IX

І знов минув довгий одностайний час, минула зима, настає літо. Про Орядина мені майже байдуже. Відцуралась його майже цілком і живу знов спокійним життям. Нового в нім не лучалось мені нічого, хіба, може, те, що в мене одним знайомством більше. Пізнала я сина пані Марко, лікаря; пробував у нас щось шість неділь.

Одного дня прийшов від нього лист, в котрім писав, що прибуде. Сам не надіявся, що якраз тепер буде мати нагоду побачити свою матір; однак пізніше відплине, може, де далеко, і подорож та забере багато часу, тому користає зі свобідних шістьох неділь і прибуде, щоб оглянути свою батьківщину і дорогу матір.

Утіха пані Марко була невимовна. Не бачила його майже три роки, і їй здавалося, що з його приїздом прибуде все її минувше щастя, вернуть гарні дні її минулих літ, і вона аж поздоровіла.

– Я ладилася вже вмирати, – говорила своїм знайомим, усміхаючись весело, – а тепер аж поздоровіла.

Ціла хата готовилася на його прийняття, мусила пристроюватись, мов молода для молодого. Все блищало, сяяло в ній, дихало якоюсь святочністю, новістю, якимсь ожиданиям. Для нього призначена кімната сталася осередком думок доброї матері, і вона була би нарадше прикрасила її лиш самим золотом і сріблом. Найкращі і найдорожчі цвіти мусили перенестися до його кімнати, а вона, любуючись їх барвним видом, говорила раз по раз, що він їх любить, любив їх ще малим хлопцем…

Я боялася його приїзду.

Відвиклій від мужчин, я стала майже несмілива і боязлива й уникала з ними стрічі. Мене обгортав неспокій при думці, що прийдеться небавом проживати з чужим незнайомим чоловіком під одним дахом, стрічатися з ним по кілька разів денно, сидіти разом при столі, відповідати на його питання. Це було мені дуже не в смак, і я зітхала нишком і просила Бога, щоб той час минув якнайскорше і щоб ми знов лиш обидві осталися, проживали тим тихим, спокійним життям, як досі.

Від часу до часу прокидалося в мені і чувство зависті. Пані Марко, котра займалась досі лише моєю особою, «любила» досі найбільше мене, звернеться цілою істотою (так думала я) до свого того боготвореного сина, і я остануся для неї лиш «товаришкою», потрібною тільки до услуги.

Я була привикла до того, що з її окружения була я їй най симпатичніша, що своє серце виявляла переді мною і ділилася найменшою думкою зо мною. А тепер, може, зміниться то. Тепер прибуде він, син того укоханого мужа, котрого не забула й досі, і йому будуть мусити всі вступитися. Я насамперед! Так, я відчувала, що з його приїздом зайде зміна і в моїм житті і що в його особі зближається до мене якийсь неприятель, і то такий, перед котрим треба буде, може, поклонитися. Те, що пані Марко об нім оповідала і що дихало з його письом до неї, викликало поважання, і вже на сам спогад, що, може, й я буду мусити коритися йому, ворохобило моє нутро, наповняло якоюсь горестю і упрямістю, я не хотіла нікому коритися, ні, я й не потребувала цього чинити, а супроти нього вже зовсім ні!

Коли настав день його приїзду, я ходила зворушена, роздразнюючись чимраз більше прерізними дрібними орудками, що їх на просьбу пані Марко я полагоджувала для нього.

«Я вже тепер його обслугую, – говорила я глумливо до свого серця, – а коли приїде, то буду лиш при дверях стояти і ждати на прикази».

Коли надходила година його приїзду, я випросилася ніби до Оксани і пішла далеке на прохід в поле. «Так, – думала я, – нехай собі вже тепер приїжджає, нехай вітаються досхочу, тішаться собою посполу. Я бодай не буду при тім і не почую приказів: «Наталіє, веліть подати каву», або «веліть подати воду, зачиніть вікно» і т. д.».

І пішла. Ходила я і блукала довго-довго по полю. Мучилася різними роздразнюючими думками, різними спогадами з минувшого і теперішнього життя. Думала про Орядина, про його гордість, про те, що не бачила його вже так довго, а хоч і бачила, не поговорила з ним ні слова; думала над тим, що ненавидить мене тепер і що я дуже, дуже опущена, осамочена, не маю нікого в світі, хто би займався моєю істотою, переймався нею наскрізь, як, наприклад, бабуня! І я згадала її, а згадавши її, сплакала мимоволі. Так, я блукала сама між людьми, мусила собі сама бути і провідником, і оборонцем, і всім на кожнім кроці. Чи така вже моя доля довіку? Нерозумна я, коли думала якийсь час, що оця жінка, котрою мене Бог мов за всі дотеперішні муки нагородив, любить мене хто знає якою любов'ю! В неї прецінь хто інший, ближчий серцю, як я, чужиниця, товаришка, – хтось, супроти кого вона має і обов'язки, коли тим часом я побираю плату за все, що роблю для неї, – і вона мені нічого не винна… Ні, ні, вона не винна мені нічого, її заплата і презенти[74] перевищують геть-геть мою працю в її домі…

Такі і подібні думки дразнили мене, мов невидимі демони, доки сонце не ладилося до заходу, доки додому не вернула.

Вернувши, хотіла я зайти незамітно до своєї кімнати, однак мов наперекір мені сиділа пані Марко зі своїм сином на веранді, котру я мусила переходити, щоби дістатися якнайборше до своєї кімнати. Несміливим кроком підходила я до дому. Я знала, що люди на веранді мусили мене вже здалека замітити; я ж переходила зільник, що пишався перед їх очима, і не могла остатися незаміченою.

– Ходіть, Наталіє, ходіть уже раз! – кликала з нетерпеливою радістю пані Марко, коли я підійшла вже до сходів веранди. – Де ви так довго забарилися? Я вже туй-туй що не розгнівалася на вас. За вами посилала до Оксани, бо ви казали мені, що ідете до неї… Ой, з вас великий крутар! – додала ніби серйозно і, всміхаючись, погрозила пальцем. – Ви, певно, боялися по свому звичаю стати мені в чім-небудь на заваді, наприклад, нині при стрічі з моїм дорогим сином. Я вас добре знаю! – І звертаючись до молодого чоловіка, що сидів біля неї і замовк, побачивши мене, додала: – Це та сама, Іване, що я тобі об ній писала. Вона уприємнює мені дні, живе зі мною в тій самоті і зносить всі вибаги мої терпеливо. Це вона, Наталія Верковичівна!

Вражена щирими словами пані Марко, я встилалася своїх передуманих дум і недавно ще почуваної зависті. Змішана і трохи заклопотана, спинилась я на веранді і майже не знала, в який спосіб обізватися. Так само була я й дуже здивована. Переді мною стояв цілком інший чоловік, ніж я собі його досі уявляла. Нічого геройського не було в нім, ростом чи не нижчий від мене, з лиця майже негарний, опалений сонцем, темно-русявий, з окулярами перед ясними, проникливими очима, котрі спочивали тепер з холодною цікавістю на мені.

– Мило мені пізнати вас, – обізвавсь рівним, звучним голосом, – тим більше, що почуваюся вашим довжником. Мати писала мені багато гарного про вас. – І з тими словами подав руку, ні, не руку, а два пальці. Я ледве доторкнулася їх, склонившись майже незамітно, а відтак і віддалилася до своєї кімнати. Стільки було всієї бесіди між нами сьогодні. Коли я, покликана наново панею Марко, прийшла вдруге між них на веранду, він оповідав далі щось матері і мов не замічав мене. Та й мав же він що оповідати; він подорожував стільки по світі, пробував щохвилі в інших країнах, бачив стільки, тож і міг оповідати, мов з книжки. Адже задля пізнання світу вступив до маринарки. Я сиділа недалеко них мовчки, слухала і приглядалася йому. По нім було видко слов'янське походження, хоч здававсь мені дуже знімченим. Говорив знаменито німецькою мовою і з очевидним замилуванням; з його рухів видко було певність, а з його мови широкий світогляд. Мені навинулася мимоволі замітка Оксани, що він «європеєць» і що йому цілком байдуже, до якої він нації належить. З його бесіди додумувалась я, що він демократ, хоч із другої сторони пробивавсь у нім якийсь аристократизм, котрий застерігається заздалегідь від усякого спільництва з тим, що звуть «плебейськістю», сторонить від нього в думанні і в учинках.

Я прирівняла його до Орядина, і він видався мені контрастом того ж. Орядин був з виду гарний, майже пишний, а цей майже поганий. Орядин був інтересний своєю непостійністю, своєю гарячою, лиш почасти гамованою натурою, а цей своєю тонкістю так в рухах, як і в думанні, своєю лагідною певністю.

Від часу до часу задержувався в бесіді його ясний, бистрий зір на мені, мов слова його говорилися і для мене, але я знала, що вони не були і для мене висказані, я відчувала це. Його істота була мені така чужа, така далека всьому тому, в чім я жила і чим була наскрізь перейнята, що мене обгортало все наново чувство самотності, і я мимохіть зверталася в думці до Орядина. Він інший, стоїть чимось так близько до мене, чимось споріднений зі мною, чомусь так добре, добре знайомий! Чому загнівався? Яке зло заподіяла йому? Для чого хоче мене понизити? Адже ми одної матері діти, доля наша змалку трохи не однакова! Коли б він знав, яка я самітна, як жадна не раз сильної опори, соромився би свого поведения…

. . .….

Цього вечора чулась я дуже нещасливою. Пані Марко майже не замічала мене, а я старалася всіма силами не звертати ні її, ні його уваги на себе. Вона, ущасливлена поворотом сина, говорила раз по раз, що він «цілий батько», дивилася, слідила за ним вогкими очима, гладила його по лиці, по волоссю, мов малу дитину, а він, розжалоблений тою любов'ю і майже засоромлений, цілував вдячно руку, що провадила його з наймолодших літ і стерегла від зла і горя, мов рідна мати.

– Ти мені ніколи не справляв гризоти, – чула я, як до нього ніжно говорила, – цілком так, як твій дорогий отець. Ти будеш колись так само добрим мужем, як він, вірним таким… не правда ж, мій любий, любий сину?..

– Що я люблю, люблю вже навіки, – відповів він їй півголосом словами поета Гейне… І ті слова запали мені глибоко в пам'ять. Гарні!

Спершу держався від мене подалеки, мовби боявся з моєї сторони якого нападу на себе, а я, горда, несмілива, вразлива, задивилася на нього і поступала собі так само, що аж смішно було. На його питання відповідала коротко і холодно, нагоди остатися з ним самим хоч би і як коротко уникала тривожно, а коли не могла від того оберегтись, то сиділа вже мовчки, з опущеними віями і не заговорила ніколи перша. «Я не забуваю, що я товаришка! – говорив йому мій погляд. – Не забуваю, не бійтеся! Я до вас не зближуся ані на один крок, ані одною думкою, я не з тих, перед котрими треба аж утікати!»

Чи він розумів мене?

Не знаю.

Пізніше, т. є. коли минув перший тиждень, став іншим. Розпочинав сам розмову, оставався радо в моїм товаристві, а деколи задержував майже на силу різними питаннями, коли я не хотіла з ним довго розмовляти. Звичайно розпочинав розмову розпитуванням про життя і привички своєї матері або про її заняття, опісля переходив на моє заняття, мої замилування… про те, що мене найбільше займало, про музику, літературу, про мої знайомства. Розпитуючи про знайомства, дивився на мене довгим, повним поглядом. Я відповідала коротко, ретельно, мов мусила так відповідати; він мав, впрочім, дивний і лиш йому властивий спосіб питати. Чинив це так лагідно, так спокійно заразом, мовби то не «товаришка» стояла перед ним, а якась сполохана, чудна птаха, готова утекти йому з-перед очей щохвилі і не вернутися. «Тому він і лікар, – думала я собі, – привчився з різними людьми різних способів».

Часом, коли я безмовно і безшелесно вешталася по хаті, чи спрятуючи що-небудь, чи поливаючи цвіти, чи переходячи по що-небудь через усі кімнати, слідив неустанно поглядом за мною. Спершу боялась я тих проникливих цікавих поглядів з-поза окуляр, але з часом привикла я до них, і вони не здавалися мені вже такими гострими, тим більше, коли я переконалася, що він наскрізь лагідна натура.

Одного разу було в нашім городі зайнятих більше робітників: копали ставок. Він наглядав за працею сам, вештався невтомимо біля них від рана до вечора, оповідаючи їм бог знає що, пояснюючи та навчаючи їх про різні, їм незвісні речі. Довідавшись при тій нагоді, що в одного з них дитина вже від довшого часу слабує, зайшов туди переконатись наочно об усім. Одному з робітників виробив прохання, щоби його старого немічного батька прийняли в дім бідних, а одному виробив місячну запомогу. Цей був уже старий чоловік, походив зі значної колись родини і стеріг завсіди вліті нашого городу.

– Прийдеться зі старою просто з голоду згинути, коли сили в руках не стане, – говорив досі, – бо жебрати не вчився я замолоду та й на старість не потраплю.

Ми були би об тім всім і не знали, коли би старий не оповів нам того, а мати подужавшої дитини не прийшла подякувати за добрий вчинок і грошову поміч, яку від нього дістала. Його не було тоді дома, однак пані Марко обіцяла бідній, що перекаже синові слова подяки… Коли повернув і вона все докладно переказала йому, спалахнув, мовби його хто окропом обілляв.

– І не мали що згадувати, та це, – відповів. А побачивши припадком і мене, зморщив брови, вхопив капелюх і вийшов знов кудись.

По трьох неділях стали ми вже цілком добрими товаришами. Я навчилась розуміти його лагідне, однак супроти себе майже строге поступування, а він, пізнавши мою вразливу, полохливу вдачу, обходився зі мною ніжно, обережно, мов з мотилем.

– Ви боялися мене спершу, сторонили від мене, – сказав мені одного разу, коли ми сиділи якось у кімнаті, я при якійсь «терміновій» роботі для пані Марко, а він з газетою в руках читаючи що інтересніше уголос.

– Боялася.

– Чому? – його ясний повний погляд спинився вижидаюче на мені.

Я в першій хвилі вагалася оповісти йому, що мене від нього відпихало, але врешті сказала. А то, як мені здавалося, що він боявся мене, немов маловажив за те, що я лиш «товаришка»! Здавався мені зарозумілим і надто критично успособленим; я чулася при нім пригнобленою, боялася і того, що він стільки знав і бачив. (Тут він усміхнувся весело.) Мені неустанно привиджувалося, що він у глибині свого серця глумить собі з мене і з того, що мені було найсвятіше.

Він прислухався спокійно моїм словам, мов ждав ще дальших і дальших об'яснень, а врешті сказав так само спокійно, майже байдуже:

– Це правда, я уникав вас дійсно. В мені якась особливша і непоборима антипатія супроти всіх товаришок, гувернанток, учительок і тим подібних істот. Чому, сам не знаю. Може бути, тому, що вони нагадують мені тих, що хотять tout ргіх[75] стояти «самі». Я мав часто нагоду стрічатися з невикінченими емансипантками, а ті так обридли мені з своїм «питанням жіночим» і балаканням про рівноправність, що я їх ніколи не можу стерпіти. Не думайте, – додав поважно, – що я належу до тих, що моляться до непросвіченої женщини, що їх ідеалом або молода неосвічена наївна дівчина, або заміжня жінка з величезним білим фартушком і купою ключів при боці. Я знаю, що викликало рух жіночий, так само, що викликало й соціалізм і інші об'яви в суспільності. Я знаю, що вони і мають право домагатися того всього, чого, власне, домагаються; я переконаний, що вони доб'ються колись своїх жадань; лише, бачите, я не можу цілком з тим погодитися, щоб жінку трактовано лише як людину, як це, власне, роблять оборонці полу жіночого, а не також як і жінку.

– Так у вас жінка не те саме, що людина-чоловік?

– Чи словом «чоловік» називається лише мужчину?

– Ні, однак його життя більше забезпечене, ніж жінки.

– То своєю дорогою; але було би лучче, коли б зі зміною обставин не зміняли і жінки свого характеру, т. є. не зміняли насильно. Я хотів би, щоб обставини змінялися задля них, а не вони задля обставин або задля якоїсь «свободи». В моїх очах женщина – то щось таке несказано гарне, тонке, як і мужчина в своїм роді. Однак обоє тратять на красі, коли одно приймає те, що належиться другому.

– Чи жінки зміняються так сильно, на вашу думку?

– Ах, зміняються! Чи ви гадаєте, що з доступом до всяких занять і до всяких наук зробляться сильнішими, наприклад, в характері?

– Я думаю, що так!

– Ну, воно здається так, однак чому здрібнів дух у мужчин, хоч йому подають широку науку змалку аж до пізнього віку? Чому стає плиткий, поганий, самолюбний, задоволений із себе так, як би осягнув уже найвищий верх досконалості і дальше не потребував сягати? Чому воно так? Чому знам'я нашого часу – самолюбство і обезсилення? Чи вам не приходило інколи на думку, що в думанні людськім настав застій, що воно потребує якогось сильного порушення, щоби змінилося, віджило, але не теперішнім плитким, самолюбним життям, лиш якимсь кращим, чистішим і сильнішим! Нинішні часи, – додав по легкій задумі, – пригадують мені морську тишину, наприклад, під рівником[76]. Горе кораблеві вітрильному, коли натрапить на таку нещасну пору. Ви, мабуть, не знаєте, що воно таке. Без подуву вітру жарить сонце огнем незносимим і розкладає вкупі з кислородом воздушним всі органічні тіла. Вода морська починає гнити, і гидкий жовто-брунатний слиз окружає корабель довкола, як далеко засягне око. Гниль уділюється м'ясу, хлібові, солодкій воді і всім харчовим засобам, що корабель везе з собою. Та гниль переноситься помалу і на людські тіла, і нема на неї ліку на цілім світі. Спочатку міг би сильний вітер зробити цьому пагубному процесові кінець, однак пізніше не приносить і він уже пільги.

– Страшно вмирати такою смертю! – обізвалась я зі співчуттям.

– Не правда ж? – відповів. – І вихор на морі приносить смерть, але се вже іншого роду погибель. В ній гине чоловік бодай з піднятою головою, бореться і за себе, і за других, гине хоробро, коли тим часом там у тишині гине, мов собака. Нинішні часи подобають у дечім на таку морську тишину, і в них також багато-багато гнилі, їм треба також сильного зворушення, щоби «подужали». Однак щоб завернути знов до першого питання: ви «боялись» мене, думали, що я успособлений надто критично, чи не так?

– Так.

– Ви, може, думали, що я маю вироблене яке-небудь правило, за котрим суджу все механічно? Я критик, се правда; часами навіть і безмилосердний критик, однак більше над собою, як над другими. Всіх людей не можна брати за одно з'явище, осуджувати без розбору тому, що всі родяться, їдять, ростуть і вмирають. Ні, у кожного своє «я» цілком нове, хоч в дечім і подібне до своїх предків, однак, як кажу, задля того не може ще один відповідати за всіх або всі за одного, і тому я лагідний в осуді других. Люди для мене дуже, дуже інтересні, – говорив задумчиво далі, – ще більше, як природа. Люблю в них вглиблятися, відгадувати їх, а то, в чім вони сильні, в чім оригінальні, в чім гідні погорди, а в чім величні, – але взагалі я для них терпеливий і уважний, тим більше, що я лікар «тілом і душею» і маю часто нагоду глядіти повним поглядом у глибінь людських душ і бачити причини деяких «чудних» її з'явищ. Чи тепер не будете вже мене боятися? – спитав мене, і по його майже дівочих устах пробіг усміх.

– Ні.

– Це мені мило, – відповів з очевидним вдоволенням, а по якійсь хвилині обізвався цілком одверто: – Мати оповідала мені дещо з вашої минувшини, і я вас тепер також ліпше розумію!

При тих його словах я спаленіла і змішалася. Пані Марко мусила йому споминати, певно, й про Орядина, а може, навіть за своєю привичкою і пересадила мої відносини до нього. Він спостеріг моє замішання і занепокоївся чогось і сам. Це посліднє скріпило мене в моїм підозрінні.

– Вам це немило? – спитав, дивлячись на мене своїм звичайним слідячим поглядом. – Вона нічого такого не говорила, що кидало би на вас хоч крихітку тіні, противно! Тепер я вас дійсно поважаю. Доказом того нехай вам буде те: коли б вам прийшло на думку йти деінде за товаришку, я би просто, хоч і не маю до того права, не пустив вас!

Я усміхнулася.

– Так що мені робити?

– Нічо. Жити собі так дальше.

– Як то, без заняття?

– Ну, займайтесь тим, до чого у вас найбільше спосібностей!

– Це було би й мені до вподоби, – відповіла я ще завсіди усміхнено, – однак із чого жити?

– Ах! – сказав він, немило вражений, і зморщив брови. – Знов оця погана річ! – А відтак додав, усміхаючись гірко: – Це найголовніша причина, що виробляє тепер більше слуг, як людей, що затирає чимраз більше гордість і оригінальність і творить плебейськість!

Гарно-прегарно живеться, відколи він тут.

Від нього віє іншим духом, свобідним, повним охоти до життя, віри в кращу будучність; я сказала би: і б'є сонцем…

Не знаю, але коли прислухуюся йому, то мені здається, що те, що він говорить, я десь уже раз чула або знала сама з себе. Мені майже все знайоме, що він говорить, так мовби він був мною, лише досконалішим, з більшим довір'ям до власних сил і з більшою погордою до рабства і немочі.

Не боюся його більше. Противно, маю навіть до нього сліпе довір'я, хоч супроти нього я не така смілива, як супроти Орядина. Оповідаю йому не раз стільки, просто думаю вголос перед ним. А він слухає, слухає… майже задумається або задивиться кудись далеко вперед себе, і тоді люблю на нього дивитися, тоді його очі такі сяючі, я сказала би – щасливі! Чи він знає, що вони в нього так сяють? В його товаристві я спокійна і певна, зовсім так, мовби мала пересвідчення, що мені не станеться ані чого болючого, ані мене не обидить ніхто. Я і слухаю його, коли він мені що радить, і послух той не має для мене нічого понижаючого. Він належить до тих людей, що ані своїх гадок не накидують нікому, ані не обманюють ніколи. Я помилялася, коли думала спершу, що в нього нема національного почуття; противно, він чується хорватом «душею і тілом», але зате його вражає майже немило моя ненависть до поляків.

Ясними погідними днями ходимо на прогулку далеко поза місто: пані Марко, Оксана, я і він. На моє жадання оповідає він про море і його красу, а за те я мушу йому оповідати, коли йдемо вдвійці, про своє минуле життя. Одного ясного, дуже гарного дня перед вечором вертали ми знов удвійці, трохи віддалені від пані Марко і Оксани, і я оповідала йому на його жадання знов щось із моєї минувшини. Врешті сказала, усміхаючись:

– Вже не знаю, що оповідати!

– Так ви оповіли мені вже все? – спитав і вп'ялив свої великі очі повно на мене.

– Все.

– Все? – спитав ще раз з чудним притиском.

Перед моєю душею станув нараз Орядин, і я, бог знає чому, спаленіла. Не підводячи до нього очей, відповіла непевним голосом:

– Все, про що можна говорити.

А він не питав більше; затявся і мовчав. Трохи згодом прилучився до Оксани і пішов з нею скорим кроком вперед, полишаючи мене і пані Марко далеко за собою. В хаті і при світлі видався мені таким, як в перших днях свого приїзду. Повздержливий, недовірчивий, холодний і уникав мого погляду.

До сьогоднішньої днини не знаю, з якої причини змінився, але знаю, що моє серце дрижало, мов поранене, того вечора і що, відходячи до своєї кімнати на спочинок, не могла я йому, як звичайно, подати руки і уста мої вимовляли майже на силу і ледве чутно слово «добраніч!» Він стояв на веранді, прислухаючись приказам пані Марко старому огородникові, і при моїм голосі прокинувсь, мов сполоханий.