...Зменшуємо швидкiсть польоту. Проминаємо величезну кiлькiсть острiвцiв, що потопають у зеленi.
      ...Зупиняємось бiля одного з островiв. Вода вирує вiд незлiченної кiлькостi всiляких риб та дивовижних земноводних... Над берегом кружляє цiла хмара наполоханих лiтаючих квартян... Iстоти найрiзноманiтнiших форм, розмiру й пофарбування стрiмголов тiкають у джунглi... З прибережних болiт з голосними криками пiднiмаються величезнi птахи.
      ...Лiтак покидає нарештi море Життя i летить над континентом... Серед горбкуватої, вкритої лiсом мiсцевостi, що нагадує Середню Європу, ми помiчаємо велике озеро. Приземляємось, щоб встановити на цьому озерi Жюля Берна, як ми його назвали, ще один автоматичний провiсник погоди.
      ...Лiтак з хвилину стрибає по бiрюзовiй поверхнi води.
      ...А ось тепер вiн вже спокiйно погойдується на якорi. До берега пливе гумовий човен з мотором. Мандрiвники в човнi труть собi очi, щоб переконатися, що вони не сплять... - Северсон замовкає.
      Перед ученими на екранi з'являється справдi надзвичайна картина: в вузькiй затоцi на гладiнi води стоїть кiлька снiжно-бiлих кораблiв з розкiшно вирiзьбленими бортами та золотисто-рожевими вiтрилами. Кораблi наближаються... Нi, це не кораблi, а квiти гiгантських рослин...
      - Це - квiти чарiвних морських лiлiй... - продовжує Северсон. - Як встановила Алена, вiтер переносить їх з мiсця на мiсце разом з корiнням... Звернiть увагу: на крайнiй квiтцi сидить крилатий квартянин... Бiдолаха так перелякався, що навiть забув про свої крила, якi можуть в першу-лiпшу мить пiдняти його в рятiвну височiнь.
      Коли ми наблизились до велетенських квiток, то побачили гирло рiки, якою текла в море червона, як кров, вода. Ми захотiли визначити причину цього дивного явища, а тому вирушили проти течiї в глиб континенту, аж поки досягли мiсця, де рiчка витiкала з надрiв скелi...
      Северсон знову замовк. Картина, яка з'явилась на екранi, не вимагала пояснень, а навiть виключала їх.
      Крiзь темний отвiр тунелю назустрiч глядачам випливала величезна печера неймовiрної краси. В свiтлi прожекторiв нестерпно виблискували крижанi сталактити, якi, немов мармурова колонада, пiдтримували високе склепiння. Понад стiнками росли кришталевi джунглi, а над ними велично височiв могутнiй орган, який, здавалось, тiльки чекав на чарiвного музику, щоб заграти райських пiсень. На замерзлих краях озера свiтилися бiлоснiжнi чудернацькi крижанi вiзерунки. Хiд до другої печери закривала завiса з довгих крижаних бурульок - безперечна ознака того, що сюди давним-давно не заходив нiхто.
      - Ми вирiшили проникнути глибше... - продовжував Северсон. - Я обережно зламав одну з бурульок i збив нею кiлька сусiднiх. Печерою прокотився брязкiт, немов розбилося скло, i частина завiси впала в крижану воду.
      Друга печера мала трохи iнший вигляд. Бiля стiни виступали з води жовтi приступки, зробленi з вапняку. Струмок, що протiкав понад правою стiнкою, губився в дальшiй печерi... Ми вийшли на твердий грунт, а човен припнули до сталактита. В цю печеру ми пролiзли плазом через вузький прохiд мiж двома вапнякуватими стовпами! Тут потiк кiнчався - власне, губився пiд кам'яною стiною.
      Печера була набагато менша, простiша, а головне - теплiша за попереднi.
      Ми освiтили всi закутки, щоб знайти отвiр, яким можна було б проникнути далi, але всi нашi зусилля були марнi.
      - Поглянь! - вигукнула раптом Алена, показуючи вгору.
      На гладенькiй стiнi була зображена велика картина, яка розповiдала про втечу рiзноманiтних iстот вiд дiючого вулкана. Серед птахiв, що ширяли в повiтрi, були намальованi й лiтаючi квартяни.
      "Хто ж був автором цiєї картини?" - подумали ми. Хiд до печери закритий; бурульки й сталактити не наростуть за тиждень-два; дiя води створює їх протягом тисячолiть.
      - Можливо, колись, у давноминулi часи, тут жили такi ж розвиненi iстоти, якими були древнi вавiлоняни та єгиптяни... - висловила здогад Алена. - Але куди вони подiлись?.. Може, загинули?
      Ми знову задивились на картину. Вона була цiкаво виконана. її творець, прагнучи досягти найбiльшої реальностi зображення, налiпив на малюнки звiрiв шерсть i пiр'я, здобуте, очевидно, з справжнiх тварин. Слiд сказати, що зблизька це не справляло приємного враження.
      Нашi мiркування порушило пiдозрiле шарудiння.
      Ми швидко погасили кишеньковi лiхтарики, притиснулись до стiнок. В ту ж мить поруч мене почувся глухий удар, багатократно посилений луною.
      - Живий? - прошепотiла менi на вухо Алена.
      - Тс-с-с!.. Тут, мабуть, хтось є... - вiдповiв я ледве чутно.
      Але в печерi знову запала могильна тиша.
      Я обережно обмацував навколо себе руками, щоб з'ясувати, що впало менi до нiг. То був уламок каменя, який при ударi об пiдлогу печери розбився на шматки...
      Пробачте, що в цих мiсцях мiй репортажний фiльм має прогалини, - було темно...
      - Вiдiрвався шматок скелi. Ми вiдбулись щасливо! - сказав я i знову засвiтив прожектор.
      - Звiдки мiг випасти камiнь, якщо стiни й склепiння над нами гладенькi й зовсiм не пошкодженi? - здивувалась Алена.
      - Тут щось не гаразд, - притишив я голос. - Будь коло мене, менi тут не подобається. Повернiмось.
      Не пройшли ми й десяти крокiв до виходу з печери, як за нашими спинами впав ще один камiнь.
      Ми блискавично обернулись.
      Над картиною, пiд стелею печери, ми побачили правильний круглий отвiр, якого хвилину тому не було, а в ньому - крилатого квартянина, одягнутого в незвичайний одяг. Заслiплений свiтлом прожектора, вiн затулив долонею очi i вiдступив на крок до таємничого ходу.
      Алена вiд несподiванки скрикнула.
      В ту ж мить з'явився ще один квартянин, схопив свого товариша i потягнув його в глиб скелi. Круглий отвiр лишився вiдчиненим.
      Все це сталося так швидко, що ми в першу хвилину не могли збагнути, чи це дiйснiсть, чи галюцинацiя. Отвiр у стiнi, однак, був беззаперечним доказом: пiдземний лабiринт населений квартянами, якi вмiють виготовляти собi одяг.
      - Чому нас отой квартянин бомбардував камiнням? - засмутилась Алена. Адже ми йому нiчого лихого не заподiяли...
      - Пiзнiше я його запитаю, - пожартував я. - Повернiмось до човна, а то нам тут ще щось впаде на голову.
      Можете уявити собi нашi почуття, коли ми, повернувшись до сталактита, не знайшли там човна? Ми побiгли вздовж пiдземної рiчки до крижаної завiси. Але там сухопутна дорога кiнчалася.
      Як же ми потрапимо назад до лiтака?.. Чому я, осел, залишив портативний передавач у човнi?
      Я кинувся в рiчку, щоб переплисти вузьку ущелину, але кривава вода була така холодна, що я був змушений повернутись на берег.
      Ми опинились у пастцi.
      Що ж тепер робити? Як урятуватись?
      Якщо кликатимемо на допомогу,- хто нас почує? Тiльки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть... Де ми переночуємо? У крижанiй печерi холодно, а в печерi з настiнною картиною - небезпечно.
      Збiгали години, а нам все ще нiчого не спадало на думку. Нарештi ми все-таки вирiшили лишитись у печерi з картиною. Домовились спати по черзi.
      Першi два днi минули спокiйно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.
      Третiй день принiс з собою голод, а четвертий - втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на вартi.
      Крiзь сон я раптом вiдчув, що мене хтось схопив пiд руки й понiс. Перш нiж я усвiдомив, що трапилось, я вже був у круглому отворi, а поруч мене двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але iнтелiгентними обличчями.
      - Де Алена? Пустiть мене!.. Алено! - закричав я в розпачi, наче вони могли мене зрозумiти.
      Квартяни не звертали уваги на мої протести i в абсолютнiй темрявi тягли мене в глиб скелi. Я зрозумiв, що опиратись марно.
      Здавалось, тунель не мав нi кiнця нi краю. Серце моє стискалося вiд страху за Алену, i з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебi, не було нiякої радостi плентатись з такими милими компаньйонами у невiдомiсть.
      Нарештi перед нами з'явився миготливо освiтлений отвiр, який все збiльшувався, аж поки перетворився на ворота пiдземного храму.
      Я був просто приголомшений красою залу в надрах скелi. Прикрашену картинами стелю пiдтримували чудесно вирiзьбленi стовпи, або, скорiше, скульптурнi групи фантастичних iстот.
      Боковi стiни храму утворювали рельєфи, розмальованi рiзними вiдтiнками коричневого, жовтого й блакитного кольорiв. Посерединi стояли колом кам'янi брили з химерним орнаментом. В центрi кола палахкотiло блакитне полум'я, що виходило з отвору у пiдлозi.
      Неприємнi поводарi, не сказавши нi слова, посадили мене на пiдлогу бiля пiднiжжя стовпа. Зi мною лишався один, а другий кудись зник.
      Я напружено мiркував, як менi бути, але нiчого путнього придумати не мiг. Через кiлька хвилин повернувся мiй провiдник, а з ним ще кiлька квартян.
      Мене пiдвели з землi i посадили на сидiння в колi, спиною до полум'я.
      Один з квартян з цiкавiстю поглядав на кiнокамеру й прожектор у мене на грудях. Вiн зробив рух, нiби хотiв їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано вiдступив.
      Стоячи пiвколом передi мною, iншi також позирали на мене з цiкавiстю. Вони по черзi вiдкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нiчого. Мабуть, якщо вони й справдi розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.
      Квартяни мали цiлком миролюбний вигляд, i це мене трошки заспокоїло.
      - Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете менi допомогти? - запитав я голосно.
      Квартяни здивовано обсунулись вiд мене, нiби побоюючись, що я на них накинусь. Потiм, мов за наказом, посiдали i широко розплющеними очима вп'ялись у моє обличчя.
      Я не мiг стримати посмiшку:
      "А, людська мова вас вражає," - подумав я,- то що ж ви скажете про спiв? "Серце красунi схильне до зради..." - заспiвав я арiю з "Рiголетто".
      Вплив був не набагато бiльшим, анiж до того.
      Я розлючено крикнув:
      - Пустiть мене! - рвонувся, але на мене навалились; м'яко, проте досить-таки мiцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий пiсля чотириденного голодування.
      Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнiв.
      Коли я прийшов до пам'ятi, то вiдчув, що лежу на чомусь м'якому в абсолютнiй темрявi.
      "Мабуть, усе це менi тiльки приснилось!" - промайнула в мене думка.
      Я швидко ввiмкнув прожектор i роздивився навколо. Я був один у невеликiй шестиграннiй камерi без вiкон. За пiдстилку менi правили кiлька товстих, пухких листкiв невiдомого дерева.
      Недалеко вiд мене лежала купка темно-синiх плодiв та кам'яний посуд, яким я одразу ж зацiкавився: мене мучила спрага.
      В посудинi була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освiжив губи i обережно покуштував. А потiм напився досхочу.
      Одразу ж по тому я вiдчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто мiг би менi сказати, їстiвнi вони чи отруйнi?
      З годину я вагався, поки нарештi зважився.
      "Все одно... - думав я. - Чи загину з голоду, чи отруюсь... А може, цi плоди мене врятують..."
      Я розломив один з них i довго розглядав його. Вiн мав м'якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно... Солодкий. Це - добрий знак.
      "Нiчого не вдiєш, рискну!" - подумав я i помалу з'їв увесь плiд. Вiн був смачний.
      Без роздумiв я взявся за другий...
      Незабаром до мене повернулась сила й здатнiсть мислити.
      "Очевидно, квартяни кинули мене до в'язницi як небезпечного ворога... - мiркував я. - Або ж мене спiймали як незвичайного звiра, якого будуть спостерiгати..."
      Я одсунув завiсу, що закривала вхiд до печери, i визирнув назовнi, щоб дiзнатись, чи стережуть мене.
      Там не було нiкого. Дуже зручний момент для втечi.
      Я проминув сусiдню печеру i зазирнув до дальшої.
      У мене похололо в грудях. На такому ж ложi, яке мав я, на пiдлозi лежала Алена. Я пiдбiг до неї, присвiтив у обличчя. Вона була непритомна.
      Я швидко принiс води, хлюпнув на неї i цим привiв її до пам'ятi. Алена була така квола, що насилу могла говорити, їй трохи покращало лише пiсля того, як вона напилася води та з'їла кiлька солодких плодiв.
      - Тiкаймо, доки нiхто не зайшов! - запропонувала Алена, як тiльки змогла сяк-так стати на ноги.
      Що далi, то швидше iшли ми лабiринтом печер i тунелiв, потiм побiгли. Пiдземнi примiщення були безлюднi.
      - Мабуть, усi вирушили в якусь експедицiю... - догадувалась Алена. Поспiшаймо, поки не повернулись.
      Нарештi ми потрапили до широкого коридора, який змiївся через усi печери. Я вже радiв, гадаючи, що це й є головний вихiд з лабiринта, коли це перед нами почувся стукiт. Ми сповiльнили кроки i з хвилину прислухались. Потiм, наблизившись до повороту, зазирнули за рiг. Коридор вiв до величезного кам'яного храму.
      - Повернiмось, - прошепотiв я. Алена не погодилась:
      - До в'язницi повертатись не будемо. Може, вдасться знайти якийсь iнший хiд.
      Ми зайшли до храму та й стали мов укопанi.
      Бiля однiєї стiнки працювали квартянськi скульптори й художники, а на протилежнiй вже сяяли новi барельєфи й настiннi картини.
      Художники працювали з таким запалом, що навiть не помiтили нас... Погляньте уважнiше на їхнi твори, друзi! Безперечно, ви будете так само здивованi, як i ми, - посмiхнувся Северсон.
      На проекцiйному полотнi з'явився великий, розкiшний рельєф.
      - Наша "Стрiла"! - вигукнула Молодiнова. - Поруч неї три фiгури... Хто ж це може бути?
      - Потерпiть, зараз iтиме крупний план.
      - Навратiл...
      - Фратев...
      - Молодiнова... - пролунало майже в один голос.
      - Саме так, - погодився Северсон. - I хоч вашi профiлi, друзi, трохи спотворенi, ми також впiзнали вас з першого погляду.
      На наступному знiмку був рельєф з загадковим Селищем Невидимих. На подвiр'ї селища було зображено багато фiгур у скафандрах.
      - Це надзвичайно! - захоплювався Фратев. - Хай я в цю ж хвилину перетворюсь на антиречовину, якщо це не справжнiй промисловий центр!
      - Дiлком можливо, - погодився Навратiл. - Однак що означають отi величезнi спiралi на пiвкулi?
      - Не знаю, але це саме те селище, яке ми бачили з лiтака поблизу "Нової Волги". Те ж пiдтверджують i пiрамiди з кулями на вершинах. А втiм, Нова Волга на рельєфi зображена також, - Алена привернула увагу вчених до хвилястих лiнiй. - Погляньте сюди... I сюди... - додала вона з посмiшкою.
      - Цього не може бути! - вигукнув вражений Навратiл, глянувши на дивний лiтак, що сидiв на кам'яних хвилях рельєфу. - Адже це не схоже нi на один з наших допомiжних лiтакiв. I люди в скафандрах, безперечно, не ми. Адже те селище ми ще не вiдвiдували, та й скафандри мають зовсiм не таку форму, як нашi...
      - Так, квартяни увiчнили таємницю, якої ми ще не розкрили, погодилась Алена. - Я завжди говорила, що тут десь живуть люди, якi перебувають на такому ж ступенi розвитку, як i ми.
      - Чудесно! Дивовижно! В усякому разi, вони нам допоможуть вiдремонтувати "Промiнь", i ми незабаром скажемо Квартi "прощай", бурхливо виявляв свою радiсть Фратев. - Тисяча громiв з блискавицями, але чому вони в скафандрах? Чи не збираються часом вiдвiдати сусiдню планету?
      Навратiл знизав плечима:
      - Не знаю. "Дочекайся часу, як гусак квасу!" - посмiхнувся вiн. Завтра подивимось на це селище зблизька, тодi й дiзнаємось про все. А Кварту дослiдимо ще раз, грунтовнiше.
      Северсон продовжував свою розповiдь:
      - Нас зацiкавили iнструменти, якими квартяни працюють у скелях. Ми наблизились до групи художникiв, що висiкали новий рельєф.
      Їхнi долота мали досконалу форму, - хоч i не таку, як нашi, а метал був напрочуд твердий. Це вже є достатнiм доказом того, що на Квартi десь iснує металургiйний завод або щось схоже.
      Деякий час ми спостерiгали роботу квартян, а потiм тихенько прослизнули в бiчний тунель.
      На нашу радiсть, через кiлька поворотiв блимнуло свiтло в печерi, i незабаром ми опинилися на невеличкому майданчику перед входом у пiдземний лабiринт. З трьох бокiв вiн був оточений високими стовпами, стесаними на конус. Мабуть, це був захисток проти ящерiв.
      Ми пролiзли через вузьку щiлину в загорожi i зiтхнули з полегкiстю.
      Ми були вiльнi. На небi сяяли всi три сонця, наче бажаючи винагородити нас за тяжкi хвилини перебування у темному пiдземеллi.
      За нами - прямовисна стiна, перед нами - пралiс.
      Ми вирiшили пiти уздовж стiни, щоб таким чином уникнути надзвичайно важкого просування джунглями та добратись до Червоної рiки якнайшвидше.
      Правда, шлях понад стiною теж був нелегкий, та все ж пiсля двогодинної виснажливої ходьби ми побачили озеро Жюля Берна з гiгантськими лiлiями.
      Недалеко вiд лiлiй на хвилях спокiйно гойдалась наша "Стрiла". А бiля берега в гирлi Червоної рiки у вирi кружляв наш човен. Мабуть, там, у печерi, я його просто погано прив'язав...
      Роздiл XIX
      Загадковi
      будови
      Доктор Заяц прибiг додому засапаний:
      - Отже, любi мої, полетите разом зi мною! - радiсно вигукнув вiн з дверей. - Мати працюватиме на атомнiй електростанцiї, Юрко буде помiчником в кабiнi управлiння. А я - призначений командиром "Електрона"...
      Гана Заяцова мовчки кивнула головою. На її обличчi можна було прочитати цiлу гаму почуттiв: i гордiсть за чоловiка, i радiсть з приводу того, що їй виявили велику честь, включивши до складу експедицiї, що вирушить в далекi зорянi свiти, i деякий неспокiй, i жаль за Землею, яка одразу почала здаватися неповторно прекрасною. А Юрко Заяц, сповнений самим тiльки почуттям невимовної радостi, вiдповiв басом:
      - Дякую, тату!
      Нi, це вже не той хлопчина з солом'яно-жовтою чуприною, якого ми знали, а ставний стриманий юнак. Пiсля закiнчення одинадцятирiчки вiн вступив до вищої астронавiгацiйної школи, щоб стати пiлотом мiжпланетного корабля. I ось його мрiї здiйснились,- здiйснились швидше, нiж вiн сподiвався.
      Коли Юрко слiдом за своїм батьком ступив на борт ракети, що прямувала на Мiсяць, вiн уже добре знав усе з книжок i розповiдей. Здавалось, його вже нiщо не може здивувати. I все ж перший полiт у мiжпланетний простiр був для нього суцiльним хвилюванням.
      Його приголомшив вигляд Землi, яка все вiддалялась, аж поки перетворилась на великий, огорнутий iмлою глобус, що вiльно плив зоряним небом. Юнак захоплювався Сонцем з його зеленкуватою короною.
      Однак найсильнiше враження справив на нього мiсячний пейзаж та майже двокiлометровi зорельоти, якi велично зводились над аеродромом в кратерi Тiхо. Юрко знав до дрiбниць будову та функцiї всiх апаратiв зоряних кораблiв, та все ж, коли став вiч-на-вiч з творiнням людського розуму, йому зробилось навiть якось моторошно.
      Обидва велетнi стартували одночасно. Мiсячний пейзаж пiд ними швидко розростався вшир, аж поки перетворився на неозору кулю з дрiбними кратерами на її-поверхнi.
      По кiлькох годинах польоту кораблi наблизились один до одного i з'єднались розсувним коридором, аби зробити можливим безпосереднiй контакт екiпажiв.
      Земля i Мiсяць зникли у зоряному небi.
      Сонце перетворилось на яскраву зорю.
      ***
      - Скiльки разiв казав я тобi, а ти все не хотiв вiрити. Тож поглянь тепер! - показав Мак-Гардi на небо, в якому плив вертолiт. - Вони помiтили нас тодi випадково, а тепер прилетiли спецiально. Втiкаймо та сховаємось глибше в джунглi.
      Краус не мiг вiдiрвати погляду вiд вертольота:
      - Безглуздя! Тут нас не знайдуть, а на втечу часу вистачить... Менi цiкаво, що вони робитимуть у Селищi Невидимих? Можливо, з ними трапиться те ж саме, що i з Грубером?.. - Краус здригнувся.
      - Я ж казав, що Грубера там лишати не можна! Од страху перед невидимими навiть не поховали його...
      - Нехай вони його поховають. Мене туди тепер нiхто й калачем не заманить. А втiм, невидимi, напевно, його прибрали. Не лишать же вони там труп?
      Вертолiт повiльно спускався, аж поки нарештi приземлився. На подвiр'я загадкового селища вийшли Навратiл, Ватсон i Мадараш. Северсона з Аленою було видно крiзь вiкна машини.
      Затамувавши подих, стежили за своїми колишнiми колегами двоє втiкачiв. Сюди, на протилежний берег, не долинало й звуку. Тiльки видно було, що вченi бiля вертольота про щось радяться. ї це було справдi так.
      - Мабуть, вони нас бояться i стежать за нами iз схованок, - припустив Навратiл.
      - Квартяни харчуються плодами, як i ми! - сказав Ватсон, пiднiмаючи з землi довгастий, схожий на банан плiд. - Але де ж вони самi?
      - Перш нiж хтось з'явиться, давайте оглянемо оту споруду з спiральними конструкцiями, - запропонував Мадараш. - Нiяк не можу зрозумiти її призначення.
      Вченi поволi наблизились до загадкової будови.
      - Цi пiрамiди справдi таємничi, - сказав Ватсон. - Але щодо великого параболiчного дзеркала, то я, здається, зрозумiв, у чому суть. Б'юсь об заклад, що цим пристроєм квартяни збирають сонячну енергiю.
      Тiльки тепер Навратiл звернув увагу на те, що вхiд до великої пiвкулi вiдкритий. На їхнiй заклик нiхто не озвався, i троє вчених обережно просунулись у отвiр.
      - Квартяни, мабуть, невисокi на зрiст, бо не лазять же вони до свого будинку на колiнах? - мiркував уголос Ватсон.
      - Чорти його знають, що це за iстоти, - пошепки погодився Навратiл. Чи звернули ви увагу на те, що жодна з їхнiх будов не має вiкон?
      Ватсон замiсть вiдповiдi зойкнув i вiдсахнувся. Всi нiби остовпiли.
      - Що там таке? - запитав нарештi Навратiл.
      - Перед нами лежить якась людина. Мабуть, мертва. Вiдчуваєте специфiчний солодкуватий сморiд?
      - Це Грубер! - вигукнув Навратiл.
      - Як вiн сюди потрапив? Хто його забив?.. На тiлi немає жодної рани... - розгублено вимовив Ватсон, оглянувши труп.
      - Його забито електричним струмом. Погляньте, як судорожно вiн скоцюрблений, - прошепотiв Мадараш.
      Всi троє злякано оглядали стiни коридора.
      - Далi без апаратiв - нi кроку! А Грубера треба поховати, - сказав Навратiл.
      Труп винесли на подвiр'я, оглянули ще раз. Грубер справдi був забитий електричним струмом. Процес розкладу протiкав дуже повiльно, бо в коридорi зберiгалась незмiнна, досить низька температура.
      Вченi постояли з хвилину мовчки над могилою нещасного безумця, а потiм попрямували до вертольота.
      - Надiнемо скафандри. Вони захистять нас вiд найрiзноманiтнiших видiв випромiнювання i вiд електричного струму. Водночас матимемо змогу постiйно пiдтримувати радiозв'язок. Будову з конструкцiями я дослiджу сам, щоб не всi наражались на небезпеку, - сказав Навратiл. - А ви тим часом огляньте селище.
      Вченi розiйшлися в рiзнi боки.
      Северсон i Алена з навушниками на головах напружено чекали на першi повiдомлення.
      - Нам пощастило проникнути в одну з пiрамiд, - почувся нарештi голос Мадараша. - Будинок не без вiкон, як ми спочатку гадали. В кiлькох мiсцях стiни пропускають ультрафiолетовi та iнфрачервонi променi. З цього можна зробити висновок, що квартяни бачать цi променi простим оком, - тобто що їхнi зоровi органи побудованi зовсiм iнакше, нiж наше око. Примiщення без меблiв, i здається, що в ньому вже давно нiхто не живе ..
      - Говорить Навратiл... Надзвичайно! Будова з спiралями, власне кажучи, є дуже досконалою атомною електростанцiєю. Досi менi не вдалось з'ясувати, за яким принципом вона працює. Я встановив тiльки, що в примiщення надходить вода i розкладається з допомогою сонячної енергiї на водень i кисень. Обидва гази йдуть до атомного котла, розташованого посеред сферичного залу. Лишається загадкою, чому простiр навколо реактора позбавлений сили тяжiння...
      - Незрозумiло! - продовжував Навратiл за хвилину. - Атомний котел створено з антиречовини, з вiд'ємної речовини. Як це можливо?.. Антиречовина i речовина при зiткненнi вибухають i перетворюються на випромiнювання... Цiлком iмовiрно, що вони тут iзольованi якимись невiдомими променями або штучно створеним речовинним полем... Але звiдки тут взагалi взялась антиречовина?.. Високорозвиненi квартяни володiють, мабуть, атомною енергiєю краще за нас, однак ми досi, крiм цих будов, не помiтили нiякої промисловостi... Може, вона в них мiститься пiд землею?.. Щойно я виявив струм високої напруги, що його надсилає котел в кiлькох напрямах до розташованих на стiнах збирачiв. Один з цих променiв, мабуть, i забив Грубера, бо в просторi мiж котлом i стiною вiльно плаває його кишеньковий лiхтарик. Але як вiн потрапив назад до коридора - не уявляю...
      - Яку потужнiсть має електростанцiя? - запитав Навратiла Северсон.
      - Значно бiльшу, нiж може вимiряти мiй прилад, а вiн показує понад шiстсот тисяч кiловат... Розумiю, на що ви натякаєте. Ви правi. Ця електростанцiя може дати енергiю не менш як трьом металургiйним заводам.
      - Я - Ватсон... В будовi немає жодної живої iстоти, зате повно прозорих моделей тварин i крилатих примiтивних квартян. Почуваю себе тут, як у музеї... Всерединi мiститься великий рельєфний глобус Кварти. Зроблений вiн дуже старанно. Це селище на ньому позначено також... А бiля моря Данте ще якась рельєфна позначка, схожа на лiлiю. Там, мабуть, розташоване ще одне селище. Бiльш нiчого особливого на глобусi немає.
      ...Ватсон торкнувся великої кулi, що вiльно плавала у просторi, щоб дiзнатись, чи зрушить вона з мiсця, його рука занурилась у глобус з такою легкiстю, наче той був створений з рiдкої грязюки.
      Вчений одсмикнув руку i почав уважно її оглядати. Рука була чиста, без найменших слiдiв незвичайної речовини. Поверхня глобуса в тому мiсцi, куди занурилась рука, теж не мала на собi нiякого слiду пошкодження.
      Ватсон повторив дослiд. Цього разу вiн занурив усю руку, аж по плече, втратив при цьому рiвновагу i всiм своїм тiлом пролетiв через глобус, нi на що не наштовхнувшись.
      - Я - Ватсон... Таємниця за таємницею! Глобус зроблено... з всепроникної речовини...
      - Нiсенiтниця! - рiзко вiдказав Навратiл... Це суперечить основному, найголовнiшому закону, який ми знаємо.
      - В такому разi йдiть погляньте самi!
      За хвилину бiля чудного глобуса зiбрались усi троє. Ватсон повторив свiй дослiд. Мадараш старанно дослiджував кулю найрiзноманiтнiшими приладами.
      - Цiкаво! - сказав вiн задумливо. - Жоден з апаратiв не реагує на речовину кулi!..
      - Дослiдiть ще раз, чудес на свiтi не iснує! - вимагав Навратiл.
      - Все ясно! - раптом вигукнув Мадараш, показуючи на один з приладiв. Глобус виготовлено з нейтронiв, виключно з нейтронiв.
      - Гм... - похитав головою Навратiл. - Справдi, матерiю робить непроникною речовинне поле атомiв; коли б мiж ними не iснувало сил взаємодiї, ми пересувалися б у кожному твердому тiлi, немов у лiсi, в якому дерева стоять одне вiд одного не менш як за вiсiмдесят кiлометрiв... Це шкiльна iстина - всепроникна речовина може бути створена тiльки з нейтронiв, якi не взаємодiють мiж собою... Але таємниця цим не розкрита... Незбагненного тут бiльш нiж досить. Як удалося квартянам утворити цю нейтронну речовину? Навiщо вони зробили з неї глобус?
      - Можливо, вони дадуть на це вiдповiдь самi, коли ми зустрiнемося з ними, - сказав Ватсон. - А зараз краще ходiмо звiдси. Кожної хвилини квартяни можуть повернутись, i як вони зустрiнуть нас - не знаю...
      Але минала година за годиною, а нiхто не з'являвся. Вченi заходились дослiджувати дивнi конструкцiї та музей бiльш старанно.
      Висновок був одностайний: селище залишено цими днями; квартяни перебувають зараз десь у iншому мiсцi,- може, у селищi бiля моря Данте. Атомна електростанцiя працює автоматично. Подача пального здiйснюється з допомогою сонячної енергiї. Її збирають великi параболоїди на пiрамiдах.
      - Атомну електростанцiю ми не можемо використати доти, доки не дiстанемо на це згоду квартян,- сказав Навратiл. - Негайно, завтра ж, вирушимо до них, у селище бiля моря Данте.
      Роздiл XX
      Море
      Данте
      - Я ситий цим триклятущим життям вже по самiсiньку зав'язку! досадливо сказав Краус, коли вертолiт з ученими залишив селище. - Вони живуть, як люди, а ми... Не хочу гинути, як тварина! Не хочу, розумiєш!.. Повернусь до них, здамся добровiльно!
      - А вони тебе добровiльно застрелять! Ти - член "Братства сильної руки", з тобою панькатись не будуть.
      - Членом "Братства" я був, але злочинiв на своїй совiстi не маю, як ти! - вигукнув Краус. - Я спiймався на вашi обiцянки. Тепер я розумiю, що повстати проти всього людства - безумство!.. Ти тут пануй собi на Квартi, прошу, але я повернусь. Голову менi, можливо, не вiдiрвуть, а коли навiть i так, то швидше настане кiнець. Хочеш - пiдемо разом?
      - Зараз?.. Негайно? - запитав здивовано Мак-Гардi, коли Краус пiшов до берега, де в очеретi було заховано гумовий човен.
      Краус не вiдповiв. Енергiйними рухами вiн звiльняв човен з заростей.
      - Ти сказився?! - зарепетував Мак-Гардi й побiг слiдом за ним.
      Пролунав пострiл. Потiм ще один...
      Краус схопився за плече й захитався. Однак зразу ж випростався, схопив з кишенi пiстолет i вистрелив теж.
      Мак-Гардi зробив кiлька крокiв i звалився в болото за очеретом. Голова його занурилась у рiдке жовте багно.
      Краус дивився на нього з хвилину; побачивши, що той не ворушиться, скочив у човен i вiдштовхнувся вiд берега.
      Човен поплив по течiї.
      ***
      Над морем Данте клубочилися хмари диму й пари. Вода в ньому вирувала й кипiла, - так, нiби його дно було жерлом велетенського вулкана. Береги моря становили собою кам'яний хаос. Все свiдчило про те, що тут вiдбулось кiлька вулканiчних вибухiв такої сили, яких на нашiй Землi, мабуть, не траплялось нiколи.
      Вертолiт кружляв пошматованим узбережжям вже не першу годину, а вченi все не могли вiдшукати селище квартян.
      - Там! Там! - вигукнув раптом Ватсон. - Погляньте, на обрiї виднiється силует лiлiї!
      Вертолiт швидко наближався до незвичайної будови. Вона височiла на скелястому стрiмчаку, схожа скорiше на пам'ятник, нiж на жиле примiщення.
      Вертолiт повис у повiтрi. Навратiл з Ватсоном розсувною драбиною зiйшли на землю. Пiдiйшли до споруди i застигли в скорботному мовчаннi.
      Мабуть, це й справдi був пам'ятник. Бiля його пiднiжжя лежало кiлька металевих покручених плит, якi мали на собi слiди вибуху чи рiзкого зiткнення.