Наприкінці XIX – на початку XX століття в українську літературу приходить нове покоління митців, серед яких визначну роль відіграють жінки-письменниці – Леся Українка, Ольга Кобилянська, Любов Яновська, Наталя Романович-Ткаченко, Катря Гриневичева, Дніпрова Чайка, Христина Алчевська. Може, найколоритнішою серед них була буковинка Ольга Кобилянська. Леся Українка виділила літературу Буковини як одну з тих гілок, яка має неповторний романтичний колорит, відзначається сильним індивідуалістичним пафосом, залюбленістю у дику і свавільну гірську природу, з одного боку, і прагненням гармонізувати чуття і розум, красу і етику, буденність і прийдешність, з другого боку. Усі ці ідеї відбила Ольга Кобилянська, близька товаришка Лесі Українки, письменниця, яка виховувалася на двох культурах – українській і німецькій і яка внаслідок своєї відкритості до «іншого» світу внесла в українську літературу чимало нових тем, ідей та образів, за що здобула собі визнання «чужинки» в українській літературі і була названа «першою ластівкою» українськими модерністами.

Ольга Кобилянська була типовою європейською письменницею, якщо розуміти під типовістю – закоріненість у західну культурну традицію, а під європейськістю – причетність до основних ідей європейської цивілізації. Такі основні моделі західної культури, як індивідуалізм, натурфілософію, міфологізм, ідею свободи волі, фемінізм, вона не лише перейняла від німецької культури, але й оригінально трансформувала, поєднавши з українською проблематикою, а ще – надала їй особливого буковинського колориту.

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року на Буковині в родині дрібного урядника-службовця. До 28 років життя її було пов'язане з невеликими містечками – Сучавою, Кімполунгом, селом Димкою, і це життя вона назве «життям без подій». Провінційне життя малих містечок, з одного боку, і прекрасні й дикі карпатські гори, серед яких виростала, з другого, визначили характер світовідчування письменниці, вплинули на коло лектури, сформували інтенсивність внутрішнього життя і задали певний меланхолійний характер її творчості, властивий стану маргінальності, відособленості від великих культурних центрів. Протиставлення долин і верхів, маленького містечка і великого міста, природи і культури визначать зміст улюблених колізій у її творчості. Героїня її психологічного роману «Царівна» буде не раз нарікати на життя у «малому містечку»: «Ох, як глибоко зненавиділа я ту брудну долину, ту долину, в котру мусила про те все назад вертати!» – говоритиме її героїня Наталка Верковичівна.

Однак життя у малому містечку мало свій колорит і свою культурну ауру. Культурне і духовне життя маломістечкової інтелігентної родини, у колі батька, матері, братів, сестри відіграло велику роль у становленні характеру Ольги Кобилянської, а також визначило повною мірою тематику і образність її творів. Попри монотонність тодішнього неголосного життя інтелігенції в малому містечку, існувала в ньому своєрідна домашня культура – тут родинна духовна атмосфера була перейнята читанням, малюванням, розмовами, мріями. Духовне життя в родині Кобилянських, як свідчать архівні документи, було досить інтенсивним: діти і батьки писали, присвячуючи одне одному вірші, записували пісні, музикували і співали, а також вели щоденники. Один з братів Ольги – Юліан – пізніше стане викладачем гімназії й укладачем українсько-німецько-латинського словника, інший брат – Степан – буде військовим, навчатиметься у Віденській художній академії і стане відомим як талановитий живописець. Сестра Євгенія мала чудовий голос і заповідалася стати співачкою.

Важливими для формування поглядів і смаків письменниці, окрім сім'ї, були також багатокультурність і багатомовність буковинського краю, де поруч мешкали українці, євреї, поляки, румуни, цигани, німці. Ця багатокультурність проходила навіть через сім'ю – у родині Кобилянської мати походила із спольщеного німецького роду, а вдома говорилося українською, німецькою, польською мовами. Як пізніше скаже Кобилянська, «все було, мов павутиною, обсноване Німеччиною (так Кобилянська називає німецьку мову. – Т. Г.) котра, сказавши правду, не була нам несимпатична». Саме по-німецьки почала писати Кобилянська свої перші твори («Гортенза, або Нарис з життя одної дівчини», «Воля чи доля», «Вона вийшла заміж»), згодом, перейшовши на українську, вона часто писала двома мовами.

Писати по-українськи Кобилянська стала під впливом своєї товаришки – Софії Окуневської, яка, зізнавалася письменниця, переконала її, що «мені треба писати не по-німецьки, а для свойого народу – по-українськи». Вибір мови, так само як і національна самосвідомість, взагалі дістають виразну фемінну атрибутику у Кобилянської. «"Німеччині", і несказанній доброті, і розумові своєї дорогої, незабутньої матері (спольщеної німкені) завдячую я, що єсьм тим, чим єсьм, – зізнавалася в автобіографічному листі Кобилянська, – а Софії Окуневській, теперішній лікарці і товаришці моїй, як і Наталі Кобринській, – що вийшла з мене українська патріотка». Так, письменство символічно пов'язується у неї з материнським образом, а сама «українськість» дістає виразну фемінну символіку: до українства її прилучили товаришки-жінки.

Прикметно, що формування української національної самосвідомості для письменниці було явищем, спорідненим з творенням власної індивідуальності, себто процесом культурним, а не природним, вродженим. І особливу роль у цьому процесі вибудовування модерного індивіда Кобилянська відводила зустрічі і діалогу з «іншим» – з іншою культурою, іншою національністю, іншою статтю.

Як водилося у родинах тодішніх не вельми заможних державних службовців, якою і була родина Кобилянських, освіта надавалася передусім синам. Донькам же лишалося займатися самоосвітою і шукати вигідного одруження. Як зізнавалася пізніше письменниця, чотири класи початкової школи вона закінчила «в горах в Кімполунгу», а «систематичної науки не було в мене; я не кінчила жадні науки, і хіба те було моє, що прочитала, а що я і могла читати в малім містечку, як Кімполунг, або в селі, куди ми відтак пішли?». 1891 року Кобилянська переселяється з батьками до Чернівців, а здобуваючи популярність як письменниця, поступово налагоджує зв'язки з багатьма культурними діячами – українськими, німецькими, чеськими. Однак туга за «великим світом», куди вона не може вирватися то внаслідок прив'язаності до батьків, то внаслідок хвороби, – лишається в неї назавжди.

І ще одна обставина впливала на характер Кобилянської. Кінець XIX століття позначений могутнім впливом і поширенням феміністичного руху. Ідеї жіночої емансипації, зокрема матеріальне і духовне визволення інтелігентної жінки середнього класу, право на самореалізацію і подолання усталених стереотипів, які зводилися до думки, що сформулював один із персонажів у її повісті «Царівна»: «мужчина – то «все», а жінка – то "ніщо"», ставали могутнім фактором модернізації життя, побуту, соціальних і приватних відносин наприкінці XIX століття.

Ольга Кобилянська не лише знайомиться з ідеями фемінізму, стає одним із організаторів «Товариства руських жінок на Буковині», але й у власних творах відбиває феміністичні ідеї. Так, починаючи з ранніх творів, власний досвід, жіноча тематика і феміністичні ідеї тісно переплітаються у її творчості. Складається навіть особливий рід жіночого автобіографізму – неприховано суб'єктивного, символічного, меланхолійного.

«Царівна»: «вища» жінка

Характер жінки як особистості, що прагне до самореалізації і культурної творчості, а в житті відіграє роль виховника і товариша, у творах Кобилянської витісняє популярне на той час переконання про єдине, природне призначення жінки бути передусім матір'ю, дружиною, господинею, а в соціальному і культурному плані – бути «нічим». Навпаки, Кобилянська була глибоко перейнята ідеалом «вищого» культурного типу і чоловіка, і жінки, і цей тип індивідуальності вона естетизувала і фемінізувала. Водночас життєві колізії, які цікавили її, характеризувалися рисами міщанського психологічного роману, де любовна історія розгорталася на тлі буденних подій і обставин маломістечкового життя. Так, «Царівна» – перша, за Франком, психологічна повість в українській літературі, що поєднувала культурософську проблематику свободи волі, зокрема жіночої, з типовим сюжетом любовного романсу, де довге очікування нареченого повинно було відновити втрачену рівновагу і гармонію цілого світу.

Вибудовується ця психологічна повість на основі різкого протиставлення буденності і мрій, оточення і виняткової особистості, будучності і теперішності. Василь Орядин, один з персонажів повісті, говорить, що доменою жіночою є «минувшість», натомість «в мужчин переважно будучність на оці». Власне, вся історія головної героїні Наталки Верковичівни, яка занадто перейнята ідеалом саморозвитку і «будучини», протилежна такому уявленню і не є типово «жіночою». Більшість же перших рецензентів (О. Маковей, А. Кримський, М. Грушевський) намагалися підкреслити у повісті передусім непослідовність традиційного жіночого романсу, який вони вичитали у повісті, і при цьому іронізували над рефлексіями героїні, її ідеалом «вищого» чоловіка та ідеєю товариськості-любові, якої шукала Наталка.

Однак жіночий романс у повісті Кобилянської дістає не лише персональний, але й національний виховний підтекст. Йшлося про виховання українського модерного індивіда, тому героїня повісті мріє не лише про те, щоб реалізувати себе духовно, але щоб «сотворити щось таке, що поривало би» народ, бо «та маса з самого ожидания і невільничої податливості запала в нидіння». «Чому в нас так мало гордості й відпорної сили, так мало наклону до величчя, так мало поривів до могутності?» – роздумує Наталка і прагне бодай із себе створити повноцінну індивідуальність, реалізувавши свої бажання та вроджені свої здібності. Цей пафос перетворення пасеїстичної і пасивної маси народної на колектив індивідуальностей, а жінки – на повноцінну індивідуальність Леся Українка назве основною неоромантичною тенденцією у «Царівні». Сама ж Кобилянська ототожнить цю тенденцію з ідеалом «жінки європейського закрою» і перетворенням жінки з «організму» на «виразну особистість» («Балаканка про руську жінку»).

Ідеал виховання «вищої» жінки у творчості Кобилянської відбивав не вузькі ідеї особистого щастя, але надавав феміністичним тенденціям глибшого культуротворчого і модернізаційного сенсу. Кобилянська була цілком свідомою цього, коли писала: «Мої героїні витиснули вже або бодай звернуть на себе увагу русинів, що побіч дотеперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру, не спеціально галицько-руського». Виховання європейських типів чоловіків і жінок, а також критика української провінційності – ідеї, актуальні в ситуації «кризи статі», яку ми спостерігаємо наприкінці XIX століття і яка відбилася у творах А. Стріндберга, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ст. Пшибишевського, В. Винниченка.

Безперечно, повість «Царівна» несе в собі відсвіт ідей Ф. Ніцше про «надлюдину» і «вищих» людей, хоча Кобилянська приховано полемізує з німецьким філософом і щодо можливостей жіночої дружби, і щодо можливостей виховання «вищої» жінки. Однак саме під впливом Ніцше, як зізнавалася сама Кобилянська, сформулювалася її ідея «будучності» – поривання до «повного життя», що розуміється у плані самореалізацїї, індивідуальної і культурно-національної. У цілому, ідея Фрідріха Ніцше, які набули широкої популярності на межі XX століття та вплинули і на формування найвищих концепцій культури, і на складання найбанальніших ідеологій, і на провокацію по-міщанськи обмежених уявлень про т. зв. «надлюдину», були могутнім чинником розвитку європейської культури на початку XX століття.

Отже, значною мірою під впливом ідей Ніцше Кобилянська була зацікавлена у творенні «вищої» культури, особливо в перспективі «будучності» – повної самореалізацїї людини, і саме цю ідею вона пов'язує зі своїми жіночими характерами. Ідея «будучності» була важливою не лише для самореалізацїї жінки, але і для долі нації. Тому на жінку і матір покладаються обов'язки не лише народити і виховати дитину, але також «змоделювати» майбутній характер як культурний тип. Тож її героїні мають перед собою ще іншу мету, окрім любовного романсу, – «нехай ще вимоделюють і характер його (сина-русина. – Т. Г.) сильними виразними лініями так, щоб той русин був не лише русином, але разом і примірною моделлю для руського оточення свойого», – говорить авторка у «Балаканці про руську жінку».

Ідеї виховання нового типу людини на початку XX століття несли на собі відсвіт волюнтаризму та індивідуалізму. У творчості Кобилянської ідеї ці набувають естетичного й ідеального характеру. Так, у «Царівні» стверджується естетизований варіант жіночого світу. Прикметно, що образом, який збирає всю символіку й образність у повісті, є дзеркало. Так у жіночому письмі Кобилянської у повісті «Царівна» домінують очі і погляд героїні на саму себе. При цьому ідеальна рамка такого образу олітературнена: це Лореляй Г. Гайне. Відвертаючи очі від дзеркала, героїня, однак, підглядає в нього опосередковано – очима бабусі, тітки, імпліцитного автора.

Так нарцисизм стає одним із принципів самоствердження «нової» жінки у «Царівні» Кобилянської. Він виявлений через інтимну форму щоденника (хоча цей жанр і не витримується до кінця). Через саморозкриття, записи у щоденнику, як у дзеркалі, відображається духовно-емоційний світ її героїні. Ствердження повноцінного «я» здійснюється через ідеал «вищої» жінки – теж своєрідне дзеркало, символічно ототожнене з незвичайною жінкою, царівною. Дзеркалом служить у повісті і чоловік-товариш, як «інший», що допомагає проявити і відбити характер Наталки.

У доповіді «Дещо про ідею жіночого руху», виголошеній 14 жовтня 1894 року на зборах «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська звернула увагу на широке розуміння жіночої емансипації. Остання, зауважує вона, переросла рамки епатажу, коли жінки переймають чоловічий спосіб життя («щоби не виходити зовсім заміж, прибирати манери мужчин, ходити з обстриженим волоссям, з паличкою в руках, курити папіроску, їздити верхом і, як одна жінка висловилась, "ходити у фраках"»). Кобилянська говорить про необхідність розглядати жінку як людину, від природи рівну з чоловіком і упривілейовану, як і він, правом «людяності, індивідуальної свободи, поваги людської і справедливості». «Женщина, побіч своєю природою назначеної задачі стати жінкою й матір'ю, посідає й надане тою самою природою право – бути і собі самій цилю, іменно в тім смислі, як буває собі цилю мужчина», – твердить письменниця. Йдеться про право жінки здобувати освіту, працю, вчитися, бути «самій собі ціллю». Саме цю символіку несе в собі образ «царівни».

Ідеї Ф. Ніцше служать у ранній творчості Кобилянської так само своєрідним дзеркалом, на тлі якого письменниця вибудовує свої жіночі характери. Зокрема Ніцше говорить про те, що «досконала» жінка може існувати, хоча це швидше явище нарцисичного характеру («чоловік шукає ідеалізованого чоловіка, жінка – ідеалізованої жінки, тобто обоє прагнуть не доповнення, а завершення своїх власних переваг»). Німецький філософ уточнював: «Досконала жінка – вищий тип людини, аніж чоловік, але й значно рідший». Останнє відбиває глибинний іронізм Ніцше стосовно «нової» жінки, особливо тому, що в модерному суспільстві «людського, занадто людського» жінка переймає на себе чоловічі ролі, професії, моделі поведінки і навіть привласнює таку традиційно чоловічу форму спілкування, як дружба. Заратустра був так само досить скептичний щодо жіночої дружби: «Надто довго у жінці чаївся раб і тиран. Тому жінка не здатна на дружбу: їй відома лише любов». Далі він, однак, поширює свій скепсис і на сучасників-чоловіків: «Ще не здатні жінки до дружби. Та скажіть мені, чоловіки, хто з вас до дружби здатний?».

Ніби полемізуючи з Ніцшевим Заратустрою, у «Царівні» Ольги Кобилянської хорват Марко, якого героїня асоціювала з «вищим» типом людини («наскрізь аристократ у чувствах і справдішній чоловіколюбець»), вперше називає Наталку Верковичівну «товаришем». «Одинокий товаришу мій! – сказав і стиснув мою руку по-мужеськи».

Ольга Кобилянська разом з Лесею Українкою загалом причетна до творення нового культурного феномена – феномена жіночої дружби. Для Лесі Українки і Ольги Кобилянської товаришування чоловіка і жінки було не лише бажаним ідеалом, але й реальністю, як про це свідчить їхнє листування. Леся Українка називала товаришем і другом Франка, Павлика, Кримського, Хоткевича, Луцького, «побратимом» – Маковея, «паном-товаришем» – Коцюбинського. Як до товариша зверталася до Стефаника і Маковея сама Кобилянська.

Темі любові-дружби жінки й чоловіка присвячена і повість Кобилянської «Царівна». У повісті основні ролі розподілені між однією жінкою та двома чоловіками. Перший з них – Василь Орядин – напівукраїнець-напівциган, пристрасний, зрадливий, підвладний «буденщині» чоловічий тип, який зрештою одружується з вигоди з донькою свого начальника. Інший – Іван Марко – хорват, «вищий чоловік», або «аристократ духу». «Через його порозуміла я справдішній аристократизм душі, той аристократизм, про котрого розписувавсь так загадочно, а заразом так сильно і пориваючо новочасний філософ Ніцше», – зізнається героїня. Так, з одного боку, Орядин визначає для Наталки обмеженість людської натури, з другого – Марко задає перспективу зростання людського духу. Саме між ними хитається Наталка Верковичівна. З одного боку, вона не згоджується бути з Орядином, щоб жити «буденним» життям, з другого боку, у стосунках її з Марком, місія якого, ми бачимо у фіналі повісті, – бути «чоловіком царівни», проглядається по-чоловічому перевернений варіант жіночого романсу.

Чужинець Іван Марко служить також своєрідним доповненням, або «вищим» типом героїні. «Не знаю, але коли прислухуюся йому, то мені здається, що те, що він говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе, – говорить Наталка. – Мені майже все знайоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалішим, з більшим довір'ям до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочі». Таким чином, у дружбі жінки з чоловіком, описаній у «Царівні», маємо випадок самодоповнення жінки.

Модерністська образність, яку творить Кобилянська, поєднує нарцисичність, мазохізм і своєрідну психологічну «вівісекцію» і себе, й оточення. Героїня Кобилянської фантазує про самодостатність, про те, щоб злитися з «полудневим», і при цьому підкоряє собі Орядина та тішиться своєю владою: «Він стояв он там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивався ніколи моїм видом, не цілував ніколи ані одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а йому щось подібне ані на думку не приходило». Так Орядин стає лише однією з проекцій Наталчиного образу себе самої, оскільки він цікавить її не сам по собі, а тільки через свою причетність до її ідеалу краси. «Ви хотіли би мене мати інакше «спрепарованого», а то більше на ваш лад, за вашою жадобою краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви», – борониться від неї Орядин. Натомість Наталка, розбурхавши чуття Орядина і принизивши його своєю відмовою, почуває момент задоволення. «Я розсміялася нараз півголосом і була задоволена, що дожила того, що… любив. Ух, який лютий був! Який був гарний у тій хвилі, саме в тій, коли відходив, відвертаючись від мене гордо, коли я даремно простягала руки і просила, щоб успокоївся!». Так мазохізм стає ситуацією виховання, яку прагне здійснити нарцисична героїня Кобилянської.

Бачимо, отже, постійну плинність ідентифікацій Наталки (то з жінкою, то з чоловіком, з тим, хто кориться долі, хто підкорює собі долю). Таке метання, взаємообертальність ідентифікацій – прикметні для мазохістського дискурсу, а останній стає чи не основним в літературі європейського модернізму. У «Пошуках втраченого часу» Марселя Пруста маємо постійну, спекулятивну гру заперечення-ствердження будь-чого, зокрема й статевої ідентичності, що творить поле одночасної і безкінечної можливості/неможливості. Ніщо не є правдивим і все є ілюзорним. Така настанова пронизує дискурсивний модерністський простір. В «Уліссі» Джеймса Джойса мазохістська мінливість, обертальність ідентифікацій та театралізація усіх можливих ролей, які переживав Блум, хоча б подумки, приводять до появи «нового ожіночненого чоловіка».

Ще однією прикметною рисою творчості Кобилянської стає меланхолія. Героїня «Царівни» бачила печать меланхолії на всьому «недокінченому», а її ненастанна туга і бажання «виповнитися» мали меланхолійну ознаку. «Понура, ненаситна туга володіє мною, і дух мій утомлений, хоч не сотворив нічого, – говорить Наталка. – Він лише мучився і побивався об якийсь мур, котрим мій світ обведений. Я хотіла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би або що мене зробило би сильною, могучою!..»

Меланхолійний стан Наталки обумовлений її тугою за досконалістю, себто ідеалом «вищої» людини, який живе у ній і до якого вона прагне, борючись проти влади принижуючого середовища. Меланхолія властива і цілим народам, зауважує Наталка, і говорить, що ненавидить «цей тон вічної туги» як у людей, так в ментальності цілих націй («наприклад, одностайний тужливо-хорий усміх на блідім лиці нашого народу»). Джерело такого хворобливого настрою – пасивність, породжувана тим, що ідеал повноцінного життя переноситься у минуле, а оскільки минуле виглядає втраченим, то з ним втрачається й ідеал. Відтак і майбутнє, в якому такий ідеал міг би реалізуватися, є загубленим. Так народжується туга за неможливим – «з самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мелодія, що дзвенить у нашій душі і котру ми так добре розуміємо, заколисала всі наші сили до немочі», – говорить Наталка, ця «донька українсько-руського народу».

Меланхолія, за Фройдом, виникає як наслідок горювання і розчарування, викликаного втратою улюбленого предмета (об'єкта), – таким об'єктом може бути не лише людина, але рід, земля, батьківщина. Ця втрата насправді обертається проти самого суб'єкта – він втрачає себе, розчаровується, його самооцінка падає, предмет любові привласнюється (або, як Фройд говорить, інкорпорується) індивідом. Звільнене лібідо, себто бажання, пов'язані з улюбленим об'єктом, при цьому переносяться не на інший предмет, а на власне «я». Внаслідок такої ідентифікації розчарування і презирство спрямовуються на самого себе, на «я», що заступає об'єкт колишнього замилування.

У найзагальнішому сенсі, і феміністичні, й національно-патріотичні розчарування Кобилянської породжували меланхолійний стан її героїнь. Як особа, поставлена в пограничну ситуацію щодо «свого» і «чужого», письменниця гостро відчувала розбіжність між «мужицтвом» і «європейством», а нереалізованість України як модерної нації уподібнювала власній нереалізованості. Кобилянська, як відомо, постійно скаржилася на відсутність умов для творчості, обов'язки прив'язували її до родини, до господарства, до сталого місця. Вона любила «культурні» нації, але свідомо лишалася зі своєю, в українській літературі почуваючи себе «чужинкою» (про що їй неодноразово нагадували). Вона «любила» народ і водночас «не любила», прагла бути «новою жінкою» і задовольнялася життям «без подій», її героїні, повні діонісійської сили, одержимі «будучністю», бачили себе «царівною», але обмежувалися роллю «товариша», «виховника», «меланхолійної жінки».

«Земля»: влада матері

З погляду психоаналітичного, особливу травматичну роль і для індивідуальної і для соціальної історії відіграє розривання первісного зв'язку матері і дитини. «І для чоловіка, і для жінки, – твердить зокрема французька дослідниця Юлія Крістева, – втрата матері є біологічною і психічною необхідністю, першим кроком до того, щоб стати автономними». Тоді, коли символічне роз'єднання з матір'ю не здійснюється – через соціальні, психологічні або моральні причини, материнський образ переноситься на власне «я», а індивід потрапляє під владу меланхолійної туги, що відбиває його несвободу, а також тяжіння до смерті.

Сучасні постколоніальні студії переносять явище меланхолії, спричиненої розривом із материнським архетипом, – як передумову автономності, також на процеси національного та антиколоніального самовизначення. Загалом, ототожнення нації з материнським образом особливо прикметне для країн, що пережили досвід колоніалізму. В Україні процеси модерного націотворення так само пов'язані передусім з ідеалізацією материнського праобразу, і така ідеалізація накладається на розуміння нації, мови, землі, природи. Однак модерне розуміння нації як інтелектуальної конструкції і особливого типу нарацїї (оповіді) передбачає переборення первісного материнського комплексу ідентифікації; коли ж такий розрив не відбувається, національна самосвідомість забарвлюється пасивністю, самоспогляданням і меланхолією.

Материнська прив'язаність Кобилянської була дуже сильною.

Вона часто говорила, що живе заради матері, що доля перетворила її на слугу матері, що «мала в ній малу дитину, котру мусила-м доглядати і власноруч годувати», а після смерті матері у 1906 році зізнавалася, що мати була її «найщирішою приятелькою». Однак у своїй творчості Кобилянська відтворила досить непрості колізії, які несе в собі материнство. Це особливо виразно виявляється на тлі тогочасних уявлень і дискусій про материнство у філософії, психології, літературі кінця XIX – початку XX ст. Так, Ніцше і похідна від нього філософія життя розглядали материнство не як індивідуальне право жінки, але як одну з ланок природного процесу: згідно з такими уявленнями, жінка просто віддається пристрасті, а народження дитини є лише природним наслідком такої неконтрольованої пристрасті. Фактично, роль матері зводилася до репродуктивної функції, і в цій функції вбачалася природа і цінність жінки як сили, що стверджує саме життя.

Ніби противлячись подібному спрощенню і боронячись проти надмірного біологізму, Кобилянська переносить акцент з дітонародження на виховання. Всі її матері, які мають здебільшого багато дітей, перебирають на себе страждання своїх дітей і виконують при них роль свідків. Іноді навіть виглядає, що сповнивши свою біологічну ціль, матері перетворюються на безтілесні істоти, які охороняють своїх дітей. Така, наприклад, у Кобилянської Ніоба – пані Анна Яхнович, яка мала 12 дітей, «котрих всіх любила однаково, гордилася і любувалася ними, а іноді бувала за них така сильна і відважна, що, здавалося, була б і з самою судьбою ставала до боротьби, щоб їм лише добра здобути» («Ніоба»). Матері часто відходять у минуле, зникають, асоціюються з ангелами, як, наприклад, у споминах Наталки Верковичівни, або стають духовними повіреними й ідеалами своїх онуків (як у новелі «Аристократка» чи повісті «Ніоба»).

Особливої гостроти ідея материнства і материнської любові набуває у повісті Кобилянської «Земля» (1901). Основний конфлікт у ній розгортається навколо своєрідної влади землі, яка уподібнюється до богині-матері, що народжує, потребує жертви, є запорукою «будучності» і зрештою стає колискою-могилою для людини. З материнським архетипом землі асоціюється у «Землі» і старий Івоніка, що, як прадавній бог, відчуває землю й уподібнюється до неї і який майже по-материнськи любить своїх дітей, і «чорна» спрацьована Марійка, яка з надмірної материнської любові божеволіє. Земля має соціальну і матеріальну цінність, оскільки «чоловік без землі нічого не значить», як часто повторюється у повісті. Земля також є силою містичною й ірраціональною: вона дає особливе, не раціональне знання про життя, «німе, незглибне», яке не дано зрозуміти «сліпим» людям, але яке проривається серед буденщини страшними і непоясненими трагедіями. І тоді Івоніка, який так любить землю, при гробі улюбленого сина усвідомлює: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї!».

Еміль Золя з його страшною пригноблюючою владою землі, Федір Достоєвський, чутливий до злочину і кари, яка має не фізичний, а насамперед духовний і моральний вимір, та Моріс Метерлінк, який по-символістськи передав таємничість життя, що тече невидимо і лише зрідка відкривається у передчуття людей-сліпців, – усі ці автори вплинули на характер конфліктів і спосіб зображення у повісті «Земля» Кобилянської. Тонке психологічне плетиво подій, де немає точного знання, а є передчуття, де є злочин, але немає винного, і де розповідь тече, ніби спогад, створює особливу атмосферу у повісті Кобилянської.

З погляду соціологічного головною подією у повісті є вбивство брата заради землі. Однак з погляду психологічного вбивство Михайла, який так тісно прив'язаний до своєї землі, що фактично зливається з нею, є лише частиною загального материнського архетипу, що панує у повісті. Материнська влада землі визначає усі колізії і всі сюжетні нитки у творі. Вона ж визначає народження особливого, не раціонального знання, такого прикметного для мислення початку XX ст. Зовсім не випадково однією з найдраматичніших колізій у повісті Кобилянської стане тема ірраціонального материнського знання, що виливається у любов-ненависть до сина. Навіть простежуючи, як народжується материнська любов-ненависть Марійки до Сави, письменниця все ж уникає говорити прямо про те, хто є вбивцею Михайла. Але головне – вдаючись до непрямих свідчень і голосів, авторка уникає давати Марійці «знання» того, що Сава – вбивця свого брата. Натомість Кобилянська відтворює, як борються у ній материнське знання і материнський охоронницький інстинкт щодо дитини, який відхиляє точне «знання» і не дає впасти у божевілля.

Це не допущене на поверхню свідомості ірраціональне знання – так само один з елементів розлитої у творчості Кобилянської символіки материнського архетипу. З цим архетипом пов'язана передусім ірраціональна влада землі-природи, яка «сильна, таємнича у своїх ділах», закидає сіті на людей, робить собі з них автоматів, які йдуть «насліпо за її незглибимими приказами, тулячися інстинктивно до себе, доповнюючи одне одного, мов земля з ростиною, в мріях про якесь щастя, не бачачи її руху й усміху надальше…»

Асоціація землі з материнським архетипом нагадує психоаналітичну ідею «фалічної матері». Цей образ-фетиш не має стосунку ані до реальних жінок, ані до матерів, але він стверджує смертність людей і водночас віддаляє їх від смерті. Йдеться про символічну роль цього поліморфного і бісексуального міфологічного образу у процесі індивідуалізації «я».