Антонов Олег Костянтинович

(народ. 1906 р. – пом. 1984 р.)

Видатний авіаконструктор. Генеральний конструктор літаків серії Ан. Один із засновників промислового планеризму. Член-кореспондент АН УРСР (1960р.) і АН СРСР (1981р.). Доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри конструкцій літаків Харківського авіаційного інституту (1977р.). Заслужений діяч науки УРСР (1976р.), лауреат Державних премій СРСР (1952р.), УРСР (1976р.) і Ленінської премії (1962р.). Герой Соціалістичної Праці (1966р.). Нагороджений трьома орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Золотою медаллю ім. А. М. Туполева та ін. Його ім'я присвоєне механічному заводу й аероклубу м. Києва. Автор книги «Десять разів спочатку».

Літаки «сімейства» Ан у світі називають «елегантними» і «породистими». В них відчувається стиль їхнього творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «некрасивий літак не полетить». Ця людина, що вдихнула життя в українське літакобудування, народилася 7 лютого 1906 р. за тисячу кілометрів від Києва, у Підмосков'ї, де його батько, інженер-будівельник, будував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов і його дружина Ганна Юхимівна Бикорюкіна (померла, коли сину виповнилося дев'ять років) перший час і жили там же, на території споруджуваної психіатричної лікарні. А 1912 р. родина остаточно переселилася до Саратова, де мешкало багато родичів. Літо вони звичайно проводили в бабусі в дачному селищі Савіному, і тут Олегу і його старшій сестрі Ірині жилося привільно.

Хлопчик ріс романтиком і мрійником. Почувши якось від двоюрідного брата про легендарний переліт Луї Блеріо через Ла-Манш, він назавжди занедужав небом. Але Олег не тільки по-дитячому стрибав з парусиновою парасолькою з даху, він підійшов до своєї мрії ґрунтовно – збирав і систематизував усе, що тією чи іншою мірою стосувалося авіації: фотографії з журналів, малюнки, книги, моделі. Згодом великі пізнання з історії літакобудування у світі стали йому в пригоді.

Наступною сходинкою до неба, як думав Олег, мало стати реальне училище, де віддають перевагу технічним наукам. У перші учні він не вибився, зате досконало опанував французьку мову. Потім спалахнули війна і революція, училище закрилося, коли Олегу виповнилося 14 років, а в школу для дорослих приймали тільки з 16-ти. Антонов прилаштувався до старшої сестри і, тихенько сховавшись на задній парті, жадібно вбирав знання. До зразкового учня незабаром звикли, а через два роки видали свідоцтво про закінчення школи. Свою мрію про польоти Олег плекав як і раніше, весь вільний час проводив на аеродромі 33-го загону червоних військових льотчиків, щось майстрував із літакових деталей, знайдених на звалищі. А ще разом із друзями він створив «Клуб аматорів авіації», і вони з ентузіазмом приєдналися до роботи щойно створеного Добровільного товариства друзів Повітряного флоту (ТДПФ). І якщо шлях до літної школи сину службовця був закритий, то будувати моделі і планери ніхто заборонити не міг.

Креслення і загальний рисунок свого першого планера «Голуб» ОКА-1, розфарбовані для більшої переконливості акварельними фарбами, 17-річний Олег надіслав на московський конкурс. Він виявився єдиним молодим ентузіастом, який ризикнув представити на суд фахівців своє дітище, і був премійований пробним польотом на німецькому гідролітаку «Юнкерс-12». Як активіст і керівник авіамайстерні, Антонов за рекомендацією ТДПФ вступив до Саратовського університету. Щоправда, Олега туди не хотіли приймати, тому що кароокий хлопчисько через постійне недоїдання і перенесений висипний тиф мав вигляд років на 13—14. Але колійний факультет, на щастя для Антонова, закрили, і через рік він уже був студентом відділення гідроавіації в Ленінградському політехнічному інституті (1925 р.). Навчався Олег легко й із задоволенням, а як досвідченого планериста його відразу було обрано секретарем технічного комітету ТДПФ. На той час він написав дві брошури – «Найпростіші моделі планера з паперу» і «Навіщо нам потрібні планери», взяв участь у зльоті планеристів у Коктебелі. Щоправда, «Голуб» так і не злетів, але модель викликала інтерес самобутньою конструкторською розробкою.

В інституті Антонов часу не марнував: працював інструктором авіамодельного гуртка, готував дописи в газету, робив макети літаків для науково-фантастичного фільму «Наполеон-газ», заробляючи таким чином на їжу. Він багато встигав, очевидно, допомагало гасло: «робити повільні дії без проміжків між ними». Цікаво, що антоновський планер ОКА-3 випробував під час своєї опали уславлений льотчик В. Чкалов, він же навчав майбутнього конструктора тримати штурвал літака. А на одному з перших зльотів у Коктебелі Олег познайомився ще з одним завзятим планеристом, який мріяв установити на аероплан без мотора (планер) не мало не багато, а ракетний двигун, – С. Корольовим. Абсолютно несхожі за характером люди зберегли юнацьку дружбу на все життя.

У 25 років Антонов став одразу головним конструктором у КБ Московського планерного заводу. Ще за роки навчання він побудував ОКА-3, «Стандарт-1», «Стандарт-2» і ОКА-6 – могутній планер «Місто Леніна». Завдання «від моделі до планера, від планера – на літак» молодий конструктор успішно виконав: протягом восьми років завод випускав до двох тисяч машин на рік. Величезна зацікавленість молоді планеризмом була зумовлена майже повною відсутністю в той період літаків, і кожен майбутній льотчик навчався літати саме на планерах. Та й сам Антонов неодноразово визнавав, що «будував планери, щоб літати». Усього серійно випускалося близько тридцяти типів його планерів і серед них: «Упар», «Рот-Фронт-7» (на ньому 1939 р. О. Клепикова встановила міжнародний рекорд дальності – 749 км за 8 год. 25 хв., багато років не перевершений), БС-3 («Буксирувальний серійний»), «Масовий-4» та експериментальний мотопланер ЛЕМ-2.

Незважаючи на величезну завантаженість, молодий конструктор наполегливо займався спортом. Це був своєрідний протест проти туберкульозу, що постійно підточував здоров'я. Особливу увагу Антонов приділяв тенісу і грав майже на рівні професіоналів. На кортах він і познайомився зі своєю першою дружиною Лідією Сергіївною Кочетковою і повіз її у весільну подорож на зліт планеристів до Коктебеля (1930 p.). Елегантний, завжди добре одягнений, ввічливий, Антонов вирізнявся на тлі однолітків підкресленою інтелігентністю і нескінченною відданістю своїй мрії. Лідія Сергіївна признавалася: «Я була вражена польотами і людиною», і незабаром справа чоловіка стала і її справою: вона сконструювала найменший планер у Союзі – «8 Березня». 1936 р. у подружжя народився син Роллан, а за рік родина розпалася. Олег Костянтинович закохався в прекрасного розраховувача міцності Єлизавету Аветівну Шахатуні. Відбулися зміни не лише в його особистому житті. Сталін наказав закрити планеризм через утечу на навчальному літаку інструктора планерної справи в Коктебелі. Коли Антонова зняли з посади, генеральний авіаконструктор О. С. Яковлев запропонував йому посаду провідного конструктора у своєму КБ (1938—1940 pp.).

1940 р. Антонов одержав власне КБ у Ленінграді, де через вісім місяців блискуче сконструював, побудував і випробував дослідну модель літака зв'язку. Його серійному випуску перешкодила війна. Олега Костянтиновича знову викликали до Москви. Тепер він випускав для фронту свій знаменитий транспортно-десантний планер А-7, що забезпечував харчуванням, зброєю, боєприпасами партизанські загони, скидав десант у глибокий тил супротивника. Тому медаль «Партизану Великої Вітчизняної війни» конструктору було вручено не випадково. Цілком оригінальною була ще одна робота О. К. Антонова – буксирувальний планер-біплан KT «Крила танка» для перевезення повітрям танка, приєднаного до планера, з керуванням ним з танка. Але важкі буксирувальники для його розгону з'явилися лише наприкінці війни, і планер серійно не випускався.

У 1943—1946 рр. Антонов як перший заступник головного конструктора в ОКБ Яковлева брав безпосередню участь у створенні Як-3, але мріяв про самостійну роботу. Це здійснилося, коли в Новосибірську було відкрито нове КБ, яке й очолив Олег Костянтинович. Війна закінчилась, і конструктор розробив проект одного з найбільш популярних і масових літаків вітчизняної авіації – унікальний багатоцільовий Ан-2, прозваний у народі «кукурузник». Дочку, яка народилася в період роботи над «Аннушкою», батьки назвали Ганною, немов визначивши її майбутнє – вона стала доцентом Київського інституту цивільної авіації.

Працювалося в Новосибірську легко. Своєрідне позитивне біополе Антонова притягало до нього людей творчих, ентузіастів літакобудування. А от клімат серйозно загрожував здоров'ю, і, за підрахунками лікарів, жити йому залишалося півтора року. Тому, коли уряд вирішив почати серійний випуск Ан-2 (Державна премія СРСР) на Київському авіазаводі, Олег Костянтинович погодився на переїзд. Завод був у поганому стані: кваліфікованих кадрів не вистачало, родини співробітників іноді жили прямо в цехах. Але літаком зацікавився М. С. Хрущов, у той час перший секретар ЦК КП(б)У, і пообіцяв, що колектив житиме як у Христа за пазухою. Тільки 1952 р. КБ остаточно переїхало до Києва, де теплий клімат цілюще вплинув на здоров'я Антонова.

Днем народження сімейства Ан вважається 6 вересня 1949 p., коли в небо злетіла перша серійна «Аннушка». Навряд чи у світі є ще така невибаглива й універсальна машина, «що опанувала 18 професій», була випробувана в Африці й Антарктиді і випускалася протягом 30 років. Усі літаки Антонова в першу чергу відзначалися корисністю, високою економічністю перевезень, величезним запасом міцності і, отже, довговічністю.

В Олега Костянтиновича завжди був «надзвичайний нюх» на технічні новинки. Він впровадив у літакобудування композиційні матеріали, монолітні конструкції, точкове зварювання на клейовій основі. А скільки нових несподіваних конструкторських рішень генерував його мозок! Ан-8 став першою в транспортній авіації машиною нового вигляду. За широкий фюзеляж її прозвали «повітряним дельфіном» і «літаючим китом», а патріарх радянського авіабудування А. М. Туполев схвально хмикнув: «Гарний сарай». Але практично не було жодної машини, випуск якої Антонову не довелося б відстоювати з боєм. Директор заводу Шелест недолюблював самостійного конструктора. Одного разу на партійних зборах при всіх він зазначив: «Ви думаєте, що після “кукурузника” вам удасться створити такий серйозний літак?». Шелест уставляв палиці в колеса й обійнявши посаду секретаря ЦК КПУ. І хоча «міністерські ігри» відняли в Антонова багато сил і нервів, у небо злетіли: Ан-12 (Ленінська премія), Ан-22, Ан-26, Ан-32 (Державна премія УРСР), Ан-72, Ан-124, що вирішували проблеми військово-транспортної авіації, повітрянодесантних військ і забезпечення вантажних перевезень аерофлоту; багатоцільові Ан-2, Ан-14, Ан-28, які відзначаються здатністю базуватися на непідготовлених майданчиках довжиною до 550 м; пасажирські Ан-10 і Ан-24, які мають високу економічність перевезень; суцільнометалеві планери А-11, А-13, А-15, мотопланер Ан-13 і дельтаплани «Славутич».

Антонов говорив: «У кожного літака своя доля. Одні народжуються легко, при загальному схваленні, під оплески. Це улюбленці долі». Але деякі літаки розбивались, і це були найстрашніші моменти в житті конструктора. Після загибелі Ан-10 (Золота медаль Всесвітньої виставки) під Харковом Олег Костянтинович поділився бідою зі своїм другом, знаменитим хірургом М. Амосовим: «Ні, не буду більше будувати великих пасажирських літаків. Я не переживу одночасну загибель багатьох людей… Після катастрофи з “десяткою” я не раз прокидався вночі в холодному поту і тремтячою рукою знімав трубку – невже аварія з моїм літаком?». Сам Амосов вважав, що Антонов був «занадто чутливою людиною для генерального конструктора, і в той же час це було щастям для народу».

Олег Костянтинович справді був людиною неординарною: неабиякий художник, поет, прозаїк, спортсмен, садівник. На все вистачало сил і часу, все робив на високому професійному рівні з величезною віддачею. Умів дружити, умів любити. У 56 років він одружився втретє, і Ельвіра Павлівна, що була молодша за нього на 31 рік, подарувала чоловікові двох дітей – Олену і Андрія. Як Антонову вдалося втримати складний баланс взаємин у трьох родинах, напевно, є своєрідною чоловічою таємницею, але діти і дружини товаришували, а легендарна фігура антоновської фірми Єлизавета Аветівна Шахатуні – лауреат Ленінської премії, орденоносець – була заступником генерального конструктора з міцності. Незвичайна особистість Антонова вражала і притягала не тільки жінок. Його дружбою пишалося багато гідних людей. Депутат, лауреат, орденоносець був щирою людиною, умів подбати про всіх і кожного, радів чужим прозрінням і відстоював їх як свої. Коли готувалися документи до нагородження Антонова другою Золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці за створення «Антея» (першу йому вручили на честь 60-річчя 1966 р.), Олег Костянтинович відмовився на користь свого заступника А. Я. Бєлолипецького. Говорять, що Брежнєв, прочитавши письмову відмову Антонова, дуже здивувався: «У наш час ще трапляються люди, які відмовляються від нагород…»

Любив Олег Костянтинович і робити сюрпризи. Одним із них став крилатий гігант «Антей» – Ан-22, що вразив відвідувачів Всесвітнього салону авіації в Ле-Бурже. «Літаючий собор», «потяг у повітрі», «мегалітак», «нова епоха в літакобудуванні» – які тільки епітети не придумували захоплені журналісти. Таке ж враження справив у світі і «Руслан» – Ан-124 (1985 p.), останній літак, створений під керівництвом Антонова. Потім поголос розніс легенду про те, що конструктор зашифрував у його назві абревіатуру слів «Русский лайнер Антонова». Цьому велетню лише стоянка потрібна розміром з футбольне поле. Усередині кожного з чотирьох двигунів людина може стояти на повний зріст. У кабіни льотчиків і змінного екіпажу треба дертися сходами на висоту третього поверху. Він здатний піднімати в повітря вантаж вагою 150 тонн. Фахівці вважають, що втілена в «Руслані» конструкторська думка настільки випередила час, що цей літак буде вважатися сучасним іще років 20—30.

В останні роки життя здоров'я все частіше підводило генерального конструктора. 1979 р. він переніс складну операцію з видалення пухлини кишечника, 1982 р. різко загострився туберкульозний процес у легенях. Але не це підкосило Олега Костянтиновича, а людська заздрість і підлість. Хтось після першого випробування «Руслана» написав анонімку, почалися розгляди «у верхах». Емоційний Антонов, який завжди болісно сприймав несправедливість, помер 4 квітня 1984 р. від інсульту.

Ім'я видатного конструктора продовжує жити не тільки в літаках, створених за його особистої участі: його носить і молодша сестричка «Руслана» – «Мрія» – Ан-225, розроблена генеральним конструктором П. В. Балабуєвим. У салоні Ле-Бурже цей супергігант з'явився, несучи на спині космічний корабель багаторазового використання «Буран». «Видовище надзвичайне, такого ще не було, – писали французькі журнали. – Це літаючий ангар, у який можна запхати що завгодно – усе влізе… В Антонова з'явилися талановиті послідовники, цілком гідні покійного конструктора. Це вже не школа – це справжній університет конструювання».

Бандера Степан Андрійович

(народ. 1909 р. – пом. 1959 р.)

Український політичний діяч, один із лідерів Організації українських націоналістів, керівник українського національного опору (1939—1954рр.).

Степан Бандера – значна й суперечлива особистість в історії України. Його ім'я з ненавистю вимовляли польські й німецькі окупанти, а для радянської влади «бандерівці» стали втіленням найнебезпечніших і запеклих злочинців. Це слово на довгі роки ввійшло у мову народів, які населяли СРСР, і оцінювалося нарівні із «сепаратистами», «націоналістами» і навіть «фашистами». Породжене в надрах радянської пропагандистської кухні поняття «бандерівщина» успішно впоралось із завданням розколу українського народу на «своїх» і «чужих». І навіть у сучасній Україні воно продовжує виконувати таку функцію. Одні вважають Степана Бандеру визволителем і борцем за незалежність, інші – терористом, який для досягнення своїх цілей не щадив мирного населення.

Майбутній лідер ОУН народився 1 січня 1909 р. у селі Старий Угринів Калуського повіту Галичини, що входила тоді до складу Австро-Угорської імперії, у сім'ї греко-католицького священика. Степан був другою дитиною. Крім нього, у батьків – Андрія і Мирослави Бандер – було ще шестеро дітей.

Якщо родичі з боку батька займалися землеробством і політикою не цікавилися, то з боку матері було чимало свідомих борців за права українців: Павло Глодзинський, дядько Степана, був одним із засновників «Маслосоюзу» і кредитного товариства «Сільський господар». Ще один дядько, Ярослав Веселовський, став депутатом Віденського парламенту.

Степан ріс у будинку, де панувала атмосфера українського патріотизму, живих національно-культурних традицій. Його батько брав активну участь у відродженні Української держави в 1918—1920 pp., був депутатом парламенту Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

На той час хлопчику виповнилося 10 років, і варто було подумати про гімназію. Початкову освіту він здобув удома за допомогою матері і прихожих учителів, а 1919 р. склав вступний іспит до класичної гімназії м. Стрия.

Степан міг учитися лише завдяки матеріальній допомозі діда і бабусі. До тієї ж гімназії пішли його брати і сестри. На канікулах вони працювали в господарстві батька, а під час навчання – у діда. 3 14 років Степан заробляв власні гроші, даючи уроки молодшим гімназистам. Навчання в гімназії проходило під наглядом польської влади, але деякі вчителі змогли вкласти в обов'язкову програму український національний зміст.

Однак головне патріотичне виховання гімназисти діставали в шкільних нелегальних молодіжних організаціях. У той час серед підлітків популярною була організація «Пласт» (на зразок скаутських). Звичайно, і Бандера не міг її оминути. Кілька років через слабке здоров'я його не приймали в «пластуни». Він завзято тренувався, зміцнював здоров'я і нарешті був зарахований до загону ім. Ярослава Осмомисла. «Пласт» займався підготовкою підлітків до майбутньої збройної боротьби за незалежність України, патріотичним вихованням і поширенням забороненої літератури.

1927 p., успішно закінчивши гімназію, Степан мав намір поїхати на навчання до Української господарської академії в Поде-брадах (Чехословаччина), але не зміг одержати паспорт для виїзду. Довелося залишитися вдома на рік. У рідному селі займався господарством і культпросвітньою діяльністю: керував театральним гуртком і хором, заснував військово-спортивне товариство «Луг», брав участь в організації кооперативу. Міцна сільська школа в Старому Угринові з'явилася теж завдяки старанням Бандери.

На той час Степан уже був членом Української військової організації (УВО), утвореної в 1920 р. із загонів Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. За дорученням УВО Бандера вів пропаганду в рідному і сусідніх селах. У стихію підпільної роботи він занурився, ледь вступивши на агрономічний факультет Львівського політехнічного інституту. Хоча Степан чесно намагався навчатись, диплом інженера-агронома він так і не отримав: перешкодила політична діяльність і арешт.

1929 р. завершився процес об'єднання всіх націоналістичних організацій Західної України в єдину Організацію українських націоналістів. Провідником (керівником) ОУН був обраний Євген Коновалець, а створена раніше УВО ввійшла до ОУН як один з підрозділів. Членом нової організації Бандера став з початку її існування. Уже маючи досвід революційної діяльності, він керував поширенням підпільної літератури, яку друкували за межами Польщі. На цей період припадають його перші арешти, що стали школою політичної боротьби.

Незабаром Степан Бандера ввійшов до складу Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН, посівши посаду секретаря відділу пропаганди в Західній Україні. Він дійсно підніс пропаганду національної ідеї на високий рівень. Почалися масові акції, що мали на меті пробудження політичної активності народу. Зокрема, Бандера задумав і провів «Шкільну акцію», коли учні викидали зі шкіл польські герби і прапори, відмовлялися відповідати польською мовою і бойкотували вчителів-поляків. «Антимонопольна акція» являла собою відмовлення українців купувати горілку і тютюн. ОУН закликала: «Геть з українських сіл і міст горілку і тютюн, тому що кожен гріш, витрачений на них, збільшує фонди польських окупантів». Польські газети негайно подали це як черговий доказ українського антисемітизму: адже власниками питних закладів, як правило, були євреї.

Для проведення таких акцій були потрібні чималі кошти. Тому бойовики ОУН, перебуваючи у стані війни з польською державою, часто грабували банки і поштові відділення. При цьому іноді гинули випадкові перехожі. Звичайно, такі дії завдавали удару по іміджу організації. Зрозумівши це, Степан Бандера заборонив акції експропріації. Вирішено було зосередитися на політичній пропаганді.

На початку 1933 р. конференція Проводу ОУН у Празі затвердила Степана Андрійовича на посаді крайового провідника. Почалася серйозна робота з розширення структури ОУН і організації підпільного навчання кадрів. Щоб іще раз нагадати про цілі боротьби з режимом, було проведено серію каральних акцій проти представників польської влади. Два найбільш відомі політичні вбивства того часу набули широкого розголосу у світі. 21 жовтня 1933 р. 18-річний студент Микола Лемик убив співробітника радянського консульства у Львові О. Майлова, заявивши, що прийшов помститися за голодомор в Україні, улаштований більшовиками. Цим політичним убивством керував особисто Бандера. Суд над Лемиком дав можливість стверджувати, що голод в Україні – дійсний факт.

Ще однією жертвою помсти ОУН став міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький. Рішення про його усунення було прийнято на спеціальній конференції ОУН у Берліні, де був присутній Андрій Мельник, представник Проводу українських націоналістів, і крайовий провідник Степан Бандера. Убивство було актом відплати за проведену в 1930—1932 pp. під керівництвом Пєрацького операцію «пацифікації» (умиротворення), коли внаслідок дій польської поліції й армії було зруйновано і спалено сотні сіл, убито кілька тисяч жителів Галичини і Волині. План замаху розробив Роман Шухевич, приводив його в дію Микола Лебідь, загальне керівництво здійснював Степан Бандера. Організатора і виконавця замаху було арештовано, а крім них – іще 10 осіб, обвинувачених у підготовці злочину.

Два роки тривало слідство. Бандеру тримали в окремій камері закутим у кайдани. На суді у Львові обвинувачувані відмовлялися говорити польською мовою, віталися словами «Слава Україні!» і перетворили зал процесу на трибуну пропаганди ідей ОУН. Степана Бандеру, Миколу Лебедя і Ярослава Карпинця суд засудив до страти. За амністією, оголошеною раніше, вищу міру замінили на довічне ув'язнення. Кілька спроб підготувати втечу Бандери з в'язниці не мали успіху. За ґратами він просидів до 1939 р. Коли Німеччина напала на Польщу, містечко, в якому була в'язниця, було бомбардоване. Тюремна охорона розбіглась, а Степана Бандеру випустили з камери звільнені в'язні-українці.

Опинившись на волі, Бандера приїхав до Львова. За кілька днів до цього місто було зайняте Червоною Армією. Спочатку перебувати там було відносно безпечно. Протягом декількох тижнів відбувалася розробка стратегії майбутньої боротьби. Продумувався план дій у разі масових репресій і депортацій радянськими військами населення України.

НКВС уже під час львівського процесу 1936 р. виявляв цікавість до ОУН і самого Бандери. Адже тоді Степан Андрійович заявив: «ОУН бореться з більшовизмом тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність… Більшовики застосовують методи фізичного знищення – масові розстріли і голод, тому і ми в боротьбі з ними застосовуємо фізичні методи».

Тепер організації випала реальна можливість показати, що вона виступає проти будь-яких окупантів України, чию б форму вони не носили. Після звільнення з польських в'язниць більшості оунівців почалося формування густої мережі ОУН по всій Україні, налагодження широкомасштабної діяльності. Незабаром Бандера прибув до Кракова для узгодження подальших планів. Було потрібне також термінове лікування хвороби суглобів, що загострилась у в'язниці. Довелося нелегально перетинати радянсько-німецьку демаркаційну лінію.

На той час в організації були внутрішні конфлікти: між молодими і більш досвідченими, між керівництвом, що комфортно живе в еміграції, і основною масою членів ОУН, що працювали за умов підпілля і поліцейського переслідування.

Лідер ОУН Євген Коновалець, використовуючи свій дипломатичний і організаційний талант, умів гасити суперечності. Загибель його 1938 р. у Роттердамі стала важкою втратою для націоналістичного руху. Спадкоємцем Коновальця став його найближчий соратник, полковник Андрій Мельник – людина добре освічена, стримана і толерантна. Подальші події прийняли драматичний оборот для українського національно-визвольного руху.

Після нарад у Кракові і Відні Бандеру було делеговано до Рима для переговорів з Мельником. Головна розбіжність між Проводом ОУН і Крайовою екзекутивою полягала в стратегії національно-визвольної боротьби. Бандера і його однодумці вважали за необхідне підтримувати контакти з усіма воюючими сторонами, не зближаючись ні з яким угрупованням, розраховуючи лише на власні сили, оскільки в незалежності України не був зацікавлений ніхто. Фракція Мельника вважала, що потрібно робити ставку на Німеччину.

Не зумівши домовитися, кожне з двох угруповань проголосило себе єдиним законним керівництвом ОУН. Надалі антагонізм між ними досяг такого загострення, що вони нерідко боролись одне проти одного з такою жорстокістю, як і проти ворогів України.

Ставлення німецького керівництва до ОУН було суперечливим. Користуючись цим, бандерівцям удалося створити «Легіон українських націоналістів», що складався з двох батальйонів – «Нахтіґаль» (соловей) і «Роланд». Німці планували використовувати їх у підривних цілях, а Бандера сподівався, що вони стануть ядром майбутньої української армії.

30 червня 1941 p., відразу ж після відступу Червоної Армії, Національні збори у Львові проголосили Акт відновлення Української державності. Було утворено український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецьком. Слідом за фронтом на схід було відправлено загони ОУНівців по 7—12 осіб (усього близько 2 тис. осіб), що мали формувати українські органи самоврядування на захоплених німцями територіях.

Німеччина, однак, зовсім не була зацікавлена в незалежній Україні. Гітлер доручив Гіммлеру терміново ліквідувати «бандерівську диверсію». До Львова негайно прибула команда СД і спецгрупа гестапо. Стецька і Бандеру заарештували. Українські батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд» було розформовано, їхніх командирів арештовано.

Нацисти кинули до концтаборів і в'язниць сотні українських борців за незалежність. Почався масовий терор. У концтаборі Освенцім були по-звірячому замучені брати Степана Бандери – Олекса і Василь. Декількома місяцями раніше органами НКВС у Львові був арештований і пізніше розстріляний і батько – Андрій Бандера. Сестер Марту й Оксану відправили на вічне поселення в Красноярський край.

Бандера пробув у таборі Заксенхаузен до кінця 1944 р.

Восени 1942 р. з партизанських загонів бандерівців, мельниківців і «Поліської січі» було сформовано Українську повстанську армію (УПА) на чолі з Романом Шухевичем. УПА вела боротьбу з радянськими військами, червоними партизанами, польською армією і фашистами.

Відчувши на своїй шкурі силу УПА, німці почали шукати в ній союзника проти Москви. У грудні 1944 р. Бандеру і декілька його сподвижників було звільнено. Йому так і не вдалося потрапити до України. Центральні органи ОУН розташували на заході Німеччини. На засіданні ради керівництва Степана Андрійовича було обрано керівником закордонної частини ОУН. На конференції 1947 р. Бандеру обрали керівником усієї Організації українських націоналістів. На той час у закордонних частинах виникла опозиція Бандері. Йому дорікали за диктаторські нахили і неокомуністичну ідеологію. Після тривалих дискусій Бандера подав у відставку і збирався їхати до України. Однак відставку прийнято не було. Ще двічі – у 1953 і 1955 pp. – конференції ОУН обирали його головою керівництва.

Після війни родина С. Бандери опинилася в зоні радянської окупації. Під вигаданими іменами його дружина і двоє дітей ховалися від агентів КДБ. Часто родина недоїдала, діти росли хворобливими. З початку 1950-х pp. мати з дітьми оселилася в маленькому селі Брайтбрун. Тут Степан міг бувати частіше; незважаючи на зайнятість, батько приділяв час для занять з дітьми українською мовою. 1954 р. родина переїхала до Мюнхена, де вже жив Степан Андрійович.

В останні 15 років життя Степан Бандера опублікував велику кількість теоретичних праць, у яких аналізувалася політична ситуація у світі, у СРСР, в Україні, намічалися шляхи подальшої боротьби.