– Що він уважає глупотою? – питала я.

– Я не знаю.

– Так не говорив він давніше, панно Маріє!

– Ні! То боротьба о бит настроїла його так вороже, навела на нього такий сум, затерла стільки. Це буває завсіди так – і воно дуже сумно – чи не правда?

– О, певно!

Однак вона все вірить у нього; передчуває, що його будучність буде ще світла.

Певно, коли би покінчив свої студії.

Вона гадає, що покінчить. Він честолюбивий. Врешті, належить до натур, що живуть скоро, і коли би опинився раз знов посеред праці, а спосібність одушевлятися збудилася би в нім знов, позабув би всі гіркі «інтермеццо» свого молодого життя!

О це й розходиться головно, о це, щоби знов одушевлявся.

– Це, певно, тяжко, – говорила дама, – і те мусив би в нім хтось збудити, інтелігентні одушевлені люди або яка жінка. Якась гарна, освічена жінка. Це було би добре!

Особливо знайомості такої женщини бажала би вона йому.

– Між нами сказавши, – говорила, – занедбався він дуже і то у всім. Не замітили ви цього? А то нічого не впливає так хосенно, ублагороднююче на ум мужчини, як приязнь із освіченою женщиною…

Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю!

Передовсім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола; збагачувати його, збільшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зоріючим у тисячних красках!

Передовсім бути собі ціллю й обробляти самого себе, з дня на день, з року до року. Різьбити себе, вирівнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонії ані для ока, ані для серця, для жодного зі змислів. Щоби жадоба за красою утихомирилася.

Бути передовсім собі ціллю, а опісля стати або для одного чимсь величним на всі часи, або віддатися праці для всіх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя…

Такий мій ідеал.

Свобідний чоловік із розумом – це мій ідеал.

Пощастилося!

Я одержу місце ще перед вінчанням. Стану за товаришку в однієї маючої[60] угорки, вдовиці по лікарі. Яка я рада! Яка я свобідна, легка, певна себе! Сміюся знов щасливим сміхом. Мені здається, що в моїх жилах кружить кров швидше, а думки стали гнучкіші. Усміхаюся сама до себе, а тітка, запримітивши той сонячний настрій, думає, що це я так на весілля тішуся. Лише перед послідньою сценою маю відразу. Значить, перед сценою відмови й переслухання. Сцени такі мені взагалі ненависні.

Що Лорден скаже? Ух, поганий той, з довгими дрижачими пальцями, пугач той!.. Ха-ха-ха! Це інтересно, що він скаже! Але я не буду нікого щадити й вискажу все що до крихітки. Йому скажу! «Ви, мій пане, не обходите мене анітрохи! Будьте ласкаві, поїдьте собі де між свої люди і привезіть собі яку «золотоволосу» німочку, а мене оставте! Що вам із такої особи, що волочиться по лісах, кохається в птахах, в шемранні дерев, упоюється їх життям, а не вашим». А Лена, – ах! ота «дитиняча» істота з вічно жіночими прикметами, з фарисейством на устах, вона буде шаліти з радості, що я таки не виходжу заміж. Під тіткою розпадеться земля, а вуйко загнівається! «Ти одніська дитино моєї одніської сестри, що ти наробила!» А одніська дитина одніської сестри дуріє з утіхи, що перестане бути каменем дома. Чуєш це, бабусенько?.. Твоя лелія, твій ангел відважується уживати своїх крил! Ні, тепер я вже прямо до неба полетіла би, до тебе, бабусенько моя щира, щоб побачила ти мене, щасливу тепер, наскрізь перейняту жадобою життя.

Яко воно й не буде, а одно певне: всі будуть гадати, що я зірвала тому з Лорденом, що Орядин тут. Та це мене не дуже журить, нехай кожний думає собі, що хоче.

Орядин був слабий. Повертаючи з села, простудився і лежав хорий. Тепер вже одужав. Лена його бачила, каже, що його очі «відновились» і що дістав інший голос! Чи й інші думки? Це хотіла би я знати! Я думаю дуже часто об нім. Я хотіла би його бачити великим, значним. Великим – із характеру або значним – із праці для народу свого!

Мій ум такий спокійний, що я майже неустанно (т. є. в свобідних хвилях) учуся і читаю. Мрію об тім, щоби стати колись писателькою. Чи буду здатна до того, научать люди або й час; а може, прийду і сама на те. В моїх найтяжчих хвилях була така праця одинокою моєю розрадою, ставала мені якоюсь вимогою життя. В тій праці купається моя душа, поринає в ній, а хоч би я й не зазнала жодного іншого щастя, так праця така є ще завсіди більше, чим буденним щастям.

Я хотіла би з ним поговорити. В думці говорю з ним майже неустанно. Уявляю собі його великим і характерним; всі його вважають таким, а він працює; працює не лише тому, щоби йому було добре, бо не маловажить, як досі, вільнодумних ідей, називаючи їх «дурницями». Одушевляється їх правдою, як давніше; і тому, що він такий, я люблю його. Люблю його любов'ю такою, що миготить крізь усі мої нерви, є широка, як море, і нова. Красою своєї душі мусив би залити мою душу; купатися мусила би вона в багатстві його душі. Така сила покорює мене вже тепер, а міцна і вироблена, прикувала би мене назавсіди. Тоді він видається мені чистим, і ніякий наліг[61], і ніяка брудна споминка не вгинають його, і він має право носити голову гордо.

Я його люблю таким, яким би мав щойно стати; таким, як є тепер, не могла би я його вірно любити; побоювалася би неустанно, що тій любові настав би кінець і тоді не осталося б мені нічого, крім пересвідчення, що ми колись належали до себе. Такого щастя я не хочу. Я не хотіла б, щоби саме посередині життя «зайшов», як сонце, але щоби був мені до кінця життя світочем, і саме від тієї хвилі, в котрій ми подали би собі руки назавсіди. Не хотіла би, щоби любов завмерла тоді, коли, противно, повинна би міцніти. Так я собі не раз думаю.

Це було в пополудневій порі. Всі в хаті полягали дрімати, поспускавши на вікна ролети[62], а я пішла в сад і лягла в траву, але не спати. Воздух був жаркий, тихий, пересичений запахом цвітів і живиці; сонячні промені пересякали все довкола. Я находилася в найтихішім і найгустішім куті саду, лежала й приглядалася ніжним барвним метеликам, що літали раз живим, раз утомленим нечутним льотом над цвітами або недбало у воздусі, та прислухалася тонесенькому бренькотові ледве замітних комашок, що упоювалися на сонці своєю власною пісенькою, або приглядалася цвітучим рожам.

Недалеко від мене, коло білих штахет, росли вони на знак, що там находився отвір, ведучий до саду Маєвських, від котрого ділився наш город білими штахетами. Саме тепер цвіли ті рожі. їх широкі гарні листки тиснулися до холодного заліза і аж лисніли на сонці, а рожі мов потомилися від спеки, особливо ті матові жовті; декотрі з них поспускали головки, немов повмлівали з превеликої розкоші… У воздусі миготить – і він немов отяжів із запаху і спеки…

Так! Оті жовті матові рожі потомилися. Мабуть, із любовних мрій; коли тим часом чорно-понсові, жаристі, пересичені рожі ніби дрімали. Мені пригадалася новелка данця Якобсена «Тут повинні би рожі стояти». Ніколи не читала я щось поетичнішого. Розмову обох чурів[63] знала я майже напам'ять, а займав мене особливо той жовтий чура, «без історії».

Опісля думала я й про Орядина. Він був гарний мужчина, це правда, але ж нехай би був трохи інший, інший, наприклад, «все такий, щоб його можна кохати, боготворити», – говорила моя розмарена душа; однак я не формувала нічого, не думала нічого ясного, певного. Кругом мене хилилося все до якогось мов розкоханого півсну і манило до себе…

Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Він називав його найкращим із денної пори, і я бачу, що він дійсно гарний – чи, може, більше упоюючий? Здається, в нім осягає все найвищий верх, стає на хвильку тихо, мов до віддиху по тяжкій ранній праці. Саме такою здавалася мені оця хвиля тепер…

Я лягла лицем у траву. Сонний бренькіт комашок розлягався ліниво, однозвучно по цілім саду, настроював чимраз більше до сну, однак я опиралася йому. Врешті я вслухувалася і вдумувалася у все те, що мене окружало, і тихе безшелесне різнородне життя довкола мене причувалося мені якоюсь ніжною, несказанно гармонійною мелодією, не завсіди чутною, а й невловимою слухом і не зрозумілою кожному! Я вслухувалася в неї цілою душею, і мені здавалося, що моя душа – то лиш один тон із сеї цілої гармонійної мелодії і зливається тому так радо з тою широкою барвною струєю, що зветься природою, упоюється нею, мов земля сонцем і теплом.

Легкий подих вітру заворушив листям і заколисав стеблами. З городу Маєвського донеслися до мене слабо голоси якісь, і між ними причувся мені й голос Орядина. Я підвела голову, наслухаючи напруженим слухом, однак голоси затихли, і настала попередня тишина. Я знов опустила голову на руки.

Що Орядин тепер робить? Я його давно не бачила; він подужав зовсім і хоче назад на село вертати, чи назавсіди? Хотіла б я його де-небудь побачити та й поговорити з ним.

Пізніше встала я і підійшла до хвірточки, задержуючись коло рож. Були прегарні! Над жовтими схилилася і спростувала одну похилену. «Ти, моя любко, нездужаєш на тугу, – подумала я. – А ти щаслива», – приповіла понсовій… Відтак сперлася об штахети і дивилася в сусідній сад. Всюди було так тихо, розмарено всюди, що я перейнялася нею наскрізь. Пересичення і розкіш в природі подразнили мене, і мені забажалося, щоб мене хто-небудь побачив. Але мене ніхто не бачив. У саду не було живої душі. Дерева росли так густо, що заслонювали всякий вид у глибінь саду, а навіть зільник, що ріс десь недалеко, а в нім пересиджувала звичайно родина, ледве виднівся з-поміж дерев. Я відвернулася відти і хотіла вже відходити, однак мені причулися знов мов голоси… Жду хвилину – ні! це мені лиш причулося. І там, певно, сплять. Боже, як можна в таку прегарну хвилю спати! І я потонула знов поглядом у препишну зелень довкола мене. Нараз налякалася я несподівано, спаленіла і цофнулася[64]. Чи я була сліпа, чи що?.. Тут по лівій стороні хвіртки між густо засадженими берізками, де стояла вигідна лавка з поручнем, – не було тут нікого?

Тут був хтось, а я й не бачила…

Орядин лежав тут. Руки підсунув під голову, а лице мав заслонене капелюхом; здавалося, дрімав. Я усміхнулася – отже, тут сховався він від сонячних променів і від Зониних дотепів! А тут навинулася непрошена «русалка», відкрила сховок і сміялася. Чи будити його, чи ні? Чи випадало? Я дивилася хвилю на нього… Ні, це не було гарно, що я дивилась тут на нього, мов той злодій, лучче вже збуджу його. Хто знає, коли побачимося знов так на самоті, як би бачились тепер у цій гарній хвилині; я від'їду вже незадовго, і, може, побачимось нині впосліднє! Впосліднє! Це не гарно. На всякий случай зміниться пізніше не одно! Кожне стане інше, я вступлю на нову дорогу, зовсім мені досі не знану, а він – хто знає, що з ним станеться ще!

Мене обгорнув хвилевий сум, і я поглянула знов на нього. Отже, це закінчення тодішнього початку, подумала я собі. Що на нім, на тім закінченні? А що було би, якби було сталось інакше? Ні, не хочу про все те й думати, не люблю тих закінчень із їх млявими, побожними прикметами; воно добре, що сталося так, як є, що можу ще боротися і переживати щось нового. Я рішилася закликати його, щоби поспорити трохи, тим більше, що ми не бачилися майже три неділі.

Він не спав. На мій несмілий поклик схопився, мов зелектризований, а уздрівши мене біля штахет, спинився геть коло мене урадуваний.

– Це ви! Як ся маєте? – сказав, усміхаючись, і подав руку. – Я не спав, лежав лиш так, в хаті тепер пересиджувати просто гріх! Це гарно, що ви мене покликали! Ходіть у наш город, сядемо на лавку!

– Ні, ходіть до нас! – казала я, а в тій хвилі поправилась: – Ні, не приходьте, бо…

– Як побачить тітка, то буде крик! – докінчив він, розсміявшись весело.

Я сміялася з ним і була дуже вдоволена, що так сталося, що ми стрінулися. Його погляд промайнув по мені блискавкою і задержався на моїм лиці.

– Ви нині такі гарні, виглядаєте мов саме щастя! Що з вами?

Я спаленіла й глянула не на нього, а кудись в іншу сторону.

– Що ж би мало бути зі мною? – відповіла я. – Хочу бути щасливою.

– Дуже мудрий намір! – Відповів він все ще весело. – І я маю такий намір, але мені чогось маркітно.

– Чому?

– З різних причин. Між іншим, борюся сам із собою о так звану будучність, хоч знаю, що вона не принесе мені нічого особлившого і є потроху правдивим блудним огником!

– Чи вона вела вас блудом досі?

– Не вела, але могла би й повести, якби вірив їй занадто!

– Так у що ж вірите?

– В що? Чи є яка абсолютна правда?

– Давно говорили ви інакше.

– Давно говорив я інакше, бо давно вірив у якісь ідеальні вимоги життя, вірив в те, що чоловік мусить їх сповняти, а тепер не вірю і в це, і в те, що зветься будучність!

– Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гніває; встилайтеся!

Він викривив із легкою погордою уста.

– Чого мені встидатися? – спитав їдко. – Того, що я пізнав життя і людей, і тих так званих «освічених людей», пересякнених наскрізь «натуралізмом» аж до гидкості, і що, переконавшись у їх справжнім змаганні і їх «послідній філософії», перестав перед ними кланятися і їх подивляти, як давніше! Ви знаєте, – додав, – я хочу покинути свої студії і йти жити між народ.

– Так це правда, Орядин? – спитала я, немило зворушена, видивившись на нього великими очима.

– Правда, а здержує мене від того лише те, що я не люблю народу, значить ту грубу, необтесану, хоч і добродушну, не зіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цілковито тонше думаючий ум; що серед тієї темної товпи чоловік освічений із своїми думками стоїть сам, мов палець. Я говорю правду, отже, це здержує мене від того, і я не можу ще рішитися цілком.

– Так не йдіть між люди, що не притягають вас своїм життям, якого ви не розумієте… Ви самі змарнувались би, а їм не придалися також на нічого! Кінчіть свої студії, ви майже вже у цілі, було би навіть гріхом покинути все. У нас числиться один освічений чоловік за двох-трьох – не забувайте й цього! У вас суть обов'язки і супроти вашої народності!

– Я знеохочений, Наталко. Послідні роки відобрали в мене запал до всякого вищого змагання, і я жадний спокою!

– Ви відживете знов, Орядин! – намовляла я живо. – Тепер вже піде все ліпше, тепер маєте якийсь маєток, ідіть лише знов вибраним шляхом! Бачите, життя дійсно дуже, дуже гарне! Робіть те, до чого ви спосібні, що-небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, і щось таке, що можна би поважати!

Він усміхнувся так, як би перед ним стояла дитина і оповідала з розгаряченими очима прегарну казочку. Я усміхнулася також мимоволі.

– Я вам добре раджу, – додала я, – послухайте мене!

– Ви вважаєте мене спосібнішим, Наталко, ніж я справді є!

– То завдайте собі праці, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним чоловіком із вірою в ідеальні вимоги життя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!

– А відтак що, Наталко?

– Відтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса… Ох, Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би ані хвильки, якою дорогою йти, незважаючи ні на що, летіла би вгору, мов орел, і кликала ще й других за собою!

– І ви переконані, що за вами злетіли б і другі вгору?

– Переконана!

– А я ні! Орли літають без товариства.

– Ну, – відповіла я гордо, – але зате вони сильні і не жалують своєї самотності, їм і не личить приставати з плебейськими духами!

– Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!

– Ні, вони щось більше і благородніше, чим зарозуміла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такі, то інша річ; об тім я й не говорю.

Він розсміявся і дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очі його сіяли дивним світлом.

– Не смійтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смієтеся з моєї бесіди від серця.

Він не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.

– Так, так, мій пане!

– Я чую, що так! – відповів, знов усміхаючись, – і я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старіюся!

– Саме в тій хвилі сказали ви неправду, Орядин!

Він розсміявся.

– Встидайтеся! Тому що ви стали ліниві і вибагливі, то вам здається, що старієтесь!

– То ви хотіли би, щоб я став яким-небудь орлом?

Я усміхнулася мимоволі.

– Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!

– Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якійсь висоті, на від сторонні, а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як він, чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відірваний член, що гине на самоті.

– Коли він індивідуально сильний, то буде й на самоті чутися щасливим, розуміється, не буденним щастям; свідомість сили вдоволить його.

Він дивився вперед себе весело, а по якійсь хвилині сказав:

– Є люди, що живуть наскрізь водно зі світом, одного й бажають, що, так сказати б, розходяться, розпливаються в масах; а є знов люди, що дивляться вбік; є, врешті, люди, що горнуть все в себе, всю красу, всі твори людського життя. Чим більше набирають у себе всякого «світла», тим незрозумілішими стають для свого окружения. Чи не роблять вони самі себе незрозумілими?

– Для буденних умів без сумніву, Орядин.

Він дивився хвилину на мене, а опісля сказав:

– Дивна річ, ви шукаєте водно боротьби.

– «Чоловік зрікається великого життя, коли зрікається боротьби!» – каже десь новочасний філософ Ніцше, – відповіла я йому.

– То ви тужите за таким великим життям?

– Я не знаю… я тужу… але ви знов будете сміятися, Орядин, коли я те скажу.

– Ні.

– Я тужу за барвами, за світлом, за гармонією.

– Ви тужете за красою і досконалістю! – докінчив він поважно. – Але який кінець того всього?

Я здвигнула плечима і усміхнулася сумовито.

– Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якімсь великім щасті або прегарнім душевнім спокою!

– Ну, марити можна, пісні свого духу можна прислухатися і не без цікавості, однак з часом настає і тому кінець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, ніколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевлятися, так як другі вміють малювати або грати; ви лише зміните спосіб погляду на речі, іменно, візьме в вас об'єктивний критизм перевагу. Вам буде вестися, як мені. Коли я пересвідчився, що в змаганнях кожного криється потайний план, що свідчить про особисті інтереси, відвернувся я з відразою від усієї тієї німої комедії, яку грає, на жаль, так само молодіж, як і старші, – і затужив за самотою. Я дійшов до переконання, котре заявило вам словами згаданого вами перше «пророка» Ніцше: «Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!»[65]

– То сумне переконання, але на те ще є відрада, Орядин! Ви кажете словами Ніцше: «Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!» – а я відповім вам на те словами того ж самого пророка: «Das uberwindet mir, ihr «hoheren» Menschen!»[66]

– Так, Наталко, ihr «hoheren» Menschen![67] Однак звідки возьмете тих вищих людей?

– Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.

– Ба! – сказав він насмішливо. – Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати «вищим чоловіком»? Хто журиться про ідеальні вимоги? Хто зрікається охотно користей? Покажіть мені нині таких! Та ні, я спитаю лиш просто вас, чому, наприклад, виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте ні крихітки любові або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою «вищого чоловіка», то повинні радше вмерти, як таке чинити!

– Я вже не є його суджена!

Він видивився на мене і спаленів.

– Ні? Чи справді, Наталко? Не жартуєте?

– Не жартую. Я ще не сказала того Лорденові, однак за кілька днів довідається об тім, а небавом по тім покину я й свою рідню.

– Яке ж щастя! – сказав він, віддихаючи глибоко, і його очі засяяли.

– Це щастя завдячую собі сама. Я і вдячна оцій хвилині, що вона звела нас ще раз на прощання на самоті. Я від'їду до Чернівців, Орядин. Там дістала я місце товаришки в однієї дами.

Він ледве дослухав, що я говорила, вхопив обі мої руки і потягнув їх до грудей.

– Ідіть зі мною на село, Наталко! – просив зворушеним голосом. – Ви ж знаєте, що я вас люблю, станьте моєю!

– Це не може бути! – відповіла я, так само зворушена, уникаючи його гарячого погляду.

– Чому ні?

– Тепер я не можу.

– Так у вас завмерла вже всяка прихильність для мене? – спитав.

– Я не знаю… я тепер дійсно не можу.

– А однак ми були собі колись такі близькі…

– Справді, однак між нами лежать наслідки часу… Ах, Орядин, оставте мене ще! Мені ще треба самій боротися, а й вам так само!

– Я не хочу більше боротися. Ви чули, що я говорив? Ідіть зі мною на село, і жиймо лиш для себе!

– Перед хвилиною казали ви, що не любите простого народу!

– Я його не люблю, але я вас люблю! Ви вистарчили б мені за все проче! Ходіть зі мною хоч би й завтра, хоч би и зараз! – Його очі окинули мене жадно, гаряче, і він приступив ближче до мене. Я мимоволі відступилася на крок від нього і боялася глянути йому в лице, щоби не перейнялася також тим, що заволоділо ним у тій хвилі так сильно. Я боялася впливу його гарної милої істоти, що, облита сонячним світлом, пишалася передо мною в своїй повній красі.

– Що би вам осталося, коли б ви перестали мене любити?

– Я не перестав би вас любити! Ідіть зі мною, жиймо для себе!

– Я не можу. Не можу й на те згодиться, щоб ви закопалися задля мене і змарнували свої сили. Орядин, я так вірю в ваші спосібності! Врешті подумайте над нашим народом, над тим бідним народом!.. Мене неустанно гризло би сумління, що я відірвала йому перед часом одну силу для себе і вона змарнувалася, не живучи в спосіб, відповідний її характерові. Подумайте, Орядин!

Він зітхнув глибоко і потер нетерпеливо чоло й очі. Я бачила, що мої слова не оставалися без впливу на нього, що, однак, бореться чогось із собою.

– Подумайте, Орядин! – просила я його лагідно.

Він усміхнувся слабо і поглянув десь далеко вперед себе.

– Те одно не давало мені ніколи супокою! – сказав врешті. – Той народ! Це правда, він страшно нещасливий, однак…

– І в його житті нема ще полудня!

– Нема полудня!… – повторив звільна, протяжно. – Це дуже пригнітаюча гадка, однак…

– Що ж однак? – спитала я живіше, приступаючи знов ближче до нього.

– Ми не здібні осягнути це полудня. Ми не осягнемо його ніколи, бо в нас заслаба сила супроти ворожої потуги!…

Мене обгорнули розпука і жаль.

– Ви знеохочені до крайності, Орядин! Ви не є свобідний і гордий чоловік, коли так об нашій будучності думаєте!

– Не відмовляйте мені почуття гордості, бо я його маю!

– Так боріться до чогось, робіть щось, якусь працю, що сталась би світочем для других і потіхою у вашім житті, що чинила би вас твердим, могучим і гідним поваги. О, ви би це могли, якби лише хотіли! Я знаю, знаю, що могли би!

Він усміхнувся і притиснув мою руку до уст.

– Це все гарно, що ви говорите, і ви кажете правду, однак скажіть, чи підете за мене, коли так вірите в мене?

– Тепер ні, Орядин, я не можу! Впрочім, що вам із такого буденного щастя? Воно міриться лиш годинами, ми й не оглянемось, як його кінець настане, а тоді що? Скажіть, що тоді? Ні, ми обоє не здібні до того, нам треба широкого, барвного життя!

– Попри мене минає тепер щастя, і я хочу його тепер спіймати! – сказав він, зворушений, і його очі засіяли.

– Це не є щастя! – відповіла я.

– Я відчуваю, що щастя.

– Ви відчуваєте лише тепер так. Коли б ми побралися, то це, що здається вам тепер щастям, щезло би; ми стоптали би його несвідомо, і нам не осталось би нічого… мені не осталось би нічого! – Ці послідні слова договорила я майже нечутно. Він мінився мені перед очима. Я бачила, як його гаряча натура брала над ним верх, як у нім варилося і як якісь гарячі, нетерпеливі, роздразнюючі думки рвалися йому на уста.

– Що ви говорите! – розсердився. – Скажіть радше, що ви мене не поважаєте, що я в ваших очах упав, що я вам замалий герой, що не вистарчаю вам більше, як вистарчав, може, колись!.. Ах, ви мене ніколи не любили!

– Я лиш вас любила!

– Так чому ж не хочете вийти за мене?

– Я не можу, Орядин, тепер ні, тепер ні!

Він поблід.

– Оце мене й лютить, що тепер ні! – сказав.

– Може, колись пізніше! – благала я, шукаючи його зворушеного погляду, що блукав десь неспокійно наді мною. Я терпіла разом із ним у тій хвилі, однак чула виразно, що не смію піддатися його благанню задля себе і задля нього самого, задля його будучності, що запропастилась би в простім, його вдачі цілком невідповіднім занятті, котре не ситило би його духу, не давало би відповідного корму ні його, ні моїй душі.

– Що значить колись? – спитав він бурливо. – Я не вірю в ніякі «колись», це чули ви прецінь від мене! Я вас тепер хочу, як стоїте ось тут переді мною, з вашим теперішнім чуттям, із теперішнім знанням, із теперішньою красою. Я вас тепер люблю.

– Коли б ви мене зрозуміли, Орядин! – промовила я, піднімаючи, як у розпуці, руки до нього. – Я не так думала! О Боже мій, як це вам сказати? Ми змінилися обоє тоді, коли не належали до себе, і мусили би знов змінитися, щоби могли собі наново і навіки належати!

– Я це бачу. На вашу думку, я себе «сплямив», відбився з дороги чесної, з дороги «вищого чоловіка», а тим часом ви… Скажіть мені одверто, – перебив себе дрижачим голосом, – я вам не вистарчаю, не правда ж?

Це була важка хвиля. Я чула, як мені зникла вся кров із лиця, як його жаркі очі впилися в мене і, дожидаючи нервово відповіді, вичитували із спущених очей і зі зворушення цілої моєї істоти те, що уста не могли ніяк вимовити.

– Наталко, погляньте на мене!

Я не могла.

– Лише раз, однісінький раз, щоб вичитав свою долю! – Його голос краяв моє серце, і я затисла зуби. Несмілим, розгорілим, переляканим поглядом окинула я його гарне, тепер аж побіліле обличчя і, стрінувшись із його жаркими, великими, в тій хвилі аж страшними очима, спустила зараз очі в землю.

– Ну, як же? – спитав зміненим від зворушення голосом і, склонившись до мене, взяв мої руки, що розривали нервово якісь листки, між свої долоні.

Мені здавалося, що мене доторкнулося розпалене залізо, а не його руки, котрі я так любила, котрим приглядалася з подивом, як мелькали по струнах ніжно-зручно під час гри на скрипці, і я відтягнула, мов зелектризована, руки від нього. Цього одного руху було йому, мабуть, доволі, щоб його роздразнити ще більше, бо, не ожидаючи довше моєї відповіді, обізвався наново:

– Не правда ж те все, що я кажу? Не вгадав я, може, ваших думок? Ви хотіли би мене мати інакше «спрепарованого», а то більше на ваш лад, за вашою жадобою краси. Таким, яким я тепер є, не могли би ви мене довго любити, не могли би накормити своєї ненаситної уяви; я вам задрібнодухий, замало гордий, забуденний, заслабосильний до «боротьби проти буденщини», з котрою ви не годитеся, – не правда ж?.. Тому ви тепер не хочете мене!

– Тепер ні, тепер ні! – шептала я за ним у несказаннім зворушенні, не підводячи ще завсіди до нього очей.

Він відгорнув бистрим рухом волосся з чола і розсміявся добре мені знаним лиховісним сміхом.

– Знаєте, що? – сказав. – Зробіть мені ту ласку і скажіть, кого ви тепер любите, коли вже не любите мене!

Я підняла голову і глянула на нього довгим щирим поглядом.

– Я нікого не любила, Орядин, крім вас, нікого іншого в світі. Коли те, що живе тепер у моїм серці, можна назвати любов'ю до мужчини, то на ту любов маєте ви одні право, однак мої чувства належать ще й до якогось іншого світу, світу, котрого я ще не знаю, лише існування його відчуваю, про нього мрію. Описати вам його докладно я не в силі, але бажаю його пізнати і в нім жити. Коли б це навіть мав бути світ терпіння, то я й на нього згоджуся!

– Це цікаво! – сказав він. – Я переконуюся, що у вас нема розуміння дійсності. Когось любити і не послухати голосу серця, не ущасливити самої себе і інших, цього я не розумію. Куди горнуться ваші думки, до чого клонитесь ви, чого виглядаєте ще в житті? Оце ненаситне щось у вас – оце ненавиджу я у вас, задавив би те одним рухом, щоб не виступало більше проти вашого власного щастя, щоб не росло, щоби замовкло навіки і піддалося звичайним життєвим законам! Всі прочі ваші закиди проти цього – то дитинство!

Я дивилася на нього широко отвореними очима.

– Як ви казали, Орядин, що в мене нема «розуміння дійсності»?

– Нема, ані одної іскорки нема!

– То я була б вам у житті лише тягарем, і ми не годились би ані в наших бажаннях, ані в наших змаганнях! Коли так, то лучче нам розійтися!

– Тіштеся!

– Я не тішуся. Мені жаль, що ви мене не розумієте; я хочу ще жити іншим життям, як досі. Ні, ви не розумієте того, хто хоче бути цілковито чоловіком. Коли раз освободжуся від усього того, що пригнітало і путало мене тут, тоді стане для мене кожний день днем празничним. Я вже тепер відчуваю розкіш такого життя!

– Ага! життя товаришки старої дами! – закинув злобно і викривив згірдливо уста. Ледве споглядав на мене, лише колись-не-колись кидав на мене поглядом лютим і насмішливим, мовби хотів мене бити.

– Вам це, може, смішно, – відповіла я, зранена глибоко гостротою його глуму, – однак у моїй душі намулилося стільки, наболіло так, що чую, що виздоровію і подужаю зовсім, коли вирвуся раз із цієї невольничої загороди на свободу. Чи я буду щаслива, чи ні, не знаю, але нехай поживу хоч короткий час за своєю вдачею! Нехай не корчуся, не таюся із своїми думками, не чую день у день, що я тягар, – а вже те само вигладить мій ум, спростує мою похилену гордість, осмілить мою силу і збудить довір'я до себе самої!