Володимир Мономах

(народ. 1053 р. – пом. 1125 р.)

Великий князь Київської Русі, полководець, громадський діяч і письменник.

Володимирові Мономаху вже виповнилося 60 років, коли він сів на київський престол. Усе життя він провів у війнах – як у міжусобних, так і з зовнішніми ворогами. «Усіх походів моїх було 83, – писав Володимир у своєму «Повчанні», – а інших неважливих не пригадаю. Я уклав з половцями 19 мирних договорів, узяв у полон понад сто кращих їхніх князів, а понад двісті стратив і потопив у ріках». Ставши великим князем, Володимир зміг припинити боротьбу між удільними князями, а набіги кочівників узагалі перестали турбувати руську землю. За його життя в державі встановився відносний порядок.

1053 р., за рік до смерті Ярослава Мудрого, у сім'ї його сина Всеволода і грецької царівни Марії, дочки візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, народився син. Батько назвав його Володимиром на честь свого діда – Красного Сонечка. Ім'я передбачало, що коли хлопчик підросте, буде «володіти світом». Церква при хрещенні дала йому ім'я Василь, що означає «володар»; від матері дісталося третє ім'я – Мономах, що «означає самодержець, одноборець». Дитинство Володимира-Василя минуло в Переяславі. Він здобув добру для свого часу освіту. За спогадами літописців, Володимир був гарний на обличчя, невеликий на зріст, але міцний і сильний; очі в нього були великі, волосся рудувате і кучеряве, а борода широка й густа. Цікаво, що в літописах його іноді називали царем і зазначали, що він жодного разу не був помічений у підлості і жодного разу не порушив хресного цілування.

Володимирові рано довелося виконувати складні і зовсім не дитячі доручення. Уже в 13-літньому віці він був відправлений батьком на князювання в далекий Ростов (Ростовсько-Суздальська земля). Через 5 років юнакові довелося надавати допомогу батькові, обложеному кочівниками-половцями в Переяславі. Після цього він іще 5 років княжив у Смоленську, до якого згодом приєднав Чернігів. 1078 р. загострилася боротьба за київський престол. Князі Олег Святославич і Борис В'ячеславич, домагаючись Києва, привели на Русь половців. У бою на р. Сожиці вони розбили Всеволода Ярославича. Володимир поспішив на допомогу батькові. З'єднавшись з ним і з великим князем Ізяславом, він рушив на Чернігів. З жовтня відбувся бій на Нежатиній Ниві. Олег і Борис зазнали поразки. Але в цьому бою загинув князь Ізяслав, після чого Всеволод сів на велике князювання в Києві, а Володимира посадив поруч у Чернігові, де той княжив до 1094 р. Жив він там щасливо зі своєю першою дружиною Гітою, дочкою загиблого при Гастингсі короля англосаксів Гарольда II. Утікши від нормандського герцога Вільгельма Завойовника, дівчина потрапила до Фландрії, потім до Данії до короля Свена Естрідсона, одруженого з Єлизаветою, дочкою Ярослава Мудрого і тіткою Володимира. Саме вона й посватала принцесу своєму племінникові. Гіта народила чоловікові синів Мстислава, Ізяслава, Святослава, В'ячеслава, Романа, Юрія (майбутнього Довгорукого) і дочок Євпраксію, Агафію, Марію, Софію.

Незважаючи на сімейне щастя, правління Володимира в Чернігові не було безтурботним. Міжусобиці й набіги половців тривали, і йому доводилося допомагати батькові в боротьбі проти них. 1079 р. полоцький князь В'ячеслав Братиславович зруйнував Смоленськ. Володимир зі своїми чернігівцями вторгнувся в Полоцьку волость, потім захопив і зруйнував Менеск (Мінськ). Пізніше довелося втихомирювати переяславських торків. Однак більше за все неприємностей завдавали половці. За життя батька Володимирові довелось 12 разів боротися з ними. 1081 р. під Новгородом-Сіверським він розбив ханів Асадука і Саука, наступного року за Сулою біля Прилук розгромив ханів Осеню і Сакзю. 1084 р. Володимир, прогнавши з Володимира-Волинського князів Ростиславичів, посадив там Ярополка Ізяславича, який княжив там і раніше. Але Ярополк посварився зі Всеволодом, і той прогнав Ізяславича, захопивши в Луцьку матір, жінку, дружину і все майно Ярополка.

1093 р. помер Всеволод. Кияни хотіли бачити своїм князем Володимира, тим більше, що батько заповідав йому велике князювання. Однак закони успадкування престолу тоді були іншими. Тому, дотримуючись черги старшинства і не бажаючи поновлення міжусобних воєн, Володимир уступив Київ двоюрідному братові Святополку II Ізяславичу. Ледь закріпившись на престолі, Святополк почав війну з половцями, яка виявилася невдалою: на р. Стугні він був розбитий, а Володимир втратив у цьому бою брата Ростислава. Із залишками дружини він повернувся до Чернігова. Наступного року до міста підійшов князь Олег Святославич зі своїми союзниками половцями і пред'явив на нього свої права. Популярність Володимира серед городян у той момент була дуже низькою. Вони хотіли бачити своїм князем Олега. Володимир бився з ним 9 днів, а потім, не бажаючи продовження боротьби, поступився Олегу Черніговом, сівши на престол батька в Переяславі. При виїзді з Чернігова з ним не було і 100 людей, включаючи жінок і дітей. Проте половці не зважилися на них напасти. Не обмежившись одним Черніговом, Олег іще кілька разів приводив половців на Русь, викликаючи нові усобиці. 1096 р. Володимир у союзі зі Святополком вигнав його з Чернігова, а потім під Переяславом розбив половецького хана Тугоркана. У цій боротьбі загинув син Володимира Ізяслав, хрещеним батьком якого був Олег Святославич. Те, що трапилося, настільки серйозно вплинуло на обох князів, що коли Володимир на прохання сина Мстислава (який, до речі, розбив 1097 р. Олега) написав лист із пропозицією миру, той погодився.

Того ж року Святополк і Володимир зібрали всіх руських князів у Любечі. На цьому з'їзді було вирішено припинити ворожнечу, а також ухвалено, що кожен князь може володіти лише своєю вотчиною. На цьому зібранні князі цілували хрест, заприсягнувшись: «Якщо тепер хто заміриться на чужу волость, так буде проти нього хрест чесний і вся земля руська». Фактично ж з'їзд у Любечі затвердив розпад єдиної держави на самостійні землі при формальному верховенстві київського князя. Але не встигли князі роз'їхатися по своїх уділах, як знову почались усобиці. За згодою Святополка волинський князь Давид Ігорович захопив у Києві князя Василька Ростиславича і, привівши в кайданах до Бєлгорода, осліпив його. Довідавшись про це, Володимир закликав братів Олега і Давида Святославичів виступити разом із ним проти Святополка. Справа загрожувала перерости у велику війну. Киянам ледве вдалося умовити Володимира не починати нової усобиці. Зі Святополком князі помирились, а з Давидом Ігоровичем воювали ще 3 роки й у 1100 р. змусили його з'явитися на князівський суд до Вітичева, де в нього відняли колишнє князівство і посадили княжити в Бутську. Прагнення підтримувати мир між князями нерідко приводило Володимира в самий центр міжусобної боротьби. Так було і на з'їздах князів у Вітичеві (або Уветичах) 1100 р. і в Долобську 1103 р.

Водночас із внутрішнім безладдям Русь постійно піддавалася набігам половців. Володимир тоді виступив ініціатором ударів у відповідь і постійно підштовхував інших князів до того, щоби вести відносно половців наступальну, а не оборонну політику. Серед численних походів проти половців найуспішнішим виявився похід 1111 p., коли за ініціативою Володимира князі пішли на Дон. Звідти руські раті повернулися з величезним полоном і найбагатшою здобиччю. Цей похід виявився останньою великою подією за князювання Святополка Ізяславича. 16 квітня 1113 р. він помер. Велике князювання тепер мало відійти до синів другого сина Ярослава Мудрого Святослава (батько ж Володимира був третім сином.) Але кияни й чути про це не хотіли. У Києві вчинився заколот, викликаний утисками лихварів і тисяцького Путяти. Їхні двори і майно були розграбовані. Кияни вдруге попросили Володимира прийняти київський престол, і Володимир погодився. Він швидко зумів навести порядок у Києві, значно пом'якшив становище городян, упорядкувавши стягування відсотків лихварями і регламентувавши запис у холопство.

Цікаво, що Святославичі не зважилися вимагати своїх законних прав на престол, однак міжусобні війни не припинилися. При цьому князі не гребували запрошувати на допомогу угорців і поляків. П'ять років тривала боротьба з мінським князем Глібом Всеславичем, який відмовився підкорятися Володимирові. Великий князь у союзі з Давидом Чернігівським і синами Олега Святославича обложив Мінськ і змусив Гліба підкоритися. Однак незабаром він знову виступив проти Володимира. 1120 р. його як бранця в кайданах привели до Києва, де він через 3 роки помер. У 1118—1119 pp. ішла боротьба з володимирським князем Ярославом, сином Святополка, який прогнав свою жінку, онуку Мономаха. Ярослав привів на Русь поляків. Тоді син Володимира Андрій увійшов у володіння польського короля Болеслава Кривоустого і, спустошивши їх, повернувся з багатою здобиччю. Ярослав же звернувся по допомогу до угорського короля Стефана. Почалося вторгнення, в якому брали участь угорці, богемці, поляки. Але незабаром Ярослав потрапив у засідку і був убитий. Вторгнення припинилось. У той же час Володимир замирив і Новгород, а 1120 р. його син Юрій розгромив волзьких булгар.

Русь знову стала сильною, як і при дідові Володимира. Вторгнення ззовні припинилися. Тепер руські дружини ходили походами в інші країни. 1116 р. син Володимира Ярополк розбив на Дону половців, інший син, Мстислав, завдав поразки чуді і взяв їхнє місто Оденпе, онук Всеволод здійснив похід у Фінляндію і переміг плем'я ям. 1116 р. Володимир послав свої війська в грецькі володіння, щоб захистити права дочки Марії, вдови царевича Леона, що загинув у Константинополі під час усобиці, і онука Василя. Довідавшись про цей похід і бажаючи примиритися з Володимиром, імператор прислав до нього митрополита Неофіта і багатьох знатних людей з дарунками. Серед дарунків були хрест із животворного дерева і сердолікова чаша, що належала колись римському імператору Августові, царський вінець імператора Костянтина Мономаха, діда Володимира, держава, ланцюг і стародавні барми[1], якими потім прикрашалися руські володарі при вступі на престол. Поклавши вінець на голову Володимира, Неофіт уперше назвав його царем.

Зміцнюючи християнство, Володимир, як і його дід, будував церкви і монастирі: біля Києва з'явився Видубецький монастир, у ним же закладеному м. Володимирі на Клязьмі – церква в ім'я Всемилостивійшого Спаса. Як і раніше, давньоруською мовою перекладалося багато грецької літератури, підтримувалося літописання. При Володимирі був уведений культ Бориса і Гліба. Сам великий князь мав неабиякий письменницький хист. Ним були створені «Повчання», у яких він дав приклад служіння князя Батьківщині, і «Лист Володимира Мономаха Олегу Святославичу».

Після смерті 1107 р. жінки Гіти Мономах одружувався ще двічі. Про другу жінку нічого невідомо, третю ж звали Євпраксія. Як і при Ярославі Мудрому, Володимир зміцнював зв'язки з іншими державами через династичні шлюби. Син Мстислав був одружений з дочкою шведського короля, старша дочка Марія стала жінкою сина візантійського імператора Романа IV, а молодша, Єфимія, – жінкою угорського короля Коломана. Одна з онучок Мономаха вийшла заміж за норвезького короля Сігурда, інша – за Ободритського короля[2] Канута Святого, третя – за візантійського імператора Іоанна.

1124 р. на Русі був багатий на страшні ознаки і лиха: сонячне затемнення, посуху, пожежі. Через пожежу згорів Київ. А 10 травня 1125 р. після 13 років великого князювання на р. Альті завершив свій земний шлях Володимир Мономах. Тіло його було перенесено до Києва і покладено в Софійському соборі поруч із батьком – князем Всеволодом і дідом – Ярославом Мудрим. Діти ж його не змогли продовжити політику батька, що призвело до нових усобиць і розпаду Київської Русі.

Гоголь Микола Васильович

(народ. 1809 р. – пом. 1852 р.)

Великий український і російський письменник.

«Скажу вам одне слово щодо того, яка в мене душа, хохляцька чи російська. Я сам не знаю, яка в мене душа. Знаю тільки, що ніяк би не дав переваги ні малоросіянину перед росіянином, ні росіянину перед малоросіянином. Обидві природи занадто щедро обдаровані Богом, і, як навмисно, кожна з них порізно містить у собі те, чого немає в іншій: явний знак, що вони мусять поповнити одна одну». Так писав Микола Васильович Гоголь своєму кращому другові, А. О. Смирновій-Россет, у грудні 1844 р. Чи варто після цього сперечатися з приводу того, який із народів управі вважати своїм великого письменника?

Сам Микола Васильович, провівши більшу частину свого життя в Росії і за кордоном (тільки в Європі він прожив 12 років), ніколи не забував про свої українські корені, знаходячи душевний спокій і відпочинок лише в рідних місцях.

Народився майбутній письменник 20 березня 1809 р. у селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. Рід Гоголів-Яновських починався з Остапа Гоголя, полковника, соратника самого гетьмана Дорошенка. Були в цьому роду і шляхтичі, і військові, і царські чиновники, і священики. Таким чином, Гоголь був представником малоросійського дворянства з домішкою польської крові, особливо по материнській лінії. І в його характері органічно поєдналися гордість польського духу з темпераментом життєрадісного українця.

Його батько, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, володів тисячею десятин землі і двома сотнями кріпаків. Щоб утримувати велику родину (12 дітей, з яких до зрілого віку дожили лише четверо), йому довелося служити спочатку чиновником на Полтавському поштамті, потім управителем у родича дружини, багатого поміщика Д. П. Трощинського. Господар маєтку був великим театралом, і Василь Панасович, який мав літературні здібності, писав для його дворового театру українською народною мовою п'єси з народного життя, брав активну участь у їхній постановці не тільки як режисер, але і як актор. Властивий йому талант комічної розповіді, як і любов до театру, передалися сину. (До речі, епіграфи до «Сорочинського ярмарку» і «Майської ночі» були взяті Миколою Васильовичем із комедій батька.) Від нього ж хлопчик успадкував і надмірну помисливість, що мучила його все життя.

Мати письменника, Марія Іванівна, яка походила з небагатого роду Косоровських, була жінкою екзальтованою і набожною. Вийшовши заміж у 14 років і втративши двох дітей немовлятами, вона всю свою любов і надії зосередила на Миколці. Під її впливом у хлопчика розвинувся нахил до релігійності. За свідченнями біографів, він був слабенькою, кволою дитиною, до трьох років не говорив, зате вже у п'ять почав писати вірші, що викликало захват у матері. Вона взагалі була невгамовною фантазеркою і вважала свого сина неперевершеним талантом, приписуючи йому неймовірні відкриття, наприклад, залізниці та парової машини. І все-таки, незважаючи на комізм цих уявлень, Марія Іванівна не помилилася в головному – син дійсно став генієм, щоправда, не техніки, а світової літератури.

Дитячі роки майбутнього письменника минали в маєтку батьків Василівці, по сусідству із селом Диканькою – краєм легенд, українських повір'їв та історичних переказів, згодом так любовно і яскраво описаних у його творах. Здобувши вдома початкову освіту, хлопчик два роки провів у Полтавському повітовому училищі, а 1821 p. вступив до Ніжинської гімназії вищих наук, яка була створена на зразок Царськосельського ліцею і призначалася для дітей провінційного дворянства. Особливою старанністю юний гімназист не відзначався і вважався учнем посереднім, хоча і мав прекрасну пам'ять, добре малював і вже тоді виявляв схильність до російської словесності. Незважаючи на потайливість і нетовариськість, юний Гоголь був ревним учасником усіх гімназичних театральних вистав. Найчастіше грав ролі комічних старих і бабів (пані Простакова в «Недолітку» Фонвізіна), малював декорації. З особливим інтересом разом із гімназійними друзями, майбутніми літераторами Нестором Кукольником, Євгеном Гребінкою та Миколою Прокоповичем, брав участь юнак й у виданні рукописного журналу. У ньому були поміщені перші твори Гоголя: трагедія «Розбійники», балада «Дві рибки», сатири «Дещо про Ніжин, або Дурням закон не писаний», «Сніданок у предводителя», «На ярмарку» й ін. Ще один твір юного письменника – поему «Брати Твердославичі» – товариші не схвалили, і автор її знищив. Тоді ж він написав і наслідувальну поему «Ганц Кюхельгартен», у якій виразно виявлявся вплив поетів-романтиків В. Жуковського, А. Бестужева-Марлінського і Дж. Байрона. Вже в Петербурзі 1829 р. Гоголь надрукував її за власні кошти під псевдонімом В. Алов. Але прочитавши розгромні рецензії в «Северной пчеле» і «Московском телеграфе», молодий письменник зібрав нерозпродані примірники і спалив їх.

Однак, закінчуючи гімназію, Гоголь мріяв не стільки про літературну ниву, скільки про широку громадську діяльність. Він думав про те, щоб приносити користь суспільству на державній службі, і з цією метою 1828 р. виїхав до Петербурга. Але тут юнака чекало жорстоке розчарування: блискучі надії не виправдалися – до служби він виявився зовсім нездатним. І після нетривалого перебування в департаменті державного господарства і публічних будівель на посаді переписувача, а потім помічника столоначальника в департаменті наділів Гоголь відмовився від наміру стати чиновником. Спроба влаштуватися в театр теж не мала успіху.

Після невдачі «Ганца Кюхельгартена» молодий письменник приходить до думки про необхідність пошуків іншого літературного шляху: тепер замість мрійливо-романтичної поезії він звертається до відтворення народного побуту і життя України – тем, які з дитинства знав і любив. Гоголь наполегливо просить матір надсилати йому відомості про народні звичаї, перекази, костюми, а також «записки, які велися предками якого-небудь давнього роду, рукописів старожитніх». Усе це поряд зі спогадами про рідний край стало матеріалом для циклу повістей «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». У 1830—1831 pp. в «Отечественных записках» і «Литературной газете» з'являються «Вечір напередодні Івана Купала», «Сорочинський ярмарок» і «Майська ніч, або Утоплена», а в альманасі «Северные цветы» за 1831 p. – розділ з історичного роману «Гетьман». Ці твори відразу ж привернули увагу літературних кіл Москви та Петербурга. Талант Гоголя високо поцінували В. Жуковський, А. Дельвіг і такий улюблений ним О. Пушкін, із яким Микола Васильович познайомився в травні 1831 р. на вечорі в поета і видавця П. Плетньова.

Незабаром першу частину «Вечорів…» було видано окремою книгою. Читачі зустріли її із захватом, а Пушкін, якого Гоголь вважав своїм найавторитетнішим критиком, писав: «Зараз прочитав “Вечори поблизу Диканьки”. Вони вразили мене. От справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без бундючності. А місцями яка “поезія”, яка чутливість! Усе це таке незвичайне в нашій літературі, що я досі не опам'ятався…»

Окрилений успіхом, Гоголь працює багато і плідно. Протягом чотирьох років з-під його пера виходять друга частина «Вечорів…», повісті «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій», «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», які ввійшли до збірника «Миргород». Джерелом усіх цих творів, як і раніше, була Україна, її побут, звичаї, героїчне минуле і сучасний Гоголю патріархальний уклад провінційного життя. Відзначаючи цей зв'язок письменника зі своєю малою батьківщиною, М. Коцюбинський писав: «Свіжістю і силою своїх творів Гоголь зобов'язаний не тільки своєму таланту, але також багатству нових слів, зворотів, понять і образів, які він щедро черпав з мало знайомого російським письменникам життя Малоросії».

Початок 30-х pp. був найщасливішим у творчій долі Гоголя. Услід за малоросійськими повістями він пише цикл творів, у яких показує примарність і трагізм петербурзького життя, де за «виставкою людського марнославства і лицемірства… фланірують люди-ляльки, люди-носи, люди-вуса, люди-бакенбарди, зникають і ховаються істоти ніким не захищені, нікому не дорогі, нікому не потрібні», такі, як Акакій Акакійович, герой повісті «Шинель».

У цей же час у письменника дозрівала безліч грандіозних задумів. Восени 1833 р. він виношував ідею створення «Історії України»: «Мені здається, що я напишу її, що я скажу багато так, чого до мене не говорили…» На жаль, цей гоголівський задум, як і розпочата за порадою О. Пушкіна «Історія російської критики», залишився нездійсненим. Зате інші теми, також підказані Гоголю великим поетом, набули блискучого втілення. Благаючи Пушкіна дати йому «який-небудь сюжет, але російський суто анекдот», письменник справді одержав історію анекдотичну і перетворив її на твір смішний і дотепний, якого ще не було в Росії, – комедію «Ревізор». Вона була написана 1835 р. усього за кілька місяців. Однак цей шедевр гротескової драматургії викликав у публіки найсуперечливіші оцінки. Перша вистава п'єси в Олександринському театрі пройшла якось мляво, актори, які звикли грати французькі водевілі, губились і не могли передати яскравий комізм дії. Щоправда, у залі не раз чулися вибухи сміху, але оплесків майже не було. Під кінець вистави здивування глядачів перейшло в обурення. Загальна оцінка публіки: «Це неможливість, це наклеп і фарс». Гоголь був збентежений і роздратований, повторюючи: «Господи Боже! Ну якби один, два лаяли, ну і Бог з ними, а то всі, всі!»

Проте публіка не «обрана», молода була в захваті від «Ревізора», повторюючи репліки і цілі сцени. Між шанувальниками та критиками комедії розпалилися справжні битви, внаслідок яких серед молоді обожнювання Гоголя тільки зросло. Але сам письменник, стомлений напруженою роботою останніх років і моральними тривогами, які приніс йому «Ревізор», вирішив відпочити від усіх проблем удалині від батьківщини. У червні 1836 р. він виїхав за кордон, де пробув багато років з невеликими перервами на приїзди до Росії.

Перебування в «прекрасній далечині» (письменник побував у Німеччині, Швейцарії, Франції і давно улюбленому Римі), з одного боку, зміцнило та заспокоїло Гоголя і дало йому можливість здійснити ще один грандіозний задум – «Мертві душі». З іншого боку, у ці роки, за словами відомого літературознавця XIX ст. А. Н. Пипіна, у житті Миколи Васильовича позначилися зародки тих явищ, що призвели до трагічних наслідків: «Посилене заглиблення в самого себе, екзальтація релігійного почуття призвели до піїтичного перебільшення, яке закінчилося його останньою книгою, що стала ніби запереченням його власної художньої справи…»

Перед від'їздом за кордон Гоголь востаннє зустрічався з О. Пушкіним, із подачі якого почав роботу над «Мертвими душами», що стало відтепер головним у його творчій долі. Чим далі вона просувалася, тим більш грандіозними уявлялися Гоголю її масштаби і більш спірними – завдання. Написані ще в Росії перші три розділи поеми за кордоном ретельно перероблялися. Гоголь безліч разів переробляв кожну знову написану сторінку. Він жив у Римі справжнім відлюдником, зустрічаючись тільки з вузьким колом близьких йому людей (художниками О. А. Івановим і І. С. Шаповаловим, В. А. Жуковським, композитором І. М. Вієльгорським, поетом М. М. Язиковим та ін.). І лише в періоди депресій, які траплялися все частіше після загибелі Пушкіна і смерті І. Вієльгорського, Гоголь відривається від роботи, щоб виїхати для лікування на води до Баден-Бадена або короткого відпочинку до Женеви і Парижа. До літа 1841 р. перший том «Мертвих душ» був готовий, а наступного року він вийшов друком у Москві з деякими купюрами, після чого письменник знову виїхав за кордон.

Це останнє перебування в Європі позначилось остаточним переломом у душевному стані Гоголя. Варто сказати, що й до цього в нього виявлялося чимало різного роду «дивацтв»: часта зміна настрою, депресії, релігійний містицизм, постійні переживання з приводу своїх хвороб, що багато в чому були зумовлені помисливістю. Якщо до цього додати характерні для письменника замкнутість і пророчий тон у спілкуванні з навколишніми, то стає зрозумілим, чому знайомі і друзі давали Миколі Васильовичу контрастні характеристики. За словами С. Т. Аксакова, «лірико-художня» натура письменника перебувала у вічному русі, у боротьбі з людською недосконалістю, у «самоосуді» і тому «ухилялася не тільки від спостереження, але навіть від розуміння людей, найближчих Гоголю».

Духовна криза письменника найбільш чітко почала виявлятися з 1845 p., коли в нього виник задум книги «Вибрані місця з листування з друзями». У ній Гоголь хотів зібрати все, про що писав своїм друзям 1845 і 1846 pp. Але книга на всіх, у тому числі й на друзів письменника, справила тяжке враження своїм тоном пророцтва і напучування, проповіддю смиренності, за якою, втім, проглядалася крайня зарозумілість автора, осудом його колишніх праць, у яких російська література бачила «одну зі своїх найкращих прикрас». Вищий ступінь обурення, викликаного «Вибраними місцями», висловився у відомому листі В. Бєлінського, на який Гоголь не зумів відповісти.

Ще одним виявом перелому у світогляді Гоголя стало спалення ним у середині 1845 р.