А якщо ми не віримо Дамблдорові, то кому ж тоді вірити?

З усіма цими турботами й безліччю роботи — неймовірною кількістю домашніх завдань, що нерідко примушували п'ятикласників працювати далеко за північ, з таємними зустрічами ДА та регулярними заняттями зі Снейпом — січень пролетів неймовірно швидко. Не встиг Гаррі отямитись, як настав лютий, принісши теплішу й вологішу погоду та наблизивши вже другі цього навчального року відвідини Гоґсміда. Після того як вони домовилися піти в село удвох, Гаррі майже не мав часу на розмови з Чо, але тепер несподівано усвідомив, що проведе в її товаристві цілісінький день святого Валентина.

Вранці чотирнадцятого лютого він одягався особливо ретельно. Прийшов з Роном на сніданок саме тоді, як прибула совина пошта. Гедвіґи не було — хоч Гаррі її й не чекав — а ось Герміона вихопила листа з дзьоба незнайомої сови.

— Нарешті! Якби я не отримала його сьогодні... — вона нетерпляче роздерла конверта й витягла аркушик пергаменту. Її очі пробіглися листом, а на обличчі з'явився страшенно задоволений вираз.

— Слухай, Гаррі, — глянула вона на нього, — це дуже важливо. Чи не міг би ти опівдні зустрітися зі мною в "Трьох мітлах"?

— Ну... я не знаю, — невпевнено відповів Гаррі. — Чо, мабуть, сподівається, що я цілий день проведу з нею. Ми ще не вирішили, що будемо робити.

— То приведи її з собою, — наполягала Герміона. — Прийдеш?

— Ну... гаразд, а навіщо?

— Ніколи пояснювати, мушу швиденько написати відповідь.

І вона побігла з Великої зали, стискаючи в одній руці листа, а в другій грінку.

— Ти йдеш? — запитав Гаррі в Рона, але той похмуро похитав головою.

— Я взагалі не зможу піти в Гоґсмід, бо Анжеліна хоче присвятити тренуванню цілісінький день. Ніби це допоможе. Гіршої команди я ще не бачив. Глянув би ти на Слоупера й Керка. Повна лажа! Вони ще гірші за мене. — Він важко зітхнув. — Не розумію, чому Анжеліна не відпускає мене з команди.

— Бо коли ти у формі, то граєш добре, ось чому, — роздратовано відказав Гаррі.

Дуже важко було співчувати Ронові, коли він сам віддав би все на світі, щоб зіграти в наступному матчі з Гафелпафом. Рон, мабуть, це відчув, бо більше під час сніданку про квідич не згадував, а поснідавши, вони доволі прохолодно розійшлися. Рон подався на квідичне поле, а Гаррі глянув на своє віддзеркалення в блискучій чайній ложечці, спробував пригладити волосся, а тоді з деяким острахом пішов у вестибюль зустрічати Чо, не уявляючи навіть, про що вони розмовлятимуть.

Вона вже чекала його біля дубових вхідних дверей, дуже гарна зі своїм зав'язаним у хвіст волоссям. Гаррі раптом здалося, що в нього завеликі ноги, не знав, де діти руки, і з жахом усвідомив, як безглуздо теліпаються вони по боках.

— Привіт, — ледь чутно видихнула Чо.

— Привіт, — озвався Гаррі.

Якусь мить вони дивилися одне на одного, а тоді Гаррі запропонував: — Ну, е-е... то що... йдемо?

— Ага... так...

Вони стали в чергу до Філча, який звіряв прізвища зі списком, зрідка переглядалися й нервово всміхалися, але нічого не говорили. Коли вийшли надвір, Гаррі відчув полегкість, бо мовчки йти було легше, ніж стояти з незграбним виглядом. Був прохолодний, вітряний день, і коли вони минали стадіон, Гаррі побачив, як над трибунами промчалися Рон та Джіні, й відчув, як у нього стислося серце, що він не з ними.

— Ти дуже сумуєш за квідичем? — спитала Чо.

Він озирнувся й побачив, що вона дивиться на нього.

— Так, — зітхнув Гаррі. — Сумую.

— Пам'ятаєш, як ми вперше грали одне проти одного, ще в третьому класі? — запитала вона.

— Так, — усміхнувся Гаррі. — Ти ще мене блокувала.

— А Вуд наказав тобі не корчити джентльмена і, якщо треба, скинути мене з мітли, — засміялася Чо. — Я чула, що його взяли у "Вершки з Портрі". Це правда?

— Ні, він у "Калабані Юнайтед". Я бачив його торік на Кубку світу.

— Ой, я теж тебе там бачила, пам'ятаєш? Ми були в одному наметовому містечку. Там було так гарно, правда?

За розмовою про Кубок світу вони дійшли до воріт. Гаррі аж не вірив, що з нею так легко розмовляти — не важче, ніж з Роном чи Герміоною. Він уже почав відчувати впевненість і бадьорість, але тут їх перегнала зграя слизеринських дівчат на чолі з Пенсі Паркінсон.

— Поттер і Чанґ! — закричала Пенсі під акомпанемент єхидного хихотіння. — Фе-е, Чанґ, що в тебе за смак! Діґорі хоч був гарний!

Дівчата з криком і вереском побігли далі, глузливо озираючись на Гаррі й Чо, між якими запала збентежена мовчанка. Гаррі вже не знав, що сказати про квідич, а Чо почервоніла й дивилася собі під ноги.

— То... куди б ти хотіла піти? — спитав Гаррі, коли вони дійшли до Гоґсміда. На Високій вулиці було повно учнів, що прогулювалися, зазирали у вітрини крамничок або теревенили на тротуарах.

— Та все одно, — стенула плечима Чо. — Може, просто походимо по крамничках?

Вони пішли до "Дервіш і Бенкс". На вітрині висів великий плакат, його розглядало кілька місцевих мешканців. Коли до них приєдналися Гаррі та Чо, гоґсмідці розступилися й Гаррі знову побачив знімки десятьох утікачів-смертеже-рів. Після слів "За наказом Міністерства магії" йшлося про нагороду — тисячу ґалеонів — будь-якому чаклунові чи відьмі за інформацію, що призвела б до повторного арешту когось із зображених злочинців.

— Якось дивно, — тихенько сказала Чо, дивлячись на знімки смертежерів, — пам'ятаєш, коли втік Сіріус Блек, скрізь по Гоґсміді нишпорили дементори, шукали його? А тепер на свободі десять смертежерів, і ніде не видно жодного дементора...

— Так, — погодився Гаррі, відводячи погляд від обличчя Белатриси Лестранж і дивлячись на Високу вулицю. — Дуже дивно.

Він анітрохи не шкодував, що поблизу не було дементорів, але тепер, замислившись, зрозумів, що їхня відсутність багато про що свідчить. Вони не тільки дозволили смертежерам утекти, але й не збиралися їх шукати... схоже було, що дементори й справді вийшли з-під міністерського контролю.

Десятеро втікачів-смертежерів дивилися на них з вітрин усіх крамничок, повз які проходили Гаррі та Чо. Коли вони минали "Пера від Скривеншафта", почався дощ. Холодні, важкі краплини періщили по обличчю.

— Кави хочеш? — вагаючись, запитала Чо, коли дощ подужчав.

— Можна, — озирнувся Гаррі. — А де?

— Тут поблизу є непогана кав'ярня. Ти ще не бував у мадам Падіфут? — і вона повела його бічною вуличкою до невеличкої кав'яреньки, що її Гаррі раніше й не помічав. Там було тісно й душно, а все, що тільки можна, прикрашали рюшечки й бантики. Гаррі з відразою пригадав собі кабінет Амбридж.

— Гарно, правда? — радісно спитала Чо.

— Е-е... так, — покривив душею Гаррі.

— Дивись, це все прикраси до дня Валентина! — показала Чо на золотих херувимчиків, що висіли над кожним круглим столиком, періодично посипаючи клієнтів рожевим конфетті.

— Ага...

Вони сіли за останнім вільним столиком біля заштнявілого вікна. Зовсім поруч сидів з якоюсь гарненькою білявкою капітан рейвенкловської квідичної команди Роджер Девіс. Вони трималися за руки. Гаррі стало ніяково, особливо коли він роззирнувся по кав'ярні й побачив, що всі сидять парами й тримаються за руки. А може, Чо сподівається, що й він триматиме її за руку?

— Що бажаєте, дорогенькі? — запитала мадам Падіфут, дебела жіночка із закрученим у вузол чорнявим волоссям. Вона ледве протислася до них між столиками.

— Дві кави, будь ласка, — замовила Чо.

Поки чекали на каву, Роджер Девіс та його дівчина почали цілуватися, тягнучись через цукорницю. Краще б вони такого не робили, подумав Гаррі. Відчував, що Девіс занадто високо встановив планку, і тепер Чо сподіватиметься, що Гаррі спробує його перевершити. Його обличчя запалало, він спробував відвести очі у вікно, але воно так запітнявіло, що нічого не було видно. Щоб відтягти ту мить, коли знову треба буде подивитися на Чо, Гаррі втупився у стелю, немовби оцінював якість побілки. Херувимчик, що висів над ними, негайно сипонув йому межи очі пригорщу конфетті.

Минуло ще кілька болісних хвилин, і тут Чо згадала Амбридж. Гаррі з полегкістю вхопився за цю тему, і якийсь час вони з насолодою її лаяли, але цей сюжет був так обсмоктаний під час зустрічей ДА, що його надовго не вистачило. Знову запала мовчанка. Гаррі виразно чув чмокання за сусіднім столиком і гарячково вишукував, що б то йому сказати ще.

— Е-е... слухай, а не хотіла б ти в обід піти зі мною у "Три мітли"? Я там маю зустрітися з Герміоною Ґрейнджер.

Чо здивовано підняла брови.

— Ти зустрічаєшся з Герміоною Ґрейнджер? Сьогодні?

— Так. Вона мене попросила, то я й подумав, що треба прийти. Підеш зі мною? Вона казала, що нічого, якщо й ти там будеш.

— Он як... це люб'язно з її боку.

Але Чо сказала це таким тоном, ніби анітрохи не зраділа. Навпаки, голос її став холодний і неприязний.

Ще кілька хвилин минули в мертвій тиші, а Гаррі так швидко сьорбав каву, що невдовзі мав би замовляти ще одну чашку. Поряд з ними Роджер Девіс та його дівчина мовби склеїлися губами.

Рука Чо лежала на столі біля чашечки з кавою, і Гаррі відчував незбориме бажання її потримати. "Візьми, — сказав він собі, а в його грудях завирувала суміш страху й хвилювання, — візьми її за руку". Просто дивовижно, як важко було простягти руку на якихось двадцять сантиметрів, щоб торкнутися її долоні. Значно важче, ніж блискавично упіймати в повітрі снича...

Та щойно він смикнув рукою, як Чо забрала свою руку зі столу. Вона тепер з легкою цікавістю спостерігала, як Роджер Девіс цілується з білявкою.

— До речі, він мене запрошував сюди, — тихо сказала вона. — Кілька тижнів тому. Роджер. Але я йому відмовила. Гаррі, що схопив цукорницю, щоб якось виправдати свій несподіваний рух рукою, не міг збагнути, навіщо вона йому це каже. Якщо вона хотіла сидіти за сусіднім столиком і палко цілуватися з Роджером Девісом, то чого погодилася піти на прогулянку з ним?

Він нічого не сказав. Херувимчик сипонув на них ще жменю конфетті й воно попадало в чашечку з захололим кавовим осадом, що його збирався було допити Гаррі.

— Торік я приходила сюди з Седриком, — сказала Чо. Минула секунда-дві, поки Гаррі усвідомив сенс її слів, і в грудях у нього похололо. Він не міг повірити, що вона вирішила говорити про Седрика саме зараз, коли довкола цілувалися пари, а над їхніми головами кружляв херувимчик. Коли Чо заговорила знову, голос її звучав якось тонко.

— Я вже давно хотіла тебе спитати... чи Седрик... чи він... з... з... згадував про мене перед смертю?

Гаррі менш за все хотів би розмовляти на цю тему, тим паче з Чо.

— Та... ні... — ледь чутно відповів він. — Він... він не мав коли щось казати. То... чи ти... чи ти дивилася на канікулах якісь матчі з квідичу? Ти ж уболіваєш за "Тайфунів"?

Він це сказав роблено веселим і бадьорим тоном. З жахом побачив, що її очі знову наливаються слізьми, так само як після останнього перед Різдвом зібрання ДА.

— Слухай, — розпачливо нахилився він до неї, щоб ніхто їх не почув, — не згадуймо зараз про Седрика... поговорім про щось інше...

Та цього, мабуть, не варто було говорити.

— Я думала, — сказала вона, і сльози бризнули на стіл, — я думала, ти з... з... зрозумієш! Мені треба про це поговорити! Та й т-тобі теж т-треба про це поговорити! Ти ж бачив, як це сталося, п-правда?

Це був якийсь жах. Дівчина Роджера Девіса навіть відклеїлася від нього, щоб подивитися, як ридає Чо.

— Я говорив про це, — прошепотів Гаррі, — з Роном і з Герміоною, але...

— О-о, ти говорив з Герміоною Ґрейнджер! — вереснула вона. Її обличчя блищало від сліз. Ще кілька пар перестали цілуватися й подивилися на них. — Але не хочеш поговорити зі мною! М-мабуть, краще ми... р-розплатимося і ти побіжиш до своєї Герміони Ґ-ґрейнджер, як і хотів!

Гаррі отетеріло дивився, як Чо схопила мереживну хустинку й почала витирати своє мокре лице.

— Чо? — ледь чутно промовив він, воліючи, щоб Роджер знову почав цілувати свою білявку і та перестала на них витріщатися.

— Давай, біжи! — крикнула Чо, ридаючи в хустинку. — Навіщо було мене запрошувати, якщо ти запланував побачення з іншими дівчатами... зі скількома ти ще маєш зустрітися після Герміони?

— Це зовсім не так! — усміхнувся Гаррі, з полегкістю збагнувши н решті, що саме її так роздратувало, але негайно зрозумів, що його усмішка була недоречна.

Чо зірвалася на ноги. Усі в кав'ярні принишкли й спостерігали тепер тільки за ними.

— Колись побачимось, Гаррі, — драматичним тоном попрощалася вона і, гикаючи від плачу, кинулася до дверей. Рвучко їх відчинила і вибігла під зливу.

— Чо! — покликав Гаррі, але двері з мелодійним дзенькотом уже зачинилися за нею.

У кав'ярні запанувала мертва тиша. Усі дивилися на Гаррі. Він кинув на стіл ґалеона, струснув з волосся рожеве конфетті й побіг за Чо.

Надворі лило мов з відра, а її ніде не було видно. Він не міг зрозуміти, що сталося. Півгодини тому між ними все ж було добре.

— Ох ці жінки! — сердито пробурмотів він, чалапаючи дощовою вулицею з руками в кишенях. — Чого їй приспічило говорити про Седрика? Чому вона завжди починає такі розмови, після яких сльози з неї течуть, мов зі шланга?

Повернув праворуч, пробігся калюжами, і за пару хвилин уже заходив у "Три мітли". Знав, що Герміони там іще немає, але сподівався зустріти когось знайомого, щоб перебути час. Струснув головою, відкидаючи з очей мокре волосся, і роззирнувся. В кутку самотньо сидів сумний Геґрід.

— Здоров, Геґріде! — привітався Гаррі, протискаючись поміж столами й підтягуючи для себе стільця.

Геґрід аж підскочив і глянув на Гаррі так, ніби не впізнавав. Гаррі побачив на його обличчі два свіжі порізи й кілька нових синців.

— А, це ти, Гаррі, — впізнав нарешті Геґрід. — Усьо файно?

— Так, усе гаразд, — збрехав Гаррі, бо поруч з побитим і зажуреним Геґрідом він відчував, що не має чого жалітися. — А як ти?

— Я? — перепитав Геґрід. — Та всьо файно, Гаррі, дуже файно.

Він втупився у дно свого олов'яного кухля завбільшки з відро й зітхнув. Гаррі не знав, що йому сказати. Якийсь час вони так і сиділи мовчки. Тоді Геґрід зненацька озвався: — Маємо одну біду на двох, Гаррі, правда?

— Е-е... — завагався Гаррі.

— Так... я вже колись то казав... обидва чужаки, — велемудро закивав головою Геґрід. — І обидва сироти. Так... сироти. Він відсьорбнув з кухля величезний ковток.

— Шо то значит мати порядну родину, — вів далі Геґрід. — Мій татко був порядний. І твої мама з татом також. Якби вони й далі жили, твоє життє було б інакше, га?

— Так... мабуть, — обережно погодився Гаррі. Геґрід мав якийсь химерний настрій.

— Родина, — похмуро вів Геґрід. — Хоч би шо там казали, але кров таки має значення...

І він змахнув краплинку крові з порізу над оком.

— Геґріде, — не зміг стриматися Гаррі, — звідки беруться оці твої рани?

— Га? — здригнувся Геґрід. — Які рани?

— Оці! — показав Гаррі на Геґрідове обличчя.

— Та... Гаррі, це звичайні ґулі й синці, — ухилився від відповіді Геґрід, — така в мене робота.

Він допив свій кухоль, поставив його на стіл і підвівся.

— Ше побачимоси, Гаррі... бувай си здоровий.

І Геґрід з жалюгідним виглядом пошкандибав з шинку під зливу. Гаррі сумно дивився йому вслід. Геґрід був нещасний і щось приховував, але категорично відкидав усі спроби йому допомогти. Що відбувалося? Та не встиг Гаррі про це поміркувати, як його хтось покликав.

— Гаррі! Гаррі, сюди!

З протилежного кінця зали йому махала рукою Герміона. Він підвівся й почав пробиватися до неї крізь переповнений людьми шинок. Гаррі вже був за кілька столів од неї, коли побачив, що вона сидить не сама. З нею ділила столик найнеймовірніша, неможлива парочка — Луна Лавґуд та колишня журналістка "Щоденного віщуна" Ріта Скітер, котру Герміона ненавиділа чи не найбільше в світі.

— Ти щось рано прийшов! — посунулася Герміона, щоб він мав де сісти. — Я думала, ти будеш з Чо, сподівалася тебе тут побачити не раніше, ніж за годину!

— Чо? — миттю крутнулася на стільці Ріта й пожадливо вп'ялася очима в Гаррі. — Дівчина? Гарнісінько!

Вона схопила сумочку з крокодилячої шкіри й почала в ній нишпорити.

— Вас це не стосується, навіть якби Гаррі зустрічався з сотнею дівчат, — холодно сказала Ріті Герміона. — Тому прошу це все заховати.

Ріта, що вже витягала ядучо-зелене перо, закрила сумочку з таким виглядом, ніби її змусили ковтнути смердосоку.

— Що ви тут затіяли? — запитав Гаррі, подивившись на Ріту, Луну й Герміону.

— Наша юна старостиня саме збиралася це сказати, аж тут прийшов ти, — голосно відсьорбнула Ріта зі склянки. — Сподіваюся, мені можна з ним розмовляти? — буркнула вона Герміоні.

— Можна, — холодно відказала Герміона. Безробіття погано позначалося на Ріті. Волосся, колись ретельно закручене кучерями, тепер звисало вздовж обличчя неохайними пасмами. Яскраво-червона фарба на п'ятисантиметрових нігтях облупилася, а кілька фальшивих коштовних каменів з оправи окулярів випало. Ріта зробила ще один ковток і запитала кутиком уст: — Гаррі, а вона хоч гарненька?

— Ще одне слово про любовні пригоди Гаррі, і нашу угоду буде розірвано, я це обіцяю, — роздратувалася Герміона.

— Яку угоду? — здивувалася Ріта, витираючи долонею рота. — Ти ще не згадала ні про яку угоду, наша юна міс добропорядність. Ти тільки покликала мене сюди. Ох, колись я ще... — Вона тяжко зітхнула.

— Так-так, колись ви ще нашкрябаєте бридких статейок про мене та Гаррі, — байдуже урвала її Герміона. — Але кого це зараз цікавить?

— Цього року бридких статейок про Гаррі понаписували й без мене, — глянула на нього поверх окулярів Ріта й додала хрипким шепотінням: — Гаррі, що ти відчуваєш? Ти зраджений? Збентежений? Недооцінений?

— Він обурений, — чітко й виразно проказала Герміона. — Бо він сказав міністрові магії правду, але міністр такий ідіот, що йому не повірив.

— То ти й далі наполягаєш, що Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся? — зняла окуляри Ріта, дивлячись на Гаррі пронизливим поглядом. Її палець тим часом нетерпляче тягся до сумочки з крокодилячої шкіри. — Заохочуєш Дамблдорові побрехеньки про повернення Відомо-Кого і про те, що ти єдиний цьому свідок?

— Я не єдиний свідок, — огризнувся Гаррі. — Там ще було з десяток смертежерів. Може, назвати прізвища?

— Це було б гарнісінько, — видихнула Ріта й знову заходилася нишпорити в сумочці, дивлячись на нього так, ніби ніколи не бачила нічого прекраснішого. — Такий величезний жирний заголовок: "Поттер звинувачує..." Тоді підзаголовок: "Гаррі Поттер називає смертежерів, які й досі є серед нас". А тоді твоя велика гарнісінька фотографія з підписом: "Схвильований п'ятнадцятирічний Гаррі Поттер, який уцілів після нападу Відомо-Кого, викликав учора зливу обурення, звинувативши в причетності до смертежерів шанованих і видатних членів чаклунської громади..."

Вона вже підносила до рота своє самописне перо, але враз захват на її обличчя змінився розчаруванням.

— Але ж, — відклала вона перо й вовком глянула на Герміону, — наша юна старостиня, зрозуміло, не захоче, щоб це все з'явилося в пресі.

— Власне кажучи, — солодко відповіла Герміона, — юна старостиня саме цього й хоче.

Ріта витріщилася на неї. Гаррі теж. А от Луна мрійливо замугикала собі під ніс "Візлі — наш король" і помішала коктейль соломинкою з цибулиною на кінці.

— Ти хочеш, щоб я написала все, що він скаже про Того-Кого-Не-Можна?.. — притишеним голосом перепитала Ріта.

— Саме так, — підтвердила Герміона. — Всю правду. Тільки факти. Слово в слово, як це скаже Гаррі. Він вам викладе всі деталі, назве імена досі не виявлених смертежерів, яких він там побачив, опише, як тепер виглядає Волдеморт... ох, заспокойтеся, — презирливо кинула вона Ріті хустинку, бо та, почувши Волдемортове ім'я, так підскочила, що перевернула на себе пів склянки вогневіскі.

Ріта почала витирати свого поплямленого дощовика, не відводячи очей від Герміони. А тоді відверто сказала: — "Віщун" цього не надрукує. Ніхто не вірить у його вигадки, якщо ти досі сама цього не помітила. Усі вважають, що це марення. Ось якщо ти дозволиш мені написати статтю з цієї точки зору...

— Нам не потрібні чергові побрехеньки про те, що в Гаррі поїхав дах! — розсердилася Герміона. — Їх уже було достатньо, дякуємо! Я хочу, щоб він отримав нагоду сказати правду!

— На подібні статті нема попиту, — холодно відказала Ріта.

— Ви хочете сказати, що "Віщун" цього не надрукує, бо Фадж не дозволить? — роздратовано кинула Герміона.

Ріта уважно й довго дивилася на Герміону. Тоді нахилилася до неї над столом і сказала діловим тоном: — Так, "Віщун" залежить від Фаджа, але що це міняє по суті? Вони не надрукують статті з позитивним образом Гаррі. Ніхто не захоче її читати. Це суперечитиме настроям громади. Люди й так дуже стурбовані останньою втечею з Азкабану. Вони просто не хочуть вірити в повернення Відомо-Кого.

— Отже, "Щоденний віщун" існує, щоб повідомляти лише те, що люди хочуть почути? — ядучо спитала Герміона.

Ріта знову випросталася, здивовано підняла брови й допила своє вогневіскі.

— "Віщун" існує для продажу, дурне дівчисько, — холодно пояснила вона.

— Мій тато вважає, що це жахлива газета, — несподівано втрутилася в розмову Луна. Цмулячи крізь соломинку коктейль, вона дивилася на Ріту своїми величезними, банькатими, трохи божевільними очима. — А ось він публікує тільки те важливе, що людям необхідно знати. Його не цікавлять гроші.

Ріта зневажливо зиркнула на Луну.

— Твій батько, мабуть, видає якийсь тупий сільський бюлетеньчик? — скривилася вона. — Де друкує всілякі там "Двадцять п'ять способів, як непомітно змішатися з маґлами" і дні наступних доброчинних розпродажів?

— Ні, — заперечила Луна, занурюючи цибулину в коктейль, — він видає "Базікало".

Ріта похлинулася так голосно, що люди за сусіднім столом стурбовано озирнулися.

— Тільки те важливе, що людям необхідно знати? — убивчим тоном перепитала вона. — Та цей журнальчик годиться тільки на те, щоб удобрювати ним землю замість гною.

— Але ви зараз маєте нагоду трохи підняти його рівень, — мило всміхнулася Герміона. — Луна каже, що її батько охоче надрукує інтерв'ю з Гаррі.

Ріта якусь мить витріщалася на них, а тоді розреготалася.

— "Базікало"! — заливалася вона. — Ви вважаєте, що люди серйозно сприймуть його інтерв'ю, якщо його опублікує "Базікало"?

— Дехто не сприйме, — незворушно відповіла Герміона. — Але у версії втечі з Азкабану, оприлюдненій "Щоденним віщуном", не сходяться кінці з кінцями. Мені здається, багатьох цікавить, чи не існує правдоподібнішого пояснення цієї події. Тож якщо альтернативна версія буде опублікована навіть у такому... — вона скоса зиркнула на Луну, — такому... скажімо, нетиповому журналі... люди захочуть її прочитати.

Ріта якийсь час мовчала й уважно розглядала Герміону, схиливши голову набік.

— Гаразд, припустімо, я це зроблю, — нарешті сказала вона. — А який буде гонорар?

— Не думаю, що тато платить авторам, — сонно проказала Луна. — Вони вважають за честь побачити в журналі свої матеріали та своє ім'я.

Ріта Скітер мала такий вигляд, ніби знову ковтнула смердосоку, а тоді накинулася на Герміону.

— Я маю це зробити на дурняк?

— Так, — спокійно підтвердила Герміона, потягуючи коктейль. — Бо інакше я буду змушена повідомити у відповідні інстанції, що ви незареєстрований анімаг. До речі, "Віщун" заплатить вам чималий гонорар за опис життя в Азкабані очима в'язня.

Ріта, здавалося, мріяла тільки про те, щоб схопити паперову парасольку, яка стирчала з Герміониної склянки, й запхати її Герміоні в носа.

— Отже, я не маю вибору? — сказала Ріта тремтячим голосом. Вона знову відкрила сумочку з крокодилячої шкіри, витягла аркуш пергаменту й наготувала самописне перо.

— Тато буде радий, — повеселішала Луна. Ріта скреготнула зубами.

— Ну що, Гаррі, — повернулася до нього Герміона. — Готовий розповісти людям правду?

— Думаю, що так, — відповів Гаррі, дивлячись, як Ріта кладе самописне перо на пергамент.

— Тоді повний вперед, Ріто, — спокійно звеліла Герміона, виловлюючи вишеньку з дна склянки.