Мак-Гардi з Грубером напружено чекали, що йому буде, але експеримент минув добре. Втiкачi з апетитом поласували чудовими фруктами.
      Ще того ж дня перемiстили "Ластiвку" до виявленого маленького озерця та припнули її тросами до стовбурiв могутнiх дерев, якi своїми розлогими кронами чудово захищали лiтак вiд цiкавих поглядiв небажаних вiдвiдувачiв з повiтря.
      Другого дня було встановлено, що м'ясо красивих, схожих на фламiнго птахiв, яких на озерi було-повнiсiнько, теж можна їсти, його трохи неприємний запах Мак-Гардi заглушив сильними спецiями i запропонував своїм товаришам на обiд пахучу печеню. Вперше по багатьох роках вони вп'ялись зубами в справжнє свiже м'ясо.
      - Нам страшенно щастить! - радiв Грубер. - Кращого мiсця ми не знайшли б, мабуть, i на Землi. Менi здається, що ми справдi немов у раю, - смаженi iндики майже залiтають нам у рот. А як чудесно ми тут схованi! З трьох бокiв нас закривають неприступнi гори, а з четвертого - пралiс. Квартян i своїх товаришочкiв можемо не боятись. Хоча б сто разiв пролiтали над головою - не помiтять нас. Хай собi там морочаться з будiвництвом, нам це не болить, - ми маємо зараз вiдпустку...
      Краус нетерпляче махнув рукою, нiби хотiв вiдiгнати похмурi думки:
      - Я не хотiв би, щоб ця наша вiдпустка тривала вiчно. Умови життя тут справдi чудеснi, але чим усе це скiнчиться?.. Отi там зрештою таки потраплять додому. їм вдасться або вiдремонтувати "Промiнь", або подати звiстку з допомогою гравiтацiї. З Землi до них обов'язково прийдуть на допомогу, а ми тут залишимось ув'язненими назавжди...
      - А чи не краще отаке ув'язнення серед вiльної природи, анiж комфортабельне перебування на шибеницi? - iронiчно запитав Мак-Гардi... Ти не суши собi мозок та будь радий з того, що є. В тебе раптом з'явилась туга за домiвкою... З якого це часу, скажи менi, ти став сентиментальним?.. Головне, що у нас тут все гаразд, а iнше - дурницi.
      - Побачимо, якої ти заспiваєш рокiв через десять-двадцять... А що ти робитимеш, коли постарiєш?.. Я тут нi в якому разi лишатись не бажаю.
      - А що ж ти хочеш зробити? - запитав з подивом Грубер.
      - Як-небудь проберусь на корабель, що полетить на Землю, або спробую повернутись додому на "Ластiвцi".
      Мак-Гардi похитав головою:
      - Нiсенiтниця! "Ластiвкою", в крайньому разi, потрапиш хiба що на сусiднi планети. За кiлька рокiв вона перетворилася б для тебе на лiтаючу труну... Нам краще спробувати домовитись з квартянами. Безперечно, ми розумнiшi за них з їхнiми безглуздими спiралями. За деякий час перетворимо їх на слухняних рабiв, i вони побудують нам чудесний мiжзоряний корабель. А тодi вже повернемось додому, як пани. Бiльш того, вiзьмемо з собою армiю добре озброєних солдатiв, яких будемо посилати в наступ по всiй Землi.
      - А що, коли тi квартяни справдi невидимi? - озвався Грубер. - Може, вони вже оволодiли законами природи так, що можуть ставати невидимими?
      - Зазирнемо до них, а тодi й будемо говорити. Туди спочатку мiг би вирушити один з нас, на розвiдку. Ти серед нас найвiдважнiший... обернувся Мак-Гардi до Крауса.
      - Ти хоч дурний, та хитрий! - побагровiв Краус. - Чому це хтось повинен тягати за тебе каштани з вогню?..
      Л втiм, поки що керiвником тут я. Вирушимо всi, i негайно. Завтра ж! А кому мiй наказ не подобається...
      Сварка затяглась аж до вечора. Мак-Гардi та Грубер пропонували ще почекати, але Краус затявся на своєму.
      - Вирушимо туди, в такому разi, човном, а "Ластiвку" залишимо на озерi. Це буде менш помiтно, - сказав нарештi Мак-Гардi, коли побачив, що iншого виходу немає. Краус для нього був небезпечнiшим, анiж невiдомi створiння.
      Пiсля неспокiйної ночi вирушили в дорогу. Втiкачi попливли ущелиною, потiм болотами i, рухаючись за течiєю, незабаром добрались до великої рiчки. Щоб човен не захлюпнули бурхливi хвилi брудної води, весь час трималися берега.
      - Треба часинку перепочити, я вже бiльше не можу, - заявив перед одним з поворотiв Мак-Гардi, кидаючи весла. - Ми могли б трошки пiдкрiпитись.
      - Я знаю, ви вiдчули запах бананiв! - глузливо посмiхнувся Краус. Але хай буде так, поласуйте. Все одно тверезими я вас до селища не затягнув би, а так ви, може, будете хоробрiшими.
      Нашвидку закусивши, рушили далi. Коли за великим поворотом на протилежному березi з'явилося Селище Невидимих, Краус пристав до берега.
      - Сховаємось у пралiсi та почекаємо до вечора. В темрявi пробратись до селища легше. Я почергую, можете спати.
      Тримаючи на колiнах рушницю, Краус уважно стежив за загадковим селищем, його нерви були натягнутi, як струни. Дратувала мертва тиша пiд стрункими пiрамiдами та безтурботнiсть обох колег. Одурманенi алкоголем, вони спокiйно спали за його спиною, подеколи голосно хропучи.
      А час тягнувся нестерпно повiльно. Нарештi зайшло найбiльше сонце. Над обрiєм затремтiло золоте свiтло вечiрньої заграви. З багряного сяйва раптом виступив снiп слiпучих променiв, якi вмить поширились на все небо, гойдалися з боку на бiк, то збiгаючись, то розбiгаючись, нiби хтось грався примарним вiялом.
      Вражений Краус почав торсати Мак-Гардi.
      - Що?.. Що трапилось? - сполошився той спросоння i, нiчого не розумiючи, глянув на мерехтливе небо.
      Осяйне вiяло поступово змiнювало свої барви. Слiпучо-жовте промiння ставало оранжевим, потiм криваво-червоним i, нарештi, нiби розтануло в блiдому, ледь фiалкуватому свiтлi. Небо запнув прозорий зеленкуватий серпанок, перетканий химерними тiнями.
      Прекрасне й грiзне видовище зникло несподiвано, i увесь край миттю потонув у пiтьмi. Але тiльки на хвилину. Недалеко вiд селища над обрiєм з'явилась червона Проксима. Вона заявила про себе схожою грою тремтливих променiв, як i Альфа Центавра А, яка щойно зайшла; потiм криваве вiяло перетворилось на ореол, що огорнув Проксиму, як сонячна корона.
      Краусовi з допомогою Мак-Гардi вдалося нарештi збудити i Грубера.
      - Отже, рушаємо! - Краус набрав особливо поважного вигляду. - Ви обидва веслуватимете, щоб швидше очухатись, а я забезпечуватиму охорону. Зараз вирiшується все, i я не потерплю анi найменшої недисциплiнованостi! Вiн погрозливо пiдняв рушницю. - Ми повиннi якнайшвидше досягти протилежної сторони. Плистимемо понад берегом, бо iнакше течiя вiднесе нас далеко вiд мети.
      Вiтерець, що повiвав з пiвдня, приємно охолоджував розпаленi обличчя веслярiв. На сумирнiй хвилястiй поверхнi рiки коливалось i поблискувало вiдображення Проксими з ореолом, розiрваним бiля протилежного берега темними контурами химерних будов. Мак-Гардi й Грубер веслували, як механiзми.
      - Пiду першим, аби не казали, що я боягуз, - рiшуче заявив Грубер, коли пристали до низького берега i затягли човен у траву.
      Краус знизав плечима:
      - Як хочеш, тiльки не роби нiяких дурниць.
      Грубер витягнув з човна рушницю i обережно попростував до селища. Зробивши кiлька крокiв, озирнувся. Тут приятелi вже не побачать, можна поласувати бананами.
      Вiн витяг з кишенi довгастий плiд, надкусив... Однак шматок застряв йому в горлi.
      У прогалинi мiж кущами Грубер побачив рухливу тiнь. В багряному свiтлi Проксими на сильних заднiх ногах стояв велетенський звiр з непомiрно великою головою i короткими переднiми кiнцiвками.
      Гнаний iнстинктом самозбереження, Грубер стрiмголов кинувся назад.
      - Ящiр!.. Ящiр!.. Тiкаймо! - волав вiн одчайдушно.
      Краус люто затиснув йому долонею рота:
      - П'яниця! Оцi твої галюцинацiї призведуть нас до нещастя! Я тобi... Я... я... - Останнi слова застряли йому в горлi. Як загiпнотизований, вiн витрiщив очi на потвору, що загрозливо височiла проти неба над берегом.
      Мак-Гардi зопалу натиснув на спусковий гачок рушницi. Тишу ночi розiтнула черга.
      Втiкачi чкурнули чимдуж назад. Звiр захитався, пройшов кiлька крокiв. На березi втратив рiвновагу i поволi посунувся в воду. Кiлька разiв ще судорожно здригався i зник у глибинi.
      - Бачиш, адже казав я тобi, що тут повно ящерiв... Давай повернемось додому, в гори...
      - Заткни пельку! - люто зашипiв Краус з густого чагарника. Стрiлянина, певно, потривожила все селище!
      Грубер уперто труснув головою i, не озираючись, почвалав до човна.
      - Стiй, занапастиш себе i нас! - розпачливо гукнув Краус. - На рiчцi квартяни побачать тебе як на долонi.
      Але Грубер iшов далi, як сомнамбула.
      - Та чого ти з ним панькаєшся?! - Мак-Гардi повiльно пiдняв рушницю.
      Краус вибив зброю з його рук:
      - Ти збожеволiв?! Чи не бачиш, що вiн п'яний? Ти хочеш, щоб ми лишились отут тiльки вдвох? Тодi давай пострiляємо один одного, та й буде кiнець усiм мукам...
      Вiн побiг за Грубером, приглушив його ударом у потилицю i вiдтягнув у кущi.
      - Що ж тепер? - запитав глухо Мак-Гардi.
      - Чекати. Зараз бiльш нiчого не вдiєш. Побачимо, що вiдбувається в селищi.
      Вони лягли поруч приглушеного Грубера, сторожко прислухаючись.
      У Мак-Гардi поморочилося в головi. Очi злипались вiд утоми. Вiн непомiтно засинав. А Краус, навпаки, був збуджений до краю. Щонайменший шерех впливав на його напруженi нерви, як електрична iскра. Груди йому стискував страх, кров оглушливо стукала в скронi.
      - Не спи... - з несподiваною нiжнiстю доторкнувся вiн до Мак-Гардi. Нiде анi шелесне. Квартяни сплять, мабуть-таки, мiцно або ж вони взагалi глухi - бiс його знає!
      - Скорiше за все, гадаю, нiч для них служить днем, i всi вони десь у мандрах, - мiркував сонний Мак-Гардi. - Вдома лишилась сама сторожа, а з нею ми якось домовимось...
      - А можливо, вони навмисне не виявляють себе, щоб заманити нас у пастку. Вскочили ми в халепу. Повертатись зараз не можемо, бо вони перестрiляють нас на рiчцi, мов зайцiв.
      - Почекаємо до ранку та й пiдемо в селище, не криючись, щоб показати їм, що не маємо лихих намiрiв.
      Краус погодився. Вiн пiдповз до човна, вибрав з нього найцiннiший вантаж i розiклав у чагарнику навколо себе, щоб мати пiд руками. Мак-Гардi тим часом заснув.
      Напруження в Крауса не спадало. Темрява гнiтила його; йому ввижалось i вчувалось те, чого й не було насправдi.
      Ось йому почало здаватись, що великi кулi на високих пiрамiдах в селищi засяяли... Спочатку вiн i це сприйняв як обман зору, як наслiдок перевтоми, але незабаром пересвiдчився в реальностi явища. Справдi: кулi спалахували ясно-блакитним свiтлом, згасали, потiм знову загорялись червоним, жовтим...
      "Квартяни, мабуть, сигналiзують..." - подумав Краус i ще дужче притиснувся до землi. Мак-Гардi вiн не будив, щоб уникнути розмови, яка могла б зрадити схованку. А кулi сяяли щораз iнтенсивнiше; вони тепер спалахували хаотично, рiзними барвами.
      Поринувши у спостереження, Краус не звертав уваги на далекий приглушений гуркiт. Та ось незвичайнi звуки почали швидко наростати. Глухо гримнуло, - та ще й так, що аж задвигтiло все довкола.
      Краус злякано озирнувся i закам'янiв: на обрiї, чiтко окреслюючи вершини гiрського пасма, до неба зводились палахкотливi язики вогню.
      Загримiли новi удари - ще сильнiшi. Помiтно заколивалась земля. Мак-Гардi прокинувся i, забувши про обережнiсть, спросоння загорлав:
      - Що сталося?.. Нас обстрiлюють?.. Нас виявили?
      Краус притиснув його до землi:
      - У наших горах стався вибух вулкана... Наша "Ластiвка", мабуть, загинула...
      Мак-Гардi лiг навзнак i втупив байдужий погляд у небо. Повiльно витягнув з кишенi "горiлчаний" банан, надкусив його.
      Краус безпорадно знизав плечима.
      ***
      Ранок нагадав про себе таким же чудесним сяйвом, у якому згасав минулий день. Грубер очуняв i здивовано клiпав очима. Мак-Гардi поплескав його по плечу:
      - Прокинься, сплюхо, чекаємо на тебе...
      - Ну, що ж, ходiмо... - сказав пригнiчено Краус, пiдводячись.
      - Раз мати породила, раз i помирати! - спробував посмiхнутись Мак-Гардi. Грубер, нiчого не розумiючи, покрутив головою i почвалав за своїми приятелями.
      Незабаром вони дiйшли до краю великого вимощеного чотирикутника, який приблизно на метр пiднiмався над рiвниною. Нерiшуче зупинились i в захватi дивились на незвичайнi будови.
      В ясне блакитне небо здiймалися чотири стрункi, гладенькi пiрамiди метрiв на п'ятдесят заввишки, з великими, райдужно сяючими кулями на вершинах. На лiвому розi вимощеного чотирикутника стояла трохи бiльша пiрамiда без таємничих куль, а праворуч - найдивовижнiша будова з усiх: велетенська пiвкуля, на якiй було прилаштовано три конструкцiї з широкими спiралями, - тi, що, як виявив Краус при першiй розвiдцi, непомiтно й безперервно змiнювали свiй напрям.
      - Я нагадую собi тут Наполеона перед єгипетськими пiрамiдами! бадьоро вигукнув Мак-Гардi, щоб заглушити свiй страх. - Менi здається, що й цi будови є тiльки пам'ятниками славетного минулого Кварти. Нiде анi душi; нiде нi вiкон, нi дверей. Як тут можуть жити люди?
      - Ти наївний! - засмiявся Грубер. - Цi люди на вигляд зовсiм iншi, анiж ми. Може, вони зовсiм не дихають або й справдi невидимi... - додав вiн тихше.
      Краус заперечливо махнув рукою:
      - Безглуздя! Кулi вночi не сяяли самi собою. Квартяни, мабуть, подавали комусь знак, що ми наближаємось. Можливо, за нами вже давно стежать з допомогою якогось локатора. Не будемо марнувати часу та ходiмо краще далi. Може, хтось вийде нам назустрiч, або виявимо який-небудь хiд до примiщень.
      Грубер перший скочив на помiст i пiшов нетвердим кроком. Обидва приятелi рушили за ним. Нiде нiщо не ворушилось, тiльки вiтер свистiв у дивних конструкцiях.
      Бiля найвищої пiрамiди зупинились. Мак-Гардi обережно доторкнувся до її стiни:
      - Скидається на бетон, але це не бетон...
      - Шкода, що тут немає необхiдних приладiв, - позiхнув Краус, який з усiєї сили боровся з втомою пiсля тривожної безсонної ночi.
      - То поклич Навратiла з Молодiновою! - насмiшкувато сказав Мак-Гардi. - Вони тобi всi оцi загадки розв'яжуть враз. Оглянемо краще будову з усiх бокiв.
      - Ти був правий! - вигукнув Грубер, що весь час iшов перший. - Ця штука, безперечно, рухається,- показав вiн на велику пiвкулю, що виступала низько над землею з похилої стiни.
      Вони вчепились у неї всi втрьох, але марно: вона не поворухнулась бодай на мiлiметр. Спробували обернути навколо осi - наслiдок був такий же.
      - Розстрiляємо її! - запропонував Грубер.
      - Погукаємо, - може, все-таки хтось обiзветься... - сказав Мак-Гардi.
      Але нiхто не озвався на їхнi крики.
      Нарештi Краус виявив на стiнi невеликий рельєф, який складався з трьох пiвкуль на вершинах правильного трикутника. При бiльш уважному оглядi вiн встановив, що пiвкулi зроблено з iншого матерiалу, анiж основна дошка рельєфу.
      - Ура, замок скарбницi знайдено! - Тепер тiльки шифр - i ми вiдчинимо неприступну касу!
      Припущення Крауса пiдтвердилось. Пiсля багатьох спроб їм пощастило зрештою визначити ключ потаємного механiзму. Тiльки-но вони притиснули всi три маленькi пiвкулi одну до одної, як велика куля в стiнi пiрамiди почала обертатись, аж доки повернулась боком, у якому червонiв широкий круглий отвiр.
      Втiкачi затамували подих i злякано чекали, що буде далi. Кожна хвилина здавалася їм вiчнiстю.
      - Ну, от i все. Зайдемо! - опам'ятався нарештi Грубер.
      Мак-Гардi нервово пiдняв пiдборiддя i пересмикнув плечима:
      - Справдi, чого нам зволiкати? Але ти не пiдеш перший, ти п'яний! вiн вiдштовхнув Грубера i полiз на черевi в пiрамiду.
      Краус i Грубер, зазираючи в отвiр, напружено прислухались. Шарудiння незабаром припинилося, всерединi загадкової будови запанувала моторошна тиша.
      Нерви Грубера не витримали довгого чекання.
      - Пiду за ним! Якщо йому щось зробили, хай начуваються! - сказав вiн погрозливо.
      - Нiкуди ти не пiдеш! - заперечив Краус. - Лишишся тут на сторожi. Я полiзу сам... I не роби тут нiяких дурниць!.. Чи є в тебе ще банани?
      Грубер заперечливо похитав головою.
      Краус ще раз суворо глянув на нього i обережно просунувся в отвiр. Вiн одразу ж потрапив до широкого проходу, в якому мiг просуватись вперед на колiнах.
      Коридор кiнчався просторим тьмяно освiтленим примiщенням. Краус обережно зазирнув туди i затремтiв, як у лихоманцi: просто перед ним стояв велетенський ящiр з довгою, скрученою набiк шиєю. Всерединi його тiла блищав скелет, чiтко видний крiзь прозорi м'язи.
      Виряченi очi Крауса мимохiть втупилися в ноги потвори. Вони були прикрiпленi до високої пiдставки...
      - Тьху, злякався опудала в паноптикумi! - Краус зiтхнув з полегкiстю i зайшов до примiщення.
      Все воно було сповнене не менш фантастичними створiннями. Це справляло таке гнiтюче враження, що непроханого гостя знову покинула хоробрiсть.
      - Мак-Гардi!.. - гукнув вiн неголосно.
      Мовчання.
      - Мак-Гардi, де ти? Знову мовчанка.
      Краус поклав палець на спуск рушницi i невпевненим кроком обiйшов опудало ящера.
      Посеред примiщення над пiдлогою висiла величезна куля з рельєфно позначеними континентами на гладенькiй основi, що означала море. В сутiнках за великим глобусом виднiлись прозорi моделi тих крилатих квартян, з якими експедицiя зустрiлась у Долинi вогнiв.
      - Це ще дрiбниця! - почулося раптом за спиною у Крауса. - Не лякайся, це я... - Мак-Гардi взяв приятеля за руку. - Зазирни до сусiднього примiщення. Коли побачиш те, що побачив я, зовсiм отетерiєш...
      Вони пройшли круглим отвором, i Мак-Гардi мовчки показав угору. Високо над їхнiми головами виднiлась велика пiвсфера, яка, нiби в планетарiї, сяяла тисячами дрiбних зiрок. Однак в її центрi було те, чого очi людини нiколи не бачили: у повiтрi вiльно обертались одно навколо другого два сонця, а круг них ще повiльнiше рухалось маленьке, що сяяло червоно.
      - Жива модель тризiр'я Центавра! - охнув приголомшений Краус. - Моделi сонць нi на чому не тримаються, - додав вiн зачудовано.
      - Це ще дрiбниця! Поглянь уважнiше: навколо сонць обертаються планети. Бачиш, як швидко рухаються? I так само вiльно пливуть у повiтрi... Як це можливо!? Який механiзм приводить їх у рух, якщо вони нiчим не зв'язанi з усiм навколишнiм?
      Краус раптом здригнувся:
      - Повернiмось. Побоююсь, щоб Грубер там чого не накоїв.
      Бiля входу в пiрамiду Грубера вже не було. Марно шукали вони його на подвiр'ї та у вуличках помiж будовами. Тiльки бiля великої пiвкулi з спiралями виявили лушпиння "горiлчаних" бананiв.
      - Бiда! - розпачливо сказав Краус. - Мабуть, хтось затягнув його всередину, - кивнув вiн головою в напрямку входу, подiбного до того, який вони виявили в найбiльшiй пiрамiдi.
      Пiсля короткого вагання вирiшили пiти на розшуки.
      Вхiд у простору будову з спiральними конструкцiями був ширший, анiж у пiрамiду, так що мандрiвники могли просуватись вперед не нахиляючись.
      В кiлькох мiсцях коридор перетинали труби, що йшли кудись у глибину землi.
      Що далi просувались втiкачi, то дужче охоплювало їх почуття, нiби вони втрачають грунт пiд ногами. їхнi тiла легшали й легшали. А в кiнцi коридора, перегородженого низенькими поручнями, вони раптом вiдчули, що зовсiм втратили вагу; притягання планети на них не впливало - так само, як i в мiжзоряному кораблi. Вони судорожно тримались за поручнi, скеровуючи прожектори перед себе.
      З темряви перед ними проступило просторе примiщення сферичної форми. Посерединi кiлькома мереживними балками була прикрiплена куля з блискучого металу. Як променi, до неї збiгалось кiлька труб.
      Краус нахилився через поручнi, але одразу ж злякано вiдсахнувся.
      - Хтось летить прямо на нас... - прошепотiв вiн ледве чутно i швидко попростував до виходу.
      - Це Грубер, не бiйся!
      I справдi, за хвилину перед входом у примiщення з'явилась людина, яка пливла повiтрям. Вона була звернена до своїх приятелiв спиною, нiби й досi їх не помiчала.
      Краус погукав, але Грубер навiть не поворухнувся i байдуже продовжував свою дивну подорож понад стiнками печери.
      Обидва стежили за ним, як за привидом.
      - Можливо, його приглушили?.. Треба його якось рятувати, - прошепотiв Краус. - Зачекай тут, я збiгаю по трос...
      - Нiкуди не ходи, це даремно: вiн знову пiдпливе до нас. Поглянь, обертається навколо кулi, немов супутник...
      У Крауса вiд такого байдужого порiвняння аж мороз пробiг по спинi, але вiн нiчого не сказав.
      Нарештi тiло Грубера знову наблизилось. Мак-Гардi втягнув нещасного до коридора i присвiтив у обличчя.
      - Мертвий...
      - Справдi, мертвий... - пiдтвердив Краус, коли уважнiше оглянув нерухоме тiло. - Вбитий електричним струмом Свозилова ще могла б оживити його...
      Вiн схопився за голову:
      - Прокляте життя!.. Повернiмось краще до наших, бо iнакше ми тут, безперечно, збожеволiємо! Або загинемо так само, як i вiн.
      Роздiл XVII
      Приборканий
      вулкан
      Життя у пiдземеллi ставало дедалi небезпечнiшим. На будiвництвi житла на Накритому столi боролись за кожну хвилину. Тiльки-но вивершили дах, як туди одразу ж перевели всю обстановку спалень, лабораторiй та клубу.
      - Першу перемогу здобуто, друзi! - урочисто сказав Навратiл на невеличкому бенкетi з цього приводу. - Ще кiлька тижнiв тому ми часто зiтхали: "Ох, куди подiлись тi часи, коли свiтом ковбаси лiтали!". А сьогоднi вже...
      Вiн не закiнчив. Свiтло в клубi раптом згасло. Водночас з цим пролунав оглушливий гуркiт.
      Вроцлавський пiдскочив до вiкна i рвонув запону:
      - Наша пiдземна електростанцiя!..
      Над скелями, якi на очах жолобились i насувалися одна на одну, тьмяне передвечiрнє небо розгорялось багряним сяйвом.
      - Люлька вивергає вогонь! - вигукнув Фратев. Поминувши групу вчених, вiн вибiг з будинку i подався на аеродром. Перш нiж хтось встиг опам'ятатись, у повiтря пiднявся вертолiт.
      - Увага, увага!.. - лунав схвильований голос Фратева з гучномовця радiостанцiї в клубi. - Наближаюсь до кратера вулкана. Дим перешкоджає бачити, спускаюсь нижче... Зараз уже бачу добре... Могутнiй потiк лави суне кратером у напрямку Накритого стола... Тiкайте!
      - Я - Навратiл! - хрипко викрикнув академiк. - Негайно спускайтесь!.. Негайно, ви чуєте?! Йдеться про життя усiх.
      - Зараз буду спуска-а-а... - Фратев протягнув останнiй звук i несподiвано замовк. - Все гаразд, тiльки невелика подряпина на скронi... озвався вiн знову по короткiй паузi. - Спускаюсь.
      Як тiльки вертолiт приземлився, Навратiл кинувся до нього й сiв поруч Фратева. Пiд пахвою вiн тримав невеликий металевий цилiндр.
      - Назад, до вулкана, до паразитарного кратера! - наказав академiк, вiдсапуючись.
      Фратев мовчки кивнув. Вертолiт пiднявся в повiтря. До кабiни заповз їдкий задушливий дим.
      - Приготуйтесь, друже, зараз скинемо атомну бомбу! - сказав Навратiл, коли вони опинилися над протилежним схилом вулкана. - Бомба спускатиметься на парашутi, однак багато часу в нас не лишиться. Коли я вам скажу, намагайтесь якнайшвидше вибратись з зони вибуху. Не може бути, щоб ми не скерували лаву в iнший бiк... Увага!.. Єсть!
      Освiтлений багряними вiдблисками парашутик з атомною бомбою швидко знижувався. Навратiл провiв його поглядом i обернувся до Фратева:
      - Ну, чого ж ви...
      Вертолiт гойднуло. Фратев, який сидiв, вткнувшись головою в пульт управлiння, мляво зсунувся додолу. Його обидвi щоки були залитi кров'ю.
      Навратiл кинувся до нього, потiм судорожно перехопив важелi управлiння, щосили натиснув на педаль газу.
      Вертолiт рiзко рвонуло.
      А внизу, бiля невеличкого засипаного кратера, блиснув спалах неймовiрної яскравостi. Вогненний вихор здiйнявся у височiнь; вiн розганяв присмерк ночi, пiдхопив вертолiт i кинув його аж ген убiк.
      Навратiл насилу вирiвняв машину.
      ***
      Велике жовте сонце зайшло за голi верхiв'я гiр. По небу розлилося червоне вiялоподiбне сяйво. I назустрiч цьому сяйву швидко пiднiмався вертолiт, у якому сидiла одна-однiсiнька людина - професор Мадараш.
      Професор ще раз поглянув згори на будинок, освiтленi вiкна якого навiвали смутнi спогади про затишок.
      "Чи доведеться ж його ще побачити?" - майнула в головi невесела думка, але професор одразу ж її прогнав i перевiв погляд у протилежний бiк.
      Долиною вогнiв сунув густий дим, прибитий вiтром до землi. Над ним крихiтними чорними цяточками снували крилатi квартяни, вигнанi пожежею з своїх печер.
      Вулкан погрозливо вивергав полум'я з обох кратерiв. Лава, яка ще потроху витiкала з бiчного отвору, моментально застигала на поверхнi, утворюючи на скелях зморшкуватi нарости. В деяких мiсцях гази й водяна пара пробивали немiцну зовнiшню кору, утворюючи мiнiатюрнi кратери, що розбризкували iскри вогню.
      Мадараш зiтхнув i полетiв швидше.
      Вертолiт прямував просто на пiвнiч, до екватора. Треба було поспiшати: наближався зручний час для зв'язку з Землею - та пiвкуля Кварти, де стояв гравiтацiйний передавач, оберталась у напрямку до нашої сонячної системи.
      Машина легко сiла на майданчику бiля невисокої конструкцiї. Мадараш зайшов у примiщення, увiмкнув апаратуру. Вчений був дуже схвильований.
      - Сьогоднi передаю вам ще сумнiшу звiстку, анiж учора... - монотонно виспiвував телеграфний ключ. - Iнженер Фратев тяжко поранений: у нього розбита черепна коробка i обпалено частину обличчя. Разом з академiком Навратiлом вiн героїчно рискував собою заради нас усiх... Доктор Вроцлавський бореться за його життя. Втрату кровi поповнено переливанням, однак поранений увесь час лишається непритомний... Як усе це трапилось?.. Учора я повiдомляв про несподiваний вибух нашого сусiда, вулкана Люльки. На щастя, академiк Навратiл встиг виготувати атомну бомбу, якою ми вирiшили вiдкрити бiчний кратер, щоб потоки лави не знищили наше селище. Iнженер Фратев при розвiдувальному польотi над вулканом був поранений розжареною вулканiчною бомбою в скроню. Вiн вважав це за легке поранення i не доповiв Навратiлу, а полетiв з ним до вулкана ще один раз. Навратiл помiтив його стан тiльки перед вибухом атомної бомби, коли Фратева було поранено вдруге,- великим уламком каменя, що пробив вiкно вертольота. Крiм iнженера Фратева, всi здоровi... Щойно збудоване житло на Накритому столi не пошкоджене, зате печера завалилася зовсiм. Пiдземна атомна електростанцiя знищена. У нас лишився єдиний реактор на "Стрiлi", але вiн не може дати стiльки енергiї, щоб ми могли побудувати ливарню й виготовити частини для пошкодженого "Променя". Ми зайшли у безвихiдь. Лишається єдина надiя: попросити про допомогу квартян. З дотепних конструкцiй, виявлених Свозиловою пiд час подорожi навколо Кварти, можна судити, що вони досконало володiють технiкою й мають металургiйнi заводи... Сподiваємось, що квартяни зустрiнуть нас по-дружньому i не вважатимуть за окупантiв планети... Турбуємось про Северсона й Свозилову. Вже кiлька днiв вiд них нема нiяких звiсток. Можливо, у них пошкоджено передавач... На сьогоднi кiнчаю. До завтра!
      Мадараш вимкнув передавач i незабаром повернувся до своїх товаришiв у селище на Накритому столi.
      А на свiтанку астрогравiметр спiймав вiдповiдь з Землi:
      - "Вiдважнi завойовники Всесвiту! Любi друзi! Ми з вами! Тримайтесь: на нових мiжзоряних кораблях "Фотон" i "Електрон" завершуються останнi роботи. Завтра, о п'ятiй тридцять за середньоєвропейським часом, вони стартують. Чекайте на нас за чотири роки..."
      Мадараш, який приймав повiдомлення, не повiрив власним очам: за чотири роки? Чи не помилились вони?.. Чи, можливо, їм вдалось збiльшити швидкiсть кораблiв аж до швидкостi свiтла?
      Вiн вибiг до коридора. Назустрiч йому поспiшав Чан-су. Академiк радiсно махав руками, очi його сяяли.
      - Перший бiй виграно! Наш Фратев житиме! Голос його затремтiв...
      Роздiл XVIII
      Кам'яне
      мiсто
      Великою радiстю для колонiї на Накритому столi було повернення Алени Свозилової та Северсона з довгої, повної надзвичайних пригод подорожi.
      Другого дня, як тiльки мандрiвники вiдпочили, Северсон продемонстрував великий документальний фiльм, який вони з Аленою привезли з собою.
      Всi зiбрались у залi, який ще пахнув свiжою фарбою. Свiтло погасло. На екранi з'явився краєвид мiсцевостi, що пробiгала глибоко пiд лiтаком.
      - Зразу ж за Протокою завойовникiв Всесвiту перед нами з туману виринули щойно виниклi вулкани. Вони значно пiдняли захiдний берег континенту Геозiї... - супроводив окремi кадри-картини голос Северсона, бо фiльм ще не був озвучений. - Скоро по тому ми виявили загадковi будови з дивними конструкцiями, що свiдчать про високу культуру їхнiх будiвникiв. На жаль, це єдине селище, яке ми досi бачили на Квартi, його огляд, безперечно, покаже нам шлях до розвинених мешканцiв планети. Найбiльше вражає те, що двоє з них, яких ми помiтили в подвiр'ї селища, дуже схожi на нас, людей.
      ...Покружлявши над селищем квартян, повертаємо лiворуч, до великого пасма гiр, що заступає нам вид на море. Пiднiмаємось угору, щоб перелетiти небезпечну хмару попелу, виверженого цiлим рядом дiючих вулканiв.
      ...Пристаємо в затоцi, утворенiй пiвостровом Коняча голова. На скелi бiля берега встановлюємо першу автоматичну метеостанцiю.
      ...Летимо над групою островiв далi на пiвдень. Океан пiд нами увесь час мiниться: його поверхня, скiльки око сягає, розмальована рухливими смугами. Це морськi течiї несуть звiдкись вулканiчний попiл.
      ...Великим пiвколом повертаємось до екватора. По дорозi встановлюємо ще ряд автоматичних метеостанцiй. В затоцi пiдковоподiбного острова нас вiтають морськi звiрi.
      ...I нарештi знову континент. Пiсля короткочасного польоту ми опинились перед великою туманною запоною, яка звисала од хмар аж до землi... Влiтаємо в iмлу. Нашi апарати сигналiзують, що молочний туман навколо нас - це гаряча пара. Майже вертикально виходимо з неприємної лазнi. Пiднiмаємось високо над морем i спостерiгаємо мiсцевiсть на екранах радарiв. Уточнюємо карти i за правом перших дослiдникiв даємо цьому морю назву - море Данте.
      Очi всiх учених вп'ялись у екран. На ньому швидко змiнюються картини; пропливає небачений свiт Кварти.
      - Ще одне море, - продовжує Северсон. - Алена Свозилова називає його морем Дракона, бо на берегах повнiсiнько найрiзноманiтнiших ящерiв.
      ...Наближаємось до найпрекраснiших мiсць на планетi, якi, очевидно, були колискою всього живого на Квартi... Як бачите, це море Життя з усiх бокiв захищають високi гiрськi пасма.