– Добраніч! – відповів скоро, і в тім його голосі причулося мені виразно душевне зворушення і якась ураза.

«Що йому? Що йому?» – питала я себе раз по раз, і жаль і гордість стискали моє серце і проганяли сон з очей.

А поранок сього ж дня який же був гарний, ясний! Який перетканий світлом і заповідаючий препишну красу! Так, рано був веселий, помагав мені стинати рожі, казав, хоч, розуміється, лише жартом, що я цвіт лотосу, а тепер… Ні, ні, для мене не світить сонце, я вже переконалася об тім сотню разів…

Другого і третього дня був знов такий самий, а я стала така, як він мене настроїв, – і між нас немов щось уступило.

Четвертого дня занедужала пані Марко і була дуже роздразнена. Сварила на кухарку, котрої не була би від себе віддалила за ніяку ціну в світі, що зле варить; на старого огородника, що стежки в саду занедбані; на сина, що попсував її робітників і що сидить вічно в чужині, а вона опущена на ласку і неласку наймитів; а на мене гнівалася найбільше. Відказувала, що в мене нема серця, а для її особи то ані крихти. Що я на її жадання байдужна і неуважна; що хоч як їй жаль, але буде мусити обглянутися за другою товаришкою. Що в мене нема для неї часу, а на умі все лиш «літератство» і свої цілі, «бог знає які високі цілі». Що пхаю її на силу в постіль, щоби мала для себе більше часу; що вона переконалася вже про щирість товаришок і була би щаслива, якби Бог забрав уже раз її зі світу і вона не заважала нікому, і т. п.

Двері від його кімнати стояли широко отворені, і він чув кожне її слово. Сидів на кріслі при бюрку, підперши голову руками, і мовби ловив кожний звук. Вона не слухала і його просьб та упімнень, щоби втихомирилася, а на її закид, що сидить «вічно» в чужині, а вона опущена на ласку і неласку других, відповів лагідно, що й тому буде раз кінець, нехай успокоїться! Він прецінь не задумував ніколи остатися назавсігди при маринарці, вона це знає.

Я слухала мовчки її несправедливих докорів, вештаючись безшелесно коло неї, як це вона любила, коли лежала в постелі, а відтак, пообкладавши її звичайно зуживаними ліками, вийшла до своєї кімнати, зачиняючи за собою двері, щоби за якийсь час піти в місто задля яких неважних, однак недужою упрямо жаданих орудок.

Надворі лляв дощ ціле пополуднє, а якраз тепер цідив мов із коновки. Я стояла при вікні зворушена, понижена і дивилася тупо вогкими очима на великі краплі дощу, що билися об віконні шиби і спливали сумовито вниз. Чувство огірчення і опущення обгорнуло мене, і я мимоволі згадала знов Орядина. Вже як було, так було, однак він не повинен був цуратись мене. Нехай би його хоч товаришем мала, не була така опущена, мов собака, та мала перед ким хоч пожалуватися!.. А то і він… о, всі, всі! – зойкнуло нараз болісно серце, і мов у фізичнім болю притиснула я грізно зморщене чоло до шиби, силуючись здержати сльози, що тиснулися доконче до очей.

У хаті втихло…

Голосне тикання великого стінного годинника розходилося по сусідній кімнаті, мов давало такт неустанно голосно падаючому дощеві. В саду зеленіли мовби відновлені кущі і дерева, потрясувані хвилевим немилим вітром, а вузенькими, піском висипаними стежечками лисніла вода. Десь-не-десь стріпувалася захована між листям дерев, наїжена, змокла пташина, розглядаючись сумно то вдолину, то вгору. З ринви цюркотіла одностайним тоном вода і спливала цілим потічком на широку стежку коло веранди.

До дверей моєї кімнати застукано злегка, і я прокинулась із жахом зі своєї тупої задуми.

«Це він, – блиснула в мені думка, а серце забилося сильніше, – лиш він», і зворушеним голосом попросила я вступити.

Це був дійсно він. Був одягнений до виходу.

– Даруйте, що приходжу до вас і перебиваю, може, в якім занятті, однак я йду в місто і хотів спитати, чи у вас нема також яких орудок; залагодив би їх, може, при тій нагоді. – Говорив півголосом, мов боявся збудити недужу в недалекій кімнаті, і по нім було видно легке змішання, котре хотів так затаїти, що уникав стрінутися з повним моїм поглядом.

Збентежена його приходом (досі не був ще в моїй кімнаті), не знала я в першій хвилі, що відповісти. Але опісля подякувала його за його ввічливість і сказала, що в мене є справді діло до міста, але за тим мушу йти сама. Того бажає собі хора, а я би не хотіла в нічім їй противитися, тому що тим зворушується вона, а всяке зворушення шкодить їй сильно.

Впрочім, він сам те знає, бо розуміє її недугу найліпше.

– Вона дійсно дуже слаба, – сказав він і, приступаючи ближче до мене, взяв мою руку між свої долоні.

– Ви не гніваєтеся на неї за її несправедливі слова, правда, що ні? – спитав.

При тих словах звернувся повним щирим поглядом до мене і хотів із лиця мого вичитати потвердження на свої слова.

– Ні, пане докторе! – відповіла я, усміхаючись сумним перельотним усміхом. – Я дуже терпелива. Впрочім, як ви приходите на таку думку?

Він дивився на мене все ще тим самим поглядом.

– Сам не знаю як, – сказав. – Я, властиво, прийшов… подякувати вам за ваше добре серце, а не питати про це. Пізнавши вас, бачу, що ви не спосібні мститися на кім-небудь. Моя мати справді дуже хора, далеко більше, чим я думав. Я не надіявся, що її недуга так побільшає. Коли би ви хотіли при ній і далі остатися (при тих словах спинилися його очі допитливо на мені), то мусили би приготовитися до дуже прикрих хвиль і бути, як ангел, терпеливі. Я не можу додому часто приїжджати, ви ж знаєте. Моє заняття не позволяє мені віддалюватися зі служби частіше; а коли покину службу цілком, не можу ще тепер навіть певно сказати. Це залежить від двох довгих подорожей, котрі маємо ще відбути, може, за рік, два – сам не знаю. Коли б ви хотіли в неї остатися помимо всього і дальше, я від'їхав би спокійно і був би вам дуже вдячним. Ви одні можете мене заступити. Вас вона любить.

Я стояла оперта спиною до вікна й уникала його погляду.

Він здавався мені тепер помимо своєї спокійної і певної бесіди не таким, як звичайно. В його голосі знати було щось нове, незнайоме для мене. Погляд його був проймаючий і дотикав чудно мою душу.

Що це було?

Що напроваджувало його думку, що я могла би його матір покинути, саме тепер, коли потребувала щирішої особи? Я ж їй завдячувала стільки, я ж при ній немові наново віджила! Чому думав він, що я це вчиню і покину її (і то через кілька несправадливих слів) на ласку і неласку чужого окружения або, може, на ласку тих кількох свояків її мужа, з котрими від многих літ зірвала зносини? Чи не прокинулося в нім знов вороже чувство супроти «товаришки» і настроїло так недовірчиво? О, певно, воно мусило в нім знов зрости… і тому…

– Не бійтеся, пане доктор, я не опущу вашої матері в недузі, – обізвалася я. – Вчинила би це лиш тоді, коли би мене відправила сама; але я переконана, що вона цього не вдіє. Можете спокійно лишити її на мене і від'їжджати спокійно.

– Дякую вам, дякую вам щиро, – відповів він із якоюсь здержуваною радістю в голосі і стиснув мені щиро руку. – Я виступлю з маринарки і поверну до неї знову; і вона сама знає, що ми будемо ще разом жити. Однак поки що мушу її ще на якийсь час оставити саму. Тепер не саму… – докінчив із вдоволенням.

Опісля постояв ще хвильку мовчки і обглянувся по кімнаті.

– Як тут у вас гарно! – сказав, а побачивши під вікном моє бюрко, приступив до нього ближче.

– Тут ви пишете, правда?

Я усміхнулася і потакнула мовчки головою.

– Я хотів би щось із ваших писань читати… чи не можна би?

– Ні! – відповіла я стиха.

– Але коли будете мати раз щось друковане, то пришліть і мені! – просив він. – Для мене буде це дуже інтересне. – А по малій хвилині додав: – Чи ви посилали що з ваших праць куди-небудь?

– Ні.

– Ні? Ну, так я роблю вас уважною: не робіть собі ніколи з того багато, коли вам і відошлють назад рукопис.

– Це би мене дуже боліло, пане доктор!

– Я вам вірю. Однак ви мусите бути й на це приготовлені. Впрочім, воно має деколи в собі і щось доброго.

– Чому?

– Тому, що чоловік вкладає в слідуючу працю подвійну силу.

– А для мене було би відослання рукопису доказом, що я нездібна до умовної праці. Ах, я знаю, мене це знищило би! Коли я що роблю, так роблю всею душею!

– Але чому мало би це вас зараз «знищити»? – відпер він. – Не приймуть в однім місці, то приймуть у другім. Прийняття якої-небудь праці залежить прецінь від її духу, напряму і т. д. Впрочім, чи праця літературна становить для вас одиноку ціль вашого життя, коли кажете, що зворот рукопису знищив би вас? – Він дивився на мене проникливо, мов хотів збагнути всі тайни моєї душі і вижидав відповіді.

Я не зношу таких гострих допитливих поглядів. Паленію від них, хоч би походили і від байдужих мені людей. В цій хвилі навинувся мені бог знає чому, немов навмисне, мов причарований, викликаний його питанням, на силу перед душу – Орядин, і я спустила очі.

– Дійсно одинока ціль вашого життя? – допитувався вперто.

З його голосу вдарила тонка іронія, так мовби він не вірив моїм словам, мовби за ними крилося ще щось інше, заховуване поки що в тайні, але таке, що він відгадував. Супротив іронії боролася я ще з дитинства, бо нічого не боліло мене так, не вражало так сильно, як вона. Тому на таке його питання я гордо спалахнула. Що він собі думав? Чи, може, також щось подібне, як багато мужчин, наприклад, що жінка, котра береться і за іншу працю, як за домашню, а головно за перо, хоче тим лише звернути увагу мужчин на себе? Коли б він так про мене думав… і в мене неначе щось із боллю зойкнуло.

– Це дійсно одинока ціль мого життя… – відповіла я і глянула йому в очі. Його очі горіли, а на устах грала ще ледве замітна іронічна усмішка.

– Чи ви находите в тім щось гумористичного, пане доктор?

– О, то ні, відповів він поспішно, відвертаючись від мене і беручись за альбом з фотографіями, що лежав на столі перед ним. – Воно видалося мені лише потрохи чудним.

– Що я пишу? Це правда, в мене нема відповідної освіти, і я пишу, ведена лише самим чуттям.

– Ні, того не хотів я сказати, – закинув він, – але те, що ви ще молоді і… і повинні, властиво, життя уживати, а не затребуватися в книжках та тратити між ними свою молодість. Ви… ви могли би й заміж вийти, могли би і так щасливою бути.

– Це правда, – відповіла я рівнодушно, – я могла би й так бути щасливою; однак я не дивлюся на подружжя, як на одиноку ціль женщини, т. є. не дивлюся як на головну ціль свого життя.

– Чому? – спитав бистро.

– Тому, що вона може дуже легко звихнутись, а тим часом праця – її не може мені ніхто відібрати. її можна хіба не прийняти.

– А коли б її справді не прийнято? – спитав із посміхом. – Коли б її, наприклад, не прийнято, що осталось би вам, крім неї?

Я глянула на нього широко отвореними, майже наполоханими очима, а опісля водила ними хвильку поза ним.

– Це не може бути, пане доктор, не може бути! – відповіла я з якоюсь здержуваною розпукою.

Він дивився на мене зчудований, мов побачив мене такою перший раз у житті. А відтак сказав:

– Я сам не вірю, щоб воно могло так бути, і питаю лише так, для прикладу, яку мету життя вибрали би ви собі в тім випадку, коли би вам вашої теперішньої цілі забракло, значить, коли би ваших праць не приймали, а лиш для себе ви писати не хотіли би?

– Я не знаю, пане доктор! Я дійсно не знаю… тоді я була би дуже нещаслива. Бог знає, що б тоді було, якби я не могла працювати по душі.

– А щастя родинне… чи воно не має у вас жодної вартості? – питав далі.

– Чому ні? Однак де запорука, що я дістану і його? Ах, я не хочу з тою думкою і зживатися, що воно мені також припаде. Я над тим не хочу ніколи думати. Хто привикне до думки, що йому доля всміхнеться, той двічі чується нещасливим, коли його поб'є недоля!

– Це правда! – відповів він. – Однак чоловік може почасти і передвидіти свою долю. Чи ви не відчуваєте, наприклад, зближення того, що зветься в людськім житті щастям, і буває звичайно метою життя?

Я задумалась.

– Ні, пане доктор! – А по хвильці, під час котрої постать Орядина станула в моїх думках чомусь так ясно, додала я поспішно: – Я не знаю, я справді не знаю. Впрочім, чи не можна бути чиєюсь жінкою і любити, попри чоловіка, і працю або яку-небудь штуку: малярство, музику, літературу, – одним словом, любити світ Божий в цілій його величі, з різнородними його гарними і чудесними об'явами? Чи то не можна?

Він усміхнувся якимось зависним усміхом.

– Чи я кажу, що не можна? Я був би гордий, коли б мав таку жінку. Нехай би любила і малярство, і музику, всі штуки світу, займалася кожною працею, що відповідала би її істоті, її смакові, поринала в ній досхочу, до втоми, лише найбільше нехай би любила мене!

Я усміхнулася, хоч він видавався мені дуже поважним у тій хвилі.

– Чому ви смієтеся? Я би тому того жадав, що я сам любив би її дуже, дуже щиро!

– Як же ви це можете знати?

– О, я це знаю. В мене вже натура така. Що я люблю, люблю вже навіки.

Я не відповіла, а він обертав скоро картки в альбомі, мов шукав когось там. Нараз задержався при фотографії свояка Муня, котру мені прислав вуйко на Різдвяні свята.

– Хто це такий? – спитав різко.

Я сказала хто.

– Ваш свояк? – спитав недовірливо, і його очі блиснули. – Він пристойний; але ж бо він чорнявий!

– Він справді чорнявий, чи в тім що дивного?

Він спаленів і ніби погрузився в оглядання цього лиця.

– Я шукав фамілійних черт, – оправдувався півголосом. – Мені здавалося, що він, як ваш брат, мусив би бути русявий. – Опісля запер нетерпеливим рухом альбом і, оглянувшись ще раз по кімнаті, кинувши оком на всі дрібні образки і фотографії на стіні, ухопив за капелюх.

– Не хочу вам забирати більше часу, – сказав, – тим більше, що мусите також іти в місто. Дощ устає. Я вернуся сейчас і заступлю вас при матері.

Попрощався й вийшов.

Я слідила за ним очима так довго, доки не зник з виду.

«Що я люблю, люблю вже навіки!» – повторював раз по раз якийсь голос у мені. І я була в тім переконана. Він останеться своїй любові вірний…

Але яка вона буде? Яка царівна?

Певно, німкеня. Але ні! Він казав раз, що йому слов'янські жінки ліпше подобаються…

Послідній тиждень його побуту минав страшно скоро. Він став якийсь нервовий, неспокійний. Майже щодня говорив об своїм від'їзді, або: «Тепер маю перед собою ще п'ять днів», опісля знов: «Тепер лиш три», а врешті сказав: «Маю ще лиш завтра».

День перед тим «завтра» сиділи ми обоє в городі, недалеко веранди, і він помагав мені вибирати і завивати насіння з різних цвітів. Був мовчазливий, а я старалася його розвеселити, хоч і сама не була в надто яснім настрої.

– Коли будете мати щось із ваших праць друкованого, то пришлете мені це самі, правда? – обізвавсь урешті.

– Пришлю.

– А коли заручитесь, то напишете мені це також самі, добре?

Я не бачила його лиця при тих словах, а що жартував звичайно в спокійнім тоні, так я взяла ці слова за жарт і відповіла так само спокійно:

– Добре.

Він помовчав, а через хвилину сказав:

– Тоді пришлю вам прегарну велику мушлю[77], котрої шум буде вам пригадувати море.

– І вас.

– Мене не потребує вам пригадувати, коли будете вже судженою, – сказав півголосом.

– Однак я хочу.

– Коли б я знав, що вона пригадувала би вам мене тоді, то розбив би її поперед усього.

Я розсміялася тихим сміхом.

– То значить, що я би її в такім випадку не дістала. Ну, нехай буде й так, але тоді забуду про вас цілком, цілком.

– Забудьте! – сказав з якоюсь гордою, однак заразом і гіркою веселістю. – Я не пригадаюся вам, певно, нічим. Від матері не довідаєтесь про мене нічого, бо я попросив би її не згадувати вам про мене. Зі знайомими не переписуюся. Часописи не будуть про мене згадувати, бо я ані політик, ані літерат. Взагалі я не тішуся ніякою славою, і залежало мені завсіди на тім дуже мало, щоби здобути собі ім'я і розголос. Я старався лиш про те, щоби бути щирим дорадником і помічником тим, що зверталися з довір'ям до мене, і бути характерним і гідним сином своєї країни. На чім іншим залежало й залежить мені дуже мало, і тому належу до тих, про котрих не чути дуже багато. Вам прийдеться навіть дуже легко забути про мене.

Примітки

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.