Гонгадзе Георгій Русланович

(народ. 1969 р. – пом. 2000 р.)

Журналіст, керівник Інтернет – проекту «Українська правда». Зник у вересні 2000р., що стало резонансною подією у політичному житті України.

У суботу 16 вересня 2000 р. пізно ввечері зник керівник проекту «Українська правда» Георгій Гонгадзе. О 22.20 він вийшов із будинку на бульварі Лесі Українки й попрямував додому. Його чекали дружина й двоє трирічних дочок – Нана та Саломе, – але додому він так і не з'явився.

Інтернет-сайт «Українська правда» повідомив, що вони пам'ятають спроби залякати Георгія людьми, які представлялися співробітниками міліції. Тоді Георгій був змушений звернутися з відкритим листом щодо стеження за ним до Генерального прокурора України.

20 вересня журналісти «Української правди» почали акцію «Знайти журналіста!».

28 листопада лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз продемонстрував аудіозапис телефонної розмови, що нібито відбулася між президентом України Леонідом Кучмою й міністром МВС Юрієм Кравченком. Із запису випливало, що президент Кучма наказав «украсти» Георгія Гонгадзе. Запис зробив колишній офіцер охорони президента України М. Мельниченко.

15 грудня в Києві з ініціативи громадських організацій України почалася акція «Три місяці без правди».

Хто такий Георгій Гонгадзе, чиє ім'я зараз є символом для всіх тих, хто шукає правди та вірить у справедливість?

Мати Георгія Гонгадзе Леся Корчак народилася у Львові. Вона познайомилася з молодим, красивим грузином Русланом Гонгадзе, який був випускником архітектурного факультету Тбіліського політехнічного інституту. Наприкінці 60-х pp. він примкнув до дисидентських кіл та підтримував відносини з Мерабом Костава й Звіадом Гамсахурдіа. А весілля молодих Лесі та Руслана грали й у Львові, і в Сачхері – невеликому містечку в Грузії.

Син Георгій народився в Тбілісі 21 травня 1969 р. У три роки Гія пішов у дитсадок. Цікаво, що до двох років він мовчав, а потім, за словами мами, заговорив відразу чотирма мовами – грузинською, українською, польською, російською.

Із батьком Георгія вони рано розлучилися, проте підтримували добрі стосунки. Георгій завжди любив свого батька.

У школі Гія мав добру репутацію. Крім того, він ходив на танці, на малювання, на плавання. А тренер із легкої атлетики олімпійська чемпіонка Ніна Думбадзе переконувала маму, що в сина може бути відмінне майбутнє в спорті. Коли Гія був на спортивних зборах, то отримані талони на їжу, які тоді давали спортсменам, міняв на готівку й приносив додому. Після десятого класу, віддав мамі свій атестат зрілості зі словами: «Він твій!»

Після закінчення школи Георгій вступив до Тбіліського інституту іноземних мов на вечірнє відділення, а вдень працював слюсарем у тепловому господарстві, і продовжував займатися спортом. Потім його було призвано до лав Збройних Сил. Службу він проходив у Туркменістані, під Ашхабадом, – хлопців готували до Афганістану.

Закінчував здобуття вищої освіти Георгій вже на філологічному факультеті університету ім. І. Франка у Львові на романо-германській кафедрі.

Коли в квітні 1989 р. у Тбілісі почалися народні виступи за вихід із СРСР, Георгію залишалося служити ще місяць. Він рвався на батьківщину, й цікавим фактом є те, що командир відпустив його раніше строку.

Поруч із батьком Георгій був на барикадах, вступив до Народного фронту Грузії. Разом із батьком, відомим депутатом парламенту, він займався політичною роботою.

Пізніше, коли 3. Гамсахурдіа став президентом Грузії, Руслан Гонгадзе попав у немилість і навіть був занесений до списків «ворогів грузинської нації». Тому, коли у грудні 1991 р. в Тбілісі почалося повстання проти Гамсахурдіа, Гія кинув навчання у Львові й знов приїхав до рідного міста, щоб захистити честь та добре ім'я батька. Пані Леся теж допомагала опозиціонерам: готувала їжу, доглядала за пораненими…

Пізніше батько Георгія Руслан Гонгадзе в результаті перенесених стресів тяжко захворів; він змушений був переїхати до Києва, лікувався тут в онкологічному диспансері.

На сороковий день після смерті батька Гія виїхав у Сухумі, бо давно хотів зняти документальний фільм про війну в Абхазії. Він дістав відеокамеру й знімав матеріали для фільму «Біль моєї землі». Георгій не тримав у руках зброї та не брав участі в бойових діях, але все-таки потрапив під обстріл на передовій. Коли його принесли додому всього забинтованого, мати знепритомніла. Лікарі нарахували в нього на тілі 26 ран.

Його командир розповів, що Гія намагався винести з поля бою двох поранених. А в аеропорту хотів поступитися своїм місцем у літаку тяжкопораненому. Його, на щастя, встигли вивезти в Тбілісі. Як потім виявилося, це був останній літак із Сухумі.

Виходити його було дуже важко. Тоді у Тбілісі не було бинтів, води, півроку не бачили хліба…

Про «українське життя» Георгія можна розповісти таке. З кінця 80-х pp. Георгій стає частим гостем Львова. Спочатку – як представник інформаційного центру Народного фронту Грузії. У вересні 1990 р. він одружився з галичанкою Мар'яною (Мирославою) та перевівся на філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Він брав участь у всіх акціях Народного руху та Студентського братства.

Уже потім, знову в Україні, Георгій як журналіст працює у львівській організації Народного руху. Після розвалу СРСР він співробітничає з низкою українських ЗМІ й стисла хронологія цього співробітництва така:

1991 р. – позаштатний журналіст газети «Пост-Поступ» (м. Львів);

1992—1993 pp. – керівник та ведучий програми «Монітор» на Львівському телебаченні;

1993—1994 рр. – головний режисер творчого об'єднання «Центр Європи»;

1995—1997 pp. – ведучий програм «Параграф», «Вікна-плюс», «Вікна-новини» Міжнародного медіа-центру;

1998 р. – ведучий телерадіокомпанії «Гравіс».

1999—2000 pp. – керівник інформаційної служби «Вільна хвиля» радіо «Континент».

Георгій Гонгадзе був автором документальних фільмів «Біль землі» (1993 p.), «Тіні війни» (1994 p.), «Колиска» (1995 p.), «Охоронці мрії» (1996 p.).

Мережевий проект «Українська правда», під керівництвом Гонгадзе, з'явився 17 квітня 2000 p., наступного дня після ініційованого Леонідом Кучмою всеукраїнського референдуму про посилення влади президента за рахунок парламенту.

Особиста політична позиція авторів «Української правди» представлялася радикально-демократичною, що, однак, не заважало Гонгадзе давати на сторінках свого видання слово політикам центру й лівої опозиції, зокрема лідерам соціалістів.

Газета жорстко критикувала політику Л. Кучми, та центральною мішенню критики журналістів і самого Гонгадзе став депутат Верховної Ради Олександр Волков, мільйонер, один із спонсорів переобрання Л. Кучми.

Гонгадзе не був лідером опозиції – він займався політичною журналістикою. У жовтні 1999 р. під час ток-шоу «Епіцентр» президента Кучму вивели з рівноваги питання Гонгадзе про причини корупції української влади.

Коли у вересні 2000 р. Георгій Гонгадзе зник, то відразу виникло багато версій цієї події. Через два місяці у Таращанському лісі було знайдено обезголовлений труп чоловіка, який за припущенням міг бути тілом загиблого журналіста. Поруч було знайдено сріблений браслет, талісман і перстень, що, як підтвердила дружина журналіста Мирослава, належали Георгію Гонгадзе.

18 грудня після упізнання тіла Мирослава Гонгадзе заявила, що існує велика ймовірність, що тіло належить її чоловікові, Георгію Гонгадзе. М. Гонгадзе відзначила, що їй надали можливість у складі експертної комісії «оглянути те, що залишилося від тіла», що було знайдено в Таращі. Вона тоді розповіла, що «дуже складно сказати, що це таке», тому що «упізнанню воно ніяк не підлягає». За словами М. Гонгадзе, тіло можна упізнавати тільки окремими частинами.

У листопаді 2000 р. лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз обнародував аудіозаписи, зроблені в кабінеті президента України Леоніда Кучми офіцером охорони Миколою Мельниченком, на яких президент нібито говорить із головою Служби безпеки України Леонідом Деркачем і міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком про необхідність усунення журналіста. Кучма тоді стверджував, що записи сфабриковані.

На підставі цих записів тодішня українська опозиція, очолювана Юлією Тимошенко й лідером соціалістів Олександром Морозом, обвинуватила президента України в причетності до вбивства Георгія Гонгадзе.

У липні 2001р. Георгій Гонгадзе посмертно нагороджений премією Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) за внесок у розвиток журналістики й демократії. Урочиста церемонія вручення відбулася в Парижі. Премію одержала вдова журналіста Мирослава Гонгадзе. «Георгій боровся за свободу слова й права людини на Україні. Він міг би багато зробити, але його знищили. Ця премія є належною оцінкою його діяльності», – заявила тоді Мирослава Гонгадзе.

Керівник «Української правди» Альона Притула, коментуючи цю нагороду, сказала, що зараз, після його смерті, Україна й ЗМІ країни вже не такі, як були до вересня 2000 р. Своєю загибеллю Георгій згуртував журналістів і змусив владу слухати пресу.

Після зустрічі з Президентом України Віктором Ющенком у лютому 2005-го Леся Гонгадзе заявила, що його дезінформують у справі Гонгадзе, що вона більше не буде спілкуватись із прокуратурою, тому що не довіряє їй.

У квітні 2005 р. до Києва приїхала Мирослава Гонгадзе, яка з квітня 2001 р. одержала в США статус політичного біженця й працює на радіо «Голос Америки».

На зустрічі з дружиною загиблого журналіста Віктор Ющенко запевнив: силовики докладуть усіх зусиль для розкриття вбивства Георгія. «Перший етап на сьогодні вже завершено, слідству відомі імена безпосередніх виконавців. Друга частина – вийти на замовників», – наголосив Віктор Ющенко.

Президент запевнив, що розкриття справи Гонгадзе – це питання його честі.

Мирослава Гонгадзе переконана в необхідності експертизи плівок майора Мельниченка, і, насамперед, тієї частини, що стосується вбивства її чоловіка. «Це має бути нове розслідування, з новими українськими слідчими й із залученням інших міжнародних експертів», – упевнена М. Гонгадзе.

Нині у суспільстві обговорюються багато версій щодо вбивства журналіста. Існують припущення й про участь деяких співробітників ФСБ Росії. Резонансною подією стало самогубство Юрія Кравченка, котрий, як вважають, мав відношення до цієї справи.

За словами нинішнього голови МВС Юрія Луценка, Георгія Гонгадзе вбили, щоб залякати інших. Тоді, 1999 p., після перемоги «Кучма-2», у суспільстві була жахлива депресія. Мало хто з політиків і громадських активістів вірив у те, що схему волковського «Соціального захисту» щодо фальсифікації виборів може бути найближчим часом переборено. Країна йшла до диктатури. Опиралися тільки безстрашні журналісти, серед яких і Георгій, що прославився своїми виступами на радіо «Континент», декількома сміливими статтями в «Гранях» і викликом режиму в «Українській правді». Його вбивство було задумано як урок для інших. До честі українського суспільства, ця справа стала сигналом для повстання.

Під Таращею стоїть пам'ятний хрест Георгія, на якому написано: «Його життя стало ціною пробудження України».

Грінченко Борис Дмитрович

(народ. 1863 p. – пом. 1910 p.)

Видатний письменник, педагог, лексикограф, фольклорист, редактор, видавець, громадсько-культурний діяч, організатор і голова «Просвіти» в Києві. Автор найбільш повного 4-томного тлумачного «Словаря української мови» (1907—1909 pp.).

Як тільки не називали Бориса Грінченка! І просто вчителем, і зразком для наслідування, і пророком, і «левітом храму України», і навіть апостолом. Але всіх порівнянь і похвал украй мало, щоб передати в них простий подвиг, звершений людиною, «яка тримала руку на пульсі сучасного життя, була переконана, що рідна мова – це не мертве слово, а рідна школа – це право людини…»

Дитинство Бориса, який народився 9 грудня 1863 p., минало на хуторах Вільховий Яр і Кути (Долбине) Харківської губернії. Батько його, відставний штабс-капітан Дмитро Якович Грінченко, був збіднілим малоросійським поміщиком, мати, Поліксенія Миколаївна Литарева – дочкою російського полковника. Родина жила дуже бідно, і «жменька цукру чи бублик були для дітей великою розкішшю. Так само, як і цілі чоботи». Однак батьки хотіли спрямувати своє потомство на «поміщицький» шлях і тому насамперед категорично забороняли дітям уживати «мужицьке наріччя». Маленький Боря говорив спочатку винятково «по-шляхетному» і, як сам згодом згадував, ріс, схиляючись «до московських патріотичних тенденцій шовіністичного кольору». Років у п'ять він навчився грамоти і, сховавшись у лісі, подалі від чужих очей, читав усе, що потрапляло до рук, не перебираючи. Але серед безлічі романів і газет, розрахованих на невибагливого читача, траплялись і класики літератури: В. Скотт, Дж. Г. Байрон, В. Гюґо, М. Гоголь, О. Пушкін, М. Некрасов, О. Кольцов, – які й стали першими вчителями хлопчика. Зрідка в журналах він натрапляв і на українських авторів, статті про Україну і чумаків. Але понад усе зворушили уяву Борі образи Тараса Бульби й Остапа Бульбенка і їхня боротьба за козацьку волю.

Уже в шість років ця жадібна до знань дитина почала займатися творчістю. На світ з'являлися численні власні «журнали» з його віршами, розповідями, «науковими статтями», зрозуміло, російською мовою. Ними Боря постійно набридав батькам «і дідові Андрію – старому пічнику, який жив у Грінченків зі своєю сліпою бабою Галькою». Коли підросли молодші брат і сестри, вони теж були змушені стати читачами і слухачами.

Перша зустріч хлопчика з українською культурою відбулася в селі біля хутора, куди йому заборонено було ходити. У селян він навчився рідної мови, познайомився з поетичною народною творчістю, обрядами. Потім, уже під час навчання в Харківському реальному училищі, він почув, як якась пані похвалила українську мову і Т. Шевченка. Удома він випадково натрапив у батьківській скрині на «Кобзар» і був приголомшений силою могутнього слова. «Трупи встали й очі відкрили», – так згадував Грінченко про пережите тоді потрясіння. І пішло… Борис почав писати українською вірші, повісті, драми і навіть уклав український словник, а журнали для товаришів-школярів складав уже двома мовами; ходив по селах і збирав народні пісні та перекази. Над ним постійно сміялися, іноді – карали, але він не звертав на це уваги.

Борі було 13 років, коли він раз і назавжди закохався в українську мову. І тепер хлопчик увесь час проводив у пошуках і читанні творів І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, М. Куліша й інших авторів. Але якщо це читання стало систематичним і вдумливим, то інше сміливо можна було назвати мішаниною. То його потягне до літературної критики, і він зачитується Писаревим і Бєлінським, то зацікавиться історією і не мислить життя без Шашкова і Шерра… Борис жадібно прагнув до знань. У 15 років до його рук потрапили праці соціалістів. Він захопився революційною ідеєю, не зовсім розуміючи, що вона являє собою, і поплатився за це. Спочатку його відчислили з училища, а потім заарештували. Обіцяли відпустити відразу, як тільки скаже, від кого одержав книгу недозволеного змісту, але гордий юнак мовчав як риба. Ім'я К. Філіппова, революціонера-активіста, було назване лише через півтора місяця, коли вже хворий на туберкульоз у сирій холодній камері Грінченко довідався, що той виїхав із міста. Під тиском віце-губернатора Бориса відпустили за умови річного перебування під батьківським наглядом.

Молодий Грінченко, якого батько хотів віддати у військову службу, не бажав підкорятися батьківській волі. Він пішов з дому і влітку 1881 р., не без допомоги того ж віце-губернатора, екстерном склав іспит на сільського вчителя. А поки чекав місця, працював писарем у Харківській казенній палаті за 10 карбованців на місяць. Цих грошей саме вистачало на оплату житла, чай із хлібом та іноді – на яку-небудь одну страву в їдальні. Бентежна душа юнака не знаходила спокою: він хотів бути корисним для свого народу, а доводилося скніти над чиновницькими паперами. Весь вільний час Борис присвячував самоосвіті, тому що у зв'язку з «революційним» минулим шлях до офіційної освіти був для нього закритий. У листопаді того ж року він таки отримав призначення в село Введенське і з оптимізмом став до роботи. «Школа – це маленький будиночок… у ньому 2 зламані парти, вибите скло, зірвана підлога і страшенний холод. Книжок немає жодної», – скаржився учитель-початківець близькому другу І. Зозулі. Але відразу сам бадьоро додавав: «Будемо боротися з несприятливими випадками і всілякими перешкодами, що трапляються на нашому шляху». До того ж Борис у 1883 р. пов'язав своє життя з прекрасною дівчиною, теж учителькою і письменником-початківцем Марією Миколаївною Гладиліною (писала під псевдонімом М. Загірна, а пізніше – М. Чайченко). У них народилась єдина дочка Настя. Перешкод на шляху родини траплялося чимало, і Грінченки переїжджали з місця на місце стільки ж, скільки і працювали. Через обвинувачення місцевого попа-шовініста в «українофільстві» й іншій «агітації» за Борисом було встановлено стеження. Але в цих частих переїздах була й своя користь: «…того, що шукав [український лексичний і фольклорний матеріал], мав достатньо» – колекція для досліджень Бориса постійно поповнювалася. І він усього себе віддавав роботі, вже в 20 років сказавши слова, гідні навченого роками чоловіка: «Справи, справи – аж голова біла». Таким Борис Дмитрович і залишився у спогадах друзів і пам'яті народу – людиною, яка, за словами М. Чернявського, «більше працювала, ніж жила».

За час свого вчителювання Грінченко найдовше затримався в селі Олексіївка, де в 1887—1893 pp. викладав у приватній школі X. Д. Алчевської, чиї педагогічні погляди збігалися з його власними. За сприяння цієї видатної жінки в Бориса була можливість успішно працювати в спокійних умовах. Він виявив неабиякі здібності педагога, і «сільський люд гаряче полюбив його, діти бігли до школи, як на свято». Адже вчитель багато уваги приділяв особистості дитини, шукав підхід до кожного свого учня і першою метою ставив не втовкмачування певних знань, а «пробудження, розвиток і зміцнення мислячої сили». Грінченко вчив дітей насамперед мистецтву думати й аналізувати і бачив у цьому запоруку гармонійного розвитку особистості. І, працюючи в період заборони навчання і видання книг українською мовою, він наполягав саме на її чільній ролі в майбутньому нації поряд із упровадженням нових прогресивних знань. У різні роки кілька своїх праць Борис Дмитрович присвятив питанням освіти і педагогіки. Це методичний посібник «Українська граматика для навчання читанню і письму» і хрестоматія «Рідне слово», якими користувалися і в перші роки після Жовтневої революції, а також роботи «Яка тепер народна школа на Україні» (1896 р.) і «На безпросвітному шляху. Про українську школу» (1907 p.).

Треба сказати, що на професійному рівні Грінченко-поет почав писати ще в 17-літньому віці, коли послав деякі свої вірші І. Нечую-Левицькому, який їх схвалив і помістив у галицькому журналі «Мир». З того часу Борис Дмитрович систематично публікувався в різних українських виданнях й окремих книжечках під псевдонімом Іван Перекотиполе і Василь Чайченко. Серед його літературної спадщини ліричні вірші (збірник «Під хмарним небом», 1894—1895 pp.), розповіді та повісті, зібрані в тритомнику «Твори Василя Чайченка», побутові, історичні та комедійні п'єси («Непокірний», «Хмари нагнало», «За батька»), дитячі розповіді («Ксенія», «Дзвоник», «Іспит», «Грицько»). Їх створення Грінченко вважав «обов'язком, який подобається йому». Автор настільки вживався у світ дитини, дивився на навколишню дійсність її очима, що кожне з оповідань вражало читача вірогідністю переживань дитячої душі. Перу Грінченка належать численні переклади і літературні спрощення для простих людей кращих творів світових класиків (зокрема Гомера, Шекспіра, Скотта, Гюґо, Мольєра, Шіллера), педагогічні, етнографічні, історичні, публіцистичні і критичні статті.

Грінченко-письменник виявив себе не тільки як небуденно мислячий автор, але і як тонкий психолог, і просто як людина, у якої душа болить за рідний народ. Він усе життя активно відстоював ідею національного руху, яку втілив у повісті «Сонячний промінь», і вирішував проблему існування української інтелігенції як духовного провідника суспільства, у той час як сама вона не має визначених ідеалів. Цю хворобливу для себе тему Борис Дмитрович розкрив в одному з кращих своїх творів – «На розпутті». У ньому він досліджував потворне явище – параліч волі мислячих людей України. І знайшов однозначну відповідь: причина всьому – брак солідарності українців, як людської, так і національної: «Ми до того не солідарні між собою, до того індивідуальні, що іноді і найпростішої справи спільно не можемо зробити».

Але оскільки письменницька праця доходу не приносила, а навпаки, вимагала витрат (як, наприклад, видання книг для селян), Борис Дмитрович, аби утримувати родину, не залишав казенних посад. Крім роботи вчителем, з 1886 по 1887 р. він був статистиком у Херсоні, а в 1894 р. переїхав до Чернігова, де служив у губернському земському управлінні: спочатку завідував земською оцінкою і народною освітою, а потім став секретарем. У чернігівський період свого життя Грінченко за допомогою мецената Івана Череватенка організував видання значної бібліотечки народно-просвітительських книг, став одним із керівників нелегальної української організації «Чернігівська громада». Він разом з дружиною займався упорядкуванням музею української старовини В. Тарновського. Абсолютно точно охарактеризував Бориса Дмитровича І. Франко, який сказав, що такі люди, як він, «кидаються на всі боки, заповнюють прогалини, латають, піднімають повалене, валять те, що поставлено негаразд, будують нове, шукають способи залучити до роботи більше рук». Грінченко не любив непорядку й лінощів, своїм прикладом він заражав бездіяльних друзів, які ніби чогось чекали, і дорікав їм біблійними словами: «Жнива багато, а працівників мало».

У 1902 р. Борис Дмитрович оселився в Києві, де прожив до самої смерті. Чотири роки він активно займався редакцією першої щоденної української газети «Суспільна думка» (пізніше – «Рада») і журналу «Нова громада». У 1906 р. він став одним із організаторів першого київського товариства «Просвіта». Напівлегальна організація, чиїм керівником був Грінченко, ставила за мету відродження до повноцінного життя рідної мови і традицій, вона займалася навчанням неписьменних, виданням книг українською мовою й іншою просвітительською діяльністю.

Редакційну і керівну роботу Грінченко поєднував із втіленням у життя своєї мрії, яку давно плекав. Кілька років напруженої праці, усі зібрані ним лексикографічні і фольклорні матеріали, помножені на таку ж копітку роботу найвідоміших представників української інтелігенції – М. Костомарова, М. Лисенка, І. Франка, Лесі Українки, О. Русова, – втілилися у справжньому пам'ятнику Борисові Дмитровичу. Ним став найповніший за всю історію країни тлумачно-перекладний «Словарь української мови» (виданий у 1907—1909 pp.), який нараховує 68 тис. слів. Для української науки і культури він мав таке ж значення, як, наприклад, словник Даля для російської або Лінде – для польської: словник зафіксував народну і фольклорну мови й іноземну лексику. Але суспільство безжалісно поставилося до цієї праці, і після першого видання про нього забули майже на півстоліття. Повторне видання відбулося лише в 1950-х pp., але й донині цей словник не втратив своєї лексичної цінності.

В останні роки життя Грінченка, з настанням реакції, посилилися переслідування його як українофіла і політично неблагонадійного. Кілька місяців він провів у в'язниці, де туберкульоз цілком запанував у його і так неміцному організмі. Остаточно підірвали моральні і фізичні сили Бориса Дмитровича смерть замученої царськими поплічниками дочки-революціонерки і важка хвороба онука. У 1910 р. він виїхав на лікування на італійський курорт Оспедалетті, де помер 6 травня.

Поховали великого сина українського народу на батьківщині, у Києві. Бориса Дмитровича Грінченка, приреченого тепер на вічний спокій на Байковому цвинтарі, проводжали в останню путь тисячі людей. Ридала не одна Україна – Білорусія, Польща, Росія, Італія, Франція, Австрія, де його діяльність була широко відома. У труну як символ його великотрудного життя поклали терновий вінець. Грінченка називали не тільки апостолом. Його називали мучеником української землі.

Грушевський Михайло Сергійович

(народ. 1866 р. – пом. 1934 р.)

Видатний український історик, літературознавець, публіцист, письменник, громадсько-політичний і державний діяч, академік Всеукраїнської академії наук і АН СРСР, Голова Української Центральної Ради, перший Президент України.

«Грушевський на посту Голови Центральної Ради справді був главою і ментором усього зібрання депутатів. Він стояв непомірно вище них за своєю освітою, європейським тактом і вмінням керувати засіданнями. Ставлення членів Ради до Грушевського було надзвичайно поважливим: його називали «професором», «батьком» і навіть «дідом». Невисокий на зріст, рухливий, із великою сивою бородою, в окулярах, із блискучим поглядом з-під густих брів, що нависли, у своєму кріслі голови він нагадував казкового діда-Чорномора…» – так писав про видатного лідера української революції депутат Малої Ради від опозиційної єврейської партії Гольденвейзер. Безумовно, таке шанобливе ставлення не тільки з боку друзів, але і з боку опонентів Грушевський заслужив усім своїм життям і діяльністю, які він присвятив служінню Україні.

Михайло Сергійович Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 р. в м. Холм Люблінської губернії (тепер Хелм на території Польщі). Його батько Сергій Федорович, нащадок старовинного роду священиків, закінчив Київську духовну академію, служив учителем словесності в місцевій греко-католицькій гімназії. Коли Мишкові було всього чотири роки, батько отримав на Кавказі посаду інспектора (а потім і директора) народних шкіл. Сім'я переїхала до Ставрополя, потім до Владикавказа, а ще пізніше – до Тифліса, де хлопець, який отримав початкову освіту вдома, вступив одразу до третього класу гімназії.

Виховуючись далеко від батьківщини, Михайло, проте, змалку виявляв велику зацікавленість до всього українського – історії, літератури, етнографії. Свою роль у цьому відіграли як дух патріотизму, що панував у сім'ї, так і часті поїздки до діда – священика в подільському селі Сестринінці, який прищеплював хлопчику любов до культури і традицій рідного народу.

Найкращими друзями для Михайла стали книги. Вони живили його дитячі мрії і фантазії, в яких він бачив себе українським літератором і вченим. (До речі, вже перший літературний досвід Грушевського, який відноситься до 1885 p., отримав високу оцінку І. Нечуя-Левицького.) Він зачитувався працями українських істориків – М. Костомарова, П. Куліша, А. Скальковського, М. Максимовича, – першими випусками «Киевской старины» – одного з кращих історичних журналів XIX ст. Майбутнє Михайла вимальовувалося чітко.

1886 р. він вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де його наставником став відомий український історик В. Б. Антонович. Уже на третьому курсі М. Грушевський почав велику працю «Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.». 1891 p. після публікації праця була удостоєна золотої медалі і стала його кандидатською дисертацією. Критики відзначали прекрасне знання джерел і здатність автора до аналізу історичних концепцій.

За протекцією наукового керівника здібного випускника через рік прийняли на кафедру історії для «підготовки до професорського звання». Грушевський склав магістерські іспити, а в травні 1894 р. захистив магістерську дисертацію «Барське староство. Історичні нариси», присвячену історії Поділля XIV—XVIII ст. У цей період свого життя він брав активну участь у діяльності Київської «старої» Громади – організації української інтелігенції.