V

Тиха, ясна зимова ніч.

Сніг уклався білесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мрякою, дрімають. Тихо, ледве чутно життя. Зійшовший місяць упивається величавим спокоєм.

Всі сплять.

У моїй світлиці горить світло. Пишу.

Орядин повернув додому. Одержавши звістку про спадщину, прибув, щоби перебрати її і щоби спічнути по брудній, деморалізуючій борбі, що підтяла його моральні й фізичні сили.

– Я пробував всього, – оповідав він, – до minimum[49], щоби добитися до мети. Ще не добився до неї, ще далеко, а сили майже вичерпані. Це маю вам завдячити. – Так говорив до наслідничих. Ніхто не чинив йому закиду, ніхто не докоряв ані одним словом.

– Не сміли, – казала насмішливо Зоня. В його цілій істоті було стільки відпорності, стільки наказуючого мовчання, що ніяк було у нього жадати оправдання.

Що йому маєток дістався, не врадувало його надто. Казав, що навіть не зробило на нього глибшого враження, що так уже збайдужнів. Так само остався байдужим, коли йому надлісничий заявив, що віддасть йому і другу половину грошей, котрих він, Орядин, зрікся. Що йому їх не потрібно, а йому, молодому, що має ще стільки боротися, здадуться. Він пронизав старого очима і, усміхнувшись згірдливо, сказав, що добре, що прийме їх.

В перших днях по своїм приїзді не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отомані, підложивши під голову руки та вдивившись у супротилежне вікно або в що-небудь.

Чи роздумував над дальшим життям, над своєю будучиною, чи над спадщиною, що дісталась йому таким легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим іншим, ніхто не знав. Ніхто й не допитувався.

– Також не сміли, – мовила Зоня…

У дві неділі по його повороті відбулася між ним і Зонею «буча». Лена, котра, як і всі інші, тепер для мене настроєна ласкаво, ділиться зі мною кожною своєю думкою. Вона була свідком тої сцени. Балакалось між іншим о деяких знакомих і мимовільно перейшла бесіда на мене, причім він довідався о моїх заручинах з Лорденом.

– Хто, хто виходить за Лордена? – спитав.

– Наталка!

– Наталка? – А по малій задумі додав: – Ага, вонаї Верковичівна!

– Вона. Адже ти її знаєш? – закинула Зоня.

– Знаю, знаю! – відповів, змішавшися. А по хвилі додав з глумом: – Отже, вона виходить за нього! Ну-ну!

– І що ж на тім дивного, Василю?

– О, дивного, властиво, нічого: хіба лиш те, що вона не здавалася мені одною з тих, що виходять за перших-ліпших, які їм навинуться. Впрочім, всіляко буває на світі…

– Вона не конче хотіла за нього йти.

– Але таки виходить.

– Так за кого ж було їй іти?

Він не відповідав зараз.

– Вже за кого-небудь іншого, лише не за нього.

– Так! То могла була ждати без кінця. Оскільки я знаю, то її не сватав ніхто.

Він спаленів.

– І звідки ж ти то так добре знаєш? – питав насмішливо. – Чи вона перед тобою сповідалася?

– Передо мною не треба сповідатися. Я знаю тут всіх, що могли би женитися, а ті не взяли б її. Прочі ж – то голодники, Василю!

– Це ти на мене! – звернувся до неї бистро, і очі в нього загоріли.

– Бог з тобою, Василю! – боронилась дівчина, чимало зчудована його гнівом. – Ти прецінь не сватав її ніколи!

Він знов почервонів, немов його хто окропом посипав, і відвернувся від неї до вікна, в тінь. Трохи згодом спитав:

– Яка вона?

– Хто такий?

– Ну, адже вона, вона!

– Ага, Наталка! Та як то, Василю, «яка вона»?

– Чи щаслива? І чи любить його також «страшно»? – І розсміявся чогось…

– Не знаю, чи любить. Сумніваюся навіть, чи щаслива. Правда, Леночко! Від заручин стала якась дика, навіть змарніла.

– А яка була перше? – І його очі спинилися вижидаюче на Зониних устах.

– А яка ж би? Вона поводилася завсіди так, мовби була чимсь ліпшим від нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неї як би забули усміхатися, стала от, наприклад, pardon[50], як ти.

– А про те все рішилася за нього вийти! – повторив знов. – Шкода її!

Зоня усміхнулася жартівливо.

– Так бери ти її, коли тобі її так жаль! – промовила. – Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!

Ух! як він на неї видивився, а очі як заіскрилися в нього.

– Не глузуй собі з мене! – казав. – Знай, я тепер не до жартів настроєний!

– Так я настрою тебе до них!

– Пильнуй себе! Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!

Зоня спалахнула.

– То ми тому винні? – накинулася. – Ох! це славно! Ми, може, також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші?

– Не ваші гроші пропускав я!

– Ні, але чужі!

Він став білий мов сніг і зблизився до неї.

– Ти відки це знаєш? – спитав, а очі в нього так і горіли.

– Знаю!

– Хто тобі казав?

– Той, хто знав.

Він мов збожеволів з лютості чи з чого. На столику коло нього стояла цінна ваза. Вхопив її і кинув об землю так, що розтріскалася на дрібні кусні.

– Так! – сказав опісля не своїм голосом.

– Ти! – зверещала Зоня і запінилась собі.

– Цього я тобі ніколи не забуду! – сказав він.

– О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казишся, почувши правду. За неї то готов і мститися.

– Ти не маєш наглядати моїх учинків.

– Наглядати ні, але свої думки про тебе вільно мені мати, і я скажу їх навіть тобі прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту і енергічного поведения, а по-друге, ти забрукався[51] морально, і тому не поважаю тебе так, як давніше.

Він розсміявся вимушеним сміхом, а опісля сказав:

– Де моя провина і в чім проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, і я сам для себе справедливий суддя. Але ви, що не бували ніколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрій я, на вашу думку, «забрукався». Та пождіть, колись поклонитесь ще мені, але тоді я і в вас найду хиби. Ви – лицеміри!

Зоня тремтіла від зворушення.

– Це подяка, Василю, за ту поживу, що тобі мій батько подавав?

– Трійла подавав.

– Ти, негіднику невдячний! Я мала тебе за чеснішого чоловіка, хоч сперечалася з тобою так часто! Тепер я тобі цієї обиди не забуду.

– То не дразни мене! – говорив погаслим голосом. – Якби ти знала, скільки я всього пережив, то ти би була ліпшою для мене!

– То гамуйся; на те дав Бог розум.

– В мене нема бабського сумління… – І, зміривши її зневажливо очима, вийшов з кімнати, гримнувши за собою дверми.

– Видиш, який став? – говорила Зоня. – Ми аж на лицемірів виавансували. Зате він став культурнішим. Давно вірив ще хоч в ідеали, а тепер… – І не докінчила, скрививши уста згірдно…

Отже, на його думку, я не мушу заміж виходити за Лордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна, легкодушна особа.

Нехай і так! Може, правда і по його стороні. Але чим стоїть він вище від мене, якою силою? «Безоглядністю», як сказала ще Зоня, чи своїм «сильним сумлінням»?.. Впрочім, мені тепер все байдуже, що хто, а навіть що і він про мене думає, чи добре, чи зле. Для мене головна річ та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережилася. Ох, як пусто, нудно, як глупо! І ми обоє любилися!

Насилу випхали мене до Маєвських з якимось шитвом, хоч як я випрошувалася. З ним не хотіла я подибатися. Вкінці пішла, з гордим – сама не знаю, від чого, – усміхом на устах. Тільки вступила в хатні сіни, як серце в мене нараз затовклося сильніше, і я на цілім тілі задрижала, як би перемерзла. Так, це тому, що боялася чомусь побачитися з ним, хоч говорила собі неустанно, що він не обходить мене нічого, що не люблю його вже. І дійсно, вже як я в досліднім часі думала і відчувала, то чувство і любов не находили в моїм серці місця; я не любила ані його, ані нікого другого.

Вечором попросили до чаю. Напроти мене осталася одна склянка і одно крісло порожнє.

– Де Василь, Зоню? – спитала панна Марія.

– Або ж я знаю? Мабуть, пише в своїй кімнаті.

– Що це він пише та пише?

– Не знаєте що? Він переводить щось, як казав, із скуки.

– Так іди, Зонечко, і приклич його, а то чай вихолоне зовсім.

Зоня пішла, а ми обидві наче поніміли. Вона обняла рукою його склянку, чи гаряча, а мені не було до розмови. Впрочім, це було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачуся з ним за кілька хвилин, стала я нараз цілком спокійна, і цей спокій був аж ледоватий. Так сиділи ми, доки не явився він. Перша увійшла Зоня, а за нею він. Змінився на перший позір не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала йому, що я була в гостях, чи, може, вид мій був такий відражаючий, що, угледівши мене, мов налякався; але привітався ласкаво, навіть усміхнувся якимсь сумним, вимушеним усміхом. Опісля зайняв місце проти мене і, схиливши голову, мішав машинально чай.

При світлі, що падало ясно з висячої лампи, побачила я його ліпше. Він був марний і блідий, а в цій хвилі, оскільки я його розуміла, зворушений, його високе чоло з імпертинентною (як Зоня казала) морщиною «пихи» між бровами видалося мені в цій хвилі наче мармурове, уста упрямо стулені.. Повік не підводив ані разу; так само, видко, не бажав і уст отвирати.

Мене обгорнув якийсь сором. Ціла його істота свідчила мені чомусь наглядно об тім, що за цілий час розлуки не займалися його думки ані разу мною. Що між ним і мною виросла якась межа, що те, що між нами зайшло, затерлося безслідно і що було би смішно натякати на якісь зв'язки між ним і мною. По нім було це видко. Я соромилась своєї вірності і відчула, що вона не була потрібна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його істоті було щось независиме, щось сміле, безоглядне. Ах, це були наслідки його «сильного, невразливого» сумління! – говорила я до свого серця, котре поборювало всі сумніви одним замахом. Воно визирало з цілої його істоти і надавало йому ціху[52] сили і рішучості. Я чулася просто «гнучкою» перед ним.

Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла його в одній хвилині перемогти, тому сиділа я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по-своєму і втягала зручно всіх по черзі до розмови.

– Не хорі ви потрохи, Наталочко? – спитала панна Марія. – Ви такі бліді.

– Ні, я здорова.

– Дивуєтеся, панно Маріє? – зажартувала собі Зоня. – Залюблені виглядають завсіди мізерно! – Вона глянула напівусміхаючись, напівдопитливо на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіді, тому змовчала.

– Чому ти свого персня не носиш? – говорила далі. – Пожди-но, скажу я це професорові.

– Завеликий, могла би загубити.

– Ну, коли вже так, то ліпше не носи! Професор, хоч і який собі там учений, а все-таки не зміг би в те не повірити, що згуба персня віщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?

Я мимовільно глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала вона цю мені таку немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зоні і, не споглядаючи на неї, сказав прямо:

– Ти нині дуже жартівливо настроєна, не розумію тебе!

– А я тебе також ні, Василю. Чи богатирі роману, що ти його переводиш, не побралися, і слово «розлука» дразнить тебе?

– Це не роман, що я переводжу.

– Мені здавалось, що роман. Впрочім, що ти читав так завзято, коли я увійшла в кімнату? Ти й не замітив мене?

– Читав новели Гаршина. Кінчив якраз «Attalea princeps».

– Ах, Attalea! – обізвалась я мимоволі, мило зворушена.

– Читали? – він підвів уперше голову сміло за мною, і його очі вп'ялися в мене з якоюсь неспокійною цікавістю. – І що ж? – питав з лихо затаюваним поспіхом.

– Гарна! – відповіла я.

– Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?

– Тим, що осталася своїм намірам вірна!

– Дійсно, не боялася нічого…

– Ні, і смерті не боялася!

Він покраснів ледве замітно.

– Чи це посліднє зискало вас так для неї? – спитав з легким відтінком глуму.

– Саме те. Це прецінь щось дуже гарне.

– Що? – спитав. – Те, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справді дуже поетично.

– Ні, тота її постанова: добитися помимо всього до цілі, – відповіла я.

– Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецінь того небозводу, об котрім мріяла.

– Так. Та чи це таке важне?

– На мою думку, важне.

– Вона вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила її такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хіба ні?

Я вдивилася в нього широко отвореними очима і чула, що вони в мене розгорілися. Наші погляди стрітилися. Його очі засяяли, а біля уст появилася ледве замітна, злобна усмішка, що пригадувала мені якусь дивно прикру хвилю.

– Так, так, вона не була буденна сила, – сказав він, – і їй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Це скріпляє сумніваючихся і слабосильних і піддержує саме тоді, коли вони хитаються!

Я відчула, що ті слова його й усміх той були в мене цілені. Усміхнувшись боляче, хотіла я щось відповісти, але, надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись! Ми замовкли.

Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.

– Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, – мовила старенька панна. – Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.

– Та де вже мені їхати, панно Маріє. Не їздила досі ніколи, привикла вже так. Впрочім, мені нічого не треба.

– Вліті, відай, ваше весілля, Наталко, правда? – спитала Зоня.

– Не знаю, Зоню, – відповіла я тихо.

– Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.

– Може…

– З певністю; пізніше не може професор на довший час з дому вибиратися, а він же хотів би якнайскорше оженитися.

Я не відповідала, чула лише, як поблідла.

– Я би не була думала, що він годен до якої-небудь особи так прив'язатися, – говорила Зоня далі. – Мені видиться, що його ідеали – книжки; не так, Василю?

– Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, – відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. – Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) – питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.

– Як постараєтесь о сигаретку…

Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.

– А то куди? – обізвалися обидві жінки.

– Додому вже!

– І чого так скоро? – загомоніла Зоня. – Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана «Aufschwung»[53]. Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.

Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.

– Нема Василя з сигаретами, – обізвалася старенька панна, – у нього ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. – І сказавши це, вийшла.

– Коли би так панна Марія була молода, – сміялася Зоня, – то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.

– Вона така добра.

– А він?.. – Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.

– Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, – відповіла я спокійно.

– Ну, вже ж! – І ступила наперед. – І так, наприклад, можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи: хвилями буває попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх… і я лише кажу, що перемінився; але в чім іншім не згоджуюся з ним. Я не радила би нікому супротивлятися його змаганням, бо без «пімсти» не обійшлось би вже, певно. Панна Марія зводить у нього все на нерви й каже, що він подобріє і повеселішає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.

Вона увійшла до салону, а панна Марія повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посуд зі стола, віддалилася з кімнати, і ми остались самі.

Я стояла коло столу і переглядала якісь свіжі часописи, що панна Марія склала для мене, а він стояв також тут і лагодив сигарету для старенької дами. В сусіднім салоні грала Зоня. Нині не могла я музики слухати, як звичайно. В мені самій хвилювало так чудно, чудно… чи сумно, я вже не знаю. «От яка стріча наша!» – думала я раз по раз, а часопис так і дрижав в руках від зворушення моєї душі.

– А я й не гратулював[54] вам ще досі ваших заручин! – обізвався врешті поважно. – Але вам і так, певно, небагато на тім залежить…

– Мені й на думку не приходить надіятися чогось подібного, т. є. гратуляцій. Не думаю взагалі над подібними речами.

– І від мене?

– І від вас, і від інших. Через те не зміниться нічого для мене.

– Так ви хочете зміни? В чім же, наприклад? – І він звернув свої великі блискучі очі цікаво на мене, мов хотів мене до дна душі розслідити.

Я відповіла йому спокійним, повним поглядом. Що він хотів в мені збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:

– Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою чи там своїм я так, як сама хочу.

– Хіба ж так не є?

– Бачите, що ні.

– Виходить, що ви не чуєтеся вповні щасливою, чи, властиво, вдоволеною?

– Ні, але прошу (і я всміхнулася), не жалуйте мене для того!

– Ага, ви боїтеся того співчуття!

– Вашого не менше, як і других. Ненавиджу те чуття!

Він усміхнувся весело.

– Не знаю, чи всі згодилися б з такою вашою думкою.

– Нехай кожний думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчуття. Я переконалася, що через те дух дрібніє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалі над собою, гу! Немов каліка без рук і ніг або без очей!.. І це має бути якимсь доказом «любові ближнього»?

Він засміявся, а я з ним, однак на силу.

– Так ви волите боротьбу і само терпіння?

– В дечім волю. Впрочім, я люблю боротьбу (і я дивилася на нього повним, спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнішим і чистішим. Таку боротьбу люблю!

– Так боріться!

– Задумую.

– Тепер сама найліпша пора.

– Ви іронізуєте.

– Я? О, зовсім ні; і я боровся!

– Як боролися?

– А так, щоб добитися до цілі.

– І що ж?

– Утомився.

– Втомилися, і чи назавсіди?

Він здвигнув плечима.

– Ви можете мимо того добитися свого, значить, у вас не може ніхто відбити позитивної цілі, – сказала я, – тому що добитись до неї залежить від вас самих, але я? Подумайте собі, яке життя передо мною! Яка ціль у мене!

– Так придумайте собі яку-небудь.

– Чи це можна?

– Можна.

– Що ж ви придумали би на моїм місці?

– Я придумав би перше… і то найперше розручитися.

– О, це неможливо, це зовсім неможливо, пане Орядин! – відповіла я скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби він нарушував тими словами тайну моєї душі, що тліла на дні її й існувала більше як чуття, ніж як сформульовані зариси яких-небудь думок.

– Видите? Ви вже аж налякалися! – сказав він з легким відтінком глуму в голосі. – А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша ціль, коли пересвідчилися, що ви не… незадоволень..

– З того… розумієте мене?., з того нема в мене виходу! – відповіла я тихо. – Але скажіть щось інше, щось, що не було би злучене з тим!

Він знов здвигнув плечима.

– Далі я не знаю. Хіба казав би ще «бути щасливим», але це також злучене з тим, що ви боїтеся нарушити!

– Що я боюся нарушити! – прошептала я ледве чутно за ним, немов завмираючий відгомін його голосу. – А крім того, нема вже нічого, пане Орядин?

– Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими мізерними силами і нашим чуттям: ми ж люди!

– Так, ми люди! – сказала я і хотіла додати: «А мені все здавалося давно, що я буду дуже, дуже щасливою!» – але не сказала цих слів, задавила їх.

Він стояв он там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивався ніколи моїм видом, не цілував ніколи ані одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а йому щось подібне ані на думку не приходило; здавався якимсь таким перейнятим самим сухим, чистим розумом, настроєним більше до глуму, ніж до зрозуміння якої-небудь душі, що я боялася послідні слова вимовити. Впрочім – пощо? Щоби пожалів? Ні! І відвернулася гордо від нього…

В сусіднім салоні кінчила Зоня гарний твір Шумана різкими, короткими акордами. Я звернулася до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нині майже не слухала, і щоби вже попрощатися. Вже перейшла «огневу пробу», котрої так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїлася аж до холоду і хотіла йти геть.

Він і собі вийшов з кімнати.

Попрощавшися з усіма, вийшла я, а на подвір'ї стрінула його знову; чекав на мене.

– Хочу провести вас додому, – сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, – щоб не замерзли. Цього би вам Лорден ніколи не простив. A propos[55] того, – додав опісля побіжно, – чи ви дійсно хочете за нього йти?

– Не «хочу», тільки мушу.

– І що ж це значить: «мушу»?

Я відповіла йому щось про «обставини, зависимість, сирітство» і т. п.

– Е, що там! – відповів. – Коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоч за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам інший бит, значить, щоб хоч стояли собі матеріально пишно, а так., що він за один? От незначний, здивачілий старий пергамент, де вже він вам пара! – І засміявся до власних слів.

В мені прокинулося щось. Не почуття обиди, о ні! і не охота обороняти неприсутнього Лордена, котрого я справді дуже не любила і була би рада не бачити його вже ніколи в житті. Це була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обізвалася тепер на поклик сміху його, але обізвалася чудно болючим, негармонійним зойком. В тім сміху його було щось, що мене відіпхнуло від нього.

– Як же мені жити при вуйку далі, коли тітка доказує майже щогодини, що я для них тягарем? Що, вийшовши за Лордена, стала би й їм не раз в пригоді, бо я їм винна чимало подяки? Під такими услів'ями ждати на щось добре в жоден спосіб не можу. Я вже таки піду за нього!

Він знов розсміявся.

– Так, – говорив, – піду за Лордена або піду та й утоплюся, але дома сидіти не буду! Якраз ці слова пригадують мені знов ваше вразливе, мов павутина, ніжне сумління, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спізналися. Ви осталися ті самі.

Я усміхнулася іронічно.

– Думаєте, що справді так, пане Орядин?

– Вірю в свої слова, панно Верковичівна!

– А що ви зробили би на моїм місці?

– Я? Сидів би попросту дома і ждав ліпшої долі. От що зробив би я! Не гризся б буйною жорстокою фантазією якоїсь там тітки. Сидів би з переконанням, що їм хліб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без діла?

– Ні! І мови об тім нема!

– Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди вважають консеквенцією, багато характеру, а замало…

– Розуму? – докінчила я.

– Ні, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без неї ви пропаща людина в теперішніх, наскрізь матеріалізмом перейнятих часах!

– Так що ж мені робити?

– Не слухати завсіди лише ніжного чуття; слухати більше розуму!

– А коли годі?

– То пропадете. Значить, груба, брутальна буденщина, та сильна, могутня власть, роздавить вас. Ви не зможете їй опертися. Впрочім, це вже повинні ви знати, що буденних істот є більше і що вони суть «панами» в звичайнім смислі слова. Такі, як ви, упадають у своїй одинокості.

Я усміхнулася.

– Це гарна перспектива!

– Ну, що ж робити? Це все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе!

– Ви не опирались би їм?

– Я опирався їм. Значить, хотів жити за своїм умом. Ставив, наприклад, мораль стоїцизму також вище від моралі милосердя. Не хотів просити помочі у дядька, не хотів і від товаришів нічого, що діставав би від них аж по викликанім у них співчуттю. Так що ж? Змінив свої думки. А з пімсти за те, що я опиравсь їм, значить обставинам, вергли мене в рамена поганої страсті, що я трохи не потонув в ній samt Haut und Haar[56]. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочім, ви мусили це чути, хоч я не знаю, як називано цей об'яв у мене. Чи карою Божою, чи пальцем Божим, чи квінтесенцією люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим знаком, задля котрого я мав іти «в Божий дім»? На кожний випадок «визирало» щось з тої пригоди. В дійсності привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав шалено, страшно грав я! Кажу вам, купався цілою душею в тій страсті. Ух! аж мені самому тепер гидко. За якийсь час, і майже так само скоро, як подобалося, обридло мені те все, і я ходив, мов затроєний, з затисненими зубами з лютості на себе самого. Якого біса підчинявся я тому лиху? Дав заволодіти собою аж до гидкості? Ніхто в світі не приневолив би мене тепер і доторкнутися хоч однієї карти! Розпрощався з ними вже назавсіди!

– Це дуже гарно, Орядин.

– Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно «не гарне», а тому, що обридло мені.

– Так ви можете панувати над собою!

– Чому ні!

– А гидким обставинам ви опирались би?

– Ах, що там «обставини»! Я, сам один? Це ж крапля в морі!

– А коли б таких більше, як ви?

Він повернув живо головою за мною, опісля всміхнувся не то жартівливо, не то іронічно.

– Чи ви носитеся з думкою «будувати щось»? – спитав.

Мені стало і стидно, і жалко моїх слів.

– Ні, – відповіла я сухо.

– Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато помічників; стратили би надто скоро і ту одробину довір'я до людей, яке, може, ще живе в вашім серці.

– Моє довір'я до людей захиталося і без того сильно, – відповіла я, – і я не ожидаю від будучності нічого. Передо мною лежить праця, значить обов'язок, котрий сповняти, нехай і механічно, вважаю за найсвятішу задачу чоловіка!

– Отже, зрікаєтеся щастя?

– Якого, пане Орядин? Того, щоби була на дальше тягарем родини?

– Ах, ви не хочете мене розуміти!

– Що називаємо щастям? Поодинокі чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть мені радше, чому ви мені, наприклад, ніколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.

– Чи я вам це обіцяв? – спитав бистро, майже з переляком.

– О ні, зовсім ні! Я вас об тім і не просила. Я лиш собі так думала.

– Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. – Опісля додав: – Не писав, бо був завсіди дуже зайнятий, мав стільки грубих клопотів і жив до того, мов собака. Вже мало-мало не пішов до «соціалістів» на службу. – Тут і розсміявся. – Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить, маєток його дістався мені у самий відповідний час. Бачите, цілком так, як у повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найдеться. Але що я хотів вам сказати, щоби повернути знов до першої теми? Розручіться з професором. Це чиста дурниця – виходити за такого. Загинете!