— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ —

Лікарня магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо

Гаррі настільки зрадів, що вона сприйняла його серйозно, що без вагань зіскочив з ліжка, накинув халат і надів окуляри.

— Візлі, ти теж, мабуть, іди з нами, — сказала професорка Макґонеґел.

Вони пішли за професоркою повз мовчазних Невіла, Діна та Шеймуса, вийшли зі спальні, спустилися ґвинтовими сходами у вітальню, пролізли в отвір за портретом Гладкої Пані й опинилися в залитому місячним сяйвом коридорі. Гаррі відчував, що паніка, яка його охопила, будь-якої миті може перелитися через край. Йому хотілося бігти до Дамблдора й кричати. Вони йшли занадто спокійно, а містер Візлі тим часом стікав кров'ю. А що, як ті ікла (Гаррі намагався не думати про них "мої ікла") були отруйні? Минули Місіс Норіс, що вилупила свої очі-ліхтарі й зашипіла, але професорка Макґонеґел гукнула їй: "Тпрусь!" — і Місіс Норіс шугнула в тінь. За кілька хвилин вони підійшли до кам'яного гаргуйля, що охороняв вхід до кабінету Дамблдора.

— Свистобджілка, — сказала професорка.

Гаргуйль ожив і відскочив убік. Стіна за його спиною розійшлася, відкривши прохід до кам'яних сходів, що безперервно рухалися вгору по спіралі, наче ескалатор. Усі втрьох стали на рухомі сходинки. Стіна за ними знову зійшлася з глухим стукотом, а вони підіймалися догори невеличкими колами, аж поки опинилися перед полірованими дубовими дверима з мідним кільцем у формі грифона.

Хоч уже було далеко за північ, з кімнати долинали голоси. Було таке враження, що до Дамблдора завітало з десяток гостей. Професорка Макґонеґел тричі постукала кільцем-грифоном, і голоси негайно стихли, ніби їх узяли й вимкнули. Двері відчинилися самі собою, і професорка Макґонеґел разом з Гаррі та Роном зайшла.

Кабінет був напівтемний. Чудернацькі срібні прилади стояли на столах спокійно й тихо, замість того, щоб сюрчати, як завжди, й випускати клубочки диму. Портрети колишніх директорів та директорок куняли у своїх рамах. За дверима дрімав на сідалі, сховавши голову під крило, розкішний золотисто-червоний птах завбільшки з лебедя.

— А-а, це ви, професорко Макґонеґел... і... ага. Дамблдор сидів за столом у кріслі з високою спинкою, схилившись над паперами, що їх освітлювали свічки. Мав на собі чудовий халат, гаптований фіолетовими та золотими нитками, накинутий поверх білосніжної нічної сорочки, проте не був заспаний, а його проникливі ясно-сині очі пильно вдивлялися в професорку Макґонеґел.

— Професоре Дамблдор, Поттерові... е-е... наснився страшний сон, — повідомила професорка Макґонеґел. — Він каже...

— То був не сон, — миттєво заперечив Гаррі. Професорка Макґонеґел глянула на Гаррі й спохмурніла.

— Тоді, Поттере, розкажи директорові сам.

— Я... я справді спав... — почав Гаррі, але, попри весь свій жах і розпачливі намагання примусити Дамблдора повірити, був трохи роздратований тим, що директор на нього не дивився, розглядаючи натомість свої переплетені пальці. — Але то не був звичайний сон... усе було насправді... я бачив, як це сталося... — Гаррі набрав повні груди повітря, — ... на Ройового тата... містера Візлі... напала велетенська змія.

Його слова бриніли в повітрі, і через те здавалися безглуздими, навіть смішними. Запала мовчанка, а Дамблдор відхилився й задумливо почав розглядати стелю. Блідий і приголомшений Рон перевів погляд з Гаррі на Дамблдора.

— І як ти це побачив? — спокійно запитав Дамблдор, так само не дивлячись на Гаррі.

— Ну... я не знаю, — доволі сердито буркнув Гаррі. не розуміючи, яке це має значення. — Ніби видіння в голові...

— Ти мене не зрозумів, — так само спокійно додав Дамблдор. — тобто... чи ти пам'ятаєш... е-е... де ти був, спостерігаючи за нападом? Стояв за спиною жертви, чи дивився на цю сцену згори?

То було таке чудернацьке запитання, що Гаррі аж рота роззявив — Дамблдор мовби все знав...

— Я був змією, — пояснив він. — Я бачив це все очима змії.

Якусь мить усі мовчали, а тоді Дамблдор, який тепер дивився на посірілого Рона, запитав чітко й виразно:

— Артур серйозно поранений?

— Так, — рішуче підтвердив Гаррі... Ну чого вони всі такі повільні на підйом, невже не розуміють, що стікає кров'ю людина, котру проштрикнули гострющими іклами? І чому Дамблдор навіть не хоче на нього глянути?

Але Дамблдор так рвучко встав, що Гаррі аж підстрибнув. Директор звернувся до одного старого портрета, що висів аж під стелею.

— Еверарде? — покликав він його. — І ти, Діліс, теж!

Чарівник з пожовклим обличчям і коротким чорним волоссям, а також літня чаклунка з довгими срібними кучериками миттєво розплющили очі, хоч перед тим, здавалося, спали непробудним сном.

— Ви все чули? — запитав Дамблдор.

Чарівник кивнув головою, а чаклунка сказала: — Авжеж.

— Той чоловік рудий і носить окуляри, — додав Дамблдор. — Еверарде, мусиш здійняти тривогу. Дивися тільки, щоб його знайшли відповідні люди.

Обоє вклонилися й зникли зі своїх рам, але замість з'явитися на сусідніх картинах (як це зазвичай бувало в Гоґвортсі), їх просто не стало. Одна рама була тепер цілком порожня, хіба що з темною завісою на задньому плані, а на другій залишилося чудове шкіряне крісло. Гаррі помітив, що й багато інших директорів та директорок, хоч і вельми переконливо хропли й пускали слину, насправді крадькома зиркали на нього з-під вій, тож він раптом зрозумів, хто тут галасував, коли вони постукали.

— Еверард і Діліс були найавторитетнішими директорами Гоґвортсу, — повідомив Дамблдор, проходячи повз Гаррі, Рона та професорку Макґонеґел до розкішного сплячого птаха на сідалі біля дверей. — Вони такі знамениті, що їхні портрети висять по всіх найважливіших чаклунських установах. Мають цілковиту свободу переміщатися з одного свого портрета на інший, тому можуть нам розповісти, що діється в будь-якому місці...

— Але ж невідомо, де саме містер Візлі! — вигукнув Гаррі.

— Прошу вас сідати, — незворушно вів далі Дамблдор, ніби Гаррі нічого й не сказав, — Еверард і Діліс можуть бути відсутні кілька хвилин. Професорко Макґонеґел, чи не могли б ви нам зробити стільці?

Професорка Макґонеґел витягла з халата чарівну паличку й махнула нею. Просто з повітря виникли три дерев'яні стільці з прямими спинками, анітрохи не схожі на зручні крісла з ситцевою оббивкою, що їх був вичаклував Дамблдор на слуханні Гарріної справи. Гаррі сів, скоса поглядаючи на Дамблдора. Директор погладив пальцем золотисте пір'я на голові Фоукса. Фенікс відразу прокинувся. Високо задер свою прекрасну голову і глянув на Дамблдора блискучими темними очима.

— Нам буде потрібне, — дуже тихенько сказав птахові Дамблдор, — попередження.

Спалахнув вогонь, і фенікс зник.

Дамблдор тепер підійшов до одного з делікатних срібних приладів, функції якого були Гаррі невідомі, переніс його на стіл, сів обличчям до них усіх і легенько вдарив по приладу чарівною паличкою.

Прилад ожив і ритмічно задзенькав. З малесенької срібної трубочки вгорі почав пахкати блідо-зелений дим. Насупивши брови, Дамблдор пильно стежив за димом. Минуло кілька секунд, і з крихітних клубочків утворився суцільний струмінь диму, що густішав і клубочився в повітрі... цей дим перетворився на голову змії, що широко роззявляла свою пащеку. Гаррі було цікаво знати, чи все це підтверджує його слова. Він нетерпляче поглядав на Дамблдора, очікуючи хоч якогось знаку, але Дамблдор на нього не дивився. — Авжеж, авжеж, — бурмотів, здається, сам до себе Дамблдор, без найменшого подиву розглядаючи струмінь диму. — Але по суті розділений?

Гаррі нічого не розумів. Димова зміюка розділилася на дві окремі змії, що звивалися й похитувалися в темному повітрі. Дамблдор з похмурим задоволенням знову легенько вдарив прилад чарівною паличкою. Дзенькання поступово стихло, а димова змія перетворилася на безформну хмарку й зникла. Дамблдор відніс прилад назад на тонконогий столик. Гаррі бачив, як директори на портретах проводили його поглядами, а коли побачили, що Гаррі за ними стежить, поспіхом прикинулися, що сплять. Гаррі хотів було розпитати про цей чудернацький срібний прилад, та не встиг, бо зі стіни праворуч угорі почувся голос. Це знову з'явився у своєму портреті захеканий чарівник на ім'я Еверард.

— Дамблдоре!

— Які новини? — поцікавився Дамблдор.

— Я кричав, аж доки туди не прибігли, — повідомив чарівник, витираючи лоба завісою, що була в нього за спиною, — я сказав, що почув, ніби внизу щось ворушиться... вони не знали, вірити мені чи ні, але зійшли вниз, щоб пересвідчитись... знаєш, там унизу немає портретів, щоб подивитися самому. Але хвилини за дві його винесли. Він у поганому стані, залитий кров'ю, я побіг до портрета Ельфріди Креґ, щоб краще бачити, куди вони йдуть...

— Добре, — сказав Дамблдор, а Рон судомно здригнувся. — Сподіваюся, Діліс за цим простежить...

І справді, за кілька секунд знову з'явилась у своїй картині чаклунка зі срібними кучериками. Вона, кахикаючи, сіла в крісло й сказала: — Дамблдоре, його забрали до Святого Мунґо... несли повз мій портрет... вигляд у нього кепський...

— Дякую тобі, — сказав Дамблдор, а тоді глянув на професорку Макґонеґел.

— Мінерво, піди розбуди всіх Візлів.

— Так-так...

Професорка Макґонеґел рвучко встала й пішла до дверей. Гаррі краєм ока подивився на переляканого Рона.

— Дамблдоре... а як бути з Молі? — зупинилася біля дверей професорка Макґонеґел.

— Це буде робота для Фоукса — після того, як він перевірить, чи там нікого немає, — відповів Дамблдор. — Але вона, можливо, вже й сама знає... у неї той чудовий годинник...

Гаррі знав, що Дамблдор має на увазі годинник, який показував не час, а місце перебування й стан членів родини Візлів, і зажурено подумав, що стрілка містера Візлі, мабуть, стоїть навпроти позначки "смертельна небезпека". Але ж зараз глибока ніч. Можливо, місіс Візлі спить, а не стежить за годинником. Гаррі похолов, пригадавши, як ховчик місіс Візлі перетворювався на мертвого містера Візлі — з перехнябленими окулярами, з кров'ю на лиці... але містер Візлі не помре... не повинен...

Дамблдор нишпорив у шафці за спинами в Гаррі й Рона. Вийняв старого почорнілого чайника й поставив на столі. Потім підняв чарівну паличку й промовив "Летпус!". На якусь мить чайник затремтів і спалахнув химерним синім сяйвом, а далі завмер і знову став суцільно чорний.

Дамблдор підійшов до іншого портрета, де був зображений хитромудрий на вигляд чаклун з гострою борідкою, одягнений у слизеринські срібно-зелені шати. Він, мабуть, так міцно спав, що навіть не почув голосу Дамблдора, коли той спробував його розбудити.

— Фінеасе. Фінеасе.

Персонажі інших портретів у кімнаті перестали прикидатися, що сплять. Вони заворушилися в рамах, намагаючись краще все побачити. Хитромудрий чаклун і далі розігрував сон, тому з портретів теж почали вигукувати його ім’я.

— Фінеасе! Фінеасе! ФІНЕАСЕ!

Він уже не міг прикидатися. Театрально здригнувся й широко розплющив очі.

— Мене хтось кликав?

— Фінеасе, відвідай, будь ласкавий, свій інший портрет, — сказав Дамблдор. — Маю ще одну вістку.

— Відвідати інший портрет? — перепитав Фінеас писклявим голосом, довго й штучно позіхаючи (його погляд блукав по кімнаті й зупинився на Гаррі). — Ой ні, Дамблдоре, я нині такий втомлений.

Щось у Фінеасовому голосі було Гаррі дуже знайоме. Де він його вже чув? Але не встиг над цим замислитись, бо портрети на стінах почали бурхливо протестувати.

— Непокора! — заволав огрядний, червононосий чаклун, розмахуючи кулаками. — Нехтування службою!

— Для нас честь служити теперішньому директорові Гоґвортсу! — репетував старенький кволий чарівник, у якому Гаррі впізнав Дамблдорового попередника Арманда Діпіта. — Ганьба тобі, Фінеасе!

— Може, мені його переконати, Дамблдоре? — гукнула гостроока чаклунка, піднімаючи незвично масивну чарівну паличку, що нагадувала березову вудку.

— Ну, гаразд, — погодився Фінеас, боязко поглядаючи на чарівну паличку, — хоч він, можливо, знищив уже й мій портрет, як і решту наших родинних портретів...

— Сіріус не чіпає твого портрета, — заперечив Дамблдор, і Гаррі відразу згадав, де вже чув Фінеасів голос — той лунав з нібито порожньої рами в його кімнаті на площі Ґримо. — Передаси йому звістку, що Артура Візлі тяжко поранено, і що незабаром у будинок прибудуть його дружина, діти й Гаррі Поттер. Усе зрозумів?

— Артура Візлі поранено, скоро прибудуть жінка, діти й Гаррі Поттер, — знуджено повторив Фінеас. — Так, так... гаразд...

Він нахилився до портретної рами і зник саме в ту мить, як знову відчинилися двері кабінету. Професорка Макґонеґел привела розпатланих і приголомшених Фреда, Джорджа і Джіні. Усі вони були в піжамах.

— Гаррі... що тут таке? — запитала перелякана Джіні. — Професорка сказала, що ти бачив, як поранили тата...

— Твій батько зазнав поранення, виконуючи завдання Ордену Фенікса, — пояснив Дамблдор, перш ніж Гаррі встиг розкрити рота. — Його поклали в лікарню магічних хвороб і травм імені Святого Мунґо. Я відсилаю вас у Сіріусів будинок, звідти значно ближче до лікарні, ніж з "Барлогу". Там ви зустрінетеся з матір'ю.

— А як ми доберемося? — спитав приголомшений Фред. — З порошком флу?

— Ні, — заперечив Дамблдор, — зараз небезпечно користуватися порошком флу, бо за мережею стежать. Скористаєтесь летиключем. — Він показав на чорний чайник, що безневинно стояв на столі. — Зачекаємо тільки, що скаже нам Фінеас Ніґелус... перш, ніж відсилати, хочу переконатися, що вам нічого не загрожує...

Посеред кабінету спалахнуло полум'я, залишивши після себе єдину золотисту пір'їну, що закружляла над підлогою.

— Це Фоуксове попередження, — пояснив Дамблдор і впіймав пір'їну. — Професорка Амбридж уже знає, що ви не спите... Мінерво, піди й затримай її... вигадай що завгодно...

Професорка Макґонеґел вибігла, майнувши своїм картатим халатом.

— Він каже, що буде радий, — пролунав за Дамблдоровою спиною знуджений голос. Чаклун на ім'я Фінеас знову з'явився на тлі слизеринського прапора. — Мій пра-правнук завжди вирізнявся дивним смаком у доборі гостей.

— Підійдіть до мене, — звелів Дамблдор Гаррі й усім Візлі. — І швидко, доки тут не з'явився ще дехто.

Гаррі й усі решта оточили Дамблдорів стіл.

— Ви вже користалися летиключами? — запитав Дамблдор, і вони кивнули, торкаючись кожне якоїсь частинки чайника. — Добре. Тоді лічу до трьох. Раз... два...

Це сталося за частку секунди. В нескінченно малій паузі перед словом "три" Гаррі поглянув на Дамблдора... вони стояли поруч... а Дамблдор перевів свій ясний синій погляд з летиключа на обличчя Гаррі.

Одразу ж шрам у Гаррі спалахнув пекучим болем, ніби розкрилася давня рана... і його охопила непрохана, небажана, але така жахлива й могутня ненависть, що він у ту мить відчув незбориме бажання напасти... вкусити... вп'ястися іклами в цього чоловіка перед ним...

— ...три.

Гаррі відчув, як щось потужно смикнуло його в районі пупа, земля провалилася з-під ніг, а рука приклеїлася до чайника. Він зіштовхувався з Візлями, а чайник тягнув їх за собою у вирі кольорів і пориві вітру... А тоді його ноги так різко вдарилися об тверду поверхню, що коліна аж підігнулися. Чайник з брязкотом покотився по підлозі, а десь неподалік пролунав голос:

— Знову повернулися?! Криваві зрадники, мерзота! Це правда, що вмирає їхній батько?

— ГЕТЬ! — заревів інший голос.

Гаррі зіп'явся на ноги й озирнувся. Вони прибули на тьмяну кухню у підвалі будинку номер дванадцять на площі Ґримо. Єдиними джерелами світла був камін та недогарок свічки, що освітлювали рештки самотньої вечері. Крічер подріботів у коридор, лиховісно озираючись на новоприбулих і підтягуючи пов'язку на стегнах. До них підбігав стривожений Сіріус. Був він неголений і неперевдягнений, від нього трохи тхнуло перегаром, наче від Манданґуса.

— Що сталося? — запитав він, помагаючи встати Джіні. — Фінеас Ніґелус казав, що Артура важко поранено.

— Спитай у Гаррі, — відповів Фред.

— Так, я й сам хотів би про це почути, — додав Джордж. Близнюки й Джіні втупилися в Гаррі. На сходах у коридорі затихли Крічерові кроки.

— Це сталося... — почав Гаррі. Розповідати їм було важче, ніж Макґонеґел та Дамблдорові. — Я мав... ніби... видіння...

І він переказав усе, що йому привиділося, хоч трошки змінив свою розповідь, щоб здавалося, ніби він спостерігав за нападом змії збоку, а не бачив усе очима її самої. Поблідлий Рон на мить на нього блимнув, але нічого не сказав. Коли Гаррі договорив, Фред, Джордж і Джіні ще якийсь час на нього дивилися. Гаррі не знав, чи йому привиділося, але в їхніх поглядах відчулося якесь мовчазне звинувачення. Якщо вони докоряли йому вже за те, що він став свідком нападу, то що було б, якби він розказав, що, власне, був у зміїній шкурі.

— А мама тут? — звернувся до Сіріуса Фред.

— Мабуть, вона ще навіть не знає, що сталося, — відповів Сіріус. — Найголовніше було забрати вас усіх, поки не втрутилася Амбридж. Думаю, Дамблдор зараз якраз і повідомляє Молі про все.

— Нам треба до лікарні Святого Мунґо, — наполегливо мовила Джіні, глянувши на братів, що, зрозуміло, так само були в піжамах. — Сіріусе, ти можеш нам позичити якісь плащі?

— Стривайте, не можна просто так зірватися й побігти в лікарню Святого Мунґо! — заперечив Сіріус.

— Ще й як можна, — вперся Фред. — Там наш тато!

— А як ви поясните, звідки дізналися про напад на Артура, якщо лікарня ще навіть його дружину не попередила?

— Яке це має значення? — гаряче заперечив Джордж.

— А таке значення, що ми не хочемо привертати увагу до того факту, що Гаррі бачить події, які відбуваються за сотні кілометрів! — сердито пояснив Сіріус. — Чи ви хоч розумієте, як поставиться до такої інформації міністерство?

Фред і Джордж мали такий вигляд, ніби чхати хотіли на міністерство. Сполотнілий Рон і далі мовчав.

Джіні сказала: — Нам міг сказати хтось інший... ми ж могли це почути і не від Гаррі.

— А від кого? — нетерпляче кинув Сіріус. — Вашого тата було поранено, коли він виконував завдання Ордену. Тут вистачає підстав для підозр і без того, щоб його діти довідувалися про подію через кілька секунд. Ви можете серйозно зашкодити Орденові і...

— Та до лампочки нам той Орден! — вигукнув Фред.

— Наш тато помирає! — закричав Джордж.

— Ваш тато знав, що йому загрожує, і він вам аж ніяк не подякує, якщо ви зірвете плани Ордену! — теж розсердився Сіріус. — Отака ситуація... ось чому ви не належите до Ордену... ви не розумієте... є речі, за які можна віддати життя!

— Легко вам казати сидячи тут! — загорлав Фред. — Ви ж бо нічим не ризикуєте!

Сіріусове обличчя стало бліде мов смерть. На якусь мить здалося, що він зараз Фреда відлупцює, але натомість він заговорив спокійно й рішуче:

— Знаю, як це важко, але ми повинні діяти так, ніби ще й досі нічого не знаємо. Мусимо залишатися тут, доки не почуємо новину від вашої матері. Гаразд?

Фред із Джорджем не полишали бунтівних намірів. Але Джіні ступила кілька кроків до найближчого стільця і сіла. Гаррі глянув на Рона, який досить кумедно чи то кивнув головою, чи то стенув плечима, і вони посідали теж. Близнюки якусь хвилину люто зиркали на Сіріуса, а тоді й собі посідали біля Джіні.

— Отак краще, — підбадьорливо сказав Сіріус, — давайте... давайте поки що чогось вип'ємо. Акціо маслогшво!

З цими словами він підняв чарівну паличку, і з комори до них вилетіло з півдесятка пляшок. Пляшки ковзнули по столі, розкидавши рештки Сіріусової вечері, й зупинилися точнісінько перед кожним з шести присутніх. Усі почали пити, і якийсь час чути було тільки потріскування вогню в каміні та глухе постукування пляшок об стіл.

Гаррі пив лише для того, щоб дати рукам якусь роботу. Всередині здіймалася гаряча, кипуча хвиля провини. Якби не він, їх би тут не було, усі спокійно собі спали б. Так, завдяки здійнятій ним тривозі знайшли містера Візлі, та хіба можна було забути, що напав саме він?

"Не будь дурний, у тебе немає ікол, — казав він сам собі, намагаючись заспокоїтися, але рука, що тримала пляшку з маслопивом, підступно тремтіла, — ти лежав у ліжку, ти ні на кого не нападав..."

"А що ж тоді було в Дамблдоровім кабінеті? — спитав він сам себе. — Я ж хотів напасти і на Дамблдора..."

Він рвучко поставив пляшку на стіл, і з неї вихлюпнулося маслопиво. Ніхто цього не помітив. Раптом у повітрі спалахнув вогонь, освітивши брудні тарілки перед ними. Усі зойкнули з несподіванки, а на стіл упав сувій пергаменту. За ним повільно опустилася золота пір'їна з феніксового хвоста.

— Фоукс! — одразу вигукнув Сіріус, хапаючи пергамент. — Це не Дамблдорів почерк... мабуть, вістка від вашої матері... нате...

Він кинув листа Джорджеві, той розгорнув його і вголос прочитав: "Тато ще живий. Я вирушаю до Святого Мунґо. Залишайтеся на місці. Я про все вам напишу відразу як зможу. Мама".

Джордж обвів усіх поглядом.

— Ще живий... — поволі промовив він. — Це так звучить...

Він не мусив закінчувати речення. Гаррі теж розумів, що містер Візлі завис між життям і смертю. Рон, і досі неймовірно блідий, утупився в зворотній бік маминого листа, ніби сподівався знайти там слова втіхи. Фред вихопив пергамент з Джорджевих рук, перечитав і глянув на Гаррі. У того знову затремтіла рука, і він міцніше стис пляшку з маслопивом.

Гаррі ще не доводилося так довго не спати вночі. Сіріус непереконливо запропонував їм піти спати, але у відповідь побачив обурені погляди Візлів. Вони мовчки сиділи за столом, дивлячись, як ґнотик свічечки дедалі глибше занурюється в розтоплений віск, зрідка підносили до губ пляшки й розмовляли тільки для того, щоб перевірити час, зробити припущення, що ж там діється, і заспокоїти одне одного тим, що, якби сталося щось погане, то вони б знали, бо місіс Візлі давно вже мала бути у лікарні Святого Мунґо.

Фред закуняв, схиливши голову на плече. Джіні скрутилася на стільці, наче кішечка, але очі мала розплющені. Гаррі бачив, як у них відбивається полум'я каміна. Рон сидів, обхопивши голову руками, й неможливо було зрозуміти, заснув він чи ні. Гаррі й Сіріус поглядали один на одного, як мовчазні свідки родинного горя, й чекали... чекали...

О п'ятій десять ранку — так показував Ронів годинник — відчинилися двері, й на кухню зайшла місіс Візлі. Вона була страшенно бліда, але коли всі на неї подивилися, а Фред, Рон і Гаррі навіть підвелися зі стільців, місіс Візлі втомлено всміхнулася.

— З ним усе буде добре, — ледве чутно від утоми сказала вона. — Він тепер спить. Зможемо відвідати його пізніше. З ним Білл, зранку він відпроситься з роботи.

Фред знову впав на стілець і затулив обличчя руками. Джордж і Джіні підбігли до матері й обняли її. Рон уривчасто засміявся й одним ковтком допив своє маслопиво.

— Сніданок! — голосно й радісно оголосив Сіріус, зриваючись на ноги. — Де той триклятий ельф-домовик? Крічер! КРІЧЕР! Та Крічер не відгукнувся.

— Е, обійдемось без нього, — пробурмотів Сіріус. — Отже, сніданок для... зараз полічимо... семи осіб... мабуть, шинка з яєшнею, чай, грінки...

Гаррі побіг до плити, щоб допомогти. Не хотів втручатися в радісне пожвавлення родини Візлів і жахався тієї миті, коли місіс Візлі попросить його переказати своє видіння. Та не встиг він вийняти з буфета тарілки, як місіс Візлі забрала їх у нього з рук і притулила Гаррі до себе.

— Не знаю, Гаррі, що й було б, якби не ти, — сказала вона здавленим голосом. — Артур міг там пролежати кілька годин, і ніхто б його не знайшов, а коли б знайшли, то було б уже пізно. Та завдяки тобі він живий, а Дамблдор зумів вигадати вірогідну версію, чого Артур там опинився. Ти не уявляєш, у яку халепу він міг потрапити. Згадай бідолаху Стержиса...

Гаррі не знав, як витримати потік цієї вдячності, та місіс Візлі, на щастя, незабаром його відпустила й почала дякувати Сіріусові за те, що той уночі доглянув її дітей. Сіріус відповів, що радий був допомогти і висловив надію, що, поки містер Візлі буде в лікарні, вони всі залишаться з ним.

— Ой, Сіріусе, я така вдячна... він, мабуть, пролежить там якийсь час, і було б чудово бути ближче до нього... Це може означати, що ми лишимося тут і на Різдво.

— Веселіше буде! — так щиро вигукнув Сіріус, що місіс Візлі всміхнулася йому, накинула фартуха й почала допомагати зі сніданком.

— Сіріусе, — пробурмотів Гаррі, не в змозі цього більше витримувати. — Чи можна тебе на два слова? Е-е... зараз?

Він зайшов до темної комори, а Сіріус пішов за ним. Без ніякого вступу Гаррі розповів хрещеному батькові в усіх подробицях про своє видіння, навіть про те, що він сам був тією змією, яка напала на містера Візлі.

Коли він зупинився, щоб набрати повітря, Сіріус запитав: — Чи ти розповів про це Дамблдорові?

— Так, — підтвердив Гаррі, — але він не пояснив, що це все означає. Він узагалі давно мені нічого не говорить.

— Я впевнений, що він сказав би, якби було чого хвилюватися, — спокійно мовив Сіріус.

— Але це ще не все, — ледь чутно проказав Гаррі. — Сіріусе, я... мені здається, я божеволію. Там, у Дамблдоровім кабінеті, перед тим, як ми всі взялися за летиключ... мені на якусь секунду здалося, ніби я змія... я відчував себе нею... коли я глянув на Дамблдора, то страшенно заболів мій шрам... Сіріусе, я хотів на нього напасти!

Гаррі бачив тільки вузеньку смужку Сіріусового обличчя, решта була в темряві.

— То були, мабуть, наслідки видіння, ось і все, — сказав Сіріус. — Ти й далі думав про сон, чи що там воно було, і...

— Та ні, — похитав головою Гаррі, — щось ніби почало рости у мене всередині, ніби там і була змія.

— Тобі треба виспатися, — твердо сказав Сіріус. — Зараз поснідаєш, тоді ляжеш спати, а після обіду разом з усіма провідаєш Артура. Гаррі, ти пережив шок, і звинувачуєш себе в тому, свідком чого став. Це ще велике щастя, що ти був таким свідком, бо інакше Артур міг би померти. Не переживай.

Він поплескав Гаррі по плечі й вийшов з комори, залишивши Гаррі самого в темряві.

Цілий ранок усі. крім Гаррі, спали. Він разом з Роном піднявся до кімнати, в якій вони жили наприкінці літа. Рон заліз у постіль і одразу заснув, а Гаррі сидів, не роздягаючись, і згорблено тулився до холодних металевих билець ліжка — спеціально обравши незручну позу, щоб не задрімати. Він боявся, що знов уві сні перетвориться на змію, а як прокинеться, то виявить, що напав на Рона, або поповзе по будинку в пошуках якоїсь іншої жертви...

Коли Рон прокинувся, Гаррі вдав, що також виспався. Доки вони обідали, з Гоґвортсу прибули їхні валізи, тож вони могли перевдягтися в маґлівський одяг, щоб поїхати до лікарні Святого Мунґо. Усі, крім Гаррі, були нестримно радісні й безперервно базікали, вдягаючи замість мантій джинси та светри. Коли прибули Тонкс і Дикозор, щоб супроводжувати їх у Лондоні, вони їх весело привітали, регочучи з Дикозорового котелка, натягнутого набакир, щоб приховати магічне око, і цілком слушно його запевняючи, що Тонкс з її коротким яскраво-рожевим волоссям приверне до себе в метро значно менше уваги.

Тонкс дуже зацікавилася Гарріним видінням нападу на містера Візлі, хоч сам Гаррі не мав ані найменшого бажання обговорювати цю тему.

— У твоїй родині часом не тече кров якихось провидців?— поцікавилася вона, сидячи поруч з ним у поїзді метро, що гуркотів до центру міста.

— Ні, — мало не образився Гаррі, згадуючи професорку Трелоні.

— Ні, — повторила задумливо Тонкс, — бо це й не було з твого боку пророцтво, правда? Тобто ти ж бачиш не майбутнє, а сучасне... химерно якось, правда? Але корисно.