 |
|
Популярные авторы:: БСЭ :: Пушкин Александр Сергеевич :: Чехов Антон Павлович :: Грин Александр :: де Камп Лайон Спрэг :: Толстой Лев Николаевич :: Самохвалов Максим :: Лондон Джек :: де Вилье Жерар :: Раззаков Федор Популярные книги:: Бурый волк :: Справочник по реестру Windows XP :: Память, говори (пер. С. Ильин) :: The Boarding House :: Путешествие по аквариуму :: Клубника в январе :: Размышления о Кристе Т. :: Родная страна :: Выбор Наместницы :: Чернобыль, 26,4,86 - Вариант ситуации |
Царівна (збірник)ModernLib.Net / Ольга Кобилянська / Царівна (збірник) - Чтение (Ознакомительный отрывок) (стр. 2)
Саме такою «фалічною матір'ю» є земля у повісті Кобилянської, і всі персонажі, які прив'язані до землі видимими чи невидимими нитками, несуть на собі відбиток цього поліморфного бісексуального образу. Івоніка любить землю і фактично уподібнюється до неї: «Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловіка й жадала жертви». Майже материнською любов'ю любить він і Михайла – «так як він любив ось того свого хлопця… мабуть, ніхто на світі не любив більше своїх дітей…». Сам Михайло, який найглибшою мірою прив'язаний до землі, часто порівнюється у повісті з дівчиною – мав м'яке серце, був уродливий, як дівчина, був найкращий і тому найліпше підходив на роль жертви. Анна, зі свого боку, нагадує античну богиню, але є донькою поганої і гіркої, як мачуха, матері, що збиткується над нею. Натомість Докія асоціюється з царицею і у своєму світі є матір'ю – хранителькою дому і підвалиною цілої будівлі щастя, «в якій хоронилися муж, брат і донька». Демонічністю позначені персонажі, відчужені від землі, – Рахіра, її батько Григорій, Сава. Коли не відбувається символічного розриву індивіда з матір'ю-землею, або «фалічною матір'ю», індивід замикається в колі «реального», яке, згідно з психоаналітичною концепцією Жака Лакана, означає владу смерті. Майже всі персонажі «Землі» замкнені у світі смерті: це помежів'я життя і смерті особливо виразно прочитується у сцені нічного похорону Михайла та поминок, які відбуваються у «сусідньому» лісі – місці жахливого убивства. І лише син Петра та Анни колись зможе перебороти владу землі. Інші ж персонажі усі залишаються у світі материнської меланхолії. Основа такої меланхолії – прив'язаність до матері-землі. Мати займає місце єдиного об'єкта, до якого прив'язане «я», відтак «я» не може вийти у світ «уявного», тобто символічного світу соціальних відносин і реальностей. У «Землі» уже перше знайомство з Марійкою, так само як опис її почувань, марковані печаттю меланхолії та асоціацією з власною матір'ю Кобилянської. «Була се слабосильна, ще доволі молода жінка з ніжними рисами обличчя, на якім за першим поглядом було пізнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнітила її, надали їй п'ятно старості (виділення моє. – Т. Г.). Таким чином, уже в самому портретному описі бачимо риси старого і молодого. Далі цей образ витончується до символу. Стара мати у повісті «Земля», переживши смерть улюбленого сина, ніби перетворюється «в якийсь білявий стовп і, перейнята самим болем, мала розійтись з імлою». Вона стає схожа після смерті Михайла на «білих бабусь», «судильниць», які мов тінь, як ангели, снуються серед людей, але не беруть участі у житті, оскільки вони – посланці і знавці іншого, потойбічного світу. Архетипність символізована у творах Кобилянської також біблійними іменами її жінок-матерів (Марійка з «Землі», Магдалена із «За готар», Анна з «Ніоби»). Але існує ще й інший архетип матері у творах Кобилянської – античний. Це – Мойра, доля, що судить і ненавидить, це – земля, яка дає життя і потребує жертви, це – мати, яка любить своїх дітей і хоче прив'язати їх до себе. Боротьба сина з матір'ю і навпаки – матері зі своїми дітьми стане об'єктом зображення у багатьох творах Кобилянської, починаючи із «Землі». Стара Марійка, пізнаючи своїм материнським інстинктом, що Михайла убив Сава, зненавиділа останнього – «і перший раз прокинулося в ній проти нього почуття ненависті. Страшне, бездонне, неописане почуття ненависті матері проти сина». Усі матері у «Землі» передчасно спрацьовані, як Марійка чи Докія, що рано постаріла зі своїм чоловіком-пияком, висока й статна, як цариця, яка гордо несла свою голову і виділялася неабияким розумом та господарською кмітливістю. Марійка натомість – «слабосила» жінка патріархального світу – «жила в згоді зі своїм чоловіком, поважала й подивляла його у всіх його вчинках, говорила до нього «ви» і сповняла всі його накази й бажання без опору». Інакший різновид жінок-матерів подібний до відьми, як, приміром, мати Анни: «Вона була дуже погана, оця її мати. Передні зуби виставали у неї з рота, як клики. Сорочка на грудях була вічно розп'ята, а білий рушник на голові завсіди перекривлений. Виглядала, коли б і не глянути на неї, як п'яна або як би що лише з кимсь билася». Такий контраст ще більше підкреслюється біблійно-непорочним образом її доньки Анни. Мати Анни натомість підкреслено вампірна. Вампірність і монструозність підкреслені і в образі Рахіри, під впливом якої Сава «м'як, ослабав і тратив усяку волю». У «Землі» Кобилянської підкреслено біблійні імена її персонажів – Марія, Іван (Івоніка), Петро, Анна, Михайло, Рахіра (Рахіль), так само як і біблійна історія Каїна і Авеля, перенесена в буковинське село, нагадують сакральний міф про жертву «сина чоловічого». Біблійний міф, однак, трансформований Кобилянською у новий культурний міф – міф про розрив природного кола обігу, що його уособлює земля з її циклічністю, і народження нового культурного героя, відірваного від землі. Таку перспективу уособить син Анни та Михайла, який розірве фаталізм долі людини, прив'язаної до землі, адже він поїде вчитися до міста. Власне, переборення свого зв'язку із землею, розривання пуповини, що в'яже персонажів повісті Кобилянської до роду і до природи-матері, іншими словами, проклін матері-землі, який кидає Івоніка, стають шляхом до осягнення культурного виміру поступу, що відкриється, імовірно, для сина Анни та Петра. «Нема йому що до землі прив'язуватися, – урадили батьки, – вона іноді лише самого горя приносить! Нема що до неї приростати! Вона не кожного щастям наділяє! А старий Івоніка, що про се довідався, оживлено піддержує їхню думку», – говориться у повісті. Така проблематика «Землі» Кобилянської перегукується з творами Василя Стефаника, який говорив на початку XX ст., що відчуває, як селянський світ лежить, як породілля, у муках, бо народжується новий світ, у якому «мужицтву» судилося пережити не одне випробування. Переборення природного й інстинктивного зв'язку із землею не випадково у повісті «Земля» пов'язується з темою материнської любові, яка зближується зі станом божевілля. Надмірність любові визначає емоційні потрясіння Марійки. Соціально і культурно вона цілком пасивна: усе вирішує старий Івоніка. Марійка громадить, збирає добро, мріє про онуків, говорить до чоловіка на «ви». Як майже всі жінки у повісті, Марійка сприйнятлива до містики, вірить у ворожіння і передчуття. Це, так би мовити, особлива жіноча природа, розсіяна по всій повісті. Але Марійка, як і інші жінки, не ототожнюється із землею, хоча традиційна архетипна символіка землі – годувальниці, колиски і могили – має жіночі означення. Міфологема «земля» у Кобилянської віднесена до чоловічої сфери – старий Івоніка та син його Михайло розуміють голос землі і вдовольняють її жіночі бажання, а не Марійка. По контрасту, у повісті «Fata morgana» Коцюбинського із землею ототожнюється стара Маланка, а її жіноче єство зливається із диханням матері-землі. Так зовсім не традиційно Кобилянська розв'язує питання про архетип землі. «Її слаба вдача, що хиталася вічно між любов'ю і ненавистю, з кожним напливом сильнішого почування тратила рівновагу, не зуміючи втримати себе на середній дорозі гармонії, або хоч би лише й самої тверезої розваги, або доброти, що все помиряла», – зауважує авторка про Марійку. Різниця між нею й Івонікою та, що Івоніка знав, хто вбив сина, і все ж любив Саву, і плакав «невидимими, духовними сльозами». Це чоловіче точне знання, як присуд – «а як про се ніхто не знав, він знав про се». Зрештою, Івоніка переживає нещастя, віддавшись побожності і вірі «Так Бог дав!» – потішав він себе і силувався помиритися з долею. Другої, реальнішої розв'язки тої найстрашнішої події в житті він не дошукував. Інстинктом простої душі відчув, що інша була б йому нанесла горя, і він не переніс би її». Марійка натомість не знаходить ані спокою, ані полегші. Вона живе у світі емоцій, слів і прокльонів – «розсипувалися прокльони з уст нещасної матері на голову сина, так що волосся дубом ставало й тілом мороз пробігав». Марійка живе несвідомим. Точніше, воно проривається через неї, і невідома й глибока сила, не підвладна ані розуму, ані словам, вступає в неї. Уже вимовивши «Сава убив його!» і відчувши «усім материнським інстинктом, що Сава убійник», вона, однак, не здатна прийняти й повірити в цю правду. З надмірності свого материнського чуття (адже «вона свої любила діти, страшно любила. Кров би дала за них») вона впадає в крайнощі любові-ненависті. Кобилянська аналізує не так материнський комплекс власності, як нестабільність емоційно-психологічної і моральної натури жінки. Більше того – вона розглядає останню, як явище надзвичайного психоемоційного змісту. Діагноз божевілля Марійці ставить Івоніка – «в ту душу не зможе він уже ніколи сонця вложити». «Вона стала уникати людей, відпихати ворожо від себе всіх, що зближувалися приязно до неї, і понурилася цілковито у свій жаль, з якого не було для неї виходу». «В неділю рано зілля копала…»: жіноче божевілля У повісті «У неділю рано зілля копала…» (1908), побудованій на міфологемі гріха, Кобилянська дає ще один варіант студії жіночої долі. Вільнолюбна й горда Тетяна, вихованка циганки Маври, є тією невинною жертвою, яка спокутує гріховність людської натури, зокрема циганської. Маврина гріховна любов до двох чоловіків – отамана Раду і боярина – символічно передається її синові Грицеві і виявляється через «подвійність» його душі, прив'язаної водночас до чорнобривої Туркині і голубоокої Настки. В цьому наростанні гріховного конфлікту його розв'язка перекладена на безневинну жіночу натуру – Тетяну. Дика й горда її натура, повністю заполонена любов'ю до Гриця, виявляється найслабшою і найвразливішою ланкою. Тетяна божеволіє й у своєму безумі дає чарівне зілля Грицю, щоб знищити те лихо, що в ньому поселилося й обійняло його «подвійну» душу. Це непоодинока ситуація, використовувана в літературі, і зокрема в українській, коли тягар нерозв'язних протиріч падає на жінку, а її емоційний і психологічний зрив веде до катарсису та заспокоєння всіх конфліктів. Так, ніби космос проривається через жінку, яка найвиразливіше реагує на соціальні та морально-психологічні негаразди патріархального світу. І саме жінка намагається у своєму божевіллі направити весь світ на «добре». «Знати, як прибратися до лиха, як його убити. Вона його уб'є, – шаліє в її (Тетяниному – ?. ?.) мізку, – щоб його ніде не було, в жоднім закутку світу. Ні в неї, ні в Гриця, ні в Настки… Ніде не було. Тоді буде добре». Кобилянська особливий наголос робила на тому, що Тетяна не свідомо труїть Гриця, але убиває лихо, яке є в ньому. Події, відтворені у повісті Кобилянської, розгортаються навколо ідеї гріха, початок якого віднесено ще до прадавньої біблійної історії. Причому в цій історії обрано лише один апокрифічний епізод, а саме легенду про те, що предки циган «не прийняли на відпочинок Марії, що втікала з Божим дитятком і Иосифом», що і зробило з циган «якихось ворогів». Таким чином Кобилянська конкретизує і загострює тему гріха – ідеться не лише про людський гріх, і не лише про прадавній гріх, але про гріх, який породжує зустріч з «іншим» – культурно, расово, тендерно «іншим». У даному випадку це зустріч з «чорними непрошеними гістьми», яка трапилася у далекому, замкненому горами буковинському селі. Кобилянська від самого початку задає казкову перспективу своїй оповіді – «Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в горах». Саме місце, де відбулася драма, ототожнюється з невинністю і непорочністю природи – первісним раєм, куди приходить лихо і гріх. Село у горах, біля річки, «в ногах одної гори, названої «Чабаниця», до котрої і тулилося наше село», як до матері, під одностайним шумом смерек, лежало, як у колисці, і лише зустріч з «іншим» зруйнувала первинну непорочність цього світу. Разом з циганами у село увійшов гріх, котрий розгортається ланцюгово й у своє коло затягує нові і нові жертви. І хоча зав'язкою гріха є зрада Маври, котра полюбила боярина і народила білого сина з голубими очима, однак далі гріх розгортається несвідомо. Подвійна душа Гриця – дитини чорної циганки Маври і білого боярина, зрештою, стає полем боротьби двох любовей, хоча для нього всі дівчата однакові, вони повинні мати свій розум, і ніякої вини він не почуває за собою у тому, що легковажно, хоч і щиро, признавався в любові до двох дівчат. «Як її, Мавру, не жалував ніхто, ні він сам опісля, ні чоловік, ні родичі, так і бідну Тетяну тепер і сей не жалує. От що то любов!..» – підсумовує ці колізії Мавра. Гріх затягує у свою орбіту вільнолюбиву чорняву Тетяну, виховану на фантазіях, прищеплених Маврою, і біляву Настку, яка керується передусім матеріальними інтересами і любить Гриця по-власницьки, як і заведено традиційно у сільському житті. Гріх носить із собою вічний Андронаті, і гріхом живить своє зневір'я у людей і у любов Мавра. У повісті «У неділю рано зілля копала…» Кобилянська використовує типи характерів і колізії, які зустрічаємо у її ранніх творах. Мавра нагадує нам про гуцулку Параску з «Некультурної», яка живе самодостатньо і безгрішно високо у горах, лише іноді зустрічаючись з людьми, у близькому сусідстві з циганами. Зустріч Гриця з Туркинею у горах асоціюється з «Природою», де молода дівчина зустрічається з гуцулом у горах і де розгортається на мить драма природи і культури. У «Природі» виразно виявилося поклоніння письменниці силі природи. Героїню, дівчину з інтелігентної родини, яка тужить за чимось нездійсненним і в якої іноді прориваються інстинкти її бабці-гуцулки, приваблює фізична сила і тілесна краса гуцула: «Він був гарний і кріпко збудований, і вона любувалася ним сьогодні, як і давніше. Раз їй спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим – сама не знала чому – згадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…» Майже за Заратустрою, який вчив не подавляти свої інстинкти, довіряти їм, вона піддається чоловічій силі і власній пристрасті цілком у суголоссі із буйною первісною природою, що заполонила весь світ наверху полонини. Таке повернення у світ первісний, прадавній символізувало владу оргіастичної природи, якій не може протистояти цивілізована людина. Тепер, у повісті «У неділю рано зілля копала…» Кобилянська занурює читача у первісний міф і говорить про те, яку біду приносить природі зустріч з «іншим». Кобилянська також продовжує аналізувати владу материнського інстинкту. Вона, зокрема, розводить духовну іпостась матері-виховательки і біологічно-фізіологічну роль матері-породіллі. Дві матері має Тетяна у повісті «У неділю рано зілля копала…». Втративши свою рідну дитину, циганка Мавра стає другою матір'ю для дівчини – з «безграничною невгасаючою любов'ю циганки до тієї дитини, яку, вибавивши змалку, уважала майже за свою». І Тетяна «слухала насліпо всіх приказів чорної приятельки своєї» – «часто навіть проти волі самої Іванихи Дубихи». Дубиха володіє зовнішнім світом дівчини, вона є лише свідком її душевних мук, між тим коли Мавра стає співучасником драми, яка розгортається в душі Тетяни, названої нею Туркинею. Кобилянська як письменниця була спеціально зацікавлена у ситуаціях помежівних, перехідних – у них проривається те несвідоме, що впливає на людські долі і культурні ситуації. Таким лімінальним локусом стає, наприклад, «сусідній» ліс, у якому Сава вбиває свого брата Михайла. Метафізична сила лімінального часопростору пов'язана із силою роду. Вбивство у «сусідньому» лісі страшне тим, що є загрозою для роду: там брат став убивцею свого рідного брата. Загрозливою для роду є і любов Сави до Рахіри, адже ця любов – з інцестуальним забарвленням, бо Рахіра – сестра Савина. Ольга Кобилянська – одна з тих українських авторів, яка піднесла складні питання індивідуального і національного культурного самовизначення. Сліди після дарвінівського біологізму, з одного боку, і романтичної натурфілософії і культурософії, з другого боку, тісно переплітаються у її творах. Культурологічна утопія авторки стосується модерного європейського українства і спрямовується до поєднання духовного аристократизму і «мужицтва», природи і культури. В категоріях соціокультурних така утопія означала народження «будучності» – модерної, європейської ідентичності, шлях до якої – «пізнання своєї власної сили через призмат правдивої інтелігенції, культури, до пізнання, може, й великого призначення свого народу», як скаже Кобилянська у повісті «Через кладку». її жінки – творці і жертви такої «будучності» водночас. Тамара ГУНДОРОВА Царівна Своїй матері Марії з Вернерів Кобилянській посвячує авторка І  Я родилася 29 падолиста… Старі люди і сонники кажуть, що цей день – день недолі. Може. Однак мені не хочеться в те вірити. Я рада би приглянутися кожній речі до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися – адже кожна проява має свої причини й наслідки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причин деяких прояв, що далися би не раз змінити на добре… Ні! Ми кажемо, що все має своє призначення і так мусить бути!.. Але чого я, властиво, тут доторкнулася! Мої погляди мені звісні, а хто інший не буде дуже цікавий знати філософічні висновки молодої дівочої душі, довкола мене глухота і нудьга, а самій власні думки безнастанно пережовувати, – це і томить, і не доводить ні до чого. Не маю нікого, кого би мої думки й чуття в який-небудь спосіб могли зайняти хоч крихітку, на одну хвилинку. Чи воно злишнє? Чи жіноче духовне життя менше цікаве, як її організм?.. Справді нічим не цікаве? Та ба! Чого захотілось! Хто би мав мною займатися? Батька й матір утратила я в такім молодім віці, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцять років. Вуйко Іванович, гімназійний професор, і тітка (вона спольщена німкеня), при котрих тепер живу, то… та ні! Лучче не згадувати. Очі мимохіть зайдуть слізьми, коло серця заболить, стисне, і годі буде дальше писати… Всі вони мені не раді. Відчула й пізнала я це з тої хвилини, в котрій лише зачала думати. Моє довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартів та сміху. Лице моє їм «закрейдяне», а очі? Боже! Наче я тому винна, що вони для них завеликі? – Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз світ побачила? – загомонить, бувало, на мене тітка гостро, сердито. А я прокинуся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб'ється скоріше… Я боялася на тітку або на кого-небудь з домашніх глянути сміло, ба навіть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нікого з людей, хіба лише на світ ясний, широкий… – Наталка ходить так, як би в неї було нечисте сумління! – глумився часто найстарший кузин Муньо. – Нечисте сумління не глядить ніколи правим людям в очі! Чи не має це мене боліти? Я плакала по тихих ночах, що Бог дав мені такі великі очі… А одного разу, коли з дому порозходилися всі і я лише сама одна лишилася, забігла нишком до салону, де висіло велике дзеркало, і глипнула в нього… Двоє великих синяво-сірих… ні, зелених очей вп'ялилося сполохано в мене… і аж тепер я пересвідчилася, що вони всі що до одного говорили правду. І я від тої пори не дивилася майже ніколи більше в дзеркало; а коли й кинула часом в нього оком, то чинила це лише тоді, як було конче потрібно. Але чому моя дорога бабуня любила ті очі й цілувала, ой, як часто цілувала! – Солодка моя малесенька русалонька, – шептала при тім, і великі тяжкі сльози затемнювали її вид. – Бог тебе не опустить, – говорила потішаючим голосом. – Він милосердний, добрий, а ти прецінь сирота!.. Ні, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вічно їсти ласкавого хліба! Так, Наталочко, рибонько моя, так… – А опісля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, і втирала сльози з очей. – Бабуню! – питала я раз, – чому ви якось-то казали, що вам на мій вид накидується на силу думка, буцімто я до терпіння вродилася; і що, коли я родилася, жебраки та якісь убогі у дім, наче кликані, заходили і просили то молока, то хліба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню! Терпіти – значить то, як когось щось дуже болить? Так, наприклад, коли тебе руки і ноги болять в мокре і холодне врем'я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота! Але бабуня замість відповіді цілувала мене в очі та в чоло. – Не зважай на мої слова, дитинко, – відповіла, усміхаючись якось сумно. – Я стара, та й… бачиш, у мене нема вже ні пам'яті доброї, ні думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нічого! – Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько! – запевняла я її, притискаючи її руку то до уст, то до себе… А вона почала молитися… Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши і спираючись ліктями на колінах, числила морщинки, що повкладалися над її очима, й дивилася нерухомо на її долішню губу, як вона під час шептання судорожно тремтіла… * * * Десь недалеко ударив грім і луна гуділа, котилася горами глухо, грізно, довго. Аж лячно ставало. А опісля піднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезні біляві маси мряк димляться з глибоких ярів угору і мчаться в скаженім поспіху в ту сторону, куди їх вітер гонить, а все понад шпилі тих величезних, лісами вкритих гір, щоби вкінці піднятися високо під небо і заслонити його або відлетіти кудись в безвість… Коли сліджу за їх льотом, здається мені, що мушу отворити рамена широко, щоб і мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину… На горі вітер колише стрункі сосни; а вони так гнуться і клоняться! Аж до мене в світлицю долітає їх стогін і шум. Але то дзвенить для мене – як пісня, завсіди мила пісня. Я її любила ще малою. Не раз пролежувала годинами під старезними смереками і їх лагідне шепотіння впливало успокоююче на так часто зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабуні така осамочена й не маю нікого, хто мене розумів би, ба лиш розуміти хотів, стали ліси й гори якимсь одиноким моїм світом і притулком… Від нас до лісу недалеко, і я забігаю туди часто й тайком. Тітка сердиться, коли я на ліс лише вікном споглядаю; зве мене «лінюхуючою химерницею». Що то значить: «химерувати»? Коли я он там, на вершку гори або в глибині лісу, спинюся нерухомо, то мені здається, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серці немов щось ясне, сильне прокинеться і оживає. Там я і співаю, не раз навіть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як він далеко лісом лунає – і ніби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобідно! Зійшовши вниз, я не розказую нічого. Ні одно словечко не перехоплюється через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку міць принесла звідти в серці. Як, пробуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висіла немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без відпочинку на гору, спочивала опісля в м'якім моху, гляділа в небеса; а там хмари, прозоро-білі, ледве замітні, улітали попід ніжну синяву далеко… далеко… – Ти знов принесла з собою якогось земляного воздуха в хату, мовби у гробі лежала! – крикне, бувало, тітка терпко й змірить мене проникливо своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова ті немов мене б'ють. Мовчу. Що ж їй і відповідати? Воно й так не здалося би на нічо. Яка ж я чудна, злишня істота, на котру цілий світ сердиться, особливо відколи моя дорога бабуня розпрощалася зі мною навіки! * * * Домашні роботи сповняю спільно з «сестрами», однак мені ніколи не можна вивести тітку з критичного настрою супроти мене, вдоволити її хоч чим-тим. І це зле, і того не вдала, і цього не зрозуміла… Мені лише страх жаль стане, і я знов мовчу. Ні, мені вже годі боронитися! – Чи в тобі кров замерзла, а уста заніміли, що ти ніколи ані не всміхнешся і ходиш, мов та ледова краля? – загомонить тітка насмішливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й сміх мій городом, так і почую зараз: «Не знати, до чого ті сміхи, до чого ті безвстидні авантюри, чи, може, тому, що на світі так тяжко жити?» – То, мамочко, лиш тим можна дуріти, в котрих нема ні совісті, ні чуття, – пояснює Лена, моя ровесниця. А тітка всміхнеться й потакне головою. – Справді, – чула я раз, як говорила тітка до вуйка (а того я й до смерті не забуду), – доля з нами поступила дуже несправедливо. Окрім турботи о будучність власних дітей, маємо ще клопіт з Наталкою. Чудний це обов'язок, Мілечку! І звідки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мілечку, не журюся ані цятеньки. Для мене останеться це дівча раз назавсіди лише накиненою чуженицею, хоч у моїй груді б'ється тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина твоєї сестри, не виходить, щоби ти кривдив свої діти, бо то, що я видаю на неї, могла би лучче видати на свої діти. Врем'я, нехай би вже там до лиха і виростала собі, коли мала який гріш, а то – нічого! Що ж бо значать ті чотири сотки і тих кілька срібних ложечок та тих прочих лахів, що осталися їй по твоїй матері і її родичах? Окрім того, Мілечку, вона не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моїх синів! Я знаю вже відтепер, що вона накинеться одному з них на карк, а як ні, то вчепиться одної з дівчат; а вони, звісно, добрі, то й будуть її терпіти. Ти гадаєш, що ні? – Я гадаю, Павлинко, що ні. Я не журюсь нею. Вона віддасться. Ти не вважаєш, Павлинко, вона гарна… – Гарна?! Ха-ха-ха! Приглянься лише, будь ласкав, ближче тій красі, тим довгим рудавим косам, котрих ніяк по-модному не укладеш на голові, тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдськими очима, і скажи тоді, чи вона гарна! Ти не дивись, що в неї уста такі червоні – це хороблива червоність; зате в неї в лиці нема ні цятеньки крові. Пригадай лиш собі, яка я була в її віці. Ти забув уже, Мілечку, що мене молодіж не звала інакше, як «Марія-Тереза»? Я була гарна, я визначалася межи всіма, але вона?! Окрім того, вона страшно зарозуміла. Ти не бачиш? Вона й головою не поверне в ту сторону, де находяться молоді люди, очей не підведе. Одним словом, незносне сотворіння! Іритує[2] й дразнить мене на кожнім кроці. Придивись, наприклад, скільки вона по вечірках гуляє, і чи який молодий хлопець сяде біля неї балакати? Все лиш якісь старші вештаються коло неї. – Це правда, – відповів вуйко сумовито. – Вона подобається більше старшим. Мені вже кілька разів прийшлося від старших почути: «У вас дуже інтересна сестрінниця!» – Видиш? В ній єсть щось, що відпихає молодіж. Дивись, як наша Леночка розмовляє з молодіжжю, як її хлопці роєм обступають; а дивись на неї. Ах, мене не раз аж розпука обгортає, що вона зветься моєю своячкою. Оногди[3] я говорила їй, щоби була супроти мужчин приязнішою, привітнішою, не поводилась, як та статуя, мовчаливо та із спущеними віями. Відстрашуєш, – кажу їй, – і найглупішого дансера[4] від себе! А вона, Мілечку, – Матінко Божа! – витріщила тоті свої очиська на мене, кров бухнула їй в лице… з лютості, розуміється… устами лише так по-своєму згірдливо рушила й не відповіла ані одним словечком! У вікно на вулицю то вміє й годинами дивитися або романи й інші безбожні дурниці читати. Недавно знов найшла я книжку під її подушкою в постелі. Ну, почула вона вже своє! Тобі, Мілечку, я все прощу, але що ти позволив їй книжки читати, того не прощу тобі ніколи. Ти, мабуть, бабою останешся вовік-віки! – Годі, душко, годі. Чого іритуватися? – втихомирював вуйко спокійно, як це було в нього в звичаю. – Я їй в день ангела не хотів нічого відмовити, так як і своїм дітям, а вона й не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній праці могла читати. – Коли має вільну хвилю, то най гаптує або шиє. Але вона хоч яка велика й здорова, то й до того не здатна. Правда, до читання то лиш сядь собі вигідно, дивися вперед себе і вважай, щоби замість одної картки не обернути нараз двох. Боже мій, Боже, з тої дівчини не вийде ніколи щось порядне, хоч би я й не знати скільки неустанної праці й науки завдавала собі з нею! – Ну, ну, нехай уже… не велике діло! Вона сирота і, бачиш, одна з тих істот, над котрими добрі люди мусять і без любові мати милосердя. Я… видиш… я її… люблю, Павлинко. Мені здається що вона добра дитина. Впрочім… все ж таки вона донька моєї одніської сестри. Лише, щоправда, коби то хлопець, а то дівча… – Аякже, дівча, – гомоніла тітка, – а то камінь дому. Коби хоч що то, кажу, були їй родичі лишили, а то нічого, хоч буком гони. Я не знаю, мабуть, кожний крейцар, що заробили, проїдали! – Та де проїдали, Павлинко! Парохія була худа. А потому він… обертав кожний феник на книжки, на те дрантя, що осталось їй опісля. Бог його знає, що задумував він з ними між мужиками на селі! Щось-то він був мені раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не вмів, бідака, нічого скласти. Смерть так і захопила обох, і на тім скінчилося. Замовкли. – Павлинко! – Що, Мілечку? – Не буде там уже далі кава готова? Я щось наче голод чую. Легуміни[5] не ситять мене ніколи!.. – Я досить чула. На лиці мені наче мороз уклався, і я його в долоні втиснула. В горлі корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо мені виривався зойк з уст… І мимоволі попленталася я опісля в он той ліс. Пощо писати, що в моїм серці діялося? 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13 |
|||||||