Гурченко Людмила Марківна

(народ. 1935 р.)

Популярна акторка кіно, театру, телебачення й естради. Виконавиця комедійних і драматичних ролей більш ніж: у 80 кіно– і телефільмах. Співачка, творець і виконавець відеомузичних композицій «Пісні війни» та «Улюблені пісні». Володарка почесних звань і нагород: заслуженої артистки РРФСР (1969р.); народної артистки РРФСР (1977р.); народної артистки СРСР (1983р.); ордена «За заслуги перед Вітчизною» 4-го ступеня (2000р.); Державної премії РРФСР за фільм «Старі стіни» (1976р.). Автор книг «Моє доросле дитинство» (1982р.) та «Оплески» (1997р.).

Як часто, дивлячись на кумирів сцени й екрана, шанувальники сумно зітхають про зів'янення зірок: погляд потьмянів, мова невиразна, обличчя не рятують пластичні операції, рухи скуті, статура запливла. Так хочеться, щоб усе-таки розкрили секрет Макропулоса і чудодійний еліксир повернув молодість хоча б талановитим людям. А от над Людмилою Марківною Гурченко, здається, час не владний. Микита Михалков якось помітив: «Цій акторці завжди 28». Вічно молода й екстравагантна, вона не втратила оптимізму й бажання жити, подобатися, полонити, її задерикувата юна усмішка, яка вперше блиснула на екрані в «Карнавальній ночі» ще 1956 р., не змінилася, хоча давно минула епоха чорно-білого кіно. А вже її фігурці – взірцеві витонченості й тендітності – можна тільки позаздрити. Лишається тільки здогадуватися, чому роки не владні над цією жінкою. Може, тому, що дитинство було для Люсі Гурченко тим найсильнішим внутрішнім імпульсом, що привів її в мистецтво. Це воно виховало в ній бійцівський характер і допомогло створити свій світ – світ театру однієї надзвичайної акторки. Це воно не дозволило їй постаріти.

Людмила народилася 12 листопада 1935 р. у Харкові й була єдиною дитиною в сім'ї. Її батько, Марко Гаврилович – сільський хлопець, душа товариства, «невідшліфований талант», – працював забійником на копальні, трохи провчився в музично-драматичному інституті, виступав як баяніст на різних масових заходах від Палацу піонерів, був завгоспом у науковій бібліотеці ім. Короленка. Мати акторки, Олена Олександрівна, москвичка з «дворян давнього роду», яка була вихована в суворості й отримала гарну освіту, вела гуртки художньої самодіяльності. Вона рано вийшла заміж і народила дочку в 17 років. Захоплений батько хотів назвати дочку Люсі, але зареєстрували її Людмилою, а вдома звали Люсею. Батько з перших років життя пророкував своїй улюблениці акторську кар'єру, захоплюючись її дитячими талантами.

«Не пам'ятаю сумних людей, сумних облич до війни… Начебто до війни всі були молоді. Молодий батько, молода мама, молоді всі. І я сама – щаслива, радісна і, як мене запевнив тато, зовсім виняткова», – так писала потім акторка у своїй книзі «Моє доросле дитинство».

1941 р. батько добровольцем пішов на фронт, пройшов усю війну з концертною бригадою. Шестирічна Люся залишилася з мамою в окупованому Харкові. Веселе безтурботне життя скінчилося. Довгі тоскні черги за водою до ополонки, холод промерзлої квартири, шибениці в центрі базару, жахливі вівчарки і патрулі, страх, що мама не повернеться додому. «Я все всотувала і нічого не забула. Я навіть розучилася плакати. На це не було сил. Тоді я росла і дорослішала не щодня, а щогодини». Голодна, вона крала із хлопчаками на базарі, торгувала поруч з мамою тютюном, бігала з каструлькою за супом у німецькі ремонтні майстерні й чекала тата.

Після звільнення міста Людмила пішла до школи, в якій не було ні парт, ні підручників, ні зошитів. Восени 1944 р. склала іспити до музичної школи ім. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». На прослуховуванні вона виконувала «пісню з жестикуляцією» «Про Вітю Черевичкіна». Педагоги ридали від сміху, дивлячись на цю «творчість», а мама згоряла від сорому, почувши на додаток до програми «Зустрілися ми в барі ресторану». Але дівчинку зарахували в «майбутні акторки». У музичній школі говорили, що вона «пече пісні, як млинці», навчаючись усього на ходу, а ще боролися з її шепелявістю і великою кількістю «словесного сміття», що дісталося в спадщину від батька та війни. Але вже тоді Людмила любила тільки співати, «теорію музики відразу ж забула, а до гармонії так і не дійшла».

У задушливому, забитому людьми вагоні маленька Люся дала свій перший концерт на замовлення, за який захоплені попутники «хто скільки може заплатив». Це був її перший заробіток. Усі гроші пішли на оплату музичної школи.

У вересні 1945 р. додому повернувся батько, радісний, шумний, з подарунками. Голодній «доні» він привіз люстерко, велосипед і «доросле» концертне плаття, прикрашене бісером і камінцями. Але незабаром усе це було виміняно на продукти, тому що татова «клюковка», «доня» більше була схожа на «сухар» від довгого недоїдання.

Улітку 1953 p., закінчивши школу, Людмила зібралася вступати до Харківського театрального інституту, але батько наполіг на поїздці в Москву: «Іди, вшквар як слід. І нічого не бійся. Іди і дуй своє. Нехай усі будуть як люди, а ти вертись, як чорт на блюді». І вона, запрограмована татом на успіх (а вже вертітись їй довелося потім чимало), поїхала підкоряти столицю. Гурченко подала документи до трьох вищих навчальних закладів. Після двох турів вона передумала вступати на курс оперети до Державного інституту театрального мистецтва, зате пройшла одночасно в Щукінське училище й у Всесоюзний державний інститут кіно. Вибравши кіно, Людмила вчилася в класі С. Герасимова і Т. Макарової. На другому курсі знялася в невеликих ролях у фільмах «Дорога правди» і «Серце б'ється знову». А потім на неї звалилася слава «Карнавальної ночі». Цей фільм був експериментом для всіх членів знімальної групи. Сценарій Б. Ласкіна і В. Полякова кілька років нікого не цікавив. Режисер Е. Рязанов робив свою першу художню картину. Ігор Ільїнський знімався після багаторічної перерви. А Людмила Гурченко з Юрієм Чистовим уперше потрапили на головні ролі. Постановку фільму курирував І. Пир'єв. Саме він і затвердив на роль молоду акторку, що провалила проби (а вона їх провалювала й потім із дивовижною постійністю).

Фільм вийшов на всі часи. З роллю Людмила впоралася блискуче. Запальний азарт, талановита гра, чудовий голос, виточена фігурка «з осиною талією» полонили глядачів: до неї в одну ніч прийшла слава. І лише набагато пізніше прийде гірке протвереження: «Вона мене зламала і повністю спантеличила. Скільки разів потім, через дурість, в інших картинах я пробувала повторити Лєночку Крилову. Виходило жалюгідне наслідування самої себе». Розчарування публіки. Поступовий перехід до «другого сорту». Але відразу після виходу фільму був запаморочливий успіх, нескінченні зустрічі з глядачами й у фіналі обов'язково «Пісенька про п'ять хвилин». Вона повторювала й повторювала те саме зі сцени і з екрана, поки не вичерпалася. По-старому не хотілося, по-новому не вміла. А тут іще й розгромна стаття в газеті про «гроші в блакитних конвертах» за низькопробні творчі зустрічі й осуд із усіх боків. Почалися довгі роки простою в кіно. Акторка кинулася до театру. В «Современнике» не прижилася. Потім був Театр сатири, але й там вона не підійшла.

Тепер 17 років опали Гурченко пов'язує з відмовою працювати з іноземцями на Міжнародному фестивалі молоді (1957 p.). А в ті роки вона не могла зрозуміти, що ж трапилося. Використовуючи свої лірико-комедійні та вокальні дані, акторка зіграла в низці стрічок («Дівчина з гітарою», «Роман і Франческа», «Приборкувачі велосипедів»), але всі фільми були слабкіші за «Карнавальну ніч» і не приносили ні успіху, ні задоволення.

А от невелику роль Соні Бистрової у фільмі «Балтійське небо», згадавши всі жахи воєнних років, Гурченко зіграла прекрасно й розкрилась як драматична акторка. Вона дуже потребувала справжньої роботи не тільки через матеріальне становище, але й щоб довести всім і собі, що вона не «другий сорт». Діставши пропозиції на чергові проби, вона влетіла в студію – «Малиновий костюм з рудою лисицею, малинова шапочка, чорні ажурні панчохи в трояндах». У такому «відповідно до випадку» вбранні побачив її режисер, який запропонував їй роль у фільмі «Робітниче селище». Через кілька хвилин Людмилу було не впізнати: з верткої шансонетки вона перетворилася на типову робітницю.

Але інерція «Карнавальної ночі» була сильнішою за бажання грати. Незначний успіх не зміг змінити долю акторки в той період. Вона багато працювала над собою, боролася з харківською вимовою, нарощувала в собі «блакитну кров». І весь запас творчої енергії спрямувала на пісню, на естраду. «Ніщо так не загартовує, як естрада. У кіно, у театрі є режисер, є колектив, масовка. На естраді – сама. Сама собі режисер, масовка й актор, який миттєво реагує на відгук зали. Але право на соло треба заслужити. Треба привабити публіку й повести її за собою». Радощі від маленьких перемог на концертах – єдині безцінні хвилини в роки простою в кіно.

Особисте життя Людмили Марківни теж не було вдалим. Від першого шлюбу з режисером Борисом Андронікашвілі (син письменника Б. Пильняка) у неї народилася дочка Маша, яку виховували дід з бабою. Потім розпався її шлюб з Олександром Фадєєвим-молодшим. Нічого гарного не може згадати Гурченко й про спільне життя з Йосипом Кобзоном.

1969 p. їй було присвоєно звання заслуженої артистки РРФСР, і її знову стали запрошувати в кіно («Білий вибух», 1970 р.; «Один із нас», «Дорога на Рюбецаль», 1971 p.; «Тінь», 1972 p.). Переломного 1973 р. у житті Гурченко сталося кілька подій. Помер батько. Пішла з життя людина, яку вона любила і яка благословила її шлях на сцену. «Майже неписьменний, неосвічений за нинішніми мірками», він був головною її опорою. Це його життєлюбство передалось їй, його віра в талант дочки допомогла витримати в роки застою і перейти до «першого розряду». «Я абсолютно вірю, що цієї доброї і скромної людини, мого [четвертого] чоловіка – послав тато», – говорила Людмила Марківна про свого нового чоловіка. Цивільний шлюб із 23-літнім Костянтином Купервейсом, піаністом в естрадному оркестрі і композитором, який подає надії, вірність і самовіддача чоловіка дозволили акторці відчути розуміння і надійний тил протягом довгих 18 років. Але для Людмили Марківни це був стрімкий час творчого злету і повернення на екран як акторки різнопланової і непередбачуваної. Вона стала чітко дослухатися до режисерів, особливо в нетипових для її амплуа ролях. В. Трегубович, ризикуючи своєю і її подальшою кар'єрою, зняв Гурченко в головній ролі у фільмі «Старі стіни». Картина відкрила перед глядачами нові грані її майстерності, що значно підняли акторський престиж Людмили Марківни. За роль директора ткацької фабрики в цьому фільмі Гурченко було удостоено Державної премії РРФСР.

Подальше її акторське життя нагадувало «ріг достатку». Вона раділа кожній ролі. Іноді, не довіряючи акторському щастю та примхам режисерів, пропускала «більш цікаві і вагомі ролі». Це гарячкове «швидше в кадр» позбавило її ролі у фільмі Микити Михалкова «Незакінчена п'єса для механічного піаніно», зате маленькі глядачі побачили її в картині «Мама». Цю роль і кілька наступних вона грала з важким переломом ноги, отриманим на зйомках.

Гурченко прекрасно виконувала складні «життєві» ролі. «Можна пережити на екрані драму, трагедію людини тільки тоді, коли ти сам пережив у житті щось приблизно схоже. Можна зіграти, але не прожити». Дитячі, але чіткі спогади про війну, характери і поведінку сусідок і знайомих допомогли їй знайти основні риси й індивідуальні штрихи для своїх героїнь у фільмах «П'ять вечорів», «Сибіріада», «Двадцять днів без війни», «Польоти уві сні і наяву», «Прохіндіада». А в стрічках «Небесні ластівки», «Вокзал для двох», «Любов і голуби» вона грала «різну себе». У «Бенефісах» Крамарова, Мартінсона, Васильєвої і, звичайно, у своєму власному Гурченко розкрилась як незрівнянна акторка шоу. Вона злітала усе вище і вище і непомітно для себе одного разу залишила десь на землі людину, яка відмовилася від своєї кар'єри, ходила замість неї «по високих кабінетах», вносила на руках на знімальний майданчик і просто кохала. Після 18 років шлюбу Людмила Марківна розсталася і з четвертим чоловіком.

Гурченко сама не знає, чи вміє любити. Одного разу вона зізналася, що в неї була «любов № 1 – до тата, любов № 2 – до музики, кіно і професії». З дочкою вона не знаходить спільної мови, онуки називають її Люсею, «тому що я – акторка й акторкою буду до останньої хвилини. Я все віддаю вам [глядачам]. Тому діти й онуки мають дуже мало». Навіть смерть онука вона усвідомила через музику, виконавши рімейк пісні Земфіри «Хочеш».

У 55 років у її життя ввійшов продюсер Сергій Сенін. Гурченко вважає, що в неї тепер «є плече, на яке вона може обіпертися, що це та людина, до думки якої вона прислухається і навіть підкоряється». Їй важливо, щоб її любили такою, якою вона є:

звучать слова и шлягеру.

Тепер акторка затребувана й у кіно, і в театрі, і на телебаченні. Вона може вибирати ролі, а не чекати, коли її запросять. Дозволити собі демонстративно вирватися з рамок сюжетної оповіді і перетворити фільм «Послухай Фелліні!..» в естрадний монолог акторки Людмили Гурченко. У пошуках нових незвичайних ролей акторка виступає в антрепризному театрі, де їй до душі стихія бенефісного жанру. Ельдар Рязанов зняв її у фільмі «Старі шкапи» (2000 p.), але погодившись на роль «старої», вона все одно «крутиться на одній ніжці».

Гурченко, як і раніше, працює в театрі. Зараз вона співробітничає з талановитим Гедімінасом Тарандою і Миколою Фоменком у мюзиклі «Бюро щастя». Виходять її нові компакт-диски та музичні відеокліпи. Про життя і творчість Гурченко написала у своїх книгах «Моє доросле дитинство» і «Оплески». Її внесок у мистецтво гідно оцінений званнями народної артистки РРФСР і СРСР. А напередодні її 65-річчя президент Російської Федерації В. Путін підписав указ про нагородження акторки орденом «За заслуги перед Вітчизною» 4-го ступеня.

Одного разу на зустрічі з глядачами Микита Михалков сказав, що є акторки, які родину, дитину не проміняють на гарну роль. І, обернувшись у бік Гурченко, додав, що вона «за гарну роль може підпалити свій будинок, сама принесе гас, – потім буде каяття, суд, але роль вона зіграє».

У неї було доросле дитинство, життя, яке складалося зі злетів і падінь, а в зрілість вона прийшла з душею захопленої дитини, якій усе цікаве і нове. Людмила Марківна досягла всього, про що мріяла маленька харків'янка Люся – грати, співати, танцювати, – вона стала Актрисою.

Данило Романович (Галицький)

(народ. 1201 р. – пом. 1264 р.)

Князь Галицький і Волинський, видатний полководець і державний діяч, перший український король.

«Із блискучою мужністю, славолюбством, спадковим у племені Ізяславовому, Данило поєднав здатність до великих державних задумів і до державної розпорядливості; із твердістю, умінням неухильно прагнути до раз запропонованої мети він поєднував м'якість у поведінці, розбірливість у засобах, у чому походив на друга діда свого, Ізяслава, і різко відрізнявся від батька свого, Романа», – писав про Данила Галицького відомий російський історик С. Соловйов.

Його державна діяльність тривала 59 років, хоча прожив він 63 роки. Чотирирічним вступив Данило Романович на цей великотрудний шлях, продовжуючи справу свого батька – знаменитого князя Романа Мстиславовича, правнука Володимира Мономаха по батьківській лінії й онука польського князя Болеслава Кривоустого – по материнській. Політичний світогляд Романа був дуже широкий. Не обмежуючись перемогами над внутрішніми ворогами, він почав успішну війну з половцями, зав'язав дружні відносини з Візантією. З ним змушені були рахуватися правителі Угорщини, Польщі та Литви. Загинув Роман Мстиславович як справжній лицар – на полі бою, 1205 р. На руках у молодої княгині Анни залишилися двоє синів – молодшому Василькові виповнилося два рочки, старшому Данилові – чотири. Переставши відчувати сильну князівську руку, боярська опозиція, з якою так довго боровся Роман, відразу змовилася проти його спадкоємців.

Удова Романа звернулася по допомогу до угорського короля Андрія II. Прислані ним війська тільки на короткий час відновили порядок, але коли вони пішли, непокірливі бояри покликали на галицький стіл Володимира Ігоровича. Княгиня з дітьми змушена була тікати у Володимир (на Волині). Але й там не знайшли вони притулку. Довідавшись про намір місцевої знаті видати їх новому галицькому князеві, Анна із синами тайкома, через пролам у міській стіні, залишила Володимир.

Юних Романовичів і їхню матір прихистив у себе Лешко Краківський. Незабаром Данило був відправлений до Угорщини, де й пробув до 1211 р. У цей час Галичина і Волинь страждали від міжусобних воєн, набігів ятвягів і литовців. Народ і навіть частина знаті все частіше згадували про синів Романа, які перебували у вигнанні. Налякані різаниною, що її влаштували Ігоровичі в Галичі, бояри хотіли скористатися малолітством Данила, щоб правити за його спиною.

1211 р. угорський король послав на Галич військо, яке оволоділо містом. Данило, що прибув слідом, був проголошений князем Галицьким. Оскільки управляти він іще не міг і за нього це збиралася робити княгиня Анна, бояри негайно вигнали її. Маленький Данило не хотів розставатися з матір'ю, плакав, а коли один із бояр зібрався відвести його коня, вихопив меч, аби ударити його, та промахнувся і ранив тільки коня. Анна вирвала з його рук меч й умовила залишитися в Галичі, а сама поїхала до Василька в Белз. Однак уже через рік Данило залишив батьків стіл і повернувся до Угорщини. У Галичі проголосив себе князем боярин Володислав – нечуване порушення феодального права, відповідно до якого князем на Русі міг бути лише той, хто ним народився.

1214 p. угорський король, уклавши союз із краківським князем Лешком, знову захопив Галич і посадив тут князем малолітнього сина Коломана, зарученого з дочкою Лешка. Тоді ж Данило з матір'ю за допомогою поляків повернули собі два волинські міста – Тихомль і Перемишль. За словами галицького літописця, «стали княжити там, на Володимир поглядаючи, і сказали вони: “Так чи інакше, а Володимир буде наш”».