VII

Змовчу про той час, у котрім мимо розваги сумувала я через розлуку з Орядином; змовчу і про той час, в котрім відослала Лорденові відмовний лист і вижидала відповіді. Це не була маловажна річ і вимагала багато сили. Тітка не знала нічого об усім, взагалі з домашніх не знав ніхто нічого. Крадькома пакувала я свої речі і книжки й нервово ждала тої хвилі, коли настане буря. І діждалася її: замість листа приїхав Лорден сам. Відбулися сцени і сварні, котрих не забуду ніколи.

Лорден ігнорував мене зовсім, і аж щось у годину по його приїзді і по якійсь тайній конференції між тіткою, вуйком і ним покликала мене тітка до своєї кімнати, де находилися всі і навіть Лена. З ледяним спокоєм і не глянувши на мене, заявила мені тітка, що я «сотворіння, гідне знищення», і спитала опісля, що я вчинила і що, вчинивши оце, тепер, властиво, думаю.

– Ні, воно було б інтересніше довідатися, пощо дала слово? – відозвався Лорден дрижачими устами і глянув гнівними очима. – Чи не тому припадком, щоби грати також інтересну роль, коли мене не було? Га?

– Мене приневолили до того поступку обставини! – відповіла я спокійно, незважаючи на його обиджаючий тон.

– Що, обставини! – загомоніла тітка. – Це значить іншими словами, що я тебе силувала? Ха-ха-ха! Гляньте на неї, мої кохані: переконайтеся самі, чи правдолюбні так виглядають! Говори, не спускай очей, ми переглянули уже всі твої махінації!

– Пригадайте собі, тітко, той вечір, той для мене тяжкий незабутній вечір! – сказала я і відвернула від неї погляд. Скільки я вже через неї і натерпілася, однак корити її при чужім чоловіці я ніяким чином не могла.

– Бачиш, – кликнула з лихою усмішкою, – що ти й сама не знаєш, що говориш! Невдячнице ти! Ніколи і до послідньої хвилини не хотіла ти розуміти, що я для тебе чинила. Тепер переконуюся, що викормила собі змію!

– Не гнівайтеся, поважна пані, – успокоював Лорден, – не гнівайтеся! Чи це варто! І задля кого? Я, – продовжував із їдким усміхом, – дуже й дуже рад, що ціла оця справа повернулася в інший бік. Хто знає, що було б ще скоїлося за кулісами, коли дещо змінилося в житті других людей! Я завсіди побоювався, особливо довідавшись…

– Чи маєте ще мені що сказати, тітко? – перебила я йому різко, відвертаючись від нього зневажливо.

– Чи не маю? – відказала глумливо. – Я позволю собі моє перше питання повторити, а то: що ти тепер собі думаєш? Що гадаєш із собою чинити? – Вона дивилася на мене многозначущим поглядом, а я зрозуміла її. Я не мала в її домі, як це вже і віддавна знала, тепер нічого шукати.

– Ще нині вечором вийду з вуйкового дому! – заявила я. – Через завтра остануся у панни Марії, а позавтра поїду до своєї нової пристані, т. є. до Ч. Там прийняла я місце товаришки в одної дуже поважної дами, вдовиці по лікарю. Мені остається тепер лише подякувати за все добро вуйкові і вам, тітко, та забратися до нового життя. Дальших обов'язків не маєте супроти мене.

Мені здається, що коли б земля була перед ними розступилася, не були би тим так налякалися, як моїми словами. Тітчине лице мов задеревіло, а довкола уст блукав безмисний усміх.

– Отже, так уладила собі життя! Ха-ха! Це не зла ідея і не без романтизму – не правда ж, Мілечку? Ти здивувався давно, а я в останнім часі навіть передчувала вже щось подібне, іменно коли зачула, що деякі особи рішилися зложити раз іспити… Впрочім, мені здається, що до цього ідеологічного рішення мусимо дати свій дозвіл, не так?

Вуйко сидів цілий час мовчки і курив люльку. Він був дуже заклопотаний моїм поступуванням супроти Лордена, а зачувши тепер, що маю опустити його дім, зворушився сильно. Вийнявши люльку з рота, дивився на мене не то налякано, не то благаюче.

– Ну, що ж, Мілечку.

– Наталко! це, це… ти таки хочеш нас покинути?

– Не гнівайтеся, вуєчку, але я так рішилася. – 3 тими словами приступила я до нього і поцілувала його руки; наші погляди стрітилися.

– Ця постанова болить мене дуже; цього я не надіявся ніколи дожити від одніської дитини моєї одинокої сестри. Це не може бути, Наталко, не може бути! Чи я тебе виганяю з хати? Чи я тобі жалую хліба?

У нього блиснули в очах сльози, і мені стало його жаль.

– Ні, вуйку, ви не жалуєте мені нічого! – відповіла я зворушеним голосом. – Однак я мушу йти! Дозвольте мені, я вам за це буду так само вдячна, як за те, що дозволили мені читати! Того не забуду я вам ніколи, вуєчку, ніколи! Згодіться з моєю постановою, нехай я попробую власних сил, зароблю й деінде кусник хліба. Чи лиш я одна йду такою дорогою? Те, що я задумую, не має в собі нічого злого; впрочім, я йду в чесний дім; не бійтеся, вуйку, я не зроблю вам сорому і не забуду, що я одніська дитина вашої дорогої сестри, внучка чесної, благородної жінки!

– Ой Наталко! що мені з тобою діяти! – зойкнув вуйко, зворушений до живого, і вийшов чомусь із кімнати. Я й собі забиралася до відходу.

– Ого! пожди ще ти, моя панно! – кликнула тітка, заступаючи мені дорогу. – Ти думаєш, вже дозвіл в кишені?

– Дозволу мені не треба! – відповіла я. – Незадовго стану повнолітня, а крім того, маю за вашим приказом шукати «реформатора». Тут його нема! – Я звернулася до дверей, сильно зворушена, щоб утекти перед дальшими замахами на спокій моєї душі і не виставлятися на обиди і зі сторони Лордена, однак і він піднявся зі свого місця.

– Прошу дуже, – обізвався, – веліть іще хвилечку задержатися, хвилечку одну, щоби дещо із наших рішень почула. – І, звертаючись до тітки, сказав, як перше, що замітив уже віддавна, що Лореляй тужить за кимсь, що сторонить від нього, мов від ворога. Тому й рішився він від своїх останніх відвідин звернути їй свободу і вижидав лише відповідної нагоди до того. А що та щаслива і довго вижидана хвилина наступила скорше, ніж він сам надіявся, то він тому рад, незвичайно рад. – Бо вона, поважна пані, приводить мене в дуже миле положення просити вас о рученьку вашої, мені дуже, дуже дорогої, умної і справді освіченої донечки!..

Зчудована до крайності, а заразом зворушена мило, майже втішена тим оборотом цілої прикрої справи, глянула я на тітку, а вона… та ні, описати добре вираз її лиця просто годі. її холодний, проникливий погляд і гостре кам'яне лице змінилося, зм'якло, і вона в одній хвилі забула все.

– Беріть її, беріть мою любу, добру, щиру дитинку, вам даю її з щирого серця! – кликнула велично. – Ах, Леночко, відповідж йому сама, голубочко!

Лена почервоніла, збентежена, захоплена несподіваними освідчинами, не стратила, як звичайно, так і в тій хвилі, духу і простягла як стій обидві руки до нього.

– Я вас із першої хвилини поважала високо, – говорила з соромливою покорою, – а щодо любові… то я не терпіла ніколи на ту поетичну хоробу… не бавилася нею і не можу нічого об ній говорити!

– Зовсім так, як я! – вмішалася радісно тітка. – Однак і вона наступить, моя дитинко, наступить скоро, все має свій час, своє призначення, ти переконаєшся. Ах, яка я щаслива, що Бог дав мені такого зятя! – Сказавши це, зложила руки, мов до молитви, встромила очі в стелю і дивилася довгу хвилю нерухомо в одну точку.

– І я щасливий, дорога мамуню, – обізвався Лорден, – і дякую з щирого серця Богу, що все так добре склалося! – А відтак звернувся до мене і сказав патетично: «Das sind die Weisen, welche durch Irrtum zur Wahrheit reisen, und das sind die Narren, die im Irrtum verharren»[68].

– Об тім я глибоко переконана! – відповіла я, усміхаючись мимоволі; і звернулася вже втретє до дверей, однак і цим разом не могла ще вирватися.

– Слухай, Наталко! – звернулася тітка до мене, мов по хвилевій бистрій задумі. – Ти можеш вже тепер остатися, я прощу тобі все. Правда, ти завдала мені твоєю безумною вдачею, твоїми романтичними примхами не раз гризоти і болю, затроїла не одну приємну хвилину, дразнила не раз до крайності, я мусила через тебе не один раз сердитись, не один раз відігравати перед світом комедію, однак Леночка відійде з дому, і тому я…

– Даруйте, тітко, – перебила я її холодно, – так, як речі стоять, то між нами нема більше пожиття, не може бути. Ви помиляєтеся, думаючи, що маєте мені що прощати, а я з моєї сторони буду старатися забути про все. Я йду на хліб заробляти: між чужими людьми найду, може, більше серця, а коли не найду, то хоч буду знати, що ті люди не споріднені зі мною і працю моїх рук купують. Я вже втомилася приймати стільки «милостинь» та й соромлюся милостині; я не каліка, що не годна заробити собі своїми руками кусник хліба!

– Але ти чуєш, що я тобі прощаю!

– І я також, Наталко! – обізвалася Лена зі смішною зарозумілістю.

Мені вдарила кров у лице.

– І ти?

– І я, і я! – відповіла вона, пригортаючись з афектованою ніжністю до Лордена, мовби боялася з моєї сторони якого нападу та шукала вже завчасу в нього рятунку.

– Що хочете мені простити? – спитала я тремтячим голосом. – Те, що затроїли мені найкращі дні мого віку, замутили довір'я до людей, навчили лиш ненавидіти? Як далеко в минувшість сягає моя пам'ять, все погорда і глум були одиноким кормом, який ви подавали моїй душі. Бабуня вмерла, а з нею вмерло і всяке чувство і милосердя в тім домі. Ніхто не застановлявся над тим, що й я маю серце, що, привикнувши з наймолодших літ до ніжного окружения і тонкої щирої опіки, я по втраті найдорожчих осіб мусила себе почувати двічі осамоченою і нещасливою, потребувала хоч одробини теплого чувства, коли вже не любові. Однак на болісний зойк моєї душі не звертав ніхто уваги: те, що накипіло в серці, могло обернутися і в зло, для мене і для других статися горем, але те не обходило нікого. Між нами нема нічого, що нас в'язало б. Тому я йду і йду радо; коли я досі була для вас лиш накиненою чужиницею, то й відтепер не буду для вас чим іншим. Кажете, що хочете мене задержати. З любові чи тому, що я добра сила робуча? Ні, я йду, і нам остається лише з собою попрощатися навіки.

– Тепер вже я не прощу тобі більше! – крикнула тітка. – Не прощу, а й проклинаю! Ти гадино, ти невдячнице, геть з моїх очей! Ох, Леночко, що я все говорила!..

Я пішла.

– Забирай із собою і свої лахи, щоб не споганювали мені хати! – чула я ще за собою, а далі: – Гувернантка!..

Природу описувати трудно, особливо нічний краєвид.

Я хотіла би нинішній вид буковинських гір задержати навіки в пам'яті, а передовсім одну частину краєвиду. Високу, стрімку, густо порослу лісом гору, відділену від сусідньої гори глибоким узьким яром. У тім яру все темно, однак я його знаю, він не страшний. По спадистих стінах його повиростали густо смереки, і то вони здалека такі темні. Серединою між великим і дрібним камінням котиться потік. У мерехтячім світлі місяця блистить місцями, мов дзеркало. Тло, від котрого відбиваються гори, – то синяво-сріблясте небо, засіяне зорями, ніжними миготячими зорями.

Понад стрімкою горою, що піднімається під те спокійне пишне склепіння, мов великанська піраміда, стоїть місяць. Його фосфоричне сяйво немов уділяється вершкам столітніх смерек, і ті наче тонуть у нім – у нім і в прозоро-синявій мряці, що сповиває цілий ряд гір.

Далеко-широко розляглася глибока тишина, і все те: краєвид, місяць, мряки і місячне матове сяйво – пригадують собою дивні казки, переповнені смутком, щастям, сльозами, усміхом, пристрасною любов'ю, не відповідною до нинішніх часів.

В ту далечину, що наводить на душу тугу, полинув мій погляд.

Я мов олицетворений сум. Моєму сирітству нема пари. Болем прорита душа проливає сльози, а очі, сухі, широко отворені, їли би той вид, що бачать. Я понесла би її, куди б і не зайшла, оцю батьківщину мою, гори мої, смерекові великани мої, їх красу і силу та могутню поезію їх. Вони одні не цуралися сироти, кормили її спрагнену душу своєю тихою німою красою, виплекали своєю вдачею характер у мені, нап'ятнували його своїм сумовито-тужливим п'ятном, тому я їх дитина…

А відтепер вже не буду їх бачити. Не почую ніколи поважного шемрання бору, сміху гірських потоків, що спішать буйно-свавільною ходою кудись далеко в незнані сторони, не підслухаю тихої розмови прастарих дерев, не буду любуватися ростом молодих, всього того вже не побачу ні в свято, ні в будні – ніколи, ніколи!

. . .….

Я сиділа вечором при отворенім вікні в кімнаті панни Марії, сперши голову в руки, і дивилася тупо в городу перед себе, втомлена, сплакана. Саме перед хвилею повернула я з кладовища, де прощалася з бабунею і посадила якісь цвіти. Вже ніхто не загляне до неї, не обполе могили, вузенька стежечка до неї заросте густою травицею, а на широкім могильнім камені будуть вигріватися в ясних жарких днях холодні ящірки…

Так думала я і не могла вже плакати.

З-поміж дерев і корчів просунулася якась постать і звернулася до мого вікна; то був вуйко.

– Ти покидаєш нас, Наталонько! – промовив дрижачим, здавленим голосом. – Я цього не перенесу! Ото діждалася в мене раю зозуленька одинокої моєї сестри! – І, отворивши широко рамена, пригорнув мене до грудей і розплакався.

– Останься, останься!

– Не можу, вуєчку!

– Сиротино ти моя бідна!

– Годі, вуйку!

– Коли б покійна бабуня те знала, обернулась би в гробі! – хлипав крізь сльози.

– Вона й так обернулась би, якби знала, яка я безталанна.

– Подумай, що ти йдеш між чужі люди!

– Я не йду просити милостині.

– Це на одно виходить.

– Я йду, щоб стати собі ціллю, вуйку!

– Мрії, моя рибко!

– Ні, правда, батеньку!

– Розбурхана уява, дитинко! – говорив, притискаючи мене раз по раз до себе.

– Свідома воля!

– О Боже, Боже! – зойкнув він.

– Слава Богу, батеньку, не побивайтеся!..

– Ти не знаєш, що це значить іти між чужі люди, – сказав по хвилі.

– Чи я тут дома не жила між чужими людьми? – відповіла я. – А до того, я не хочу вже до тих належати, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя.

Опісля просила я його, щоб задержав мене в пам'яті, любив і дальше, щоб від часу до часу писав і не забував тієї, що ще тільки його одного мала…

– Стережися, моя… моя дитинко! – перебив мені нараз несміливо. – Ти знаєш, перед ним… він також в Чернівцях. Не сходься з ним надто часто!

– Не бійтеся, вуйку! – відповіла я, усміхаючись гірко. – Ми, може, й не заговоримо до себе ніколи в житті, а не то, щоб він відвідував мене! – І я оповіла йому всю правду і як ми розсталися.

Він зчудувався дуже, а коли я попросила його, щоби об тім мовчав перед тіткою і іншими людьми, подав мені щиро руку. Заразом зробив мене уважною, що в Ч. має тітка багато добрих знайомих і що ті дістануть, певно, наказ пильнувати мене.

– Тому бережись, моя рибчино, щоб тебе не втопили лихі язики, бо Ч. невелике місто…

Відтак наступило прощання.

Він плакав, мов дитина, а я успокоювала його. Я мусила йому обіцяти, що коли б мені й там не велося, то верну назад під його стріху – і вкінці він пішов, як прийшов, нишком, хильцем…

Бідний вуйко!..

Бабуня передала мене його опіці…

VIII

Вже третій рік кінчиться, відколи покинула я дім своїх кревних і пробуваю між «чужими». Дама, в котрої я живу, – це вдовиця по лікарю, хорваті, що звався Марко, заможна й немолода вже женщина. Дітей у неї нема, крім одного сина від першої жінки її мужа, а син той є лікарем при маринарці[69].

Дивна це женщина, а ще дивніша минувшість її. Багата, образована, пішла з замилування виховувати діти в аристократичних родинах, у котрих проживала аж до часу свого знайомства з лікарем Марком.

– Але з чоловіками мені не щастилося, – оповідала мені раз. – Мій перший муж вінчався зі мною на смертельнім ложі, нагла недуга звалила його, і я довго, довго не могла того щирого гарного чоловіка забути; а з Марком не пішло також ліпше, бо з ним жила я лиш п'ять років. Цього чоловіка любила я так, як не любила, може, ще жодна жінка. Він не женився зі мною з любові, а більше, як казав, з поважання і тому, що в мене було образования. Стараючись о мене, заявив мені одверто, що не любить мене так, як любив свою першу жінку, що, однак, не дасть мені причини чутися з ним нещасливою і жалувати свого поступку. І він говорив правду і додержав до послідньої хвилі свого життя даного мені слова, значить, уладив мені життя якнайкраще. Я не могла йому докоряти, що не відчував до мене такого чуття, як я до нього, о ні; він просто не міг удруге любити, належав до тих вірних глибоких натур, що не відновляються в своїх чувствах, а мають у своїм житті лиш раз весну; така натура була в нього. Я була горда, що він якраз мене вибрав. Він міг ще світлішу партію зробити, однак його прикувало моє образования до мене і пересвідчення, що я одна гідна виховувати його сина по його дорогій, незабутній жінці і що він чується тим щасливий… І я виховувала цю його дитину з найбільшим старанням, та й не жалую свого труда і любові, бо нагорода за це наступила вже. Іван (так звався той син) – то одинока радість мого життя, а як Бог допоможе, то послідні літа проживу коло нього; це обіцяв він мені, і він додержить слова.

Він уступив лиш на якийсь час до маринарки, головно тому, щоби звидіти світ; опісля хоче осісти тут і зажити життям і звичаями свого колись так почитуваного і загальнолюбленого батька. Я не знаю його, того Івана; від часу, як я тут у пані Марко, не відвідував її ані разу, але вона зве його своїм ангелом, а листи його до неї дишуть глибоким поважанням, тонким чувством і незвичайною інтелігенцією.

У пані Марко широке знання, а дар бесіди імпонуючий. Коли говорить, можна за нею писати. її мова поправна, інтересна, і в неї разить лише одно. Обдарена багатою фантазією, пересаджує кожну прожиту подробицю, представляє її майже неможливою. Часто оповідає цілі романи, в котрих грає завсіди сама головну роль. Я прислухуюся їй радо. Всі її оповідання уложені так зручно, кінчаться так щасливо, що вона ними бавить, мов книжка. її вигляд симпатичний, а сама вона поважна, спокійна і держиться дуже строго давнього доброго тону. Це посліднє личить її істоті знаменито, і я не можу собі уявити, як вона могла б уживати таких рухів або слів, як тітка, або навіть і таких поглядів. Якраз вона дама «наскрізь добрих обичаїв», і я її за те дуже поважаю. О, яка ж різниця між нею й тіткою! Ні, це вже таке щастя, що я дісталася до неї, що, мабуть, іншого й не просити мені в Бога…

Коли я оповіла їй свою одностайну історію, розказала вона мені свою майже в тій самій хвилі, мов у відповідь і з якоюсь гордістю. В її історії було стільки романтики, стільки подій, стільки осліплюючих хвиль, що я майже соромилася свого життя «без подій».

– Так, так, – говорила вона, – і то не є ще все, що я тут оповідаю; коли б списала те все, що прожила, скільки поклонників мала я в своїх молодих літах і з якого роду, то не одна завидувала б мені або й прозвала безумною, що я слухала лиш голосу серця, а не розуму і не вибрала за мужа якого графа, лиш лікаря…

Я люблю і поважаю її щиро, а вона для мене добра і щира, мов бабуня.

– Бідне дівча! – каже мені не раз, гладячи раз по раз моє волосся (о, вона його так часто подивляє), – ви навіть не знаєте, що то значить бути молодою, а ще менше молодою і гарною, то зате ви скінчений характер. Коли мій великий льос виграє (вона об тім часто говорить), то виберуся в велику подорож і заберу й вас з собою.

– Тоді поїдемо до Швеції і Данії, – обзивалася я і майже чула, як мої очі засяяли. Я була в скандинавську літературу по вуха влюблена і мріяла все об тім, щоби побачити хоч Данію, як не всі ті північні країни з їх чудово-гарними краєвидами, з їх фіордами, з їх мужами, як Стріндберг, Брандес і пр. Особливо до Данії тягнуло мене. І. П. Якобсен, котрого творами я, мов звуками улюбленої рідної пісні, впоювалася, був її сином, і все, що тикалось тієї дрібненької країни, займало мене глибоко.

– Добре, до Данії, а також до Італії, до Неаполя… – Вона усміхалася любо до мене, мов рада була вже тепер з моєї утіхи, яку я мусила б тоді відчувати.

Однак великий льос не виграє і ми сидимо тихенько та живемо спокійним, одностайним життям.

Пані Марко займається політикою, прегарними гафтами[70], своїм городом і цвітами, котрими всі покої її дуже гарного помешкання майже переповнені. Я віддаюся по сповненню своїх обов'язків, як каже вона, «приватній філософії».

Живемо в згоді, і між нами не заходять ніколи такі непорозуміння, як, наприклад, з тіткою. Вона вирозуміла і зглядна, впрочім і зовсім інша людина, як тітка. Часами буває дразлива, але це має свою причину в її недузі (у неї серцевий блуд), і тоді буває майже невиносимо прикрою. Однак чи я не перебувала школи, в котрій навчилася складати покірно крила гордості? Чи зносила я стільки горя на те, щоб не узгляднити настрою хорих? Ні, я стала терпелива і лагідна, а та моя лагідність ломить тверду вдачу старої дами і з'єднала мені щире прив'язнення її назавсіди.

– Знаєте, Наталіє, – казала мені одного разу по викликаній нею сцені, – що я просиділа би не раз і годину та дивилася б на вас, як ви сидите он там похилені над роботою, на ваш лагідний непорочний профіль, на ваші сумовито зложені уста, котрі свідчать ясно, що знаються з жалем аж надто. Тоді говорю собі самій: чому сироти нещасливі? Чому й я не раз така прикра і жорстока для вас, хоч знаю добре, що вас вигнало з-під рідної стріхи між чужі люди. Чому, чому воно так? Не гнівайтеся, дитинко, на мене, – говорить, – Бог мені свідком, що це недуга чинить із мене таку тиранку і що ви мені дорогі й милі, мов власна дитина…

А я кинулася до неї та просила її, щоб не говорила так, що того не можу слухати, що вона добра, що я недугу від вдачі вмію розрізнити і що я не уражена, ні, нехай вона собі не робить закидів, не дразнить себе даремно; що, може, я й справді провинилася чим, сама винувата за її злий гумор… а сльози так і тиснулися до очей, тиснулися, і я з болю мало що вголос не зойкнула! Але перемогла себе. Я мала те пересвідчення, що вона була справді добра, бачила прецінь не раз, як рятує деяких бідних, що лиш коло неї туляться, та й для мене добра, і вже тим самим гоїть рану, що признається, що завдала її. Мені й цього доволі, я й за це вдячна…

Знайомих маю досить, однак щирих товаришок лиш дві. Одна – то молода малярка, прехороша поетична душа, а друга – молода заміжня й дуже інтелігентна жінка, на ім'я Оксана Б.

З чоловіком своїм розвелася по році подружжя. Не був їй до пари. їх подружжя було «непорозумінням», як оповідала сама, котре не могло чим іншим скінчитися, як розлукою. Любов до нього змінила її, а щоб не «отупіла» цілком, розвелася з ним на неозначений час і вернула до родичів, у котрих пробувала й досі.

– Не думайте, що він лихий чоловік, – говорила мені, – він навіть дуже добрий, і лиш ми не розуміємося! Я заподатлива і зам'яка супроти його хоробливо консеквентної вдачі, жорстокої упрямості, і він мене нищить своєю істотою. Що ж, чи було нам через церковну зв'язь і далі жити разом та замучувати себе? В мене є маєток, і я пішла своєю дорогою, а він остався радо сам. Ми розсталися в мирі і так, що коли одно за другим затужить справді, можемо знову зійтися…

Говорила заодно, що вже в натурі подружжя лежить те, що воно тратить із часом на красі і що молодий чоловік нездібний до нього. Або, може, нездібні до нього немічні характери? До нас заходила дуже часто, з панею Марко зналася вже віддавна і була навіть її ученицею, а її сина, т. є. лікаря, звала своїм товаришем. До мене горнулася, мов та бджола до меду, а я любила її так само щиро. Була вразлива, честолюбива і дуже музикальна, а з саркастичного настрою не виходила майже ніколи. Мене впевняла, що я характер трагічний з «артистичними зарисами» і що не смію ні за що в світі віддаватися. А я й не думаю ніколи виходити заміж.

Я віддалася «приватній філософії», щоб казати вже словами доброї Марко, і живу собі спокійно, цілком удоволена. З товариств, в які ходжу рідко, вертаю майже завсіди втомлена і розстроєна. Я, молода, чуюся, між ровесницями самотньою і старшою. Оповідала я раз про те пані Марко й питала в неї, що це таке.

– Ви виросли понад буденщину і традиціональні погляди, – відповіла вона, – а дух ваш мчиться вперед, тому чуєтеся в їх товаристві самотньою. Чим дальша висота, тим і самотніша, – чи вам це ніколи на думку не приходило? А ви ж хочете стояти вище. До вас прикладають те саме мірило, що до других пересічних молодих дам, однак ви не мовчіть стільки; виявіть себе самі свому окружению, надайте собі самі вартість, не ждіть, щоб її надавали вам інші, а може, й такі, що не знаються на вас!

– Я не маю дару бесіди, пані Марко; ви ж це знаєте!

Вона сміялася.

– Невже ви не думаєте ясно і логічно?

– Може, й не думаю, не знаю.

– Але ж бо я в те не вірю!

– Мене привчено з дитинства мовчати так, як і терпіти.

– Чи відчуваєте тому потребу писання, що, як кажете, не маєте дару бесіди?

– Я не знаю, – відповіла я, – однак знаю те, що писання є для мене тим, чим воздух і світло.