Після переїзду родини до Петербурга Володимир закінчив гімназію 1881 р. і вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Петербурзького університету, де під впливом видатного вченого В. В. Докучаева зайнявся мінералогією і кристалографією. Проте його інтереси не обмежувалися цими вузькими галузями науки. Вернадський серйозно займався ґрунтознавством, фізичною географією, мерзлотознавством, природними водами, біологією, історією розвитку наукової думки, філософією, історією та літературою. Для читання художньої і наукової літератури він вивчив усі слов'янські мови, а також англійську, французьку, німецьку і багато інших мов, що допомагало йому в спілкуванні з іноземними вченими під час численних наукових відряджень до Європи.

Не залишався Володимир осторонь і від громадського життя. 1883 р. він став одним із засновників Студентського науково-літературного товариства і керував його науковою радою. Теплі стосунки і схожість поглядів (за винятком терору) зв'язували його з одним із членів товариства Олександром Ульяновим. Але близькими друзями Вернадського на все життя стали брати Ольденбурги, Корнілов, Гревс, Шаховський, Ушинський, Краснов. А до створеної ними групи з вивчення народної літератури ввійшла і Наталя Єгорівна Старицька, яка 1886 р. стала його дружиною і дала йому щастя й ту підтримку, яких Володимир Іванович після смерті батька не відчував від матері та молодших сестер, Ольги і Катерини. Вони прожили разом понад півстоліття, виховали двох дітей – Георгія (1887 р. н.) і Ніну (1898 р. н.), а тисячі листів, написаних відданим подружжям, стали свідченнями їхніх не згаслих з роками почуттів і цілковитого взаєморозуміння.

Після закінчення університету 1885 р. Вернадський залишився при ньому працівником мінералогічного кабінету і провадив активну науково-дослідну роботу в галузі мінералогії, кристалографії і суміжних наук. Замах на життя царя й арешт О. Ульянова (1887 p.) ледь не обірвали успішно розпочату кар'єру вченого. Щоб уникнути його звільнення, Вільне економічне товариство відправило Володимира Івановича досліджувати поклади фосфоритів у Смоленській губернії. А навесні 1888 р. університет відрядив його на стажування до видатного фахівця в галузі кристалографії П. Грота до Мюнхена, а в Париж – до Л. Ле Шательє і Ф. Фуке. Протягом двох років молодий учений працював у різних наукових установах Німеччини, Австрії, Італії і Франції ідо того, чим цікавився, додав органічну та неорганічну хімію.

Відразу після повернення Вернадський був призначений керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету Московського університету і разом з Докучаєвим займався ґрунтознавчими дослідженнями на Полтавщині. 1891 р. він уже приват-доцент, сім років по тому захищає докторську дисертацію «Явища ковзання кристалічної речовини» і стає професором мінералогії і кристалографії Московського університету. До цього періоду належать і його перші роботи з геохімії – нової науки, яку Вернадський розвинув із генетичної мінералогії, а також геологічні дослідження на Лівобережній Україні, у Польщі, на Уралі, у Криму. Лекції, великі наукові пошуки, робота над фундаментальними проблемами не віддалили вченого від громадського життя. Під час голоду 1895 р. він брав активну участь у кампанії зі збирання коштів для селян і був одним з організаторів і членів так званого «Притулкового братства». Протягом семи місяців разом із друзями й однодумцями Вернадський не покладаючи рук рятував селян від голодної смерті. У 90-х pp. він неодноразово обирався земським гласним Моршанського повіту Тамбовської губернії, де розташовувався сімейний маєток Вернадівка. Ця ж громадянська позиція змусила Володимира Івановича на знак протесту проти репресивної антистудентської політики Міністерства освіти і поліцейської сваволі піти у відставку разом з іншими професорами та викладачами, залишивши посаду помічника ректора.

Для Вернадського 1911 р. був ювілейним – 25-річчя наукової, педагогічної діяльності, а також сімейного життя. Учні підготували і випустили збірник своїх статей із присвятою вчителю, а палеонтолог Міссуна назвала на його честь відкриту нею діатомову водорість. На той час син Георгій, історик за освітою, готувався стати професором історії. І того ж року Вернадський переїхав до Петербурга, де незабаром був обраний академіком і завідувачем мінералогічного відділення Геологічного музею. Йому доводилося постійно курсувати у справах між Петербургом і Москвою, але незважаючи на громадську завантаженість, щорічно в спеціальних журналах з'являлося по 10—15 його статей. Різноманітними були і маршрути наукових відряджень Вернадського: Скандинавія, Франція, Ірландія, Англія, Італія, Греція. А для студентів він організовував мінералогічні екскурсії на Урал.

Усвідомивши значення радіоактивних речовин як джерела енергії і засобу створення нових хімічних елементів, Вернадський активно взявся за практичну роботу з картування родовищ радіоактивних мінералів і збору зразків. Володимира Івановича вважають творцем радіогеології як самостійного наукового напряму. Проблемами радіоактивності він займався з 1908 р. Уже в червні 1911 р. ним була організована перша експедиція за радієм. Відкриття радіоактивних руд у Фергані, пошуки їх на Уралі й у Забайкаллі дозволили створити власну сировинну базу. Зібрані у Ферганській долині зразки досліджували в лабораторії, і з мінералу тюямуніту вперше був отриманий російський радій. 1909 р. зусиллями Вернадського було засновано Радієву комісію, у січні 1912 р. почала працювати перша в Росії радіохімічна лабораторія. Перша світова війна виявила необхідність створення сучасної мінерало-сировинної бази. 1915 р. за ініціативою Вернадського була створена й очолена ним Комісія з вивчення природних продуктивних сил Росії (КППС), що пропрацювала до 1930 р. Вона об'єднала найвидатніших учених із 16 інститутів: геологів, хіміків і економістів. Уперше було відкрито боксити (Тихвинське родовище), дано оцінку залізним рудам Уралу, досліджено фосфорити Центральної Росії тощо.

Ще з 1912 р. Вернадські на літо приїздили в Україну, де придбали небагато землі в Шишаках під Полтавою і на високому лівому березі р. Псел побудували двоповерховий будинок. Саме тут із обрисів біогеохімії виник новий біосферний світогляд. Найістотніша корекція наукової картини світу, де донині не було місця життю, явилася вченому як осяяння влітку 1917 р., у природничій лабораторії в Шишаках. Власне, усе його вчення про живу речовину, біосферу, нові, впроваджені ним поняття-терміни, такі, як «всюдність» життя, тиск життя, його швидкість і згущення, були ним розроблені цього літа.

Дивно, як у цій низці наукових пошуків Володимир Іванович знаходив час активно брати участь у громадському житті Росії: входив до Земського і Конституційно-демократичного рухів, був одним із організаторів ліберальної партії конституційних демократів (кадетів) і беззмінним членом її Центрального комітету. У квітні 1906 р. він був запрошений до Державної ради від академічної курії (вийшов із Ради після розпуску Думи в липні 1906 p., знову ввійшов до її складу 1907 p.). 1907 p. працював у редакції кадетської газети «Новь». Свою діяльність у Державній раді відновив 1915 p., і останнім його актом стала телеграма царю в Ставку з пропозицією зректися престолу. Вернадський також очолював учений комітет при Міністерстві землеробства, Комісію з підготовки реформи вищої школи, а восени 1917 р. ввійшов до складу Тимчасового уряду як товариш міністра народної освіти, яким був його друг С. Ф. Ольденбург. На цій посаді він порушував питання про створення Академій наук Грузії, України і Сибіру.

Жовтневу революцію Володимир Іванович рішуче не сприйняв, оскільки вважав, що «соціалізм неминуче є ворогом свободи, культури, духу, науки», і «завжди боявся, що соціалізм дасть дисципліну казарми». Після приходу до влади більшовиків залишатися в Петрограді стало небезпечно, і Академія наук задовольнила його прохання про відрядження в південні райони країни через стан здоров'я (туберкульоз). Вернадський переїхав в Україну для продовження роботи з живою речовиною.

У травні 1918 р. при гетьмані П. Скоропадському він почав роботу з організації Всеукраїнської академії наук. Незважаючи на думку М. Грушевського і деяких його колег, що академія, яка створюється росіянами, не забезпечить суто національного українського характеру її діяльності, Вернадський 27 листопада 1919 р. провів перші загальні збори академіків. На його бік стали такі видатні вчені, як С. Тимошенко, А. Кримський, М. Петров, Д. Баталій, М. Кащенко, і Вернадський був одностайно обраний президентом Академії. Він був упевнений, що «справа зростання української культури є не тільки справою українців, але й росіян, що історичним фактом є спільне співжиття й участь українців у створенні російської культури за останні два сторіччя… І я так вірю в майбутнє української культури й української мови!.. З плином часу в цих рамках, не ворожих російській культурі, українська мова й українська культура зростуть…». У той же час Вернадський не вірив у те, що незалежність українському народу можуть принести німецькі, австрійські чи інші іноземні багнети: «Враження від української влади знову ті ж самі – безсилля і бездарність… Вони відіграють сумну роль маріонеток, які привели у свою країну іноземців-поневолювачів».

Займався Володимир Іванович і формуванням академічної бібліотеки (нині – Центральна наукова бібліотека ім. В. Вернадського HAH України), намагаючись у хаосі, що почався, і калейдоскопічній зміні влади врятувати коштовні колекції книг і рукописів. І навіть після переходу влади до більшовиків у лютому 1919 р. він намагався налагодити роботу Академії. Наприкінці серпня Київ зайняли війська генерала Денікіна, який і чути нічого не хотів про щось українське, і Академія була закрита. Але коли до міста підійшла Червона Армія, Вернадський виїхав до Ростова, а потім перебрався в Крим. Він був запрошений на посаду професора мінералогії Таврійського університету в Сімферополі, де читав курс геохімії, а у вересні 1920 р. став його ректором. Вернадський зустрічався з П. Врангелем і просив його про сприяння університету. Незважаючи на убогість коштів, учений намагався налагодити мінералогічні і геохімічні дослідження. Володимир Іванович збирався емігрувати до Великої Британії, однак залишився за наполегливим проханням викладачів.

Швидше за все, Вернадський усе-таки виїхав би до Лондона, якби не зліг із висипним тифом, що ледь не забрав його життя. Цікавим є запис у щоденнику, зроблений Володимиром Івановичем у цей час. У ньому вчений розповідає про дивний стан, пережитий ним у напівмаренні, коли він «відчув у собі демона Сократа», сповнився усвідомленням справді епохального значення свого вчення, і більше того, як у фільмі, перед ним пройшли його можлива майбутня і головна справа життя – організація Інституту живої речовини. Йому навіть було дане знання граничного терміну земного буття.

З приходом більшовиків у Крим у січні 1921 р. Вернадський був звільнений з університету і мало не став жертвою червоного терору. Завдяки своєму учню М. Семашку, який став наркомом охорони здоров'я, Вернадський разом із родиною Ольденбурга окремим вагоном, причепленим до санітарного потяга, був відправлений до Петрограда. Але уникнути лиха не вдалося. У липні вчений був арештований чекістами у так званій «справі Таганцева». Приниження, бруд, переповнена камера й обвинувачення в шпигунстві. На подив охоронців, Вернадського було звільнено. Трохи пізніше з'ясувалося, що Карпинський і Ольденбург відправили телеграми Леніну і Луначарському. Семашко і помічник Леніна Кузьмін розпорядилися звільнити Вернадського з ув'язнення. Не чекаючи нових неприємностей, Володимир Іванович разом із дочкою вирушив на біостанцію поблизу Мурманська. Повернувся він до Петербурга восени і зайнявся разом з В. Хлопіним організацією Радіологічного інституту при Наркоматі освіти, очолив Комісію з історії науки, філософії і техніки, свою радіохімічну лабораторію і КППС, а також обійняв посаду завідувача метеоритного відділу Мінералогічного музею. Він завжди цікавився проблемами космосу. Наприкінці 1930-х pp. учений очолював Комітет з метеоритів і космічного пилу, і йому вдалося організувати експедицію Кулика в Сибір, на місце Тунгуського метеорита, що впав 1908 р.

Вернадський, обраний за свій внесок у науку професором Паризького університету (як, утім, і багатьох інших), прийняв його запрошення і на початку літа 1922 р. виїхав разом з дружиною і дочкою через Прагу (де залишилася вчитися дочка) до Парижа. Він читав лекції з геохімії і радіогеології в Сорбонні, випустив французькою мовою книгу «Геохімія» (в перекладі книга вийшла 1927 р. під назвою «Нариси геохімії»). Володимир Іванович працював у лабораторії М. Склодовської-Кюрі, а одержавши ґрант від фонду Розенталя, підготував звіт «Жива речовина в біосфері» і статтю «Автотрофність людства».

І хоча Вернадському пропонували залишитися у Франції, 1926 р. він повернувся до Ленінграда через наполегливу вимогу свого учня О. Ферсмана і президента Академії наук С. Ольденбурга, спонукуваний почуттям обов'язку «перекинути міст між старою російською культурою і пореволюційною». Володимир Іванович був переконаний, як і багато інших учених, які пішли на компроміс із радянською владою, у швидкому краху більшовиків і вважав своїм обов'язком зберегти те, що ще залишалося від вітчизняної науки і культури після більшовицького погрому. Наприкінці 1926 р. вийшла у світ його праця «Біосфера», і, слідом за цим, Вернадський заглибився у створення нової науки – науки про живу речовину, яку назвав біогеохімією. При КППСі він організував відділ живої речовини, а потім Біогеохімічну лабораторію (БІОГЕЛ) (1928 p.).

Проти біогеохімії з'являються розгромні статті. У Малій Радянській Енциклопедії, яка вийшла 1934 р., про Вернадського писалося: «За своїм світоглядом – прихильник ідеалістичної філософії. У наукових працях проводить ідеї “нейтралізму” науки, виступає на захист релігії, містики, предковічності життя і “живої матерії” і ряду віталістичних і антиматеріалістичних концепцій, заперечуючи матеріалістичну діалектику». Багато хто, бачачи Вернадського на волі, дивувались: як він уцілів у роки репресій? Ученого рятував колосальний практичний і теоретичний досвід у геології (у тому числі радіогеології), а надра – це валюта й оборона. І навіть у ті трагічні часи в нього знаходилися заступники. Гоніння Вернадський сприймав як «насильство над людською особистістю», «винятковий моральний і розумовий гніт». Він намагався, наскільки можливо, матеріально і морально допомагати засланим, виявляв велику особисту сміливість, протестуючи і клопочучи за них перед можновладцями.

Вернадський часто виїздив за кордон – до Німеччини, Чехословаччини, Франції, Англії й інших країн, читав лекції і працював у наукових центрах. Скрізь його приймали з повагою. Учення про біосферу мало хто розумів у повному обсязі, але багато хто відчував його перспективність. Починаючи з 1930 р. виїзди за кордон вимагали подолання все більших перешкод, однак відмовити вченому зі світовим ім'ям було неможливо. І, напевно, цей «кочовий» спосіб життя допоміг йому вижити. Останній раз він виїхав за кордон 1936 р. на лікування. Цей час Вернадський використовував для роботи над книгою «Наукова думка як планетне явище» (видана лише 1977 p.), у якій, прийнявши ідеї Е. Леруа, він упритул підійшов до створення вчення про ноосферу як логічного продовження генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології, навчання про біосферу. Вчений вважав, що біосфера під впливом наукових досягнень і діяльності людини поступово переходить у новий стан – сферу розуму, або ноосферу. Останнім дослідженням ученого стала робота «Кілька слів про ноосферу» (1944 р.).

Надії на крах більшовиків поступово згасли, Академія підпала під «чищення» й «совєтизацію». Крок за кроком «стара російська культура» заміщалася «новим варварством». Однак Вернадський не намагався виїхати за рубіж, хоча його запрошували син (професор кафедри історії Уельського університету) і дочка (лікар-психіатр, котра вийшла заміж за археолога Толля), які оселилися в США. Він продовжував наукову працю, що, відповідно до його поглядів, одна могла врятувати Росію. Дослідження вченого охоплювали все більш широке коло проблем природознавства: історію природних вод і значення важкої води, роль живих організмів у геохімічних процесах, синтез алюмосилікатів, геологічний час.

1934 р. Вернадські оселилися в Москві у зв'язку з переїздом Академії наук з Ленінграда в столицю. У червні 1940 р. Володимир Іванович одержав зі США, від сина Георгія, вирізку з газети, де повідомлялося про роботи над «новою ядерною енергією». Лист дуже схвилював ученого. Ще два десятиліття тому він порушував це питання, але не одержав на ці роботи ні копійки. Володимир Іванович один з небагатьох зрозумів значення того, що сталося, і вже в липні ініціював створення Комісії з проблем урану при Президії АН СРСР, фактично поклавши початок ядерному проекту в СРСР. Комісію, до якої увійшли І. Курчатов, С. Вавилов, Д. Щербаков, П. Капіца, очолював В. Хлопін.

3 початком війни Вернадський із дружиною евакуювався разом з Академією наук у Борове (Казахстан). Тут протягом двох років він працював над своєю найбільшою, узагальнюючою працею «Хімічна будова біосфери Землі та її оточення». Задум роботи дотепер вражає своїм розмахом. Після смерті автора над цим рукописом працювала Шаховська, а після її смерті – Флоренський. З його передмовою і під його редакцією книга вийшла в 1965 р.

Повернувся Володимир Іванович до Москви лише наприкінці серпня 1943 р. Він склав хроніку свого життя, історію зародження та розвитку своїх ідей і практичних справ, немов свідомо готувався до відходу з життя. Але на нього чекало тяжке особисте випробування: 3 лютого 1944 р. раптово померла Наталя Єгорівна, з якою вони прожили як одна душа 56 років.

Вернадський починає працювати і над проектом інституту під Москвою, веде боротьбу з цензурою наукових журналів, сподіваючись на більшу свободу після війни. Цінного для країни фахівця влада «не кривдить» і до 80-річчя нагороджує Сталінською премією (200 тисяч карбованців), половину якої він одразу ж передає на потреби оборони, і орденом Трудового Червоного Прапора за видатні заслуги в галузі науки і техніки і за розвиток геохімії та генетичної мінералогії.

Помер Володимир Іванович у Москві 6 січня 1945 p., від крововиливу в мозок. Він останнім із «Братства» залишив цей світ. У повному обсязі роботи вченого не публікувались аж до 1990-х pp. Але його праці та ідеї не втратили актуальності і практичного значення й у наші дні, тому що характерною рисою досліджень ученого є фундаментальність. З-понад 700 опублікованих праць 100 присвячено мінералогії, 70 – біогеохімії, 50 – геохімії, 43 – історії наук, 37 – організаційним питанням, 29 – кристалографії, 21 – радіогеології, 14 – ґрунтознавству, інші – різним проблемам науки. Багато ідей Вернадського виявилися пророчими, хоча не знаходили розуміння в сучасників. Він передбачав глобальні екологічні проблеми, про можливість яких на початку XX ст. ніхто не замислювався: «У геологічній історії біосфери перед людиною відкривається величезне майбутнє, якщо вона зрозуміє це і не буде використовувати свій розум і свою працю на самознищення».

В. І. Вернадського справедливо називають Ломоносовим XX ст. за рідкісну здатність синтезувати, всеохоплюваність творчого генія. Великий натураліст-мислитель створив не лише цілий комплекс наук про Землю, але й залишив у спадщину нащадкам цілісне бачення світу і завдань людини розумної, провістивши майбутні шляхи його розвитку. Недарма говорили, що Вернадський в одній особі може представляти цілу академію. Тому цілком справедливо і природно виглядає вибух посмертної слави геніального вченого. Його ім'я носять: кратер на зворотній стороні Місяця, пік у басейні р. Підкам'яна Тунгуска, гора на о. Парамушир (Курильські острови), підлідні гори в Східній Антарктиді, підводний вулкан в Атлантичному океані, мінерал вернадит, діатомова водорість, копальня в районі озера Байкал, науково-дослідне судно НАНУ, українська наукова станція в Антарктиді. За видатні наукові праці в галузі мінералогії, геохімії і космохімії АН Росії і HAH України присуджуються премії ім. Вернадського. Академією наук Росії заснована золота медаль. 2000 р. на всеукраїнському шоу «Людина року» вченого назвали «Людиною століття»! І це справедливо, адже поставлене в молодості завдання – «приносити найактивнішу користь тим, хто його оточує», – Володимир Іванович виконав цілком.

Винниченко Володимир Кирилович

(народ. 1880 р. – пом. 1951 р.)

Письменник, драматург, публіцист, художник і громадсько-політичний діяч.

«Намічається шлях на Голгофу. Необхідно, щоб знову була мною випита чаша принижень, образ, тривог і боротьби… Словом, я знову тікаю від тиші, спокою і самотності до непевності, занепокоєння і страждань…» – так писав Володимир Винниченко за кілька тижнів до своєї останньої поїздки в Україну 1920 р. Ця подорож поставила крапку в його політичній кар'єрі. Винниченко зрозумів, що вже нічого не зможе змінити в долі рідної країни та її знедоленого народу, служінню якому присвятив своє життя.

Володимир Кирилович Винниченко народився 12 липня 1880 р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (нині Кіровоградська область), у бідній селянській сім'ї. З раннього дитинства маленький Володимир відзначався спостережливістю і допитливим розумом, а в школі виявляв здібності до різних наук. Тому вчителі умовили його батьків продовжити освіту сина. Незважаючи на важку матеріальну ситуацію в родині, Володимир вступив до Єлисаветградської гімназії.

Тут він з особливою гостротою відчув усю несправедливість свого становища: учителі і учні вороже зустріли обдарованого, але бідно одягненого хлопчика зі смішною українською вимовою. Надалі він увесь час стикався з їхніми глузуваннями та презирством. Володимир чітко усвідомив, що світ поділений на багатих і бідних і ніколи між ними не буде порозуміння. Йому нав'язували думку, що доля одних – отримувати всі блага життя, нічого не роблячи, і жити для власного задоволення, а інші мусять важко працювати і все одно не мають навіть найнеобхіднішого. Такий стан речей не влаштовував Володимира, і він, як міг, висловлював свій протест: постійно бився з однокласниками і бив вікна у класних кімнатах. У старших класах Винниченко бере участь у революційних гуртках і пише поему революційного змісту, за яку дістає тиждень «карцеру», а через якийсь час його зовсім виключають з гімназії. Щоб якось заробити на життя і допомогти родині, Володимир наймається на роботу до багатого поміщика, у черговий раз стикаючись із несправедливим ставленням до простих трудівників і жорстокою експлуатацією.

1900 р. Володимир Винниченко екстерном складає іспити на атестат зрілості в Златопольській гімназії і вступає на юридичний факультет Київського університету. Однак уже на першому курсі його заарештовують як члена Революційної української партії (РУП) і виключають з навчального закладу. З цього моменту починається відлік активної революційної діяльності Винниченка, що тривав близько двадцяти років.

Винниченко-революціонер виявляє незвичайну наполегливість у досягненні своїх цілей. Здавалося, ніщо не може зломити його дух і похитнути впевненість у справедливості справи. Отримавши заборону на проживання в Києві, Володимир їде на Полтавщину, де продовжує вести роз'яснювальну роботу серед робітників і селян. Його забирають у солдати, але за допомогою друзів Винниченку вдається втекти з армії і переправитися за кордон. Кілька разів він нелегально перетинає кордон, привозячи на батьківщину заборонену літературу. В один із таких переходів, 1903 p., його затримали і судили військово-польовим судом за дезертирство, присудивши півтора року в'язниці. Покарання Винниченко мусив був відбувати в дисциплінарному батальйоні. Доведений до відчаю, він спробував покінчити життя самогубством, але його врятували і незабаром звільнили за амністію. Вийшовши на волю, Винниченко знову залишає межі країни, а 1905 р. повертається, щоб узяти участь у революції. Чудом звільнившись після чергового арешту, Винниченко їде за кордон. Подорожує Австрією, Францією, Швейцарією, Італією, усюди знайомиться з передовими людьми, які підтримують революційні настрої в Росії, передає на батьківщину листівки та книги.

Під час Лютневої революції 1917 р. Винниченко як авторитетний політик і досвідчений революціонер стає на чолі першого уряду Української Народної Республіки (УНР) – Генерального секретаріату Української Центральної Ради – і призначається Генеральним секретарем внутрішніх справ. Володимир Кирилович розробляє багато універсалів і декларацій, покликаних забезпечити ідею суверенності України у федеративному устрої майбутньої держави. Винниченко бере активну участь у переговорах із Тимчасовим урядом, у якого, проте, і в думках не було надавати Україні будь-яку незалежність, навіть у межах федерації з Росією.

У той бурхливий час, наповнений сподіваннями і важкою щоденною роботою, Винниченко записує у своєму «Щоденнику»: «О Господи, яка це жахливо важка річ – відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде видаватися легкою, природною, і як важко, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, іноді, розпачем, ненавистю і сміхом доводиться тягати ці камені державності і складати з них той будинок, у якому будуть із такими вигодами жити наші нащадки».

Але побудувати цей державний будинок тоді не вдалося. Зусиллями більшовиків узимку 1917—1918 pp. Українська Народна Республіка була повалена. Чимала провина в цьому і самого Винниченка, який на посаді голови Ради міністрів УНР виявився зовсім безпомічним у справах побудови держави. Ще більшою мірою ці недоліки виявилися в нього як у політичного діяча в часи Директорії.

Після поразки збройних сил Директорії Винниченко 1919 р. виїхав до Угорщини. У цей час його політичні симпатії почали схилятися до націонал-комунізму. Свою віру в ідею комунізму, яку Винниченко вважав «гармонією психічних і фізичних сил людини», він відобразив у тритомній мемуарно-публіцистичній праці «Відродження нації». Ще сподіваючись на можливість знайти взаєморозуміння з більшовиками, Винниченко підтримав політику В. Леніна щодо створення Федерації радянських республік. У душі Володимира Кириловича знову зажевріла надія на те, що Україна отримає бажану суверенність. Але в умовах складної економічної і політичної ситуації в Росії Україна, як і раніше, залишалася своєрідним «придатком» головної республіки.

Згодом віра Винниченка в комунізм похитнулася. Він бачив зрадництво багатьох своїх соратників, їх невпевненість у власних силах і поглядах. Спостерігаючи за поведінкою деяких партійних діячів, Володимир Кирилович з тугою запитував: «Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом?.. Де ж рівноправність, коли в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли в одного «кремлівський» пайок, а інший – голодний… коли один має все, а інший – нічого… У чому ж у такому разі є комунізм? У гарних словах? У парадах?..»

Винниченко здійснює останні спроби щось змінити в житті простих українських трудівників. Зустрічається з партійними керівниками, вносить свої пропозиції, які, проте, залишаються без уваги.

1920 р. він назавжди залишає Україну. Їде розчарований у справі всього свого життя, з болем у серці. Немов підбиваючи підсумки своєї політичної діяльності, Володимир Кирилович записує в «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую із себе всякий пил політики, обкладаюся книгами і занурююсь у своє сьогодення, єдину справу – літературу».

Перші твори Винниченка – поема «Гуляща» й оповідання «Народний діяч» – були написані ще 1901 р. А через деякий час на сторінках журналу «Київська старовина» з'явилася повість «Сила і краса». Тоді молодим автором зацікавилися багато відомих письменників і популярних видань. У творах «Біля машини», «Голота», «Суд», «Боротьба», «Темна сила», «Мнимий пан», «Честь», «Студент», «Салдатики!», «Федько-халамидник», «Великий Молох» Винниченко правдиво зображував життя пригноблених і гнівно викривав поневолювачів. Його перу також належали імпресіоністичні романи «Хочу!» і «Записки кирпатого Мефістофеля». Мова його розповідей, драм, повістей, комедій, статей і романів була настільки яскравою і своєрідною, а картини життя, створені автором, такими правдивими, що незабаром він став одним із найпопулярніших письменників України. Секрет Винниченка був простий: у своїх творах він розповідав про ті події, учасником яких найчастіше був сам.

Михайло Коцюбинський високо оцінював літературну діяльність Володимира Кириловича: «Кого в нас читають? Винниченка. Про кого навколо йдуть розмови, як тільки йдеться про літературу? Винниченка. Кого купують? Знову Винниченка».

Драматургія Винниченка просто полонила українську та російську сцени своєю злободенністю. Автор охоплював найгостріші соціально-політичні та моральні проблеми суспільства, не шкодуючи ні міщан, ні чиновників-«інтелігентів», ні багатеньких куркулів. Його п'єси «Щаблі життя», «Чужі люди», «Дисгармонія», «Базар», «Гріх», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» і багато інших постійно були в репертуарі «Молодого театру» Леся Курбаса, Українського театру Садовського, нового драматичного театру ім. І. Я. Франка.

У роки еміграції Винниченко створив не менш популярні твори: соціально-фантастичний роман «Соняшна машина» (1928 р.) і роман-антиутопію «Лепрозорій» (1938 р.). В Україні його твори публікували до 1933 р. Але перебуваючи за кордоном, письменник не міг не думати про свою батьківщину і не цікавитися становищем людей. 1933 р. він пише відкритий лист Сталіну, в якому обвинувачує його в масовому терорі проти українського народу – голоді і репресіях. Доводить, що в радянській дійсності очевидним є «не будування соціалізму, а відновлення старої в'язниці народів». Партія відреагувала негайно: письменника назвали «старим вовком української контрреволюції», а його гонорари, що видавництва справно пересилали автору до Німеччини і Франції, конфіскували. Звичайно, видання книг «ворога народу» було припинено.

Володимир Кирилович, не маючи ніяких ілюзій, розумів, що від розстрілу його врятувало тільки проживання поза сферою впливу Сталіна і що шлях на батьківщину закритий до падіння режиму «батька всіх народів». Письменник дуже болісно переживав розлуку з Україною і загибель усіх своїх надій. У його житті залишалася лише творчість і рішення пекучих проблем, яких ставало все більше і більше.