. Вийшла така тлуста пташка, але німця якраз можна найменше боятися. На облави він ходить лише з примусу, а чи з обов’язку, і Славко вважає, що без великої потреби він закладати нас не буде.

Славко закликав бути пильними, бо все можливо. Він завжди до цього закликає. Проте, обравши спостережним пунктом місце під старою липою, що зліва від дзвіниці, я все ж більше поглядав на Олю серед гурту дівчат, що все ще стояли трохи збоку у тіні від липи, ніж на Лейтьоху. Вона також мене бачила, тобто вона мене вже й тут бачила й час від часу зиркала у мій бік, так, щоб я це помітив, що вона дивиться на мене.

Бо ця ідея – хоч на другий день Великодня, а таки потрапити до церкви, – належала також Олі, коли ми під вечір зібралися на лавці біля Філикової криниці. Ми всі були з Глинок, ба навіть з одного кутка нашої найдовшої у селі вулиці, що краєм села, оминаючи центр, повз Попову Гору і далі попід лісом тягнеться ще кілометрів на три вздовж бруківки на Кременець, що її у нас чомусь називають соша. А куток наш починається від першої вулички біля Череватого, де росте стара верба, і до горбка, точніше – ще з горбка одна хата – баби Надьки, що вже ховається за насипом.

Наша соша пролягає поверх насипу, врівень із дахом хати баби Надьки, а внизу насип пронизує ще й цементований прохід для води, хоча ним і прорачкувати можна, якщо захотіти. А за видолинком уже не наш куток. Цю сошу із білого пісковику – я такої більше ніде не бачив – устигли прокласти ще за Польщі, за кілька років до війни, і ми й тепер нею пишалися. Бо скрізь у селі після дощу болото, навіть у центрі, а у нас сухо. На соші й сніг першим розтає.

У нас лише один Славко з центру, його хата друга від школи. Але хоч він і з центру, але бруківки у них тоді ще не було. І ще його батьки-учителі ніколи не тримали корови, хоч у нас були учителі, які тримали, і не одну. А коли у нього народився братик, то Славка щодня посилали за молоком до нашої баби Христі, яка живе через хату від нашої.

Вона була не лише його бабою, а й моєю також, тому що ми з ним двоюрідні брати, а наші матері – рідні сестри. А Олин брат Вава, його ще прозивають Ваван, в один час чомусь не хотів пускати Славка на нашу вулицю і якось, перестрівши його, сказав поставити залізну банку з молоком на землю. Славко й поставив. Він же не чекав, що Вава так із розмаху зафутболить її.

Славко тоді ще не потів так, як зараз, і Ваві він показав, хто з них краще б’ється. Вава потім обминав його, де тільки бачив. За те розлите молоко ще довго ходив із підбитим оком і розпухлими, як вараниці, варґами… А у Славка добре і на шаблях виходило, коли навесні ми якось влаштували на шкільному дворі турнір, але й кулаками також. Бо коли одного разу за Замком, на спірній із Передміркою території, його перестріли троє перед-мірських, він відбився від трьох. Тільки ровера не вберіг. Один із тих придурків зі злості стрибнув на шпиці так, що далі ровера довелося нести…

А тепер Славко радо підхопив Олину ідею. Бо всі ми й так дивилися на нього: що він скаже? У нього відразу очі загорілись, було помітно, коли вона сказала це про церкву на нашій лавці біля Філикової криниці, начеб між іншим.

Там, біля криниці, під вербою божевільно пахло весною, ароматом чорнозему з городів, що лише недавно позбулися снігу, й вербовими котиками, бо цьогоріч рання Пасха і вони ще не скрізь встигли розпуститися. І над усім цим – церковний передзвін, наче янголи літають над нами із срібними дзвіночками. А потім у Олі якось раптом і вирвалося:

– Хлопці, а може б, нам піти до церкви на вечерню?.. Славо, давай! – вона єдина називає Славка Славою.

Олі легше, вона після восьмого вступила до медучилища і тепер уже приїздить з міста, а нам тут залишатися. Інші дівчата не були такі сміливі, а хлопці, що стояли трохи осторонь, спершу вдали, що це начеб і не до них.

– То йдемо, – і справді радо підхопив Славко і, поки Оля скликала дівчат, зібрав нас у тісне коло. – Слухайте, а то ж ідея! А згадайте про німецьку колону ту, то ж так само на другий день свят було, а перед тим усі ж наші хлопці паску святили, не могли не святити… І церква ж та сама!

– Там і нині людей не менше, ніж учора, та й темніє уже, нехай собі які хочуть облави роблять! – додав Володька Рудий.

Володька хоч і з нашої вулиці, але із-за горбка, а тих із-за горбка ми своїми не вважали. Але у нього там не було компанії, або старші, або дітлашня, то й прибився до нас. Володьчин старший брат Борис колись показував нам нагана, правда без рукоятки, що за стільки років у землі зогнила. Не те щоб і нам, просто ми з малим Грициком випадково побачили, коли старші хлопці пробували біля Манькової криниці, як клацає курок.

Там і Володька був, але він уже про нагана знав і йому брат також давав клацати курком, а нам із Грициком – ні. Нам старші хлопці сказали, що то велика таємниця і якщо комусь про нагана скажемо, то щоб на вулицю більше не показувалися, та ми й не збиралися нікому розказувати. Втім, хтось таки доніс, бо аж із району приїздили з трускою, але нічого не знайшли.

Володька каже, що не знає, де брат подів того нагана, бо із собакою шукали, але не знайшли. Бреше, що із собакою, то він уже пізніше придумав. Бо ще казав, що Борис утопив його на Ставках від гріха подалі, розмахнувся щосили й кинув позад себе, не оглядаючись, чув лише, як бовтнуло. Мабуть, сам десь у кіно таке бачив. А самого Бориса як забрали в армію, то у село він більше не вернувся, не було у кого перепитати.

Славко начеб і не слухав тих Володьчиних версій, тобто слухав, але робив якісь свої, відомі лише йому висновки. Або щоразу знаходив якесь слівце, щоб звести усе це на жарт. Хоча найбільше, наскільки я розумів, його цікавило, де Борис того нагана знайшов. Але Володька казав, що знає, зі слів брата, лише приблизно, що, мовляв, десь біля дороги. Втім, Грубий Ліс великий, і дорога там не одна.

Головна дорога, що йде попри Грубий Ліс, а загалом перетинає наш ліс у найвужчій його частині майже навпіл, – це продовження нашої соші. Там у лісі на цій дорозі у квітні 43-го і спиняли німецьку колону, що просувалася з Кременця. Кажуть, ідея самого Яворенка. А влітку того ж року десь тут же зав’язалася перестрілка з ковпаківцями. Хоч і короткочасна, але одну із наших овець, що разом з іншими паслися під лісом, поранили. А потім наші хлопці виміняли у ковпаківців зброї на продукти й розійшлися…

Тепер Володька отримав від Славка завдання пройтися під вікнами у Вороб’я, може, удасться щось проню-хати. Бодай навіть щось підслухати з вулиці, бо ж Вороб’я зазвичай далеко чути… А Пасха цього року рання, вечори ще довгі.

Відтак вирішено було у церкву протискатися по одному: хлопці окремо, дівчата окремо. А ми з Рудим пішли першими.

– Олюню, а скільки сьогодні градусів? – ще встигає запитати мене Славко.

– Сьогодні ще не дивився, а вчора було плюс шість…

Хлопці знають, що я майже щодня за цим слідкую. Ще з вересня, відколи географічка Марина Михайлівна, або просто Марина, вручила мені грубого зошита й дала завдання щодня фіксувати у ньому температуру, а ще малювати стрілочку із напрямом вітру…

– А може, йому куском цегли у вікно? Тоді точно облави не буде, – каже Володька, коли ми вже відходимо настільки, що нас не можуть чути ні Славко, ні інші.

– Такого наказу не було, – я ловлю себе на тому, що вже начеб відповідаю Славковими словами. – І тоді, по-моєму, буде не тільки облава, тоді буде!.. – додаю вже від себе.

– Не сци, шутка…

– За не сци можна й у нюх!

– Кажу ж – шутка, – дає задній хід Рудий, він завжди спочатку ляпне, а потім виправдовується.

Я оглядаюся й у сутінках бачу, як Славко ще із кимсь, либонь із малим Грициком, непомітно відстають від гурту й зникають у першій боковій вуличці біля Череватого. А вище на безлісому схилі Позіхайла раптом спалахує вогник, так, усього лиш кілька іскорок.

Гасне і знову спалахує – не інакше як у сітках, що густішають, зблиснув вогник від нашого вчорашього одиянія. Бо ж пожежна машина з району, що гасала вчора по довколишніх селах і всіх околицях, до Позіхайла через набряклу від талої води ріллю так і не доїхала.

– А яке було одияніє, скажи! – ловить мій погляд Володька.

– Иги.

Одияніє і справді цього року нам вдалося, як ніколи. Бо торік ми трохи поквапилися й наносили ломак на Попову Гору ще завидна, то Воробей із Лейтьохою розкидали нам їх ще до запалювання, і якби не Зозулина вулиця – Хома, Еней, Супрунюки чи той же Хтокало, хто там з ними ще був, що розклали своє на самому Замку, була б Бортівка без одиянія… А те загадкове для чужих слово, бо навіть не в усіх селах нашої округи є такий звичай – одияніє, – означає вогнище, яке обов’язково має запалати з першими церковними дзвонами – це завжди виходить десь близько опівночі, що віщують Христове Воскресіння й кінець Великого посту.

Проте цього року ми вже були навчені й нікуди не поспішали, вичекали, коли стемніло, й аж тоді почали тягти хто що може: сухостої, старі дошки, штахети, і не на Попову Гору, де, за агентурними відомостями, нас уже чатував Воробей з командою, а на Позіхайло. Не так високо, як на Поповій, не на все село, бо клин соснини закриває Зозулину вулицю і Загреблю, зате всі Глинки, аж до Грубого Лісу, осяє, а Зозулина вулиця нехай сама для себе світить.

Позіхайло – це другий за висотою після Попової Гори горб. Західна його частина вкрита лісом, а на гребені велика галявина, де ми у футбол граємо, зате східний схил, той, що до Глинок, безлісий. Ось там на ріллі, приблизно на місці кілька років тому розораного старого глиняника, ми й розклали цьогоріч наше одияніє… Рудий приволік якесь напівзогниле корито, а малий Грицик, як завжди, прикотив стару шину, ще й заткану корком із кукурудзяного качана чекушку солярки в кишені приніс, він знає, де це брати. А решту дров у лісі дозбирали.

Дехто казав, що насправді це вогнище не так на честь Христового Воскресіння, як воно має освітлювати віруючим дорогу до церкви, чи уже з церкви. Старі люди кажуть, що колись у самому центрі збоку від дороги на рові також накладали купу сухостоїв і вони горіли аж до ранку. Але тепер спробуй запали у центрі, пожежна буде за півгодини, та й не дадуть, один лише Воробей чого вартий.

Біля школи на електричному стовпі яскраво світить ліхтар, просто лампочка, перед святами знову вкрутили. Володька піднімає голову, примружується, задкує у тінь, і ми розділяємося. Він – через шкільне подвір’я під вікна до Вороб’я, а я направо – до церкви, звідки уже долинають звуки відправи, церковні хорові співи, лагідні й урочисті водночас, і душа одразу наповнюється дивним піднесенням. У вуличці я майже одразу зіткнувся із Славком і Грициком, що виглядають тепер ще більшими змовниками. І тоді ж, ще з вулички, ми й помічаємо Лейтьохиного кашкета на східцях над людськими головами.

Коли позад нас у вуличці з’являється решта наших, Славко з Грициком так само по-змовницькому знову кудись зникають, просто розчиняються у сутінках. Я ж стаю під липою і спостерігаю, а коли Лейтьоха хвилин через десять нарешті сходить зі східців і, протискаючись між людьми, направляється до хвіртки, я трохи виходжу на світло, щоб Оля мене помітила. Я киваю на сходи і кладу долоню собі на тім’я, й вона посміхається у відповідь. Тоді я роблю жест, начеб відганяю муху, й, не роздумуючи, спершу тицяю на яскраво освітлений вхід до церкви й зображаю пальцями чоловічка, що йде, вона так само весело киває у відповідь.

Далі вже не можна тягнути, Лейтьоха може вернутися на свій спостережний пост будь-якої миті, й ми по одному починаємо протискатися досередини.

– Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – навколо тільки й лунає, що це Великоднє віншування.

– Христос Воскрес! – киваю я до тітки Ганки, на яку натикаюся при вході. – Христос Воскрес! – одразу й до дядька Карпа, тітчиного чоловіка.

Тітка – це ще одна мамина двоюрідна сестра, бо у нашого діда Лук’яна було ще два брати і сестра – баба Ксенька, але вона дітей не мала. А дід Степан і Онохрей, що, можливо, було похідним від Онуфрій, мали лише дочок, відтак і всі мамині двоюрідні сестри лише по дідовій лінії, бо у нашої баби Христі всі сестри і брати повмирали ще малими.

– Воістину! Воістину Воскрес! – відповідають мені тітка й дядько, і я стаю поряд, тут же, за порогом, бо далі вже просто суцільна стіна людських спин: справа – чоловіки, зліва – жінки, а по центру – вперемішку. Наші всі також тут, я вже останній, хто протиснувся, і моє завдання й тут пильнувати і за Лейтьохою, і за Вороб’єм, якщо раптом з’явиться. Кажуть, що якогось року він набрався нахабства й так само на Великдень приперся до церкви із ручкою і своєю «чорною книжечкою», щоб переписати всіх, якою він нас ще й тепер постійно лякає.

Але погляд мій все одно більше тягнувся вліво, до стіни, де під великим образом Матері Божої з малим Ісусом на руках під лампадкою стояла Оля. Вона за цей рік у місті ще більше розцвіла, стала справжньою дівкою, пишною, мов налитою. До сьомого класу вона жила тут, у селі, у баби Ярини, і ходила з нами в один клас, а тепер її батьки, які працювали у місті на фабриці – дядько Міша й тітка Зіна, які обоє були з нашого села, а тітка, то й із нашого кутка, нарешті отримали від фабрики квартиру й забрали Олю до міста. У Олі ще був молодший брат – Саша. Але він до нашої школи не ходив, його лише привозили до нас на всі канікули.

Він років на два за нас молодший, йому лише тринадцять, він навіть на рік молодший за Грицика, хоч і виглядає старшим, може, через високий зріст. Він дуже рухливий і дещо босякуватий, як каже наша баба Христя, бо він їй ще зовсім малим, коли лазив за м’ячем, поламав тюльпани під ґанком. Тепер він краде у свого тата цигарки і курить, і нам пропонує. Ми із Славком не куримо, а Рудий бере і навіть малий Грицик, я якось бачив, попахкував.

Саша уміє тримати таємницю, і Славко ще на початках, на зимових канікулах, збирався і його прийняти в нашу організацію, але потім передумав. Надто вже цей малий Саша босякуватий, не по-сільському шустрий, і знає таке, про що ми ще не чули. Наприклад, про вафлісток. Він нам сказав, що коли у дівчини між передніми зубами є щілина, то вона точно вафлістка. А якщо ще й ні, то обов’язково стане такою.

Дивлячись на Олю під лампадкою, я думав, чому у неї не рідкі зуби, а то була б вафлісткою. Утім, Оля здавалася мені надто дебелою, та й старша на рік, якраз для Славка й буде… Я розумів, що у церкві гріх так думати, але нічого не міг із собою вдіяти, лише це і було в голові. І лише із завзяттям, начеб хоч у такий спосіб спокутуючи свої грішні думки, щоразу разом з усіма розмашисто хрестився, коли батюшка затягував: «Святого Отця і Духа, і навєкі амінь!».

Коли я нарешті відвів від Олі очі й подивився на вихід, то там уже протискався Славко і Грицик за ним слідом.

– Ну, здається, все за планом, – прошепотів мені Славко, також хрестячись. – Тільки Рудого не бачу.

– Онде і він, – так само пошепки відповідаю і киваю на вихід, де Володька, ввібравши голову у плечі, уже шукає собі прохід до нас.

– Воістину Воскрес! – киває нам збуджено. – Я вже тут, поки Лейтьоха курить…

– Знаємо… А там як? – ще чую, як питає його Славко, але Володьчину відповідь заглушує хор.

Наш церковний хор – це щось особливе. Співають старші тітки й дядьки, а керує ними тітка Танька, вона раніше жила коло нас. Село наше, кажуть, завжди було голосисте, співуче.

– Ви стійте до кінця, а я трохи раніше вийду. Збираємося біля брами, зліва. Орлик, відповідаєш! – згадує моє псевдо Славко.

Так і зробили. Ми достояли всю службу і ще у кінці вислухали коротку проповідь батюшки, з якої я, втім, мало що зрозумів, але враження залишилося позитивне. Славка під час проповіді вже не було, і Грицика також. Тож ми з Володькою, втискаючи голови у плечі, разом із людським потоком посунули на вихід. Лейтьоха у такі моменти на сходах уже втриматися не міг, навіть якби, обнявши поручня, упирався обома ногами, все одно б знесли, тому зазвичай пантрував уже десь унизу.

Селяни знали, що за молоддю пасуть, а тому, як могли, прикривали нас. Я, наприклад, зігнувся за високим, як платва, дідом Гордієм із Череватого вулички, а Володька – за моїм дядьком Карпом. Дівчата також вив’юрками прошмигували сходи, за хустками їх важко було роздивитися, а далі врозсипну або до перелазу, або між яблунями церковного саду, в кінці якого від вулички вже давно не було ніякого плоту, адже всі знали, що на хвіртці нас уже можуть чекати. Бо найчастіше із натовпом Лейтьоху виносило аж туди.

Але цього разу ми ще й не встигли вийти з церкви, як між людьми разом із мелодійним передзвоном, що лунав начеб із самих небес, раптом прокотилося якесь пожвавлення, ще одна хвиля радісного піднесення: «Одияніє! Одияніє!..». Небо на виході освітилося яскравим спалахом, і чути було, як десь зліва на пустирі за церковною брамою палахкотить вогнище.

Ми з Рудим одразу зрозуміли, чия то робота, і весело перезирнулися, а коли підійшли ближче, то побачили пенька із одземком і нанизаними на нього шинами, від яких ішло довге високе полум’я, і справді освітлюючи людям дорогу попри широку калюжу, що завжди після дощу була в цьому місці.

А ще ми побачили рухливий силует, що, наче багаторука тінь, метався на тлі вогнища. Впізнали нашого бідного Лейтьоху, що начеб намагався ногою збити із одземка одну із палаючих шин, от тільки невідомо – для чого?

Спостерігаючи за цією картиною, ми навіть затрималися на стежці, пропускаючи поперед себе людей, дочекалися дівчат, і вже всі разом рушили до брами.

– Диви-диви, як Лейтьоха танцює! – не може натішитися Володька.

– А це ви даремно, – кидає Оля. – На другий день одияніє уже не палять…

У цей момент до нас приєднуються і Славко з Грициком. Славко, мабуть, чує Олині слова, і між нами на деякий час западає мовчанка. Але потім котрась із дівчат, либонь Валька, пропонує ще пройтися селом.

– Тоді вже до Глинок і Глинками до Грубого Лісу й назад, бо у селі ж болото, – додає Володька.

– А ми вночі до лісу не ходимо, – відказує Ганюта, це я точно пам’ятаю, Грицикова родина із Зозулиної вулиці, вона завжди вдає із себе найхитрішу.

– О, була лампочка і вже нема! – звертає увагу хтось із хлопців.

А вже за шкільним подвір’ям Славко притримує за рукав Володьку, і я чую лише уривок фрази: «За лампочку жабу з’їси…»

Того вечора я записав у щоденнику, якого ще з осені за маминою порадою почав вести, але нікому не показую, навіть мамі, хоч по деяких її фразах здогадуюся, що потай вона, мабуть, таки почитує, коли на столі забуваю. То я намагаюся писати лише спостереження із життя живої природи, хоча часом і про інше також, а якщо не забував, то ще й напрям вітру і температуру повітря: «Через вікно зі школи бачив диких качок, що пролітали, їх було десь до десяти штук. Про їх приліт я чув уже давно, але побачив тільки сьогодні. Хлопці з нашого класу, що живуть недалеко від колишнього ставу, а відколи його спустили і перестали наповнювати, то просто низовини, зарослої очеретом та іншими болотяними рослинами та порізаної у всіх напрямках каналами, кажуть, що їх дуже багато. Кажуть, що навіть бачили диких гусей, що пролітали. Але зараз я у плавнях буваю рідко, частіше влітку, із своїм двоюрідним братом Славком і ще з Володькою, ми ходимо там майже щодня. Цієї зими і отужеза цілу весну я не був там ні разу. Я живу від ставища далеко, аж на іншому кінці села, і тому частіше роблю прогулянки у ліс. І хоча став і ліс мені подобаються однаково, але у лісі я буваю набагато частіше і тому краще його знаю… Сьогодні було похмуро, зранку починався дощик, але до вечора висохло. Віяв сильний, але теплий південно-західний вітер. Температура повітря у середині дня становила +8».

Грубий Ліс

До Грубого Лісу ми таки дійшли, хоча Валька й казала, що боїться. Ага, це ще та, її навіть голим їжаком не налякаєш! Дівчата першими нас туди й потягли, лише малий Грицик звернув перед своєю хатою, бо його вже чекала біля хвіртки мама. Але од лісу ми одразу й назад, бо що вночі у лісі: темно й грузько, до того ж почав накрапати дощ…

Я ще тоді помітив, що Славко майже не бере участі в наших розмовах, хоча пройшов разом з усіма, попри те, що йому вертатися потім найдальше. Тоді я списав це на Олині слова, які його засмутили, про те, що на другий день Великодня одиянія вже не палять. А він же для неї і старався, про це всі ми тоді вже здогадувалися, та й сама Оля також не могла цього не знати. Славко впродовж усього шляху до Грубого Лісу й назад був задумливий і неговіркий, мало на себе схожий. Він щось начеб обмірковував, як показали подальші події, так воно насправді й було.

Проте все прояснилося десь аж за два тижні, коли земля достатньо просохла й у лісі почали зацвітати ранні медунки, а деінде – ряст, що його ми називаємо качаниками, і білі та жовті анемони. Ще трохи – і вони вкриють суцільним квітучим килимом ліс, особливо старішу його частину. Це повторюється щороку, і цієї пори бентежний аромат лісових пахощів накриває Глинки.

Славко прийшов до нас також від лісу, широкою межею через городи, й застав мене з мамою у стодолі біля січкарні. Стара січкарня крутиться туго, і піт уже заливає мені очі, проте залишалося ще пару снопів і у засторонку дозгрібати. Мама хоче за одним махом уже дорізати все кукурудзиння, щоб звільнити у засторонку місце. Бо своя кукурудзянка уже закінчується, і днями мають привезти ще пару снопів від тітки Ганки. А зовсім без кукурудзянки, саму лише солом’яну січку із тертими буряками, притрушену ґрисом, корова не дуже хоче, і тієї пари снопів від тітки, поки ще до першої трави, має вистачити.

– Дивися, а Славко нам зараз і поможе, – каже мама.

– Поможу, якщо Олюня на футбол відпустите, – він услід за мамою на правах двоюрідного брата називає мене Олюнем, хоч мені це й не дуже подобається.

– На Позіхайло? – запитує мама, розтрушуючи передостаннього снопа, бо вона знає, що тепер ми частіше там, на галявині, там у нас і ворота вкопані.

– Ага, – плює на долоні Славко й береться за корбу січкарні.

Але із його тону, зосередженого і серйозного, яким він відповідає мамі, я вже здогадуюся, що це може бути щось і набагато цікавіше за футбол.

– Ну, якщо Олюнь ще й буряків натре, то хіба тоді, – мама так хитро придумує нам роботу, бо знає, що Славко й те мені допоможе, а він каже, щоб я уже йшов і починав, поки він докрутить.

– Не забудь рукавицю, – нагадує мама.

– Тах-тах, тах-тах, тах-тах!.. – розкручуються різаки січкарні.

Я чую їх, і коли лізу у льох за буряками, і коли беруся за тертку, і коли натягаю на праву руку стару із вирваними клаптями тканини рукавицю, бо без неї давно б уже залишився без пучок. Хоча навіть і в рукавиці, на вирваному, вже двічі стесував шкіру на вказівному, тільки зажило і знов… Коли затихає січкарня, я майже встигаю натерти повне, по рубчики, відро.

– Не забудь городника, – заглядає до мене у комірчину, де ми зазвичай тремо буряки, Славко, і я уже знаю, що нас чекає точно не футбол.

– А на що городник? – гукає нам услід мама.

– Ворота глибше вкопаємо, бо розхиталися, – цю відповідь Славко не інакше продумав заздалегідь.

І все ж спершу межами повз городи ми таки прямуємо на Позіхайло. А коли доходимо, він бере у мене з рук городника і зі словами: «Все має виглядати достовірно…» – навіть шпирхає кілька разів біля однієї із грабових штанг, хоча ще як тільки вийшли на город, сказав, що через Позіхайло ми одразу підемо в Грубий Ліс.

– Щось попробуємо знайти…

– А що?

– Побачиш.

Відтак із Позіхайла стежкою ми спочатку спускаємося до порослої старими буками долини. Минулої осені, коли вже насипало багато листя і добре було падати, ми один раз по тому листі між старими буками навіть влаштували матч із іншим глинським кутком, так, щоб на нейтральній території. Далі через Бучину і мішаний ліс прямуємо до дороги, повз яку алея вже врослих у ліс старих ялиць, а від дороги ще один різкий спуск, майже виярок. Зліва від стежки залишаються густі ялинові зарості, справа – лісничий розсадник, де вирощують молоді деревця.

За розсадником спуск стає ще крутішим, а потім такий же різкий підйом і, повз колишню садибу лісництва, спалену дотла ще наприкінці війни, про яку тепер нагадує пара старих яблунь довкруж порослої кущами галявини, ми переходимо, майже перестрибуємо ще одну лісову дорогу, що у цьому місці наче прорізує схил й утворює два зручних, один напроти одного, «бастіони», нарешті опиняємося там, куди йшли. Зліва між деревами видніється наша соша, що пішла на Кременець, а прямо він – Грубий Ліс.

– Пам’ятаєш? Як ми тоді дали тут Хвостикові, Кравчукам, Вареному і ще хто тоді з ними був?

– Мене ж тоді не було…

– А, тож ми без тебе, – згадує Славко.

Я уже сто разів чув про ту їхню патиками на «бастіонах» війну і від самого Славка, і від Рудого та Грицика, і ще, здається, Тарас з ними був і навіть малий Олин Саша якраз приїхав, так співпало, а мене не було. Вже два роки, як вони там бились, а я досі серджусь, як згадаю, що без мене. Мама якусь роботу дала, і я того дня з ними не пішов.

Якби знав, що вони так придумають, то б якось відкрутився. А тоді там просто велика купа ломак лежала, я ще її пам’ятаю на рові, таких сухих, що самі ламалися, ще хтось казав, що під ними їжаки можуть зимувати або вужі. Тобто або їжаки, або вужі, бо разом вони не зимують. То хлопці майже всю на «набої» поламали: до коліна – і на такі патики, щоб було зручніше кидати. Потім вони понаносили наламаних патиків на свої «бастіони» і давай одні в одних – наші проти тамтого кутка.

То була небезпечна гра. І Володька в голову скурав, і Славко також дві ґулі мав, а бідному Дроздикові то ледь ока не вибили, до Лізи в амбулаторію водили.

– Дурна гра, Дроздик міг залишитися без ока, – наче читає мої думки Славко.

Він дістає із внутрішньої кишені маринарки складений учетверо аркуш у клітинку і починає роззиратися.

– Іди сюди! – каже мені.

Я тим часом зриваю три найбільші квітки качаників, уже готуючи букет для мами.

– Кинь, що будеш носитися? Ми, якщо хоч, там ще кращих знайдемо, – киває у напрямку соші Славко і додає: – Ось тут усе починалося…

– Що починалося?

– Перед боєм. Вони зібралися у лісництві, то було на другий день Великодня, але тоді Великдень був пізній, у лісі вже було сухо.

– А ти звідки знаєш?

– Знаю. Я бабу Христю розпитував… Тоді ж усе село про це говорило не один день, у найменших деталях. Наших хлопців із села там було небагато, але один точно був, баба казала – Григорій Андрійчук. Його дядько Антін був петлюрівським офіцером. Тільки баба казала менше про те говорити. Тримай за зубами, ясно?

– Ясно.

– От, дивися, я намалював із бабиних слів план. – Славко сідає на широкий пеньок, розкладає на коліні папірця, я сідаю поряд, і він починає водити пальцем. – Ось лісництво… Ото село, а ото колишнє лісництво, ліс, Грубий Ліс, Пеньки, – проводить він пальцем за ретельно вималювану подвійну лінію, там у нього намальовані два деревця: листяне і хвойне. Так і є, там уже давно молодий ліс, але саму ділянку через те, що колись там була панська вирубка, й досі називають Пеньками. – А оце місце бою, – він веде пальцем вздовж подвійної лінії до обведеного жирним колом хрестика.

– А тут? Може, тут? – Я швидко зорієнтувався і тицяю ніжкою качаника, якого все ще тримаю в руці, близько до того місця, де із подвійною лінією з’єднувалася ще одна тоненька бокова і де, за моїм уявленням, мали би бути «бастіони».

– Ти про що взагалі думаєш? – стукає мене ліктем під бік Славко. – Про який бій?..

Звичайно, до мене вмить доходить, і мені якось аж ніяково, що відразу не зрозумів його задуму. Просто з голови ніяк не виходили ті патики.

– Якщо вийшли із лісництва, – продовжує Славко, – то далі так через ліс вони і йшли, до горбка…

– Иги, до горбка, – повторюю уже механічно за ним.

– Але то нас мало цікавить. Основне відбулося там, на горбку і за горбком, – по-дорослому розмірковує він.

– Там?

– Там.

– За шламбоном? – перепитую я.

Бо до горбка нам належало перейти ще одну лісову дорогу, що була ширшою за інші, і старші люди ще казали на неї «лінія», і на Славковому плані вона була. Біля соші ця «лінія» закінчувалася шлагбаумом, що перекривав на неї в’їзд, а його у нас називали «шламбоном». У місцевій топоніміці «до шламбона» – означало, що це близько, а от «за шламбоном» – уже далеко. Мабуть, і Яворенко й інші, що вирішили зупиняти німецьку колону саме тут, знали, що та улоговина «за шламбоном» уже не вважалася бортівською землею, бо ж ліс до того завжди був панським, а пани мали маєток у Боруках, а це ще далі за Бортівкою.